ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ[1]

 

Вступ

25 серпня 2015 року Президент України своїм указом затвердив Національну стратегію у сфері прав людини. Задекларованою метою Стратегії є забезпечення пріоритетності прав і свобод людини як першочергового чинника під час визначення державної політики, прийняття рішень органами державної влади та органами місцевого самоврядування. В документі сформульовані 24 стратегічні напрями, які охоплюють основні права та свободи людини. Щодо кожного з напрямів визначені стратегічна мета й очікувані результати. Національна стратегія отримала позитивну оцінку ООН й охарактеризована як «дуже прогресивна і відкрита»[2], однак по суті це лише декларація намірів, які мають бути розкриті в детальному Плані дій щодо реалізації Стратегії та найважливіше – втілені на практиці.

Дії влади в сфері кримінальної юстиції в 2015 році видаються непослідовними, адже одночасно з підготовкою Національної стратегії у сфері прав людини відбувалися показові затримання високопосадовців з порушенням конституційних гарантій захисту прав людини та відповідних положень КПК, внесення законодавчих ініціатив та ухвалення нормативних актів, які звузили або призвели б до звуження існуючого обсягу прав і свобод людини.

Зокрема, в мережі Інтернет у загальному доступі перебувають відеозаписи затримань С. Бочковського і Г. Корбана, що відбувалися з порушенням вимог кримінального провадження, зокрема правил про підслідність, про необхідність отримання дозволу суду, права бути повідомленим про підстави затримання і нарешті – права на особисту свободу[3]. Якщо такі очевидні порушення норм закону відбуваються щодо високопосадовців фактично в прямому ефірі, то це дозволяє зробити висновок про реальний стан дотримання закону, коли це стосується пересічних громадян, поза об’єктивом відеокамер.

Примітно, що при затриманні Г. Корбана не відбулося повідомлення протягом двох годин Центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, як це вимагається законом. Отже, було порушено й право на захист.

На сьогоднішній день значна частина затримань, які відбуваються без ухвали слідчого судді або суду, проводяться незаконно, після сплину тривалого часу з моменту вчинення злочинів та за відсутності підстав, передбачених статтею 208 КПК. Проведені дослідження свідчать і про те, що у 68 % випадків повідомлення про затримання особи Центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги відбувається із затримкою[4].

 

Новації законодавства

1. Широкі повноваження Національного антикорупційного бюро

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро та Національного агентства з питань запобігання корупції» був ухвалений 12 лютого 2015 року без урахування думки громадських експертів, які наголошували на необхідності усунення низки ризиків для прав і свобод людини[5].

Цей Закон вніс зміни до низки норм КПК, у результаті чого здійснено суттєве послаблення судового контролю за дотриманням прав підозрюваних осіб. Зокрема, зміни до ч. 1 ст. 159, ч. 2 ст. 170 КПК України призвели до скасування судового контролю за тимчасовим доступом до майна, його вилученням і короткостроковим арештом майна – ці заходи здійснюються на підставі рішення Директора НАБУ. Це порушує, по-перше, конституційні гарантії права власності, а по-друге – принцип змагальності, оскільки для отримання доступу до речей і документів сторона захисту має отримати дозвіл суду, а детективи НАБУ можуть вилучати майно в спрощеному порядку без звернення до суду.

Положення Закону також порушують право на свободу та особисту недоторканність, адже зміни до п.3 ч.1 ст.208 КПК України надають можливість затримувати осіб без попередньої санкції суду в разі, «якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України».

Крім цього, попри досвід розвинутих європейських країн, в яких практика укладення угод в кримінальному провадженні допускається лише щодо злочинів невеликої чи середньої тяжкості, Закон передбачає можливість укладення угоди про визнання винуватості навіть щодо особливо тяжких злочинів, підслідних НАБУ (зміни до ч.4 ст. 469 КПК України).

Ризик полягає в тому, що особа, яка уклала таку угоду, не матиме можливості здійснити в майбутньому повноцінне апеляційне оскарження.

2. Закон України «Про Національну поліцію»

2 липня 2015 року було прийнято профільний Закон України «Про Національну поліцію», що має низку новел, які відповідають міжнародним стандартам і покликані сприяти становленню демократії в Україні.

Зокрема, в Законі зазначено, що завданням поліції є надання поліцейських послуг у сферах забезпечення публічної безпеки і порядку, охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави, протидії злочинності (стаття 2). Отже, задекларовані функції поліції отримали сервісний характер – виражаються в наданні населенню послуг щодо підтримки належного рівня безпеки.

Істотно змінилася регламентація процедури застосування поліцейських заходів і спецзасобів – якщо раніше таке регулювання відбувалося переважно на підзаконному рівні, то зараз відповідні процедури унормовані в Законі, завдяки чому зменшено ризик для зловживань з боку правоохоронців. Наприклад, встановлено пряму заборону застосування водометів при температурі повітря нижче за  +10°C (пункт 4 ч. 4 ст. 45 Закону).

ЗУ «Про Національну поліцію» надає визначення поняття поліцейського заходу – це дія або комплекс дій превентивного або примусового характеру, що обмежує певні права і свободи людини та застосовується поліцейськими відповідно до закону для забезпечення виконання покладених на поліцію повноважень. До обрання поліцейського заходу в кожному конкретному випадку висуваються вимоги про законність, необхідність, пропорційність та ефективність.

Однак поряд з цими позитивними нововведеннями ЗУ «Про Національну поліцію» має низку положень, що є потенційно небезпечними для прав людини. Зокрема, ст. 34 Закону передбачає здійснення так званої поверхневої перевірки. Це превентивний поліцейський захід, що полягає в здійсненні візуального огляду особи, проведенні по поверхні вбрання особи рукою, спеціальним приладом або засобом, візуального огляду речі або транспортного засобу (ч. 1 ст. 34).

Під час поверхневої перевірки поліцейський має право вимагати від громадянина відкрити кришку багажника та/або двері салону автомобіля. По суті, такі повноваження наближують цей поліцейський захід до огляду, проте вимоги про необхідність отримання дозволу суду немає. Це суперечить статті 30 Конституції України, згідно з якою не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. Оскільки транспортний засіб визнається «іншим володінням особи»[6], підстави та умови проведення поверхневої перевірки мали би бути аналогічними тим, що застосовуються при огляді.

Основний закон встановлює винятки з правила про обов’язковість дозволу суду для проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку. Це допускається лише в разі необхідності врятування життя людей та майна й безпосереднього переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

У порівнянні з цими винятками перелік підстав поверхневої перевірки в ЗУ «Про Національну поліцію» є значно ширшим:

1) наявність достатніх підстав вважати, що в транспортному засобі знаходиться правопорушник або особа, свобода якої обмежується в незаконний спосіб;

2) існування достатніх підстав вважати, що в транспортному засобі знаходиться річ, обіг якої заборонено чи обмежено або яка становить загрозу життю чи здоров’ю такої особи або інших осіб;

3) наявність достатніх підстав вважати, що річ або транспортний засіб є знаряддям вчинення правопорушення та/або знаходиться в тому місці, де може бути скоєно кримінальне правопорушення, для запобігання якого необхідно провести поверхневу перевірку.

Положення статті 34 ЗУ «Про Національну поліцію» не відповідають також і частині 3 статті 233 КПК, якою дозволяється до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

Отже, як мінімум дві підстави поверхневої перевірки є неконституційними та підлягають виключенню з тексту Закону – це існування достатніх підстав вважати, що в транспортному засобі знаходиться річ, обіг якої заборонено чи обмежено, та наявність достатніх підстав вважати, що річ або транспортний засіб є знаряддям вчинення правопорушення та/або знаходиться в тому місці, де може бути вчинене кримінальне правопорушення, для запобігання якого необхідно провести поверхневу перевірку.

Також очевидною є необхідність приведення окремих норм ЗУ «Про Національну поліцію» у відповідність до норм КПК. Так, принцип законності (частина 3 статі 9 Кодексу) вимагає, щоб закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, відповідали змісту Кодексу. Тут же міститься пряма заборона при здійсненні кримінального провадження застосовувати закон, який суперечить КПК.

Стаття 32 ЗУ «Про Національну поліцію» легітимізує нинішню практику міліції, коли будь-яка особа може бути зупинена з вимогою надання для перевірки документів, які посвідчують її особу. Ця перевірка документів порушує межі особистої свободи, які гарантуються статтею 29 Конституції України. Крім цього, відповідно до статті 32 Закону поліцейський може зупинити особу і вимагати пред’явлення нею документів, якщо існує достатньо підстав вважати, що особа «має намір учинити правопорушення». Це положення накладає на будь-яку особу неконституційний обов’язок весь час мати при собі документи, адже в протилежному випадку поліцейський отримує право затримати її та доправити для ідентифікації до підрозділу поліції.

Відповідно до чинного законодавства існує можливість з’ясування обставин (опитування) у справах про адміністративні правопорушення – під час складання протоколу. Окремо є також процесуальна дія у вигляді допиту у кримінальному провадженні, регламентована Кримінальним процесуальним кодексом. Проте статтею 33 Закону був запроваджений новий поліцейський захід – «опитування», яке може також відбуватися в приміщенні підрозділу поліції. Це означає, що опитуванням можна маніпулювати, підміняти цим поняттям фактичне безстрокове затримання і навіть використовувати отримані відомості в цілях подальшого кримінального обвинувачення особи.

Стаття 37 ЗУ «Про Національну поліцію» вводить обмеження права власності осіб всупереч статті 41 Конституції України. Наприклад, КПК  передбачає, що вилучення речей можливе, якщо йдеться тільки про злочин. А новий Закон дозволяє тимчасове фактичне обмеження володіння (за змістом – його вилучення) речі чи транспортного засобу «для запобігання небезпеці, якщо є достатні підстави вважати, що річ або транспортний засіб можуть бути використані особою з метою посягання на своє життя і здоров’я або на життя чи здоров’я іншої людини, або пошкодження чужої речі». При цьому поліцейський зобов’язаний повідомляти про причини застосованого ним заходу лише на вимогу особи, а не в будь-якому випадку. Ця норма є непропорційною та не відповідає положенням Конституції.

Відповідно до статті 26 Закону Національна поліція самостійно веде 18 баз даних і має безпосередній оперативний доступ до інформації та інформаційних ресурсів інших органів державної влади. Фактично це порушує як європейські стандарти, так і конституційні рамки захисту таємниці особистого і сімейного життя (стаття 32 Конституції України). Наприклад, надання патрульному поліцейському доступу до реєстру вчинення нотаріальних дій або до реєстру платників податків (або схожих реєстрів) не має достатнього юридичного та практичного обґрунтування. Великий ризик для зловживань зі сторони правоохоронців полягає в тому, що таким чином можна швидко зібрати інформацію «на замовлення» на будь-якого політичного опонента, бізнес-конкурента чи громадського активіста. Тому доступ поліцейських до баз даних виправданий виключно під час досудового розслідування кримінальних правопорушень (як це відбувалося до моменту ухвалення нового Закону).

Виникають сумніви також у доцільності ведення бази даних «осіб, щодо яких поліцейські здійснюють профілактичну роботу» (пункт 1 частини 1 статті 26 Закону). Оскільки мета такого обліку та критерії віднесення тієї чи іншої особи до «проблемних» не визначені, це наштовхує на проведення паралелі з роботою над різними «асоціальними елементами», що проводилася за радянських часів і по суті становила завуальований механізм боротьби з особами, неугодними владі.

Законом також не передбачено, протягом якого часу зберігається інформація у базах даних МВС, що є істотною прогалиною і загрозою для прав людини. Згідно з Додатком до Рекомендації № R(87)15 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам, що регулює використання персональних даних у секторі поліції, повинно забезпечуватися, щоб персональні дані, які зберігалися для поліцейських цілей, знищувалися, якщо вони більше не потрібні для цілей, заради яких вони зберігалися (пункт 1.1 Принципу 7).

 

Небезпечні законодавчі ініціативи

1. Спроби скасувати заставу у кримінальних провадженнях

Впродовж 2015 року у виступах керівників держави, у тому числі прем’єр-міністра України, лунали ідеї про необхідність скасування можливості застосування застави щодо осіб, підозрюваних у вчиненні корупційних злочинів[7].  Народними депутатами були зареєстровані п’ять законопроектів на цю тему – № № 1838, 1871, 2086, 2284 і 2330 – щоправда, частину з них було відкликано.

Такі законодавчі ініціативи здавалися непослідовними кроками з огляду на демократичну спрямованість влади, на чому особливо робиться акцент після подій Євромайдану. В демократичних країнах КПК у першу чергу повинен скеровуватися на захист прав і свобод людини, а не створювати репресивний механізм. Хоча політична логіка, якою послуговуються посадовці, зрозуміла – адже суспільство прагне бачити швидкі результати боротьби з корупцією, яких поки що немає.

Є побоювання, що застосування застави призведе до втечі підозрюваних у вчиненні корупційних злочинів, однак дані судової статистики свідчать, що істотних проблем із виконанням підозрюваними умов застави немає. За І півріччя 2015 року на рахунки держави підозрюваними  було внесено близько 12 млн. грн. в порядку застосування застави. З них стягнуто на користь держави близько 94 тис. грн., що становить лише 0,78 %.

Завдяки заставі як запобіжного заходу з’являється реальна можливість виплати компенсації жертвам злочинів: оскільки кошти, що їх внесено на рахунки держбюджету як застава – а йдеться про 30-40 мільйонів гривень щороку, – після засудження осіб виплачуються як відшкодування шкоди потерпілим та державі.

Однак головний аргумент на користь застави перебуває не в фінансовому, а правовому полі. Він полягає в тому, що це ефективний запобіжний захід, альтернативний триманню під вартою.

Однієї лише наявності підозри держави щодо вчинення особою певного, навіть найтяжчого, злочину недостатньо, щоб обмежувати або позбавляти її особистої свободи. Повинні обов’язково бути й інші підстави, які обґрунтовують наявність ризику переховування підозрюваного, вчинення нових злочинів, впливу на свідків і слідство тощо. У цьому й виявляється винятковість застосування тримання під вартою як крайнього запобіжного заходу.

Крім того, скасування або обмеження сфери застосування застави призведе до звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод, що суперечить положенню частини третьої статті 22 Основного закону.

2. Приватне обвинувачення у кримінальному провадженні

22 травня 2015 року Верховна Рада ухвалила Закон № 1165 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення ролі громадянського суспільства в боротьбі з корупційними злочинами». Він спрямовувався на впровадження в кримінальне процесуальне законодавство інституту громадського обвинувачення в сфері службових злочинів з ознаками корупційних діянь із метою одержання державою реальної допомоги громадянського суспільства в протидії корупції.

Попри те, що досі боротьба з корупцією в Україні не дала істотних видимих результатів[8], перекладення на громадян функцій, які мають здійснювати державні органи, в цьому випадку є недоречним і навіть небезпечним для прав і свобод людини з огляду на наступне.

Відповідно до статті 17 Конституції України питання національної безпеки належать до компетенції правоохоронних органів. У число цих питань, відповідно до ЗУ «Про основи національної безпеки України», входить і боротьба з корупцією. Тобто, це конституційна функція правоохоронних органів і вона невластива фізичним особам.

Положення цього Закону не висували жодних вимог та обмежень до громадян, які могли виконувати функцію слідчого під час контролю за роботою чиновника. Проте в осіб могли бути різні мотиви, в тому числі й особиста неприязнь до посадовця. Окрім того, ініціатива такого громадянина (громадян) могла бути зумовлена не активною громадською позицією, а підкупом чи іншим зовнішнім впливом.

Громадський обвинувач отримував право збирати докази шляхом використанням спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, що призводило до численних порушень прав людини, в тому числі на повагу до особистого та сімейного життя. У такій ситуації порушувався принцип рівності громадян, а державні органи позбавлялися можливості контролювати хід розслідування. Це підривало основи правоохоронної системи країни, адже незалежні й одночасно підконтрольні суспільству правоохоронні органи повинні захищати права і свободи всіх громадян, а функція боротьби з корупцією – виконуватися професійними працівниками, що несуть відповідальність за свою діяльність.

Зважаючи на подібні аргументи, Президент України наклав на цей Закон вето 19 червня 2015 року.

 

Статистичні дані[9]

В І півріччі 2015 року відсоток справ кримінального судочинства, в яких були затверджені угоди, майже не змінився у порівнянні з І півріччям 2014 року: 21,3% проти 23% відповідно (від загальної кількості справ із постановленням вироку).

При цьому змінилося співвідношення видів угод: якщо в І півріччі 2014 року частка угод про визнання винуватості була значно більшою, ніж угод про примирення (65 % проти 35 % від загальної кількості справ із затвердженням угоди), то в І півріччі 2015 року їхні частки майже зрівнялися (52,5% та 47,5 % відповідно).

Відсоток виправдувальних вироків майже не змінився: упродовж І півріччя 2015 року кількість осіб, стосовно яких ухвалено виправдувальні вироки відповідно до КПК, становила 382 або 0,7% загальної кількості осіб, щодо яких ухвалено вироки (у I півріччі 2014 року – щодо 308 осіб, або 0,5%); у порядку КПК 1960 року ухвалено виправдувальні вироки щодо 50 осіб або  6,3% загальної кількості осіб, щодо яких постановлено вироки (у I півріччі 2014 року – щодо 127 осіб або 4,3% ).

Число клопотань, скарг, які розглядаються слідчим суддею під час досудового розслідування, в І півріччі 2015 року зросло на 18,4% в порівнянні з І півріччям 2014 року.

Найбільшу кількість з них становлять: клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів – 49,1% загальної кількості клопотань, скарг, які розглядаються слідчим суддею під час досудового розслідування; про обшук житла чи іншого володіння особи – 13,2%; про застосування запобіжних заходів – 11,2%. Варто зазначити, що відсоток задоволення слідчим суддею зазначених клопотань та скарг надзвичайно високий – 80,6%.

У І півріччі 2015 року слідчими суддями місцевих судів розглянуто на 26,7% менше в порівнянні з аналогічним періодом 2014 року клопотань про застосування запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання, на 62,7%  менше клопотань про застосування особистої поруки, на 53,3% менше клопотань про застосування застави. При цьому кількість клопотань про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зросла на 50,5% і в більшості випадків (у 63%) ці клопотання були задоволені.

Ця статистика свідчить про негативну тенденцію до зменшення застосування запобіжних заходів, альтернативних триманню під вартою, показує відсутність усвідомлення цінності людської свободи, нерозуміння сутності тримання під вартою як виняткового запобіжного заходу, який застосовується виключно в разі неможливості застосування до особи більш м’якого заходу.

 

Висновки

Суттєвих проривів у сфері кримінальної юстиції України в 2015 році не відбулося, як і не сталося суттєвих прорахунків. Однак під приводом реформування правової сфери, у тому числі боротьби з корупцією та тероризмом, в Україні приймаються та/або пропонуються до ухвалення  нормативно-правові акти, які призводять до істотного обмеження прав і свобод людини.

 

Рекомендації

1. Верховній Раді України переглянути положення Закону України «Про Національну поліцію» з метою приведення у відповідність до Конституції України, зокрема, в частині:

– підстав проведення поліцією поверхневої перевірки;

– ведення баз (банків) даних осіб і строків зберігання інформації в них.

2. Верховній Раді України не змінювати законодавчий порядок застосування запобіжних заходів до підозрюваних у кримінальних провадженнях.
3. Верховній Раді України відмовитися від ідеї запровадження інституту приватного обвинувачення у кримінальному провадженні.

 

[1] Розділ підготовлено Олександром Банчуком та Ілоною Дмитрієвою, Центр політико-правових реформ

[2] Презентовано Національну стратегію у сфері прав людини // http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=248440063

[3] О. Банчук, М. Хавронюк. Процесуальні порушення у справі К.: винуватого доведеться виправдати, а невинуватому – сплатити компенсацію // http://pravo.org.ua/2011-07-05-15-26-55/2011-07-22-11-18-16/2057-protsesualni-porushennia-vynuvatoho-dovedetsia-vypravdaty-a-nevynuvatomu-splatyty-kompensatsiiu.html

[4] Права людини за зачиненими дверима / Звіт за результатами дослідження «Процесуальні гарантії затриманих осіб». – К., 2015 // http://www.irf.ua/knowledgebase/publications/zvit_za_rezultatami_ doslidzhennya_protsesualni_garantii_zatrimanikh_osib/

[5] Правозахисники закликають не боротись з корупцією за рахунок порушень прав людини // http://helsinki.org.ua/index.php?id=1422905360

 

[6] Див. ч. 2 ст. 233 Кримінального процесуального кодексу; п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 2008 року № 2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства»

[7] Яценюк пропонує Раді посилити відповідальність хабарників // http://www.pravda.com.ua/news/2015/03/27/7062848/

[8] Антикоррупционный провал: бизнес не заметил уменьшения взяток // http://www.liga.net/infografica/230913_antikorruptsionnyy-proval-biznes-ne-zametil-umensheniya-vzyatok.htm

[9] Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів місцевими загальними судами, апеляційними судами областей та міста Києва за I півріччя 2015 року // http://sc.gov.ua/uploads/tinymce/files//%D0%90%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%20%D1%81%D1%83%D0%B4%D1%96%D0%B2,%20I%20%D0%BF%D1%96%D0%B2%D1%80%D1%96%D1%87%D1%87%D1%8F%202015%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83.doc