Публікація

Альтернативна доповідь щодо виконання Україною Міжнародної конвенції ООН про ліквідацію усіх форм расової дискримінації

Українська Гельсінська спілка з прав людини

 

Альтернативна доповідь

щодо виконання Україною Міжнародної конвенції ООН про ліквідацію усіх форм расової дискримінації

 

22 липня 2011 року

Зміст

1.      Загальна оцінка

2.      Огляд 19-20 Доповіді України щодо виконання Міжнародної конвенції ООН про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, поданої 8 січня 2010 року

3.      Коментар щодо виконання Україною попередніх заключних рекомендацій Комітету ООН з ліквідації расової дискримінації

4.      Загальні рекомендації Української Гельсінської спілки з прав людини

 

1.      Загальна оцінка

В Україні відсутня системна державна політика щодо протидії дискримінації. Різні органи влади реалізують окремі її напрямки, а деякі напрямки, наприклад, захист від дискримінації чи допомога жертвам дискримінації, відсутні взагалі. Відповідно, відсутня системна  державна оцінка масштабів дискримінації та ефективності дій органів влади по протидії їй. Тому основним джерелом інформації є данні, зібрані громадськими організаціями, котрі не показують однак реальних масштабів проблеми.

Уповноважений Верховної ради України з прав людини при наявності достатніх фінансових та інших ресурсів не приділяє достатньої уваги питанню захисту від дискримінації. Основною активністю цієї інституції в останні роки став переклад українською та видання рекомендацій міжнародних інституцій в сфері прав людини.

У країні відсутня системна політика щодо виконання рекомендацій міжнародних інституцій щодо дотримання прав людини, що призводить до їхнього ігнорування. Жоден орган влади не має повноважень щодо розробки плану дій по втіленню таких рекомендацій. Це повною мірою стосується й рекомендацій Комітету ООН з ліквідації расової дискримінації, що пояснює їхнє недостатнє виконання. Часто такі рекомендації навіть не мають офіційного перекладу українською мовою й органи влади, котрих вони стосуються, про них навіть не дізнаються.

Україна й надалі не прийняла базове законодавство щодо захисту від дискримінації. Унаслідок цього відсутня законодавча база для ефективного судового захисту від дискримінації.

Кількість злочинів на ґрунті ненависті почала стрімко зростати з жовтня 2006 року і до середини 2008 року набула загрозливих масштабів. Це змусило державу вжити різних заходів[1], завдяки яким верхній шар цих злочинів був знятий, кількість їх у 2009-2010 роках пішла на спад, що засвідчує і державна статистика, і моніторинг недержавних організацій. Тим не менше, очевидно, що проблема расизму та ксенофобії залишається гострою.

 

2.      Огляд 19-20 Доповіді України щодо виконання Міжнародної конвенції ООН про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, поданої 8 січня 2010 року

Стаття 4 Конвенції. Законодавчі заходи щодо викорінення підбурення до расової дискримінації чи самої дискримінації

В Україні відсутнє належне законодавство проти дискримінації. Уряд у своїй доповіді навів приклади заборони дискримінації, що існують у різних правових актах. Проте ці формулювання є надто загальними, що унеможливлює їхнє застосування на практиці через надто велику невизначеність.

Відсутній єдиний закон, який би забороняв дискримінацію у всіх її проявах та у всіх можливих сферах. Законодавство не містить визначення поняття дискримінації, прямої та непрямої дискримінації, не визначає стандарти та критерії доведення дискримінації. Декларативність законодавчих положень повністю обґрунтовує практично повну відсутність судової практики щодо захисту від дискримінації. Єдиний закон де згадується пряма і непряма дискримінація – Закон про рівні можливості чоловіків і жінок, проте він не стосується расової дискримінації.

Проблемою законодавства є неповний перелік сфер, де заборонена дискримінація, а також наявність інших обмежень.

Так, 24 стаття Конституції говорить про рівність перед законом та заборону дискримінації. При цьому як ця стаття, так і інші законодавчі норми стосується тільки громадян Україні і не розповсюджується на тих перебуває в Україні на законних підставах, але не є громадянином.

Також проблемою є практично повна відсутність покарання за дискримінаційні дії. Так, за певні дії встановлена кримінальна відповідальність, але через недосконалість законодавства вона практично ніколи не застосовується. Не існує адміністративної відповідальності, а також цивільно-правової відповідальності за дискримінаційні дії.

Наслідком є практична неможливість звернутися до суду в порядку цивільного провадження з позовом за вчинення дискримінаційних дій, що пояснює відсутність такої судової практики. Не можливо подати такого позову і в трудових відносинах.

Тому особа не може вимагати в судовому порядку припинення дискримінаційних дій, сплати компенсації за такі дії.

Наприклад, саме з-за цього не можливо жодним чином покарати особу чи ЗМІ за поширення матеріалів, котрі закликають до дискримінації. Загалом, в державі не існує правових механізмів проти таких публікацій.

Основні сфери життя, де має місце дискримінація, в тому числі на расовому чи етнічному ґрунті: працевлаштування, освіта, медична допомога, надання житла, стосунки з правоохоронними органами, доступ до публічних та соціальних послуг, контрактні відносини між фізичними та юридичними особами тощо.

Покарання за дискримінацію на расовому чи етнічному ґрунті передбачено у Кримінальному кодексі України. Стаття 161 передбачає покарання за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової та релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями. Проте ця стаття також рідко застосовується на практиці, оскільки у суді важко довести умисність дій.

Інформація уряду, викладена в пункті 55 та 474 Доповіді не відповідає дійсності. Законом справді була частково змінена стаття 161 Кримінального кодексу, проте не було внесено жодних змін до статей 115, 121 та інших Кримінального кодексу, як це вказано у Доповіді.[2] До того ж по суті ці зміни лише збільшили покарання за цей вид злочину, передбаченого статтею 161 ККУ. Проте не був змінений суттєво склад злочину. Тому це не вплинуло на застосування цього покарання: за 2009-2011 роки за цією статтею засуджено лише декілька осіб.

Перелік правопорушень за які передбачається кримінальна відповідальність потребує розширення, так, за статтею 4 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації кримінальним злочином є будь-яке поширення ідей, заснованих на расовій перевазі або ненависті; будь-яке підбурювання до таких актів, спрямованих проти будь-якої раси чи групи людей іншого кольору шкіри або етнічного походження; надання будь-якої допомоги для проведення расистської діяльності, включаючи її фінансування; участь в організаціях, що заохочують расову дискримінацію і підбурюють до неї, а також участь у таких організаціях чи в такій діяльності. У статті 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначається як кримінальний злочин створення організацій і пропаганду ідей, пов’язаних з дискримінацією, передусім расовою, в українському ж законодавстві такі дії не є кримінальним правопорушенням. За українським законодавством, ці дії взагалі не несуть жодної відповідальності.

 

Стаття 5 Конвенції. Заходи, що вживає держава з метою заборонити та ліквідувати расову дискримінацію та забезпечити рівноправ’я кожної людини перед законом без розрізнення за кольором шкіри, національним та етнічним походженням

В. Право на особисту безпеку та захист з боку держави від насильства та тілесних ушкоджень, що завдаються посадовими особами чи будь-якими окремими особами групами та установами.

За нашими даними та даними інших правозахисних організацій брутальне поводження з боку міліції набуває великих масштабів по відношенню до вихідців з Кавказу, Азії, Африки та представників окремих етнічних груп, зокрема ромів.

Також особи, що мають не європейський зовнішній вигляд можуть стати жертвами нападів право радикальних угруповувань. Такі випадки не завжди швидко та належно розслідуються правоохоронними органами. Як наслідок, жертви часто навіть не звертаються зі скаргами на напади до правоохоронців.

Зростання злочинів на ґрунті ненависті почалось в Україні у 2006 році і продовжувалось до 2008 року. Після цього число злочинів цієї категорії почало дещо зменшуватись, але так і не досягло рівня 2005 року. Проблему висвітлювали як українські, так і зарубіжні експерти у своїх звітах[3].

У 2006 році моніторинг Конгресу Національних Громад України зафіксував 16 нападів, два з яких закінчилися смертю жертв, у 2007 році було вже 86 жертв, з яких 5 загинуло, а у 2008 року постраждало 83 іммігранта, 4 з них загинули[4]. У відповідь на це держава вжила запобіжні заходи[5], що є однією з причин деякого зменшення цієї категорії злочинів у 2009 – 2010 роках (також зменшенню вбивств і нападів на людей з іншою зовнішністю сприяли обережність потенційних жертв, що були попереджені про небезпеку ЗМІ та представниками своїх громад, активність громадських організацій, що поширювали інформацію про можливу небезпеку). Так, за даними моніторингу Конгресу Національних громад число злочинів на ґрунті ненависті становить 37, ні один з нападів не закінчився смертю жертви[6]. Відзначимо, що державна статистика фіксує лише одиничні випадки.

Наведемо кілька прикладів, що є достатньо характерними:

Увечері 27 березня 2009 року група агресивно налаштованих молодих людей напала на синагогу в Сімферополі. Постраждали 2 людини. Правоохоронці затримали 5 нападників. Двох ініціаторів бійки засудили на 5 діб за дрібне хуліганство, інших відпустили.

Вночі 19 вересня 2010 року до нейрореанімації клінічної лікарні ім. М.О. Семашка у Сімферополі був доставлений уродженець м. Чахра (Кувейт) з діагнозом: «черепно-мозкова травма, забиття правої лобової області, підшкірна гематома лобової і скроневої області справа, перелом нижньої щелепи зліва, забій лівої брови, кома II ступеня». Вказаний іноземець, студент Кримського державного медичного університету, став жертвою нападу, коли повертався вночі із гостей до гуртожитку свого навчального закладу.[7]

З інтерв’ю з громадянином Азербайджану Н. (36 років, приватний підприємець, житель м. Черкаси): «Коли ввечері я відпочивав у кафе, до мене за столик підсіли три молодих хлопця. Спочатку вони поводили себе нормально – розпитувати, хто я і звідки приїхав в Україну, пригостились моїми цигарками. Потім, під час розмови, один з них запитав, чи подобаються мені українські дівчата. Я відповів, що українки – дуже красиві і привітливі. Не знаю чому, але така відповідь їх розлютила. Той, що запитував, сказав: «Наші жінки не для вас, «чорнозаді» і виплеснув мені у обличчя кухоль пива. З-під мене вибили стілець і почали бити ногами. Били всі утрьох декілька хвилин, а потім вибігли на вулицю».[8]

Щодо чисельності самих правих радикалів, які є виконавцями злочинів на ґрунті ненависті, можна навести наступні дані:

Станом на 2009 рік на профілактичних обліках в органах внутрішніх справ перебувало понад 1200 осіб, які вважають себе прихильниками ультраправої ідеології, у тому числі 60 осіб в АР Крим, 150 осіб – у Запорізькій області, 105 – в Одеській, 60 осіб в Харківській області, 126 осіб в Чернігівській області, 793 скінхеди в місті Києві[9].

За повідомленнями ГУМВС, УМВС, в 2009 році тільки у 6 областях (Волинська, Житомирська, Закарпатська, Луганська, Рівненська, Чернівецька) не було виявлено радикально налаштованих молодіжних угрупувань та організацій, також до органів внутрішніх справ не надходила інформація щодо їх діяльності. Не було зафіксовано злочинів «на ґрунті ненависті», а також антисемітських чи екстремістських виступів у 10 областях (Волинська, Донецька, Житомирська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Чернігівська, Чернівецька). Хоча слід зауважити, що в Чернігівській та Івано-Франківській областях мали місце факти вандалізму.[10].

З-поміж рекомендацій міжнародних організацій, в тому числі ООН, щодо боротьби зі злочинами на ґрунті ненависті – відсутність статистики щодо таких злочинів. Представники МВС часто наводять цифру злочинів, скоєних проти іноземців як показник числа злочинів на ґрунті ненависті, проте це є некоректним, оскільки не всі проти кого скоюються злочини на ґрунті ненависті є іноземцями і не всі злочини проти іноземців є скоєними на ґрунті ненависті. Часто це може бути банальне вбивство з метою пограбування. Часто також наводиться цифра кримінальних справ, відкритих за статтею 161 Кримінального кодексу. (зумисні дії, спрямовані на розпалювання національної расової чи релігійної ворожнечі та ненависті). Проте ця цифра також не відображає реального числа злочинів, скоєних на ґрунті ненависті, оскільки переважна частина справ, які б мали бути порушені за цією статтею, порушуються за статтями: «хуліганство» та «заподіяння тяжких тілесних ушкоджень». Занепокоєність цим фактом висловила низка міжнародних організацій, зокрема Міжнародна Амністія[11].

Відсутність статистики щодо таких злочинів не показує точного масштабу проблеми в Україні, не дає змоги прослідкувати динаміку злочинності на ґрунті ненависті.

Окрім вбивств та нападів на людей з «іншою» зовнішністю праві радикали заявляють про себе й іншими «вчинками». Наприклад, погромами торгових точок іноземців, наругою над спорудами, які використовуються національними меншинами для реалізації свої релігійних, культурних, освітніх чи інших потреб. Проводяться публічні акції шовіністів та расистів, де вони виголошують расистські та ксенофобські лозунги, закликаючи до дискримінаційних дій щодо людей іншої національності та раси.

Так, у 2010 році у м. Василькові був вчинений погром торгових точок іноземців. Про що написали на своєму сайті учасники організації «Патріот України»:

«24 липня 2010 р. у Василькові відбувся рейд бійців «Патріота України» та підприємців міста. В результаті рейду було зачинено декілька в’єтнамських контейнерів разом із крамом чужинців та прибрано лотки узбеків та циган. Більшість українців, що перебували в цей час на ринку, схвально оцінили дії соціал-націоналістів. Як вже повідомлялось раніше, українські підприємці, що торгують на цьому ринку, виступили категорично проти того, щоб на ньому продавали свій товар чужинці, а саме в’єтнамці, цигани, узбеки тощо. Українських підприємців підтримали Соціал-Національна Асамблея та організація «Патріот України». Гуртом патріоти та підприємці протягом останніх 2 тижнів з васильківського ринку витіснили більшість чужинців. Деяким представникам в’єтнамської діаспори довелось силою вказувати на їхнє місце, декого з них госпіталізувала швидка. Соціал-Національна Асамблея… з першого дня протистояння у Василькові між українцями та мігрантами заявляла, що виступає за повне витіснення з приринкової території мігрантів (в’єтнамці, цигани, узбеки)… 31 липня 2010 року бійці організації «Патріот України» провели рейд васильківським ринком і пояснили залишкам мігрантів, що лояльне ставлення до них міліції не гарантує їм місця під сонцем на території міста Василькова зокрема і України в цілому. Постраждалі нелегали зализують рани, патріоти на свободі святкують чергову перемогу над чужинцями, а отже, у Василькові триває боротьба з мігрантами»[12].

Соціал-Національна Асамблея мала провести фестиваль «Традиції духу», де планувалися виступи право радикальних груп («Сокира Перуна», «Сейтар», «Nachtigall», «White Lions»), які відкрито схвалюють та романтизують скінхедів та закликають до переслідування національних меншин[13]. Лише в останній момент проведення фестивалю було припинено на вимогу громадськості.

Був зареєстрований випадок нападу невідомими особами, що сповідують екстремістську та расистську ідеологію, на Чернігівський громадський комітет захисту прав людини[14].

Важливо зауважити, що якщо злочини на ґрунті ненависті не виділяють в особливу категорію, а ставляться до них, як і до інших злочинів, їхнє розслідування часто проводиться неналежним чином. Це може проявлятися по-різному. Наприклад, слідчі не вірять по казанням жертви або не проводять належного розслідування заяв про наявність мотиву упередження; при визначенні необхідної міри покарання прокуратура знижує ступінь провини правопорушника, а суд не користується власними повноваженнями щодо жорсткості міри покарання з урахуванням мотивів, якими керувався злочинець.

У пункті 68 Доповіді уряд вказує про створення окремих відділів по боротьбі зі етнічними злочинами. Варто додати, що на початку 2010 року усі ці окремі відділи були ліквідовані. Також фактично ліквідований цей відділ у центральному апараті МВС. Останнє повідомлення на сайті МВС щодо протидії расизму датоване березнем 2009 року.

У 2010 році роботу Міжвідомчої групи з питань протидії ксенофобії, міжетнічної та расової нетерпимості практично припинено — якщо у 2009 році групою проведено 7 засідань, то протягом 2010 року — жодного.

Однією з проблем, що призводять до безкарності злочинів на ґрунті ненависті є небажання потерпілих звертатись за допомогою до міліції, оскільки вони не вірять в ефективні дії правоохоронців щодо розслідування таких злочинів. Відсутність упевненості у захисті міліції часто ґрунтується на дискримінаційному ставленні правоохоронців до деяких етнічних груп та представників окремих національностей.

Однією із дискримінаційних дій міліції є етнічний профайлінг, коли міліціонери зупиняють для перевірки документів осіб, що виглядають як вихідці з Кавказу, мають азіатське чи африканське походження. Ось, наприклад, що написав в заяві до Харківської правозахисної групи громадянин України, мешканець Харкова В’ячеслав Манукян:

«Я вынужден обратиться к вам с заявлением о том, что длительное время милицией г. Харькова грубо нарушаются мои права человека и гражданина, предусмотренные Конституцией Украины, законами, а также международно-правовыми документами о защите прав человека.

Меня регулярно безо всяких причин и поводов останавливают работники милиции на улицах города и, особенно, в метро. Так как никаких оснований, причин и поводов для того, чтобы систематически «проверять мою личность» не имеется, я имею все основания полагать, что эти действия вызваны моей национальностью и связанной с ней внешностью. Такие проверки проходят почти каждый месяц, а иногда и дважды, и трижды в месяц. Ни разу они не заканчивались чем-либо, кроме формальных отписок о том, что проводились некие мероприятия. На одну из моих жалоб мне было прямо заявлено письменно, что меня останавливали, так как моя характерная внешность вызывает у милиции необходимость проверить «законность моего пребывания на территории Украины и мое гражданство». Несмотря на мои многочисленные жалобы на эти расистские действия милиции, незаконные остановки меня в метро и на улицах продолжаются.

Таким проверкам, основанным ни на чем, кроме расовых предрассудков и, возможно на незаконных приказах и указаниях, подвергаются, по моим наблюдениям именно лица с внешностью «иностранцев», хотя народом Украины являются люди всех национальностей.

Я обращаюсь к вам с просьбой обратить внимание на практику этнического профайлинга – незаконных проверок документов и задержаний исключительно по национальным признакам.»

Офіційною метою таких перевірок є контроль нелегальної міграції, а в дійсності це часто призводить до незаконного затримання, вимагання хабарів та інших зловживань. Згідно з опитування, що провели у 2007 році представники Міжнародної Амністії у Національному Авіаційному університеті Києва, де взяли участь 37 іноземних студентів, 17 опитаних заявили, що міліціонери перевіряли у них документи частіше одного разу на тиждень.[15]

Зафіксовані скарги іноземних громадян на вимагання міліцією грошей, подарунків і до Харківської правозахисної групи. Ці скарги безіменні, тому що офіційні заяви, побоюючись помсти зі сторони міліції, потерпілі не пишуть. ХПГ провела анонімне опитування серед іноземних студентів, що навчаються у Харкові, результати якого виявилися приголомшуючими. З 68 опитаних лише двох ніколи не зупиняли працівники міліції, а 49 затримували навіть тоді, коли вони мали при собі документи. 34 студента-іноземця визнали, що звільнитись від «пильної опіки» міліціонерів їм вдавалося лише за умови сплати грошей (називалися різні суми, від 20 грн. до 60 доларів), купівлі пива або кави, «дарування» певних речей тощо. Тобто, 50% опитуваних засвідчили, що правоохоронці вчиняли щодо до них корупційні діяння. Переважна більшість опитаних навіть не зверталась за допомогою ні до яких інституцій, оскільки вважали, що їм все одно ніхто не допоможе. Так думати є усі підстави, адже згідно із даними анкетування тим 20 студентам, хто скаржився на незаконне затримання у посольств своєї країни, декану вузу, в міліцію, дійсно ніхто не допоміг.[16]

Найбільше від утисків правоохоронців потерпали роми та вихідці з країн кавказького регіону. Порушення прав щодо цих груп публічно засуджується керівництвом МВС, а на практиці підтримується та заохочується. Заходи «профілактики», які заборонені законом без відповідних підстав, але є такими що міліція часто застосовує щодо ромів та вихідців з Кавказу: безпідставне затримання і проведення особистого огляду, доставляння до райвідділів міліції і їхнє тримання необґрунтовано тривалий час, проведення обшуку домоволодінь і автотранспорту, зняття інформації мобільних телефонів і відбитків пальців. Ось декілька прикладів:

У червні-липні 2010 року у м. Чернігові міліцією впроваджено практику затримання та доставляння всіх ромів до райвідділів міліції для проведення дактилоскопії та фотографування – з метою поновлення діючих картотек обліку. Проведення вказаних дій відбувалось абсолютно безпідставно, на основі тільки зовнішніх даних.

У червні 2010 року у м. Чигирин Черкаської області між місцевим жителем та чоловіком ромської національності на ім’я Л. виник конфлікт, підставою для якого була сварка між їхніми дітьми. У подальшому Л., а також його дружина та неповнолітній син, були побиті, але коли Л. звернувся за допомогою у місцевий райвідділ міліції, правоохоронці затримали саме його та, за твердженням Л., приниженнями та незаконним застосуванням фізичної сили примусили себе оговорити. Родина ромів звернулась за захистом до громадсько-політичного видання «Прес Центр», кореспондент якого приїхав до Чигиринського райвідділу з метою з’ясування ситуації, проте представнику преси було запропоновано покинути приміщення міліції, при цьому працівник райвідділу заявив журналістці і потерпілому: «Цигани – не люди!».[17]

З інтерв’ю з громадянином України М, азербайджанцем, приватним підприємцем: «Зі своїх 52 років 30 я проживаю в Рівному і маю громадянство України. Тут навчався, працюю, тут одружився і виховую разом з дружиною дітей-підлітків. Ці постійні перевірки, які чи не щомісяця трапляються, набридли і дуже принизливі для мене і моєї сім’ї. Адже я ніколи не мав проблем із законом, завжди веду себе як добропорядний громадянин…Минулої п’ятниці правоохоронці заїхали до мене на роботу в кафе і у черговий раз запитали про документи. Коли я сказав, що при собі маю тільки посвідчення водія, а паспорт десь у машині, то мене примусили їхати з ними у міськвідділ міліції. Там передусім переписали всі номери телефонів з мого мобільного, сказали для того, щоб побачити, з ким я спілкуюся і чи не числиться хтось з цих людей у їхній базі з розшуку. Потім довго перевіряли по комп’ютеру те, що я про себе розповів».[18]

З інтерв’ю з громадянином України Р., азербайджанцем, приватним підприємцем[19]: «Я проживаю в Рівному вже 20 років, маю українське громадянство, тут працюю, одружився. Але і зі своєю колишньою сім’єю зберіг нормальні стосунки. До мене на два тижні приїхали з Азербайджану в гості мої сини, і коли вони приїхали повечеряти у кафе, їх на вулиці окликнули троє чоловіків у цивільному та сказали, щоб пред’явили документи. Хлопці відповіли, що документи в машині, яка стоїть за кілька метрів і що в кафе їх чекає батько. На це їм грубо, з використанням нецензурних висловів, зауважили, що паспорти повинні бути у кишені і силоміць посадили до машину і відвезли до міськвідділу міліції. Я поїхав за ними, але у черговій частині мені сказали, що моїх синів у них немає, проте наказали зачекати, а ще через годину зізналися, що хлопці таки у них і наказали привезти їхні паспорти. Після того, як я привіз паспорти, синів ще три години тримали в міліції.

Зі слів синів, у міськвідділі їх обзивали «чорномазими» та казали, що начебто їм, ісламістам, не місце у Рівному. Погрожували підкинути наркотики та періодично били по голові та спині. Зрештою переписали з їхнього телефону всі номери, сімейні фото та відео».[20]

Серйозною проблемою є також висока латентність таких злочинів, яка посилювалася зневажливим ставленням органів внутрішніх справ до цих злочинів, небажанням побачити їхню расистську чи дискримінаційну природу. Перевірка МВС у червні 2007 року показала, що керівники обласних управлінь не контролювали стан реагування на відомості про злочини проти іноземців. Унаслідок цього органи дізнання відмовили в порушенні кримінальних справ за двома третинами таких заяв та повідомлень, в Києві кримінальні справи порушувалися лише за кожним сьомим таким повідомленням.[21]

У Доповіді Україна посилається на те, що 18 лютого 2010 року був затверджений план заходів МВС по протидії расизму та ксенофобії на період до 2012 року (пункт 89 Доповіді та окремий додаток до Доповіді). Варто відзначити, що після зміни Міністра МВС у березні 2010 року цей План перестав виконуватися і станом на липень 2011 року не було виконано жодного запланованого заходу.

С. Політичні права

Рівність в реалізації права вільно обирати й бути обраним та доступі до участі в уряді та органах місцевого самоврядування

Насамперед на нерівні можливості обирати та бути обраним до органів місцевого самоврядування скаржаться кримські татари. Починаючи з 2010 року ця проблема навіть посилилась. У нашому звіті за 2009-2010 роки міститься заява голови Меджлісу кримських татар Мустафи Джемілєва про дискримінаційну кадрову політику уряду, яка, на його думку, спрямована на витіснення татарських представників з керівних посад автономії: «…Це політика обмеження представництва кримських татар у сфері управління. У разі, якщо така тенденція триватиме, вона може стати певною проблемою у наших взаєминах із владою», окрім цього Мустафа Джемілєв повідомляв про посилення дискримінації стосовно кримських татар при прийомі на державну службу під час зустрічі з політологом та державним діячем Збігневом Бжезинським, що відбулась 15 грудня 2010 року[22].

D. Інші громадянські права

Свобода совісті та релігії

Законодавство й надалі значно обмежує свободу віросповідання для іноземців та осіб без громадянства. Це проявляється в неможливості засновувати релігійні організації та обмеженні вести проповідницьку чи іншу релігійну діяльність. При цьому такі обмеження стосуються навіть осіб, котрі постійно проживають в Україні. Вести проповідницьку діяльність іноземцям можливо виключно за офіційним запрошенням зареєстрованої релігійної організації (хоча їхня реєстрація не є обов’язковою) та дозволом органів державної влади в справах релігій.

Відсутність дозволу тягне за собою адміністративну відповідальність для іноземців (штраф), а для релігійних організацій – попередження і в подальшому можливий примусовий розпуск. Це питання особливо актуальне для національних меншин.

 

Е. Економічні, соціальні та культурні права.

Право на працю.

Принцип рівності та недискримінації у трудовій сфері порушується найчастіше. Ця проблема стосується певною мірою колишніх депортованих, які повертаються в Україну, та представників окремих груп та етносів, зокрема вихідців з Кавказу (яких абсолютно безглуздо називають “особи кавказької національності”), Азії та Африки, ромів.

Ромські організації наводять статистику, згідно з якою лише 38% ромів мають роботу, лише 28% з них працюють повний робочий день[23].

Право на охорону здоров’я, медичну допомогу, соціальне забезпечення та соціальне обслуговування.

Роми та вихідці з Африки, Азії та Кавказу мають гірший доступ до медичних послуг, порівняно з іншими мешканцями України.

Право на освіту та професійну підготовку

За даними, що містяться у звіті Європейської комісії, лише 68% ромів є грамотними і лише 2% мають диплом про вищу освіту. Бідність і відсутність ефективних програм, спрямованих на зміну стереотипів, є одними з головних причин низького рівня освіти ромського населення. ЄКРН була поінформована про те, що дітям ромів/циган не приділяється достатньо уваги в школах і що часто вони не беруть участі в позашкільній діяльності. ЄКРН стурбована повідомленнями, згідно з якими в Одесі існують спеціальні школи, більшість учнів яких є рома/цигани.[24]

 

Стаття 7. Боротьба із забобонами, що призводять до расової дискримінації, заохочення взаєморозуміння, терпимості і дружби між націями, расами та етнічними групами, популяризація цілей та принципів Уставу ООН, Загальної декларації прав людини та Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації.

Проблемою в Україні є мова ворожнечі на шпальтах ЗМІ та навіть на офіційних сайтах державних інституцій, зокрема, на сайті МВС. Проти таких публікацій практично немає правових механізмів захисту і їхнє поширення не можливо заборонити в судовому чи іншому порядку.

На це вказували представники Європейської комісії у своїй третій доповіді по Україні[25], дослідники Української Гельсінської спілки з прав людини у своїх щорічних доповідях у розділах, присвячених расизму та ксенофобії, був спеціальний проект Фонду Відродження та Міжнародної Амністії в Україні, де робився моніторинг мови ворожнечі з 2006 до 2009 рік[26]. Можна також ознайомитись із звітом щодо мови ворожнечі у ЗМІ Криму[27], цей звіт виконаний ГО «Євпаторійський центр регіонального розвитку» за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».

23 квітня 2010 року на офіційному сайті МВС була розміщена відверто ворожа по відношенню до ромського народу стаття «Шість способів позбутися своїх грошей або як вберегтися від шахраїв» під заголовком «Спосіб третій: добрі та нещасні роми в хаті», у якій всі роми відкрито звинувачувалися у схильності до скоєння злочинів, а громадянам пропонувалось відмовитись від будь-якого спілкування з ними. Так, у статті зазначається: «Охоронці порядку постійно закликають громадян не вступати у будь-які контакти з циганами, адже майже кожна така розмова закінчується шахрайством. Будьте пильними, коли до вашої оселі просяться зайти цигани під різними приводами: напитися води, перепеленяти дитя, попросити харчів або одягу. Поки чуйні та добрі люди йдуть шукати щось для ні бито знедолених, шахраї вже починають господарювати у помешканні, беручи все, що має хоч якусь цінність… Здебільшого цигани обирають собі за жертв довірливих і простодушних громадян, яким легко навіяти власну думку… Тому не варто впускати до своїх помешкань осіб циганської національності. Нізащо не встановлюйте з ними контакт. Не реагуйте на будь-які їхні прохання…».

Загалом у 2010 році на сайті МВС України було розміщено десятки негативних матеріалів із зазначенням етнічного походження людини, у тому числі 16 стосовно ромів, 8 – відносно громадян Грузії та 17 – з формулюванням «особи кавказької національності» або «кавказці». На прес-конференціях із ЗМІ та зустрічах з представниками міжнародної спільноти очільники МВС постійно заперечують існування ксенофобії у міліції та декларують свою готовність до змін на краще. Проте такі декларації і реалії повсякденної діяльності, як правило, залишаються далекими одні від одних – керівниками МВС України не підготовлено жодної вказівки, у якій до відома рядових співробітників доводилась би принципова позиція Міністра щодо неприпустимості порушень його підлеглими прав людини через її етнічну приналежність.[28]

 

3.      Коментар щодо виконання Україною попередніх заключних рекомендацій Комітету ООН з ліквідації расової дискримінації

B. пункт 7

Комітет рекомендує державі-учаснику продовжити роботу над прийняттям всеохоплюючого законопроекту про боротьбу з дискримінацією, який би охопив і непряму дискримінацію, у відповідності із статтею 1 Конвенції.

 

Як писалось вище, законодавство щодо дискримінації залишається недосконалим, ніяких вагомих кроків щодо його покращення зроблено не було.

 

D. пункт 9

Комітет настійливо закликає державу-учасника розглянути можливість пом’якшення строгої вимоги про навмисну поведінку, що встановлена у статті 161 Кримінального кодексу, щоб сприяти успішному відкриттю судового переслідування за даною статтею. Окрім цього, Комітет просить державу учасник розглянути можливість більш широкого застосування статті 161 Кримінального кодексу, стосовно справ, коли жертвами є не громадяни. Він настійливо закликає державу-учасник забезпечити ефективне дотримання усіх правових положень, що спрямовані на ліквідації расової дискримінації, поновити інформацію та у наступній доповіді представити оновлену інформацію, що стосується застосування українськими судами положень кримінального права, що передбачає покарання за акти расової дискримінації, зокрема статей 66 та 161 Кримінального Кодексу. Така інформація має включати в себе кількість та характер справ, що розглядались, звинувачувальних вироків та покарань, також дані про компенсації та інші засоби матеріального захисту, надані жертвам таких дій.

 

Змін у статтю 161 ККУ внесено не було, як і раніше потрібно доводити умисний характер расистських дій, що на практиці часто неможливо, стаття стосується лише громадян.

Статистика злочинів, скоєних за статями 161 та 66 ККУ не ведеться. Така статистика наявна тільки в МВС щодо кількості порушених кримінальних справ за ці злочини, котра наведена у Доповіді України. Немає інформації про кількість вироків, що набули чинності, види покарання чи даних про компенсації жертвам таких злочинів.

 

E. пункт 10

Комітет рекомендує державі-учаснику розглянути питання про включення організацій, що заохочують расову дискримінацію та закликають до неї, до конкретного переліку заборонених асоціацій, які не можуть бути юридично зареєстровані у відповідності із статтею 4 Закону про громадянські асоціації.

Переліку таких організацій і відповідних законодавчих актів за звітний період не було. Також немає належного законодавства та практики щодо припинення діяльності об’єднань, спрямованої на заохочення расової дискримінації чи закликають до неї.

G. пункт 12

Комітет настійливо закликає державу-учасника продовжити активізувати підготовку співробітників міліції з питань прав людини і сприяти реєстрації випадків зловживань міліції стосовно рома та інших осіб іншого етнічного походження, ефективно розслідувати скарги та притягати осіб, що винні у подібних діяннях до кримінальної відповідальності, надавати надійний захист та компенсацію жертвам, а також включити у доповідь інформацію про кількість та характер розглянутих справ, винесених звинувачувальних вироках, накладених покараннях, також про міри та засоби правового захисту, що надані жертвам таких діянь.

Як видно із сказаного вище, міліція продовжує протиправні дії щодо ромів та представників інших націй та етносів, жертви більшості випадків бояться скаржитись до міліції. Навіть у випадках, коли жертви скаржаться на протиправні дії міліції, наслідків такі скарги не мають. Немає даних про те, що хтось з міліціонерів був покараний за насильницькі дії, вчинені за расистськими мотивами.

 

I. пункт 14

Комітет рекомендує державі-учаснику вжити заходів, в тому числі спеціальних, щодо забезпечення належного представництва кримських татар на державній службі в Автономній республіці Крим, включаючи керівні посади.

Ніяких заходів щодо цього зроблено не було, ситуація лише погіршилась, оскільки на керівні посади, як в Криму, так і в Україні були призначені особи, які мали конфлікти з керівництвом кримськотатарських організацій.

 

J. пункт 15

Комітет настійливо закликає державу-учасника забезпечити надання ефективних засобів захисту, що дозволять раніше депортованим особам, зокрема кримським татарам, вимагати реституції своєї колишньої конфіскованої власності або адекватної компенсації, також вжити заходів до того, щоб раніше депортовані особи могли отримувати підходящі земельні ділянки у районах, де вони традиційно проживали. Державі-учаснику слід забезпечити, щоб усі раніше депортовані особи мали доступ до адекватного житла, щоб особи, що проживають у селищах мали юридичну гарантію власності та доступ до належної інфраструктури, включаючи безпечне водо забезпечення, систему каналізації, електрику, газ, опалення, дороги та транспорт.

Законопроектів, які б гарантували кримським татарам, що повертаються, права на компенсацію втраченої власності прийнято не було.

Кримські татари в більшості випадків отримують земельні ділянки у віддалених районах, де немає належної інфраструктури.

 

4.      Загальні рекомендації Української Гельсінської спілки з прав людини

Розробка та прийняття рамкового закону про заборону дискримінації

Такий закон мав би містити наступні положення:

–          встановлення заборони дискримінації за будь-якою ознакою;

–          визначення основних понять, необхідних для впровадження цього закону: „дискримінація”, „пряма дискримінація”, „непряма дискримінація”, „позитивні заходи щодо протидії дискримінації”, „віктимізація”, „переслідування” тощо;

–          визначення основних принципів державної політики в цій сфері, а також обов’язків держави;

–          визначення основних стандартів і принципів доказування;

–          визначення органів влади, що мають впроваджувати цей закон та здійснювати контроль за його виконанням.

Пряма та непряма дискримінація, а також підбурювання чи заклики до дискримінації повинні бути чітко заборонені.

Закон повинен поширюватися на всіх суб’єктів публічного та приватного права.

Закон повинен містити максимально можливий перелік сфер, де заборонена дискримінація, хоча такий перелік не може бути вичерпним:

–          трудові відносини, включно з доступом до працевлаштування та допомогою у працевлаштуванні, працевлаштуванням та умовами праці, оплатою праці та підставами для звільнення;

–          соціальне забезпечення, соціальний захист і соціальні послуги;

–          охорона здоров’я;

–          освіта;

–          доступ до товарів і послуг, що є загальнодоступними;

–          житло;

–          здійснення правосуддя та діяльність правоохоронних органів;

–          політична активність, включно з правом голосувати та займати посади.

Цей закон повинен забезпечувати обов’язок держави вчиняти позитивні заходи для попередження або компенсації шкоди, пов’язаною з дискримінацією, а також накладати пропорційні санкції за порушення антидискримінаційних норм. Ці санкції повинні передбачати виплату компенсацій жертвам дискримінації.

Держава повинна забезпечити доступ до суду для усіх жертв дискримінації, включаючи правову допомогу жертвам дискримінації, зокрема, обов’язок спеціального органу влади надавати консультації з цих питань, право громадських організацій надавати таку допомогу чи представляти інтереси осіб чи груп в органах державної влади, в тому числі в судах.

Важливим елементом є встановлення в цьому законі правил, відповідно до яких обов’язок доказування факту дискримінації:

–          у цивільних справах покладається на позивача за винятком випадків, де відповідачем є суб’єкт владних повноважень;

–          у адміністративних справах відповідач повинен довести відсутність дискримінації.

Такий закон повинен прямо передбачити, що статистичні дані, отримані за надійними методиками, можуть слугувати доказами дискримінації.

 

Створення контрольних механізмів за дотриманням антидискримінаційних норм

Після впровадження антидискримінаційного законодавства та напрацювання судової й адміністративної практики його застосування, слід надзвичайно уважно вивчити питання необхідності створення окремого антидискримінаційного органу.

Функціями цього органу мають стати:

–          впровадження державної політики щодо протидії дискримінації;

–          участь у розробці програм по боротьбі з дискримінацією за різними ознаками;

–          збір інформації про факти дискримінації, діяльність органів влади, їх аналіз та узагальнення;

–          підготовка щорічної доповіді щодо дискримінації в Україні, що подається на розгляд Верховній Раді України;

–          координація дій органів влади у сфері протидії дискримінації;

–          періодичний аналіз нормативних актів на предмет дискримінації за різними ознаками;

–          підготовка та супроводження проектів законів та інших нормативно-правових актів;

–          контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування у цій сфері;

–          забезпечення надання правової допомоги жертвам дискримінації.

Контрольні функції цього органу мають містити такі повноваження:

–          розглядати індивідуальні скарги осіб на дії органів державної влади, місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб;

–          видавати обов’язкові до виконання приписи щодо усунення дискримінаційних дій чи вжиття заходів у випадку бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб;

–          складати протоколи про адміністративні правопорушення щодо посадових осіб органів державної влади, місцевого самоврядування та юридичних осіб за невиконання приписів чи вчинення інших адміністративних правопорушень у сфері дискримінації; прагнення до адміністративної відповідальності в цій сфері має відноситися до компетенції судів.

–          орган державної влади та місцевого самоврядування у разі незгоди з приписом може звернутися до адміністративного суду з позовом про визнання припису незаконним.

Спеціальний антидискримінаційний орган може бути створений у три способи:

– створення окремої Національно комісії проти дискримінації, як окремого органу державної виконавчої влади;

– створення спеціального департаменту проти дискримінації в системі діючого Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

– створення спеціального Уповноваженого Верховної Ради України з питань протидії дискримінації.

 

Збір інформації про факти дискримінації, дії органів влади та надану допомогу жертвам дискримінації

Державні органи повинні впровадити чіткий механізм збору та обробки інформації щодо фактів дискримінації, дій органів влади, спрямованих проти дискримінації, інформації щодо надання допомоги жертвам дискримінації, а також інформації, що впливає на розвиток цього явища в суспільстві.

Зокрема, необхідно:

– Державній судовій адміністрації України ввести збір інформації за п.3 ч.1 статті 67 Кримінального кодексу України, а також статистики щодо накладання адміністративних стягнень у цій сфері (при впровадження такої відповідальності) до відповідної форми статичної звітності судів першої інстанції, апеляційних судів і Верховного суду України;

– Міністерству внутрішніх справ ввести за певною формою процедуру реєстрації повідомлень про правопорушення, що можуть містити ознаки дискримінації. Для цього потрібно розробити реєстраційну форму та докладні правила внесення інформації до цієї форми. Доцільно розглянути можливість створення єдиної інформаційної бази правоохоронних органів.

– Органам державної влади щорічно збирати та оприлюднювати загальну статистику про дискримінаційне становище осіб чи груп осіб за різними ознаками.

 

Диверсифікація відповідальності за дискримінацію та забезпечення невідворотності покарання

Держава повинна забезпечити гнучку систему відповідальності за дискримінацію, що встановлювала б пропорційне покарання та надавала можливість жертві дискримінації отримати належну компенсацію за порушення своїх прав.

На нашу думку, держава повинна не так посилювати відповідальність, як завдяки гнучкій й чіткій системі відповідальності забезпечити неухильність відповідальності, можливо, навіть й не зі значним розміром відповідальності.

 

Кримінальне законодавство

На нашу думку, змін потребує стаття 161 Кримінального кодексу України, що встановлює кримінальну відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії.

Судова практика у 2008 році показала, що ця стаття все таки може бути застосована. Незважаючи на це, на нашу думку, необхідно внести наступні зміни статті 161 ККУ:

1)      Необхідно розширити суб’єктний склад жертв цього злочину, оскільки в чинній редакції вона стосується виключно громадян України, хоча й на практиці застосовується й не до громадян.

2)      Оскільки фактично в цій статті міститься декілька складів злочинів, що стосується як публічних так і приватних відносин, необхідно змінити склад цього злочину:

– відповідальність за „Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті” виділити в окрему статтю й перенести її до Розділу ХХ Кримінального кодексу (стаття 440-1), оскільки це більше б відповідало характеристиці цього злочину;

– декриміналізувати, тобто вилучити з Кримінального кодексу відповідальність за „умисні дії, спрямовані на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями”, оскільки застосування кримінального покарання за образу, приниження честі і гідності не є пропорційними покаранням й порушуватиме свободу вираження поглядів відповідно до практики Європейського суду з прав людини;

– викласти частину першу цієї статті в такій редакції: „Систематичні умисні дії, спрямовані на пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”.  

На нашу думку, немає потреби посилювати санкції за цей злочин, а необхідно забезпечити неухильне застосування цих санкцій до винних осіб.

Традиційно подібні статті в недемократичних країнах використовуються з репресивною метою. Такі приклади можна навести з практики застосування подібних статей у Росії. З огляду на це, усунення прямого умислу та не внесення ознаки систематичності вчинення таких дій до складу злочину у ч.1 статті 161 Кримінального кодексу може призвести до негативних наслідків, шкода від яких буде значно більшою від можливого позитиву.

На нашу думку, необхідно значно частіше використовувати п.3 ч.1 статті 67 Кримінального кодексу України, що обтяжує відповідальність і впливає на розмір і вид призначеного покарання. Також можливо розширити зміст цієї ознаки, наприклад:

 

Чинна редакція Кримінального кодексу

Пропозиція редакції Кримінального кодексу

Стаття 67. Обставини, які обтяжують покарання

1. При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:

(…)

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

 

Стаття 67. Обставини, які обтяжують покарання

1. При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:

(…)

3) вчинення злочину з мотивів дискримінації, расової, національної, етнічної чи релігійної ворожнечі;

 

Законодавство про адміністративні правопорушення

Значно ефективнішим, ніж застосування норм Кримінального кодексу, є встановлення чіткої адміністративної відповідальності за певні конкретні дискримінаційні дії чи бездіяльність посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, фізичних та посадових осіб юридичних осіб.

На нашу думку, проблема полягає в значній мірі не так у встановленні відповідальності в законі, як у впровадженні культури притягнення до відповідальності за дискримінацію. Таким чином, доцільніше частіше застосувати відносно не значне покарання, ніж надзвичайно рідко достатньо суворе покарання. Така політика, на нашу думку, призведе до значно більш ефективної протидії дискримінації, оскільки суспільство та органи влади стануть чіткіше розуміти, які дії не можна вчиняти, оскільки вони становлять дискримінацію.

Також це полегшить застосування відповідальності й до поширювачів дискримінаційних матеріалів, у тому числі й ЗМІ, оскільки буде можливість застосовувати пропорційне покарання у вигляді штрафів до його авторів чи посадових осіб суб’єктів, що поширили таку інформацію.

На сьогодні, в Кодексі про адміністративні правопорушення відсутні правопорушення, котрі стосуються дискримінації.

На нашу думку, в Кодексі про адміністративні правопорушення доцільно встановити відповідальність за:

–          дискримінацію осіб чи групи осіб за політичною, релігійною, етнічною ознакою, віком, статтю чи іншою ознакою;

–          публічні заклики до дискримінації особи чи груп осіб;

–          поширення інформації, що містить заклики до дискримінації певних осіб чи груп, або інформації, що є дискримінаційною до особи чи певної групи осіб;

–          виготовлення чи поширення реклами, зміст якої є дискримінаційним, або реклами, що містить заклики до дискримінації;

–          виготовлення чи розповсюдження друкованих видань, що є дискримінаційними чи містять заклики до дискримінації;

–          встановлення критеріїв прийому на роботу, що є дискримінаційними;

–          відмова від надання медичної допомоги чи проведення медичного огляду на ґрунті дискримінації;

–          незначне пошкодження майна, вчиненого з мотивів дискримінації, расової, етнічної, національної чи релігійної ворожнечі;

–          дрібне хуліганство, вчинене з мотивів дискримінації, расової, етнічної, національної чи релігійної ворожнечі;

–          не реагування на приписи спеціального антидискримінаційного органу.

Цей перелік не є вичерпним і додатково може встановлюватися відповідальність за інші конкретні дискримінаційні дії. Можливо, певні вказані положення є дискусійними і потребують більш докладного доопрацювання при розробці відповідного законопроекту.

Також, очевидно, що подібні види правопорушень можуть встановлюватися після прийняття загального антидискримінаційного закону, що надавав би визначення основних понять.

Санкції повинні передбачити штрафи від 10 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян зі збільшенням у разі вчинення цього ж правопорушення повторно протягом року чи громадські роботі.

Складати протоколи про такі адміністративні правопорушення можуть працівники міліції, органів державної влади, що здійснюють контрольні функції по дотриманню антидискримінаційних норм, а накладати стягнення повинно здійснюватися в судовому порядку.

Важливо також внести зміни до статті 35 Кодексу про адміністративні правопорушення, що визначає обставинами, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення. Зокрема, необхідно внести додаткову обставину в такій редакції:

„вчинення правопорушення з мотивів дискримінації, расової, національної, етнічної чи релігійної ворожнечі;”.

 

Цивільне законодавство

Визначення певних дій, як правопорушення, дозволятиме подальше вчинення дій у порядку цивільного судочинства, зокрема:

–          вимагати у судовому порядку вилучення друкованих видань чи ЗМІ;

–          вимагати у судовому порядку припинення ЗМІ у разі систематичного (3 і більше разів протягом року) поширення інформації, що визнана дискримінаційною, чи містить заклики до дискримінації;

–          вимагати у судовому порядку відшкодування заподіяної моральної та матеріальної шкоди.

При цьому вжиття заходів у порядку цивільного судочинства повинно відповідати принципу пропорційності та необхідності в демократичному суспільстві.

 

Навчальні та освітні програми з толерантності та протидії дискримінації

Очевидно, що без зміни суспільного ставлення до проблеми дискримінації важко досягнути значних результатів у цій сфері. Тому, на нашу думку, необхідно:

–          проаналізувати навчальні програми та підручники в школах та інших навчальних закладах на предмет наявності дискримінаційних положень та усунути такі положення;

–          впровадити в систему шкільної освіти програми з толерантності та прав людини разом з відповідною підготовкою вчителів і можливістю незалежного моніторингу викладання цих дисциплін громадськістю;

–          проводити навчання працівників правоохоронних органів з толерантності та прав людини;

–          систематично проводити навчання працівників правоохоронних органів щодо питання розслідування правопорушень, заснованих на дискримінації;

систематично проводити навчання суддів та адвокатів щодо питання дискримінації


[1] Див. детальніше: «Права людини в Україні – 2008. Доповідь правозахисних організацій», Українська Гельсінська спілка з прав людини. Харків «Права людини». 2009. http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1245859734

[2] Див. текст законопроекту і закону тут: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_2?id=&pf3516=2281-1&skl=7.

[3] Див. Злочини на ґрунті ненависті в Україні. Групи жертв та програми допомоги у громадському секторі; Вячеслав Лихачев. «Ксенофобия в Украине – 2009. Доклад по результатам мониторинга», http://www.eajc.org/page18/news16652.html; Міжнародна Амністія: Україна: Правительство должно принять меры по предотвращению расовой дискриминации. Доклад 2008 года, http://amnesty.org/en/library/asset/EUR50/005/2008/en/836170ae-4392-11dd-a1d1-2fa8cc41ebbd/eur500052008eng.pdf.

[4] Вячеслав Лихачев. Ксенофобия в Украине. Материалы мониторинга, 2007-2008 гг. – Киев, с.3

[5] Див. детальніше: «Права людини в Україні – 2008. Доповідь правозахисних організацій», Українська Гельсінська спілка з прав людини. Харків «Права людини». 2009. http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1245859734.

[6] Вячеслав Лихачев. Ксенофобия в Украине – 2009 Доклад по результатам мониторинга, – с.7. http://www.eajc.org/page18/news16652.html.

[7] Див. http://www.kianews.com.ua/node/24241

[8] «Права людини в Україні 2009 – 2010. Доповідь правозахисних організацій». Українська Гельсінська спілка з прав людини. Харків «Права людини». 2011 – с. 202. http://www.helsinki.org.ua/index.php?r=a1b7c6.

[9] Права людини в Україні 2009-2010. Доповідь правозахисних організацій. Харків. Права людини. 2011. С. 201

[10] Права людини в Україні 2009-2010. Доповідь правозахисних організацій. Харків. Права людини. 2011. С. 201

[11] Украина: Правительство долино принять меры по предотвращению расовой дискриминации. Доклад 2008 года, с. 21

[12] http://sna.in.ua/?p=4482, http://sna.in.ua/?p=4602

[13] http://www.xenodocuments.org.ua/factitem/1919

[14] /index.php?id=1292242448

[15] Украина: Правительство должно принять меры по предотвращению расовой дискриминации. Доклад 2008 года, с.29

[16] Права людини в Україні 2007, Доповідь правозахисних організацій. Харків. «Права людини». 2008 с.146 -147; та Георгій Кобзарь. Многие люди думают, что это нормально. http://www.khpg.org/index.php?id=1215648060

[17] http://www.pres-centr.ck.ua/security/14976/

[18] http://www.rivnepost.rv.ua/showarticle.php?art=024929

[19] газета «Рівне Вечірнє» № 55 від 05.08.2010

[20] http://www.rivnepost.rv.ua/showarticle.php?art=024929

[21] Права людини в діяльності української міліції. – Київ-Харків, Права людини, 2009. – С. 119

[22] Права людини в Україні 2009-2010. Доповідь правозахисних організацій. Харків. Права людини. 2011. С. 205

[23] Європейська Комісія проти расизму і нетерпимості. Третя доповідь по Україні. С.23

[24] Європейська комісія проти расизму та нетерпимості. Третя доповідь по Україні. Страсбург, 12 лютого 2008. – с. 21

[25] Європейська комісія проти расизму та нетерпимості. Третя доповідь по Україні. Страсбург, 12 лютого 2008. – с. 28-29

[26] Результати моніторингу можна почитати за посиланням http://www.xenodocuments.org.ua/monitoring/search/2009/01

[27] Кримські ЗМІ. Мова ворожнечі. М. Євпаторія 2011

[28] Права людини в Україні 2009-2010. Доповідь правозахисних організацій. Харків. Права людини. 2011

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: