Розгляд Європейським Судом екологічних справ в світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

У кожного з нас є право на приватність, захищене національним та міжнародним правом. У випадку, коли безуспішно пройшли всі національні механізми захисту, зазвичай – це українські суди, та зазнали порушень з боку державних органів, можемо звернутися до Європейського суду з прав людини (далі – Європейський Суд) у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенції): «Право на повагу до приватного та сімейного життя». У випадку успішного вирішення справи, рішення Європейського Суду є джерелом права для національних судів та обов’язковим до виконання на території України. Таким чином кожен з нас може змінити національну та міжнародну практику своєю одиничною справою.

Попри те, що прямого права на здорове довкілля в Конвенції не закріплено, однак Європейський Суд неодноразово визнавав порушення статті 8 Конвенції, коли мова йшла про порушення добробуту людини через погіршення довкілля, що негативно впливало на її особисте та сімейне життя.  Зокрема, в світлі статті 8 Конвенції можна розглядати екологічні справи незалежно від того, чи забруднення безпосередньо спричинено державою, або ж відповідальність держави виникла внаслідок неспроможності належним чином регулювати діяльність приватного сектору.

Якщо говорити про захист екологічних прав в Європейському Суді, то можна назвати в приклад успішного захисту такі рішення:

1. рішення від 7 квітня 2004 року у справі Брендуше проти Румунії (Brânduşe v. Romania), заява №6586/03. Європейський Суд визнав порушення статті 3 та статті 8 Конвенції, призначивши компенсацію в розмірі 8000 євро.

Заявник був засуджений до десяти років позбавлення волі за шахрайство. Заявник звернувся до суду зі скаргою на умови утримання під вартою, вказуючи на те, що в тюрмі Арада він був змушений терпіти сперте повітря і нудотний сморід, що доносився з майданчика, розташованого в 20 метрах від в’язниці, яка раніше використовувалася для викиду побутових відходів. Це колишнє звалище діяло з 1998 по 2003 рік, та перебувала в управлінні компанії С., яка в свою чергу перебувала в управлінні міської ради Арада. Національні суди відхилили скарги заявника.

Незважаючи на те, що в цій справі немає даних, що вказують на конкретне бажання принизити заявника, відсутність подібного наміру не може виключити визнання порушення статті 3. Розглянуті умови утримання, які заявник був змушений терпіти кілька років, заподіяли йому страждання такої інтенсивності, які виходили за межі переживань, пов’язаних з позбавленням волі.

В даному випадку твердження заявника про вкрай огидні запахи, які він був змушений терпіти, підтверджувалися кількома обставинами, включаючи екологічну експертизу, підготовлену фахівцями на прохання влади, яка вказувала на дуже високий рівень забруднення по периметру звалища і «надзвичайно неприємні відчуття», які відчували мешканці будинків, розташованих по сусідству. Хоча здоров’я заявника не погіршилося в зв’язку з знаходженням поблизу колишнього звалища, необхідно  відзначити, що, з огляду на висновки вищевказаної експертизи, а також тривалість терміну, протягом якого заявник страждав від цієї незручності, якість його життя і благополуччя були порушені настільки, що його приватному життю було завдано шкоди, яка не може вважатися лише наслідком позбавлення волі. Скарга заявника стосувалася обставин, які виходили за межі поняття утримання під вартою як такого і які, більш того, стосувалися єдиного «життєвого простору», який мав заявник протягом декількох років. Стаття 8 у цій справі може бути застосована.

Румунська влада несла відповідальність за огидні випари і запахи, на які скаржився заявник, оскільки компанія С. перебувала в управлінні міської ради Арада. Крім того, рада передала звалище у відання С. тільки в лютому 2006 р, і навіть після цієї дати природоохоронні органи поклали на міську раду безпосередню відповідальність за закриття звалища. Більш того, матеріали справи свідчать, що дане звалище діяло з 1998 по 2003 рік, а оскільки влада не вжила ефективних заходів щодо її закриття, вона продовжувала використовуватися приватними особами. Однак протягом цього періоду ні для використання сміттєзвалища, ні для її закриття там ні належного дозволу. Поступившись дотриманням встановленої процедури, місцева влада не виконала свої зобов’язання. Незважаючи на те, що відповідні органи повинні були заздалегідь замовити експертизу, покликану оцінити вплив даного забруднюючого звалища з тим, щоб забезпечити справедливий баланс між різними конкуруючими інтересами, це зобов’язання було виконано тільки апостеріорі.

Зазначені дослідження показали, що діяльність з використання сміттєзвалища не відповідала екологічним вимогам, що був високий рівень забруднення, що перевищує встановлені норми, і що особи, які проживають поблизу, мали відчувати суттєві незручності, заподіяні огидними запахами. Зокрема, уповноважені органи покарали міську раду Арада за відсутність на майданчику будь-яких знаків, які інформують громадськість про загрозу навколишньому природному середовищу  та здоров’ю населення у зв’язку з існуванням звалища, щодо якої роботи по закриттю і екологічному відновленню не проводилися. Нарешті, розгляди, пов’язані з роботою по закриттю звалища поблизу в’язниці Арада, на час винесення рішення в цій справі Європейським Судом, не були завершені, і Уряд не надав жодної інформації про прогрес або хоча б початок робіт щодо закриття і відновленню майданчика, які передбачалося завершити до 2009 року;

2. рішення від 2 листопада 2006 року у справі “Джакомеллі проти Італії” (Giacomelli v. Italy), заява №59909/00. Європейський Суд визнав порушення статті 8 Конвенції, призначивши компенсацію моральної шкоди в розмірі 12 000 євро та 8 598 євро на відшкодування судових витрат.

Заявниця проживала в місті Брески, Італія. У 1950 році вона оселилася в приватному будинку на околиці цього міста. Її помешкання знаходилося на відстані 30 метрів від заводу з переробки “спеціальних відходів”, частина з яких кваліфікується як небезпечні. Спираючись на статтю 8 Конвенції, заявниця стверджувала, що невпинний шум заводу та викиди шкідливих речовин заподіють істотну шкоду навколишньому середовищу та є джерелом постійної небезпеки для неї та її сім’ї. Європейський Суд відзначив, що надання компанії «Екосервіс» ліцензій на відкриття заводу, а також надання їй згодом дозволу на переробку промислових відходів у способі їх детоксикації не супроводжувалися проведенням жодного практичного або наукового дослідження щодо наслідків впливу відповідної діяльності на навколишнє середовище. Однак національний закон містить чіткий припис щодо необхідності проведення Міністерством попередньої оцінки впливу на навколишнє середовище будь-якого з установок, функціонування яких може викликати шкідливі наслідки. До таких установок належать передусім ті, що призначені для переробки шкідливих та токсичних відходів шляхом використання хімічних речовин. Компанія «Екосервіс» не було вчасно зобов’язана  провести згадані дослідження. Це було зроблено тільки в 1996 році, тобто після закінчення семи років від початку процесу детоксикації токсичних відходів на заводі.

Європейський Суд зауважив, що в ході експедиції, яка проводилася під наглядом Міністерства охорони навколишнього середовища (далі – Міністерство), було двічі встановлено невідповідність діяльності компанії законодавчим вимогам. Зокрема, вказувалося на непридатне для такої діяльності географічне розташування заводу, а також на конкретні ризики для здоров’я населення внаслідок його функціонування. Європейський Суд також аналізував хід розгляду скарг заявниці відповідними національними інстанціями.

Європейський Суд відзначив, що здійснення за іншим судовим зверненням завершено прийняттям рішення суду про негайне припинення діяльності заводу на тій підставі, що його діяльність не відповідає вимогам законодавства. Відповідно до національного законодавства Італії зупинення роботи заводу тривало до того, доки компанія не привела до виробничого процесу відповідно до екологічних правил, а Міністерство не надавало позитивного експертного висновку. Проте виконавчі органи так і не подбали про зупинення роботи заводу.

Європейський Суд погодився з тим, що після прийняття Міністерством постанови за наслідками експертизи 2004 року компанією були вжиті необхідні заходи для забезпечення прав заявників. Однак головним залишалося те, що протягом багатьох років заявниця постраждала від порушення права на житло внаслідок небезпечного виробничого процесу, який здійснювався на заводі поруч з її будинком. Європейський Суд зрештою дійшов висновку, що держава виявилася неспроможною досягти справедливого балансу між громадськими інтересами в тому, щоб зберегти функціонування заводу з переробки токсичних відходів, а також інтересу заявниці в ефективному здійсненні її права на повагу до житла, до приватного та сімейного життя;

3. рішення від 27 січня 2009 року в справі «Татар проти Румунії» (Tătar v. Roumanie). Європейський Суд визнав порушення статті 8 Конвенції, призначивши компенсацію двом заявникам в розмірі  6266 євро, спільно. 

У період, що відноситься до обставин справи, заявники проживали в м. Бая-Маре в житловій зоні, розташованій поблизу від шахти і ставка Сесар, переданих компанії «Аурул» в концесію. Компанія добувала золото і срібло з низькосортної руди, обприскуючи її ціанідом натрію. Висновки офіційних доповідей і екологічних експертиз вказують на те, що забруднення, викликане діяльністю підприємства, можливо, спричинило погіршення якості життя місцевого населення, зокрема, позначилося на добробуті заявників і порушило їх право на користування житлом, торкнувшись тим самим їхнього приватного та сімейного життя. Існування значної і серйозної небезпеки для здоров’я і благополуччя заявників покладало на державу обов’язок щодо прийняття розумних і адекватних заходів для захисту їх права на повагу до приватного життя і житла, а також право на здорове і безпечне середовище в цілому.

Влада була пов’язана даним обов’язком і до відкриття виробництва, і після аварії в січні 2000 року. Проте, влада не провела задовільної попередньої оцінки можливих ризиків, властивих даній діяльності, і не вжила адекватних заходів для захисту права заявників на повагу їх приватного життя і житла і в цілому права на здорове та безпечне навколишнє середовище.

Що стосується позитивних зобов’язань держави, що випливають зі статті 8 Конвенції, право громадськості на інформацію має першорядне значення. У зв’язку з цим було допущено недотримання національних правил про публічні дебати, тому що особи, які брали участь в них в листопаді і грудні 1999 року, не були ознайомлені з висновками дослідження, що послужило підставою для видачі компанії сертифікатів відповідності, а також з іншою офіційною інформацією з даного питання.

Що стосується подій, що мали місце після аварії в січні 2000 року, то матеріали, представлені Європейському Суду, вказують на те, що влада не зупинила вказану промислову  діяльність, і що використання тих же процесів продовжилося. Позитивне зобов’язання влади країни щодо забезпечення ефективної поваги до приватного і сімейного життя після аварії зберігалося і навіть зросло. В результаті наслідків екологічної аварії для здоров’я і навколишнього середовища, зазначених в міжнародних дослідженнях і доповідях, заявники, як і інші жителі Бая-Маре, мабуть, знаходилися в стані тривоги і невизначеності. Його посилювала інертність національної влади, яка була зобов’язана подати вичерпну інформацію про минулі, нинішні і майбутні наслідки для їх здоров’я і навколишнього середовища і про заходи з профілактики, а також підтримки, яка може бути надана населенню в разі подібних інцидентів в майбутньому. Ситуація погіршилася у зв’язку з побоюваннями, які викликали тривала діяльність і загроза повторення аварії в майбутньому.

Перший заявник порушив ряд безрезультатних адміністративних і кримінально-правових проваджень, намагаючись встановити потенційний ризик, якому він і його сім’я піддавалися внаслідок аварії, що сталася в січні 2000 р, і притягнути винних до відповідальності. Матеріали, представлені Європейському Суду, вказували на те, що в тому ж контексті національна влада не виконала свого обов’язку за поданням необхідної інформації місцевому населенню і, зокрема, заявникам. Останні не могли встановити, які заходи були прийняті і були прийняті взагалі для попередження аналогічних інцидентів, або які дії вони повинні будуть зробити в разі повторення їх в майбутньому;

4. рішення від 10 лютого 2011 року в справі «Дубецька та інші проти України» (Dubetska and others v. Ukraine), заява №30499/03. Європейський Суд визнав порушення статті 8 Конвенції, призначивши компенсацію моральної шкоди 1-5 заявникам солідарно в розмірі 32 000 євро, а 7-11 заявникам солідарно в розмірі 33 000 євро.

До Європейського Суду звернулися 11 громадян України, що проживали в присілку Вільшани, що є адміністративною одиницею села Сілець Сокальського району Львівської області. Це село знаходиться у Червоноградському кам’яновугільному басейні. Заявники скаржилися на забруднення навколишнього середовища біля їх будинків, які вони побудували в 30-80 роки ХХ століття, внаслідок роботи Центральної збагачувальної фабрики «Червоноградська» та шахти «Візейська» ДХП «Львіввугілля» неподалік неї, які з 2001 року почали здаватися в оренду різним підприємствам.

Зокрема, внаслідок діяльності орендарів фабрики утворився 60-метровий породний відвал, який знаходиться на відстані 430 м від будинку родини Дубецьких-Найда та на відстані 420 м від будинку родини Гаврилюк-Ваків. Відповідно до низки досліджень, проведених державними та недержавними організаціями, діяльність фабрики та шахти мала негативний вплив на навколишнє середовище. Так, заявники стверджували, по-перше, що їх будинки було пошкоджено внаслідок просідання ґрунтів, спричиненого вуглевидобувною діяльністю.

По-друге, заявники говорили, що вони постійно страждали від нестачі питної води. Вони стверджували, що до 2009 року присілок не мав доступу до центрального водопостачання. Використання води з місцевого колодязя та струмка для прання і приготування їжі спричиняло появу зуду та кишкових інфекцій. Заявники надали три фотографії води, яка є біля їхнього будинку. На першій фотографії під назвою «вода в колодязі присілка Вільшина» поблизу колодязя зображено відро з водою жовтогарячого кольору. На другій фотографії під назвою «потічок поруч із садибою» зображено маленький струмок яскраво-жовтогарячого кольору. На третій фотографії під назвою «Пригнічення рослинності інфільтратом з породного відвалу шахти Центрально-збагачувальної фабрики» зображено коричнювате озеро з багатьма пеньками та кількома мертвими кущами посередині озера.

По-третє, заявники стверджували, що деякі з них набули хронічних захворювань у зв’язку з діяльністю фабрики, особливо із забрудненням повітря. Вони надали медичні довідки, в яких зазначається, що Ольга Дубецька та Алла Ваків страждають на хронічний бронхіт та емфізему, а Ганні Гаврилюк поставили діагноз карцинома.

По-четверте, заявники стверджували, що їх страждання через екологічні фактори впливали на спілкування між членами родини. Зокрема, нестача чистої води для миття спричинила, за їх словами, труднощі у стосунках подружжя. Молодші члени родини прагнули відселитися від старших у пошуку кращих умов для своїх підростаючих дітей. Однак, заявники не переїхали. Вони стверджували, що не могли продати свої будинки, розташовані на забрудненій території, або знайти інші джерела фінансування переїзду у безпечніші райони без підтримки держави. На підтвердження цього вони надали лист від приватного ріелторського підприємства С., датований вереснем 2009 року, в якому зазначалось: «оскільки у присілку Вільшина… протягом останніх десяти років не існувало попиту на житлові приміщення через знаходження присілка на техногенно забрудненій території та просідання ґрунтів на його території, … не виявляється можливим визначити ринкову вартість будинку».

Крім того, заявники зазначили, що інші ризики полягали у затопленні прилеглих територій та просіданні ґрунтів, спричинених вуглевидобувною діяльністю. Вони стверджували, що через велику кількість утворених в процесі вуглевидобувної діяльності підземних пустот ці ризики залишатимуться, навіть якщо вуглевидобувну діяльність буде припинено.

Деякі заявники добилися в судах рішення про переселення їх за межі санітарно-захисної зони фабрики та шахти, однак рішення не було виконане через відсутність у відповідачів, а саме орендарів фабрики та шахти, з їх слів, доступу до житлових фондів. Заявники звернулися в 2003 році до Європейського Суду зі скаргою на те, що органи української державної влади не змогли захистити їх житло, приватне та сімейне життя від надмірного забруднення двома державними промисловими підприємствами. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

На думку Європейського Суду, поєднання всіх цих факторів демонструє достатньо сильний зв’язок між забруднюючими викидами та державою, щоб постало питання відповідальності держави за статтею 8 Конвенції (параграф 123). Європейський Суд прийшов до висновку, що протягом всього періоду, що розглядається, як шахта, так і фабрика здійснювали діяльність не у відповідності з застосовними положеннями національного екологічного законодавства та Уряд не зміг ані сприяти переселенню заявників, ані забезпечити функціонуючу політику, щоб захистити їх від екологічних ризиків, пов’язаних з постійним проживанням у безпосередній близькості до вказаних промислових підприємств (параграф 154).

Зокрема, Європейський Суд встановив, що вирішувати екологічні проблеми, пов’язані з функціонуванням двох головних промислових підприємств-забруднювачів, які, вочевидь, з самого початку працювали з порушеннями і викидали відходи протягом більш ніж п’ятидесяти років, було складним завданням, яке вимагало часу та значних ресурсів, і особливо в контексті низької прибутковості цих підприємств та загальнодержавних труднощів в економіці, на які посилався Уряд. В той же час Суд відзначає, що ці промислові підприємства знаходились в сільськогосподарській місцевості і заявники належали до дуже малої групи людей (не більше двох дюжин сімей), які проживали поблизу і зазнавали найбільшого впливу від забруднення. За цих обставин Уряд не зміг надати достатнє пояснення своєї неспроможності ані відселити заявників, ані знайти якісь інші шляхи ефективного вирішення їх індивідуального тягаря протягом більш ніж дванадцяти років (параграф 155);

5. рішення від 10 січня 2012 року у справі Ді Сарно проти Італії (Di Sarno and Others v. Italy), заява №30765/08. Європейський Суд визнав порушення статті 8 та статті 13 Конвенції.

Місто в провінції Неаполя, Італія, в якому жили або працювали заявники, був охоплений “сміттєвою кризою”. Регіон знаходився в стані надзвичайного стану з 11 лютого 1994 року до 31 грудня 2009 року. Заявники змушені були проживати в навколишньому середовищі, забрудненому скупченням на вулицях неприбраних відходів як мінімум з кінця 2007 року по травень 2008 року.

Європейський Суд прийшов до висновку, що в цій справі можна застосувати статтю 8 Конвенції, оскільки ситуація, пережита заявниками в їхньому місті, могла б потягнути за собою погіршення їх якості життя та, особливо, несприятливо вплинути на їх право на повагу до приватного життя і житла. У той же час Європейський Суд не зміг дійти висновку, що життя і здоров’я заявників були поставлені під загрозу, з огляду на те, що вони не стверджували появи будь-яких захворювань, пов’язаних з впливом відходів. Ця справа стосується передбачуваної бездіяльності з боку органів державної влади щодо прийняття необхідних заходів для забезпечення належного функціонування служби збору, переробки та видалення відходів у місті.

У зв’язку з цим Європейський Суд вважав обґрунтованим розглянути справу у світлі позитивних зобов’язань, що випливають із статті 8 Конвенції. З 2000 року по 2008 рік переробка і видалення відходів були довірені приватним компаніям, в той час як збором відходів в місті займалося кілька акціонерних товариств. Той факт, що італійська влада залучила третіх осіб для виконання комунальних послуг, в той же час не звільняє їх від покладених на них обов’язків проявляти пильність на підставі статті 8. Крім того, обставини, на які посилається італійська держава, не можуть розглядатися як форс мажор, визначення якого в міжнародному праві таке: “непереборна сила або (…) така, що не піддається контролю держави непередбачувана зовнішня подія, яка у зв’язку з обставинами зробило для держави матеріально неможливим виконання [міжнародного] зобов’язання”. Навіть якщо зважити на твердження Уряду, що  екстремальний кризовий період тривав всього п’ять місяців з кінця 2007 року по травень 2008 року, а також незважаючи на свободу розсуду, надану Державі-відповідачу, не можна не відзначити, що тривала бездіяльність італійської влади щодо забезпечення належного функціонування служби збору, переробки та видалення відходів порушило право заявників на повагу їх приватного життя і житла. Європейський Суд також визнав порушення статті 13 щодо позову заявників, що стосується відсутності в італійській правовій системі ефективних способів оскарження, які дозволили б їм отримати відшкодування за завдані збитки.

Автор: юрист-аналітик Української Гельсінської спілки з прав людини, адвокат Олена Сапожнікова.