Злочини на ґрунті ненависті: покарати не можна пробачити
УГСПЛ продовжує співпрацю зі знаною колумнисткою порталу nv.ua Олександрою Горчинською щодо захисту прав людини вразливих груп населення України. До вашої уваги цільове журналістське розслідування Олександри на тему нападів на представників спільноти ЛГБТКІ+.
Пізно ввечері, 29 квітня 2020 року 19-річний Сашко вбрався у жіночий одяг та вийшов на вулицю — пішов на побачення з хлопцем, з яким напередодні познайомився в інтернеті. Вони зустрілися близько 23:00 в районі Соколовського масиву: співрозмовник Саші купив у магазині слабоалкогольний напій, після чого обидвоє пішли до лісу поблизу річки, що між житлових масивів.
Хлопець почав грубо роздягати Сашу, примусив до орального сексу, а потім подзвонив своїм друзям. Вшістьох вони продовжили знущання над Сашею: били, зривали одяг. Далі змусили бігти додому голим поперед автомобіля, самі ж знімали все це на смартфон. Уже під будинком, коли, зачувши крики сина, на вулицю вибіг батько Саші, компанія нападників почала вимагати від нього 10 тис грн.
Сашко ідентифікує себе як трансгендерна особа, а тому на побачення прийшов вбраний як дівчина, з макіяжем та у перуці. Анастасія Єва Домані, транс*жінка, активістка “ТрансКоаліції” каже: називала би Сашу радше гендерно-неконформною людиною — тобто такою, поведінка та самовираження якої не збігаються із соціально визначеними, загальноприйнятими гендерними нормами.
“Ми предметно обговорювали цей кейс і прийшли до висновку, що на думку спільноти, позиціонувати цього героя, який просто переодягався у дівчину, як трансгендерну дівчину — це означає нівелювати всі зусилля трас*жінок, як-от тривала гормональна терапія, хірургічні втручання, процес зміни документів та інше”, – каже Анастасія Єва Домані.
Так чи інакше, Сашко постраждав через свою гендерну ідентичність. 5 травня Національна поліція України повідомила про відкриття кримінального провадження за фактом “конфлікту між хлопцями”. Справу відкрили за ч. 2 ст. 186 КК України, тобто — “грабіж”. Також зазначили, що у постраждалого викрали мобільний телефон. За версією поліції, Сашко погодився на сексуальний акт сам, тож примусу до таких дій з боку його нападника не було.
Лише наприкінці липня справу перекваліфікували як злочин на ґрунті ненависті. Змінити кваліфікацію вдалося тільки після кропіткої роботи адвокатки постраждалого хлопця, низки публікацій у всеукраїнських та регіональних медіа та заяв від міжнародних правозахисних організацій.
Напад на Сашка в Житомирі — перший та єдиний в Україні, коли справу, відкриту за іншою статтею, згодом перекваліфікували на ст. 161 КК України, тобто — злочин, скоєний на ґрунті ненависті. В той же час, це — лише один з численних випадків, коли ЛГБТ ставали мішенню для опонентів через сексуальну ідентичність або гендерну ідентифікацію.
Наприкінці квітня 2020-го в Харкові скоїли напад на молоду трансгендерну жінку на ім’я Ангеліна. Дівчина зверталася до поліції, аби зафіксувати факт чергового злочину, адже нападають на неї не вперше. Вона подавала п’ять заяв, проте очікуваної реакції від правоохоронців не дочекалася — за жодною з цих заяв поліція не відкрила провадження саме за ст. 161. Останній випадок, який трапився у квітні, кваліфікували як ст. 125 — “Умисне легке тілесне ушкодження”.
13 вересня 2020 року в Одесі скоїли напад на громадський центр квір-культури Queer Home Odesa, де зірвали запланований кінопоказ. У той самий день в Києві побили студентку Лілію Луцак, коли та відпочивала у одному із двориків поблизу метро Лук’янівська. Дівчина, яка вчиняла агресивні дії по відношенню до Лілії Луцак, згодом виклала у своєму інстаграмі пост, де похизувалася тим, що побила “ЛГБТшницю”. А все тому, що Лілія Луцак — бісексуалка.
За кілька тижнів до цього представники праворадикальної організації “Традиція і порядок” в Одесі під час Маршу рівності напали на учасників заходу, кидалися у протестантів камінням, палицями та пляшками, застосовували перцевий газ — так зірвали традиційну прайд-ходу. Правоохоронці врегулювати ситуацію самотужки не змогли: у ході сутички постраждало двоє поліцейських. Порушників порядку доставили до Приморського відділку поліції у Одесі. Двоє з них виявилися неповнолітними. Дванадцятьох притягнули до адміністративної відповідальності за статтями 173 (Дрібне хуліганство) та 185 (Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі поліцейського) КУпАП.
“Поліція жодним чином не покращила ефективність розслідувань злочинів та інцидентів ненависті за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності та продемонструвала вкрай не професійну роботу при забезпеченні проведення публічної ЛГБТ акції в рамках ОдесаПрайду” – йдеться у звіті “Становище ЛГБТ в Україні у січні – серпні 2020 року” від Правозахисного ЛГБТ-центру “Наш світ”.
Наразі відомо, що посольства Великої Британії та Швейцарії закликали правоохоронні органи України розслідувати напади під час Маршу рівності в Одесі саме як злочин на ґрунті ненависті. Проте українська поліція досі обирає варіант уникати такої кваліфікації подібних злочинів. За словами директорки правозахисної організації Amnesty International Ukraine Оксани Покальчук, причина цьому — формулювання, прописане у законі.
Так, у ст. 161 Кримінального кодексу України, “Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками”, серед перелічених ознак немає гендерної ідентичності та сексуальної орієнтації. Ідеться про:
“Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, інвалідності, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”.
В теорії, каже Покальчук, формулювання “та інші” передбачає, що цей перелік може доповнюватися й іншими ознаками. На практиці часто поліцейські використовують цей момент у якості контраргументів. При цьому, як раніше зазначали у Національній поліції України, правоохоронці систематично проходять навчання за темами протидії правопорушенням на ґрунті ненависті. В межах первинної професійної підготовки, наприклад, всі майбутні працівники поліції проходять курс “Протидія нетолерантності та дискримінації”.
Є й інша сторона медалі — самі постраждалі, які часто просто бояться звертатися до поліції після того, як на них вчинили напад. На це є кілька причин. Перша — недовіра до поліції. Постраждалі не вірять, що поліція справді візьметься розслідувати таку справу і поставиться до заяви серйозно. Друга причина — камінг-аут, який доведеться зробити перед поліцейськими, а заодно і, ймовірно, перед іншими людьми, якщо йдеться саме про злочин на грунті ненависті за ознакою СОГІ.
“Коли людина приходить з такою заявою у відділок, частіше за поліція не дуже зацікавлена фіксувати та розслідувати, бо справи зазвичай незначні. Мовляв, живий, і добре, і не супер резонансні. Це справи “мертві” через важке формулювання в Кодексі та через старі підходи до розслідування. Поліція не вміє та не хоче вчитись таке розслідувати. Це також справи, які перебувають на контролі, тому краще щоб їх просто не було”, – каже директорка ГО Центр “Соціальна дія” Ірина Федорович.
В процесі роботи, навіть якщо поліцейські виявляються свідомими, а адвокати — наполегливими, слідчі ж починають розповідати, як важко їм розслідувати такі справи, додає Федорович. Вони апелюють тим, що прокуратура потім не підтримує обвинувачення, тому краще кваліфікувати це за іншою статтею.
“На тренінгах, на офіційних зустрічах риторика правоохоронців трохи змінюється. Вони кажуть: “Так, це важкі справи, але ми все розслідуємо!”. На офіційних зустрічах з донорами та міжнародними організаціями завжди звучить, мовляв, що ми будемо навчати та покращувати, ми будемо готувати поліцейських. І не зрозуміло, куди це все дівається після зустрічі”, – говорить експертка.
Із січня по серпень 2020 року моніторинговою мережею Центру “Наш світ” було задокументовано 106 випадків дій на ґрунті гомофобії та трансфобії, дискримінації та інших порушень прав ЛГБТ в Україні. Варто відзначити, що випадки, задокументовані правозахисниками — не те ж саме, що кримінальні провадження, відкриті за ст 161 ККУ. Окрім того, йдеться лише про ті інциденти, про які стало відомо правозахисникам із відкритих джерел, публікацій в медіа, соціальних мережах або зі звернень конкретних осіб. Тобто насправді подібних злочинів може бути більше.
У Правозахисному ЛГБТ-центрі “Наш світ” зазначають, що, як і в попередні роки, найбільша кількість випадків — а це 85 — стосується дій на ґрунті гомофобії і трансфобії. 41 з них можна охарактеризувати як злочини ненависті, 39 – як інциденти на ґрунті ненависті, 7 – прояви мови ворожнечі.
Відзначають правозахисники і таку тенденцію як зниження кількості фізичних приватних зустрічей між ЛГБТ людьми, зокрема, через карантинні обмеження у зв’язку із коронавірусом COVID-19. Так, наприклад, цьогорічні заходи, присвячені Маршу рівності, відбувалися онлайн. Все це, в свою чергу, знижує кількість нападів за гомофобними та змішаними мотивами. Під змішаними мотивами мається на увазі вибір зручної жертви за певною ознакою для її подальшого шантажу і здирства — щось подібне відбувалося із Сашком з Житомира.
Що ж треба зробити, аби ситуація змінилася? Вірогідно, змінити ситуацію докорінно допоможе цілий комплекс дій. Перший аспект — це робота із поліцейськими. Тренінги, обмін досвідом із міжнародними колегами у розслідуванні злочинів, скоєних на ґрунті ненависті саме по відношенню до ЛГБТ, формування толерантної та демократичної позиції могли би змінити ставлення поліцейських до подібних справ.
Проте на думку Ірини Федорович, ніякі зміни до Кодексу, навчання та підручники не допоможуть, поки не буде офіційної вказівки зверху “розслідувати такі справи”.
“Я працюю з цією темою з 2006 року. В 2007-му була вказівка від замміністра “розслідувати”, тож тоді два роки такі справи розслідували. Але на той час йшлося переважно про вбивства на ґрунті ненависті. А потім змінився міністр, потім ще кілька, і вказівок більше не було”, – згадує Федорович.
Вона називає позитивним зрушенням те, що в Україні почали збирати статистику за такими випадками, а цю тему неодноразово вносили до плану навчання поліцейських різних рівнів — від обов’язкового курсу для патрульних, до обов’язкового курсу переатестації слідчих.
“Я сама навчала сотні, якщо не тисячі поліцейських, але все це кудись зникає, коли до відділку приходить людина з заявою про злочин на ґрунті ненависті без адвоката. Адвокат потрібен потерпілим від злочинів на ґрунті ненависті, щоб спробувати захистити своє право на справедливий суд”, – додає Федорович.
Друге питання: чи необхідно вносити зміни до нормативно-правових актів та додавати СОГІ до переліку ознак, перелічених у ст. 161 ККУ. На думку Володимира Косенка, експерта НГО “Правозахисне бюро “Ми — є!”, внесення змін щодо переліку захищених законом у статті 161 КК України ознак не є нагальним питанням. Злочини ненависті за ознакою СОГІ, як правило, включають злочини проти життя, здоров’я осіб, майна, хуліганські дії тощо. А тому доречним та важливим у таких випадках, на його думку, вбачається і доказування мотиву упередженості у кожному окремому випадку:
“Сексуальна орієнтація і гендерна ідентичність входять до переліку так званих “інших ознак”, захищених Конвенцію про захист прав та основоположних свобод людини. Це вбачається із численних рішень ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї. В свою чергу, Конвенція є частиною українського законодавства. Тож зміст подальших дій полягає у правильній попередній кваліфікації кримінального правопорушення та ретельному доказуванні дискримінації та/або мотиву упередження у кожному окремому випадку”, – пояснює Косенко.
Крім того, важливою умовою могло би бути забезпечення конфіденційності для заявників, а саме гарантії того, що після зробленого перед слідчим камінг-ауту постраждала особа не буде страждати ще більше — від жартів, глузувань з боку поліцейських. А також буде певна у тому, що про сказане у кабінеті слідчого не дізнаються сторонні особи — родичі, сусіди абощо. Тобто — почувалася у безпеці.
Все це призводить до думки: перше, над цим потрібно працювати — це не законодавство і навчання, а зміна особистого ставлення людей до ЛГБТ. В тому числі, і ставлення правоохоронців, адвокатів та прокурорів, які працюють з такими справами. Для цього необхідно працювати над налагодженням комунікації між представниками ЛГБТ-організацій та поліцією — не лише безпосередньо перед або під час проведення публічних заходів, таких як Марші рівності, а постійно.
У більш широкому контексті сформувати більш толерантне ставлення суспільства до ЛГБТ-спільноти можна також, розвінчуючи популярні міфи та упередження стосовно ЛГБТ — наприклад, пояснювати, за які саме права вони борються, адже часто цей аспект сприймають викривлено. І це також один із аспектів правильної комунікації — комунікації спільноти ЛГБТ зі ЗМІ, а також комунікації ЗМІ з їхньою аудиторією та донесення правильних меседжів, які допоможуть змінити уявлення і про ЛГБТ, і про суть публічних заходів, які вони проводять.
Авторка: Олександра Горчинська, nv.ua
Підготовлено за підтримки Freedom House в Україні