Публікація

Правозахисниця Олександра Матвійчук: «Нам треба повернутися обличчям до людей»

Довгоочікуване інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну» з Олександрою Матвійчук.

Олександра навчалася у Київському гуманітарному ліцеї та на юридичному факультеті Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Ще у гімназії організувала молодіжний клуб «Форум». Будучи аспіранткою юридичного факультету, працювала в Асоціації українських банків, заснувала і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією «Дебатна Академія».

Олександра – голова правління організації «Центр громадянських свобод» та координаторка громадської ініціативи «Євромайдан SOS». Ініціаторка кампаній #LetMyPeopleGo та #SaveOlegSentsov для звільнення українських політв’язнів.

За правозахисну діяльність отримала нагороди, зокрема, «Democracy Defender Award» ОБСЄ (2016). Обрана героїнею фотовиставки «Правозахисниці: обличчя сили», яку у 2016 році показували в Американському домі (портрети 18 жінок із різних країн світу, які відіграли важливу роль у захисті та популяризації прав людини – як у своїх країнах, так  і на міжнародному рівні). Стала першою жінкою-випускницею Ukrainian Emerging Leaders Program у Стенфордському університеті (2017). Окрім того, отримала нагороду від посольства США «Відважна жінка України» (2017). Героїня спецпроекту фешн-видання L’Officiel «Професія: правозахисниця».

Авторка досліджень на теми з прав людини: подання до Міжнародного кримінального суду щодо розслідування злочинів Євромайдану, альтернативних звітів до структур ООН, ЄС, РЄ та ОБСЄ з приводу ситуації із дотриманням прав людини в Криму та на Донбасі тощо.

            Спікерка TedExKyiv, дописувачка блогів на «Обозреватель», гостя «Громадського радіо». Більше про Олександру можна почитати у матеріалах Мар’яни П’єцух «Премійована за відвагу. Як Олександра Матвійчук здобуває перемоги на правозахисному фронті» (2017), Ірини Славінської «Жінки в українському правозахисті видимі як потужні лідерки»(2017).

  1. Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

Я із шкільних років завжди була суспільно активна. В університеті очолювала студентське самоврядування, пізніше разом із командою створила всеукраїнську молодіжну організацію. Паралельно працювала і заробляла собі на життя в комерційному секторі як юристка. Я була фахівчинею із управління активами, потім пішла в банківський сектор. Тривалий час поєднувала ці дві сфери.

Переломним для мене став 2010-2011 рік, коли до влади прийшов Віктор Янукович. Він почав швидко вибудовувати централізовану вертикаль і встановлювати контроль над усіма секторами суспільного життя. Тоді наш президент Асоціації українських банків виступив із критикою фінансової політики Національного банку. Минуло два дні, до нас прийшла податкова і виписала мільйонні штрафи. І в цей момент я зрозуміла, що треба вибирати, бо поєднувати ці дві сфери більше неможливо.

Я зробила вибір відмовитися від комерційної кар’єри на користь громадської діяльності. Можливо, це звучить трохи пафосно. Але нічого героїчного у цьому немає. Завжди варто робити те, до чого лежить серце. Це досить прагматичний підхід.

  1. Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Я закінчила юридичний факультет університету Т. Шевченка, у мене були хороші викладачі, але не було навчання чи курсів з прав людини. На факультеті був Центр із прав людини – кабінет із вивіскою, у якому стояли розгорнуті, привідкриті конвенції. А насправді у ньому сиділи методистки заочників. Такий собі симулякр.

Моє знайомство із правами людини відбулося через неформальну освіту. Я почала відвідувати тренінги з прав людини. І потім ще студенткою я почала їх проводити. До сьогодні вдячна за це Фундації прав людини. Важливою для мого становлення стала зустріч та навчання у російського правозахисника Андрія Юрова.

  1. З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Я працюю із сферою фундаментальних прав. Вона величезна. Водночас я не працюю із соціальними і економічними правами, і зовсім не тому, що  вважаю їх неважливими. Просто для того, щоб поїсти, часто треба мати право сказати, що ти – голодний. Тому я борюся за те, щоб люди мали “право сказати”.

  1. Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

Оскільки я сама жінка-правозахисниця, то мені в стосунках із органами державної влади доводиться із цією темою працювати на власному прикладі. Я уже розповідала в іншому інтерв’ю, що коли у прямому ефірі я поставила запитання Міністру внутрішніх справ Авакову, то він, замість того, аби на нього відповісти, сказав: «Яка у вас красива сукня». Прошу зрозуміти мене правильно. Мені подобаються компліменти. Але у даному випадку подібні речі замість відповіді на запитання не є доречними.

Так само, бувають курйози із тим, що я не виглядаю «солідно». Наприклад, коли я вказала на недоліки розслідування, яке колишній генеральний прокурор Ярема проводив після закінчення Євромайдану,  то у відповідь у прямому ефірі  він дозволив собі сказати: «Ну вот что говорит эта девочка». Справа в тому, що такі “дєвочки і мальчікі” протягом усіх місяців протесту надавали правову та іншу допомогу учасникам протесту, яких били, катували, обвинувачували у сфабрикованих справах, а по закінченню – від «Євромайдан СОС» передали у прокуратору усі зібрані нами матеріали. Тож ми знаємо, що говоримо.

Із тематикою становища жінок ми також працюємо. Я особисто подавала звіт у Комітет ООН із ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW) та  презентувала його на слуханнях, коли оцінку Комітету проходила Російська Федерація. У звіті, зокрема, йшлося про жінок, які були викрадені і піддавалися катуванням на окупованих територіях Криму і Донбасу. 

  1. На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

Те, що він протягом цих шести років проходить випробування війною – це не те, щоб успіх, але підтвердження його справжності. Що я маю на увазі? Дуже складно любити країну і захищати порушені права всіх, не залежно від того, на чиїй вони стороні.

До початку війни у мене все було просто. Книги, які я читала, на яких виховувалася, вони пояснювали, що є «свої» і є «чужі». «Свої» – хороші, а «чужі» – погані. А під час війни, коли ти займаєшся документуванням порушень, ти розумієш, що лінія розподілу так не проходить. І людина, яка «свій», яка, можливо, вранці героїчно боролася, увечері може зробити щось таке, що ти руки їй не подасиш. І все це уживається не тільки в одній людині, але й вміщується у мірках однієї доби. І насправді це все досить боляче. Тут ти даєш пожертви на армію, яка тебе захищає; тут ти приходиш на Майдан, де привозять чергову труну; тут ти документуєш ці випадки.

Правозахисники не мають такої розкоші захищати “своїх”. Ми захищаємо цінності. І цей тест треба пройти. Я думаю, що ми усі якимось чином проходили його на індивідуальному рівні. І загалом як правозахисний рух його здолали. Ще раз поясню, аби мене вірно зрозуміли. Коли ти виходиш на поле бою, ти маєш швидко зорієнтуватися, де «свій»-«чужий». Ти не можеш стояти і дивитися на людину і думати, а може він «задурений російською пропагандою», а може в неї чи в нього п’ять дітей. Інакше тебе вб’ють. Але наше поле бою, воно не таке. І ми не маємо права фрагментувати так суспільство, бо на цьому нічого стійного не побудуєш. 

  1. Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Наш основний виклик – це те, що правозахисний рух сам у собі. Ми відірвані від людей. Якщо подивитися на соціологічні опитування, то кількість тих, які можуть назвати правозахисні організації, або що вони роблять – вона настільки мізерна, що це перекреслює усі наші амбіції.

Нам треба повернутися від міжнародних організацій обличчям до людей. Говорити до них не статтями із Європейської конвенції, а зрозумілою ним мовою. Доступно доносити цінності, які у цих статтях закладені. Нам треба придумувати стійкі інституційні механізми, як залучати активних людей у громадську діяльність. Інакше вони підуть у народні дружини, умовно кажучи.

Тому наша громадська організація відкрила групу громадського спостереження «ОЗОН». Ми запустили кампанію #SaveOlegSentsov, до якої долучаються звичайні люди. Ми постійно намагаємося придумати якісь механізми, де людина є долученою. І так, це досить змінює профіль організації, тому що працювати із звичайними людьми набагато складніше. Із міжнародними організаціями – легше, адже вони відразу ж розуміють, чому смертна кара – це погано. А людям це треба пояснювати.

Але приклад Майдану переконав мене особисто, що ми як правозахисні організації є успішними тільки тоді, коли нас підтримує велика кількість людей. Тому наш основний виклик – це вийти за межі правозахисного гетто.

  1. На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Я б так сказала, що правозахисний рух багатьом речам не приділяє достатньо уваги. І це не залежить від ступеня їх важливості. На жаль, нас так небагато, що ми всі один одного знаємо, а проблеми, з якими треба працювати – виходять за межі будь-яких людських можливостей. До всього у правозахисті теж є певна мода, я б навіть так сказала, займатися тими чи іншими питаннями. І замість стратегічного підходу на перший план виходить бажання «бути на хвилі».

Але стосовно гендерних проблем, то я спокійна, зокрема, стосовно місця, яке якщо не сьогодні, то завтра вони будуть займати. Я можу пояснити, чому. Бо у лютому я робила оголошення на стажування. Подалися близько сотні молодих людей. І у третині анкет, якщо не у половині, було зазначено, що їх турбують гендерні питання. Я була здивована, що серед усіх проблем молоді люди, які якщо навіть і не прагнуть працювати у правозахисті, але принаймні хочуть постажуватися, виділяють гендерні питання.

  1. Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Має бути використаний комплексний підхід. Насамперед, створена належна правозахисна база. Мова про цю багатостраждальну Стамбульську Конвенцію. Разом з тим повинні бути створені та відпрацьовані практики, налагоджена робота правоохоронних органів і розуміння суддями цієї проблематики.

Але також варто працювати із суспільною думкою. Це поняття насильства як норми і ховання болю за стінами родини – має змінитися.

  1. Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Мене надихають люди. Мені пощастило працювати і бути знайомою із фантастичними людьми з якихось маленьких містечок на Сході. Або людьми, які пройшли через дуже складні життєві випробування. Або людьми, які вирішили зайнятися розв’язанням якоїсь проблеми у силу своєї ціннісної рамки. І коли я дивлюся, що вони роблять, як вони боряться і скільки складнощів вони долають – це мене надихає.

У кожної професії є свої складнощі. Займатися правозахистом в Україні, відверто кажучи, непросто. Але я маю щастя працювати у колі звичайних людей, які роблять надзвичайні речі.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Правозахисниця та екоактивістка Ольга Мелень-Забрамна: «Cаме зв’язок прав людини і довкілля є важливим»

Інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала екоактивістка...

05 Серпня 2019

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: