Публікація

Захист прав людини у 2016 році засобами конституційного судочинства

ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ У 2016 РОЦІ ЗАСОБАМИ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДОЧИНСТВА

Публікацію також можна скачати

ПРО АВТОРА

Євсєєв-фотоЄвсєєв Олександр Петрович, науковий консультант судді Конституційного Суду України, кандидат юридичних наук, доцент. Має більше 100 наукових публікацій в Україні та за кордоном, а також низку перекладацьких проектів. Дослідницькі інтереси: конституційне право України, конституційне право зарубіжних країн, конституційна юрисдикція. Вперше в Україні розробив основи нового наукового напрямку – «психологія конституційного судочинства».

2016 рік – особливий рік в історії українського Конституційного Суду. Саме цього року урочисто відзначалось 20-річчя з дня його заснування, а точніше з дня ухвалення Закону про Конституційний Суд від 16.10.1996 р., який із незначними змінами діє і до сьогодні. Можливо, історія конституційного судочинства в Україні все ще занадто коротка та емоційно забарвлена, аби робити якісь глибокі висновки та давати беззаперечні оцінки. Проте 20 років – достатній термін для того, щоб підвести певні проміжні підсумки. Саме тому перед тим, як проаналізувати судові рішення, прийняті органом конституційної юрисдикції поточного року, хотілося б в цілому зупинитись на практиці Конституційного Суду України за останні 20 років.

Зокрема, дослідниками підраховано, що за весь період свого існування Конституційний Суд ухвалив 309 рішень (з них 161 – з питань конституційності і 148 – щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України), 29 висновків та більше 1100 ухвал, включаючи насамперед відмовні. Взагалі за вказаний період до Конституційного Суду було спрямовано 1100 подань від органів державної влади та 5382 конституційних звернень від громадян, іноземців та юридичних осіб[1]

Переходячи безпосередньо до судової практики Конституційного Суду у 2016 р., слід констатувати, що вона не була надто багатою. Так, поточного року Суд ухвалив лише 6 рішень, 5 з яких безпосередньо торкались прав людини, зокрема 3 – прав у соціальній сфері і 2 – особистих прав, а також 2 висновків щодо законопроектів про внесення змін до Конституції України щодо правосуддя. В обох останніх випадках Конституційний Суд констатував, що запропоновані зміни відповідають ст.ст. 157 і 158 Конституції України.

Забігаючи дещо наперед, можна спрогнозувати, що більш значущим для прав людини у практиці конституційного судочинства повинен стати наступний, 2017 рік. Адже саме наступного року очікується реальне запровадження інституту конституційної скарги. Нормативні параметри останньої, як відомо, закладені в змінах до Конституції України, які набрали чинності 30 вересня цього року. Так, відповідно до ст. 1511 Конституції України Конституційний Суд вирішує питання про відповідність Конституції (конституційність) закону України за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон суперечить Конституції України. Конституційна скарга може бути подана в разі, якщо всі інші національні засоби юридичного захисту вичерпано. Станом на 10 листопада 2016 року на розгляді в Секретаріаті Конституційного Суду знаходиться вже 19 таких скарг. З великою часткою ймовірності можна припустити, що, незважаючи на низку об’єктивно існуючих організаційних труднощів (відсутність напрацьованої судової практики, зволікання з прийняттям нового Закону про Конституційний Суд, покликаного деталізувати критерії прийнятності і допустимості конституційних скарг, і т. д.), в 2017 р. Конституційний Суд винесе своє перше рішення по конституційній скарзі.

А ось наскільки цей інститут буде надалі затребуваний суспільною практикою, передбачити трохи складніше. Однак, як свідчить досвід країн СНД і Східної Європи, після відомого сплеску уваги до даної процедури, що має місце протягом перших років її функціонування, інтерес до неї з часом слабшає. Ризикнемо припустити, що Україна також не стане винятком у цьому відношенні.

Повертаючись до поточного року, підкреслимо, що не лише вказані рішення Конституційного Суду, а й висновки щодо проектів конституційних змін мали безпосереднє відношення до прав людини. Можна навіть стверджувати, що конституційні зміни, які були предметом попереднього конституційного нормоконтролю та набули чинності 30 вересня цього року, здійснюють більший вплив на майже увесь комплекс конституційних прав і свобод людини та громадянина, аніж конкретні рішення КСУ, присвячені окремим правам.

У цьому зв’язку насамперед зазначимо, що чинна Конституція України у розділі XIII встановлює порядок внесення змін до Конституції України. Таким чином, в українському законодавстві імплементована доктрина «заміщення конституції», згідно з якою ревізія конституційного тексту відбувається не шляхом прийняття нового Основного Закону, а шляхом внесення змін до чинної Конституції 1996 р. Разом з тим Конституція містить низку формальних і сутнісних заборон, яких повинен додержуватися законодавець і враховувати Конституційний Суд при внесенні змін.

Зокрема:

– законопроект, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до парламенту не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту, а Верховна Рада протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції (ст. 158 Конституції України);

– Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157 Конституції України);

– вона не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157 Конституції України).

Але якщо з першою умовою все більш-менш зрозуміло – Верховна Рада VIII скликання не розглядала та протягом строку своїх повноважень не змінювала вказаних положень Конституції, то дотримання законодавцем двох інших умов щодо внесення змін до Конституції у даному випадку є досить спірним. Зупинимось на них докладніше.

Наскільки можна зрозуміти попередню правову позицію Конституційного Суду України, викладену ним у Висновку Суду від 30.07.2015 р. за № 2-в/2015, то вона полягає в наступному. Згідно з ч. 1 ст. 106 Основного Закону Президент України приймає відповідно до закону рішення про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (п. 20); приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану (п. 21). Такі рішення глави держави згідно з п. 31 ч. 1 ст. 85 Основного Закону України мають бути затверджені Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України.

У своєму висновку Конституційний Суд України виходив з того, що на момент надання ним цього висновку в Україні або в окремих її місцевостях не введено воєнного або надзвичайного стану за процедурою, визначеною Конституцією України.

Разом з тим зазначена позиція Конституційного Суду була піддана критиці з боку низці суддів, які висловили свої окремі думки. Так, суддя      М. І. Мельник зазначив, що при вирішенні питання щодо відсутності в Україні воєнного стану Конституційний Суд посилався на виключно формальні критерії (відсутність офіційного рішення про введення воєнного стану), проігнорувавши при цьому фактичний стан справ, зокрема правовий режим антитерористичної операції, який вже майже два роки, починаючи з 13 квітня 2014 р., проводиться на території окремих районів Донецької та Луганської областей, і який фактично виступає своєрідним сурогатом воєнного стану. «Обмежившись лише механічною перевіркою факту наявності чи відсутності указу Президента України про введення воєнного або надзвичайного стану, – зазначав М. І. Мельник, – Конституційний Суд України не забезпечив переконливого доведення відсутності правових підстав, які унеможливлюють внесення змін до Конституції України, а отже, й повної юридичної ясності щодо можливості внесення змін до Конституції України за умов здійснення Російською Федерацією збройної агресії проти України, окупації Російською Федерацією окремих територій України, вчинення на цих територіях воєнних злочинів і злочинів проти людяності як регулярними Збройними Силами Російської Федерації, так і незаконними збройними формуваннями, керованими, контрольованими і фінансованими Російською Федерацією…»

Що стосується застережень про неможливість внесення змін до Конституції, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, то зазначимо наступне.

Згідно з правовою позицією, викладеною Судом у своєму Рішенні від 22.09.2005 р. у справі про користування земельними ділянками, скасування конституційних прав і свобод – це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У тому ж Рішенні Конституційний Суд зазначив, що обсяг прав людини – це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. При цьому загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена.

В низці інших своїх рішень Конституційний Суд намагався з’ясувати конкретні форми обмеження прав людини. Зокрема, Суд вказував, що обмеження може бути здійснено шляхом змінення статусу або повноважень органів державної влади (Висновок від 25.03.1999 р.);  внесенням змін, що мають наслідком розбалансування конституційної системи, зокрема, суперечливість між пропонованими змінами до статей 94 і 106 Конституції, їх неузгодженість з іншими положеннями Основного Закону, відсутність системного підходу в оцінці змін до Конституції і чинних її положень (Висновок від 14.03.2001 р.); обмеженням гарантії права на справедливий і безсторонній суд, пов’язаний зі змістом конституційних прав і свобод (Висновок від 14.03.2001 р.) та ін.

Ці попередні теоретичні міркування дають нам можливість перейти до аналізу на предмет відповідності правам людини конкретних положень законопроекту, який після його ухвалення Верховною Радою 2 червня та набрання чинності 30 вересня цього року набув статусу повноцінного Закону «Про внесення змін до Конституції України».

Отже, законопроект містив положення, згідно з яким «законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору» (ч. 4 ст. 124). Така норма, поза будь-яких сумнівів, може бути охарактеризована як обмеження прав людини. Як відомо, одним із здобутків Конституції України 1996 р. було те, що вона скасувала обов’язок громадян у низці спорів (наприклад, трудових) звертатися до квазісудових установ (зокрема, комісій з трудових спорів) й одночасно надала можливість одразу звертатися до суду для ефективного захисту своїх прав у змагальних процедурах, що завершуються ухваленням юридично обов’язкового для усіх сторін спору рішення. Зокрема, на це було спрямовано конституційні приписи про те, що «юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі» (ч. 2 ст. 124 Конституції України), а також про те, що «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (ч. 2 ст. 55 Конституції України). Звісно, можливість звернутися до тих же самих КТС була збережена у трудовому законодавстві, але виключно у якості права працівника, а не його обов’язку.

Така практика повністю узгоджувалась з європейськими стандартами. Зокрема, у рішенні Європейського Суду з прав людини у справі Гольдер проти Сполученого Королівства вказується, що «в очах Європейського суду було б абсолютно незрозумілим, якщо б ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд. – О. Є.) описувала в дрібницях процесуальні гарантії і не захищала б насамперед те єдине, що тільки і дозволяє в реальності ними користуватися: доступ до суду. Справедливість, відкритість і швидкість процесу не мають ніякого значення за умови відсутності самого процесу». Як бачимо, у європейській традиції право на доступ до правосуддя, яке передбачає саму можливість звернення до суду у разі правового конфлікту, вважається conditio sine qua non (обов’язковою умовою) права на справедливий судовий розгляд.  Вважаємо, що при ухваленні запропонованої Президентом зміни щодо обов’язковості досудового порядку врегулювання спорів право громадян на доступ до суду суттєво обмежене.

Більше того, виходячи із теоретичних підвалин конституційного права, нове регулювання не може звужувати той обсяг прав, який був раніше закріплений у попередньому регулюванні. Мова йде про своєрідний принцип «досягнутий у демократичному суспільстві рівень прав і свобод не може зменшуватися». Про те ж саме мова йде і в ч. 3 ст. 22 Конституції, відповідно до якої «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Тому запровадження обов’язкового досудового порядку урегулювання спору безнадійно порушує цей принцип.

Таким, що не відповідає засадам конституційного ладу та принципам ліберальної демократії, виявляється також підхід, викладений у ч. 4 ст. 1312 конституційних змін: «Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення». Фактично в Україні запроваджується монополія адвокатів-ліцензіатів на представництво інтересів особи в суді, а у кримінальних справах – й на досудовому слідстві. Але якщо по кримінальних справах така позиція законодавця ще може бути виправданою (див., наприклад, ст. 45 чинного КПК України), то в усіх інших категоріях справ вона являє собою нонсенс. Ситуацію не врятовує навіть застереження про те, що законом може бути визначені винятки щодо представництва в певних категоріях спорів (зокрема, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах та ін.), адже основний «фронт робіт» наших судів – це кримінальні, цивільні та адміністративні (насамперед податкові) спори, при вирішенні яких нашим громадянам вже необхідно буде звертатися до послуг виключно адвоката.

Конституційний Суд України, як відомо, неодноразово звертався до проблеми забезпечення права на правову допомогу, насамперед у справах про правову допомогу (Рішення від 30.09.2009 р.) та про право вільного вибору захисника за зверненням громадянина Г. І. Солдатова (Рішення від 16.11.2000 р.). Більше того, самі ці рішення увійшли до «золотої скарбниці» вітчизняного конституційного судочинства. Пригадаємо їх основні ідеї.

Зокрема, у Рішенні у справі про правову допомогу Суд вказав, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз’яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та державних органах, захист від обвинувачення тощо. У будь-якому разі вибір форми та суб’єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати.

Таким чином, рівний доступ до послуг юристів для усіх осіб, які знаходяться на території держави і в сфері її юрисдикції, не може обмежуватися законодавцем, адже виходячи із принципу рівності, ніхто не може бути позбавлений права бути вільним у виборі захисника своїх прав (ч. 1 ст. 59 Конституції). Вибір способів правового захисту – при їх конституційно-правової забезпеченості – повинен залишатися не за законодавцем, а за суб’єктом права.

Такий підхід національного органу конституційної юрисдикції повністю узгоджується із міжнародно-правовими стандартами у сфері правової допомоги. Так, «Основні принципи, що стосуються ролі юристів»,  прийняті VIII Конгресом ООН з питань попередження злочинності і поводження з   правопорушниками 27 серпня – 7 вересня 1990 року, передбачають, що кожна людина має право  звернутися  до будь-якого юриста за допомогою для захисту і відстоювання  своїх  прав  та   захисту   їх   на   всіх   стадіях кримінального    судочинства    (принцип   1).

Варто також погодитись із Конституційним Судом і в тому, що, як він зазначав у справі за зверненням Г. І. Солдатова, «згідно з положеннями частини третьої  статті  42  Конституції України  держава  забезпечує  захист конкуренції у підприємницькій діяльності.  Закріплення лише за адвокатами  права  на  здійснення захисту підозрюваного, обвинуваченого   і   підсудного   від обвинувачення  та   надання   юридичної   допомоги   особам,   які притягаються  до  адміністративної  відповідальності,  не  сприяє конкуренції щодо надання кваліфікованої правової  допомоги  у  цих сферах і підвищенню кваліфікації фахівців у галузі права».

У тому ж Рішенні Конституційний Суд зробив застереження, що хоча науково-теоретична та  довідково-енциклопедична література не містить  однозначного  визначення  терміна  «захисник», разом з тим слід усвідомлювати, що, закріпивши право  будь-якої   фізичної   особи   на   правову допомогу, конституційний   припис  «кожен  є  вільним  у  виборі захисника  своїх  прав»  (частина  перша  статті  59   Конституції України)  за  своїм  змістом  є  загальним  і  стосується  не лише підозрюваного,  обвинуваченого чи підсудного,  а й інших  фізичних осіб,  яким  гарантується  право вільного вибору захисника з метою захисту  своїх  прав  та  законних  інтересів,  що   виникають   з цивільних,   трудових,   сімейних,   адміністративних   та   інших правовідносин,  а не  тільки  з  кримінальних.

Таким чином,  наведені міжнародно-правові  акти  передбачають право  кожного  обвинуваченого  захищати  себе  особисто або через вільно вибраного ним на власний розсуд захисника з-поміж  юристів, які   можуть  надати  ефективний  правовий  захист. У свою чергу, положення частини другої статті 59  Конституції  України  про те,  що  для  забезпечення  права  на  захист  від обвинувачення в Україні   діє   адвокатура,   не   може   тлумачитись   як   право підозрюваного, обвинуваченого  і  підсудного  вибирати захисником лише адвоката, тобто особу, яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською   діяльністю   відповідно   до  Закону  України  «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».  Це положення  треба  розуміти  як одну з конституційних гарантій,  що надає  підозрюваному,  обвинуваченому  і   підсудному   можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката,  тобто  особу,  яка  має  право  на  заняття адвокатською  діяльністю.  У  такий  спосіб  держава  бере на себе обов’язок   забезпечити   реальну   можливість   надання особам кваліфікованого  захисту  від обвинувачення,  якщо цього вимагають інтереси правосуддя. Допуск приватно практикуючого  юриста,  який займається  наданням  правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи, як захисника ніяк не порушує право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист.

Як бачимо, право на правову допомогу полягає у конституційному обов’язку держави забезпечити кожному бажаючому достатньо високий рівень будь-якого з видів правової допомоги, що надається, але не означає обов’язку громадянина безумовно користуватися допомогою тільки такого рівня. Тому, на наш погляд, запровадження монополії на представництво інтересів громадян в судах виключно особами, що мають право на заняття адвокатською діяльністю, суттєво обмежує права і свободи людини і громадянина, насамперед право на правову допомогу, чого, на жаль, не помітив Конституційний Суд України.

Взагалі майже усі правові акти Конституційного Суду, ухвалені за останні роки, мають відверто компромісний характер. Але досить виправданий і навіть необхідний у політиці, дипломатії або суспільному житті як засіб вирішення конфліктів, компроміс навряд чи можливий у судовому рішенні, де потрібні чітка та визначена оцінка фактів, однозначне для усіх суб’єктів тлумачення норми закону, можливість виконати судовий припис.

Що стосується ухвалених 2016 р. рішень Конституційного Суду, то окремо слід зосередитися на трьох рішеннях, розглянутих за конституційними поданнями Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

  1. Рішення від 01.06.2016 р. у справі про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу (суддя-доповідач С. В. Шевчук). Суб’єкт права на конституційне подання – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення третього речення частини першої статті 13 Закону України “Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 року № 1489-III з наступними змінами (далі – Закон), яким передбачено, що особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, госпіталізується до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна. Автор клопотання вважає, що це положення є неконституційним “в тій мірі, в якій воно дозволяє госпіталізацію особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна без судового рішення, прийнятого за результатами перевірки обґрунтованості та необхідності такої госпіталізації в примусовому порядку”.

На думку суб’єкта права на конституційне подання, госпіталізація недієздатної особи до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за відсутності рішення суду суперечить частинам першій, другій статті 29 Основного Закону України і є позбавленням свободи в контексті пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), оскільки таку особу тримають в обмеженому просторі протягом тривалого часу без її усвідомленої згоди.

Конституційний Суд України підкреслив, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права.

Також Конституційний Суд констатував, що у Конституції України закріплено, що недієздатні особи не мають права голосу на виборах і референдумах (стаття 70). У зв’язку з цим до зазначених осіб застосовуються обмеження, передбачені у статтях 72, 76, 81, 103 Основного Закону України. Проте, на його думку, визнання особи недієздатною не може позбавляти її інших конституційних прав і свобод чи обмежувати їх у спосіб, що нівелює їхню сутність.

Конституційний Суд підкреслив, що хоча за станом здоров’я недієздатні особи не спроможні особисто реалізовувати окремі конституційні права і свободи, у тому числі право на свободу та особисту недоторканність, вони не можуть бути повністю позбавлені цих прав і свобод, тому держава зобов’язана створити ефективні законодавчі механізми та гарантії для їх максимальної реалізації.

Більше того, у даному Рішенні чи не вперше в історії українського Конституційного Суду останній зробив спробу окреслити правові аспекти свободи. Зокрема, Суд зазначив, що серед фундаментальних цінностей дієвої конституційної демократії є свобода, наявність якої у особи є однією з передумов її розвитку та соціалізації. Право на свободу є невід’ємним та невідчужуваним конституційним правом людини і передбачає можливість вибору своєї поведінки з метою вільного та всебічного розвитку, самостійно діяти відповідно до власних рішень і задумів, визначати пріоритети, робити все, що не заборонено законом, безперешкодно і на власний розсуд пересуватися по території держави, обирати місце проживання тощо. Право на свободу означає, що особа є вільною у своїй діяльності від зовнішнього втручання, за винятком обмежень, які встановлюються Конституцією та законами України.

Також Конституційний Суд України врахував приписи чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та практику тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна, зокрема Європейським судом з прав людини. Оскільки стаття 29 Конституції України кореспондується зі статтею 5 Конвенції, то відповідно до принципу дружнього ставлення до міжнародного права практика тлумачення та застосування вказаної статті Конвенції Європейським судом з прав людини має враховуватися при розгляді цієї справи.

Зокрема, із практики Європейського суду з прав людини вбачається, що “стаття 5 Конвенції, разом із статтями 2, 3 та 4, посідає провідне місце серед основоположних прав, що гарантують фізичну безпеку особи, і тому її важливість є надзвичайною. Її основною метою є запобігання свавільного чи невиправданого позбавлення свободи” (пункт 30 рішення у справі “МакКей проти Сполученого Королівства” від 3 жовтня 2006 року). У пункті 1 статті 5 Конвенції закріплено підстави для правомірного позбавлення особи свободи відповідно до процедури, встановленої законом, до яких належить і законне затримання психічнохворої особи, а в пункті 4 цієї статті передбачено перевірку законності такого затримання у судовому порядку. Європейський суд з прав людини визначив вимоги, яких необхідно дотримуватися під час законного затримання психічнохворих осіб відповідно до підпункту (е) пункту 1 статті 5 Конвенції, а саме: “за винятком випадків крайньої необхідності, людина не має позбавлятися свободи до тих пір, поки не буде переконливо доведено, що вона дійсно є “психічнохворою”. Сама сутність того, в чому слід переконати компетентні державні органи – наявність психічного розладу, – вимагає об’єктивної медичної експертизи; психічний розлад має бути такого характеру або ступеня, які виправдовували б обов’язкове позбавлення свободи; обґрунтованість позбавлення свободи залежить від стійкості такого розладу” (пункт 39 рішення у справі “Вінтерверп проти Нідерландів” від 24 жовтня 1979 року).

Цей суд також вказав, що “хоча не завжди необхідно, щоб процедура за пунктом 4 статті 5 Конвенції щодо психічнохворих осіб мала ті ж гарантії, що вимагаються за пунктом 1 статті 6 Конвенції для кримінального чи цивільного процесу, вона повинна мати судовий характер та надавати гарантії, що відповідають суті позбавлення свободи” (пункт 40 рішення у справі “Горшков проти України” від 8 листопада 2005 року).

Разом з тим встановлена в оскаржуваному Законі процедура госпіталізації недієздатної особи до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра не передбачає судового контролю за такою госпіталізацією, оскільки законодавець фактично розглядав її як добровільну, хоча госпіталізація недієздатної особи відбувається без надання нею усвідомленої згоди.

Як наслідок, Конституційний Суд України дійшов висновку, що така госпіталізація за своєю природою та наслідками є непропорційним обмеженням конституційного права недієздатної особи на свободу та особисту недоторканність, тому вона має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, з урахуванням зазначених міжнародно-правових стандартів, правових позицій Конституційного Суду України та виключно за рішенням суду відповідно до вимог статті 55 Основного Закону України. Отже, Конституційний Суд вирішив, що положення третього речення частини першої статті 13 Закону у взаємозв’язку з положенням частини другої цієї статті суперечить статтям 3, 8, 29, 55 Конституції України, оскільки передбачає госпіталізацію особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра без судового контролю.

  1. Рішення від 08.06.2016 р. у справі про припинення виплати допомоги при народженні дитини (суддя-доповідач О. А. Сергейчук). Суб’єкт права на конституційне подання – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац сьомий частини дев’ятої статті 11 Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 року № 2811-XII з наступними змінами (далі – Закон), згідно з яким виплата допомоги при народженні дитини припиняється “у разі виникнення інших обставин”. На думку автора клопотання, наявність такої підстави для припинення виплати допомоги при народженні дитини, як “у разі виникнення інших обставин”, позбавляє особу можливості передбачити, які саме обставини можуть призвести до припинення виплати їй цієї допомоги, наділяє органи державної влади необмеженою дискрецією у вирішенні питання щодо припинення виплати такої допомоги і, відповідно, не забезпечує захисту особи від свавільного втручання в її право на отримання допомоги при народженні дитини.

Насамперед Конституційний Суд зазначив, що перелік підстав для припинення виплати допомоги при народженні дитини в Законі закріплено з метою недопущення нецільового використання коштів Державного бюджету України, що виділяються на таку допомогу, та унеможливлення свавільного втручання органів державної влади у право особи на її отримання. Оскільки цей перелік не є вичерпним і право визначати додатковий перелік таких підстав не делеговано іншому органу державної влади, то це створює можливість свавільного втручання органів державної влади у право особи на отримання державної допомоги при народженні дитини.

При вирішенні цієї справи Конституційний Суд України виходить із того, що принцип правової визначеності не виключає визнання за органом державної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними. Цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого – наявність можливості у особи передбачати дії цих органів.

Аналіз змісту частини дев’ятої статті 11 Закону вказує на те, що законодавець передбачив таку підставу для припинення виплати допомоги при народженні дитини, як “виникнення інших обставин”, не закріпивши критеріїв їх визначення. Таким чином, Законом встановлено дискрецію органів державної влади у вирішенні питання про припинення виплати вказаної допомоги, проте чітко не визначено її меж.

Конституційний Суд України вважає, що дискреційні повноваження органу державної влади щодо припинення виплати допомоги при народженні дитини мають бути однозначно визначені у Законі. Натомість існування в ньому нечітко визначеного переліку підстав для припинення виплати допомоги при народженні дитини і наявність у органів соціального захисту населення таких дискреційних повноважень без визначення їх меж у Законі може призвести до порушення права особи на отримання допомоги при народженні дитини. Законодавче врегулювання підстав для припинення виплати допомоги при народженні дитини, передбачене в абзаці сьомому частини дев’ятої статті 11 Закону, свідчить про недотримання принципу правової визначеності як елемента принципу верховенства права, гарантованого частиною першою статті 8 Основного Закону України.

Таким чином, абзац сьомий частини дев’ятої статті 11 Закону, у якому передбачено припинення виплати допомоги при народженні дитини “у разі виникнення інших обставин”, є таким, що суперечить частині першій статті 8 Конституції України.

На останок зазначимо, що вказана справа виявилася останньою у житті судді Конституційного Суду О. А. Сергейчука, який незабаром пішов із життя.

  1. Рішення від 08.09.2016 р. у справі про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій (суддя-доповідач С. В. Шевчук). Суб’єкт права на конституційне подання – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п’ятої статті 21 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року № 987-XII зі змінами (далі – Закон).

Відповідно до положень статті 21 “Релігійні обряди і церемонії” Закону релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва) (частина перша); богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації (частина друга); командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів (частина третя); богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, місцях попереднього ув’язнення і відбування покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій; адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії (частина четверта).

Згідно з положеннями частини п’ятої статті 21 Закону в інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради; клопотання про видачу вказаного дозволу подається не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, які не терплять зволікання.

На думку автора клопотання, положення частини п’ятої статті 21 Закону “суперечать конституційним приписам щодо проведення мирних зібрань, закріплених у статті 39 Конституції України, оскільки встановлюють дозвільний порядок замість повідомчого”.

Розглядаючи цю справу, Конституційний Суд ще раз підкреслив, що пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України.

За практикою Європейського суду з прав людини, оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, то стаття 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), яка передбачає право кожного на свободу думки, совісті та релігії, має тлумачитися відповідно до її статті 11, яка гарантує кожному свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами та захищає об’єднання громадян від невиправданого втручання з боку держави; релігійні зібрання підпадають під захист статті 11 Конвенції, яка поширює свою дію як на приватні зібрання, так і на зібрання у публічних місцях, а також на статичні зібрання і публічні процесії (пункт 112 Рішення у справі “Свято-Михайлівська Парафія проти України” від 14 червня 2007 року, пункти 15, 25 Рішення у справі “Баранкевич проти Росії” від 26 липня 2007 року).

Відповідно до принципу дружнього ставлення до міжнародного права практика тлумачення та застосування Конвенції Європейським судом з прав людини має враховуватися при розгляді справ у порядку конституційного судочинства (абзац третій підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).

Оскільки положення статті 35 Основного Закону України кореспондуються з положеннями статті 9 “Свобода думки, совісті і релігії” Конвенції, а положення статті 39 Конституції України – з положеннями статті 11 “Свобода зібрань та об’єднання” Конвенції, то Конституційний Суд України при вирішенні цієї справи враховує наведений підхід Європейського суду з прав людини, згідно з яким релігійні зібрання є видом мирних зібрань.

На підставі системного аналізу норм Основного Закону України Конституційний Суд України вважає, що право на свободу світогляду та віросповідання може бути реалізоване, зокрема, у формі проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій. У разі якщо такі заходи відбуваються публічно та мають мирний характер, на них мають поширюватися вимоги статті 39 Конституції України, у тому числі щодо завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про їх проведення.

Конституційний Суд України вказує, що закріплена у положеннях частини п’ятої статті 21 Закону вимога отримати попередній дозвіл на проведення окремих мирних релігійних зібрань у публічних місцях суперечить положенням частини першої статті 39 Конституції України, які як норми прямої дії встановлюють необхідність лише завчасно сповістити органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування про проведення мирного зібрання, яке може мати як релігійний, так і нерелігійний характер.

Крім того, Суд врахував, що відповідно до частини другої статті 24 Конституції України не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками релігійних та інших переконань. Положення частини п’ятої статті 21 Закону не містять дискримінаційних обмежень щодо діяльності окремих релігійних організацій, однак визначають дозвільний порядок проведення мирних релігійних зібрань, який відрізняється від порядку проведення мирних зібрань нерелігійного характеру.

У демократичній, правовій державі не може бути встановлений різний порядок проведення мирних зібрань залежно від їх організаторів та учасників, мети і місця, форми тощо, а саме: в одних випадках вимагається отримати дозвіл, а у інших – завчасно сповістити про намір провести таке зібрання.

Отже, стаття 24 Конституції України у взаємозв’язку з її частиною першою статті 35, частиною першою статті 39 зобов’язує державу створювати єдині правові механізми, що регулюють проведення громадянами, громадськими або релігійними організаціями, іншими суб’єктами права публічних мирних зібрань релігійного та нерелігійного характеру. Такі зібрання мають проводитися після завчасного сповіщення відповідними суб’єктами права органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування.

З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини п’ятої статті 21 Закону, а саме “в інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради; клопотання про видачу вказаного дозволу подається не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, які не терплять зволікання”, суперечать вимогам статей 8, 24, 35, 39 Конституції України.

Але головне полягає навіть не в цьому. Головним є те, що Конституційний Суд нарешті спромігся визнати Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР” від 28 липня 1988 року № 9306-XI, яким передбачено порядок проведення громадянами мирних зібрань лише за умови отримання дозволу відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, неконституційним. У цьому зв’язку Конституційний Суд України зазначає, що згідно зі статтею 39 Основного Закону України, в якій закріплено необхідність лише завчасно сповістити органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування про проведення мирного зібрання, а також в аспекті правових позицій, викладених у цьому Рішенні, наведений указ суперечить Конституції України та відповідно до її пункту 1 розділу XV “Перехідні положення” є нечинним на території України і не може застосовуватися.

Таким був 2016 рік у діяльності єдиного органу конституційної юстиції України.

 

[1] Див.: офіційна статистика Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. – 2016. – № 4-5. – С. 75-78.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування