ПРАВО НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАНІСТЬ[1]

 

1. Аналіз законодавства

За 2015 рік в національне законодавство, яке регулює процедуру позбавлення свободи, не було внесено суттєвих змін.

Зокрема, серед таких змін можна виокремити лише зміни до ст. 208 КПК, яка була доповнена частиною три, згідно якої уповноважена службова особа має право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України.

Однак ця зміна викликає певне занепокоєння, оскільки вона створює обмеження гарантій права на свободу для окремих громадян лише на підставі наявності підозри у вчиненні злочинів, пов’язаних з корупційними діями.

Негативним моментом є продовження дії норми ст. 615 КПК України, яка дозволяють прокурору виконувати певні функції слідчого судді протягом 30 днів, зокрема, затримувати осіб. Ми звертали увагу на цю проблему у попередній Щорічній доповіді за 2014 рік, однак вона залишається невирішеною на сьогоднішній день. Тобто майже півтора року в Україні діє норма, яка дозволяє позбавляти свободи на строк до 30 діб без будь-якого судового перегляду законності такого затримання, що є грубим порушенням норм Конституції України (ст.29), Європейської конвенції з прав людини та Міжнародного пакту з громадянських та політичних прав.

Протягом 2015 р. до ВР України було внесено декілька законопроектів, що стосуються внесення змін до КПК та регулюють порядок обрання запобіжних заходів для осіб, які є державними службовцями.

Таким є, зокрема, законопроект № 2266 від 02.03.15 про внесення змін до КПК щодо вдосконалення порядку застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою[2], який, серед інших змін, містить пропозиції щодо неможливості застосовувати альтернативні запобіжні заходи, крім тримання під вартою, до службових осіб, які займають особливо відповідальне становище відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про державну службу», осіб, посади яких віднесено до 1-3 категорій посад державних службовців та 1-3 категорій посад в органах місцевого самоврядування, суддів, прокурорів та працівників правоохоронних органів, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні тяжких та/або особливо тяжких злочинів під час їхнього перебування на таких посадах.

Не зважаючи на позитивну мету законопроекту, створення неможливості застосування запобіжних заходів, не пов’язаних із позбавленням свободи для певної категорії осіб, є порушенням принципів міжнародного права та практики Європейського суду. Останній  у рішенні по справі «S.B.C v. The United Kingdom» знайшов порушення ст.5 (§3, §5) через існування у національному законодавстві заборони на застосування застави щодо осіб, які обвинувачуються у вчиненні певних злочинів[3]. З цих причин законопроект не був прийнятий вже у першому читанні.

Однак 9 липня 2015 року був зареєстрований інший законопроект № 2324а-2, який також стосується обрання альтернативних запобіжних заходів, відмінних від тримання під вартою. Ним, зокрема, пропонується внести зміни до статті 176 КПК, відповідно до яких запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні низки злочинів, передбачених статтями 109 – 114-1, частиною п’ятою статті 191, частинами другою третьою статті 209, статтями 258 – 258-5, 260, 261, статтями 348-349, частиною другою статті 364, частинами другою третьою статті 365, частинами другою, третьою, четвертою статті 368, частинами другою, третьою статті 368-2, частинами третьою, четвертою статті 369, частиною третьою статті 369-2, статтями 437-439, статтею 441, частиною першою статті 442, статтею 446 Кримінального кодексу України.

Ці зміни, у разі їх прийняття, суттєво погіршать становище осіб, які підозрюються у вчиненні окремих злочинів та фактично зобов’яжуть суди приймати рішення про тримання під вартою при наявності підозри у вчиненні перерахованих злочинів.

Незрозумілим також залишається той факт, що Комітет Верховної Ради з питань правової політики та правосуддя у своєму Висновку щодо відповідності зазначеного законопроекту Конституції України, визнав, що від відповідає Конституції, із посиланням на практику ЄСПЛ. Зокрема, у Висновку наведене посилання на цитату із § 114 рішення по справі «Калашніков проти Росії», у якому вказано, що тримання під вартою може бути виправдане в кожному випадку, якщо існують конкретні вказівки на справжні інтереси суспільства, які, попри презумпцію невинуватості, переважують правило поваги до особистої свободи. Однак, по незрозумілій причині Комітетом було проігнороване перше речення зазначеного параграфу, у якому мова йде про те, що питання про те, чи доцільно обвинуваченому перебувати під вартою, повинно оцінюватися у кожній справі по її особливим ознакам.

Таким чином, законодавці застосували неправильне тлумачення рішень ЄСПЛ з метою проведення змін до КПК, які будуть прямо порушувати право на свободу. Інформація про статус вказаного законопроекту на сьогодні відсутня.

Також необхідно звернути увагу на затвердження Національної стратегії у сфері прав людини (далі – Стратегія), де наведені наступні очікувані результати від реалізації стратегічної мети:

• приведена у відповідність із міжнародними стандартами процедура затримання і тримання особи під вартою, припинена практика незареєстрованих затримань;
• забезпечено періодичні перевірки судом законності затримання, позбавлення свободи осіб, при цьому право на свободу гарантується;
• посилено ефективність судового контролю за підставами позбавлення свободи, зокрема при застосуванні примусової госпіталізації до психіатричних закладів;
• проводиться ефективне розслідування для притягнення до відповідальності осіб, винних у викраденні людей на тимчасово окупованій території України та у районі проведення антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях, в тому числі з використанням міжнародно-правових механізмів;
• унеможливлено безпідставне та неналежним чином оформлене затримання, тримання особи під вартою без рішення суду;
• застосування утримання під вартою іноземців та осіб без громадянства з метою їх видворення за межі України лише як виправданого необхідністю крайнього засобу забезпечення примусового видворення, запроваджено альтернативні засоби забезпечення примусового видворення;
• установлено рівень захисту прав особи, затриманої за вчинення адміністративного правопорушення, не нижчий, ніж передбачено у кримінальному процесуальному законодавстві, без звуження діючих гарантій;
• надається підтримка жертвам насильницьких зникнень та їх сім’ям.

 

Проаналізувавши законодавство та практику позбавлення свободи в Україні, вважається за необхідне внести наступні зміни до законів, направлені на реалізацію цілей, закріплених у Стратегії:

• У ч. 3 ст. 331 КПК необхідно внести зміни, які закріплять обов’язок судів переглядати необхідність тримання обвинуваченого під вартою до закінчення дії попередньої постанови про продовження строку тримання під вартою, а не протягом двох місяців після надходження до суду обвинувального акту.
• Стосовно посилення судового контролю при застосуванні примусової госпіталізації до психіатричного закладу необхідно відмітити, що ст. 17 ЗУ «Про психіатричну допомогу»[4] передбачає право особи, щодо якої винесене рішення про примусову госпіталізацію, а також її представника, звертатися до суду кожні три місяці із клопотанням про припинення госпіталізації. На нашу думку, цей строк повинен бути скорочений до двох місяців. Також, у Закон повинна бути внесена норма щодо обов’язку судів переглядати доцільність продовження госпіталізації у психіатричному закладі.
• Питання примусового видворення іноземців регулюється Інструкцією про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства (наказ № 353/271/150 від 24.04.2012). Зокрема, пункт 2.2. цієї Інструкції закріплює порядок поміщення іноземців та осіб без громадянства до пунктів тимчасового тримання іноземців та не передбачає альтернативних засобів забезпечення виконання рішення про примусове видворення. Натомість, ст.585 КПК України передбачає застосування запобіжних заходів щодо осіб, стосовно яких прийняте рішення про видачу іноземній державі з метою притягнення до кримінальної відповідальності. Таким чином, схожі гарантії мають бути встановлені і для осіб, щодо яких прийняте рішення про примусове видворення за межі України.
• Що стосується прав осіб, до яких застосовується адміністративне затримання, то на сьогоднішній день ст.261 Кодексу про адміністративні правопорушення не містить положення, які закріплюють право затриманого на правову допомогу, а також інші права, які надаються затриманим у кримінальному процесі. Не зважаючи на те, що адміністративне затримання здійснюється на короткий термін, воно є фактичним позбавленням свободу, а тому на нього повинні поширюватися всі гарантії дотримання прав людини.

 

2. Огляд практики ЄСПЛ

З початку 2015 року Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) виніс вісім постанов, які стосувалися порушення Україною різних аспектів права на свободу.

Порушення принципу «розумної підозри» під час обрання запобіжного заходу.

У справі Малик проти України (Malyk v. Ukraine) ЄСПЛ визнав порушення Ст.5 § 1 (с) Конвенції у зв’язку з порушенням національними органами принципу «розумної підозри», на дотриманні якого неодноразово наполягав ЄСПЛ у своїх попередніх рішеннях. Зокрема, Суд відмітив, що незважаючи на подальшу перевірку національними судами показань свідків, на які посилався слідчій у своїй початковій постанові про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, на початковій стадії у національних органів не було підстав вважати, що підозра була обґрунтованою.

У справі Котій проти України (Kotiy v. Ukraine) ЄСПЛ також зазначив, що у національних органів, які приймали рішення про затримання заявника, не було достатніх підстав вважати, що таке затримання є виправданим з точки зору фактичних обставин справи. Суд звернув увагу на ту обставину, що хоча заявник і був оголошений у розшук, фактично він не переховувався від слідства та продовжував відкрито вести бізнес в Україні та Німеччині.

Тримання під вартою за відсутності процесуального рішення

У справі Орловський проти України (Orlovskiy v. Ukraine) Суд визнав незаконним тримання заявника під вартою без жодного процесуального рішення про продовження строку тримання під вартою протягом майже одного місяця після закінчення досудового розслідування та передання кримінальної справи до суду. Суд відмітив, що така проблема є систематичною в Україні, як було відображено у попередньому пілотному рішенні «Харченко проти України».

Аналогічне порушення Ст.5 § 1 Конвенції було знайдено Судом у справі Темченко проти України (Temchenko v. Ukraine).

Несвоєчасне доставляння до судді після затримання

У справі Гал проти України (Gal v. Ukraine) ЄСПЛ визнав порушення Ст.5 § 1 та Ст.5 § 3 Конвенції через перевищення на 10 хвилин максимального строку між затриманням заявника та доставлянням його до судді, який був встановлений законодавством на той час (72 години). Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що обов’язком національних органів було забезпечення судового перегляду затримання саме у закріплений законом період часу, а порушення цієї норм вказує на довільність та незаконність затримання.

Тримання під вартою після закінчення строку відбування покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк

У справі Руслан Яковенко проти України (Ruslan Yakovenko v. Ukraine) ЄСПЛ визнав порушення права заявника, передбаченого Ст.5 § 1 (а) Конвенції через залишення в силі судом першої інстанції запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до набрання законної сили вироком, незважаючи на те, що заявник фактично відбув призначений йому строк відбування покарання під час досудового слідства та розгляду справи судом першої інстанції. Суд відмітив, що національний суд повинен був розглянути можливість призначення заявнику альтернативного запобіжного заходу, не пов’язаного із позбавленням свободи. Суд також знайшов порушення Ст. 2 Протоколу 7 Конвенції, через те, що заявник фактично був позбавлений можливості оскаржити вирок в апеляційному порядку через ризик того, що він буде залишатися під вартою до закінчення розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Незаконне поміщення до психіатричного закладу

У справі Зайченко проти України № 2 (Zaichenko v. Ukraine no. 2) ЄСПЛ визнав порушення Ст. 5 § 1 (е) Конвенції через незаконне поміщення заявника до психіатричної лікарні з метою проведення психіатричної експертизи по адміністративній справі. Суд також звернув увагу на існуючу законодавчу прогалину щодо окремого регулювання проведення психіатричної експертизи в адміністративних справах.

Порушення права на свободи під час процедури екстрадиції

У справі Белозоров проти України та Росії (Belozorov v. Russia and Ukraine) було знайдено порушення Ст.5 § 1 (f) Конвенції через незаконне затримання заявника на території України та подальшу екстрадицію його до Російської Федерації за відсутності формального запиту зі сторони уряду останньої, в порушення Ст.80 Конвенції  про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (Мінська Конвенція).

Тривалість тримання під вартою без остаточного судового рішення.

У вищезгаданій справі Орловський проти України ЄСПЛ знайшов порушення Ст. 5 § 3 Конвенції через тривале (понад п’ять років) продовження тримання заявника під вартою під час провадження по кримінальній справі. Зокрема, ЄСПЛ відмітив систематичну проблему, коли національні суди продовжують тримання заявників під вартою лише на підставі того, що вони обвинувачуються у вчиненні тяжких злочинів, що не є достатнім виправданням довготривалого позбавлення свободи.

Схожі порушення були знайдені у справі Темченко проти України, коли заявник тримався під вартою протягом 1 року 8 місяців. Суд взяв до уваги вік та стан здоров’я заявника, а також те, що він обвинувачувався в ненасильницькому злочині. Тому такий період тримання під вартою був визнаний надмірним.

 

3. Короткий огляд практики національних судів щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Загальною тенденцією практики національних судів щодо застосування запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою та продовження їх дії залишається те, що суди продовжують виносити рішення без належного обґрунтування свого вибору та наведення конкретних мотивів.

Зазначену судову практику можна прослідити на конкретних випадках.

• Справа №219/572/2014-к, що була на розгляді Артемівського міскрайонного суду Донецької області[5].

«…Згідно ухвали від 03.11.2014 року підозрюваному було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою…

…ухвалою … строк тримання під вартою продовжено на 2 місяці…

…ухвалою … строк тримання під вартою продовжено на 2 місяці…

Судове провадження по справі не закінчено, тобто на час судового розгляду закінчиться строк обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Заслухавши думку прокурора, обвинуваченого, суд вважає за доцільне продовжити запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 2 місяців».

Іншими словами, рішення про продовження строку тримання під вартою явно не аргументоване судом. Аналогічна ситуація і з іншими подібними рішеннями:

• Ухвала Шевченківського районного суду м. Чернівці від 8 вересня 2015 року[6].

Продовження строку дії запобіжного заходу у зв’язку з тим, що «ризики не змінились».

 

• Ухвала Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська 27 квітня 2015 року[7]; ч. 2 ст. 186.

«Обставини, які були підставами для обрання відносно обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не змінилися…»

Тобто, єдиною підставою для обрання судами такого запобіжного заходу є те, що «ризики не змінилися» за час, який пройшов з останнього продовження строку тримання під вартою.

Однією із найбільш популярних підстав, якою керуються суди для обґрунтування необхідності тримання під вартою, також є обвинувачення у вчиненні тяжкого злочину.

Ухвала Тернівського районного суду м. Кривий Ріг від 22 квітня 2015 року[8]; ч. 2 ст. 307 ККУ та Ухвала Тернівського районного суду м. Кривий Ріг від 20 липня 2015 року;[9] ч. 1 ст. 121 ККУ містять майже аналогічні підстави для продовження строку тримання під вартою:

« ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, обставини на які посилався суд при обранні обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та подовження строку його дії не змінилися, суд вважає що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не може запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 КПК України (…)»

Ще однією підставою для продовження строку тримання під вартою суди вказують факт того, що обвинувачений може продовжувати злочинну діяльність або чином перешкоджати кримінальному провадженню.

Ухвала Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 13 березня 2015 року[10]; ч. 2 ст. 307 ККУ: «… обвинувачений може продовжити злочинну діяльність, ухилитись від суду та перешкоджати кримінальному провадженню».

У своєму рішенні суд не навів причини, з яких він зробив висновки про можливе продовження обвинуваченою злочинної діяльності тощо. Жодна обставина, що підтверджує таке припущення суду, не була наведена.

Окремо варто згадати про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою по відношенню до підозрюваних, місце проживання яких знаходиться на непідконтрольній Україні території.

Зокрема, в ухвалі Сєвєродонецького міськрайонного суду від 14 травня 2015 року, суд, мотивуючи причини  тримання обвинувачених під вартою, зазначає наступне:

«… Слідством встановлені обставини, які свідчать про наявність ризиків, передбачених ст. 177 КПК України в вигляді можливості підозрюваним переховуватись від органів досудового розслідування та суду, незаконно впливати на свідків … та …, …, а також вчинити інше кримінальне правопорушення.

Про вказані обставини свідчить те, що підозрюваний зареєстрований у м. Луганську, яке на цей час не контролюється органами державної влади України, на території проведення досудового розслідування не має постійних соціально-побутових стосунків…».

Таким чином, всі особи, які втратили місце проживання через події, які не залежали від їхньої волі, перебувають у ситуації, коли до них не може бути застосований інший запобіжний захід, ніж тримання під вартою, оскільки не можуть довести свої соціальні зв’язки інакше, як наявністю реєстрації.

Що стосується судів апеляційної інстанції, то можна констатувати, що суди відмовляють в апеляційному перегляді рішень судів першої інстанції, розмежовуючи поняття «обрання» та «застосування» запобіжного заходу, які містить КПК 2012 року.

Зокрема, більша частина ухвал про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, які піддавалися перегляду Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ, пов’язана з так званим «заочним кримінальним переслідуванням» – новелою кримінально-правового законодавства України, введеної в наше законодавство у 2015 році. Додамо, що доповнення КПК України положеннями, що дозволяють проводити кримінальне провадження щодо осіб, оголошених у міжнародний розшук, створило для апеляційних судів можливість маніпуляції з поняттями «обрання» та «застосування» запобіжного заходу, які є ідентичними за своїм значенням.

 

4. Ситуація із правами людини у зоні АТО
   • Щодо осіб, які незаконно утримуються представниками так званих «ДНР» і «ЛНР».

Згідно інформації, наданої радником голови Служби безпеки України, представники самопроголошених ДНР та ЛНР продовжують утримувати у полоні близько 148 людей, у тому числі, цивільних осіб[11]. Водночас, представники незаконних збройних формувань стверджують, що на сьогоднішній день на території т.зв. ДНР та ЛНР утримуються 45 українських військовополонених[12].

Окремо слід згадати справу луганської журналістки Марії Варфоломеєвої, яка з січня 2015 року утримується у полоні бойовиків т.зв. ЛНР та проти якої висунуто обвинувачення у «коригуванні артилерійського вогню».  Проблеми зі звільненням Марії полягають у тому, що представники так званого «ополчення ЛНР» постійно змінюють умови її обміну на інших осіб, та вимагають видати в обмін на Марію осіб, які обвинувачуються у вчиненні тяжких злочинів на території України[13].

Про звільнення Марії Варфоломеєвої закликали також учасники Третього форуму українських та польських журналістів, який відбувався 28-29 вересня у Казімежі Дольному (Польща)[14].

Однак, на сьогоднішній день доля Марії та інших людей, які утримуються у полоні ДНР та ЛНР залишається невирішеною.

 

• Щодо осіб, які перебувають під вартою на підставі відкритого кримінального провадження.

Однією з найбільш актуальних проблем, пов’язаних з порушенням права на свободу, залишається невирішене питання з долею людей, які перебувають під вартою у СІЗО через наявність кримінальних проваджень, ініційованих до початку захоплення адміністративних будівель представниками незаконних збройних формувань та проведення АТО.

Зокрема, через відсутність доступу до матеріалів кримінальних проваджень у судах, які знаходяться на територіях, непідконтрольних українській владі, велика кількість осіб продовжує перебувати під вартою за відсутністю формального рішення про продовження строку тримання під вартою, а також будь-якого судового перегляду доцільності подальшого позбавлення свободи.

Незрозумілим залишається той момент, що представники українських органів влади не вжили необхідних заходів для евакуації матеріалів справ із судів Донецької та Луганської області у квітні-травні 2014 року, коли незаконні збройні формування почали займати будівлі органів державної влади та правоохоронних органів. Проте у цей час деякі суди продовжували свою роботу та виносили процесуальні рішення, включаючи рішення про продовження строку тримання під вартою. Строк дії цих рішень згодом закінчився, а нові рішення не виносилися.

Прикладом є справа Романа Ч., який звернувся за правовою допомогою до Харківської правозахисної групи.

23.08.2013 року Роман Ч. (далі – Заявник) вперше звернувся з клопотанням про зміну запобіжного заходу.

14.04.2014 року на території Луганської області було розпочато АТО. Місто Первомайськ, де знаходився суд, що розглядав кримінальну справу за обвинуваченням Заявника, було окуповано.

28.04.2014 року відбулося останнє засідання по розгляду кримінальної справи за обвинуваченням Заявника. На цьому засіданні він знову заявляв клопотання про зміну йому запобіжного заходу з тих самих мотивів, однак у задоволенні клопотання було відмовлено.

Відповідно до розпорядження Вищого спеціалізованого суду України № 2710/38 від 02.09.2014 року «Про визначення територіальної підсудності справ» кримінальна справа за обвинуваченням Заявника внаслідок неможливості здійснення справедливого правосуддя на території деяких населених пунктів, була передана до Старобільського районного суду.

Матеріали кримінальної справи за обвинуваченням Заявника до Старобільського районного суду не надійшли та, скоріш за все, були знищені під час захоплення м. Первомайськ Луганської області озброєними особами.

28.01.2015 року Заявник звернувся до Старобільського районного суду з клопотанням про зміну запобіжного заходу. У своєму клопотанні він зазначив, що його батьки є інвалідам і сам він має хронічні захворювання, які істотно загострилися за час перебування під вартою. У той же час, будинок, в якому проживають його батьки був зруйнований, що робить необхідним його допомогу для відновлення майна. Судом у задоволенні клопотання було відмовлено.

08.06.2015 року прокуратурою Луганської області було розглянуто звернення Заявника про зміну запобіжного заходу. За результатами розгляду йому було відмовлено.

Заявник неодноразово звертався до державних органів з метою відновлення матеріалів кримінальної справи, однак таке відновлення здійснено не було. Тоді він звернувся до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з метою оскарження незаконного тримання під вартою.

27.07.2015 року Старобільським районним судом було розглянуто клопотання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо незаконності тримання останнього під вартою. Судом було відмовлено у задоволенні клопотання як необґрунтованого[15].

21.09.2015 року Заявник звернувся до Апеляційного суду Луганської області з клопотанням про зміну запобіжного заходу. У своєму зверненні він назвав серед мотивів для задоволення клопотання тяжкий стан здоров’я батьків, наявність у нього хронічних захворювань та необхідність відновлення житлового будинку батьків, який постраждав внаслідок обстрілів населеного пункту.

На сьогоднішній момент Заявник не отримав жодної відповіді від Апеляційного суду Луганської області щодо розгляду його клопотання.

 

5. Порушення права на свободу у доповідях Верховного Комісара з прав людини ООН.

Офіс Верховного Комісара з прав людини ООН (далі – ОВКПЛ) випустив звіт щодо стану з правами людини за період з 16 травня по 15 серпня 2015 року, у якому, серед іншого, мова йде про порушення права на свободу та особисту недоторканість України під час подій на Сході України як зі сторони незаконних збройних формувань, так і зі сторони силовиків.

Зокрема, у Звіті зазначено: «Оціночна кількість людей, які утримуються збройними групами постійно змінюються, в основному,  через змінювану модель постійних викрадень, затримань та звільнень. Відповідно до даних СБУ, станом на 15 серпня 172 людини утримувалися представниками «Донецької Народної Республіки» та «Луганської Народної Республіки». Ця цифра, однак, стосується лише людей, чиє місцезнаходження було встановлене Урядом України, та щодо яких були направлені запити на звільнення.

Ряд одночасних звільнень (так звані «обміни») відбувся в ході звітного періоду. Цьому процесу не вистачало прозорості і він не привів відчутної кількості звільнень. УВКПЛ продовжує виступати за обмін “заручників і незаконно затриманих осіб” за принципом «всіх на всіх», як це передбачено в пакеті заходів для реалізації Мінських угод від 12 лютого 2015 року»[16].

ОВКПЛ також звертає увагу на незаконні затримання, здійснені представниками правоохоронних органів та Збройних Сил України. Зокрема, у параграфі 49 Звіту відмічається: «ОВКПЛ продовжує спостерігати постійні випадки довільних затримань та затримань, поєднаних з ізоляцією від зовнішнього світу затримань правоохоронними органами України (в основному, зі сторони Служби безпеки України), військовими і воєнізованими формуваннями (в першу чергу, колишніми добровольчими батальйонами, які в даний час офіційно включені в склад Збройних Сил України, Національної гвардії і поліції). Ці випадки часто супроводжувалися тортурами і жорстоким поводженням, а також порушення процесуальних прав. ОВКПЛ продовжує виступати за належне і своєчасне розслідування кожного зафіксованого випадку, і судове переслідування винних. ОВКПЛ також настійно закликає Службу безпеки України, Міністерство внутрішніх справ і Міністерство оборони покласти край такій практиці і посилити підготовку своїх співробітників в галузі прав людини»[17].

 

Рекомендації

• Внести зміни в ст. 315 КПК України щодо порядку продовження строку тримання під вартою в підготовчому судовому засіданні відповідно до рекомендацій, висловлених ВССУ в узагальненні судової практики застосування судами першої та апеляційної інстанцій процесуального законодавства щодо обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою” (Постанова Пленуму ВССУ № 14 від 19.12.2014 р.)[18]
• Верховному Суду України прийняти постанову з питань дотримання законодавства при затриманні особи, застосуванні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту і продовженні строків тримання під вартою, з урахуванням практики ЄСПЛ, в тому числі у кримінальних справах за КПК України 1960 р.
• Внести зміни до ст.331 КПК України, які зобов’яжуть суди переглядати доцільність продовження строку тримання обвинувачених під вартою одразу після надходження обвинувального акта від прокурора.
• Вжити необхідних заходів для проведення належної підготовки слідчих суддів, які виносять рішення про обрання запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою з метою забезпечення дотримання гарантій прав людини, які закріплені у КПК та практиці Європейського суду з прав людини.
• Забезпечити відновлення матеріалів кримінальних проваджень, які знаходяться в судах, які знаходяться на непідконтрольних органам влади територіях, з метою проведення судового розгляду справ у розумні строки та відновлення порушеного права на свободу осіб, які перебувають під вартою без рішення суду.
• Проводити належне розслідування випадків довільних та незаконних позбавлень свободи на території проведення АТО, які вчиняються як представниками незаконних збройних формувань, так і співробітниками правоохоронних органів і військовослужбовцями України.

 

[1] Розділ підготовлено Оленою Ащенко, експертом Харківської правозахисної групи

[2] http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54226

[3] S.B.C v. The United Kingdom,   no. 39360/98, judgment of 19 June 2001, §§ 22-24

[4] http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1489-14/page

[5] https://cases.legal/lang-uk/act-uk1-41251409.html

[6] http://reyestr.court.gov.ua/Review/49919886

[7] http://reyestr.court.gov.ua/Review/43858654

[8] http://reyestr.court.gov.ua/Review/43703285

[9] http://reyestr.court.gov.ua/Review/46981937

[10] http://reyestr.court.gov.ua/Review/43540827

[11] http://dt.ua/UKRAINE/v-poloni-u-boyovikiv-i-na-teritoriyi-rf-perebuvaye-148-ukrayinciv-188233_.html

[12] http://infoua.org/news-124595-d-pushylin-rozpoviv-pro-kilkist-vijskovykh-yaki-perebuvayut-v-poloni-dnr.html

[13] http://www.telekritika.ua/pravo/2015-09-16/111252

[14] http://www.telekritika.ua/profesija/2015-09-30/111755

[15] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/47660673

[16] http://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/11thOHCHRreportUkraine.pdf, §§ 40-41

[17] http://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/11thOHCHRreportUkraine.pdf, § 49

[18] http://sc.gov.ua/ua/postanovi_za_2014_rik.html