Публікація

Права в’язнів

ПРО АВТОРА

 

n

Яковець Ірина Станіславівна, доктор юридичних наук, адвокат (з 2007), завідувач відділом дослідження проблем кримінального та кримінально-виконавчого права Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України, член Наукової Ради Державної пенітенціарної служби України. Є автором понад 190 праць. Лауреат премії Президента України для молодих вчених (2008). Нагороджена медаллю «Незалежність України» Міжнародної Академії МАРТІС «Золота Фортуна» (2013). Експерт міжнародних проектів, співавтор основних законопроектів у сфері гуманізації  умов виконання покарань. Сертифікований тренер НААУ з питань дискримінації.

 

 

ПРАВА В’ЯЗНІВ

Загальна інформація

Публікацію також можна скачати

Протягом року ситуація у сфері виконання кримінальних покарань залишалася такою ж проблемною як і раніше, а докорінних змін у сфері дотримання прав людини не відбулося. Анонсована реформа системи, що мала завершитись наприкінці цього року, певною мірою загальмувала та не забезпечила реалізацію визначених завдань у повному обсязі та у встановлені строки. Більшість позитивних зрушень відбулося не завдяки, а всупереч запроваджуваним змінам, а також через продовження зменшення чисельності утримуваних в установах виконання покарань.

Станом на 1 вересня 2016 року у сфері управління Державної пенітенціарної служби України перебуває 148 установ та 589 підрозділів кримінально-виконавчої інспекції. Крім того, 29 установ знаходяться на території Донецької та Луганської областей, що тимчасово не контролюється українською владою.

В установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, розташованих на території, що контролюється українською владою, тримається усього 60 771 особи. Тобто, за останні десять років чисельність утримуваних послідовно скоротилась більше, ніж у 2,5 рази (на 01.01.2006 р. в установах виконання покарань та СІЗО трималось 170 923 осіб).

Серед засуджених: 1552 особи відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі; 395 осіб відбувають покарання у вигляді арешту у 51 арештному домі, утвореному при установах. У 11 колоніях для жінок утримується 2 015 осіб; у 6 виховних колоніях для неповнолітніх – 316 засуджених.

На обліку в підрозділах кримінально-виконавчої інспекції перебуває 77 687 засуджених до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та адміністративних стягнень.

Медичне забезпечення засуджених та осіб, узятих під варту, здійснюють 18 відомчих лікарень (8 – туберкульозних, 9 – багатопрофільних; 1 – лікувальний заклад психіатричного профілю) та 114 медичних частин в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах.

Виробництво Державної пенітенціарної служби України представлене 90 промисловими, 11 сільськогосподарськими підприємствами установ виконання покарань та 137 майстернями. При 75 установах виконання покарань функціонують професійно-технічні навчальні заклади. Загальноосвітнє навчання засуджених та осіб, узятих під варту, забезпечують 124 загальноосвітні навчальні заклади.

Діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України забезпечують 37,0 тис. працівників з них: середній та старший начсклад – 11,4 тис.; рядовий та молодший начсклад – 16,9 тис.; вільнонаймані працівники – 8,7 тис.

Законодавство

Як позитивний аспект слід відзначити збільшення активності в питаннях удосконалення нормативного регулювання діяльності з виконання кримінальних покарань, хоча значне число розглянутих законопроектів були розроблені та зареєстровані не в 2016 році, а у минулих роках.

За підсумками 2016 року Верховною Радою України було зареєстровано лише 1 законопроект, що стосувався би сфери виконання кримінальних покарань й дотримання прав засуджених. З числа розроблених в минулі роки 4 – прийнято та вони набули чинність, на 1 – накладено вето Президентом України, 2 – відхилені Верховною радою України під час розгляду у першому читанні, 4 – ще не розглянуті парламентом у першому або другому читанні.

Прийняті Верховною Радою України:

1) 06.09.2016 р. – Закон України “Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України (щодо гуманізації порядку і умов виконання покарань)[1], який приводить до єдиного термінологічного стилю положення щодо підстав переведення засуджених до дільниць посиленого контролю. Після змін у дільниці посиленого контролю можуть триматися лише засуджені, які систематично (два та більше разів) вчиняють злісні порушення установленого порядку відбування покарання, що загрожують безпеці персоналу, засуджених або інших осіб. Врегульовано й  питання примусового годування засуджених. Законом встановлено, що примусове годування може бути застосовано лише на підставі рішення суду, прийнятого за висновком лікаря, що засудженому загрожує розлад здоров’я стійкого характеру та існує очевидна загроза його життю. Особа, яка відмовилася від прийняття їжі, з моменту встановлення цього факту має перебувати під постійним наглядом лікаря. При підготовці висновку лікар, зважаючи на стан здоров’я засудженого, визначає вид примусового годування. Питання про застосування примусового годування вирішується судом в порядку, передбаченому законом. Передбачаються також додаткові гарантії захисту прав засуджених жінок та жінок. які мають при собі дітей, а також неповнолітніх.

2) 06.09.2016 р. – Закон України “Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України (щодо удосконалення порядку застосування до засуджених заходів заохочення і стягнення)[2], що кардинально змінив існуючі процедури. Зокрема, з квітня 2017 року існуючі процедури застосування заходів заохочення і стягнення очікують такі зміни: розширено перелік заходів заохочення, що можуть застосовуватись до засуджених, що забезпечить їх реальний вплив на поведінку засуджених. Статтю 131 КВК України доповнено новим положенням, яке має на меті запровадити прозорість у застосуванні до засуджених заохочень та впорядкування цієї процедури. Чітке визначення підстав для накладення стягнень забезпечуватимуть зміни до статті 132 названого Кодексу, у свою чергу зміни до статей  134 та 135 забезпечуватимуть чітке нормативне визначення процедури перевірки випадків порушення засудженими встановленого порядку відбування покарання, а також створення додаткових гарантій захисту прав і законних інтересів засуджених, в тому числі й шляхом отримання необхідної правової допомоги. Оновлена редакція статті 133 КВК України виключає можливість визнання особи такою, що вчиняє злісні порушення режиму тримання, через відмову від реалізації права на працю. Уточнене й найменування цієї статті, оскільки мова повинна вестись не про специфічний статус особи («навішування ярликів»), а про оцінку його негативні встановленого порядку відбування покараннях дій. Уведенням нових норм статей 1311, 1312 запроваджується нормативне визначення дисциплінарного проступку та передбачається також підстави звільнення від дисциплінарної відповідальності.

3) 07.09.2016р. – Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав засуджених»[3], який був підготовлений серед іншого з метою законодавчого урегулювання питань, пов’язаних із впровадженням в Україні пробації, деяких питань виконання та відбування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, підвищення правової захищеності осіб, засуджених до таких видів покарань. Закон певною мірою конкретизує порядок та умов відбування покарання у виді обмеження та позбавлення волі, частково усуває розбіжності між нормами КВК України, встановлює кримінальну відповідальність за ухилення від відбування деяких покарань. Крім того, названий Закон встановлює, що “довічне позбавлення волі за вчинення готування до злочину та вчинення замаху на злочин не застосовується, крім випадків вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, передбачених у статтях 109-114-1, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, передбачених у статтях 437-439, частині першій статті 442 та статті 443 цього Кодексу”.

З прийняттям Закон поставлено крапку й щодо необхідності оплати засудженими харчування в період відбування покарання. Оскільки частину першу статті 121 КВК України тепер викладено у такій редакції: “Особи, які відбувають покарання у виправних колоніях, відшкодовують витрати на їх утримання, крім вартості харчування, взуття, одягу, білизни, спецхарчування та спецодягу”. Певним чином удосконалено й питання соціального забезпечення засуджених, які залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором – усі вони підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню. Засуджені також мають право на загальних підставах на призначення та отримання пенсії за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законодавством про пенсійне забезпечення.

4) 07.09.2016р. – Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення доступу до правосуддя осіб, які утримуються в установах попереднього ув’язнення та виконання покарань[4]. Яким внесено зміни до статті 537 та 539 Кримінального процесуального кодексу України для уточнення, що справи про оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установ виконання покарань, а також установ попереднього ув’язнення розглядаються районними судами, в межах територіальної юрисдикції яких засуджений відбуває покарання. У відповідності до змін, розгляд справ в таких випадках повинен здійснюватись в порядку адміністративного судочинства. Такий підхід надасть можливість уникати завантаження адміністративних судів великою кількістю справ засуджених щодо оскарження рішень, які не мають високого ступеня значимості (як-то оскарження догани чи поміщення у дисциплінарний ізолятор) і, в той же час, зберегти використання засад адміністративного судочинства, які за своєю правовою природою є більш підходящими для вирішення такої категорії справ. Крім того, уніфікуватиметься процедура звернення – переважна більшість справ засуджених здійснюватиметься судом за місцем відбування покарання. При цьому до одних категорій справ застосовуватимуться правила адміністративного судочинства, а до іншого – кримінального.

Закріплено також, що «питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку», які окремо не перераховані у статті 537 вирішуватимуться судом за місцем відбування покарання, а не судом, який ухвалив вирок, як це було раніше. Це дозволить суттєво пришвидшити та спростити судовий процес щодо різного роду питань, які виникають під час виконання вироку і не відносяться до жодної із перерахованих у статті 537 категорії. Документом також вносяться зміни до статті 5 Закону України «Про судовий збір», завдяки яким засуджені та особи, взяті під варту звільняються від сплати судового збору у справах, пов’язаних із питаннями, які вирішуються судом під час виконання вироку у відповідності до статті 537 КПК України, у разі відсутності на їх особових рахунках достатніх для сплати судового збору коштів.

Відхилені Верховною Радою України:

1) 12.07.2016р. – проект Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації установи виконання покарань[5], розроблений з метою вдосконалення чинного кримінального законодавства шляхом припинення масових зловживань адміністрацією установ виконання покарань положеннями статті 391 Кримінального кодексу України та практики необґрунтованої кримінальної репресії засуджених, приведення роботи національної пенітенціарної системи у відповідність стандартам Ради Європи та вимогам демократичного співтовариства. Як зазначають з цього приводу експерти-правозахисники, “депутати байдуже поставилися до даної законодавчої ініціативи і провалили голосування. Більшість з них або не працюють в сесійній залі, або блокують трибуну. Вони не усвідомлюють, що кожний день зволікання з ухваленням даної законодавчої норми призводить до примноження людських страждань”[6].

2) 06.09.2016р. – проект Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо гуманізації кримінальної відповідальності жінок)“, яким передбачалось виключення можливості призначення покарання у виді довічного позбавлення волі жінкам.

Дотепер не внесені на друге читання й проекти Законів України:

1) “Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо забезпечення окремим категоріям засуджених осіб права на правосудний вирок)[7], схвалений у першому читанні ще 26.11.2015 р. Метою цього проекту є запровадження на національному рівні тимчасового механізму перегляду вироків у кримінальних справах, в яких особи були засуджені без належної доказової бази за тяжкі та особливо тяжкі злочини на підставі Кримінально-процесуального кодексу України від 28 грудня 1960 року і досі відбувають покарання, – для забезпечення таким особам права на правосудний вирок та відновлення їхніх прав.

2) “Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України (щодо поліпшення умов тримання засуджених)” [8], метою якого є наближення законодавства України, що регулює порядок та умови утримання засуджених, до стандартів Європейського комітету з питань запобігання катуванням, нелюдському або такому, що принижує людську гідність поводженню чи покаранню, а також виконання рекомендацій, зроблених ним за результатами візитів в Україну.

3) “Про внесення змін до Закону України “Про попереднє ув’язнення” (щодо імплементації окремих стандартів Ради Європи)”[9], що полягає у спробі наближення законодавства України, що регулює порядок та умови утримання осіб, взятих під варту, до стандартів обмежень прав людини Ради Європи, і зокрема Європейського комітету з питань запобігання катуванням, нелюдському або такому, що принижує людську гідність поводженню чи покаранню.

Не вирішеним залишається й питання щодо визначення правового статусу засуджених, які перебувають на тимчасово окупованих територій, а також питань, пов’язаних з виконанням щодо них вироків судів. Міністерством юстиції України розроблено проект Закону України “Про визначення правового статусу засуджених осіб, які відбували покарання на тимчасово окупованій території або території населених пунктів, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, а також на території, що розташована на лінії зіткнення“. Громадське обговорення цього проекту відбулося з 5 липня по 5 серпня 2016 року у формі електронних консультацій шляхом розміщення тексту проекту акта на офіційному веб-сайті ДПтС України. Отримані пропозиції ще 7 вересня 2016 року направлено до Міністерства юстиції України. 11 серпня 2016 року проведено консультації з представниками громадських організацій із зазначеного вище питання за організаційної підтримки заступника Міністра юстиції[10]. Проте дотепер проект не доопрацьовано та не передано для реєстрації у верховній Раді України. У підсумку залишаються не вирішеними проблеми, що виникають з забезпечення прав засуджених, які відбували покарання на тимчасово окупованих територіях.

Також у Верховній Раді України зареєстровані, але не розглянутий проект Закону України “Про превентивні і компенсаційні засоби у зв’язку з катуванням, нелюдським чи таким, що принижує гідність, поводженням або покаранням щодо засуджених та осіб, узятих під варту, та запровадження інституту пенітенціарних суддів[11]. Законопроектом передбачається створення превентивних та компенсаційних заходів у зв’язку з неналежним поводженням щодо засуджених та взятих під варту осіб, закріплення їх поняття, видів, процедур застосування, а також відповідальних суб’єктів. Створюється інститут пенітенціарного судді, який буде відповідальний за вирішення скарг таких осіб і за вирішення деяких питань, пов’язаним з виконанням вироку, або тих, що виникають в процесі тримання особи під вартою. Пенітенціарний суддя стане суб’єктом відповідальним за застосування превентивних та компенсаційних заходів. У відповідності до наданих у законопроекті дефініцій превентивними заходами є дії, що вживаються на підставі відповідного рішення пенітенціарного судді та спрямовані на припинення або попередження катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання; компенсаційними заходами є дії, що вживаються на підставі відповідного рішення пенітенціарного судді та спрямовані на відшкодування жертвам катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання фізичної та (або) моральної шкоди (ст. 1 законопроекту Закону). Пенітенціарним суддею є суддя суду першої інстанції, який уповноважений здійснювати правосуддя у відповідності до КПК України та інших законів України в окремих категоріях справ осіб, які тримаються в установах попереднього ув’язнення та виконання покарань, а також звільнених із цих установ осіб, головною формою роботи якого є судові засідання в установі попереднього ув’язнення чи виконання покарання.

Цей законопроект набуває тим більшої актуальності ще й через тотальну критику існуючого нині порядку зарахування терміну перебування у слідчому ізоляторі за принципом “день за два” та неодноразових спроб його скасування[12]. І хоча експерти сумнівно оцінюють наведені представниками правоохоронних інституцій аргументи щодо небезпечності такого підходу для безпеки в Україні[13], а Верховна Рада України відхилила пропоновані зміни до нього[14],  ситуація, безперечно, потребує зміни.

Доволі суперечливою видається і практика Президента України щодо застосування права вето відносно окремих законодавчих ініціатив. Нажаль, повернення без підпису законів, що регулюють виконання позбавлення волі стає негативною традицією, бо у 2015 р. вето вже було застосовано до Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м’яким покаранням”.

У 2016 році ситуація повторилась відносно Закону України «Про внесення зміни до статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України щодо вдосконалення гарантій права засуджених на відбування покарання за місцем проживання до засудження або за місцем постійного проживання близьких родичів»[15]. У пояснювальній записці до цього проекту констатовано, що необхідність його прийняття обумовлена невідповідністю положень національного законодавства стосовно визначення місця розташування установ, в яких мають відбувати покарання засуджені, стандартам Європейського суду з прав людини та іншим стандартам Ради Європи. Зокрема, це призводить до перманентного порушення прав засуджених на приватне та сімейне життя в контексті статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. В Україні проблема тримання засуджених далеко від місця проживання вже давно викликала зауваження, в тому числі з боку правозахисного середовища. Деякі засуджені утримуються за сотні кілометрів від місця проживання, незважаючи на те, що в установах, які знаходяться набагато ближче, можуть бути вільні місця для їх розміщення. Чинна редакція статті 93 КВК України, в якій вказується, що «засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого» не стала надійним запобіжником від постійного виникнення вказаної проблеми.

Закономірним результатом цієї ситуації стало рішення Європейського суду з прав людини по справі “Вінтман проти України (Заява No 28403/05)”, в якій було встановлено порушення статті 8 Європейської конвенції з огляду на те, що засуджений протягом багатьох років утримувався на відстані близько 700 кілометрів від місця його проживання та не міг домогтися переведення ближче до домівки.

Забезпечення відбування покарання якомога ближче до місця проживання є необхідною складовою процесу сприяння соціальній реінтеграції засуджених після звільнення. Це, у свою чергу, є необхідною умовою для попередження вчинення нових злочинів і, як наслідок, для захисту та безпеки суспільства. Відповідна рекомендація міститься і найбільш важливих міжнародних стандартах щодо питань виконання покарань. Зокрема, Європейські в’язничні правила у пункті 17.1. закріплюють, що по можливості, ув’язнені повинні направлятися для відбуття покарання в пенітенціарні установи, розташовані поблизу від міста проживання або місць соціальної реабілітації. Наприклад, у Рекомендації Rec(2003)23 Комітету Міністрів Ради Європи зазначається, що «засуджені повинні бути розміщені з високим ступенем вірогідності у в’язницях, які знаходяться поблизу до місць проживання їх сімей або на прилеглих територіях».

Таким чином, актуальність проекту була обумовлена як міркуваннями дотримання прав людини та міркуваннями безпеки та захисту суспільства від злочинності, так і ефективною імплементацією міжнародних стандартів Україною в рамках своїх зобов’язань міжнародно-правового характеру.

У Пропозиціях Президента України до ухваленого 6 вересня 2016 року Верховною Радою Закону України «Про внесення зміни до статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України щодо вдосконалення гарантій права засуджених на відбування покарання за місцем проживання до засудження або за місцем постійного проживання близьких родичів» визначаються наступні аргументи щодо направлення Закону на повторний розгляд.

«Пропонована Законом, що надійшов на підпис, зміна щодо визначення місця відбування засудженими покарання, у тому числі переведення їх з однієї установи виконання покарань до іншої, унеможливлює виконання адміністрацією установи виконання покарань зобов’язань вживати у разі виникнення небезпеки життю і здоров’ю засуджених, у тому числі у зв’язку з надзвичайною ситуацією, невідкладних заходів щодо забезпечення їх особистої безпеки, переведення таких засуджених у безпечне місце, інших заходів до усунення небезпеки, вирішувати питання про місце подальшого відбування ними покарання, що не відповідає вимогам статті 10 Кримінально-виконавчого кодексу України».

Проте фахівці піддали критиці ці тези. Непереконливість наведеного зауваження пояснюється тим, що в ч. 2 запропонованої редакції ст. 93 КВК міститься норма, застосування якої дозволяє адміністрації вживати необхідні заходи з переведення, що передбачені ст. 10 КВК України, яка і визначає процедуру забезпечення безпеки. Крім того, запропонована редакція ст. 93 КВК України деталізує порядок такого переведення, та встановлює можливість зворотного повернення засудженого до колонії після усунення факторів ризику. Це вказано на противагу чинній редакції статті 93 КВК України, в якій ці питання взагалі не врегульовано, що в свою чергу унеможливлює подібне зворотне повернення за згоди засудженого. Відсутність чіткої норми призводить до порушень.

«Така зміна унеможливлює вжиття невідкладних заходів до запобігання погіршенню стану правопорядку в установах виконання покарань, своєчасного усунення перешкод для стабілізації оперативної обстановки, а також рівномірного та раціонального розміщення засуджених у таких установах із дотриманням установленої законодавством норми площі».

Цей аргумент також спростовується самим лише текстом запропонованого Закону. Така підстава, як «уникнення перенаповненості установи виконання покарань» прямо передбачена у ч. 2 запропонованої редакції ст. 93 серед підстав для тримання засуджених в інших, ніж визначено у частині першій статті  93 установах.

«У разі внесення пропонованої Законом, що надійшов на підпис, зміни до статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України адміністрація установи виконання покарань не зможе своєчасно запобігти настанню конфліктних ситуацій серед засуджених, які є співучасниками злочину, свідками, потерпілими тощо, що може призвести до фізичних розправ та вчинення нових злочинів, оскільки у разі переведення засудженого до установи виконання покарань, яка є найближчою до місця його проживання до засудження або місця постійного проживання його близьких родичів, він може зустрітися з учасниками кримінального провадження, у тому числі з потерпілими та заявниками».

Фахівці зауважують, що рівнозначні ризики містить і нинішня редакція статті, однак практика їх не підтверджує.

«У Законі, що надійшов на підпис, не враховано й те, що місцем проживання багатьох засуджених до засудження та місцем постійного проживання їх близьких родичів є тимчасово окуповані території України, а також населені пункти, на території яких органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження».

Це зауваження визнається безпідставним і таким, що не має сенсу. Передбачена редакція жодним чином не погіршує існуючий стан справ, бо у наведених Президентом випадках має застосовуватись загальне правило, щоб родичі з цих територій все одно могли відвідувати засуджених[16].

У підсумку все вказує, що ставлення Президента України та його адміністрації до питань., пов’язаних із забезпеченням дотримання прав засуджених, часто дуже далекі від сучасних підходів та європейських стандартів. Так само до уваги не береться й практика Європейського Суду з прав людини в цих питаннях.

Потрібно також зауважити, що на жоден (!) з прийнятих в першому читанні чи підписаних Президентом України законопроект не було отримано цілком позитивного висновку Головного науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України. Тож складається враження, що його працівники вбачають своїм головним завданням перешкоджання втіленню в Україні європейських стандартів щодо поводження з засудженими та ув’язненими.

Головне ж відомство, покликане забезпечувати нормотворчі розробки у сфері виконання кримінальних покарань – Міністерство юстиції України показало доволі низьку активність як у сфері розробки, так і лобіювання відповідних законопроектів. За минулий рік ним було подано до Верховної Ради два основні законопроекти: спрямований на запровадження пробації  проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав засуджених» (був прийнятий та набув чинності), який фактично містив в собі положення 2009 року[17], а також вкрай необхідний для реформування проект Закону України “Про пенітенціарну систему” (був презентований на засіданні підкомітету з пенітенціарний питань Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності верховної Ради України 04.11.2016р. та перебуває у стадії доопрацювання).

Такий підхід навряд чи можна вважати ефективним способом удосконалення законодавства, що є не лише одним із основних напрямів реформування, а і втілення такого важливого документу, як План дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року[18].  План дій закріпив потенційно важливі заходи, які можуть стати стратегічним підґрунтям для майбутньої пенітенціарної реформи. Деякі із заходів мають глобальний характер, а окремі, хоча і стосуються детальних аспектів діяльності ДКВС, також мають важливе значення для покращення цієї діяльності у відповідності до міжнародних стандартів. За визначенням експертів, заходи Плану здебільшого орієнтовані на зміни законодавства, а вже через них на зміну практики. Це пов’язано зі специфікою документа та процесу його розробки[19].

 

Основними проблемами у сфері законодавчого регулювання діяльності з виконання кримінальних покарань та забезпечення прав засуджених були і залишаються такі:

  1. Тема дотримання прав засуджених та створення для цього додаткових гарантій не є пріоритетною для Верховної Ради України, через що вона не знаходить великої підтримки Народних Депутатів України.
  2. Перебування системи виконання покарань у стані реформування не сприяє провадженню планомірної діяльності щодо зміни існуючих процедур, оскільки перевага віддається Міністерством юстиції України нормативному забезпеченню адміністративно-організаційних процесів.
  3. Розробка законопроектів проводиться хаотично, що ускладнює їх узгодження між собою, а також виключає системність змін.
  4. Намагання отримати лояльне ставлення громадськості, парламентарі вдаються до популістських кроків, безпідставно відхиляючі прогресивні пропозиції щодо зміни законодавчих положень, наголошуючи нібито на прагненнях забезпечити таким чином “безпеку суспільства від злочинців”.
  5. Негативні тенденції суб’єктивного ставлення помітні і в оцінці проектів законодавчих змін з боку Президента України та його адміністрації, а також Головного науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України.

 

Підзаконні акти

У 2016 році нормотворчість Міністерства юстиції України спрямовувалась, переважно, на реалізацію проголошеної реформи системи виконання кримінальних покарань та носила суто адміністративно-організаційний характер. Жоден з нормативних актів, який стосується порядку чи умов виконання кримінальних покарань, не було змінено чи прийнято. Міністерство юстиції України лише у жовтні 2016 року спромоглося (наказом Міністерства юстиції України від 13 жовтня 2016 року № 1319/7) утворити  Робочу групу з перегляду нормативно-правових актів, що стосуються діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України. У рамках діяльності зазначеної Робочої групи буде опрацьоване питання стосовно удосконалення правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів та установ виконання покарань в частині порядку проведення обшуків в установах виконання покарань та попереднього ув’язнення з метою недопущення систематичних, без обґрунтованих підстав та вмотивованого рішення обшуків.

У результаті дотепер існують норми, що суттєво та невиправдано звужують права засуджених та ув’язнених, або суперечать оновленим законодавчим актам. Залишаються без очікуваних змін два базових для діяльності пенітенціарних установ документи – Правила внутрішнього розпорядку СІЗО та установ виконання покарань. Фахівці неодноразово наголошували на прийнятті цих документів без врахування низки зауважень громадськості та науковців[20]. Концептуальний недолік Правил – необґрунтоване збільшення обмежень стосовно засуджених порівняно з нормами законів, а також розширення повноважень персоналу та можливості діяти на власний розсуд або своєю власною оцінкою ситуації або особи. Багато з передбачених обмежень взагалі не ґрунтуються на реальних потребах: денні та нічні чергування засуджених «на тумбочці» по 12 годин, заборона у вільний час сідати на ліжка у житлових секціях, заборона в локальній дільниці одиночно перетинати визначену відстань до лавки, дозвіл користуватися косметикою для жінок лише в неділю, залучення до безоплатної праці з благоустрою колонії понад двох годин на день тощо[21].

Так само не зазнав змін критикований наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі» № 1348/5/572[22]. Звітуючи про виконання Плану заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року, Кабінет Міністрів зазначив, що “…Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України  від 18 травня 2016 року № 343 «Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції», згідно з якою Міністерство юстиції є правонаступником Державної пенітенціарної служби, що ліквідується, в частині реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, на сьогодні проводиться перегляд та заплановано подальше внесення змін до низки нормативно-правових актів, які регламентують, зокрема, надання медичної допомоги засудженим та особам, узятим під варту. Враховуючи зазначене, при опрацюванні та внесенні відповідних змін до спільного наказу Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров’я України від 15 серпня 2014 року № 1348/5/572 «Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 20 серпня 2014 року за № 990/25767, у ньому також будуть враховані положення, що регламентують проведення медичних обстежень засуджених поза межами чутності та вимоги щодо фіксування тілесних ушкоджень, які виявлено у засуджених, відповідно до стандартів Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню”[23]. Проте реальних дій з цього приводу так і не відбулося.

У Плані заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року було також передбачено внесення змін до наказу Мін’юсту та МОЗ від 15 серпня 2014 р. N 1348/5/572 “Про затвердження порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі” щодо надання можливості у виняткових випадках звільнення у разі відсутності у засудженого хвороби, визначеної у переліку захворювань, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання (додаток 12 до зазначеного наказу), з урахуванням загального стану здоров’я хворого та в разі його несумісності з відбуванням покарання відповідно до практики Європейського суду з прав людини. Натомість Міністерство юстиції України визнало внесення змін до зазначеного наказу недоцільними у зв’язку з тим, що перелік захворювань, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, був розширений та згодом затверджений спільним наказом Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров’я України від 15 серпня 2014 року № 1348/5/572 «Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі», зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 20 серпня 2014 року за № 990/25767. На сьогодні зазначений перелік захворювань, на думку Міністерства юстиції України, є достатнім та охоплює всі стани хворого засудженого, які є несумісними з відбуванням покарання[24]. Тому зміни до нього і не розроблялись.

Незважаючи на зміну законодавчого регулювання трудових відносин засуджених та адміністрації установ, згідно з якими нині засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), а також підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, відомчі нормативні акти з цих питань (зокрема, Інструкція про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 07.03.2013 р. № 396/5) не змінені. Через це для персоналу залишаються невирішеними такі питання: форма трудового договору із засудженим; з якого часу необхідно заключати строкові трудові договори із засудженими, які працевлаштовані з господарській обслузі та майстернях; порядок укладення трудових договорів із засудженими, які працевлаштовані на контрагентських об’єктах (сторони та нарахування й сплата ЄСВ); чи потрібно після укладання договору видавати ще додатковий наказ про працевлаштування засудженого; в якій формі та де засуджений має висловити бажання працювати; колізії між різними нормативними актами щодо сплати ЄСВ: за КВК України засуджені, з якими укладено строкові трудові договори, підпадають під державне соціальне страхування (ЄСВ), у Інструкції про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, затвердженій наказом Міністерства юстиції України від 07.03.2013 р. № 396/5 не передбачено нарахування ЄСВ на заробітну плату засуджених (водночас, зважаючи на лист-роз’яснення ДФС, де вони посилаються на дану Інструкцію, ЄСВ нараховувати не потрібно і на даний момент податківці свою думку не змінили щодо нарахування ЄСВ) тощо. У підсумку, трудові права засуджених так і залишаються недотриманими всупереч чинному законодавству.

Через недосконалість названих та інших нормативних актів Міністерства юстиції України правозахисники продовжують фіксувати порушення в системі централізованих поставок продуктів харчування (а також його якість і  утримання коштів із заробітку засуджених за його оплату), неналежне медичне і матеріально-побутове забезпечення, порушення в сфері застосування фізичної сили, спеціальних засобів та дисциплінарних стягнень, нелюдське або грубе ставлення з боку окремих працівників установ, неможливість отримання правової допомоги у зв’язку із недостатньою інформованістю засуджених про свої права тощо. Через відсутність відповідних наказів Міністерства юстиції України, що мали б спрямовуватись на впровадження у практику останніх законодавчих змін, багато з наданих засудженим можливостей так і залишаються нереалізованими, бо, як свідчать моніторингові візити, керівництво установ традиційно очікує «вказівок зверху» для їх практичного впровадження[25].

Без змін залишаються й інші нормативні акти, виконання яких пов’язане із правами людини, над яким перш за все і мало б працювати Міністерство юстиції України в умовах проголошеного реформування. Приміром, до їх числа належить й Інструкція з оформлення посадовими особами установ виконання покарань та слідчих ізоляторів матеріалів про адміністративні правопорушення (далі – Інструкція), затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 08.09.2015р. № 1674/5, передбачається покладання на персонал цих установ функцій з адміністративного затримання осіб у певних випадках, а також їх тримання у спеціально створених приміщеннях. Зокрема, в Інструкції передбачається (п. 7, 9):

«Відповідно до статті 260 КУпАП, з метою припинення адміністративних правопорушень, коли вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи, складення протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості складення його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов’язковим, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов по справах про адміністративні правопорушення допускаються адміністративне затримання особи, особистий огляд, огляд речей та вилучення заборонених предметів»;

«Для тримання осіб, затриманих за вчинення адміністративного правопорушення, обладнується відповідне приміщення в адміністративній будівлі установи виконання покарань чи слідчого ізолятора за межами зони, що охороняється. Облік таких осіб здійснюється у журналі обліку осіб, затриманих за вчинення адміністративного правопорушення (додаток 3)».

Але подібний підхід не повною мірою відповідає положенням чинного законодавства і не може бути реалізований на практиці з таких підстав. По-перше, як прямо зазначено в цій Інструкції, вона розроблена відповідно до вимог Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) і встановлює порядок оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення. Тож вирішення питань про створення спеціальних приміщень та правил тримання в них осіб виходить за межі питань, врегулюванню яких і присвячена інструкція. По-друге, дійсно, у ст. 262 КУпАП передбачено, що адміністративне затримання особи може бути здійснене посадовими особами органів і установ виконання покарань та слідчих  ізоляторів  (у  разі  вчинення  прихованої  від  огляду передачі  або  спроби  передачі  будь-яким  способом  особам, яких тримають  у слідчих  ізоляторах  і  установах виконання покарань, алкогольних  напоїв, лікарських  та  інших засобів, що викликають одурманювання, а також інших заборонених для передачі предметів). Однак можливість затримання порушника не передбачає його однозначного тримання у спеціально обладнаних приміщеннях установи виконання покарань чи слідчого ізолятору.

Таким чином, Інструкція передбачає механізми примусового тримання особи в умовах та в порядку, який суперечить чинним законодавчим актом. А це є явне порушення не лише прав людини, а й статті 19 Конституції України, за якою «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Перебування системи виконання кримінальних покарань у стані реформ та певне гальмування у нормотворчій діяльності Міністерства юстиції України призвело і до суттєвого обмеження законодавчо наданих засудженим можливостей поліпшити своє становище в період відбування покарання. Так, з моменту ліквідації Державної пенітенціарної служби України та передачі її повноважень Міністерству юстиції України (з 18.05.2016 р.), фактично припинила свою діяльність Апеляційна комісія цієї служби, до повноважень якої згідно з наказом Міністерства юстиції України від 08.02.2012р. № 222/5, поміж іншим, віднесено: розгляд звернень громадян, державних або громадських установ та організацій з питань визначення рівня безпеки виправної колонії, скарг засуджених до позбавлення волі, їхніх захисників, законних представників на рішення Регіональних комісій, переглянуті в порядку, передбаченому пунктом 8 Положення про Регіональну комісію з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі; розгляд питань щодо переведення засуджених з однієї установи до іншої згідно з вимогами частини другої статті 93 та статей 100, 101, 147 Кримінально-виконавчого кодексу України. Тобто, нині не існує механізму як переведення засуджених ближче до місця проживання їх рідних або досудового оскарження рішень про розподіл таких осіб до певної установи, так і переведення для поліпшення умов тримання. А це суттєво та негативно впливає на становище позбавлених волі осіб.

Певну настороженість викликає і те, яким чином будуть виконувати свої функції Регіональні комісії, що здійснюють у межах своєї компетенції визначення рівня безпеки виправної колонії, переведення засуджених до позбавлення волі, направлення та розподіл осіб, засуджених до позбавлення волі, до установ виконання покарань у межах регіону або відповідно до вимог Інструкції запитує у ДПтС України наряди на направлення засуджених осіб до установ виконання покарань; направляє відповідні матеріали на розгляд Апеляційної комісії. Регіональну комісію очолює голова (перший заступник начальника територіального органу ДПтС України за посадою), який має двох заступників (заступника начальника територіального органу ДПтС України із соціально-виховної та психологічної роботи та начальника слідчого ізолятора за посадою). Оскільки нині, замість ліквідованих територіальних управлінь, повинні розпочати функціонування міжрегіональні територіальні управління міністерства юстиції України з питань виконання кримінальних покарань та пробації, то означених штатних одиниць передбачено не буде, а люди, що раніше працювали на цих посадах – будуть або звільнені, або перепризначені на інші посади. Крім того, Регіональні комісії функціонували у кожній області, яким же чином буде організована їх діяльність в умовах міжрегіональних управлінь – залишається невідомим, що може призвести до невиправданого накопичення засуджених в умовах СІЗО та порушення їх прав.

Чи не єдиним проектом відомчого нормативного акту, що стосується роботи із засудженими, став Порядок взаємодії установ виконання покарань, уповноважених органів з питань пробації та суб’єктів соціального патронажу під час підготовки до звільнення осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк. Але ознайомлення з його змістом переконливо доводить, що незважаючи на усі проголошені зміни у формах і методах роботи з засудженими, пропонується знову ж таки підмінити реальну взаємодію для полегшення соціальної адаптації інформуванням та направленням різноманітних повідомлень, що у більшості визначених випадків не мають жодного практичного сенсу, до установ та організацій. При цьому зміст проекту Порядку майже нічним не відрізняється від раніше існуючого, за винятком зміни назви кримінально-виконавчої інспекції та збільшення (!) у кілька разів різноманітних повідомлень. Реальний же механізм надання допомоги в Порядку так і не окреслений.

У підсумку складається враження, що Міністерство юстиції України певною мірою усунулись від вирішення нагальних проблем регламентації процесу виконання кримінальних покарань, зосередившись виключно на питаннях організаційного забезпечення діяльності. У разі продовження такого ставлення можна спрогнозувати збільшення випадків порушення прав засуджених та їх рідних.

 

Реформування системи виконання покарань

2016 рік оголошений Міністерством юстиції “роком пенітенціарної реформи”. Іще 19.11.2015 року Мін’юст прийняв наказ №337/7 «Про створення робочих груп з оптимізації функціонування Державної кримінально-виконавчої служби України», яким були затверджені склади чотирьох робочих груп з оптимізації структури та штатної чисельності ДПтС та її територіальних органів, з аналізу державних закупівель в ДКВС України, з аналізу ефективності функціонування підприємств установ виконання покарань і з опрацювання питання будівництва сучасних європейських установ виконання покарань та слідчих ізоляторів. Раніше, 07.10.2015 року, Кабінет Міністрів України прийняв розпорядження №1066-р «Деякі питання реформування системи функціонування установ виконання покарань та слідчих ізоляторів», відповідно до якого започатковано процес ліквідації Чернівецької установи виконання покарань №33. Також Міністерство юстиції у двомісячний строк мало внести пропозиції щодо доцільності перенесення за межі мм. Києва, Львова, Одеси і Хмельницького слідчих ізоляторів та установ виконання покарань, а також консервації чи ліквідації 19 установ виконання покарань, діяльність яких є «економічно недоцільною»[26].

10 лютого 2016 року Мін’юст презентував План реформування Державної пенітенціарної служби[27], в якому наголошувалось, що пенітенціарна система є зразком пострадянської системи місць позбавлення волі. За часи незалежності України та самостійного функціонування ця система не зазнала принципових змін у ідеології організації в‘язничної справи, багато втратила у матеріально-побутовому та фінансовому забезпеченні. Міністерство юстиції планувало, що буде ліквідовано Державну пенітенціарну службу та її управління на місцях, натомість у Міністерстві юстиції почнуть роботу 3 нові департаменти: департамент пробації, якого не існувало досі, режимний департамент, який опікуватиметься безпекою, а також департамент ресурсного забезпечення. Також буде створено відділ інспекції установ, який зсередини проводитиме анонімний моніторинг, щоб  була можливість  мати об’єктивну інформацію про можливі порушення прав людини. Планувалась і демілітаризація пенітенціарної системи – зменшення кількості атестованих співробітників у системі з 77% до 28%.

Створення замість регіональних управлінь 5 міжрегіональних управлінь (у подальшому їх кількість була збільшена до 6 – прим.авт.), за визначенням Мінюсту, дасть можливість оптимізувати структуру і спрямувати кошти на підвищення зарплат. Наголошувалось на зміщенні акценту на психологічну роботу із засудженим через систему пробації. За півроку до того, як особа покидатиме установу, з нею почнуть працювати співробітники, які зможуть підготувати людину до повернення в суспільство. Запроваджені новації також передбачали оновлення через прозорі конкурси кадрового складу – за розрахунками до системи мало влитися не менше 20% нових людей.

Також планувалось підготувати нове законодавство у сфері виконання покарань з урахуванням найкращих світових зразків та низки європейських нормативно-правових актів.

У підсумку згідно з Планом Міністерства юстиції України, основними завданнями пенітенціарної реформи були названі:

  1. Оптимізація адміністративного апарату, кадрове оновлення на всіх рівнях (від центрального апарату до установ виконання покарань) та підвищення рівня зарплати:

на рівні центрального апарату – кадрове скорочення на 30%, підвищення середнього рівня зарплати на 50%; на рівні регіональних управлінь – скорочення майже 45% особового складу від штатної чисельності, підвищення середнього рівня зарплати на 50%;

на рівні СІЗО та УВП – підвищення середнього рівня зарплати для співробітників СІЗО та УВП на рівні 40% за відсутності будь-яких кадрових скорочень.

  1. Розробка нового законодавства у сфері «функціонування СІЗО та УВП» у відповідності до певних «європейських норм».
  2. Підвищення операційної ефективності в’язничних підприємств за рахунок створення єдиного виробничого холдингу, проведення закупівель через систему Prozorro.
  3. Будівництво нових СІЗО та УВП в найбільших містах України за схемою державно-приватного партнерства:

переміщення СІЗО та УВП за межі міст (перші міста – Київ, Одеса, Львів, Чернівці) та будівництво сучасних установ у відповідності до певних норм ЄС (Мінюстом не ідентифіковані);

підвищення фінансової мотивації засуджених працювати на в’язничних підприємствах та збільшення кількості працюючих на в’язничних підприємствах з 17% (до невідомого показника).

Відповідно до презентованого плану-графіку, основні заходи з реформування мали б завершитись до закінчення 2016 року.

Ще на початку окремі представники громадських інституцій застерігали, що до слабкої сторони пенітенціарної реформи слід віднести відсутність конкретики діяльності системи виконання покарань на основі поваги до прав людини і реабілітаційного підходу, не відчутно оновлення системи забезпечення безпеки без оперативно-розшукової діяльності та спецпідрозділів, є ознаки деякої політизованості. Як наслідок, пенітенціарна система у Мін’юсті може залишитися такою ж, тільки із скороченим апаратом на 1/3[28]. Саме тому пропоноване реформування – це “недосконалий план навіть при правильних засадничих ідеях”[29].

 

08.06.2016 набула чинності постанова Кабінету Міністрів України від 18 травня 2016 року № 348 «Про ліквідацію територіальних органів управління Державної пенітенціарної служби та утворення територіальних органів Міністерства юстиції», відповідально до якої утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції – міжрегіональні управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації.

Як певний позитивний аспект слід відзначити, що Міністерство юстиції чи не вперше намагалось залучити людей не із системи, використовуючи навіть загальнодоступні ресурси з пошуку робочих місць та вакансій[30]. 04.08.2016 року Міністерство юстиції опублікувало результати конкурсів на посади в центральному апараті Міністерства юстиції. Короткий огляд цих результатів дозволяє формувати висновки про провал політики «оновлення тюремних кадрів», і хоча фахівці не ставлять під сумнів кваліфікацію призначених працівників, проте констатують, що бажаного оновлення кадрів так і не відбулося.

Водночас, як витікає з заяв керівництва Міністерства юстиції України, головним пріоритетом залишається формування не оновленої системи виконання покарань “на місцях”, а комплектування відповідних підрозділів самого Мінюсту: “Мін’юст сформував 70% департаментів оновленої пенітенціарної служби. Нам вдалося на сьогодні фактично сформувати 70% персонального складу піддепартаментів пенітенціарної служби, які працюють у Міністерстві юстиції, з цивільних людей, фахівців, які прийшли не з цього сектора. Потрібно реформувати цю систему і прибрати звідти корупцію і ті нелюдські умови, які фактично були основними ознаками пенітенціарної системи України”[31]. Але на практиці справи є не такими вже і позитивними.

Дотепер не розпочато й проведення анонсованих конкурсів на керівні посади у новостворені міжрегіональні управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, а кадрові проблеми нині намагаються вирішити терміновим призначенням вільнонайманих працівників, на яких і планується покласти роботу до завершення усіх інших призначень. Гальмування вказаного процесу може мати негативні наслідки в організації діяльності установ виконання покарань, оскільки традиційно для вказаної системи характерні ознаки військової організації з жорсткою системою управління. Втрата контролю за діяльністю установ виконання покарань, порушення системи їх забезпечення, невпевненість у майбутньому персоналу можуть сприяти дестабілізації ситуації в пенітенціарних закладах та відповідно – порушенню прав осіб, які в них тримаються[32].

Впроваджувана реформа (принаймні, повідомлення про це) відзначаються певними суперечностями. Приміром, презентуючи власні досягнення у 2016 році, Міністерство юстиції послалось на впровадження таких заходів: ліквідовано Державну пенітенціарну службу; створено 3 нових департаменти в Мін’юсті; скорочено управлінський апарат та оновлено персонал; запроваджено анонімний моніторинг захисту прав людини; запроваджено повноцінну систему пробації; запроваджено державно-приватне партнерство при будівництві нових закладів[33]. Але водночас у пріоритетах на 2017 рік разом із подальшою реалізацією реформи пенітенціарної системи зазначено запровадження системи пробації, системам якої  за попереднім слайдом нібито вже працює у повноцінному виді.

Запровадження пробації пов’язане ще з такими проблемами. Фахівці наголошують, що політика створення національної системи пробації є соціально корисною, очікуваною та необхідною. Проте така політика, піддана сost-benefit analysis, не витримує критики з огляду на доцільність реформування на основі розрізненої фрагментарної інформації, а не статистичних даних та кримінологічних досліджень. Ідея пробації завжди була та залишається надзвичайно соціально та кримінологічно привабливою, проте майже примусове занурення її у міфи та декларації на фоні відсутності будь-яких досліджень та даних щодо рецидивної злочинності та фінансових затрат, а також майже однакових показників рецидиву між пілотними та іншими регіонами вперто натякає на те, що ця ідея ризикує, на превеликий жаль, залишитися у формі альтернативи «нічого не змінювати»[34]. Отож, у результаті цілком можлива ситуація, коли очікування від пробації будуть значно більшими, ніж її реальні можливості на практиці, з огляду на що відповідальність за негативні результати покладатиметься не на вихідні умови, а на людей, що працюють з правопорушниками.

Так само не відбулося обіцяного скорочення установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, штатної структури персоналу цих установ, підвищення їх матеріального забезпечення тощо.

План-графік реорганізації можна скачати у оригінальній публікації

У підсумку можна констатувати, що впроваджені протягом року елементи реформи системи виконання кримінальних покарань:

  1. Не забезпечили реалізацію визначених завдань у встановлені терміни.
  2. Не враховують у повній мірі проголошене орієнтування на ресоціалізацію засуджених, реабілітаційний підхід у роботі з ними, а також на підвищення розміру заробітної плати персоналу.
  3. Звелись до кадрового оновлення керівних органів, яке також не відбулося в очікуваному обсязі та формі.
  4. Практично не торкнулись законодавства та відомчого нормативного регулювання щодо забезпечення дотримання європейських стандартів в цій сфері.

 

Реалізація рішень ЄСПЛ

Аналіз свідчить, що в Україні продовжується неналежне виконання рішень ЄСПЛ у пенітенціарній сфері[35]. Як і у попередні роки, заходи, спрямовані на виконання цих рішень, не відображають вимог, що містяться у них, та, найчастіше, є віддаленими від потенційних ефективних результативних кроків у цьому напрямку[36].

Як і раніше, переважна більшість скарг до ЄСПЛ стосується тримання в неналежних умовах та медичного забезпечення. Приміром, 6 жовтня 2016 року Європейський суд з прав людини виніс рішенні по справі «Яровенко проти України» (Yarovenko versus Ukraine), в якому в черговий раз знайшов порушення Статті 3 Конвенції, пов’язане з неналежним лікуванням заявника від туберкульозу, а також неналежних умов тримання, що не відповідають міжнародним стандартам, у виправних закладах України. На систематичне невиконання його рекомендацій щодо покращення умов лікування у закладах виконання покарань також неодноразово вказував Європейський комітет із запобігання катувань в своїх доповідях за результатами візитів в Україну. Однак, на жаль, проблема відсутності ліків та засобів для діагностування захворювань залишається невирішеною через брак належного фінансування у багатьох місцях попереднього ув’язнення та відбування покарань[37]. У справі «Коновальчук проти України» було визнано жорстоким поводженням відтермінування на тривалий час лікування онкохворої заявниці. У Міністерстві юстиції, однак, повідомили у відповідь на запит, що представники пенітенціарної служби діяли відповідно до законодавства[38]. У справі “Родзевилло проти України” 14 січня 2016 року Європейський суд визнав порушення статті 3 Конвенції щодо умов утримання заявника під вартою в СІЗО №. 3, статті 13 (в поєднанні зі статтею 3) і порушення статті 8 Конвенції. 17 березня 2016 року Європейський Суд встановив, що у справі ” Закшевський проти України” мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою в Харківському СІЗО в період з 28 липня по 13 жовтня 2004 року, порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективної процедури судового перегляду законності попереднього ув’язнення заявника після 7 березня 2002 року, а також його утримання під вартою під час судового розгляду, порушення статті 6 § 3 (с) в поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції. 24 березня 2016 року Європейський Суд розглянув справу “Корнейкова та Корнейков проти України” і встановив, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку із знаходження у кайданах першої заявниці в пологовому будинку, порушення статті 3 Конвенції у відношенні фізичних умов утримання заявників у Харківському СІЗО, порушення статті 3 Конвенції щодо медичної допомоги другому заявнику під час його перебування разом з першою заявницею в Харківському СІЗО, порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з розміщенням першої заявниці в металевій клітці під час судових слухань[39]. Наведений перелік не є вичерпним.

Більшість з рішень ЄСПЛ, прийнятих у 2016 році, до відома персоналу органів і установ виконання покарань не доведене, планів заходів щодо усунення виявлених в них недоліків не складено. Ситуація з фінансуванням медицини чи комунально-побутових умов в установах виконання покарань майже не змінилась порівняно з минулими роками. Фактично, виконання рішень обмежувалось точковим впливом на установи – “винуватці” порушень, системних же перетворень не впроваджувалось.

Що стосується виплат жертвам катувань, то за офіційним повідомленням Міністерством юстиції України дотепер здійснюється лише аналіз нормативно-правових актів щодо розроблення та внесення на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекту щодо закріплення порядку відшкодування шкоди особам, які були піддані катуванням, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, а також визначення належних компенсаторних заходів для таких осіб, їх чіткого розміру та порядку застосування[40]. Будь-яких інших заходів для зміни становища не вжито, нормативні та законодавчі акти й існуючі процедури не змінені.

Але при цьому держава зменшує розмір видатків Державного бюджету України на виплату призначених компенсацій: так, на виплати на виконання рішень закордонних юрисдикційних органів, прийнятих за наслідками розгляду справ проти України у бюджеті 2015 року було закладено 740 824,8 тис. грн[41]., а у бюджеті 2016 року передбачено лише 640 824,8 тис.грн[42].

За підходу, коли не вживається ефективних заходів виконання рішень ЄСПЛ та припинення випадків порушення прав людини у процесі виконання кримінальних покарань таке зменшення видатків видається свідченням прагнення держави скоротити витрати, започаткувавши тяганину при вирішенні питань компенсації. Як повідомляють з цього приводу представники ЄСПЛ, на початок 2016 року на розгляді суду знаходилось 14 250 заяв проти України, з них майже 9 тисяч з яких стосуються невиконання рішень ЄСПЛ[43]. А станом на 31 жовтня 2016 року до ЄСПЛ надійшло вже 18 тисяч 250 заяв. З них – у 12 тисячах заяв йдеться про повторювані порушення. Заяви українських громадян стосуються тривалих судових проваджень, тривалого та безпідставного тримання під вартою, тортур, порушення права на життя, та ін.Частина рішень щодо України через їхнє невиконання протягом значного часу перебуває на контролі Комітету Міністрів Ради Європи, до повноважень якого належить нагляд за виконанням судових рішень[44].

Іще в минулому році наказом Міністра юстиції України № 283/7 від 12 жовтня 2015 р. було створено міжвідомчу робочу групу задля вирішення цієї проблеми. В рамках роботи цієї групи Консультативною місією ЄС попередньо підготовлено відповідний проекти законів, які враховують кращі практики окремих країн ЄС та практику ЄСПЛ: «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України (щодо поліпшення умов тримання засуджених)» (реєстр. № 2685 від 21.04.2015 р.), «Про внесення змін до Закону України «Про попереднє ув’язнення щодо імплементації деяких стандартів Ради Європи» (реєстр. № 2291 від 21.04.2015 р.). Але ці проекти дотепер очікують на повторний розгляд у Верховній Раді України, при цьому Міністерство юстиції України не лобіює їх прийняття.

Зареєстрований у Верховній Раді України проект Закону України “Про превентивні і компенсаційні засоби у зв’язку з катуванням, нелюдським чи таким, що принижує гідність, поводженням або покаранням щодо засуджених та осіб, узятих під варту, та запровадження інституту пенітенціарних суддів“, дотепер не розглянутий, що може призвести до прийняття пілотного рішення у зв’язку із відсутністю ефективних превентивних та компенсаційних заходів для жертв катувань та іншого неналежного поводження, як це вимагається у контексті ст.13 Конвенції. Так само не сприяє забезпеченню неухильному дотриманню положень Конвенції й позиція Президента України, оприлюднена при накладенні вето на ухвалений 6 вересня 2016 року Закон України «Про внесення зміни до статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України щодо вдосконалення гарантій права засуджених на відбування покарання за місцем проживання до засудження або за місцем постійного проживання близьких родичів», що також мав на меті імплементувати механізми гарантування прав відповідно до рішень ЄСПЛ.

 

Таким чином, можна зробити висновок, що в Україні:

  1. Дотепер не створено системного механізму реагування на порушення, встановлені у сфері виконанням покарань рішеннями ЄСПЛ, а Міністерство юстиції України ще не забезпечує своєчасного та повного реагування на них при реформуванні системи виконання кримінальних покарань.
  2. Замість нормативних та процедурних змін, реагування на рішення ЄСПЛ доволі часто підміняється виплатами по окремим індивідуальним скаргам, при цьому відзначається зменшення фінансування на ці цілі на тлі постійного збільшення числа скарг.
  3. Верховна Рада України та Президент України відзначаються неоднозначними позиціями в частині створення гарантій для виключення порушень прав засуджених, які зазначені у рішеннях ЄСПЛ. З однієї сторони, постійно проголошується на доцільності підтримки цінностей, визначених Конвенцією, проте з іншого – питання прав засуджених не визнаються пріоритетними або ними нехтується з надуманих міркувань.

 

Дисциплінарна практика

Останніми роками, в тому числі й з огляду на зменшення чисельності засуджених та перенесення пріоритетів персоналу на власні проблеми. Пов’язані з реформуванням, намітилась тенденція зменшення випадків порушень засудженими встановленого порядку виконання-відбування покарань (у середньому на 4-5%) та, відповідно, й накладення на них дисциплінарних стягнень. Разом із тим, частка застосування саме крайніх заходів дисциплінарного впливу (поміщення в ДІЗО, переведення до ПКТ, ОК тощо) залишається на рівні 30-40%, тобто є доволі значною. Водночас при накладенні стягнень доволі часто допускаються порушення чинного законодавства, а самі стягнення використовуються в якості засобів помсти засудженими за певну поведінку (інколи навіть позитивну).

Порядок прийняття рішень про покарання засуджених не визначений у жодному нормативному акті, за винятком застосування заходів стягнення у виді поміщення осіб, які тримаються у виправних колоніях, у дисциплінарний ізолятор або  в карцер  чи  переведення  до приміщення камерного типу (одиночної  камери), що є крайніми заходами дисциплінарного реагування. Останній окреслено у відповідних Методичних рекомендаціях ДДУПВП, розроблених ще у 2002 році та вже давно застарілих.

Виявлена тенденція підміни належної організації соціально-виховної й психологічної роботи з засудженими формальним дотриманням поступовості застосування заходів стягнення (догана-сувора догана-поміщення в ДІЗО – переведення до ПКТ- порушення кримінального провадження за ст. 391 КК України). Здатність накладених стягнень реально позитивно впливати на поведінку засуджених не аналізується, хоча саме у цьому і полягає сенс заходів стягнення, передбачених КВК України.

Загалом слід зазначити, що при накладенні стягнень не виконуються у повному обсязі вимоги, встановлені КВК України. У ч. 1 ст. 134 цього акту закріплено: «При призначенні заходів стягнення враховуються причини, обставини і мотиви вчинення порушення, поведінка засудженого до вчинення проступку, кількість  і  характер  раніше  накладених стягнень,  а також пояснення  засудженого  щодо  суті  проступку. Стягнення, що накладаються, мають відповідати тяжкості і характеру проступку засудженого». У матеріалах же зазвичай взагалі не вказується нічого, що хоча б віддалено підтверджувало об’єктивне встановлення обставин, причин та мотивів чи хоча б обізнаність у цих питаннях персоналу. Матеріали являють собою майже однакові рапорти та заяви, в яких лише констатується, коли і що відбулося у загальних рисах. Усі пояснення, в тому числі й засуджених, являють собою опис діяння, за яке його поміщено в ДІЗО чи  переведено в ПКТ. Так само не вбачається з більшості матеріалів і об’єктивність та всебічність проведення перевірки за фактом порушення, що створює підґрунтя для невиправданого застосування заходів впливу карального характеру.

До значного числа засуджених продовжує застосовуватись стягнення у виді поміщення в ДІЗО та переведення до ПКТ за дрібні порушення режиму відбування покарання, зокрема, «паління у не відведеному місці», «конфлікт з іншим засудженим» або «неналежні» висловлювання чи «створення конфліктної ситуації», що у таких висловлюваннях і виявляється. Натомість накладення стягнень тягне за собою значне погіршення  становища засуджених,  порушення наданих їм прав та законних інтересів, зокрема, й щодо можливості умовно-дострокового звільнення.

Набрання у квітні 2017 року чинності Законом України “Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України (щодо удосконалення порядку застосування до засуджених заходів заохочення і стягнення)” має на меті поліпшити становище з дотриманням прав засуджених при накладенні на них стягнення, проте можна припустити, що у разі відсутності відомчих нормативних актів з цих питань та несвоєчасної зміни практичних підходів ситуація може залишатися негативною ще доволі тривалий час.

 

ЗАГАЛЬНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

  1. Верховні Раді України:

– прийняти та підтримувати проекти законів у сфері виконання кримінальних покарань, які були розроблені та розробляються в межах прогресивних перетворень системи виконання кримінальних покарань та забезпечення дотримання прав засуджених.

  1. Президенту України:

– переглянути практику накладання вето на прогресивні законодавчі акти, які стосуються приведення умов відбування кримінальних покарань та поводження з засудженими, без достатніх та обґрунтованих підстав, а також з ігноруванням рішень ЄСПЛ та рекомендацій КЗК.

  1. Міністерству юстиції України:

– визнати ключовим пріоритетом у процесі реформи системи виконання кримінальних покарань права людини;

– переглянути планування впроваджуваних реформ, визначивши для втілення поставлених завдань відповідний проміжок часу, необхідний для планомірних змін;

– вжити заходів для належного виконання стандартів КЗК та рішень ЄСПЛ у пенітенціарній сфері з урахуванням зауважень громадськості;

– врахувати зауваження громадськості щодо підзаконних актів, які стосуються сфери виконання кримінальних покарань (Правила внутрішнього розпорядку СІЗО, установ виконання покарань, та ін.);

– забезпечити нормативний супровід реформи системи виконання кримінальних покарань, своєчасність розробки та впровадження нормативних актів, її оновлення;

– започаткувати лобіювання й підтримку законопроектів в цій сфері в парламенті, а також їх популяризацію в суспільстві;

– активізувати зміну негативних практик, що мали місце у сфері виконання кримінальних покарань.

 

 

[1] Закон України ” Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо гуманізації порядку та умов виконання покарань” // http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1488-19

[2] Закон України ” Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо вдосконалення порядку застосування до засуджених заходів заохочення і стягнення” // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1487-19

[3] Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав засуджених” // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1492-19

[4] Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення доступу до правосуддя осіб, які утримуються в установах попереднього ув’язнення та виконання покарань” // http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1491-19

[5] Проект Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації установи виконання покарань” // http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JH23800I.html

[6] Депутати залишили в силі ганебну радянську статтю 391 ККУ: «розпишись за новий строк» // http://khpg.org/en/index.php?do=print&id=1468409761

[7] Проект Закону про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо забезпечення окремим категоріям засуджених осіб права на правосудний вирок) // http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55494

[8] Проект Закону про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України (щодо поліпшення умов тримання засуджених) // http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54858

[9] Проект Закону про внесення змін до Закону України “Про попереднє ув’язнення” (щодо імплементації окремих стандартів Ради Європи)// http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55900

[10] Звіт про результати публічного громадського обговорення проекту Закону України “Про визначення правового статусу засуджених осіб, які відбували покарання на тимчасово окупованій території або території населених пунктів, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, а також на території, що розташована на лінії зіткнення” // http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/849939

[11] Проект Закону про превентивні і компенсаційні засоби у зв’язку з катуванням, нелюдським чи таким, що принижує гідність, поводженням або покаранням щодо засуджених та осіб, узятих під варту, та запровадження інституту пенітенціарних суддів // http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=59613

[12] Проект Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо відновлення справедливого порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання), реєстр. № 5259-1 від 12.10.2016 р. // http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60262; Проект Закону про внесення змін до статті 72 Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування строку попереднього ув’язнення (реєстр. № 5259 від 10.10.2016р.) // http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60243; Проект Закону про внесення змін до статті 72 Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування строку попереднього ув’язнення (реєстр. № 5259-2 від 13.10.2016р.) // http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60272.

[13] Висновок на проект Закону України «Про внесення змін до статті 72 Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування строку попереднього ув’язнення» // http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60272; Так ли страшен «Закон Савченко»? // http://khpg.org/index.php?do=print&id=1462536236; Чи насправді «закон Савченко» такий поганий? // http://ukrprison.org.ua/articles/1456654326.

[14]Рада провалила зміни до “закону Савченко”// http://ipress.ua/news/rada_provalyla_zminy_do_zakonu_savchenko_188120.html

[15] Пропозиції Президента до Закону “Про внесення зміни до статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України щодо вдосконалення гарантій права засуджених на відбування покарання за місцем проживання до засудження або за місцем постійного проживання близьких родичів”// http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55854

[16] Що не подобається Президенту в змінах до Кримінально-виконавчого кодексу України? // http://khpg.org/index.php?id=1480071448#_ftn1

[17] Шляхи реформування Державної кримінально-виконавчої служби України // http://old.minjust.gov.ua/21953

[18] Розпорядження Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2015 р. № 1393-р «Про затвердження плану дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року» // http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248740679

[19] Ключові напрями пенітенціарної реформи як складові національного Плану дій у сфері прав людини // http://khpg.org/index.php?id=1453461065#_ftn1

[20] Доповідь правозахисних організацій “Права людини в Україні 2015” // /publications/zvit-pro-diyalnist-spilky/; Доповідь правозахисних організацій “Права людини в Україні 2014” // /publications/dopovid-pravozahysnyh-orhanizatsij-prava-lyudyny-v-ukrajini-2014/.

[21] Правила та умови утримання у жіночій колонії Галича шокували перевіряючих // http://versii.if.ua/novunu/pravila-ta-umovi-utrimannya-u-zhinochiy-koloniyi-galicha-shokuvali-pereviryayuchih-foto/

[22] Човган В. Реформування законодавства, що регулює медичне забезпечення засуджених, у виданні Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України / К. А. Автухов, А. П. Гель, М. В. Романов, В. О. Човган, І. С. Яковець; за загальною редакцією Є. Ю. Захарова. — Харків: ТОВ «Видавницт­во права людини», 2014 р. — С. 213–228 (http://library.khpg.org); Ащенко О. М., Човган В. О. Українськепенітенціарнезаконодавство у світлістандартівКомітетівпротикатувань ООН та Ради Європи / О. М. Ащенко, В. О. Човган; передм. М. М. Гнатовського; за заг. ред. Є. Ю. Захарова. — Харків: Права людини, 2014 р. — С. 72–88 (http://library.khpg.org//files/docs/1413663568.pdf); Нові Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань: нове – це забуте старе // http://edu.helsinki.org.ua/pod/novini-vipusknik-v-programi/nov-pravila-vnutr-shnogo-rozporyadku-ustanov-vikonannya-pokaran-nove.

[23] План заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року // kmu.gov.uadocument/249089802/AA_GOEI_REPORT_ 5 m 2016_final_060616

[24] План заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року // kmu.gov.uadocument/249089802/AA_GOEI_REPORT_ 5 m 2016_final_060616

[25] Валерія Лутковська: «Необхідно реформувати не лише органи управління пенітенціарної системи, але й безпосередньо установи виконання покарань»// http://www.ombudsman.gov.ua/ua/all-news/pr/301116-oo-valeriya-lutkovska-neobxidno-reformuvati-ne-lishe-organi-upravlinnya-p/

[26] Текст документа:“Деякі питання реформування системи функціонування установ виконання покарань та слідчих ізоляторів ” № 1066-р — редакція від  07.10.2015 // http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248552684

[27] Pеформа пенітенціарної системи // http://www.slideshare.net/minjust/p-58095593

[28] Чому “пенітенціарна реформа від Мін’юсту” заслуговує на шанс? // https://humanrights.org.ua/material/chomu_penitenciarna_reforma_vid_minjustu_zaslugovuje_na_shans

[29] Тюремна система: як реформувати динозавра // https://humanrights.org.ua/material/tjuremna_sistema_jak_reformuvati_dinozavra

[30] Вакансія: Директор Департаменту пробації //http://rabota.ua/ua/company3377647/vacancy6236663

[31] Мін’юст на 70% сформував оновлені підрозділи пенітенціарної служби, – Петренко // http://ua.112.ua/suspilstvo/miniust-na-70-sformuvav-onovleni-pidrozdily-penitentsiarnoi-sluzhby-petrenko-357697.html

[32] Валерія Лутковська: «Необхідно реформувати не лише органи управління пенітенціарної системи, але й безпосередньо установи виконання покарань»// http://www.ombudsman.gov.ua/ua/all-news/pr/301116-oo-valeriya-lutkovska-neobxidno-reformuvati-ne-lishe-organi-upravlinnya-p/

[33] Презентація результатів роботи Міністерства юстиції у 2016 році // http://www.slideshare.net/minjust/2016-70124590

[34] Пенітенціарна реформа: деякі аналітичні нотатки та рекомендації // http://www.yagunov.in.ua/?p=527

[35]Аналіз щодо виконання рішень за 2011-2012 роки: http://khpg.org/index.php?id=1370666586

та за 2013-2014 роки: http://www.khpg.org/index.php?id=1435471096

[36] План заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року // kmu.gov.uadocument/249089802/AA_GOEI_REPORT_ 5 m 2016_final_060616

[37] 6 жовтня 2016 року ЄСПЛ виніс рішенні по справі «Яровенко проти України» // http://khpg.org/index.php?id=1475833556

[38] Засудженого не відправиш до лікаря на тролейбусі – Запорожцев // http://www.radiosvoboda.org/a/28164366.html

[39] Короткий опис справ, що розглядалися Центром стратегічних справ ХПГ в першій половині 2016 р. // http://khpg.org/index.php?id=1468996439

[40] План заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року // kmu.gov.uadocument/249089802/AA_GOEI_REPORT_ 5 m 2016_final_060616

[41] Чи планує держава виплачувати свою заборгованість по рішеннях судів в 2015 році ? // http://www.i-law.kiev.ua/

[42] Про Державний бюджет України на 2016 рік // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/928-19/print1443158097964481

[43] Против Украины в ЕСПЧ подали 14 тысяч исков // http://korrespondent.net/ukraine/3636280-protyv-ukrayny-v-espch-podaly-14-tysiach-yskov

[44] Проблема виконання рішень Європейського суду з прав людини: необхідність системного аналізу та впровадження // http://www.vru.gov.ua/news/1880

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування