Публікація

Спалення ромського поселення визнане Європейським Судом порушенням права на приватне життя

1 квітня 2021 року Європейський суд з прав людини встановив порушення статті 8 (право на приватне життя) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у справі «Pastrama v. Ukraine», № 54476/14, та визначив компенсацію нематеріальної шкоди в розмірі 2700 євро солідарно трьом малолітнім дітям померлої в 2018 році ромки Ріти Пастрами.

 

Опис події

30 травня 2012 року близько 12.00 дня до ромського наметового поселення, де проживали  73 роми, приїхали працівники міліції в цивільному одязі. З-поміж них був і дільничний міліціонер, якого роми знали в обличчя, так як він часто до них раніше навідувався. Міліціонери вигнали ромів з наметів, а намети підпалили. Врешті-решт намети повністю згоріли: із речами, документами та грошима, що там були. Один із міліціонерів вистрелив у собаку, який належав ромам, і зробив шість пострілів у повітря. Діти плакали, роми розбігалися в різні боки та кричали. Міліціонери сказали, щоб вони їхали геть, бо зараз Євро-2012 і в них є наказ всіх їх вивезти. Дільничний сказав, що якщо вони негайно не поїдуть, то їх «вивезуть далеко». Ця подія сталася неподалік залізничної платформи «Лівий берег» по вулиці Березняківська (найближчий номер будинку – 26) в місті Києві.  І таке трапилося з цими ромами не вперше. Одного разу, після того як міліціонери підпалили палатки, ромів завантажили у автобус та вивезли на трасу, яка прямує в сторону міста Бориспіль. Тоді роми не скаржилися, але пам’ятали цей випадок і розуміли, що погрози реальні. Тому в травні 2012 року вони вирішили спробувати відстояти свої права.

 Розслідування

В червні-липні 2012 року до міліції із заявами про спалення ромського наметового поселення звернулися троє потерпілих ромів, зокрема, Ріта Пастрама, яку представляла адвокат Олена Сапожнікова за підтримки Центру стратегічних судових справ Української Гельсінської спілки з прав людини. Розслідування також вимагали Голова міжнародної організації з Міграції в Україні Манфред Профазі, Виконавчий директор Європейського центру по правам ромів в Будапешті Дезідеріу Гергей, Президент Всеукраїнської спілки громадських організацій «Конгрес Ромен України» Петро Григоріченко. В заявах вказувалось, що події сталися саме через те, що в цьому поселенні проживали роми, тобто з очевидним расистським мотивом. Завдяки такій великій увазі до цієї справи кримінальне розслідування розпочали.

Ріта Пастрама (зліва) пише пояснення неподалік місця спалення поселення

11 липня 2012 року, завдяки активній участі Петра Григоріченка, слідчі виїхали на місце події та в присутності адвоката опитали трьох потерпілих ромів, які описали обставини події 30 травня. Однак для перевірки версії про напад міліціонерів слідство опитало лише міліціонерів, які сказали, що вони нічого не робили, та жителів будинків за пару кілометрів звідти, які нічого не бачили та не чули взагалі. Жителів ромського наметового поселення не опитали, так як начебто не змогли їх знайти. З часом, коли адвокат Пастрами повідомила слідчим інформацію, яку отримала, зокрема, пояснення ще двох потерпілих, слідство висунуло версію, що це можливо вчинив стрілець Київського закону воєнізованої охорони на Південно-західній залізниці, який чергував в той день неподалік та був у формі, що нагадує міліцейську, і мав при собі зброю. Зокрема, стрілець підтвердив, що того дня заходив до ромського наметового поселення та вимагав, щоб вони поїхали, бо інакше їх спалять, оскільки є така вказівка зверху, але це були лише слова і він нічого не підпалював, бо це незаконно.

Петро Григоріченко по центру, а зліва від нього адвокат Олена Сапожнікова

6 вересня 2012 року  прокуратура Дніпровського району в місті Києві відмовила в порушенні кримінальної справи про перевищення службових обов’язків співробітниками Дніпровського РУ ГУ МВС України в істі Києві у зв’язку з відсутністю у їх діях складу злочину. Дискримінація та расистські мотиви слідством не розглядалися взагалі. Постанову адвокат отримала лише через півроку. Пастрама оскаржила постанову до суду та однак всі судові інстанції відмовили прийняти скаргу до розгляду через нібито пропущення Пастрамою строку на оскарження.

На початку 2013 року, оскільки вступив у силу новий Кримінальний процесуальний кодекс України, Пастрама подала заяву про злочин щодо подій 30 травня 2012 року і вона була внесена в Єдиний реєстр досудових розслідувань і розслідування фактично продовжено в рамках кримінального провадження №42013110040000551.

Протягом 2013-2018 років кримінальну справу тричі закривали, однак за рішенням прокуратури, і двічі – за рішенням суду розслідування поновлювалось. Зокрема, 8 червня 2018 року Дніпровський районний суд міста Києва скасував постанову про закриття від 29 квітня. Розслідування мали б продовжувати, але адвокату Пастрами  інформацію про це в поліції не вдалося отримати, так як там не могли знайти тривалий час рішення суду, а коли воно було знайдено, то Ріти уже не було в живих. Хоча розслідування продовжили, адвокат Пастрами не могла дізнатися його результат.

Найближчі багатоповерхівки неподалік спаленого поселення ромів

Розгляд справи в Європейському Суді

23 липня 2014 року Пастрама після чергового закриття та поновлення досудового розслідування, втратила надію на те, що воно буде проведене в Україні належним чином, і звернулася до Європейського Суду. Вона скаржилася на порушення статті 3 (заборона нелюдського та такого, що принижує гідність поводження), статті 6 (право на справедливий суд) та статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції, надавши всі свої скарги до поліції та судів, відписки державних органів, відмови міліції про порушення кримінальної справи, свідчення двох потерпілих ромів тощо.

17 грудня 2015 року Європейський Суд поінформував Уряд про заяву і поставив такі запитання: 1.  Чи було застосовано до заявника нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження в порушення статті 3 Конвенції 2 Беручи до уваги процесуальний захист від нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження (див. §131 «Лабіта проти Італії [ВП], № 26772/95, ЄСПЛ 2000-IV), чи було розслідування національної влади у цій справі порушенням статті 3 Конвенції? 3. Чи зазнав заявник дискримінації, всупереч статті 14 Конвенції, яка розглядається у поєднанні зі статтею 3 Конвенції та/або всупереч статті 1 Протоколу № 12? Зокрема, чи влада вжила всіх розумних заходів для розслідування будь-яких можливих расистських мотивів, що полягають у передбачуваному нападі на табір, де раніше проживала заявник (див. Шечич проти Хорватії, п. 40116/02, §§ 66 та 67, 31 травня 2007)?

14 вересня 2016 року Уряд України надав відповіді на запитання Європейського Суду, вказавши на відсутність будь-яких порушень Конвенції державою Україна в цій справі.

10 листопада 2016 року Європейський центр захисту прав ромів (European Roma Rights Center) в Брюсселі (Бельгія) надав Європейському Суду амікус в цій справі з детальним описом ситуації в подібних справах в Європі та Україні, зокрема, вказав на «… випадки, що, як видається, є цілеспрямованим переслідуванням або нападом на ромські громади з боку української поліції. Наприклад, у січні 2011 року поліція жорстоко здійснила напад на ромське поселення в Ужгороді, використовуючи сльозогінний газ та побиваючи жителів – у тому числі людей з інвалідністю та дітей. У вересні та жовтні 2011 року правоохоронці націлили ромів у Львові на перевірку особи, включаючи відбитки пальців, фотографії та перевірку документів, що посвідчують особу, незважаючи на відсутність будь-яких звинувачень у причетності до злочинної діяльності…».

Європейський центр захисту прав ромів навів численну практику Європейського Суду щодо подібних справ, та вказав, що вона має вирішуватися за встановленою практикою Європейського Суду, а саме визнанням порушення статті 3 (нелюдське або таке, що принижує гідність поводження) Конвенції в поєднанні з статтею 14 (заборона дискримінації) Конвенції та статтею 1 (загальна заборона дискримінації) Протоколу 12 до Конвенції. Повний текст амікусу:

15 грудня 2016 року Пастрама надала відповіді, підтримавши свою заяву від 23 липня 2014 року, та направила Європейському Суду додаткові докази. Зокрема, вона надала доповідну міліції із копіями фотознімків з матеріалів кримінальної справи, які були зроблені, очевидно, представниками правоохоронних органів та підшиті після однієї із доповідних про міліцейську перевірку заяв місцевих жителів, про «велику кількість безпритульних людей (циганів), які проживають між залізничними коліями по вулиці Березняківська». Так, на одній фотокартці видно ромське наметове поселення, яке воно було до спалення, а на іншій, після спалення, тобто згарища на місці палаток, а також фотографії ромів, в тому числі і Пастрами із залізничними квитками «Київ-Мукачево». З матеріалів кримінальної справ вбачається, що заяви місцевих жителів надійшли на телефон служби допомоги-киянам в 20-ті числа травня, та були передані до Управління громадської безпеки Головного управління МВС у місті Києві, яке в свою чергу направило інформацію до Дніпровського районного управління міліції в Києві та надало строк до 30 травня на перевірку та звітування. Зокрема, міліціонери прозвітувалося керівництву та мерії, що «факти… знайшли часткове підтвердження. В низовині між залізничними коліями перебували громадяни, які зареєстровані в Закарпатській області в місті Берегово, а в місті Києві займалися тим, що збирали макулатуру та металобрухт. На даний час дані громадяни поїхали в Закарпатську область за постійним місцем реєстрації та проживання». Ця інформація не була вказана у рішенні Європейського Суду та їй не надана відповідно оцінка.

Ромське наметове поселення після спалення
Ромське наметове поселення до спалення

 

 

 

 

 

 

 

Ром зі спаленого поселення з залізничним квитком Київ-Мукачево

В 2018-2019 роках представник Пастрами в Європейському Суді постійно надавала інформацію про хід справи в Україні. Після смерті Ріти Пастрами, Європейський Суд задовольнив клопотання представника про те, що троє її малолітніх дітей, Олександр, Катерина та  Єлизавета, будуть підтримувати її скаргу.

Катерина Пастрама, фото зроблене у 2020 році
Єлизавета Пастрама, фото зроблене у 2020 році
Олександр Пастрама, фото зроблене у 2020 році

Представник Пастрами очікувала на рішення Європейського Суду, як зазвичай буває після того, як відбулася комунікація у справі. Однак в 2020 році Європейський Суд ініціював продовження комунікації.

16 червня 2020 року Суд направив уряду України та представнику заявників питання: Чи підпадає ситуація, на яку скаржилась заявниця, у визначення поваги до «приватного життя» та/або «сімейного життя» та/або її «дому» в світлі статті 8 Конвенції? 2. Якби Суд визнав статтю 8 прийнятною, чи слід розглядати ситуацію з точки зору «втручання» у права заявника або з точки зору дотримання позитивних зобов’язань держави-відповідача згідно з цією статтею, чи з обох точок зору? 3. Якщо ситуація розглядається з точки зору «втручання», чи відповідало втручання вимогам параграфу 2 статті 8 окремо або у поєднанні зі статтею 14 Конвенції? 4. Якщо ситуація розглядається з точки зору дотримання «позитивних зобов’язань», чи виконала українська влада свої позитивні зобов’язання, що випливають із статті 8 Конвенції, окремо або у поєднанні зі статтею 14 Конвенції (див., наприклад, та mutatis mutandis RB проти Угорщини, №64602/12, §§ 39-52 та 78-91, 12 квітня 2016 року, Király and Dömötör v. 17 січня 2017 року, і «Бурля та інші проти України», №3289/10, §§ 160-71, 6 листопада 2018 року)?

15 вересня 2020 року Уряд України надав відповіді на запитання Європейського Суду, вказавши на відсутність будь-яких порушень Конвенції державою Україна в цій справі.

10 липня 2020 року Представник Пастрами надала відповіді на запитання Європейського Суду, вказавши на такі ж порушення як і під час комунікації 2016 року, а саме щодо порушення статті 3 (заборона нелюдського та такого, що принижує гідність поводження), статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції, а також статті 1 (загальна дискримінація) Протоколу №12 до цієї Конвенції. Оскільки Європейським Судом піднімалися питання щодо статті 8 (право на приватне життя) Конвенції, то представник Пастрами вказала, що в разі не встановлення Європейським Судом жорстокого поводження, можна розглядати справу і щодо порушення права на приватне життя, але як і стаття 3, так і стаття 8 вказувалася нею із поєднанням зі статтею 14, тобто забороною дискримінації. Також представник Пастрами вказала ще на порушення статті 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції. Зокрема, представник Пастрами надала Європейському Суду 13 фотографій, які були зроблені нею під час виїзду на місце події, де видно десятки попелищ від спалення.

Спалене ромське поселення через півтора місяця

1 квітня 2021 року Європейський Суд виніс рішення у справі «Pastrama v. Ukraine», встановивши порушення статті 8 (право на приватне життя) Конвенції, та визначив компенсацію нематеріальної шкоди в розмірі 2700 євро солідарно трьом малолітнім дітям померлої в 2018 році ромки Ріти Пастрами. Порушення за іншими статтями Конвенції Європейським Судом не були встановлені.

Зупинюся на визнаних та невизнаних Європейським Судом порушеннях статей Конвенції більш детально:

 Право на приватне життя (стаття 8 Конвенції)

Європейський Суд визначив у рішенні «Пастрама проти України» порушення права на приватне життя Пастрами (§95), вказавши на такі підстави:

  • «…практика Суду не виключає, що нелюдське та таке, що принижує людську гідність поводження, яке не досягає рівня суворості, достатнього для того, щоб потрапити в сферу статті 3, може, тим не менше, порушити право на приватного життя, передбачене статтею 8, якщо наслідки для фізичного стану заявника та моральної цілісності є достатньо несприятливими (див., mutatis mutandis, Костелло-Робертс проти Сполученого Королівства, 25 березня 1993 р., § 36, Серія A, № 247-С; Уейнрайт проти Сполученого Королівства, № 12350/04, § 43, ЄСПЛ 2006 X; та РБ проти Угорщини, 64602/12, п. 79, 12 квітня 2016 року)…» (§75);
  • «…у цій справі заявниця висловила достовірне твердження, що наметове містечко, де вона проживала, було зруйноване в її присутності. Така подія не могла не справити на неї серйозного враження і вплинути на життєві обставини. Отже, Суд вважає, що ситуація підпадала під дію статті 8 Конвенції у її аспекті “приватного життя” (порівняйте Hirtu та інші, згадані вище§ 66)…» (§76);
  • «…заявлена неспроможність влади з’ясувати обставини інциденту, що стався 30 травня 2012 року, включаючи будь-яку можливу участь представників держави…» (§ 86);
  • «…якщо висвітлення заявником подій було правильним, дії осіб, які знищили табір, становили кримінальне правопорушення. Тому кримінальне розслідування, розпочате національною владою, було найбільш вдалим способом з’ясування обставин інциденту. Що стосується фактів цієї справи, лише в рамках такого розслідування можна було встановити осіб, які причетні до інциденту тією чи іншою мірою. За таких обставин будь-які цивільно-правові шляхи відшкодування, що застосовуються самі по собі, не можуть бути ефективними (§87);
  • «…національна влада розпочала та провела… розслідування і змогла отримати вагомі вказівки на те, що Г., на той час воєнізована охорона державної компанії «Українська залізниця», або його начальник М.І.Ш. міг брати участь у знищенні поселення. Однак слідчий орган прийняв заперечення Г. щодо непричетності до нападу на віру, не вживаючи жодних заходів для перевірки його заяв (таких як, наприклад, запит про його місцезнаходження у відповідний час) і не пояснюючи свого рішення довіряти відмовам Г. без такої перевірки. На цю ваду в розслідуванні вказував національний суд…, який, мабуть, не був вражений, як і цей Суд, опорою слідчого органу на конституційний принцип, згідно з яким сумніви слід тлумачити на користь обвинуваченого, за відсутності будь-яких зусиль, щоб розвіяти ці сумніви (ред. йде мова про статтю 62 Конституції України). Більше того, незважаючи на пряме звинувачення Г. проти його начальника М.І.Ш. як особи, яка нібито намагалася організувати знищення поселення, немає жодних ознак того, що влада вжила заходів для розслідування можливості того, що він або хтось із його підлеглих брав участь у інциденті…» (§§ 89-92);
  • «…органи влади не реагували належним чином на інцидент, проводячи розслідування, яке відповідало б їх позитивному зобов’язанню забезпечити належну повагу до приватного життя заявника…» (§ 94).

Уряд заперечував порушення статті 8 Конвенції з боку держави Україна.

Пастрама у вищеназваних Європейським Судом підставах та заявлених нею фактах бачила порушення статті 3 Конвенції (жорстоке поводження), а щодо порушення статті 8 Конвенції зазначила, що оскільки Європейський Суд ініціював кваліфікацію за цією статтею, то якщо Європейський Суд не визнає порушення статті 3 Конвенції (жорстоке поводження), то може розглянути можливість визнання порушення за статтею 8 Конвенції. В цьому випадку, на думку Пастрами, ситуацію можна дослідити з точки зору «втручання» в її права, а також з точки зору дотримання позитивних зобов’язань держави Україна згідно з цим положенням; і що відповідно тоді можна розглядати твердження, що  право на повагу до “приватного життя” та «сімейного життя» Пастрами та її «житла» відповідно до статті 8 Конвенції було порушено.

Однак Європейський Суд не встановив, що обставини справи «… свідчили про те, що на сімейне життя заявниці вплинули ці події або що табір становив її «житло» для цілей статті 8 Конвенції (Хірту та інші проти Франції, № 24720/13, § 65, 14 травня 2020 року).

Таким чином Європейський Суд визнав порушення статті 8 Конвенції лише щодо позитивного зобов’язання держави Україна  забезпечити належну повагу до приватного життя заявника шляхом проведення ефективного розслідування спалення ромського наметового поселення 30 травня 2012року.

Заборона нелюдського та такого, що принижує гідність поводження

(стаття 3 Конвенції)

Європейський Суд не встановив порушення статті 3 Конвенції ні окремо, ні в поєднанні зі статтею 14 Конвенції, оскільки, на думку Європейського Суду, не був досягнутий мінімальний рівень жорстокості, необхідний для того, щоб потрапити в сферу дії статті 3 Конвенції, відповідно Європейський Суд визнав заяву за цими статтями неприйнятними, виходячи з ряду підстав:

  • «…принципи практики Європейського Суду щодо застосування статті 3 у справі «Ніколае Віргіліу Танасе проти Румунії» ([ВП], № 41720/13, пункти 116–19, 25 червня 2019 року)…» (§52);
  • «…опис заявниці подій 30 травня 2012 року є безособовим і описує події загалом, а не особисту роль заявника в них чи їх вплив на неї. Вона не надала детальної інформації про свою ситуацію до або після знищення населеного пункту. Єдиним свідченням ситуації заявниці є те, що вона жила в нетривалому нестабільному незаконному поселенні, яке складалося з наметів, а не з постійних споруд (на відміну від, наприклад, «Бурля та інші проти України», № 3289/10, п. 134, 6 Листопад 2018)…» (§53);
  • «…немає вказівок на те, якою мірою події мали довгостроковий вплив на заявника, оскільки матеріали матеріалів справи вказують на те, що протягом декількох тижнів після інциденту вона повернулася жити до того ж району в подібних умовах (див. Пункт 13 вище та на відміну від “Молдован та інші проти Румунії” ((№ 2), No 41138/98 та 64320/01, §§ 102-107, ЄСПЛ 2005 VII (витяги))…» (§54).

Пастрама вказувала на матеріальний та процесуальний аспекти статті 3 Конвенції в частині застосування до неї та інших ромів нелюдського або такого, що принижує гідність поводження з мотивів расової дискримінації та відсутності його ефективного розслідування. Вона звертала увагу Європейського Суду під час комунікації 2016 року на те, що напад на житло ромів, включаючи її житло, 30 травня 2012 року був мотивований антиримськими настроями; зловмисниками були співробітники міліції, деякі з яких не ховались, але були в міліцейській формі, зокрема, був дільничний інспектор району, якого роми знали безпосередньо; спалення помешкань з усіма речами та документами правоохоронці здійснювали в другій половині дня на очах своїх власників; тому напад являв собою принизливе поводження. На думку Пастрами, оскільки вона описувала все від свого імені, тобто вказала на всі ці події, які безпосередня потерпіла і навела навіть в підтвердження покази ще двох ромів, які були присутні, то вона надала достатньо інформації, щоб з описаного було зрозумілим, що вона була піддана нелюдському та такому, що принижує гідність поводженню.

У цьому випадку жорстоке поводження складалося з кількох елементів: (1) працівники міліції, державні службовці, яких сприймали як представників держави та діяли відповідно до закону, серед білого дня вислали ромів, включаючи Ріту Пастрам та її чотирьох дітей , не надавши часу взяти документи та їх речі; (2) одразу поліція почала підпалювати намети, а деякі роми вже вибігали з палаючих палаток; (3) міліція розділила всіх на дві групи жінок з дітьми, включаючи Ріту з дітьми та окремо чоловіків; (4) перед жінками та дітьми чоловікам наказали роздягатися до поясу і почали знімати це на телефони, називаючи їх брудними ромами та інші нецензурні слова, сміючись з них; (5) через те, що ромські собаки намагалися захистити свої будинки, одна з собак була вбита міліцією; (6) з метою залякування жінок та дітей міліціонери зробили шість пострілів у повітря, після чого діти злякались і почали плакати, а всі роми, включаючи Ріту, почали боятися за своє життя та дітей; (7) поліція наказала всім ромам, також Ріту Пастраму та її дітей, якнайшвидше виїхати, інакше у них виникне ще більше проблем, тому роми залишились без одягу, документів, грошей тощо, їм довелося спати на вулиця того дня без можливості поїсти. Лише наступного дня чоловіки влаштувалися на невелику роботу і заробляли гроші на їжу, а поки вони збирати гроші на квитки, були змушені жити на голій землі. Більше того, вони почали ховатися в чагарниках, бо міліція наказала їм залишити столицю, роми боялися подальших розправ, тому поїхали з квитками Київ-Мукачево, які їм привезли представники міліції.

Влада не провела ефективного розслідування вищезазначених порушень, крім того, вони не сприйняли це серйозно, оскільки заявниця була ромкою, як представнику Пастрами неодноразово говорили про це представники органів державної влади. Незважаючи на те, що перший виїзд на місце події відбувся 11 липня 2012 року, 6 вересня того ж року справу було закрито, а всі наступні роки справа просто не розслідувалася. Більше того, протягом усіх цих років потерпілих навіть не опитали. Єдине, що влада не заперечувала факту спалення жителів ромів, адже того дня на місце події виїхала пожежна машина. Пастрама так і не змогла отримати результати розслідування за життя.

Європейський Суд неодноразово заявляв, що поводження «принижує гідність», якщо вона провокує у жертв почуття страху, пригніченості та безпорадності, що може їх образити та збентежити (T. v. UK, § 69; V. v. UK, § 71; Labita , § 120; Кудла, § 92; Берлінський, § 59; Калашников, § 95; Ван дер Вен, § 48; Лорсе, § 60; Янков, § 104; Ілашку, § 425; Кехайов, § 63; Mayzit, § 36 ).

У практиці Європейського Суду зазначено, що все вищий рівень, необхідний для захисту прав людини та основних свобод, також неминуче вимагає більш жорсткого підходу до оцінки порушення основних цінностей демократичного суспільства » (Selmouni, § 101). Оскільки це положення стосується можливої ​​більш суворої класифікації за статтею 3, з цього випливає, що певні дії, які раніше не підпадали під дію статті 3, можуть в майбутньому досягти необхідного рівня жорстокості (Henaf, § 55).

Наприклад, в одній справі, поданій ромом, «Бурля та інші проти України» від 6 листопада 2018 року, Європейський Суд заявив, що стаття 3 Конвенції порушила права для першої групи заявників у присутності які їх будівлі були зруйновані (§§ 119-148), а стаття 8 Конвенції застосовується до другої групи, яка не була присутня на момент різанини (§§ 158-171). В той же час Пастрама та її четверо дітей були безпосередньо вдома, коли приїхали співробітники міліції, які почали виселяти всіх та підпалювати їх одночасно, що навіть деякі роми вже вибігали з палаючих палаток. Тому Пастрама вважала, що її справу слід розглядати принаймні як першу групу заявників у справі «Бурля та інші проти України», і загалом ситуація, в якій вона опинилася з дітьми 30 травня 2012 року набагато вищий з точки зору жорстокості в наведеному вище прикладі.

У зв’язку з вищеназваним Пастрама вважала, що було порушено право на нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження згідно зі статтею 3 (матеріальні та процесуальні аспекти) Конвенції.

Право на справедливий суд (стаття 6 Конвенції)

Європейський Суд не підняв питання за статтею 6 Конвенції ні під час комунікації 2016 року, ні під час її продовження 2020 року, відповідно не надавши оцінки в рішенні.

Пастрама в заяві 2014 року до Європейського суду піднімала питання щодо порушення статті 6 Конвенційне у зв’язку з відмовою прийняти до розгляду національними судами скаргу Пастрами на постанову міліції про відмову в порушенні кримінальної справи за Кримінально-процесуальним кодексом 1960 року. Пастарма зазначала, що справу по суті фактично не розглядали, а висловлювали сумнів в тому, що в неї може бути адвокат, неодноразово опитували адвоката чи вона насправді представляє ромів та чи розуміє це. А твердження того, що оскарження відбувається у встановлений строк після отримання копії постанови, залишалося без уваги. Суди виходили з того, що оскаржувати потрібно було в строк з дня винесення постанови, тобто протягом 10 днів з 6 вересня 2012 року, і печатка прокуратури та напис про дату видачі копії 13 березня 2013 року не є доказом про отримання копії постанови і підставою для оскарження після її фактичного отримання тощо. Пастрама вказувала, що таким чином її позбавили справедливого судового розгляду справи по суті та посилалася на практику Європейського Суду у вирішенні подібних ситуацій, наприклад, на справу Мала (Mala) проти України, №4436/07, 3 липня 2014 року.

 Право на ефективний засіб юридичного захисту (стаття 13 Конвенції)

Європейський Суд не вніс інформацію щодо статті 13 Конвенції до рішення та відповідно не надав їй оцінки.

Пастрама піднімала питання порушення статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) під час продовження комунікації в 2016 та продовження комунікації в 2020 році у зв’язку з тим, що Європейський Суд в жодній з двох комунікацій у цій справі не поставив питання щодо порушення статті 6 (право на справедливий суд) Конвенції, яку Пастрама заявляла в 2014 році, тобто, вірогідно, що не бачив порушення цієї статті. І щоб піднята проблема знайшла свій розгляд Пастрама вирішила говорити про неї хоча б в світлі статті 13 Конвенції.

Пастрама вважала, що в Україні відсутній ефективний засіб юридичного захисту в таких справах, як ця, оскільки практика показує, що роми не можуть відстояти зазвичай свої права, так як держава система не лише не сприяє цьому, але часом чинить опір.

Зокрема, відразу після спалення ромського поселення 30 травня 2012 року Пастрама почала скаржитися на неправомірні дії проти неї, але ефективного розслідування не проводилось по сьогоднішній день.

З 2012 року Пастрама була єдиною в ромському палаточному поселенні, яка вирішила боротися за свої права проти системи до кінця, що було надзвичайно складно. Ріта постійно змушена була боятися репресій з боку міліції, проти співробітників якої вона публічно виступала, стверджуючи, що вони підпалили ромське поселення. Представники прокуратури відкрито сказали їй і її представнику, що ніхто нічого не розслідує, глузували над нею, бо вона була ромкою, і погрожували їй, вимагаючи припинити скарги. Тому вона була змушена часто міняти місце проживання, що сьогодні не дуже поширено для ромів, хоча це неодноразово називалося типовим представниками держави у цій справі. Звичайно, Патсрама не могла довести це документально, але в моїй присутності було багато таких розмов, які представник Патсрами  заявляла Європейському Суду. Пастрамі довелося пройти всі національні суди, де її також принижували і висміювали саме тому, що вона була ромкою, свідком її представник. Ось чому заявниця також написала у своїй заяві, що доступ до суду для ромських громадян фактично відсутній, це просто формальність, не слід розслідувати та не розглядати повною мірою, неупереджено та об’єктивно, як того вимагає національне кримінально-процесуальне законодавство. Зокрема, у цій справі національні суди навіть не хотіли слухати про будь-які докази про зволікання або читати надані документи, вони завжди були здивовані тим, що у ромів є адвокат у такій, на їх думку, незначній справі, і запитували мене, чи справді я хочу представити ромів, бо це все безнадійно.

У практиці Суду зазначено, що «… зміст зобов’язань, передбачених статтею 13, залежить від характеру скарги заявника … Засіб захисту, який вимагає стаття 13, має бути« ефективним »як в теорії, так і на практиці, зокрема щодо його використання не ускладнювалось діями або бездіяльністю влади держави-відповідача »(Афанасьєв проти України, № 38722/02, п. 75, 5 квітня 2005 р.). Суд також зазначає, що “слідство повинно бути незалежним, доступним для родичів жертв, проводитись з достатньою впевненістю і швидкістю, ефективним у тому сенсі, що може визначити, чи було застосування сили застосовано виправдано за будь-яких обставин та законно, та громадський контроль за розслідуванням та його результатами »(Bubbins v. the United Kingdom, no. 50196/99, § 137, ECHR 2005).

Пастрама вважала, що в цій справі була порушена стаття 6 Конвенції, але оскільки Європейський Суд не вбачав її порушення, то просила розглянути цю проблему фактично в світлі порушення статті 13 Конвенції.

 Заборона дискримінації (стаття 14) Конвенції та

загальна заборона дискримінації (стаття 1 Протоколу №12 до Конвенції)

Європейський Суд не встановив порушення статті 14 та статті 1 Протоколу 12 до Конвенції вказавши:

  • «…що стосується твердження заявниці про те, що знищення її наметового табору та нерозслідування інциденту було пов’язано з упередженнями проти ромів, Суд зазначає, що ці твердження мають досить розмитий і загальний характер, і немає конкретних доказів на підтвердження їх у заяві» (§96);
  • «…що обов’язок органів влади розслідувати наявність можливого зв’язку між дискримінаційним ставленням та будь-яким актом насильства є аспектом процесуальних зобов’язань держав згідно зі статтею 3 Конвенції, але може також розглядатися як неявний у своїх обов’язках згідно зі статтею 14. Завдяки взаємодії статті 14 та основних положень, питання дискримінаційного насильства можуть розглядатися лише за одним із двох положень, при цьому окремого питання не виникає за іншим, або можуть вимагати розгляду відповідно до обидві статті. Це питання вирішується в кожному конкретному випадку на основі його фактів та залежно від характеру висунутих тверджень (див. Бекос та Кутропулос проти Греції, № 15250/02, § 70, ЄСПЛ 2005 XIII (витяги))» (§97);
  • «…Суд вважає, що подібні міркування є доречними щодо статей 8 та 14 Конвенції та статті 1 Протоколу № 12 (порівняйте R.B. проти Угорщини, згадане вище, §§ 83 та 84). З причин, викладених вище, та з огляду на матеріали, доступні Суду, він вважає, що за обставин цієї справи жодне питання, що вимагає окремого розгляду, не виникає відповідно до статті 14, взятої спільно зі статтею 8 Конвенції або статтею 1 Протоколу No 12» (§98).

Пастрама заявляла Європейському Суду, що в подіях 30 травня 2012 року та подальшому неефективному розслідуванні є всі ознаки порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції. Зокрема, вона вказувала, що співробітники міліції, представники прокуратури, судді місцевого суду та апеляційного суду використовували в судових справах такі документи, як “табір ромів”, “циганка”, “ром”, “табір ромів”, «особа рома» тощо. Тож представники державних органів систематично демонстрували своє ставлення до заявника та інших потерпілих. Вони не розглядали цю справу як звичайну справу будь-якої особи, незалежно від національності, як злочин – знищення власності вогнем, але завжди робили акцент на тому, що заявник та інші жертви цього інциденту є ромами.

Пастрама відзначала, що представники державних органів розслідують інші випадки (якщо жертви не роми) щодо знищення майна вогнем, як зазвичай, протягом трьох-дев’яти місяців та наводила відому їй практику на той час; а державні органи в короткий термін, як зазвичай, передають справи до суду, не зазначаючи етнічного походження, і суд приймає рішення також, не зазначаючи етнічного походження. У цій справі матеріали навіть були втрачені протягом двох років і міліціонери напряму говорили представнику Пастрами, що ніхто їх шукати не буде, бо справу цю ніколи не розслідують, бо у спаленні «сміття», яким вони називали палатки з речами ромів, вони не мають часу розбиратися, та весь час підсміювалися, що у ромів є адвокат

Навіть складно уявити, що представники державних органів говорять не ромам, що їм треба забиратися з житла, і дають відповідний наказ. Однак вони сказали це Патсрамі та іншим ромам, оскільки, як правило, чиновники мали такий спосіб спілкування з ромами. Роми перебували і досі перебувають у групі ризику в українському суспільстві.

У таборі для ромів, який був спалений 30 травня 2012 року, було більше 10 осіб на той момент, а проживало близько 70 осіб загалом, але лише Пастрама вирішила боротися за своє право до кінця, так як ромам в Україні нелегко, навіть не через закони, а через стереотипи щодо них та купу забобонів щодо ромів.

Європейський центр з прав ромів, тобто третя сторона у справі, навела повну картину ставлення до ромів в Україні та судову практику Європейського Суду щодо ромів у своїх письмових коментарях від 10 листопада 2016 року, однак Європейський Суд не взяв їх до уваги, не надавши їм відповідно оцінки у рішенні.

Практика Європейського Суду іде шляхом зниження порогу доведення в справах про заборону дискримінації для заявника та перекладення цього обов’язку на державу, тому Пастрама була переконана, що надала достатньо доказів у підтвердження дискримінації щодо себе, тим більше, що держава Україна не довела протилежного.

У зв’язку з вищеназваним Пастрама вважала, що її право на заборону дискримінації відповідно до статті 14 Конвенції та статті 1 Протоколу № 12 було порушено.

Текст рішення «Pastrama v. Ukraine» англійською мовою можна почитати тут: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-208889

 

Автор: юрист-аналітик Української Гельсінської спілки з прав людини, адвокат Олена Сапожнікова.

 

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «EU4USociety». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».

 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Е-лікарняні: крок вперед?

З 1 жовтня 2021 року оформлення усіх лікарняних в Україні має відбуватися в електронній формі...

01 Жовтня 2021

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: