Публікація

Права людини в сфері міграції та міжнародного захисту (“притулку”) – ВБФ “Право на захист” в партнерстві з HIAS

ПРАВА ЛЮДИНИ В СФЕРІ МІГРАЦІЇ ТА МІЖНАРОДНОГО ЗАХИСТУ («ПРИТУЛКУ»)[1]

 

Протягом 2015 р. проблеми захисту прав людини в сфері міграції та притулку[2] гостро постали на порядку денному законодавчих та виконавчих органів влади в контексті реалізації вимог Плану дій з лібералізації візового режиму ЄС для України та загальносвітової кризи вимушеного переміщення. Втім, суттєвих позитивних зрушень у стандартах захисту прав людини в цій сфері протягом року так і не відбулося, а якість нормотворчих ініціатив уряду, спрямованих на вирішення проблем, виявлених громадянським суспільством та європейськими експертами, залишалася дуже низькою.

Зокрема, 11 березня 2015 р. була прийнята Постанова КМУ №144 щодо норм харчування іноземців, які утримуються або перебувають в пунктах тимчасового перебування іноземців, які незаконно перебувають в Україні (ПТПІ) та пунктах тимчасового розміщення біженців (ПТРБ). Ухвалення відповідних норм було давно на часі[3]. Однак за новими правилами утриманцям ПТПІ та ПТРБ, що як правило не мають жодної «зовнішньої» підтримки, належить давати навіть ще менше їжі, ніж особам, які обвинувачуються у вчиненні злочинів або відбувають покарання в установах пенітенціарної системи[4]. Більше того, нові нормативи не враховують дієтичних потреб утриманців ПТРБ та ПТПІ, в тому числі – пов’язаних із станом здоров’я чи релігійними переконаннями. Не дивно, що одразу після введення в дію Постанови Кабінету Міністрів №144 від 11.03.15 в середині квітня 2015 р. в одному з ПТПІ утриманці оголосили голодування в знак протесту проти погіршення умов утримання. Напругу було знято за допомоги міжнародних організацій, що стали докуповувати провіант.

Втім, як свідчать повідомлення медіа про результати перевірки умов утримання в ПТПІ, що здійснювалася органами прокуратури у відповідь на колективне звернення утриманців цього закладу,[5] підстави для скарг на адміністрацію ПТПІ з боку іноземців є значно ширшими за недостатнє харчування. Йдеться також про неналежне медичне забезпечення та про невиправдано тривалі терміни утримання. Варто зауважити, що національне законодавство не передбачає ефективних можливостей звільнення іноземців та осіб без громадянства з таких установ до спливу максимального 12-місячного терміну, навіть незважаючи на очевидну неможливість примусового видворення таких осіб та повну відсутність альтернативних засобів забезпечення видворення, окрім поміщення до ПТПІ[6]. Коментуючи вимоги протестуючих утриманців ПТПІ, посадовці ДМСУ заявляли про те, що проблем із дотриманням прав людини в сфері міграції та притулку немає та національне законодавство в цих сферах відповідає європейським стандартам[7].

Однак уже у травні 2015 р. проблеми національних систем управління міграцією та міжнародного захисту (притулку) в Україні були піддані серйозній критиці Європейською Комісією в рамках моніторингу виконання Україною вимог Плану дій з лібералізації візового режиму[8]. Керівництво держави визнало наявність проблем в сфері компетенції Державної міграційної служби України[9], що стало поштовхом для кадрових змін у відомстві та активізації роботи над наближенням національного законодавства. Цей процес зробив ДМСУ більш відкритою до конструктивної критики та пропозицій громадянського суспільства і міжнародних організацій, однак не вирішив усіх проблем.

Так, у травні 2015 р. набули чинності важливі зміни до Наказу МВС України №649 «Про затвердження Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту». Цими поправками було продовжено термін дії Довідки про звернення за захистом в Україні, якими документуються шукачі притулку на час вирішення питання щодо їх статусу в Україні, з 2-1 до 6-3 місяців та деталізовано порядок продовження таких довідок під час розгляду центральним апаратом ДМС України та судами скарг на рішення органів міграційної служби. Ними також було усунуто певні процедурні прогалини процесу розгляду заяви, в тому числі на виконання рішення суду про повторний розгляд, передбачено можливість забезпечення перекладу через засоби відео-конференц зв’язку. Втім, практика органів ДМС України засвідчила абсолютну неспроможність цих позитивних нововведень змінити на краще ситуацію з правами шукачів захисту в Україні.

Територіальні управління ДМС, посилаючись на брак коштів для здійснення перекладу, продовжували грубо нехтувати своїм обов’язком щодо забезпечення перекладу особам, які звертаються за захистом в Україні. Вони продовжили вручати шукачам притулку та вимагали від них підписувати важливі юридичні документи, складені українською мовою, не пояснюючи їх змісту зрозумілою заявникам  мовою. Більше того, в порушення вимог ст.3 Європейської конвенції про захист прав людини[10], вони відмовляли шукачам притулку в прийомі заяв, якщо ті самі собі не забезпечували перекладача. Часто територіальні відділення ДМС України вимагали від шукачів захисту подання ще й нотаріально завірених перекладів їх документів, не зважаючи на те, що більшість таких осіб не мають коштів навіть на їжу та дах над головою, не кажучи вже про оплату перекладацьких та нотаріальних послуг.

Проблемним також залишилося питання документування осіб, що звертаються за захистом в Україні на період до прийняття компетентними органами влади остаточного рішення за їх заявами. Продовження терміну дії Довідки про звернення за захистом в теорії мало б спростити доступ шукачів притулку до реалізації ними прав, передбачених ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як то: право на тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу, тощо[11].

Дійсно, занадто короткий термін дії цього документу спричиняв особам, що звертаються за захистом в Україні, значні труднощі, наражаючи їх на ризик значних штрафів, передбачених ст.203 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП). Вважалося також, що саме короткий термін дії цього документу був головною перешкодою в реалізації ними права на тимчасове працевлаштування[12], яке, враховуючи повну відсутність будь-якої матеріальної підтримки з боку держави, могло б допомогти таким людям уникнути ситуації крайньої нужденності[13]. Однак подовження терміну дії Довідки про звернення за захистом виявилося недостатнім для приведення умов приймання шукачів захисту в Україні у відповідність навіть із найбільш базовими міжнародно-правовими стандартами в цій сфері[14]. Адже галузеве законодавство, в тому числі в сфері працевлаштування та будь-якої іншої економічної діяльності, а також реалізації права на шлюб і т.п., вимагає наявності в людини документу, що посвідчує особу, яким Довідка про звернення за захистом не є за визначенням[15]. Більше того, на практиці співробітники територіальних відділень ДМС України часто не дотримувалися нового порядку поводження із такими Довідками та продовжували практику застосування коротких термінів, особливо на стадії судового оскарження. Понад те, співробітники ДМСУ продовжували вимагати від шукачів захисту документальних доказів того, що їх справи все ще перебувають в провадженні судів, або ж (в окремих регіонах) вимагали від них самостійно одержати довідку юридичного департаменту того ж органу ДМСУ і надати її департаменту у справах біженців в якості передумови продовження довідки. В цьому контексті доречно зауважити, що в разі невчасного продовження терміну дії Довідки про звернення за захистом, в тому числі – як показує практика – з вини самої міграційної служби, шукачі притулку притягаються тією ж таки міграційною службою до відповідальності за ст.203 КУпАП та змушені сплачувати величезні штрафи.

На кінець року ще ряд «косметичних» позитивних змін до ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» очікували ухвалення Верховною Радою України[16]. Однак найбільш болючі проблеми національної системи притулку в Україні залишилися поза увагою реформаторських зусиль держави, а саме:

  • занадто короткий термін на оскарження рішень ДМСУ щодо статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту (5 робочих днів для вручення навіть не самого рішення, а повідомлення про нього);
  • відсутність бюджетних коштів для виконання органами ДМСУ свого обов’язку із забезпечення перекладу особам, що звертаються за захистом в Україні на усіх стадіях вирішення питання щодо їх статусу, в тому числі на етапі доступу до процедури;
  • неналежна якість нормативного регулювання процедури звернення за захистом в Україні, зокрема через надмірну бюрократизацію доступу до процедури для заявника і, з іншого боку, відсутність ефективних процесуальних гарантій захисту його прав при зверненні, що уможливлює випадки відмови співробітниками ДМС Україні у прийнятті заяв навіть без фіксації звернення[17];
  • неналежна якість нормативного регулювання процедури оцінки заяв про надання захисту, що дозволяє співробітникам ДМСУ нехтувати доказами, що містяться у авторитетних джерелах інформації про ситуацію з правами людини в країні походження[18], ігнорувати правила «розподілу обов’язку доказування» (burden of proof) в таких справах і принцип «тлумачення сумнівів на користь заявника» (benefit of the doubt)[19] ;
  • необхідність визнання Довідки про звернення за захистом в Україні документом, що посвідчує особу, або ж внесення змін до цілого ряду нормативно-правових актів для забезпечення доступу шукачів захисту до адміністративних (реєстрація шлюбів та народжень і т.п.), соціальних та економічних (посвідчення правочинів, відкриття банківських рахунків, сплата податків, зборів тощо) послуг, що необхідні для реалізації фундаментальних прав[20];
  • необхідність внесення змін до ст.42 Закону України «Про зайнятість населення» та скасування вимоги одержання дозволу на використання праці іноземців для працевлаштування осіб, що звернулися за захистом в Україні[21];
  • недоліки процедур поводження із особами, що потребують міжнародного захисту, в пунктах пропуску через державний кордон України на в’їзд та відсутність належних процесуальних гарантій захисту прав осіб, яким не дозволено в’їзд на територію України, та які утримуються в пунктах пропуску через державний кордон, особливо в міжнародних аеропортах[22];
  • відсутність ефективних правових інструментів у формі «гуманітарного» або іншого статусу, врегулювання правового статусу осіб, що не підпадають під дію ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» чи не відповідають формальним вимогам для одержання дозволу на проживання або перебування в Україні на інших законних підставах, проте не можуть бути видворенні з території України, в тому числі в силу зобов’язань України за міжнародними договорами в сфері захисту прав людини[23];

і нарешті

  • відсутність політичної волі до виконання зобов’язань України за Конвенцією ООН щодо статусу біженців та Європейською конвенцією з прав людини в сфері міжнародного захисту та забезпечення повної, об’єктивної і неупередженої оцінки заяв іноземців та осіб без громадянства щодо надання їм захисту в Україні у відповідності до міжнародних стандартів.

На жаль, протягом 2015 р. в практиці ДМСУ щодо вирішення питання про надання статусу біженця чи додаткового захисту спостерігалися негативні тенденції. На відміну від попереднього року спостерігалося зниження відсотку задоволених органами ДМС України заяв про надання захисту. Почастішали випадки відмов у наданні захисту навіть у справах сирійських біженців, щодо яких, з огляду на сучасну ситуацію в Сирії,  відмова в захисті є неприпустимою[24]. Значного розголосу набули також випадки відмов в наданні захисту в Україні шукачам притулку з Білорусі та Російської Федерації, які не можуть повернутися до країн своєї громадянської приналежності через участь у протестах «Євромайдану», публічну незгоду з офіційною позицією урядів своїх країн щодо конфлікту в Україні та через захист територіальної цілісності України у складі Збройних Сил України або добровольчих батальйонів.

Із цього приводу 4 серпня 2015 р. в день солідарності з громадянським суспільством Білорусі ряд громадських організацій України (Центр Громадянських Свобод, ВБФ «Право на захист» в партнерстві з HIAS, Проект «Без кордонів» ГО «Центр соціальна дія», Євромайдан SOS) звернулися до Президента України з проханням сприяти наданню відповідного статусу тим, хто змушений шукати в Україні захисту через страх переслідування на батьківщині, у тому числі за підтримку Майдану чи активну позицію щодо подій на сході України[25]. Народними депутатами України було висунуто ряд різноманітних законодавчих ініціатив, нібито покликаних вирішити цю ганебну ситуацію шляхом спрощення порядку надання громадянства України певним категоріям іноземців та осіб без громадянства. Втім, на відміну від народних депутатів, правозахисні організації переконані, що єдиним ефективним методом її врегулювання є налагодження національної системи притулку. Адже згідно ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», навіть особи, що приймали активну участь у військових діях на боці України (так звані «комбатанти»), ризикують зазнати жорстокого поводження і серйозних порушень прав людини в разі повернення до Російської Федерації або Білорусі, відповідно – мають усі підстави бути визнаними «особами, які потребують додаткового захисту».

Хибним напрямком реагування національних органів влади на вимоги Європейської Комісії в контексті процесу лібералізації візового режиму в контексті міграції та притулку стала так звана «Операція «Кордон-2015», започаткована в червні 2015 р. В ході її реалізації правозахисні організації одержували численні повідомлення про випадки, що свідчили про вірогідність порушення закону, перевищення повноважень, етнічного профілювання та подібних дискримінаційних дій з боку правоохоронних органів. З таких повідомлень складається враження, що правоохоронні органи прагнули передусім продемонструвати «показники ефективності» своєї роботи на кшталт кількості рішень про примусове повернення та рішень про примусове видворення; кількості осіб, яким відмовлено у в’їзді на територію України; рішень про заборону в’їзду тощо, нехтуючи при цьому стандартами захисту прав людини, в тому числі захисту біженців та шукачів притулку.

В якості одного з багатьох прикладів подібних сумнівних практик правоохоронних органів в рамках Операції «Кордон-2015» можна навести інцидент, зафіксований в сюжеті програми «Абзац!», що вийшов в ефірі Нового Каналу 1 липня 2015 р. під заголовком «Нашестя азійських нелегалів в Україну: їм тут як салом намазано»[26]. Виглядає на те, що в сюжеті задокументована участь неідентифікованих співробітників Державної міграційної служби у порушенні недоторканості житла, процесуальних прав іноземців та незаконне розголошення персональних даних іноземців, а також конфіденційної інформації щодо осіб, які прибули в Україну з наміром просити міжнародного захисту. Окрім цього, правозахисні організації також отримували численні повідомлення про вірогідні випадки незаконного позбавлення волі іноземців та осіб без громадянства та подібних порушень прав людини.[27]

Водночас, слід зробити наголос на позитивних кроках, що впливатимуть на ситуацію в сфері міграції та притулку. Так, затверджена Указом Президента України №501/2015 Національна стратегія у сфері прав людини містить спеціальний розділ, присвячений забезпеченню прав біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, а також іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні. Цим розділом передбачено необхідність вдосконалення законодавства про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, відповідно до міжнародних стандартів; впровадження заходів інтеграції біженців, осіб, які потребують додаткового захисту, іноземців та ОБГ в українське суспільство; забезпечення належних умов для звернення за захистом, в тому числі для дітей, розлучених із сім’єю; забезпечення реалізації особами, яких визнано біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, права на працю, охорону здоров’я та освіту.

Окрім спеціального розділу, Стратегія також містить ряд інших положень, що мають значення для захисту прав іноземців та осіб без громадянства, включаючи шукачів притулку. Зокрема розділ, присвячений проблемі катувань та жорстокого поводження вказує на необхідність додержання принципу заборони вислання іноземців та осіб без громадянства до держав, де їм загрожує неналежне поводження. В той самий час розділ щодо права на свободу і особисту недоторканість вимагає унеможливити безпідставне та неналежним чином оформлене затримання та тримання особи під вартою без рішення суду. Це вказує на необхідність вдосконалення законодавства щодо адміністративного затримання, засобів забезпечення видворення, а також щодо утримання іноземців ОБГ в пунктах пропуску через державний кордон України в результаті недопуску на територію України. Інша важлива ціль, поставлена цим розділом, вказує на те, що утримання під вартою іноземців та осіб без громадянства з метою їх видворення за межі України може бути здійснене лише в якості виправданого необхідністю крайнього засобу забезпечення примусового видворення. Розділ також наголошує на необхідності запровадження альтернативних засобів забезпечення примусового видворення. Досягнення цієї цілі необхідно для гармонізації національного законодавства з відповідними європейськими стандартами[28] та вимагатиме суттєвого реформування національного міграційного законодавства.

На останок слід відзначити, що під кінець 2015 р. Урядом України було розроблено ряд важливих нормотворчих ініціатив, що наразі очікують свого затвердження Парламентом або Урядом. Передусім йдеться про: Проект Закону про внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України (щодо негайного розгляду судами позовів про примусове видворення або щодо затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення іноземців та осіб без громадянства або забезпечення передачі іноземців та осіб без громадянства відповідно до міжнародних договорів про реадмісію) № 3154; Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення положень судового захисту іноземців та осіб без громадянства та урегулювання окремих питань, пов’язаних з протидією нелегальній міграції № 3159; Проект Закону про внесення змін до деяких законів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України № 3224; Стратегія державної міграційної політики України на період до 2025 року; Концепція першочергових заходів з реформування Державної міграційної служби України; Концепція створення національної системи ідентифікації громадян України, іноземців та осіб без громадянства.

На жаль, не зважаючи на ряд позитивних аспектів, що наявні в цих нормотворчих ініціативах, необхідно констатувати їх суттєву концептуальну неузгодженість між собою, а також кричущу сліпоту щодо проблем і пріоритетів, які стосуються захисту прав людини в контексті міграції та притулку.

 

Рекомендації:

  1. Переглянути норми харчування іноземців, які утримуються або перебувають в пунктах тимчасового перебування іноземців, які незаконно перебувають в Україні (ПТПІ) та пунктах тимчасового розміщення біженців (ПТРБ), затверджені Постановою КМУ №144 з метою підвищення калорійності та врахування дієтичних потреб, пов’язаних із станом здоров’я або релігійними переконаннями, при забезпеченні харчування утриманців вказаних закладів.
  2. Запровадити альтернативні утриманню під вартою засоби забезпечення видворення; ефективні процесуальні гарантії прав іноземців при поміщенні їх ПТПІ, а також при утриманні їх в пунктах пропуску через державний кордон України (ППчДК) в наслідок заборони в’їзду на територію; судовий контроль законності підстав утримання іноземців під вартою в ПТПІ для забезпечення видворення, а також в ППчДК в наслідок заборони в’їзду на територію, в тому числі періодичний судовий перегляд підстав утримання іноземців під вартою в зазначених установах.
  3. Збільшити процесуальні терміни для оскарження рішень адміністративних органів стосовно права іноземців на перебування в України. В першу чергу йдеться про збільшення строку, що передбачений законом для оскарження рішень ДМСУ щодо статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з 5 робочих днів до щонайменше 1 місяця з дня вручення копії відповідного рішення. Врегулювати правовий статус осіб, які оскаржують рішення про відмову в продовженні строку перебування, примусове повернення, тощо.
  4. Передбачити достатнє бюджетне фінансування для належного виконання ДМСУ свого обов’язку із забезпечення перекладу особам, що звертаються за захистом в Україні на усіх стадіях вирішення питання щодо їх статусу, в тому числі на етапі доступу до процедури.
  5. Внести до ЗУ «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» та ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» зміни для визнання Довідки про звернення за захистом в Україні документом, що посвідчує особу, або ж внести зміни до цілого ряду нормативно-правових актів для забезпечення доступу шукачів захисту до адміністративних (реєстрація шлюбів та народжень і т.п.), соціальних та економічних (посвідчення правочинів, відкриття банківських рахунків, сплата податків та зборів та ін.) послуг, що необхідні для реалізації фундаментальних прав.
  6. Внесення зміни до ст.42 ЗУ «Про зайнятість населення» та скасувати вимогу щодо одержання дозволу на використання праці іноземців при прийнятті на роботу осіб, які звернулися за захистом в Україні.
  7. Привести національне законодавство в сфері міграції у відповідність із вимогами ст.8 ЄКПЛ (право на повагу до особистого та сімейного життя) шляхом закріплення в ЗУ «Про імміграцію» ефективних (а не суто формальних, що передбачені чинною редакцією) гарантій проти вислання іноземців, які тривалий час проживають в Україні, та вдосконалення передбачених ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» механізмів врегулювання статусу іноземців, які не можуть бути видворенні з території України, в тому числі в силу зобов’язань України за міжнародними договорами в сфері захисту прав людини.
  8. Повністю імплементувати до національного законодавства норми Конвенцій ООН з питань безгромадянства, зокрема шляхом запровадження процедури ідентифікації недокументованих осіб без громадянства та врегулювання їх правового статусу у відповідності до стандартів, закріплених Конвенцією 1954 р. про статус апатридів.

 

[1] Розділ підготовлено експертами ВБФ “Право на захист” в партнерстві з HIAS

[2] Термін «притулок» в цьому розділі вживається не в тому контроверсійному сенсі, що надається йому ст.7 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», а в тому сенсі, в якому цей термін вживається у ст.14 Загальної декларації прав людини, яка цим терміном охоплює всі форми міжнародного захисту, в тому числі і статус біженця, визначений Конвенцією про статус біженців 1951 та інші.

[3] За відсутності правових рамок норми харчування таких осіб визначалися «за аналогією» Постановою Кабінету міністрів України від 16 червня 1992р. №336 «Про норми харчування осіб, які тримаються в установах покарань, слідчих ізоляторах Державної кримінальної виконавчої служби, ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках розподільниках та інших приймальниках Міністерства внутрішніх справ»

[4] За стандартним нормативом 2537 ккал., в т.ч. 84 гр. білків, 67 гр. жирів, 392гр. вуглеводів на день для утриманців ПТПІ або ПТРБ проти 3026,2 ккал., в т.ч. 95,09гр. білків, 90,81гр. жирів, 457,33 гр. вуглеводів для утриманців установ відбування покарань, ізоляторів та приймальниках

[5] Див.: http://bit.ly/1l3NGOy

[6] Див. ч.4 ст.30, ч.17 ст.4 та ч.15 ст.5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», пп.1.8 та 2.2 Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої Наказом МВСУ, Адміністрації ДПСУ та СБУ №353/271/150 від 23.04.12р., а також п. 15 Типового положення про пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України №1110 від 17.07.03р. в світлі рішення ЄСПЛ у справі Локпо і Тоуре проти Угорщини [Lokpo and Touré v. Hungary ], №10816/10 від 20.09.11, в якому ЄСПЛ визнав порядок, що передбачає можливість дострокового звільнення іноземця з пункту утримання мігрантів через відсутність близької перспективи реалізації видворення лише за ініціативи органу виконавчої влади, таким, що суперечить вимогам ст.5(4) ЄКПЛ.

[7] Див.: http://bit.ly/1l3NGOy та http://bit.ly/1lqYc1K

[8] Див. 5й звіт Європейської Комісії щодо прогресу виконання Україною Плану дій з лібералізації візового режиму від 08.05.2015р. за посиланням: http://ec.europa.eu/dgs/home-affairs/e-library/documents/policies/international-affairs/general/docs/fifth_progress_report_on_the_implementation_by_ukraine_of_the_action_plan_on_visa_liberalisation_en.pdf

[9] Див. http://www.eurointegration.com.ua/news/2015/06/4/7034451/

[10] В тлумаченні практики ЄСПЛ дивись рішення M.S.S. v. Belgium and Greece [М.С.С. проти Бельгії та Греції] №30696/09 від 21.01.11, Conka v. Belgium [Чонка проти Бельгії] № 51564/99 від 05.02.02, Hirsi Jamaa and Others v. Italy [Хірши Джамаа проти Італії] №27765/09 від 23.02.12 та інші

[11] Див. ст.13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»

[12] Короткий термін дії Довідки фактично унеможливлював одержання дозволу на працевлаштування таких іноземців, одержання якого вимагається ч.2 ст.42 Закону України «Про зайнятість населення» та робив таких осіб абсолютно неконкурентоспроможними на українському ринку праці.

[13] В цьому контексті варто зауважити, що згідно Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (див. ч.7 ст.5, ч.8 ст.8 та інші) іноземець або особа без громадянства, які клопочуть про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, в Україні зобов’язані здати компетентному органу державної влади України документи, що посвідчують їх особи, за наявності, при зверненні із відповідною заявою. Згідно закону такі документи перебувають на зберігають компетентних органів протягом усього періоду вирішення питання щодо надання цій особі захисту аж до остаточної відмови. При цьому закон не передбачає процедури видачі документів, що посвідчують особу, на руки заявнику навіть на короткий час необхідний для одержання ідентифікаційного коду, відкриття банківського рахунку, реєстрації народження дитини, реєстрації шлюбу, тощо. Окрім того частина заявників, в силу обставин, що змусили їх залишити країни свого походження або зумовлюють неможливість повернення до таких країн, не мають дійних документів, що посвідчують особу та можливості їх одержання/поновлення через дипломатичні представництва іноземних держав.

[14] Щодо базових стандартів умов прийму шукачів притулку див. рішення ЄСПЛ у справі M.S.S. v. Belgium and Greece [М.С.С. проти Бельгії та Греції] №30696/09 від 21.01.11

[15] Див. п.3 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також детальніше про проблеми документування осіб, що звертаються за захистом в Україні: http://migrants.org.ua/sites/default/files/documents/ID%20dox%20draft%20law.pdf

[16] Див. Проект Закону № 3155 про внесення змін до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» щодо вдосконалення процедури документування осіб.

[17] Щодо обов’язку забезпечити доступ до процедури визначення статусу, вживати заходів для приймання потенційних шукачів притулку та документувати намір звернутися за захистом, не залежно від того чи звернулася особа із «належним чином оформленою заявою» див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі Hirsi Jamaa and Others v. Italy [Хірши Джамаа проти Італії] №27765/09 від 23.02.12

[18] Щодо оцінки якості джерел інформації про країну походження та прийняття їх як належного та достатнього доказу обгрунтованості побоювань зазнати переслідувань чи жорстокого поводження див. рішення ЄСПЛ у справі Saadi v. Italy [Сааді проти Італії] №37201/06 від 28.02.2008

[19] Щодо змісту та порядку застосування принципу «тлумачення сумнівів на користь заявника» і розподілу доказування у справах шукачів притулку в контексті обов’язку надання міжнародного захисту, що витікає зі ст.3 ЄКПЛ див. рішення ЄСПЛ у справах Signh and Others v. Belgium [Сінгх та інші проти Бельгії] № 33210/11 від 02.10.12, R.C. v. Sweden [Р.С. проти Швеції] № 41827/07 від 09.03.10.

[20] Див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах Smirnova v. Russia [Смірнова проти Росії], №№ 46133/99, 48183/99 від 24.07.03 та  M.S.S. v. Belgium and Greece [М.С.С. проти Бельгії та Греції] №30696/09 від 21.01.11

[21] Див. рішення ЄСПЛ у справі M.S.S. v. Belgium and Greece [М.С.С. проти Бельгії та Греції] №30696/09 від 21.01.11

[22] Див §2 ч.1 ст.14 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та п.2 ч.5 ст. 14 Закону України «Про прикордонний контроль» в світлі рішення ЄСПЛ у справі Amuur v. France [Амуур проти Франції] №19776/92 від 25.06.96р.

[23] Наприклад, коли йдеться про необхідність забезпечення принципу абсолютної заборони вислання у відповідності до ст. 3 ЄКПЛ (див. рішення ЄСПЛ у справі Saadi v. Italy [Сааді проти Італії] №37201/06 від 28.02.2008), або в тих випадках, коли видворення становитиме непропорційне втручання у право такої людини на повагу до особистого чи сімейного життя, що сформувалося в Україні (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі Rodrigues da Silva and Hoogkamer v. The Netherlands [Родрігес да Сільва та Хуугкамер проти Нідерландів] №50435/99 від 31.01.06).

[24] Див. наприклад рішення ЄСПЛ у справі L.M. and others v. Russia [Л.М. та інші проти Росії] №№40081/14, 40088/14, 40127/14 від 15.10.15р.

[25] Див. детальніше http://ccl.org.ua/news/zvernennya-prezidentu-ukrayini-shhodo-nadannya-statusu-bizhentsya-gromadyanam-bilorusi/

[26] Посилання на цей сюжет не наводиться свідомо, не зважаючи на те, що його можна знайти в інтернеті, оскільки на переконання авторів звіту цей випуск програми «Абзац!» не лише документує ряд порушень закону з боку неідентифікованих співробітників правоохоронних органів та журналістів, а й пропагує расову, національну та релігійну нетерпимість, пропагує та підбурює дискримінацію.

[27] Наприклад утримання протягом декількох днів замкненими в житловому приміщені, або ж доставлення до приміщення територіальних органів ДМС і утримання в кабінеті під замком протягом тривалого часу. Особи, що повідомляли правозахисні організації про такі випадки, як правило, не хочуть вживати заходів для використання передбачених законом засобів правового захисту, посилаючись на страх утисків з боку співробітників правоохоронних органів. Відповідно, автори цього звіту не стверджують, що факти подібних порушень без сумніву мали місце. Втім, навіть наявність подібних сигналів про різні інциденти з різних не пов’язаних між собою джерел, наштовхують на висновок, що Операція «Кордон-2015» заслуговує на тісний контроль на предмет дотримання залученими до її реалізації органами влади законності та стандартів захисту прав людини.

[28] Див. Двадцять керівних принципів щодо примусового повернення, затверджений Комітетом міністрів Ради Європи 04.05.05р., Принцип №6; Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи Rec(2003)5 щодо застосування до шукачів притулку заходів, пов’язаних із утриманням під вартою від 16.04.03; Парламентська Асамблея Ради Європи, № Резолюція 2020 – Альтернативи утриманню дітей-мігрантів під вартою від 03.10.14; ст.28 Дублінського Регламенту (Європейський Союз) №604/2013; ст.26 Директиви про процедури в сфері притулку №2013/32/EU; ст.8 Директиви про умови приймання №2013/33/EU; ст.ст.15 та 17 Директиви про повернення №2008/115/EC; рішення ЄСПЛ у справах Louled Massoud v. Malta [Лоулед Массуд проти Мальти] №24340/08 від 27.06.10, §§68-69, Rahimi v. Greece [Рахімі проти Греції] №8687/08 від 05.04.11, §109, Yoh-Ekale Mwanje v. Belgium [Йох-Еале Мван’є проти Бельгії] №10486/10 від 20.12.11, §§124-125, Popov v. France [Попов проти Франції] №№39472/07, 39474/07 від 19.01.12, §119; рішення Суду справедливості ЄС (CJEU) у справах Hassen El Dridi, alias Soufi Karim [Хассен Аль Дріді, аліас Суфі Карім] №C-61/11 PPU від 28.04.11р., Bashir Mohamed Ali Mahdi [Башир Мохамед Алі Махді] №C-146/14 PPU від 05.07.14; рішення Комітету ООН з прав людини у справах A. v. Australia [А. проти Австралії] №CCPR/C/59/D/560/1993 від 03.04.97, C. v. Australia [С. проти Австалії] №CCPR/C/76/D/900/1999 13.11.02, Saed Shams and Others v. Australia [Саєд Шамс та інші проти Австралії], №№CCPR/C/90/D/1255, 1256, 1259, 1260, 1266, 1268, 1270 від 11.09.07; F.K.A.G. v. Australia [Ф.К.А.Г. проти Австралії] Комунікація №2094/2011 від 20.08.13.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування