Публікація

Що таке приватність або «відійди від мене, не чіпай мене!»?

Часто можна почути сьогодні від дітей таку фразу: «Відійди від мене, не чіпай мене!». І найкраще таки відійти та не чіпати, а дати заспокоїтися дитині трішки на відстані від дорослих, таким чином дати можливість дитині самій визначити чи доступний в той момент її власний простір, тобто приватність. І такі прохання з’являються у дитини фактично з моменту, коли вона може щось сказати, тобто у віці від 2 років. Значить бажання мати власний, приватний простір, тобто мати приватність є нашим природним бажанням. Попри те, що в засобах масової інформації пишуть, що приватність – це щось нове і раніше воно не існувало, мені складно з цим погодитися, на мою думку, існувало, просто під іншими словами, а саме «приватне життя», той же «власний або особистий простір», «приватне житло», «приватна власність» тощо.

Уже в дитячому віці виникає бажання володіти чимось, тобто мати щось у приватній власності. Дитина часто обирає собі іграшки, які називає лише своїми і більше ніхто не має права до них торкатися без її дозволу, обирає собі власну кружку та ложку, – це і є початок приватної власності. Також дитина часто вимагає, щоб батьки гралися лише з нею, а картина як інша дитина грається якоюсь іграшкою чи забирається до батьків на коліна викликає крик і бажання боротися за те, щоб заволодіти новою іграшкою та відстояти місце на руках батьків, що є власним уявленням дитини як має все відбуватися, тобто з’являється бачення власного світу, доступ до якого дитина обмежує невеликим колом рідних людей, а на інших часом навіть демонстративно закриває очі, таким чином закриваючи двері у свій світ.

У дорослому житті відбувається все так само, але іграшки стають більшими та більш коштовними, а людина починає себе поводити більш стримано ззовні, але наповнюється такими ж емоціями як в дитинстві, тобто бажанням мати власний простір, бажанням мати власні речі, бажанням отримувати увагу саме їй і нікому більше тощо. Але ці всі бажання ускладняються купою зовнішніх обставин та людей, що навколо, тоді з’являється багато взаємовідносин, які потребують внутрішньої та зовнішньої регуляції задля попередження можливих конфліктних ситуацій. Людина починає обростати обов’язками та правами, що накладають певний стиль поведінки. І ми уже не можемо різко заплакати, коли відчуваємо, що наш особистий простір порушено і не можемо втекти та сховатися за тумбочку, ні! У випадку, коли людина не надає доступ до власного простору, а туди вриваються інші, людина має зуміти пояснити, що це нетактовно, неетично, або ще кажуть не по –людськи.

Таким чином перший регулятор рівня доступу є в кожному з нас з дитинства. Тобто він притаманний кожному, але з часом притуплюється через перенавантаження різними правилами поведінки в колективі дитячого садочку, школи, вищих навчальних закладів, за місцем роботи тощо. Саме в колективі наш простір зменшується іншими людьми. І саме тоді перший регулятор доступу до нашого власного простору уже починає визначатися не нами, а нашим оточенням, громадою, суспільством, державою. Тобто відбувається перехід на інший рівень регулювання доступу до нашої приватності, а саме правовий, іншими словами законний. Ми створюємо закони, інструкції та вимагаємо дотримуватися їх, а в разі порушення – караємо. Спершу караємо дисциплінарними стягненнями, такими як осуд в колективі, усна догана тощо, а більш серйозні випадки вирішуємо в адміністративному порядку накладенням грошових штрафів, громадськими роботами тощо, і уже коли відносини заходять на рівень істотної, тобто серйозної шкоди людині, то тут уже може бути і кримінальна відповідальність, тобто грошові штрафи у більшому розмірі, обмеження або позбавлення волі в спеціальних місцях несвободи тощо.

Ось цей останній регулятор доступу до приватності фактично найбільше обмежує нашу приватність загальними приписами, яких ми зобов’язані дотримуватися та знати, оскільки їх незнання не звільняє від відповідальності, тому усі змушені слідкувати за законами, щоб розуміти яка частина приватності обмежена державою, а яка – ні, а також намагатися долучатися до створення законів, щоб брати участь в створенні цього жорсткого регулятора доступності до нашої приватності. Зокрема, в ході розслідувань злочинів може проводитися обшук житла, арешт майна, вилучення особистих речей, затримання тощо, всі ці випадки обмеження приватності чітко визначені законом, і порушення представниками держави тих приписів, а часом перевищення своїх повноважень, є також злочином і карається. Про це слід пам’ятати та вимагати дотримання закону від представників влади, а в разі порушень відстоювати свої права, наприклад, в суді.

Тому коли хочеться зайти до чиєїсь квартири або подивитися вміст повідомлення на телефоні, зупиніться та подумайте, що таким чином ми втрутимося в чужий світ, порушимо межі чийогось особистого простору, спричинемо іншій людини дискомфорт, а можливо навіть страждання та біль. В таку хвилину варто розвернутися та піти геть, поважаючи чуже право на приватність, оскільки приватність – це право на особистий простір людини, доступ до якого вона визначає самостійно.

Автор: юрист-аналітик Української Гельсінської спілки з прав людини, адвокат Олена Сапожнікова.

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «EU4USociety». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Аналіз законопроекту про внесення змін до Закону України «Про електронні комунікації» щодо ідентифікації користувачів електронних комунікаційних послуг

Робоча група з протидії сірому імпорту у Комітеті з питань цифрової трансформації напрацювала законопроект про...

26 Серпня 2021

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: