Публікація

Журналістка та правозахисниця Ліза Кузьменко: “Медіа має працювати за етичними і професійними журналістськими стандартами”

Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала журналістка і правозахисниця Ліза Кузьменко.

Ліза Кузьменко  — громадська активістка, тренерка з питань недискримінації та гендерної рівності для професійних спільнот. Вищу освіту отримала в Одеській юридичній академії та Національному технічному університеті «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», де п’ять років працювала юристкою. Окрім того, навчалася у Вроцлавському університеті. У 2014 році перемогла у Конкурсі на проходження Міжнародних парламентських стажувань у Канцелярії Сейму Польщі.

У 2012-2013 роках Ліза стажувалась у Комітеті з питань прав людини Верховної ради України. Працювала на Громадському радіо як комунікаційниця та авторка подкастів про права людини, а також у благодійній організації «Точка опори», що, серед іншого, займається захистом прав ЛГБТ-спільноти.

Консультантка медіапроектів Ради Європи в Україні та Комісії з журналістської етики. Колумністка «УП: Життя», сайту Кампанія проти сексизму в медіа та політиці «Повага», KyivPost, Лівий берег та інших. Членкиня Асоціації жінок-юристок України “ЮрФем”. У 2019 році була тренеркою Літньої школи ЮрФем та Школи лідерства для дівчат від Українського жіночого фонду.

Ліза — засновниця мережі жінок, які працюють в медіа — «Жінки в медіа» та відповідної громадської організації. Ініціаторка і співзасновниця нової антипремії “Це яйце!”, яку вручатимуть публічним особам та загальнонаціональним медіа за сексистські висловлювання.

Ініціаторка ідеї створення книги про альтернативні родини “Майя та її мами” (“Видавництво”, 2017), написаної правозахисницею Ларисою Денисенко.

Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

У мене юридична освіта. Все почалося, коли я ще працювала юристкою в університеті КПІ, зараз це — університет імені Сікорського, мій альма-матер. Займалася судово-претензійною діяльністю, в осному це були справи, пов’язані із навчанням, орендою, господарські відносини. Тоді мені видавалося, що це нудна робота, мало творча. Тому я почала більше включатися в громадську діяльність, де цінується низова ініціатива, креативність, бажання допомогти і дійсно щось змінити.

У 2012 році я проходила річне стажування у Комітеті з прав людини Верховної Ради України. Познайомилася із Оленою Сусловою, яка очолює Інформаційно-консультативний жіночий центр, відвідувала її навчальні модулі із гендерної рівності. Й досі неймовірно вдячна їй, що змогла зацікавити.

Взагалі стажування в українському парламенті були доленосним. Я тоді познайомилась із Андрієм Куликовим. Це вже був, здається,  2013 рік. Пам’ятаю, ми стояли на балконі, він курив свої самокрутки і розповідав, що ось в нас є така ідея громадського медіа, збирається чудова команда, приходь. Я побоялася, і так і не прийшла.

Вже потім у 2016 році я таки приєдналася до команди Громадського радіо. Спочатку як комунікаційниця, а потім головний редактор Кирило Лукеренко довірив мені робити подкасти з прав людини. Те, що було на початку, дуже відрізняється від того, як я пишу зараз. Кирило бурчав, але матеріали мої правив.

Також під час стажування в Раді було знайомство із Володимиром Огризком, колишнім міністром закордонних справ України. Він тоді набирав групу для поїздки в Швецію. Хотів, щоби українська молодь отримала унікальні знання про досвід розбудови успішної скандинавської країни. Поїздку фінансував Фонд Богдана Гаврилишина. Ми були одні із перших в програмі “Молодь змінить Україну”. Я тоді обрала темою для дослідження гендерні квоти у шведському парламенті. Була неймовірно насичена поїздка.

Українським парламентом все не закінчилося тоді. Я ще потрапила на польську програму Міжнародних парламентських стажувать у Сеймі. Але до цього ще був Майдан… Я тоді познайомилася із Сашою Матвійчук, бо прийшла волонтеркою на щойно створену гарячу лінію ініціативи ЄвроМайданSOS. Пам’ятаю, як вдень була на роботі в університеті, а потім з 6 вечора і до 11 йшла в офіс Центру громадянських свобод і волонтерила. В основному працювала на телефоні гарячої лінії, але також розробила юридичну пам’ятку, як діяти під час протестів. Ми її тоді роздрукували і без жодної верстки, роздавали людям.

У 2014 році я поїхала до Польщі на стажування в Сейм, стажувалася в Комітеті з національних меншин. Була можливість залишитися в Польші. Але я повернулася в Україну і зрозуміла, що хочу далі займатися правозахистом, а не юридичною практикою.

Так у 2015 році Богдан Глоба запросив мене працювати комунікаційницею в ЛГБТ-організацію “Точка опори”, а потім через два роки я обіймала посаду заступниці з адвокації і комунікації.

