Публікація

ПРАВО ВЛАСНОСТІ

ПРАВО ВЛАСНОСТІ[1]

  1. Загальний огляд

Власність посідає особливе місце в суспільному та приватному житті громадян. Практично кожна людина протягом свого життя стикається з тими чи іншими проблемами, пов’язаними з її власністю. Крім того, власність – це той базис, який гарантує життєздатність економіки держави, забезпечує існування і розвиток суспільства загалом.

Право приватної власності, його дієві гарантії, надійний і ефективний судовий захист стоять у ряду найважливіших атрибутів правової демократичної держави однак наразі ще не можна з упевненістю говорити про те, що українське законодавство досягло досконалості в питаннях регулювання права власності та забезпечення реальних гарантій прав власників.

Особливо це стосується судового захисту прав власників та виконання судових рішень, які захищають власність. А це одна із основних гарантій права на мирне володіння своїм майном, яка в Україні, на жаль, часто дає збій.

Так, в Україні часто можна спостерігати відсутність єдності судової практики у справах щодо власності та порушення «розумних» строків розгляду справ, що особливо важливо для цієї категорії судових справ.  Крім того, вже багато років існує і не вирішується системна проблема невиконання судових рішень. Поруч із іншими недоліками, які характерні для судової системи в цілому, а також не довіри населення до цієї інституції та невисокого авторитету судів в Україні це введе до суттєвого послаблення гарантій прав власників.

Водночас є певні позитивні зміни щодо державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, яка також є важливою в контексті забезпечення гарантій права на мирне володіння своїм майном. Досить багато було зроблено щодо створення єдиного реєстру речових прав, а також прозорості його функціонування і доступності інформації у ньому. Крім того, дещо було спрощено процедури здійснення реєстрації прав власності та зменшення часу необхідного для такої реєстрації. Це відбулося у тому числі за рахунок залучення більшої кількості інституцій, які мають право щодо реєстрації прав власності на нерухоме майно.

Зрозуміло, що проблемні моменти щодо системи державної реєстрації прав на нерухомість залишаються, зокрема реєстрація речових прав на нерухоме майно, розташоване на території тимчасово окупованої АР Крим та в районах проведення АТО. Також залишаються проблеми, які мають своє коріння у недосконалості українського законодавства в цілому та непослідовності при реформуванні земельних відносин на більш ранніх етапах.

У 2015 році держава знову не зробила достатньо для того, щоб ввести вільний ринок землі і зняти обмеження, яке фактично позбавляє можливості для людей використовувати свою власність.  Попри, неодноразові висловлювання вищих посадових осіб держави щодо необхідності зняття мораторію на продаж сільськогосподарської землі цей мораторій існував протягом цього року і був продовжений на наступний рік.

Небезпечними були спроби внесення змін у законодавство щодо вилучення майна з мотивів суспільної необхідності, яке не тільки не виправляло існуючі у цьому законодавстві проблеми, але створювало б десяток інших не менш складних проблем у цій сфері. Також далеко не досконалим було прийнято законодавство, яке регулює відносини власності у сфері об’єднань співвласників багатоквартирних будинків.

  1. Гарантії права власності

Державна реєстрація прав власності на нерухоме майно

Реформування системи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень поступово рухається до досягнення тих цілей, які перед нею ставилися. Це підтверджується і оцінкою міжнародних експертів. В 2015 році Україна вже вдруге поспіль піднялася в рейтингу Світового банку легкості ведення бізнесу (Doing Business). Україна посіла 83 місце, поліпшивши свої позиції на 16 пунктів. Дослідження показало, що ключовою реформою, яка сприяла підвищенню рейтингу 2015 року, стало спрощення реєстраційних процедур і, зокрема, вдосконалення системи реєстрації прав на нерухомість: кількість реєстраційних процедур зменшилася з 8 до 7, їхня середня тривалість — з 45 до 23 днів. [2]

Важливим у 2015 році було розширення кола суб’єктів, яким надано повноваження з прийому та видачі документів у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Відтепер на законодавчому рівні закріплена можливість здійснення цих повноважень посадовими особами органів місцевого самоврядування, адміністраторами центрів надання адміністративних послуг та нотаріусами.

З метою реалізації цих змін було підготовлено проект Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» №2982, який був прийнятий у першому читанні 14.07.15 року. Цим проектом ще більше розширюється система органів та осіб, що здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав, зокрема до таких суб’єктів додаються також і банки. Крім того, документом пропонується внести зміни до законодавчих актів, які регулюють питання проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, спрямовані на спрощення відповідної процедури та врегулювання процедурних питань, пов’язаних із передачею відповідних повноважень органам місцевого самоврядування.

Децентралізація в цій сфері необхідна, оскільки основною проблемою сьогодні є значне навантаження на органи відділу реєстрації, що спричиняє виникнення корупційних факторів (пройти поза чергою, отримати відповідний папірець за винагороду тощо). Водночас, коли буде багато суб’єктів, які зможуть реєструвати та приймати відповідні рішення, коли буде конкуренція між цими суб’єктами – ситуація може змінитися. І якщо б повноваження щодо реєстрації були передані виключно органам місцевого самоврядування, то замість одного монополіста з’явилося б багато таких монополістів, тому важливо передати ці повноваження різним групам суб’єктів, які будуть конкурувати до певної міри між собою.

Позитивним є те, що зараз  Державний реєстр речових прав на нерухоме майно – це єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об’єкти та суб’єктів цих прав. Реєстр містить відомості про зареєстровані права та обтяження, суб’єктів прав, об’єкти нерухомого майна, документи, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, і картографічні (графічні) дані. Невід’ємною складовою частиною Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є база даних про реєстрацію заяв і запитів та реєстраційні справи.

Звичайно  є ще певні питання, пов’язані з тим, що деякі об’єкти нерухомості із старих реєстрів ще не перенеслися до нового реєстру, але це більше проблеми технічного характеру, які характерні для перехідного періоду.

Одночасно була запроваджена електронна форма видачі рішень державного реєстратора, витягів з Реєстру, встановлено скорочені строки надання послуг та розмір плати за надання їх у такі строки.

Проривом стало підвищення прозорості реєстрів прав власності, зокрема через можливість у відкритому доступі отримати інформацію щодо власників нерухомого майна. Так, у серпні 2015 року Президентом був підписаний ЗУ «Про внесення змін у деякі закони України щодо посилення прозорості у сфері відносин власності з метою запобігання корупції», яким передбачається спрощення процедури доступу до відомостей, які містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, надання вільного доступу до Державного земельного кадастру та Єдиного державного реєстру, держателем якого є ДАІ МВС України.

До проблемних моментів можна віднести непослідовність при реформуванні земельних відносин на більш ранніх етапах, низький рівень матеріально-технічного забезпечення органів державної реєстрації, недосконалість програмного забезпечення. Страждають від цього як представники бізнесу, так і пересічні громадяни, а сільськогосподарські виробники, на жаль, входять до групи найвищого ризику. Останні в найбільшій кількості укладають договори оренди розпайованих земельних ділянок, а процедура реєстрації права оренди затягується на довгі місяці та навіть роки.

Крім того, залишається проблемною реєстрація речових прав на нерухоме майно, розташоване на території тимчасово окупованої АР Крим та в районах проведення АТО.

Гарантії судового захисту права власності

Статистика європейських країн свідчить, що за кількістю випадків факти порушення права власності у цих країнах посідають друге місце після порушення права на справедливий суд.[3]

В Україні справи за позовами про захист права власності також належать до найбільш поширених категорій цивільних справ, хоча гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено у вітчизняному законодавстві. Однак судова практика свідчить про те, що суди не завжди дотримуються єдиного підходу до застосування законодавства у цій категорії справ.

Це стосується, наприклад, проблем при тлумаченні та застосуванні положень ст.331 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) щодо визнання права власності на новостворене нерухоме майно та об’єкти незавершеного будівництва, їх поділу у спорах між подружжям, які на сьогодні є досить поширеними. Із внесенням змін до ст.331 ЦК України не передбачено визнання в судовому порядку права власності на об’єкт незавершеного будівництва, але саме як на нерухоме майно, яке відповідно до закону має спеціальний правовий режим. Водночас статтею 331 ЦК України не заборонено визнання в судовому порядку права власності на об’єкт незавершеного будівництва як на річ.[4]

Відсутність у законі норми, яка б дозволяла в судовому порядку визнавати право власності на об’єкти незавершеного будівництва породжує низку питань, адже спір між суб’єктами цивільних правовідносин може виникнути до введення об’єкта незавершеного будівництва в експлуатацію та до моменту його державної реєстрації. Поняття «об’єкт незавершеного будівництва» в українському законодавстві трактується неоднозначно, що ускладнює захист прав суб’єктів цивільних правовідносин.

З метою усунення означених проблем пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ прийняв постанову № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 7 лютого 2014 року з метою забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства про виникнення, припинення, захист права власності та інших речових прав. Адвокати констатували певний позитивний вплив цієї постанови, зазначаючи, що судді почали застосовувати Постанову пленуму доволі часто, а суди апеляційної інстанції виправляють помилки судів перших інстанцій з використанням саме цієї Постанови.[5]

Крім викладеного, захист прав власності ускладнює порушення судами розумних строків розгляду справ. З аналізу наданих судами відомостей випливає, що основними причинами порушення розумних строків розгляду цивільних справ є їх неналежна підготовка, неякісне проведення попереднього судового засідання, недоліки при вирішенні питання про призначення судової експертизи.[6]

Отже, попри певні позитивні моменти, не можна говорити про суттєве покращення ситуації у сфері судового захисту права власності, багато в чому через проблеми, які є у судової системи в цілому, недовіри населення до цієї інституції, невисокого авторитету судів в Україні.

Невиконання рішень суддів, що захищають власність

Суттєвою проблемою для захисту права на мирне володіння своїм майном є невиконання рішень національних судів.

Попри певні спроби держави вдосконалити процедуру  виконання таких рішень проблема залишається надзвичайно актуальною і стосується великою кількості людей, які стикаються з неможливістю захистити своє право власності.

За повідомленням Уряду, в 2014 році державою було виділено і виплачено 76,96 млн. грн. на виконання рішень відповідно до ЗУ «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» і 4005 судових рішень було виконано. У 2015 році на ці цілі передбачено вже 150 млн. грн. з державного бюджету.[7]

Але в цьому контексті важливо відмітити, що та ж урядова статистика говорить про те, що на 1 січня 2015 року борг по невиконанню рішень національних судів, де відповідачем є держава, складає 7,544,562,370 грн.[8]  І якщо порівняти суму боргу та коштів, які виділенні на його погашення, то очевидною є величезна різниця між цими двома цифрами. Так, 150 млн. грн.. складає тільки 1% від загальної суми боргу. І це тільки у випадку, якщо ми беремо офіційну статистику суми боргу, в реальності сума боргу може бути значно вищою і тоді різниця стає ще більш кардинальнішою. Враховуючи цю різницю, виконання рішень національного суду може тривати десятиліттями.

Враховуючи цю ситуацію, державою було запропоновано вирішувати проблему відсутності фінансування через впровадження можливості погашення заборгованості за рахунок векселів. Зокрема, така можливість передбачалася в ЗУ «Про державний бюджет України на 2015 рік».  Проте навіть в цьому варіанті є суттєві недоліки, пов’язані з тим, що у проекті в грошових коштах можна отримати лише 10% боргу, а також встановлюється 2-річний період, протягом якого по рішенню не буде жодного виконання, а 7-річний період реструктуризації боргу є занадто довгим відтермінування виконання судового рішення.

Крім того, процент, який держава планує сплачувати у випадку невиконання (3%) є занадто низьким і не покриває навіть річний рівень інфляції. Поглиблює проблему слабкість ринку цінних паперів в Україні, що значно ускладнює використання векселів, як ефективного механізму, тому поки що зарано говорити про цей інструмент, як реальний і ефективний спосіб вирішення проблеми.

Якщо торкнутися процедурних аспектів цієї проблеми, то прийняття Кабінетом Міністрів України Постанови № 440 у серпні 2014 року запровадило нову процедуру виконання судових рішень, де відповідачем є держава і виконання таких рішень напряму покладалося на державне казначейство. Також створювався відповідних реєстр цих не виконаних судових рішень, які мали б почергово виконуватися цим державним органом.

Але і тут не обійшлося без проблем, оскільки ця процедура приводила до багатьох технічних проблем при передачі до виконання таких судових рішень. Статистика показує, що відповідно до процедури, впровадженої постановою №440, було подано 19920 судових рішень до територіальних відділень державної казначейської служби. Але тільки 8910 таких рішень були прийняті до виконання державним казначейством. Інші рішення або були в процесі обробки або повернені назад відповідній виконавчій службі. Це означає, що майже 60 % судових рішень не були прийнятті державним казначейством. І це тільки судові рішення, які передавалися в державне казначейство державною виконавчою службою.

Суттєвим негативом щодо забезпечення права на мирне володіння своїм майном є наявність в Україні мораторіїв  щодо стягнень на майно. Так, продовжив свою дію мораторій на примусову реалізацію майна. 26 липня 2015 року були внесені зміни у ЗУ «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», але вони стосувалися зняття цього мораторію тільки для однієї організації, а саме було визначено, що дія мораторію не поширюється на примусову реалізацію майна для погашення боргу перед «Нафтогазом» та його дочірніми компаніями, що постачали газ за ліцензією.  Такий вибірковий підхід у знятті мораторію для окремих державних компаній ще раз показує суттєву проблему цих мораторіїв для встановлення однакових гарантій різних форм власності в Україні.

Водночас з 1 вересня 2015 році був  частково зупинений мораторій на порушення справ про банкрутство підприємств ПЕК, який було введено ще 23.06.05 р. Застосування цього мораторію не дозволяло стягувати борги з неплатоспроможного боржника в процедурах банкрутства, натомість, дозволяло невизначеному колу осіб за ознакою галузевої приналежності («підприємства паливно-енергетичного комплексу»), легально не сплачувати борги за своїми зобов’язаннями, ухилятися від сплати податків, викривляти конкурентне середовище, що негативно впливало на рівень виконання контрактів в Україні, рівень захищеності прав кредиторів, погіршувало інвестиційну привабливість вітчизняної економіки та створює колосальні корупційні ризики. Але цей мораторій не був знятий щодо державного підприємства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом”, для якого цей мораторій був продовжений до 1 січня 2016 року.

Також, слід зазначити, що у 2015 році були спроби запровадити нові мораторії, які б ускладнювали виконання судових рішень, які захищають власність. Так, Верховною Радою 28 грудня 2014 року було прийнято ЗУ «Про мораторій на відчуження майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». На цей закон Президентом України було накладено вето.

Гарантії захисту права на мирне володіння своїм майном на тимчасово окупованих територіях

Питання захисту права власності на тимчасово окупованих територіях стоїть дуже гостро. У зв’язку з цим є кілька аспектів, що привертають увагу:

  • проблема отримання компенсації за майно, пошкоджене внаслідок збройного конфлікту;
  • проблема отримання компенсації за майно, незаконно відібране у громадян, які залишили його на окупованій території не за власним бажанням;
  • проблема збереження майна, що залишилося, від неправомірного заволодіння невідомими особами.

Слід констатувати, що українські правоохоронні органи не поширюють свою юрисдикцію на тимчасово окуповану територію, що позбавляє можливості захистити свої законні права та інтереси. Отримати відшкодування шкоди за заподіяні бойовими діями збитки від держави можливо лише за наявності доказів самого заподіяння, причинно-наслідкового зв’язку і грошової оцінки збитку. Зробити все це неможливо, що означає фактично неможливість добитися успіху в залі судового засідання. Відповідно, ми можемо говорити не про захист порушеного права, а швидше про те, що це право порушується.

Майно, розташоване в зоні АТО, можна продати. Шляхів вирішення цього питання два: генеральна довіреність на розпорядження майном, яку можна отримати і на окупованій території, позаяк нотаріусам відкритий для доступу нотаріальний реєстр довіреностей, або зареєструвати угоду на підконтрольній Україні території. Тільки от ринок продажу і покупки нерухомості на сьогодні дуже неактуальний і практично зупинений. А продати єдине майно за безцінь, не отримавши можливості придбати нерухомість в іншому регіоні України, охочих небагато.

Однак побутує думка, що краще його продати за три копійки, ніж віддати за просто так, адже захистити свою власність ви не зможете жодним правовим способом, бо механізмів такого захисту на сьогодні немає. Однак держава вимагає від переселенців заплатити податок на нерухомість у зоні АТО (про що свідчать останні роз’яснення Державної фіскальної служби), забуваючи про елементарні теоретичні засади — право власності має три правомочності: право володіння, користування і розпорядження. З одного боку, тільки наявність усіх трьох складових дає повноцінне право, що захищається ст. 42 Конституції України, з іншого — об’єктивно користуватися майном в зоні АТО власники не мають можливості.[9]

Правове регулювання прав власності об’єднань співвласників багатоквартирних будинків

Парламентська коаліція у Верховній Раді України при своєму створенні задекларувала  бажання розробити і прийняти закон про “надання власникам житла механізмів для ефективного управління та забезпечення житла якісними послугами”. Мета була зрозуміла і цілком відповідала сподіванням суспільства. Бо в умовах перехідної економіки власникам приватного житлового фонду все ще доводилося з неабиякою напругою здійснювати свої права в умовах колишньої несвободи, яка була і залишається живучим пережитком минулого.

Що більше власник стикається з дійсністю, то більше нерухома власність у багатоквартирному будинку, яка попервах здається йому непорушною, стає ілюзорною, бо навіть викуплена в держави за гроші, а не безоплатно приватизована, нотаріально оформлена і зареєстрована, вона так і залишається по суті комунальною, не знятою з балансу комунальних підприємств і не виведеною з їхнього бухгалтерського обліку. Власнику вона видається приватною, а державі і комунальникам, судячи з їхніх дій, — ні. Вони й далі утримують її на своєму балансі та відображають у бухгалтерському обліку. Їм байдуже, хто назветься власником, аби справно платив їм комірне, яке більше скидається на данину, ніж на плату за реально надані й отримані послуги. Бо така недооформлена приватна власність в Україні — це ілюзія самого власника.[10]

Щоб покінчити з таким двоїстим становищем, залишалося тільки зробити власника реальним, а не номінальним господарем нерухомого майна. Для цього треба було виконати дві умови: держава мала передати власникам квартир разом із допоміжними приміщеннями відремонтований будинок або кошти на його ремонт, у відповідь на це власники квартир мали взяти на себе тягар утримання власності, після чого можна було перейти і до реформування ринку житлово-комунальних послуг на умовах ринкової економіки.

Власники квартир ніколи не були проти того, аби забрати будинки, але очікували від держави виконання зобов’язань, які та декларує, а виконувати відмовляється, посилаючись то на фінансову скруту, то на брак політичної волі.

Щоб вийти з патової ситуації, держава вирішила покінчити з двозначністю становища, в односторонньому порядку пішовши на відмову від своїх зобов’язань. Так замість ЗУ “Про надання власникам житла механізмів для ефективного управління та забезпечення житла якісними послугами” і з’явився на світ законопроект Кабміну №1565 “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку”, яким держава, замість вирішити створені нею проблеми, перекладає їх розв’язання на власників квартир. Метод простий: хто не хоче створювати ОСББ без виконання зобов’язань на умовах держави, тому держава призначає приватну управляючу компанію. А сама виходить з гри, не питаючи на те згоди в тих, кого залишає, не виконавши перед ними зобов’язань і не повернувши допоміжних приміщень.

Попри певні позитивні положення цього законопроекту, потрібно зазначити, що втручання держави у питання, що мають вирішуватися через самоорганізацію співвласників, неприпустиме. Однак Кабінет міністрів України, як суб’єкт права законодавчої ініціативи, спробував у законопроекті №1565 поєднати непоєднуване. І вийшов продукт, після якого права власності у багатоквартирному будинку, на думку деяких експертів, стали ще більшою ілюзією, ніж були до того.[11]

Попри це у травні 2015 року урядовий проект ЗУ “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку” був прийнятий Верховною Радою і у липні набув чинності.

  1. Діяльність органів влади щодо обмеження права власності

Вилучення майна приватної власності для суспільних потреб

Держава посідає важливе місце в регулюванні відносин, які виникають в сфері права власності. В цьому аспекті особливо важливо наголосити на значенні принципу справедливого балансу, який полягає у тому, що у випадку експропріації або націоналізації державою майна, яке належить особі, мають враховуватися інтереси суспільства, держави та особи. Обов’язковою умовою проведення державою відчуження майна є виплата особі компенсації, яка має бути розумною, а також важливим є дотримання принципу пропорційності, оскільки виплата суми, яка не відповідає базовій вартості майна.

Хоча приватна власність, у тому числі й на землю, є непорушним правом, яке гарантується українським громадянам Конституцією, з цього правила також є винятки. Ці винятки суворо регламентуються ЗУ «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності».

За цим законом, викуп земельних ділянок може здійснюватися за умови відшкодування їх вартості відповідно до встановленого законом порядку. Примусове відчуження земельних ділянок може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості на підставі та в порядку, встановлених законом.

Попри певні недоліки термінології та питань щодо визначення розміру компенсації за майно, цей закон визначає основні гарантії щодо захисту права власності при настанні визначених законом випадків.

У 2015 році на розгляд Верховної ради подавався законопроект № 2155 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури відведення земельних ділянок при наданні їх для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», яким пропонувалося спростити процедуру вилучення майна. Але це, крім спрощення, також несло певні ризики щодо забезпечення прав власності, через що законопроект багаторазово змінювався і не був прийнятий навіть у першому читанні.

Досить небезпечним щодо гарантій захисту права власності був проект про націоналізацію майна в Україні держави-агресора та її резидентів (№ 2497), що визначав таку націоналізацію як примусове вилучення об’єктів права власності з мотивів суспільної необхідності на користь держави в порядку, встановленому законом. Через свою декларативність і недосконалість, а також протиріччя положень цього проекту із ЗУ «Про санкції» цей проект міг принести лише негативні наслідки.

Мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення

Встановлюючи мораторій на землі сільськогосподарського призначення, держава переслідувала мету консолідації земель сільськогосподарського призначення в руках їхніх господарів і, таким чином, гарантування використання цієї категорії земель тільки за цільовим призначенням. Але протягом 2015 р. ця мета виявилася недосяжною. Використання власниками належних їм земельних ділянок є економічно нерентабельним, проведення товарного сільськогосподарського виробництва в середньому на 4 га площі є неефективним, що стимулює тінізацію ринку земель. Постає питання – чи досягається «загальний інтерес», який ставить перед собою держава, при тому, що практика свідчить про фактичний обхід мораторію?

За своїм змістом, будь-які обмеження на ринку земель призводять до зменшення ціни на земельний актив. Власники земель поставлені в ситуацію обмеженого вибору способу розпорядження земельною ділянкою за допомогою цивільно-правових правочинів, до того ж, плата за користування земельною ділянкою за ними мізерно низька.

Сам факт того, що законотворцями постійно здійснюється підготовка закону, який повинен зняти мораторій, свідчить про теоретичну схильність державної політики до відкриття ринку земель. Проте невирішеність даного питання, яка продовжується роками, не виправдовує ціль мораторію, а навпаки – дискредитує її. Якщо ціль впровадження мораторію більше не підтримується, тоді і не можна говорити про існування загального інтересу в даному контексті.

 

Втім, у Міністерстві аграрної політики та продовольства України було зареєстровано Єдину комплексну стратегію розвитку сільського господарства та сільських територій на 2015-2020 роки. Відповідно до цієї програми, робоча група ставить собі за мету підготовку до впровадження відкритого і прозорого ринку земель сільськогосподарського призначення, в тому числі пілотне впровадження різних моделей економічного обороту земель сільськогосподарського призначення в окремих місцевостях на основі державно-правового експерименту. Можна вважати, що запуск такого проекту є важливим для досягнення кінцевої мети, проте ефективність його оцінити можна буде лише з часом.

Попри це державою для формування відкритого ринку земель з 1 січня 2016 року у цьому році зроблено об’єктивно недостатньо. Заяви Президента про необхідність відкриття ринку земель залишаються на першочерговому етапі впровадження. І як наслідок цього 10 листопада 2015 року Верховна Рада України вчергове прийняла закон, який продовжив дію мораторію.

Рекомендації

1. Створити прозору й ефективно працюючу систему державної реєстрації прав на нерухоме майно.

2. Удосконалити захист прав власників земельних ділянок, створити механізми протидії силовому захопленню цих земель, прийняти законодавчі акти, які б урегулювали основні аспекти функціонування ринку землі.

3. Забезпечити існування ефективного судового захисту прав власників і, зокрема, здійснити заходи щодо вирішення проблеми невиконання рішень національних судів, що захищають власність, у тому числі вдосконалити судовий контроль за виконанням рішень судів, а також припинити дію мораторіїв щодо примусового продажу майна державних підприємств. Крім того, забезпечити якнайшвидшу реалізацію положень ЗУ «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» і виділення достатніх фінансових ресурсів на його виконання.

4. Удосконалити систему контролю за дотриманням законодавства під час процедури приватизації земельних ділянок та сприяти прозорості таких процедур.

5. Поетапно зняти мораторій на відчуження та зміну цільового призначення земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Сприяти прийняттю ЗУ «Про ринок земель».

6. Удосконалити механізм зміни цільового призначення земельних ділянок та встановити чіткі критерії, за допомогою яких визначатимуться можливості або обмеження у використанні земельної ділянки.

7. Сприяти прозорості і спрощенню процедур здійснення будівництва житла, а також забезпечити дотримання прав інвесторів у цій сфері.

8. Здійснити врегулювання проблеми вилучення земель і житла з мотивів суспільної необхідності в чіткій відповідності до Конституції і взятих Україною на себе міжнародних зобов’язань.

[1] Підготовлений М. Щербатюком, УГСПЛ, за участі О. Шевчук-Клюжевої

[2] http://www.doingbusiness.org/data/exploreeconomies/ukraine/#registering-property

[3] Право власності: європейський досвід та українські реалії. http://legalweekly.com.ua/index.php?id=16061&show=news&newsid=123901

[4] Члени ВРЮ А.Олійник та А.Мірошниченко взяли участь у міжнародній конференції «Право власності: європейський досвід та українські реалії» http://www.vru.gov.ua/news/1130

[5] Судова практика: Справа власності  http://jurist.ua/?article/869

[6] Справедливость с огрехами http://zib.com.ua/ru/print/119114-samimi_rasprostranennimi_oshibkami_yavlyayutsya_nesoblyudeni.html

[7] Визначено у Поданні Кабінету міністрів України в Комітет міністрів Ради Європи по справі щодо виконання пілотного рішення «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 2015 року

[8] ЗУ «Про державний бюджет на 2015 рік»

[9] Судова практика: Справа власності  http://jurist.ua/?article/869

[10] Ілюзія власності  http://gazeta.dt.ua/energy_market/ilyuziya-vlasnosti-_.html

[11] Ілюзія власності  http://gazeta.dt.ua/energy_market/ilyuziya-vlasnosti-_.html

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування