Публікація

Олександра Горчинська («Новое Время»): «Зараз важливо відходити від відокремлення ЛГБТКІ як окремої частини суспільства і показувати їх як середньостатистичних громадян»

Про складність соціальної тематики для ЗМІ та протидію дискримінації вразливих груп населення України розмовляємо зі знаною журналісткою сайту nv.ua Олександрою Горчинською.

Олександро, у своїх публікаціях Ви багато пишете про проблеми вразливих категорій населення: ВІЛ-позитивних людей, людей з інвалідністю, секс-працівників, представників ЛГБТКІ-спільноти. З чим пов’язаний такий вибір тематик?

Як і чимало інших журналістів в Україні, я починала свою кар’єру з новинної стрічки, потім — як “універсальний солдат”, бо писала про все підряд. І про культуру, і про політику, і про суспільство. Проте на той час такого поняття як соціальна журналістика, мабуть, ще не існувало. Ми були не на тому рівні.

Коли я пришла у НВ у 2015 році, також працювала за різними напрямками: робила інтерв’ю з чиновниками, політиками. Проте в якийсь момент чітко усвідомила, що не бачу в усьому цьому сенсу. Принаймні, для себе самої. Коли готуєшся до розмови із яким-небудь високопосадовцем, прописуєш ті питання, які дійсно хвилюють людей, жителів нашої країни, і заздалегідь знаєш, що відповіді на це не дадуть, або ця відповідь буде абстрактною, в дусі “я і моя молода команда робимо щось важливе”…

Можна сказати, я трохи в цьому розчарувалася. Так, є немало професійних колег, які займаються такими темами і дійсно люблять це. Але я для себе обрала інше.

Коли почала працювати із соціальною тематикою, стала отримувати фідбеки від читачів на свої матеріали. Це були відгуки, подяки за те, що я, як журналістка, торкнулася якоїсь справді важливої для суспільства теми… Мабуть, завдяки цьому і вирішила заглибитися у такий напрямок — зрозуміла, що те, чим я займаюся, дійсно комусь потрібне. Що я дійсно комусь можу допомогти.

Так почала досліджувати соціальну тематику, аби винести щось особисто для себе. Пару років тому закінчила базовий рівень курсів з жестової мови — тієї, якою спілкуються люди з порушеннями слуху. Так зрозуміла принцип, за яким будується їхнє спілкування та взаємодія між собою, та дізналася більше про життя таких людей в Україні.

Крім того, бувала на різноманітних тренінгах та семінарах — як в Україні, так і закордоном, присвячених саме соціальній тематиці та вразливим групам. Зрозуміла, що закордонна журналістика в цьому плані кардинально відрізняється від української — нам є куди рости.

 

Олександра Горчинська, nv.ua

Дякую за можливість також організації “Альянс громадського здоров’я”, завдяки якій у 2017 році потрапила на курс “Академія зменшення шкоди”. Цей курс був розрахований на фахівців з різних сфер, і я була єдиною журналісткою серед учасників. Академія фокусується на роботі з наркозалежними та зниженню рівня захворюваності на ВІЛ/СНІД, та проходила в трьох країнах, по тижню у кожній: Україна, Кенія, Індія. Завдяки цьому заходу я дізналася багато нового про таку групу як наркозалежні, почала вивчати коректну лексику, яку слід застосовувати у матеріалах ЗМІ, більше заглибилися в тему роботи із вразливими групами. Це також стало для мене одним із ключових етапів у виборі напрямку роботи.

Чи ставите Ви собі за мету своїми публікаціями протидіяти дискримінації вразливих груп?

Так, мені справді хотілося б, щоби мої публікації допомогли українським громадянам змінити своє ставлення до вразливих груп населення. Наприклад, до людей з інвалідністю, яких часто стигматизують та “списують” як “неповноцінних” членів суспільства, або до ВІЛ-позитивних людей, до ЛГБТКІ тощо.

Перш за все, почати треба зі слів: з того, як ми називаємо таких людей, як до них звертаємося. Уникати висловів типу “людина з обмеженими можливостями”, наприклад: подивіться на паралімпійських чемпіонів і ви захочете змінити свою думку щодо “обмеженості”. Єдине, що обмежує людей з інвалідністю — це інфраструктура, не придатна до пересування на кріслах колісних тощо.

Не так давно я робила матеріал про те, як працює київський Музей у темряві “Третя після опівночі”. Я побувала там вже вдруге. Всі екскурсії в цьому музеї проходять у повній темряві, а супроводжують гостей незрячі гіди. Перша екскурсія, яку я відвідала там ще кілька років тому — це прогулянка всередині самого музею. Друга, яку організатори придумали спеціально під карантинний формат — це індивідуальна прогулянка вулицею. Коли мої очі закрити цупкою чорною пов’язкою, дали в руки білу тростину і відправили пройтися разом із дівчиною-гідом звичайною столичною вулицею у звичайний будній день, я на собі зрозуміла, з якими складнощами стикаються незрячі люди щодня. Це відсутність озвучених світлофорів, хаотичні парковки на тротуарах, ями на дорогах і таке інше.

Сподіваюся, що мої матеріали справді допоможуть читачам правильно розставити акценти на проблемах і складнощах, з якими стикаються вразливі групи населення. І, можливо, якось їм допомогти.

Чи відчували Ви загрози фізичній безпеці у зв’язку з написанням матеріалів на тему вразливих категорій населення, зокрема ЛГБТКІ?

Фізичній — ні, на щастя. Проте часто стикаюся із негативними коментарями у соціальних мережах. Кілька років тому, коли тільки почала писати про ЛГБТКІ, від мене демонстративно відписалося кілька людей, з якими була давно знайома і які мене до того постійно читали. Деякі поспішили додати, що “розчарувалися” у мені через те, що я висвітлюю тему прав ЛГБТКІ у своїх матеріалах.

В цілому ж, можливо, я живу в якійсь власній інформаційній бульбашці, проте більшість людей з мого нинішнього оточення підтримують той курс, якого дотримуюся у своїх матеріалах я. Це люди, які толерантно ставляться до різних груп населення, читають мої публікації з цікавістю, дають цікаві відгуки на них, пропонують теми та героїв для майбутніх матеріалів.

Регулярні дослідження медіапростору України на тему ЛГБТКІ свідчать про суттєву перевагу негативних або, в кращому випадку, нейтральних матеріалів із застосуванням мови ненависті, дискримінаційної, гомофобної лексики авторів. Це є свідченням того, що суспільство ще не готове до сприйняття ЛГБТКІ-людей як пересічних представників громадськості чи це – результат редакційної політики?

З особистого досвіду скажу таке: часто стороннім людям, які “не в темі”, здається, що писати на суспільні теми — легко, що це не потребує додаткових знань. Скільки разів я чула на свою адресу щось типу: “Та що там писати про цих наркоманів і проституток”. Мабуть, деякі журналісти, які вирішують взятися за таку тему, теж так думають — а потім виходить матеріал, наповнений мовою ворожнечі, стереотипами тощо.

Насправді ж, соціальна тематика — складна і чутлива, і тут також необхідні знання. Ціла купа знань про те, як знайти підхід до людини, чому необхідно дбати про конфіденційність і анонімність своїх джерел у деяких випадках, як не нашкодити героям, як перевірити інформацію, яку лексику вживати тощо.

 

Що ж стосується вживання журналістами дискримінаційної, гомофобної лексики — часто справа банально у тому, що є брак знань. Пару років тому я була на одному тренінгу для журналістів у Києві, який організувала ВБО “Конвіктус-Україна”. Це був тренінг, присвячений темі маргіналізованих жінок: як писати про жінок, які належать до вразливих груп населення, зокрема, про жінок, які стикалися із домашнім насильством. На цій програмі були присутні журналісти і журналістки з різних міст України. Мені запам’яталася одна жінка, здається, з Волині, редакторка місцевого видання. Їй було, можливо, років 50 або більше. Коли на тренінгу в неї запитали, що таке гендер, вона відповіла, що це “стосунки між чоловіком та жінкою”. Цей приклад яскраво ілюструє ситуацію в регіонах: недостатня обізнаність про актуальні питання і проблеми. Можливо, з молодими журналістами там ситуація дещо відрізняється, але старшим складно встигати за змінами, які відбуваються навколо. Аби виправити це, потрібно вчитися. І можливостей для такого навчання зараз дуже багато — і в Україні, й за кордоном.

Є й інший аспект. Досі є чимало колег, які працюють за іншими принципами: перш за все, шукають скандали, інтриги, копирсаються у брудній білизні, аби підсвітити інтимні аспекти чужого життя замість того, аби звернути увагу на справді важливі аспекти. Так, як колись робили газети типу “СПІД-Інфо”, бо інших видань, які би висвітлювали якісь подібні теми,  просто не існувало. Як і інших ракурсів, мабуть. Це і досі роблять на телебаченні, в різних ток-шоу типу “Говорить Україна”, “Стосується кожного”, у програмах на СТБ на зразок “Кохана, ми вбиваємо дітей” і таке інше. Це все — нібито теж журналістський продукт, присвячений соціальним, суспільним проблемам. Але нічого хорошого в ньому немає: там ці проблеми не вирішуються. Часто героям роблять тільки гірше — наприклад, запрошені до студії “психологи” починають виправдовувати насильників або винуватять постраждалих від насильства в тому, що ті “самі винні”. В такому випадку, думаю, ми маємо справу із редакційною політикою: ставка робиться не на якісний журналістський продукт, а на розважальне шоу із вражаючим контентом, який “хаватимуть” телеглядачі.

Олександро, як Ви думаєте: переважна більшість журналістів, що обирають тему ЛГБТКІ, роблять це для підняття власного рейтингу та рейтингу медіа-ресурсу чи з іншої причини?

Це залежить від ресурсу, я так думаю. Зараз є багато онлайн-видань, які досліджують такі теми і роблять це якісно, професійно: “Заборона”, “Громадське”, “Бабель”, The Village, Bird in flight, наприклад. Там намагаються дотримуватися принципів толерантності, вживати коректну лексику, крім того, із колегами із таких видань я перетиналася на тематичних тренінгах і програмах для ЗМІ — отже, можу сказати, що у них, принаймні, є інтерес до навчання та професійного самовдосконалення.

Але є й такі, хто робить це заради підняття рейтингу, задля “хайпу” на скандальній темі тощо, бо такі матеріали підвищують кількість переглядів. Таке може бути, наприклад, на регіональних сайтах.

Часто теми, пов’язані з вразливими групами, локальні видання використовують не для того, аби допомогти героям вирішити якусь проблему, не для того, щоби показати позитивний приклад, розповісти надихаючу історію, а навпаки, щоби “затравити” людей, спровокувати суспільний резонанс. Таке було з кількома героями моїх публікацій. Наприклад, одного разу я написала матеріал про чайлдфрі — людей, які свідомо вибирають життя без дітей, не хочуть продовжувати свій рід. Серед героїнь була дівчина років 18 чи 19 з Кривого Рогу, яка розказала про себе відкрито: з іменем, прізвищем та фотографією. Вона також зізналася, що є лесбійкою. Після виходу мого матеріалу її розповідь використав міський ресурс Кривого Рогу: там дівчину буквально захейтили так, що на її адресу почали сипатися погрози від місцевих.

Яким на Вашу думку сьогодні є образ представника ЛГБТКІ-спільноти в ЗМІ?

Складно сказати, адже не можна виокремити якийсь один типаж чи образ представника ЛГБТКІ. Перш за все, тому, що не дуже коректним вважається узагальнення всіх ЛГБТКІ-людей як представників якоїсь окремо взятої спільноти. Чимало таких людей говорять про себе, що не ототожнюють себе з якоюсь спільнотою. Коли ми говоримо слово “спільнота” то нібито маємо на увазі якусь групу людей, яка тримається відокремлено від інших. Та насправді ЛГБТКІ не є відокремленими, вони — частина суспільства і є на всіх ланках, у всіх сферах, у всіх містах, селах, серед різних поколінь.

Там всі різні, а отже, і герої в ЗМІ — різні. У фокус українських ЗМІ вже потрапляли трансгендерні жінки й чоловіки. Одна із найбільш публічних персон, мабуть, це Анастасія Єва Домані — транс-жінка, якій вдалося пройти всю процедуру зміни документів і яка отримала паспорт із новим іменем та гендерним маркером F — жінка. Це і ЛГБТ-військові, історії яких також багато висвітлювалися у ЗМІ. Це і пересічні громадяни і громадянки — жінки та чоловіки, гомосексуальні сім’ї з дітьми, і ЛГБТ-активісти та активістки, представники та представниці різних рухів, громадських організацій.

Тобто я не можу назвати якийсь усереднений образ. Їх — багато. Інша справа у тому, під яким ракурсом подають історії всіх цих людей, якими словами про них говорять у медіа.

Чи можливо його змінити і як?

Думаю, те, що насправді потрібно — це додати ще більше різноманіття. Говорити про ЛГБТКІ більше у зовсім різних аспектах. Чимало ЗМІ, наприклад, згадують про ЛГБТКІ лише напередодні Маршу рівності. Але всі ці люди продовжують жити тут, бути частиною нашого суспільства незалежно від маршу.

Історії та голоси ЛГБТКІ людей потрібно інтегрувати у журналістські матеріали на рівні з історіями гетеро-людей. Цю цікаву думку я почула цього року на тренінгу для медіа по темі ЛГБТКІ від Thomson Reuters Foundation. Суть ось в чому: зараз більшість українських медіа роблять матеріали, присвячені ЛГБТКІ людям, виокремлюючи їх як групу. І це було логічним кроком на етапі, коли нам необхідно було заявити про те, що вони — є, розповісти про їхні проблеми, складнощі, особливості життя в українських реаліях тощо.

Проте зараз важливо відходити від відокремлення ЛГБТКІ як окремої частини суспільства і показувати їх як середньостатистичних громадян. Додавати їхні коментарі та історії в матеріали на загальні теми. До прикладу, якщо журналіст готує матеріал про те, як оформлювати спадщину в Україні та які “підводні камені” можуть чекати на людей під час цього процесу, серед героїв, які коментуватимуть тему, можна було би дати, умовно кажучи, історію двох геїв, які все життя прожили разом, але офіційно не можуть претендувати на майно одне одного як прямі спадкоємці, бо за українським законодавством вони не вважаються родичами. Тобто, якісь такі аспекти, які покажуть суспільство у його різноманітті, де ЛГБТКІ буть просто одним із варіантів норми, а не чимось “особливим”, “не таким, як усі”, чимось “нетрадиційним”, як це сприймається багатьма.

 

Уявімо, що більшість  українських журналістів почали використовувати толерантну лексику щодо ЛГБТКІ-людей. Чи достатньо цього для покращення становища спільноти в суспільстві?

Не достатньо, адже суспільні настрої формують не тільки журналісти, а й інші групи населення. З якими також треба працювати. Я маю на увазі прихильників так званих “традиційних сімейних цінностей”, релігійні об’єднання, праворадикальні організації, антигендерні рухи та об’єднання тощо. Всі вони виступають проти сексуальної освіти, підміняють суть таких понять як “гендер” та “гендерна рівність” для маніпуляції громадською думкою, називають ЛГБТКІ “збоченням” та “психічним захворюванням”, хоча офіційно цього в переліку психічних захворювань немає. Зараз навіть для трансгендерних людей в Україні вже відмінили обов’язкову перевірку в стаціонарі психоневрологічного диспансера, як це було раніше.

Думаю, ми мали би працювати із цими групами. Працювати із батьками, які виступають проти впровадження уроків сексуальної освіти в українських школах, і пояснювати, що їхніх дітей не навчатимуть там нічому шкідливому, а все, що передбачено програмою — це не пропаганда збочень, а підвищення рівня соціальної свідомості, знання про власне тіло і здоров’я. В першу чергу, такі уроки потрібні для того, аби виховати обізнаних дітей, які, стаючи підлітками, уже будуть знати про необхідність використовувати презерватив, розумітимуть, яким чином передається ВІЛ, знатимуть, що будь-які дії сексуального характеру потрібно робити лише за згодою сторін, і цим убезпечать себе від небажаних проблем.

Чи доводилося Вам комунікувати про проблеми сприйняття спільноти суспільством із представником ЛГБТ-організації? Якщо так, то чи зустріли Ви розуміння ситуації, що склалася із громадською думкою?

Так, доводилося, адже представники таких організацій часто виступають героями, героїнями, експертами та експертками у моїх матеріалах. Востаннє подібна комунікація відбулася у нас під час зустрічі в посольстві Королівства Норвегія в Києві, де були присутні посли Норвегії, Швеції, Великої Британії та директорка ГО КиївПрайд Руслана Панухник. Там обговорювали питання, пов’язані з ЛГБТКІ-людьми в Україні. Директорка КиївПрайду зі свого боку багато говорила про те, що змінилося, наприклад, після впровадження в Україні реформ у правоохоронній сфері, а саме, з появою поліції, також — у сфері охорони здоров’я.

Ми говорили також і про те, як змінюється українське законодавство, збільшується підтримка ЛГБТКІ з боку лідерів думок, авторитетних особистостей у різних сферах, дипломатів, політиків тощо.

Гадаю, що це і є перші кроки на шляху до глобальних змін.

Інтерв’ю Максим Петров (УГСПЛ)

Підготовлено за підтримки Freedom House в Україні

 

 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Марія Ігнатушина (БО «100% Життя»): «Виграні судові кейси посилюють віру уразливих груп, що захищати свої права не тільки можливо, а й необхідно»

Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ) продовжує серію інтерв’ю з керівниками правозахисних організацій України...

25 Липня 2020

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: