Максим Петров (УГСПЛ): «Проблема безпеки мирних зібрань на тему ЛГБТКІ+ глибша, ніж здається»

В чому складність належного забезпечення безпеки мирних зібрань представників ЛГБТКІ+ спільноти? Як сприймають роботу регіональних ЛГБТКІ+ ГО представники органів місцевого самоврядування? Чи змінюється ставлення журналістів до проблем вразливих груп населення України? Відповіді на ці питання в ексклюзивному інтерв’ю дає керівник проектів УГСПЛ щодо захисту прав людини ЛГБТКІ-спільноти та активістів Максим Петров.

Протягом останнього року Ви були координатором спільної експертної групи від УГСПЛ, УМДПЛ, ГО «Правозахисна ініціатива» та ГО «Інсайт», а також організатором створення пілотного дослідження на тему: «Безпека мирних зібрань на тему ЛГБТКІ+: проблеми комунікації між організаторами, поліцією та органами місцевого самоврядування». Ви також координували проведення моніторингу ефективності комунікаційної роботи ЛГБТКІ+ – організацій в різних регіонах України. Чому темою дослідження була вибрана саме проблематика комунікації?

Поліція, правозахисники, місцева влада, ЗМІ та навіть пересічні громадяни, які спеціально не займаються темою ЛГБТКІ+, знають що в Україні існує проблема із безпекою мирних зібрань на цю тему. Але ніхто з фахівців не має комплексного бачення причин такої ситуації. Щоразу називається якийсь вузький аспект: недотримання протоколів безпеки при підготовці та проведенні мирних зібрань, незадовільна робота правоохоронців, свавілля праворадикальних угруповань, переважання у суспільстві так званих «традиційних» цінностей, брак уваги до теми ЛГБТКІ+ з боку влади і таке інше.

Ми ж спробували подивитися на цю проблему з іншої точки зору і усвідомили, що все, що я щойно перелічив, є похідним і пов’язане з проблемою недостатньої комунікації (тобто взаємодії) між представниками спільноти і громадськістю. Тоді наша команда вирішила більш детально дослідити цю сферу.

Які основні результати моніторингу?

Тут можна дуже довго говорити. Однак, скажу таке: вирішення проблеми безпеки мирних зібрань на тему ЛГБТКІ+ залежить від усіх учасників процесу: спільноти, поліції та органів влади (в широкому сенсі). Розумію, що Ви зараз думаєте: «Нічого нового!». Але проблема глибша, ніж здається. Є, як на мене, дуже проста формула: чим більше представники спільноти виходять у публічний простір, чим частіше заявляють навіть не про свої права, а про те, що вони є такою ж частиною суспільства, як і інші верстви населення, тим швидше зменшиться стигма і навіяне уявлення, що ЛГБТКІ+ – це щось дивне, неправильне і шкідливе.

Тут якраз і варто говорити про участь інших стейкхолдерів. Ось дивіться: припустимо, як я і сказав, представники спільноти почали більше виходити у публічний простір. Це означає, що частіше почали заявляти про приналежність до ЛГБТКІ+ і декларувати про своє право чи бажання брати активну участь у соціально-політичному та економічному житті суспільства. У значної частини соціуму виникає очікувана реакція неприйняття «незвичних» явищ, що проявляється в булінгу, дискримінації, нападах і навіть завданні фізичних ушкоджень (ймовірно кваліфікованих як злочин на ґрунті ненависті). Знайома картина, чи не так?

Такі випадки повинні б фіксувати та розслідувати правоохоронці, а суди – приймати рішення про справедливе покарання чи відсутність складу злочину. Але що робити, якщо поліцейські, прокурори, працівники ОМС, судді можуть належати до тієї частини суспільства, яка мислить тими ж стереотипами, упередженнями і приймають дискримінаційні та несправедливі рішення, які порушують права людини? Ми повинні розуміти, що попри некоректність такої практики, рішення ж приймаються не посадами, а людьми з конкретним набором суджень, які обіймають ці посади.

Тобто ЛГБТКІ+ повинні більше проводити інформаційно-роз’яснювальну роботу. Причому не лише про права людини, а й про інші напрямки своєї діяльності, побут, проблеми, досягнення тощо. Однак, якщо не ставати більш «видимими», демонструючи переважно правозахисний напрям діяльності, ситуація буде мінятися так само повільно.

У пілотному дослідженні, поряд з проблематикою взаємодії з Національною Поліцією України, багато уваги приділяється комунікації громадських активістів з органами місцевого самоврядування та регіональними ЗМІ. Наскільки на Ваш погляд недопрацювання саме в цих сферах впливають на безпеку проведення мирних зібрань ЛГБТКІ+ – організаціями?

Стосовно ЗМІ – вони суттєво впливають. Навіть, я б сказав, відіграють визначальну роль. Якщо з різних причин ЛГБТКІ+-організації чи окремі активісти в тій чи іншій місцевій громаді недостатньо уваги приділяють взаємодії зі ЗМІ, то мешканці громади пам’ятають переважно негативну або, в кращому випадку, нейтральну інформацію про марш рівності, напад побиття чи якийсь захід, що лише підсилює стереотипи і неприйняття. Якщо ж комунікація знаходиться на високому рівні, тобто саме представники спільноти часто та проактивно взаємодіють з мас-медіа, а не дають інтерв’ю на запит журналістів і самостійно  формують суспільний дискурс, то проведення заходу на будь яку дотичну до ЛГБТКІ+ тему з часом не викликатиме негативного резонансу і спроби зриву мирних зібрань не знаходитимуть підтримку у місцевого населення.

Проблема комунікації з ОМС також впливає. Працівники органів місцевого самоврядування, як правило, самоусуваються від підготовки та проведення мирних зібрань (при чому, не лише на тему ЛГБТКІ+). Питання прибирання вулиці, де буде зібрання просто неба, залучення карет швидкої допомоги, обговорення маршрутів, необхідність обмеження руху автотранспорту, забезпечення біотуалетами і таке інше – питання у компетенції ОМС. Однак, якщо зворотної комунікації нема, то ці проблеми доводиться вирішувати у інший спосіб і навантаження збільшується на ту ж Національну поліцію.

На сьогодні практично нічого не відомо про ставлення представників ОМС до роботи регіональних ЛГБТКІ+ – організацій. Як правило в ЗМІ можна зустріти тільки коментарі правозахисників і представників Національної Поліції. Що показали результати моніторингу в цій сфері?

Працівники ОМС і тут самоусунулися від участі. Ми надсилали звернення з проханням взяти участь у анонімному опитуванні на міськради з усіх міст, які брали участь у дослідженні. Однак відгукнулися лише 8 депутатів Маріупольської міської ради, за що їм велика подяка. Однак цього недостатньо для формулювання якихось умовиводів за цим напрямком.

Чи існують які-небудь відмінності в сприйнятті ЛГБТКІ+ – організацій представниками ОМС в різних регіонах України?

Очевидно, що існують. Це залежить від ряду факторів: релігійності населення, близькості міста до столиці, типу політичної культури, етнічного чи вікового складу населення тощо. Не будемо також забувати і про рівень активності спільноти у громаді. Однак, як я і казав, ми не мали можливість оцінити і порівняти ставлення до ЛГБТКІ+ з боку ОМС через брак даних.

Висвітлення соціальних проблем що стосуються вразливих груп населення України загалом завжди було болючою темою для журналістів. На Ваш погляд, чи змінюється дана ситуація на сьогодні? Чи вдалося Вам поспілкуватися з журналістами на ці теми особисто?

Ситуація міняється, але повільно. Цей процес є пропорційним до збільшення «видимості» спільнот. В Україні дедалі більш популярною стає соціальна журналістика. Так, мені доводилося спілкуватися з журналістами з різних регіонів. Багато хто зізнається, що не знає, як коректно висвітлювати ці теми, яку лексику застосовувати, які теми не табуйовані. Але є бажання розповісти особисті історії, показати що представники вразливих спільнот – такі самі звичайні люди, як і інші. На жаль, журналісти часто констатують, що матеріали, побудовані не на сенсації, не викликають значного інтересу серед глядачів/читачів. Однак, як на мене, це питання формування запиту.

УГСПЛ не перший рік висвітлює проблематику захисту цивільних активістів, представників уразливих груп та ЛГБТКІ+ – активістів зокрема. Наскільки створювана УГСПЛ база символів ненависті може допомогти з вирішенням накопичених проблем?

Ми дуже розраховуємо, що це допоможе змінити ситуацію з ідентифікацією і розслідуванням злочинів на ґрунті ненависті. Планувалося, що така інформація допоможе перш за все тим, хто постраждав від злочину, адвокатам та правоохоронцям, діяльність яких дотична до роботи із вразливими групами. Звісно, сама по собі база нічого не дає. Ми усвідомлюємо, що потрібно проводити роз’яснювальну роботу щодо значення окремих символів ненависті, причин їх застосування та мотивації злочинців, доповнювати та корегувати базу. Більше того, щоб розслідувати злочин як такий що вчинений з мотивів ненависті, потрібно ряд законодавчих змін, комплекс просвітницьких заходів та врахування ще низки факторів. Але база – якраз і є одним із таких факторів.

Які на Ваш погляд перспективи вирішення нових виявлених проблем?

Перспективи вирішення нових виявлених проблем – дуже хороші. Наша команда експертів, по-суті, витягла назовні і сформулювала те, що вже давно відбувалося. Рішення цих проблем – це питання не найближчої перспективи. Однак, крім зміни акцентів і більшої залученості ЛГБТКІ+, робота щодо рішення цих проблем передбачає активнішу участь правозахисників, поліції, ОМС, центральних органів влади, міжнародних партнерів та донорських організацій.

Підготовлено за підтримки Freedom House в Україні