Експертка з медицини Євгенія Бардяк: «Сприяння захисту прав людини є важливою частиною моєї повсякденної громадської діяльності»
Українська Гельсінська спілка з прав людини продовжує серію інтерв’ю з активістками, які працюють у різноманітних сферах правозахисту в Україні.
Франківчанка Євгенія Бардяк успішно поєднує знання із медицини і правозахисний досвід у своїй діяльності. Євгенія Бардяк – кандидатка медичних наук, яка у 2014 році захистила дисертацію в Івано-Франківському національному медичному університеті. Викладачка кафедри внутрішної медицини, координаторка Програми супроводу випускників Всеукраїнської освітньої програми “Розуміємо права людини” Української Гельсінської спілки з прав людини. Окрім того, Євгенія – експертка з медицини та інтерв’юерка у Коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі”.
-Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?
-Вперше про права людини я почула на Літній школі з прав людини для молоді у 2008 році. Тоді мені дуже захотілося на практиці поєднати отримані знання зі своєю професією. За освітою я лікар, тому ми з друзями виготовили і розповсюдили в медичних закладах Пам’ятку про права пацієнта, що, до речі, викликало неоднозначну реакцію серед медперсоналу. Пізніше, були інші проекти у рамках створеної у подальшому Всеукраїнської освітньої програми “Розуміємо права людини”.
Власне, саме завдяки організаторам того першого освітнього заходу – Сергію Бурову, Олександру Войтенку і Кості Реуцькому, які активно підтримували зв’язок зі своїми випускниками, я й захопилася темою захисту прав людини. Протягом цих років здобутий досвід і знання виховали у мені певні життєві цінності. Сьогодні поширення розуміння і сприяння захисту прав людини є важливою частиною моєї повсякденної громадської діяльності.
-Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?
-Основну базу знань на тему прав людини я отримала під час серії навчальних заходів у рамках Всеукраїнської освітньої програми “Розуміємо права людини”, зокрема: Молодіжної академії прав людини та демократичних ініціатив, що проходила у Польщі, тренінг “Освітні дії на захист прав людини”, Перша міжнародна школа прав людини для молоді, котра складалася з трьох сесій. Також запам’ятався тренінг від Місії ООН в Україні на тему «Підготовка правозахисних кампаній, проведення адвокасі та лобіювання у сфері захисту прав людини», де тренером був відомий латвієць Каспарс Залітіс.
Одним з найважливіших для мене став досвід участі у Міжнародній літній школі з прав людини «Права людей і медицина» у місті Варшава, яку організовув локальний Гельсінський фонд прав людини. Були також участі у форумах правозахисних організацій, круглих столах, інших навчальних семінарах. Основні знання та навики, звичайно, отримую під час виконання практичних дій. Це і проведення виставки для молоді “Кожен має право знати свої права” (автор ГО “МАРТ”), і організація ось уже вдев’яте Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, і найближче сьогодні моєму серцю – документування порушень прав людини під час утримання у незаконних місцях позбавлення волі внаслідок військових дій на Донбасі, адже тема дуже болюча і актуальна.
– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?
– Наразі я працюю в двох напрямках – громадянська освіта з прав людини серед молоді як у рамках Програми підтримки випускників Всеукраїнської освітньої програми “Розуміємо права людини”, так і поза її межами, а також у рамках роботи Коаліції громадських організацій та ініціатив “Справедливість заради миру на Донбасі”, куди входить і Українська Гельсінська спілка з прав людини, документую порушення прав людей під час утримання їх у незаконних місцях позбавлення волі внаслідок військових дій на сході України. Власне, на основі аналізу задокументованих випадків, при підтримці керівника Коаліції Володимира Щербаченка, я як експертка з медицини проводила аналіз надання медичної допомоги під час утримання людей у назаконних в’язницях та після їх звільнення. Найближчим часом планую промоніторити дотримання прав людини загалом у медичній галузі в Україні, а також попрацювати над впровадженням Стамбульського протоколу в практику українських медиків.
– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?
– Мені доводилося працювати з тематикою прав жінок під час проведення фокус-групи та одного з індивідуальних опитувань осіб, що перебували у незаконних місцях позбавлення волі. Інтерв’ю стосувалися наявності та отримання травм під час незаконного утримання і можливості звернутися за медичною допомогою. У результаті було зроблено висновок, що жінки на рівні з чоловіками зазнавали травм, не мали доступу до належного лікування, а подекуди ставали об’єктом порушення за гендерною ознакою.
– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?
– Той факт, що все більше людей дізнається про порушення прав людини в закритих установах, а це і в’язниці, і психіатричні лікарні, і будинки для пристарілих людей тощо, є аргументованим показником розвитку і поширення правозахисного руху. Цьому, безперечно, передує якісний освітній процес. Адже чим більше людей отримає відповідні знання, тим масштабнішими будуть моніторинги, висвітлення і захист прав людини.
– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?
– На мою думку, розвиток правозахисного руху підсилює присутність у кожній області представників офісу уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, але і надалі великий об’єм роботи продовжують виконувати правозахисні та правоосвітні громадські організації. Основна частка останніх локалізується переважно в столиці або великих містах, де відбувається більшість активностей. Менші населені пункти часто залишаються поза увагою правозахисного руху. Серед населення, яке не розуміє суті прав людини, надалі панує несприйняття того, що йде в розріз із поняттями “біле-чорне”, “добре-погане”, “патріотичне-непатріотичне”, “своє-чуже”, “схоже-відмінне”. На цьому ґрунті часто трапляються порушення прав людини, які здійснюються під схвальні вигуки більшості. Ті, хто мають відмінну думку, наражаються на звинувачення та переслідування як психологічного, так і фізичного характеру. Викликом для правозахисників, гадаю, є донесення до широких мас розуміння прав людини, поваги до людської гідності кожного та сприяння недискримінації.
– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?
– Знову повторюся: громадські організації, часто працюють на базі великих міст, вирішують питання глобально на рівні високих державних органів, а до адресатів необхідна інформація та послуги не завжди доходить. Чи знають, наприклад, жінки зі сіл, котрі потерпають від домашнього насилля, куди їм звернутися по допомогу, пораду, моральну та матеріальну підтримку? Думаю, що ні. Вирішення цього та інших гендерних питань потребує широкої інформаційної кампанії, але перед тим, звісно, створення інфраструктури, яка систематично і кваліфіковано працюватиме на захист потерпілих та профілактичну роботу з кривдниками.
– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?
– Гадаю, має бути затверджена на урядовому рівні стратегічна програма на кількарічний період по зменшенню та попередженню різних видів гендерно-обумовленого насилля, згуртування та узгодження діяльності неурядових та інших організацій, рівномірне територіальне охоплення діяльності, спрямованої на вирішення цієї проблеми.
– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?
– Найбільше мене захоплюють ідейні люди, які мають високу мету і сприяють поширенню людяності. А ще: окремі історії особистостей, котрі всупереч системі і обставинам, не втрачають віри у власні сили, справедливість і в результаті перемагають. Це надихає і мотивує. Змушує бути солідарною зі скривдженими, рухатися вперед.