Ми тоді зробили багато крутих речей. Наприклад, видали перший україномовний адвокаційний журнал ЛГБТ “PRIDE Україна”, одні з перших в Україні почали працювати із бізнесом з питань недискримінації на робочому місці. Я стала вести тренінги з політики рівності для LUSH, Європейської бізнес Асоціації, компанії Ернест енд Янг Україна, співпрацювала з Ашан, Данон, Британською радою в Україні.

А ще судилися одні із перших в Україні у справах з питань недискримінації. Пам’ятаю, як Мінюст не хотів реєструвати як інформаційне агенство Національний ЛГБТ портал, бо вони начебто не розуміли абревіатуру ЛГБТ. Зараз це просто смішно. Справу ми виграли і сайт досі працює.

Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Багато мені дав юридичний факультет. Але класична юридична освіта в 2000-х роках абсолютно ігнорує питання прав людини. “- На 5-ку знає Бог, на 4-ку знаю я, а на 3-ку здасте ви за умови повного конспекту моїх лекцій.” — з цієї фрази починався щорічний курс «теорії держави і права» у моєї викладачки факультету права.

Нас не вчили аналізувати, копати, піддавати сумніву, робити власні висновки. Більше того, особиста думка ніколи не віталася. Я нещодавно прочитала книгу «Фемінізм у праві» Енн Скейлз, яка вийшла зусиллями Христини Кіт з Асоціації жінок-юристок “Юрфем”. Я читала цю книгу і постійно думала, що от би мати таку професорку: юристка, лесбійка, активістка, феміністка, засновниця терміну «феміністична юриспруденція».

У книзі вона розмірковує, чому юридичне середовище боїться слова «фемінізм» та чому фемінізм — це про «верховенство права». Це книга, яку потрібно читати із олівцем. Там багато цікавих цитат. І там вона говорить: “Я не вважаю юридичні виші справедливими чи цікавими. Традиційну програму дуже важко змінювати, а це вже вказує на те, як добре вона захищає співвідношення сил у суспільстві”.

Хоча, звісно, юридична професія дає базу, що важливо. Я також навчалася в Одеській юридичний академії на магістратурі. Ну і звісно на різних програмах стажувань. Зокрема, їздила у США за програмою USAID Ukraine participant training program “Tolerance for Diversity: Understanding Diversity and Implications for Policymakers”, а також по тих програмах, що згадувала раніше.

З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Найбільше із гендерним компоненом та захистом прав для ЛГБТ. Я навіть входила в організаційний комітет КиївПрайду у 2017 році. Цікавий був досвід.

Зараз це більше фокус на медіа. А ще пишу правозахисні колонки для Української правди, КиївПост та сайту Повага.

Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

З останнього це – ініціатива “Жінки в медіа”. Пам’ятаєте, як у лютому 2018 року під час прес-конференції тоді чинного Президента України Петра Порошенка журналістка «Детектор медіа» Марина Баранівська поставила йому запитання, а у відповідь глава держави звернувся до неї «Дорогенька моя». Ми тоді зустрілися із медіаексперткою і тренеркою Інституту масової інформації Іриною Земляною та вирішили, що маємо відрегувати на цей сексизм.

Я на той час працювала на Громадському радіо і просто в студії сфотографувалась у футболці “Я тобі не дорогенька”. Іра зробила те ж саме, і ми запустили хештег #ятобінедоргенька, який мав на меті підтримати журналістку та привернути увагу до сексизму серед політиків. Тисячі жінок підтримали ідею і виступили проти сексизму політиків. Про це написало багато український і міжнародних ЗМІ.

Під час президентських і парламентських виборів цього року я працювала над незалежним моніторингом медіа за підтримки Ради Європи. Була координаторкою моніторингу і також готувала гендерну частину. Це взагалі був єдиний моніторинг, який досліджував медійний гендерний компонент під час виборів в Україні.

Цікаво, що під час виборчих перегонів медіа надавали перевагу голосам та обличчям чоловіків-політиків, незважаючи на зміни в суспільстві та зростаючий внесок жінок. Під час моніторингу прослідкувалася тенденція говорити про участь жінок у політиці на міжнародному рівні, замовчуючи питання гендеру на виборах в Україні. Зокрема, широко висвітлювалося обрання головою Європарламенту німецької політикині Урсули фон дер Ляєн. Були показані сюжети про “гендерний прорив”, у яких також згадувалося про важливість збільшення кількості жінок на керівних посадах в Європарламенті.

Водночас українські телеканали, що моніторилися, не присвятили окремих сюжетів гендерним квотам партій та жінкам у политиці в контексті майбутніх виборів до Верховної Ради. Усі результати можна подивитися на сайті Комісії з журналістської етики в розділі “вибори”.

Ми також підготували Порадник для журналістів та редакцій “Висвітлення виборів в Україні”, у якому окремий розділ присвячений дотриманню гендерного паритету.

На початку 2019 я створила низову ініціативу в соціальній мережі Фейсбук «Жінки в медіа». Зараз група налічує більше 500 медійниць. Це асоціація жінок, які працюють в медіа та обговорюють представництво жінок в ЗМІ, поширюють кращі практики, протидіють сексизму, комунікують та  підсилюють одна одну.

Перший прояв діяльності групи відбувся у серпні 2019 року, коли українські медійниці об’єднались у боротьбі із сексизмом політиків. Приводом стали сексистські та образливі слова щодо журналістки видання «Новое время» Ольги Духнич від депутата партії “Слуга народу” Максима Бужанського, який назвав її «тупою вівцею». У своїй заяві, яку ініціювала група “Жінки в медіа“, підписантки згадують і інші випадки сексизму від політиків по відношенню до журналістів та журналісток. Заяву підписали 167 українських журналісток, редакторок, блогерок.

У вересні 2019 році я зареєструвала громадську організацію «Жінки в медіа», яка покликана об’єднувати медійниць та боротися із сексизмом в медіа.

На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

На мою думку, зараз правозахисний рух – це не просто низові сервісні ініціативи, а потужні гравці, які змінюють політику. Раніше говорили, що ЗМІ – це четверта влада. Зараз ситуація змінилася, я думаю, що четвертою владою є якраз громадські організації.

Медіа ж має відновити довіру та почати працювати за етичними і професійними журналістськими стандартами.

Я вважаю, що прорив, який стався у сфері гендерної рівності в Україні за останні 5-10 років, — це заслуга правозахисних та жіночих громадських організацій в Україні.

Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

По-перше, це — залежність від міжнародної технічної допомоги. Крім того, небажання донорів підтримувати інституційну спроможність організацій, натомість підтримка експертної діяльності.

По-друге, невміння правильно комунікувати простими словами складні речі.

По-третє, невміння залучати інші кошти, окрім грантів донорів. Мало хто намагається говорити із бізнесом, а ще меньше використовують інструменти колективного фінансування проектів.

Хоча хороші приклади теж є. Ось Громадське радіо тільки за той час, що я там працювала, провело три краудфандинга – Спільнокошта і зібрало грошей майже на мільйон гривень. Це говорить про те, що доброчинці довіряють чесним і незаангажованим медіа і готові підтримувати їх грошима.

Якщо говорити про бізнес, то крутий приклад роботи ГО Gender Stream у Дніпрі, який очолює Ольга Полякова. Вона залучила гроші мережі магазинів Комфі під свій соціальний проект навчання самозахисту жінок “Бийся як дівчина”.

На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Важко сказати. Напевне, що слово “достатньо” взагалі не може бути мірилом діяльності громадських організацій. Як тільки ми почнемо думати, що робимо достатньо для подолання проблем домашнього насильства чи, скажімо, викорінення сексизму в медіа, ми зупинемо процес трансфорації нашої країни.

Думаю, що завжди можна робити більше. Зараз донори вимагають пояснити, яким чином той чи інший проект включатиме інтереси жінок і дівчат та інші вразливі групи. Це добре, що донори почали звертати увагу на такі речі. Інше питання — як ця частина працює. Часто дискриміновані групи, про які йдеться, навіть не залучені до процесу таких проектів. Хоча головний принцип “Нічого про нас без нас” має працювати.

Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Хтось у правозахисті сказали доречне слово «мережування». Я люблю комунікувати, об’єднуватися, залучати і залучатися. Спілкування з людьми мене надихає. Якщо говорити про людей, то це Катерина Левченко, Аксана Філіпішина, Андрій Куликов, Лариса Денисенко, мої колишні колежанки і колеги із Громадського радіо. Багато хто.

Не хочу називати імен, щоби нікого не забути. Ще от щодо Катерини Левченко …це велика вдача для усього гендерного напрямку в нашій країні, що вона обіймає посаду Урядової гендерної уповноваженої.

Пані Катерина фахова людина, а ще дуже гендерно-сенсетивна. Вона у 2003 році захистила докторську дисертацію в Харківському національному університеті внутрішніх справ на тему “Управління процесами формування гендерної політики в Україні”. Розумієте? У 2003 році питання гендерної політики точно було, як люблять казати, “не на часі”. Взагалі в жіночий рух вона прийшла з академічної сфери. Це було на початку 90-х років. Я записала з нею цікаве інтерв’ю для сайту Поваги. Дуже раджу!

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Правозахисниця і дослідниця Яна Товпеко: «Все більше робіт присвячено гендерній тематиці та проблемам дискримінації ЛГБТІК-спільноти»

Інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала правозахисниця і...

15 Червня 2020

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: