Підсумки експертної дискусії «Кримінальне провадження, коли матеріали справи залишилися на тимчасово окупованій території. Хіба це проблема?»

29 березня 2021 року відбулася експертна дискусія «Кримінальне провадження, коли матеріали справи залишилися на тимчасово окупованій території. Хіба це проблема?». До вашої уваги скорочена версія обговорення.

Сучасні правове поле та судова практика України перебувають під значним впливом збройної агресії РФ. Правозахисні організації постійно звертають увагу уповноважених державних органів та суспільства на невирішені проблеми доступу людей до правосуддя. Окремі органи державної влади робили спроби врегулювати окремі проблеми судових проваджень, статусу осіб, які  відбувають покарання на тимчасово окупованих територіях тощо. Цього разу пропонуємо звернути увагу на проблему неможливості продовження кримінальних проваджень внаслідок того, що справи проваджень залишились на тимчасово окупованих територіях. За твердженням практиків, норми чинних процесуальних законів не дозволяють вирішити проблему.

Сьогодні ми поговоримо про цю тему з Аркадієм Бущенком, суддею Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, та експертами УГСПЛ: Михайлом Тарахкалом, керівником Центру стратегічних судових справ, Оленою Семьоркіною, аналітикинею, експерткою з питань нормотворення та Оленою Сапожніковою, юристом-аналітиком, адвокатом.

Максим Петров: який подальший порядок проведення слідства відповідно до кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК), власне? Як вирішується вся ця ситуація?

Олена Сапожнікова: Деякі засуджені звільняються, приїжджають на підконтрольну Уряду України територію і виникають парадоксальні ситуації: «От, ми звільнились» і показують довідку, а їх затримують, доправляють у поліцейський відділок, а потім направляють до суду. Суддя не знає, що відповісти, адже в нього немає взагалі ніяких матеріалів, крім документа з гербом у вигляді двоголового орла. І що робити судді? Такі справи відкладаються, тимчасово ініціюється відновлення матеріалів справи. Тим часом, ця особа перебуває в місці несвободи.

Чинність процесуально-кримінального кодексу дає можливість тільки відновити матеріали. А яким чином відновити? Є інформація, що в перші роки, коли розпочався збройний конфлікт на сході України та окупація в Криму, було дуже багато звернень і прокуратура сама ініціювала, щоб відновити кримінальні справи. Вони зверталися до суду з заявами і в деяких випадках надавали декілька документів. Суд каже:  «Ні, на підставі цього ми не можемо відкривати провадження. Ми вважаємо, що це ви не відновили кримінальну справу, давайте ще раз». Повертали. По деяким, малозначним справам, судді казали: «Цього достатньо», і якимось чином розглядали. Таким чином, ця категорія справ знята з сьогоднішньої проблематики, тобто вони залишилися вирішеними, але це тільки на рівні суду першої інстанції. Якщо ж уже справа в суді, там інша ситуація.

Максим Петров: Як ці обставини впливають на особу, щодо якої ведеться досудове слідство?

Аркадій Бущенко: Мені важко сказати, як на практиці вирішується. З погляду права тут (прим.автора – на рівні досудового розслідування) ніяких додаткових проблем не виникає. Якщо докази зникли, внаслідок військової агресії чи якихось інших подій, значить їх просто не існує, ситуація має вирішуватись виходячи з наявних у обвинувачення доказів. 

Якщо людина тримається під вартою, то під час періодичного перегляду обґрунтованості тримання під вартою мають оцінюватися наявні докази. Якщо обвинувачення не надає достатніх доказів на обґрунтування тримання під вартою, оскільки вони опинилися на неконтрольованій території, значить слід людину звільняти. Якщо обвинуваченню ні з чим іти до суду, значить треба закривати провадження. Це така ж сама ситуація, якщо коли докази не знайдені. Наслідки ті ж самі, що й якщо слідчі просто загубили докази в тролейбусі або вони згоріли. 

Звичайно, обвинувачення може замість втрачених доказів надати інші докази, але для цього слід докласти зусиль. Якщо доказів немає, то всі несприятливі наслідки від цієї ситуації має нести держава.

Звичайно, якщо ця ситуація не вирішується, тоді будуть порушення прав людини: статті 5 Європейської конвенції про права людини. Є тисячі рішень Європейського суду з прав людини (Далі – ЄСПЛ) з приводу необґрунтованого тримання під вартою. Якщо за відсутності доказів людина буде засуджена, то, знову ж таки, це порушення статті 6 ЄСПЛ. 

Таким чином, на стадії досудового розслідування ніякої незвичної ситуації не трапляється. Я розумію, що для органів звинувачення це може бути фрустрація: втрата великої частини доказів. Це біда, але яка не вимагає, на мій погляд, якихось змін законодавства. Які зміни можна внести? Знизити стандарт доведення? Ми не можемо знижувати стандарти доведення через те, що у держави є певні проблеми, у тому числі такі серйозні, як збройна агресія.

Я поки що за свою практику не зустрічав рішень судів, де будь-яким чином знижувалися стандарти доведення у випадку, якщо докази втрачені чи перебувають на неконтрольованій території. Я жодного разу не бачив посилань на цю обставину. 

Можливо сторона обвинувачення так і робить, як я казав, і закриває кримінальне провадження.

Щодо того, про що казала Олена: людина, відсидівши там, повертається сюди і їй кажуть, що вона неправильно сиділа і, давай, посидиш тепер правильно. Тут дійсно можуть знадобитися певні зміни підходів у оцінці документів, що видаються владою, яку ми не визнаємо. Ми вважаємо, що її не існує, але, тим не менше, ця влада видає певні документи, які підтверджують певні факти. І ми не можемо допустити, щоб через те, що частина нашої території не контролюється нашим урядом і ми не визнаємо тих, хто де факто контролює ці території, людина стикалася з неможливістю довести певні факти, які мають життєво важливе значення для неї.

Ми маємо визнавати певні факти, які підтверджуються документами. Факти, важливі для буття людини, у тому числі, скажемо, довідки про те, що людина відбула там певне покарання.

Максим Петров: Чи відома нам практика Європейського суду з прав людини у подібних справах?

Михайло Тарахкало: Добрий день, колеги. Це не нова проблема, Ми намагаємося підняти і актуалізувати це питання, в тому числі і через різноманітні скарги до Європейського суду з прав людини і в нас є рішення з цього приводу. Я трошки більш детально розкажу про них. Найперше рішення, яке було, це була справа Хлєбік проти України у 2017 році.

ЄСПЛ, на мій погляд, зайняв досить консервативну позицію з цього питання. Він, скажем так, натякнув, що тут є доля відповідальності Російської Федерації, яку ще треба оцінювати. А в даній справі вона не ставиться, тому що територія є окупованою, прокуратура звернулась до відновлення матеріалів справи, держава зробила все можливе, і…порушення нема. Ми не погодилися з таким підходом.

Ми плідно працювали всі ці роки і ставили, в тому числі і перед ЄСПЛ питання, що ця ситуація не є адекватною. І в 2021 році, 11 лютого, було прийняте нове рішення Європейського суду з прав людини, яке змінило підхід. А підхід звучить саме так: держава має зробити все можливе для того, щоб відновити відповідний статус особи, в даному випадку – матеріали провадження. Так от, ЄСПЛ же визнав порушення державою статті 6 Конвенції з цього приводу, оскільки у відповідних справах не були відновлені матеріали кримінальних проваджень.

Йдеться про дві справи: «Куроченко та Золотухін проти України». І, от, що стосується першого заявника, тут його справа була аналогічною зі справою Хлєбіка. Європейський суд з прав людини сказав, що на певному етапі прокуратура мала зробити трошки більше, ніж вона зробила. В неї було більше матеріалів, ніж вона надала суду, і пошуки велися не так активно, як потрібно було. І саме через те ЄСПЛ встановив порушення статті 6 ЄКПЛ.

Ситуація іншого заявника більш цікава, тобто, в даному випадку особа не була засуджена судом. Це було певне розслідування, яке не завершилося вироком суду. Тобто, особа залишалася підозрюваною, обвинуваченою особою. Європейський суд з прав людини сказав, що в цій справі не можливо так все полишити, потрібні певні законодавчі зміни. Крім цього, навіть при наявному законодавстві національні суди мають вчиняти більше дій, ніж вони вчиняють зараз в подібних ситуаціях. Тобто вони мають оцінювати баланс інтересів між обвинуваченою та потерпілою стороною при рішенні про закриття справи. Тут можуть стояти питання і певних термінів такого розслідування, і інші питання, які залишаються відкритими.

Оце рішення вимагає від держави вчиняти нові дії: змінювати законодавство і адміністративно-судову практику. Прокуратура має діяти більш активно з позиції відновлення цих матеріалів.

Інше питання – я би тут задумався про можливості відмови прокуратури, сторони обвинувачення, від обвинувачення, і врегулювання цього питання не тільки на законодавчому рівні, а і на рівні адміністративному, адміністративної практики та застосувань. Це могло б досить серйозно допомогти у вирішенні і цієї справи в том числі.

Максим Петров: Ситуація, яку ми зараз обговорюємо, виникла одразу після окупації українських територій, вірно? Чи відомо, скільки подібних справ вже було з 2014 по 2020 роки на розгляді і які рішення приймалися судами?

Аркадій Бущенко: Я думаю, що навіть у Верховному Суді, можливо, десь 70-80 справ «зависло» саме через те, що матеріали знаходяться на окупованій території і справи не вирішуються. Я думаю, що багато хто з фігурантів цих справ вже просто втратив інтерес, вони стали для них не актуальні, бо багато хто вже відбув покарання за рішеннями, які оскаржував до Верховного Суду.

А нові справи не надходять вже до нас і не накопичуються. По деяким справам прокуратура подала касаційну скаргу. В багатьох випадках на їх місці я б взагалі відкликав скаргу і закрив би цю справу.

Максим Петров: Пані Олено, скажіть будь ласка, які варіанти вирішення проблеми держава розглядала?

Олена Сапожнікова:  Як на мене, для того, щоб шукати вирішення, потрібно спершу було б чітко визначити, в чому проблема. Я намагалася знайти чітке означення цієї проблеми, але зустрілася з тим, що в нас немає офіційної статистики. Йдеться про кількість справ, де немає матеріалів кримінальних проваджень; кількість осіб, які звернулися, щоб відновити провадження, але їм не відновили; кількість справ, де зверталася прокуратура з заявами про відновлення проваджень і який результат вирішення; статистика вирішених справ і тих, які «зависли». Державна судова адміністрація в Україні повинна була б вести таку статистику.

Я звернулася до них із запитанням «Чому ви не ведете таку статистику?». Вони мені не змогли нічого відповісти, кажуть: «А що, потрібно?» Навіть якщо декілька десятків справ у нас висять у Верховному Суді, декілька сотень в апеляційних судах і декілька тисяч у судах першої інстанції – в сукупності це декілька тисяч осіб. Це, напевно, важливо?! У відповідь мені довго пояснювали: «Потрібно провести рубрикацію, ввести цю категорію, а що це дасть? Справи не надходять, це нам потрібно тепер змушувати прокуратуру по-новому все передивлятися». Це вже на сьогоднішній день перетворюється в наукове дослідження. Юрист, який захоче це вирішити, зустрінеться з тим, що не знайде офіційної статистики і буде битися лише з конкретною своєю справою.

Офіційно суди переносять засідання і на наступному засіданні дивляться, а чи не з’явилися матеріали прокуратури. Прокуратура каже: «Ні, ми шукаємо, ми реагуємо, ми працюємо», і б’ють кулаком у повітря. А суддя каже «ну, працюйте, працюйте». «Ну, бачите, держава працює» І…так ідуть роки. Та воно все вирішується саме собою в більшості справ і ми прийшли зараз до того, що для живої людини залишилося проблем мало в цій вже ситуації. Це тільки коли особа відбула покарання, приїхала, її схопили і тримають. Часом Омбудсмен або члени Тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання ситуації на сході України ведуть переговори з приводу того, щоб людей, що відбувають там покарання або матеріали кримінальних справ повернути на територію, підконтрольну Уряду України. Здається, було два випадки, коли так передали самі матеріали без осіб. Це вдалося Валерії Лутковській, коли вона була Омбудсменом. Більше ніхто не зміг привести матеріали кримінальних справ в такій кількості, вона сотнями їх привезла.

Ніхто не розумів, що з ними робити. Оцифрованих матеріалів тоді не було, і, на жаль, немає. Це було би вирішенням проблеми. В нас є навіть нормативно-правові документи, які зобов’язують оцифровувати такі документи. Цю роботу доручили секретарям судів, на них навалили додаткове навантаження, вони занурилися у це оцифрування. Це дуже потужні, важкі документи в прямому значенні слова. Інколи зривалась робота суду першої інстанції, бо не витримувала і зависала операційна система в комп’ютері. Тому від цього відмовилися.

Максим Петров: Пані Олено, чи правильно я розумію, значить – рішення №1, це, принаймні, фізично привезти ті справи з тимчасово окупованої території?

Олена Сапожнікова:  Так. І справи постійно привозять, коли відбувається обмін людьми. Привозять інколи засуджених з матеріалами кримінальних справ. Окремо матеріали кримінальних справ не чула, щоб привезли за останні роки.

Максим Петров: Тобто я хотів ще раз, щоб ми розуміли: значить, справи привозили і привозять інколи, але і ця ситуація не вирішується через перевантаження секретарів?

Олена Сапожнікова:  Так. Повинен хтось це робити. Крім цього, потрібно більш потужну операційну систему, більш потужні комп’ютери, а це – гроші. Цим мала би займатися державна  судова адміністрація України.

Максим Петров: Давайте так: ми проговорили один варіант вирішення, так? Чи були, чи є ще якісь спроби держави вирішити ці питання?

Олена Сапожнікова:  Я б передала питання Олені Сємьоркіній.

Максим Петров: Наша ініціатива називається «#експертиЗА!». І тепер ми поговоримо про те, «ЗА» що ж все таки експерти  УГСПЛ. Прошу, колеги, які варіанти рішення бачите ви? Наскільки мені відомо, УГСПЛ ще у 2019 році розробила законопроєкт про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України. Як його сприйняло експертне середовище та представники влади? І, в чому його суть була, якщо можете, розкажіть будь ласка, пані Олено Семьоркіна.

Олена Семьоркіна:  Максиме, експерти – «ЗА». УГСПЛ виступає за те, щоб держава схвалила стратегічні документи, як вона ставиться до ситуації збройної агресії з боку Російської Федерації. Перший стратегічний документ ухвалено РНБО щодо Криму (прим.автора: Стратегія деокупації та реінтеграції Криму https://bitly.su/bSMxe). Але в цілому ситуація залишається поки що «підвішеною». Держава мала б на сьогодні вже мати свою правову позицію щодо того, що робити з матеріалами не тільки кримінальних, а й цивільних, адміністративних, господарських справ, які досі знаходяться на тимчасово окупованих територіях.

Чому ми взялися за матеріали кримінальних проваджень? Тому що це, по перше, люди, які в статусі підозрюваної або обвинуваченої особи по частині справ знаходяться в місцях несвободи, і, по друге, в цих кримінальних провадженнях є потерпілі особи, які також чекають на справедливість. Тому ми взялись, насамперед за вироблення якоїсь позиції  щодо кримінальних справ. Друга проблема тут є та, що Україна має визначитися щодо тих документів, які передаються на підконтрольну Уряду України територію під грифом уже так званих «ЛНР», «ДНР». Третє питання – це статус осіб, які перебувають в місцях несвободи на тимчасово окупованих територіях (ТОТ): або на виконання рішень судів України і потрапили туди ще до тимчасової окупації, або перебувають наразі на виконанні рішень окупаційних судів. Тобто, це три позиції, по яких держава мала б на сьогодні вже сформулювати артикульовану свою позицію. Але, на жаль, цього не сталося.

Ми дійсно, у 2019 році запропонували один з варіантів рішення проблеми. Ми спочатку пішли по шляху, що доцільно внести до КПК окремий розділ, який буде стосуватися проблематики тимчасової окупації. Розділ втратить чинність тоді, коли ситуація тимчасової окупації завершиться. Суть наших змін полягала в наступному: якщо матеріали кримінальних проваджень на рівні досудового розслідування або на рівні судового слідства, або на рівні рішення апеляційної чи касаційної інстанції втрачені, недоступні, знищені внаслідок тимчасової окупації, перебувають на ТОТ і це встановлено в результаті розслідування, та їх не можна відновити, то, відповідно, кримінальне провадження закривається на досудовому рівні. Інший варіант – судовий розгляд припиняється вже на рівні суду. І нами пропонувалось 6 місяців з моменту набрання чинності нашого закону, щоб прокурори, слідчі, судді могли визначити, чи матеріалів справи достатньо для розгляду (якщо ні – закриваємо провадження).

Ми також пропонували ввести додатковий вид угоди про визнання вини особою, яка є обвинуваченою в кримінальному провадженні яке, відповідно, знаходиться на ТОТ.

Колеги з прокуратури, слідчі, судді не підтримали нашу пропозицію. Вони вважали, що потрібно відмовитися від спеціальних норм, які мають стосуватися тільки ситуацій збройної агресії і тимчасової окупації. Натомість слід вести мову про ситуацію, коли матеріали кримінальних проваджень вважаються такими, що втрачені з різних причин, і треба будувати правову позицію з точки зору загального випадку втрати матеріалів. Також вони пропонували вирішувати законопроектом питання про те, як вчиняти з особами, щодо яких обрано запобіжний захід, або які перебувають в місцях несвободи та щодо яких ухвалений вже вирок набрав чинності і триває апеляція, або касація.

І третє питання, на яке нам наголосили: угода має бути не про визнання вини, а про визнання того вироку, який, фактично ухвалено на підставі наявних матеріалів кримінального провадження, по яких суд зміг прийняти рішення. І оскарження вироку неможливе.

Ми врахували усі зауваження. Також у новому законопроекті нами було запропоновано вперше у КПК внести пояснення втрати документу: це загублення, псування, знищення, або інша обставина непереборної сили (зокрема і тимчасова окупація), за якої неможливо пред’явити оригінали документів, докази, матеріали досудового розслідування чи кримінального провадження за допомогою доступних правових процедур. Ми намагались охопити всі випадки.

Потім ми використали частину напрацювань, які були подані суб’єктами законодавчої ініціативи в парламент попереднього скликання. Наприклад, щодо допустимості доказів, запропонували внести позицію про те, що, якщо матеріали досудового розслідування чи кримінального провадження втрачені, і є можливість отримати документи з ТОТ, в тому числі рішення, які прийняті органами окупаційної адміністрації, то ми враховуємо відомості, які містяться в таких рішеннях без визнання правомочності таких рішень. Умовно. Для нас рішення окупаційних адміністрацій є нечинним і не тягне за собою якусь правову дію. До речі, ця позиція ввійшла у законопроект реєстр.№3713, яким пропонується встановити адміністративну (позасудову) процедуру визнання актів народження та смерті на ТОТ. 

Третя позиція: ми використали частину законопроекту, який був зареєстрований у 2015 році – про те, що матеріали досудового розслідування можна відновити за їх копіями, які збереглися, які можуть бути доказами в суді. Статус доказу визначає суддя. Це впливає на строки досудового розслідування і ми це також пропонуємо врегулювати. Додатковою підставою зупинення досудового розслідування, після повідомлення особі про підозру, ми пропонуємо встановити втрату матеріалів.

Ми розуміємо, що не можемо прийняти такі закони, які будуть задовольняти всіх. Зокрема, в нас будуть незадоволені люди, які є потерпілими, тому що часто провадження будуть закриватися внаслідок того, що неможливо відновити правовим шляхом матеріали досудового розслідування, судового слідства.

Всі ініціативи, які були в парламенті, були відкликані суб’єктами законодавчої ініціативи, ніхто інших варіантів врегулювання проблеми поки що не запропонував.

Максим Петров: Це свідчить про те, що тема насправді дуже непроста.

Олена Семьоркіна: Непроста, але займатися цим повинна держава. Не тільки Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, на яке всі тичуть пальцем, що воно має займатися проблемами війни. Війна у всій державі, не тільки у одного Міністерства. Мінюст бодається у Європейському суді з прав людини, МЗС займається на рівні ООН проблематикою збройної агресії. А всі решта міністерств?

Максим Петров: Скажіть, будь ласка, якщо оцінювати нову версію цього законопроекту. Які шанси у правозахисної спільноти на те, що він буде підтриманий, прийнятий?

Олена Семьоркіна: Нам прокурори кажуть: «Нам не вистачає закону». Ну от, ми намагаємось розробити закон. Нехай почитають законопроєкт практики, обговоримо його в різних колах. І будемо думати, чи достатньо цих норм для того, щоб вирішити питання по суті.

Експертна дискусія була організована у партнерстві з виданням www.newssky.com.ua та ГО «Хронос» в рамках ініціативи УГСПЛ #експертиза!

Захист прав постраждалого від конфлікту та окупації населення здійснюється в рамках програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яку впроваджує Українська Гельсінська спілка з прав людини завдяки щедрій підтримці американського народу.

У світі USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 3 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.