«Думайдан» — це поєднання слів «думати» і «майдан». Це слово — «майдан, що думає» — вигадали адвокати Олена Сапожнікова та Аркадій Бущенко. Це протиставлення негативним асоціаціям із люттю, натовпом, свавіллям, які виникли довкола слова «Майдан» у частини суспільства. Ідея міждисциплінарного громадського проєкту «Думайдан» народилася 2015 року. 

Олена Сапожнікова займається адвокатською практикою та представляє заявників у Європейському суді з прав людини. Вісім справ вона виграла, ще близько десяти досі на розгляді. З 2008 року вона співпрацює з Українською Гельсінської спілкою з прав людини — спершу в напрямі волонтерства, потім — права. Також Олена Сапожнікова долучилася до створення низки проєктів організації. Наприклад, сайту Центру стратегічних справ Precedent.ua, подкасту «Громадського радіо» «Правова абетка», у якому простими словами пояснюють юридичні терміни, і нарешті — «Думайданів», які проводилися 2016 та 2017 року та зібрали близько тисячі учасників.

До «Думайданів» долучились Українська Гельсінська спілка з прав людини, міжнародна благодійна організація «Екологія — Право — Людина», Центр правових та політичних досліджень СІМ», Екологічно-гуманітарне об’єднання «Зелений світ», ГО «Зелений фронт», спілка громадських організацій «Конгрес Ромен України», фонд «Відродження», Ромський жіночий фонд «Чіріклі», ГО «Платформа для змін Ре:Дизайн», Конгрес національних громад України, Асамблея національностей України й інші організації. Із фінансуванням допомогли міжнародні партнери, зокрема посольство Швеції та міністерство закордонних справ Канади.

Олена розповіла «Детектору медіа» про цей проєкт і поділилась ідеєю його можливого продовження. Далі пряма мова Олени Сапожнікової.

Проєкт «Думайдан» — це удар в одну точку з кількох сторін: поєднання кількох дослідницьких підходів до однієї суспільно важливої теми. Ми проводили експертне обговорення та відкриті круглі столи, збирали юристів, представників громад і влади для пошуку діалогу, розробляли зміни до законодавства, організовували фотовиставки і творчі конкурси. Ми планували повернути дискредитоване ім’я Майдану як місця, де люди збираються, щоб мирно й конструктивно обговорити важливі питання та знайти розв’язання проблеми.

Перший «Думайдан» був про захист довкілля. 2015 року, коли виникла ідея цього проєкту, тривала війна на Донеччині та Луганщині, й уся увага суспільства була зосереджена саме на бойових діях. Інші ж проблеми відійшли на другий план. Зокрема й екологія була «не на часі», й люди мусили самотужки захищати довкілля, часто в протистоянні з місцевою владою. Тому ми обрали тему «Збереження зелених зон у містах і селищах». У межах мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA ми організували фотовиставку «Думайдан – 2016: фотомиті». Розробили резолюцію з нашим баченням основних проблем у цій сфері та проєкт змін до законодавства, який передали в парламент. Підтримали низку стратегічних ініціатив у напрямку захисту довкілля.

Другий «Думайдан» був про толерантність в українському суспільстві. У той час загострилося міжетнічне протистояння, до якого були залучені не тільки пересічні українці, а й представники влади та медіа. Мова ненависті, спрямована проти етнічних меншин, стала часто траплятись у журналістських матеріалах. Тому ми обрали тему «Гуртуймося біля шатра порозуміння».

Тема толерантності не була для мене новою. 2012 року я була акторкою у проєкті мандрівної театральної вистави «Вдома в Україні»: це був неймовірний досвід! Тож і «Думайдан» мені хотілося провести в цікавій формі. Виникла ідея говорити про толерантність під час майстер-класів з клаптикового шитва (patchwork). Під час десятків зустрічей протягом року ми зшили символічне «шатро порозуміння» з клаптиків різнокольорової матерії. Символ того, що ми всі різні, але живемо в одному світі й поєднані суспільними відносинами, як нитками. Шатро шили люди різного віку — від восьмирічних дітей до пенсіонерів — із різних регіонів, різного походження та фаху. Але всі вони готові були говорити про толерантність.

Шатро та інші лоти продали на благодійному аукціоні на Docudays UA в березні 2018 року. Частину грошей передали двом учасницям проєкту, які потребували лікування. Одна з них — ромка Ріта Пастрама. Її житло спалили — ймовірно, працівники міліції — разом із житлами інших ромів у Києві під час «зачистки» перед чемпіонатом Європи з футболу 2012 року. Ріту не вдалося врятувати — вона померла в серпні 2018 року. 1 квітня 2021 року її справа проти України в Європейському суді з прав людини була виграна.

Окрім розмов під час шиття шатра, 2017 року ми провели всеукраїнський конкурс учнівських і студентських робіт «Шляхи порозуміння», переможці якого отримали призи. А результати обговорень виклали у резолюції.

Ми говорили про проблеми різних етнічних груп, але так склалося, що найчастіше згадували про ромів. Зокрема порушенню прав ромів присвятили низку круглих столів і пресконференцій. Що ж до інших меншин, то тут учасники частіше мовчали і стверджували, що наше суспільство дуже толерантне і проблем немає.

У межах обох «Думайданів» ми співпрацювали з Docudays UA. Адже цей фестиваль приділяє чимало уваги правозахисній тематиці. Документальне кіно розкриває справжній світ навколо нас, часто піднімає найгостріші проблемні теми. Тому аудиторія цього фестивалю — неординарна, розумна, готова до серйозних дискусій.

У той час увага журналістів була зосереджена насамперед  на війні, а «Думайдан» обирав теми, які не стосувалися збройного конфлікту. Однак завдяки медіа про «Думайдан» дізналася в багато разів більша аудиторія, ніж та, що безпосередньо брала участь у заходах. Медіа дозволили винести обговорення за межі вузького кола фахівців.

Після 2017 року «Думайдан» ми не проводили — не вдалося знайти на це гроші. Втім я вважаю, що цей проєкт був вдалим і заслуговує на продовження.

Якби ми проводили його знову, я запропонувала б тему «Засоби масової інформації в оцифрованому суспільстві», а як одну з форм втілення ідеї обрала би «японський сад каменів». Пандемія створила дистанцію між людьми, спонукає їх ще більше часу проводити в смартфонах. Після понад року такого життя люди прагнуть живого спілкування й активних дій. Якби ми зібрались у саду каменів без ґаджетів, у тиші — це був би символ того, що перехід до нового життя потребує паузи і осмислення. Це можна було б поєднати з театром просто неба, залучати глядачів до створення сценарію та шукати розв’язання проблем у ході вистави.

Автор: Сергій М’ясоєдов, джерело: https://zz.detector.media.