Доповідь неурядової організації Freedom House засвідчила, що напередодні президентських виборів в Україні стан у ЗМІ викликає занепокоєння і ставить під сумнів можливість справедливої виборчої кампанії.

Автори доповіді відзначають, що політичні групи критичні до діючого президента та правлячої політичної еліти не мають доступу до електронних засобів масової інформації. Розроблена система цензури включає інструкції президентської адміністрації і спотворює висвітлення новин та політичного життя в країні.

Засоби масової інформації засвідчують високий рівень як подібності у висвітленні, так і подібності у викривленості новин. Хоча, такий стан у ЗМІ вже існував на президентських виборах 1999 року та парламентських 2002 року, напередодні виборів 2004 ситуація погіршилася.

”Існують усі ознаки неспроможності ЗМІ запропонувати не викривлену передвиборчу інформацію, перш за все через залякування з боку властей,” – зазначає Freedom House.

Freedom House рекомендує:

Українському урядові та президентові України:

1) негайно припинити випуск та поширення “темників” та припинити залякування чільних редакторів ЗМІ.

2) Старанно розслідувати усі випадки вбивств, нападів, залякування, (фізичного чи фінансового) проти журналістів.

Центральній Виборчій Комісії:

1) Забезпечити рівний доступ чільних кандидатів на виборах до ЗМІ на державному телебаченні та радіо.

2) Забезпечити можливість кандидатам, які зазнали критики чи негативного висвітлення у державних ЗМІ, висловитися у відповідь впродовж двох місяців до президентських виборів.

Українським ЗМІ:

1) Оприлюднювати та аналізувати результати опитування громадської думки незалежних центрів з високою репутацією та міжнародних моніторингових організацій перед виборами.

2) Запровадити громадянський кодекс та кодекс поведінки журналістів, який би не дозволяв оприлюднювати напередодні виборів інформацію, яка ганьбить чи очорнює кандидатів у президенти і є неправдивою.

Українська служба ВВС

Коли на цілий телеекран я бачу обличчя народного депутата, який ворогує з іншим народним депутатом, котрий резонно закидає першому розпалювання міжетнічної ворожнечі, і обидва вони навіть не з ворогуючих угруповань, – я задумуюсь над діагнозом.

Що ж їх роз’єднує?

Дух ворохобництва, підозри і недовіри, винесений з лукавої школи “монолітної єдності трудящих”? Брак політичної культури? Чи, може, в атмосфері носиться хвороба розладу?

Чи то антисемітизм? Чи ксенофобія? Але ж подібні фобії ми бачимо на однонаціональному і релігійному грунті. І тут конфлікти ще гарячіші …

Отже, коріння хвороби глибші. А з другого боку – ще поверховіші: хіба ми не бачили, як планували і як керували міжконфесійними конфліктами? І люди неглибокої віри гукали, сусід до сусіда: “Ти продався Москві!” – “А ти продався Варшаві!” І часто при цьому вони переступали межі…

Переступ межі – це переступ Божого закону і переступ внутрішнього закону: межі дозволеного.

З Божим законом стосунки полегшені, бо ж він ще до недавна, так би мовити, “не існував”. Межі дозволеного утримував страх перед страшною владою.

Посткомуністична влада дозволила борцям проти власності – привласнювати “народне добро”, деяким автомобілям – їздити по тротуарах, по вулицях ходити, як на пляжі, і кидати недопалки попереду себе…

В лібералізації і в СНІДі ми вмить перегнали Європу, а от після падіння заборон людина совєтської школи не мала сили триматися в межах пристойності. Розперезаність стала прикметою часу: ніщо не стримувало.

Отже, ці дві причини – ослаблення Закону і ослаблення страху – є постійно діючими. За ними ховаються і певні комплекси, і всі гріхи людські.

Назвемо усе це разом “хворобами перехідного періоду”.

Чомусь саме в передвиборний період ці хвороби різко загострилися в банальній кволо протікаючій юдофобії.

Газета “Сільські вісті”, у якої так багато серйозних проблем перед драмою вимираючих сіл і занепадом життя, раптом вдарилася в єврейське питання, мода на яке впала у 80-і роки.

Зачувши мою реакцію, з редакції передали: “Та хай він напише на захист євреїв – ми надрукуємо”.

“А чому, – запитав я, – треба писати “проти” або “на захист”? Чи не може популярна в народі газета триматися з гідністю, на рівні справжніх проблем, замість підігравати низьким нахилам людським?”

“Так тепер же всі газети спекулюють – ті на кримінальній тематиці, ті на сексі, ті на сенсації”.

“Знаєте, мені хочеться виступити на захист культури і людської порядності, яка загрожена так само, як мова і довкілля. Огляньтесь навколо: десь випаровується любов і вкидається агресія…”

Нам треба ясно усвідомити, що несемо на собі важку спадщину української Попелюшки, на яку скидали всі чужі провини.

При всьому бажанні найавторитетніші постаті єврейської культури не можуть протистояти світовій легенді про “український антисемітизм”. І найкращі з поляків не можуть розбити стереотипу “українського різуна”.

Лаґерний образ міжнаціональної толерантності і співпраці був по суті лише початком – дуже важливим початком.

Школа “пролетарського інтернаціоналізму” культивувала періодичну ненависть то до німців, то до євреїв, то до американців… І плебейський елемент залучався до тих кампаній. В тій школі не було культури поваги і самоповаги.

Нинішня українська влада і слуги її – всі з тієї школи. Тягар культури і обов’язки їй чужі. Про національні інтереси і самоповагу їм нагадують чужі люди за кордоном. Там навіть нема кому розуміти потребу освоїти уроки і досвід міжнаціональної співпраці.

Що ж робить українська інтелігенція для закріплення доброго ладу таких взаємин?

Щось робиться і в театрі, і в літературі, і в мистецтві. Кожен в міру сил творить духовний клімат, в якому могла б контактувати краща частина інтелігенції різних національностей.

І десь в тінь мали б відійти активісти і професіонали зі спецслужб, “професійні патріоти”, яким конче потрібно триматися на видноті, хоча у них нема позитивної сили.

На запрошення ізраїльської сторони, переважно лаґерних друзів, до Єрусалиму неодноразово їздили українські делегації. Невгомонний Яків Сусленський, Голова Ізраїльсько-українського товариства, гуртував товариство і в Єрусалимі, і в Києві.

На початку 90-х група українських дисидентів відіслала до ізраїльського суду листа з приводу процесу І. Дем’янюка, винуваченого за чужі провини.

Відомо, що суд виявився на висоті закону. В Україні видано в 3-х томах Михайла Хейфеца, який частіше приїжджає до нас, ніж до рідного Ленінграда.

І треба сказати, що одна фраза Хейфеца про лаґерних українських націоналістів “наши святые старики” – важить більше, ніж усе написане, наприклад, Й. Шлаєном.

Декілька років тому група українських і єврейських дисидентів виступила зі спростуванням дезінформації Й. Шлаєна про участь українців у розстрілах в Бабиному Яру.

Торік київські газети писали про зворушливу зустріч з сіоністом Ар’є Вудкою. Яків Сусленський організував збір інформації про рятування українцями євреїв під час окупації, і цифри були вражаючі. Це передусім оцінка гідності нашого народу.

…

Світ раптом озлобився і опустився. Забруднення і засмічення стало загрозливим.

Рівень почуття відповідальності людей високопоставлених  різко упав.

Чомусь в такі моменти віднаходиться нитка боротьби з сіонізмом – вона була загублена 20 років тому…

Перше, про що хочеться запитати войовників: “Хто вас покликав? Чи ви раптом відкрили правду і поспішаєте відкрити очі іншим?”

Справді, як зрозуміти: професор Василь Яременко має добре ім’я серед студентів. У нього велика бібліотека і літературознавчі напрацювання на багато років.

Хіба він не розуміє, що переходить до любительської гри на чужому полі? Нині на ринку російської інформації є такі книги, від яких аж у носі закрутить.

Ветерани антисемітизму, націоналістичні стратеги, постачальники дезінформації, вожді, зацікавлені в провінційних послідовниках “боротьби за слов’янську єдність”…

Вище епігона – тут не світить. У своїх публікаціях проф. Яременко сказав багато правди і про пограбований народ, і про принижену культуру, і про розтління та продані засоби масової інформації, і про нові різновиди фашизму, і про злоякісне утворення СДПУ(о), і про специфічні смаки власників телеканалів…

Але яка плутанина понять! Починаючи з того, що словом “сіоніст” автор називає і патріотів, і лицемірів, і олігархів…

Було б куди краще, якби про такі речі написав єврейський автор, було б і дещо делікатніше.

Але що найбільше дивує, це дивне звуження обсервації: сіоністи безконтрольно розкрадають і розкладають державу – а де ж Глава держави?

Кацман як редактор неприязної до України газети згадується часто, а Кучма, – ні як гарант недіючої Конституції, ні як універсальний патрон, ні як головнокомандувач з обмеженою відповідальністю, ні як тесть Пінчука!

Знижують достовірність публікації проф. Яременка явно фальшиві ноти. Якщо О. Найман пише про Солженіцина як “запеклого юдофоба”, то можна сказати: “Тільки прогляньте список його публікацій – і все стане ясно”.

Якщо Й.Шлаєн, то в єврейському середовищі вам скажуть: “професійний єврей”. Але якщо проф. Яременко пише про “факт” нашестя євреїв 1941 р. у складі вермахту, та ще геноцид 1932-1933 рр., організований сіоністами, то проти нього залишається виставити текст Й. Шлаєна про українських поліцаїв, що розстрілювали євреїв у Бабиному Яру – і це буде обмін не інформацією, а – вагомий обмін дулями. Один одному…

У своїй монографії “Державний терор як засіб державного правління в СРСР” С. Білокінь показав, що активісти єврейського походження були переважно мало освіченими вислужниками. Скільки б їх не було – не могли вважатися представниками свого народу. Після антитроцкістської кампанії їх роля упала.

Хіба не розуміє С. Білокінь некоректності свого виразу: “єврейська держава?” Розуміє, але чомусь пише…

А проф. В. Яременко вже говорить про відшкодування нам за злочини цієї держави…

З такої павутини можна плести “одяг голого короля”. Але тон цього писання ображає почуття правди. І коли автор обурюється, що лідер “Нашої України” різко відмежувався від нього, то це просто дивує і насторожує.

Віктор Ющенко нині лакмусовий папір, на якому засвічується не тільки Корчинський. Критикуючи лідера “НУ” за відступництво, проф. Яременко погрожує йому втратою кількох мільйонів голосів.

Виходить, що автор сенсаційних публікацій знає, що він напередодні виборів відтягує в нікуди мільйони “заражених”. І це вже будуть не розважливі громадяни, які розуміють, що перемога потрібна не Вікторові Ющенку, а перемога потрібна добрим громадянам України, які прагнуть, щоб їх представляв перед народом і перед світом не колишній парторг, не колишній рецидивіст, а Президент з людським обличчям.

І у нас немає іншого вибору. Виходить, що до таких громадян проф. Яременко не належить.

Хай це не антисемітизм – не будемо ліпити ярликів. Скільки їх у ХХ столітті наліплено, а потім відірвано – посмертно. Скільки реабілітацій підписали ті самі судді і визнали “право мати свою думку”.

А в житті все глибше і ще суворіше. І треба прислухатися до застереження батька відомого вождя: “Троцькі починають, а потім все падає на голови Брон­штейнів”. Старий говорив про відповідальність. Але хто його слухав?

Сьогодні знов пролунали сигнали тривоги. Раптом з кількох телеканалів телефонують – запрошують виступити проти антисемітизму.

“Ви мені телефонуєте? – здивувався я. – А звідки ви дізналися, що я існую на світі? Ніколи ви мною не цікавились. І культурою не цікавились. Навіть ювілеями Гоголя і Шевченка не цікавились. Аж раптом відкрили мою особу. О, як далеко ви зайшли!”

Отже, як тепер кажуть, ми пливемо між Сціллою терпимості і Харибдою нетерпимості – у хижому світі, де плохих заклюють.

Я теж за національний самозахист. Але з дотриманням доброго тону і прийнятих правил гри. Ми повинні творити суспільство злагоди, а не ворожнечі.

Антисіонізм професора В.Яременка огульний, його “анти” розширюється на всіх, хто з ним не згоден. З дивовижною легкістю войовник проти антиукраїнізму геть відкидає “порубаних-посічених” своїх опонентів.

І та купа ще більша за купу сіоністів. І його вже не цікавить, що вони мають добрі імена в літературі. А не згодні вони з проф. Яременком не через особисті почуття і не куплені вони Рабиновичем.

Вони принципово не згодні з некоректністю його аргументації, з упередженістю думки, з нетолерантністю і образливістю тону. І з самою можливістю розглядати жалюгідну ситуацію в Україні як результат дій сіонізму, а не як результат правління незмінного Президента Кучми з його дивовижними повноваженнями.

“Не туди б’єш, Іване” – можна додати до цього слово заїждженого коня з кінофільму Олександра Довженка.

Київ, 30 червня 2004 року

Радіо “Свобода”

Надруковано в бюлетені „Права людини”

(№ 17, 2004 (15 – 30 червня)

http://www.khpg.org

Вибори Президента України пройшли з надзвичайно грубими порушеннями виборчого законодавства. Діюча влада активно і грубо використовувала адміністративний ресурс для того, щоби створити перевагу для одного з кандидатів, а саме – для того, хто представляє саме її.

Чи вдалося їй забезпечити перемогу Віктора Януковича? Існують серйозні підозри, що й у ході самого процесу голосування, і при підрахунку голосів мали місце масштабні фальсифікації. Це думка більшості незалежних міжнародних спостерігачів. У нас немає підстав не довіряти їхнім висновкам, так само як і аналогічній думці українських організацій-членів Міжнародного Товариства „Меморіал”.

У результаті політичне протистояння на Україні переросло в суспільну кризу, що загрожує небезпечними наслідками для самої України, для всього пострадянського простору та для Європи в цілому.

Не секрет також, що кандидат, який представляє діючу українську владу, користується особливими симпатіями російської влади, і що активність офіційної російської політики, спрямованої на досягнення бажаного, на думку Кремля, результату на цих виборах, помітно виходить за межі пристойності. Особливо недоречним видається квапливе поздоровлення, яке російський президент направив Януковичу „за підсумками екзит-полів”. Як би не розвивалися події в найближчі години й дні, у довгостроковій перспективі подібні незграбні й небезпечні жести можуть лише підірвати відносини між двома братерськими народами. Зараз керівникам російської зовнішньої політики необхідно виявляти максимальну стриманість і не допускати ніяких дій, що могли би бути розцінені як рецидив імперського мислення, як непряме або, гірше того, пряме втручання у внутрішні справи суверенної країни.

Міжнародне Товариство „Меморіал” переконано, що народ України сам знайде вихід із кризи.

Ми солідарні з громадянами України, що відстоюють зараз право і свободу у своїй країні.

Ми віримо в перемогу української демократії.

Правління Міжнародного Товариства „Меморіал” (м. Москва)

http://www.memo.ru/

РУПОР

Депутати Держдуми відхилили закон, що передбачає кримінальну відповідальність за заняття проституцією. Законопроект підтримали 78 депутатів, і він не пройшов, тому що для прийняття потрібно 226.

 А саме 226 депутатів, не віддавши свій голос за закон, висловилися проти нього. І, в такий спосіб, підтримали найдавнішу професію у світі. Ініціатива саджати повій у в’язницю надійшла знизу – із Сахалінського парламенту. Сахалінські законодавці пропонували визначити проституцію як “вступ особи будь-якої статі в полові стосунки або інші діі сексуального характеру поза шлюбом з метою одержання винагороди”.

Тобто, якщо дружина з легким характером відправилася на побачення з коханцем і перед половими зносинами коханець подарував їй букет квітів, це можна розглядати як винагорода, і виходить, що місце невірної за ґратами.

Державна Дума продемонструвала сьогодні неймовірну освіченість. Вона виявилася навіть прогресивніше ніж турецький парламент. Парламент Туреччини хотів кримінально карати за подружню зраду, але Євросоюз сплеснув руками, і парламент Туреччини зрозумів, що з таким шаріатом турков не пустять у Євросоюз. І пообіцяв цю норму не вводити. Державна Дума Російської Федерації, незважаючи на те, що Євросоюз Росії навіть не світить, відхилила сахалінський законопроект. Після цього хтось ще буде говорити, що Росія знову рухається по своєму особливому шляху, не розбираючи дороги? Це мерзенний наклеп. Росія – дійсна західна країна. Вона не хоче саджати повій. І в Росії є не тільки сахалінські депутати.

У Росії є мер Воркути Ігор Шпектор, який пропонував три роки тому узаконити у своєму місті публічні будинки. У Росії є депутати, що і сьогодні пропонують легалізувати проституцію і змусити повій платити податки в бюджет. Ці депутати – наприклад, видатний ліберал-демократ Олексій Мітрофанов – затверджують, що легалізація проституції не тільки дозволить знизити рівень злочинності і міліцейської корупції, але, навіть, приведе до спаду епідемії СНІДу й інших захворювань. Але Дума поки що не прислухається до таких продвинутих думок.

Відношення до легалізації або, навпаки, повній забороні проституції, звичайно трактується як моральна проблема. Вважається, що це один з індикаторів розвиненості цивільної свідомості, суспільної толерантності і тому подібного. Однак, у кулуарах Думи обговорювали іншу версію того, що сталося. Говорять, сахалінські депутати, під впливом міліцейського начальства, вирішили посилити покарання за проституцію, щоб збільшити міліцейські побори. Адміністративний штраф, який очікує повію, – кара недостатньо страшна, і відкупитися від неї можна за допомогою менших грошей, ніж від кримінальної статті. Отож – даєш кримінальну статтю!

Державна Дума розсудила інакше. Можливо, в неї на заваді постала міжнародна конвенція, підписана Росією, яка передбачає кримінальне покарання лише за організацію і за схилення до занять проституцією. Про конвенції законодавцям нагадав  замголови комітету з цивільного, кримінального, арбітражного та процесуального законодавства Петро Шеліщ. 

Можливо, парламентарі взяли калькулятор і підрахували, що щоденні відсотки, які відраховуються повіями міліцейському „дахові”, в сумі виявляються більш значними, ніж передбачувані хабарі за звільнення від кримінального покарання. А, можливо, результат справи вирішив екс-губернатор Краснодарського краю батько Кондрат, що в серцях заволав: “Ну треба ж десь на шматок хліба заробляти дітям, молодим!”

РУПОР за матеріалами сайту www.urka.ru

Відповідно до проголосованих парламентом змін стаття 121 Конституції, що визначає сферу діяльності прокуратури, поповнилася ще одним, п’ятим, пунктом. Відтепер на прокуратуру покладено “нагляд за додержанням прав і свобод людини та громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами”.

Функція нагляду прокуратури завжди викликала гарячі суперечки. Нинішня новація додала цій давній та непримиренній дискусії нової сили. У таких випадках останнє слово закон залишає за верховним арбітром — Конституційним судом. Немає сумнівів, що вже найближчим часом йому доведеться звернутися до питання про конституційність нової функції прокуратури. Проте покладати на це великі надії, мабуть, не варто. Річ у тому, що свою думку з цього приводу КС уже висловлював. Тож з великою часткою імовірності припустити, яким буде рішення, можна вже сьогодні.

Існує кілька висновків, що вийшли зі стін КС і стосуються делікатного питання прокурорського нагляду. Вперше зафіксовано п’ятий пункт, що пропонувався до статті 121 Конституції в датованому 30 жовтня 2003 року висновку про внесення змін до Конституції. Він точно повторює варіант прийнятого п’ятого пункту, доповненого лише формулюванням, яке стосується посадових та службових осіб, і суті не змінює.

В усіх висновках щодо поданих проектів Конституційний суд визнавав, зокрема: положення п’ятого пункту, яке з’явилося з 2003 року, не суперечить статтям 157 і 158 Конституції України. Тобто обмежень прав людини і громадянина КС тут не побачив.

Проте не можна не зазначити, що один із висновків містить окрему думку судді КС Віктора Скоморохи, який вважає положення пункту 5 статті 121 законопроекту «Нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, а також за додержанням органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування» нечітким. На думку судді, наведений текст законопроекту щодо контролю «за додержанням прав і свобод людини і громадянина» дублює зміст чинної статті Конституції України. Це стаття 101, відповідно до якої парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює уповноважений Верховної Ради з прав людини. «Залишається тільки робити припущення, яке коло відомств і посадовців охопить і яким чином здійснюватиметься прокурорський нагляд за дотриманням прав і свобод людини і громадянина: чи стосуватиметься він, зокрема, керівників комерційних і некомерційних організацій? Яка доля пункту 9 розділу 15 Перехідних положень чинної Конституції України, відповідно до якого прокуратура продовжує виконувати функцію нагляду за дотриманням і застосуванням законів?» — ставить запитання суддя.

І ще один досить красномовний штрих. Одне із заключних положень законопроекту № 4105 від 5 листопада 2003 року передбачало, що органи прокуратури виконують повноваження, визначені в пункті 5 статті 121 лише впродовж п’яти років із моменту набуття законом чинності. Потім це положення вилучили, і в наступних проектах, переданих на «експертизу» КС, таких обмежень уже не було. Чи означає це, що законодавець розумів явну ущербність новації?

Надамо слово експертам. Народний депутат Сергій ГОЛОВАТИЙ в інтерв’ю журналістам заявив, що відтепер, «якщо суд України прийняв рішення на користь громадянина, Генеральна прокуратура може його анулювати». Він наголосив: тепер судову владу поставлено в залежність від прокуратури, як за часів «сталінського, брежнєвського режиму, чого донині в незалежній Україні не було».

На жаль, про думку представників Генпрокуратури дізнатися не вдалося. Що загалом зрозуміло — поки вирішувалося питання щодо головного «наглядача», було не до дискусій на правові теми.

Василь ОНОПЕНКО, народний депутат, колишній суддя Верховного суду України: «Що стосується доповнень статті 121 Конституції пунктом 5, то ця позиція викликала багато емоцій. Оскільки конкретизація функцій прокуратури щодо здійснення нею нагляду давно й гостро обговорюється. Депутати правомірно хотіли не допустити повернення того жахливого загального нагляду часів прокуратури Вишинського за всім і вся, в тому числі й за судовою владою. Тож хочу всіх заспокоїти. Цього не станеться.

Проголосована редакція дає можливість наглядати тільки за дотриманням прав і свобод людини і громадянина, дотриманням законів із цих питань органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами. Тобто про нагляд, скажімо, з боку прокуратури за судами не йдеться.

Понад те, така редакція статті 121 навіть звужує можливості прокуратури з нагляду.

У разі приведення статті 1 Закону «Про прокуратуру» у відповідність з оновленою редакцією Основного Закону нагляд за військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами й організаціями, незалежно від форм власності, буде просто неможливим. Цього вже не дозволяє Конституція.

Отже, нинішня ситуація не така вже й фатальна, і бити на сполох передчасно. Взагалі, що стосується функцій прокуратури, то загальний нагляд існував відповідно до старого закону «Про прокуратуру» і діяв до 12 липня 2001 року. У чинному законі сам термін «загальний» було вилучено».

Микола СІРИЙ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Інституту держави і права імені Корецького НАНУ: «Насамперед, якщо говорити про пункт п’ятий, то незрозуміло, чи два різновиди нагляду прокуратури він закріплює, чи ж один. Якщо подивитися за текстом, то «нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина» — це одне, що більшою мірою стосується утвердження і гарантій верховенства права. Такі завдання стоять перед уповноваженим ВР з прав людини, президентом України. А в другій частині — «нагляд за дотриманням законів органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами» — йдеться про верховенство закону, а не права. І тут слід застосовувати зовсім інші норми. Вихідною тут має бути стаття 19 Конституції, якою передбачено, що органи державної влади та місцевого самоврядування зобов’язані діяти в установленому законом порядку.

Доповнивши статтю 121 пунктом 5, створили очевидну конституційну колізію. Бо Перехідні положення чинної Конституції засвідчують необхідність ліквідувати загальний нагляд. А в запровадженому пункті йдеться, що в такому, хоча й урізаному, вигляді загальний нагляд є основною і постійною функцією прокуратури. Неможливим є одночасне виконання пункту 9 Перехідних положень і пункту 5 статті 121 Конституції, оскільки вони суперечать одне одному. Мені здається, цих моментів достатньо, щоб порушувати питання про конституційність таких змін перед Конституційним судом України.

Крім того, закріплюючи на такому високому рівні певну функцію, ми зобов’язані виходити з можливості забезпечити її виконання. Якщо розуміти пункт 5 буквально, то виходить, що необхідно кількаразово збільшити штат органів прокуратури. Оскільки через постійні перевірки органів виконавчої влади і місцевого самоврядування їм необхідно буде перевіряти, зокрема, чи належним чином розглядаються сотні тисяч звернень і скарг громадян.

— Ви вважаєте, що вказана поправка більше нагадує радянський варіант прокурорського нагляду?

— Якщо тлумачити положення пункту 5 буквально, з огляду на звичні нам традиції функціонування інституту прокуратури, його слід розуміти як функцію тотального нагляду.

Суть прокуратури в демократичному суспільстві принципово інша. Вона повинна не шукати правопорушення, а передусім мати можливість ефективно реагувати на порушення, котрі стали відомі внаслідок повідомлень ЗМІ, заяв громадян, посадових осіб тощо.

— Чи зможе тепер прокуратура скасовувати рішення судів?

— З огляду на ту першу позицію, про яку ми говорили (два види нагляду малися на увазі у формулюванні цієї поправки чи один), то якщо після «нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина» умовно поставити крапку, то в такому широкому трактуванні прокуратура отримує карт-бланш порушувати питання про те, що суди неналежним чином захищають права і свободи громадян. Тобто таке формулювання створює конкуренцію між судовою функцією та функцією прокуратури. Допускати настільки неоднозначне тлумачення вкрай невірно.

Ще один дуже важливий момент. Надавати додаткові повноваження прокуратурі можна виключно за умови її деполітизації, підвищення фахового, інтелектуального рівня співробітників. З другого боку, реалізація такої функції уможливиться лише тоді, коли вся судова система працюватиме не формально, а справедливо, з огляду на правомірність, а не на буквальне розуміння законності. У такому контексті можна буде говорити про необхідність посилення ролі прокуратури».

До речі, що стосується кадрового складу та деполітизації. Коли генпрокурор Г. Васильєв заявив про прагнення уникнути «політичної торгівлі» своїм чесним ім’ям шляхом подання заяви про відставку, звільнене крісло позбавило сну багатьох. У найбільш нетривіальний спосіб нагадав про себе попередник Г.  Васильєва Святослав Піскун, якого славетний Печерський суд столиці так вчасно поновив на посаді. Нагадаємо, що С. Піскуна звільнили з посади восени 2003 року. Проте суд відновив термін позовної давності, почув пояснення С. Піскуна про те, що на нього в зв’язку з розслідуванням кількох кримінальних справ чинили жахливий тиск, а отже, він не міг звернутися до суду для відновлення своїх прав. Цікаво, що цей нестерпний пресинг усе ж не перешкоджав Святославу Михайловичу з лютого цього року працювати на благо Батьківщини на посаді заступника секретаря Ради національної безпеки й оборони України.

Л. Кучма, як і обіцяв, прийняв відставку Г. Васильєва. І відновив своїм указом С. Піскуна на посаді генерального прокурора, про що повідомили агенції з посиланням на прес-службу адміністрації Президента.

С. Піскуна було звільнено з посади на підставі рішення Координаційного комітету з боротьби з організованою злочинністю та корупцією при Президенті, очолюваного тоді Ольгою Колінько. Формулювання були досить жорсткими. Йшлося про невиконання належним чином указів Президента і формування генпрокурором власного політичного іміджу. Тоді ж констатувалося, що керівництво Генпрокуратури допустило порушення, які завдали істотної шкоди авторитетові прокуратури і держави в цілому.

Пригадується, відразу після відставки С. Піскуна, якого після всіх озвучених обвинувачень варто було б віддати під суд, розпочалися масові виступи в пресі його підлеглих, котрі нарікали на те, що екс-начальник змушував їх займатися різними непотрібними справами, зловживаючи службовим становищем. Очевидно, сьогодні запитань до пана Піскуна більше немає.

А чудес оперативності, які він свого часу демонстрував з метою проінформувати Л. Кучму про реальне просування у розслідуванні справи Гонгадзе (що справді було, хоча самої справи С. Піскун, наскільки відомо, у руках не тримав), більше він, мабуть, виявляти не стане. Як і формувати власний політичний імідж.

Промовистий факт повернення генерального прокурора змушує замислитися над запитанням — це що, ті зміни, за які боролися?

Громадянська кампанія “ПОРА!” стартувала в ніч з 28 на 29 березня, коли у 17 обласних центрах України була здійснена одночасне розклеювання листівок із запитанням “Що таке кучмізм?”, під час якої було заарештовано 10 наших активістів. Проте цю ідею здається почали також використовувати у своїх цілях ІНШІ люди.

Розклеювання листівок супроводжувалася інформаційним повідомленням, де єдиним офіційним джерелом діяльності кампанії оголошувався сайт http://kuchmizm.info. На сайті зазначалося, що ГК “ПОРА!”, не підтримуючи жодного кандидата у Президенти та жодну політичну силу, боротиметься за чесне проведення виборів та проти правлячого в Україні режиму, але не припинить своє існування і після виборів, оскільки головною метою кампанії є побудова громадянського суспільства. Кампанія будувалася за мережевим принципом відсутності формальних лідерів та офіційних посад.

Майже через місяць під час виборів у Мукачевому з’явився “двійник” кампанії “ПОРА!” (іноді також називають жовта „ПОРА”), а саме заявила про себе інша організація, яка взяла собі таку ж саму назву, назвавшись інформаційно-просвітницькою кампанією та заснувавши сайт http://pora.org.ua. ІПК “ПОРА” мала ієрархічний принцип побудови, мала лідерів та посади (кущові, ройові тощо). В ІПК “ПОРА” існувала Рада, рішення якої були обов’язковими до виконання, а повний склад невідомий переважній більшості активістів. Попри декларування аналогічного з ГК “ПОРА!” принципу непідтримки жодного кандидата до Ради входили і деякі народні депутати з блоку “Наша Україна” (Стецьків, Павленко). Засновники й активісти ГК “ПОРА!” участі у заснуванні ІПК “ПОРА” не брали і дізналися про її появу із мас-медіа.

В цій ситуації Громадянською кампанією “ПОРА!” було прийнято рішення не висловлювати обурення щодо копіювання її назви, оскільки на той час ГК “ПОРА!” ще не була широко відома, і це було б сприйнято народом як проста боротьба за бренд, що зашкодило б головній меті – боротьбі з правлячим в Україні режимом. Було також прийнято рішення про налагодження стосунків з ІПК “ПОРА”, проведення спільних акцій та переговорів про об’єднання. За погодженням обох сторін 22 серпня було оголошено, що віднині існує єдина Громадянська кампанія “ПОРА!” з єдиним логотипом, малюнок якого являв собою поєднання логотипів обох кампаній (сонце, що сходить + годинник).

На момент об’єднання Громадянська кампанія “ПОРА!” значно випереджала Інформаційно-просвітницьку кампанію “ПОРА” як за кількістю акцій, так і по кількості регіонів, в яких вони були проведені. Обласними координаторами єдиної кампанії в переважній більшості стали активісти саме ГК “ПОРА!” (і лише в кількох регіонах вони одночасно належали до обох організацій).

28 січня 2005 року відбувся форум ГК “ПОРА!”, в якому взяло участь біля 300 активістів кампанії, в тому числі й ті активісти, які визнавалися обласними координаторами засновниками як ГК, так і ІПК “ПОРА!”. На форумі було заявлено про продовження діяльності у формі саме громадянської кампанії, в організаційно-правовому форматі всеукраїнської громадської організації, завданням якої тепер стає декучмізація – ліквідація негативних тенденцій у політичному, економічному й соціальному житті країни, які залишилися у спадок від попереднього режиму.

Натомість наступного дня частина активістів ГК “ПОРА!” провела в готелі “Русь” так зване “урочисте закриття громадянської кампанії “ПОРА!”. При цьому серед 200 гостей були присутні лише 30 активістів кампанії, які не були ні засновниками, ні регіональними координаторами. Про “закриття кампанії” також говорилося в інформаційному повідомленні, підписаному Владом Каськівим.

Активісти громадянської кампанії “ПОРА!” визнають право Влада Каськіва та його однодумців припинити свою участь у Громадянській кампанії “ПОРА!”, однак не можуть погодитись з їх правом розпустити кампанію попри бажання переважної більшості активістів кампанії.

Тим більше дивним є те, що ті самі люди, які оголосили про “закриття” Громадянської кампанії “ПОРА!”, після цього засновують організацію з назвою… Громадянська кампанія “ПОРА!”, яка має намір здійснювати громадський контроль за політиками. Водночас засновники цієї організації проголошують намір створити політичну партію. Незрозуміло, як вони планують поєднати роль політиків і роль громадського контролю над політиками.

РУПОР 
за інформацією www.kuchmizm.info 

До редакції “РУПОРу” звернувся позивач і ми передруковуємо його статтю з сайту домівка. Комусь висловлені тези можуть здатися спірними – отож запрошуємо охочих до обговорення. 

Передусім суттєва засторога. Щодо мого ставлення до національних меншин. Мені добре відомо, що сердюки (представники національних меншин) більш віддано захищали Україну, аніж самі українці. До речі, можливо, відомій Вєрці дали прізвище Сердючка для того, щоб сплюндрувати пам’ять про цих воїнів? Мені відомо, що німець-комендант Батурина загинув, захищаючи столицю України, а зрадив українець. Мені відомо, що в армії УНР було лише 80 відсотків українців, а решта – солдати інших національностей (навіть китайці). Я вважаю, що в майбутніх визвольних змаганнях на боці українців буде брати участь ще більший відсоток громадян інших національностей, бо проблема не в національних меншинах, а в значній мірі в са-мих українцях.

Досі в Україні уникали розгляду мовних конфліктів і зокрема конфлікту між носіями української та російської мов з позиції прав людини в цілому та зокрема з позиції представників корінної нації і російської меншини. Я свідомо ставлю акцент на конфлікті саме між носіями української і російської мов, оскільки саме російська мова є реальним і діючим інструментом знищення української нації. Бо лише мова є визначальним чинником національної приналежності. Саме тому в Рамковій конвенції “Про захист національних меншин” найбільш чітко і широко виписані саме мовні права. Українці повторюють шлях своїх північно-східних сусідів – фіно-монгольських народів, що перейнявши чужу їм церковнослов’янську мову стали “чьімі-то – рускімі”. Постановка питання саме так на часі тому, що в текстах міжнародних угод про права використовується термін “більшість населення”, а ми, українці, перетворюємось в меншість. При чому в меншість, яка вже зараз, ще будучи більшістю, має в себе вдома прав значно менше, ніж російська меншина. І в значній мірі мовний конфлікт в Україні породжений незнанням українцями своїх прав.

Я розглядаю тему з точки зору прав, передбачених міжнародним та внутрішнім законодавством, порівнюючи задекларовані права з реальним станом прав паралельно українців та росіян. Але спочатку наївне питання. Чому в Україні на всіх рівнях під будь-яким приводом уникають розгляду тем, пов’язаних з правами українців? Тому що права людини в цілому і право на мову зокрема є базовим елементом гідності. І тому спочатку слід коротко розглянути і уяснити поняття гідності, достоїнства. Визначення цього явища маємо в Новому тлумачному словнику української мови: достоїнство, гідність – це зовнішній (підкреслюю – зовнішній) вияв усвідомлення своїх прав, свого значення, поваги до себе. Як бачимо, гідність – це дуже просто: спочатку пізнай і усвідом свої права, а потім зовнішнє прояви це усвідомлення – і ти маєш гідність. Наведу досить простий і нейтральний приклад гідності тварини. Вона, тварина (корова, коза …), чудово усвідомлює своє право бути нагодованою і видоєною. І якщо з реалізацією цього права виникає затримка, то вона (тварина), що робить? – мукає, бекає і т. д. І в такий спосіб зовнішньо виявляє усвідомлення своїх прав – демонструє свою гідність. Повертаємось до нас, українців. Скільки різноманітних товарів щороку продається українцям з порушенням їхніх мовних прав? Мільйони одиниць. І де той зовнішній вияв усвідомлення своїх прав? Нема. Чому? Бо українці не знають своїх прав і не знають, як їх зовнішньо виявити. А кому потрібно, щоб українці мали гідність? Очевидним, є те, що лише окупаційна влада зацікавлена у відсутності в підкорених гідності, а відтак і в приховуванні від корінної нації відомостей щодо її прав.

Розглядаючи законодавчі акти про права, також слід пам’ятати і про обов’язки, покладені на сторони тими ж документами. Це суттєво. Які ж вони ці мовні права, стосовно кого вони порушуються, як вони узгоджуються з обов’язками?

Мовні права викладені в “Загальній декларації прав людини”, в Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини 1950 року”, в Рамковій конвенції “Про захист національних меншин”, в Конвенції “Про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин”, в Конституції, в Законі “Про мови в Українській РСР” та в Законі “Про захист прав споживачів”.

По можливості я буду намагатися цитувати не повні тексти тих чи інших статей, а лише суть, запропонованого законодавцем. Оскільки, як зазначалось вище, права і гідність взаємопов’язані, то логічним буде звертати увагу і на гідність.

Безперечно, базовим документом при розгляді питань прав людини має бути “Загальна декларація прав людини”. У статті 2 зазначено: “Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від …, мови, …, національного … походження …”. Далі а тексті згадка про мову відсутня, але є статті, що мають до мови безпосереднє відношення. Так стаття 12 зазначає: “Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте … життя, …. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань”.

Аналогічні вимоги викладені і в Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини 1950 року”. Стаття 14 говорить: “Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою мови, … національного походження …”. А стаття 8 зазначає: “Кожна людина має право на повагу до її особистого життя”.

Який зв’язок вислову “особисте життя” з мовою? Звернімось до Нового тлумачного словника української мови. “Особистий – який є власністю окремої особи, безпосередньо належить їй, власний. Життя – діяльність людини в тих або інших проявах. Який безпосередньо стосується якої-небудь особи, пов’язаний з нею; інтимний, приватний , індивідуальний”.

І ніхто не заперечить, що мова – це прояв діяльності людини, який безпосередньо стосується людини, є її власністю, пов’язаний з нею і є приватним, індивідуальним. Мовою українців є українська мова. Це є одним з проявів життя і безпосередньо стосується особистого життя українців. То ж порушення мовних прав шляхом застосування в суспільному житті України чужої мови та ігнорування української мови є “безпідставним втручанням в особисте життя” і це явище має тотальний характер – від мови спілкування продавця магазину до мови виступу президента.

Щодо “права на захист закону від такого втручання або таких посягань”, то певні норми в законодавстві України в дуже обмеженій кількості існують. Проблема не тільки в ігноруванні державою цих норм, а й в непоінформованості українців про ці норми та про можливість скористатися таким правом на захист.

А ось текст статті 5 “Загальної декларації прав людини”: “Ніхто не повинен зазнавати …, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання”. Аналогічні вимоги викладені і в статті 3 Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини” 1950 року: “Жодна людина не може бути піддана нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню”.

Гидувати мовою корінної нації – це по-людськи? Це не по-людськи і це принижує гідність. Це я щодо “поводження” з нами, українцями, підчас різних публічних спілкувань будь-кого, в тому числі і президента, і не лише з громадянами України, а й з гостями України. Існуюча практика переходу в спілкуванні на російську мову з українськими росіянами, – це, на мою думку, зневага інтелекту цих росіян.

Цитую статті 22 та 27 Загальної декларації прав людини: “Кожна людина, як член суспільства, має право на … здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у … культурній галузях.. Кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства”. Чи може українець “як член суспільства здійснювати необхідні для підтримання його гідності і для вільного розвитку його особи права у культурній галузях” в умовах нехтування українською культурою? Ні. Чи може українець “вільно брати участь у культурному житті суспільства”, якщо в цьому суспільстві обмежено існування його культури? Ні, не може. Чи є культурною людина, яка не знає мови свого роду (нації) або погано нею володіє? Ні.

І окремо про вислів “скільки мов я знаю – стільки раз я людина (культурний, розумний і т. д.). Цю хибну думку спростую на прикладі АвтоЗАЗу. Згідно з цим висловом слід розуміти, що працівники АвтоЗАЗу, володіючи двома мовами, вдвічі освіченіші, вдвічі культурніші, вдвічі розумніші за працівників “Мерседеса”, “Вольво”, “Тойоти” і так далі, які володіють однією мовою. Тоді “Таврії” мають бути вдвічі кращими за “Мерседеси”, “Вольво”, “Тойоти” і так далі. Будь-хто з автомобілістів запевнить, що це далеко не так. А якщо у зворотному порядку перенести критерії з автомобілів на їх виробників, то працівники АвтоЗАЗу не “тягнуть” і на одну людину. І як не дивно – цьому заважає двомовність. У класичній праці “Думка і мова” відомий мовознавець О.Потебня з приводу двомовності писав: “Знання двох мов у ранньому віці – це не володіння двома системами зображення й повідомлення одного й того самого кола думок. Навпаки, воно роздвоює це коло й наперед утруднює досягнення цілісності світогляду, заважає науковому абстрагуванню”.(Стор. 166, 167) І далі (стор. 170) вчений про вивчення іноземних мов дітьми пише: “Так з дітей, які мають непогані здібності, робляться напівідіоти, живі пам’ятники безглуздя і душевного холопства батьків”. І щодо двомовності цілих націй (стор. 170): “Вплив двомовності на більш широкі класи населення, майже на цілі, хай малочисельні, народи, як чехи, я думаю, теж несприятливий”.

Я далекий від того аби вважати працівників АвтоЗАЗу напівідіотами (за Потебнею), але “Таврії” ще чогось не вистачає. Для початку – інформації для споживача українською мовою.

І ще одне зауваження. Я не зустрічав людей, схильних прирівнювати інтелект папуги до людського інтелекту лише тому, що папуга зміг вивчити людську мову.

Тема мовних прав викладених в “Загальній декларації прав людини” завершується статтею 29: Кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі. Про обов’язки ( в т. ч. національних меншин) нижче, а от “обмежень, які встановлені законом”, то в Україні достатньо законів, які ігнорують “справедливі вимоги моралі” щодо українців, порушують їхні права. Наприклад, стаття 13 Закону “Про мови …”, адже виготовлення технічної і проектної документації російською мовою приневолює українців (і тих, хто розробляє, і тих, хто потім користується цією документацією) до примусової праці з перекладу. Стаття 36 робить поблажку українцям лише щодо маркування товарів, але реалії інші.

Так, панове українці, незалежно від рівня володіння чужою мовою ви здійснюєте роботу з перекладу. І роботу важку. Поцікавтесь, яка вартість праці і які затрати часу при перекладі з російської на українську. Поцікавтесь, що кажуть про двомовне “сіпання” психологи. А стаття 4 Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини 1950 року” говорить: “Жодна людина не може перебувати в рабстві або в підневільному стані. Жодна людина не може бути приневолена до примусової чи обов’язкової праці”. А українці в Україні перебувають в “підневільному стані” і їх “приневолюють до примусової чи обов’язкової праці”, бо не можуть вільно спілкуватись своєю мовою, бо примушують і зобов’язують до праці. Це в повній мірі відноситься до будь-якого застосування щодо українців чужої їм мови: газети, телебачення, торгівля, робота на виробництві космічних апаратів чи унітазів, виступи політиків і так далі.

Маленьке узагальнення, яке необхідно зробити після ознайомлення з мовними правами українців, передбаченими чинним законодавством. Варіант “нє нравітся – нє покупай, нє чітай, нє смотрі, нє слушай” не проходить. Має діяти варіант: порушуєш права – не виробляй, не торгуй, не друкуй, не показуй, не транслюй.

Доречне, на перший погляд, зауваження, що росіяни теж люди і вони також мають ті ж самі права в Україні, ґрунтується виключно на ігноруванні тієї обставини, що росіяни є національною меншиною. А ця обставина є суттєвою для визначення прав і (не забуваймо) обов’язків.

Для початку ознайомимось з мовними правами національних меншин. Вони, права національних меншин, викладені в Рамковій конвенції “Про захист національних меншин”. Існує також Конвенція “Про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин” підписана в Москві 21 жовтня 1994 року, але вона є документом обмеженим в дії територіями 12-ти держав і в основному дублює Рамкову конвенцію. Тому базовою має бути Рамкова конвенція “Про захист національних меншин”. У цьому документі темі мови приділено статті 10, 11, 12 і 14.

Але спочатку зверну вашу увагу на статтю 4. “Сторони зобов’язуються гарантувати особам, які належать до національних меншин, право рівності перед законом та право на рівний правовий захист. У цьому зв’язку будь-яка дискримінація на підставі приналежності до національної меншини забороняється”. Перебіг розгляду судових позовів українців щодо захисту свого права на українську мову свідчить про відсутність “права рівності перед законом та права на рівний правовий захист” та наявність “дискримінації на підставі приналежності” саме до української нації..

Цитую далі статтю 4. “Сторони зобов’язуються вжити, у разі необхідності, належних заходів з метою досягнення у всіх сферах економічного, соціального, політичного та культурного життя повної та справжньої рівності між особами, які належать до національної меншини, та особами, які належать до більшості населення. У цьому зв’язку, вони належним чином враховують конкретне становище осіб, які належать до національних меншин. Заходи, вжиті відповідно до пункту 2, не розглядаються як акт дискримінації”.

Тож спираючись на “повну та справжню рівність між особами” та “враховуючи конкретне становище осіб, які належать до національної меншини та до більшості населення”, розглянемо статті 10, 11, 12 та 14 на предмет дискримінації українців в нєзалєжній Украінє.

Стаття 10.

“1. Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право на вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини, приватно та публічно, в усній і письмовій формі.”

Прикладів з побуту “вільного і безперешкодного використання” української мови може навести будь-який українець безліч. Тому мене не здивувала інформація про побиття в київському тролейбусі Тетяни Чорної за те, що вона розмовляла українською мовою.

“2. У місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин або де вони складають значну частину населення, на прохання таких осіб і якщо таке прохання відповідає реальним потребам, Сторони намагаються забезпечити, по можливості, умови, які дозволяють використовувати мову відповідної меншини у спілкуванні цих осіб між собою та з адміністративними властями.”

В Україні, де “традиційно проживають” українці, “адміністративні власті” спілкуються з українцями переважно чужою мовою. Це однозначний факт. І відстояти своє право не просто. Луганська міська рада надала луганчанину Мельничуку Сергію відповідь російською мовою і лише апеляційний суд визнав це порушенням.

Стосовно процитованої вище норми розглянемо такий аспект – українець в місцевій адміністрації де традиційно проживають національні меншини. У зв’язку з цим доречно звернути увагу ще на один документ, взятий із сайта Ющенка. Називається він так: проект Указу Президента України “Про захист прав громадян на використання російської мови …”. На перший погляд є певна відповідність цих двох документів один одному. Виходить, що українець в адміністрації має знати щонайменше дві мови – або ще краще – забути рідну. Але зверніть увагу на застороги, викладені в Рамковій конвенції: “на прохання таких осіб і якщо таке прохання відповідає реальним потребам, Сторони намагаються забезпечити, по можливості”. Чому такі перестороги? Та тому, що українець має право знати лише свою мову і не може бути приневолений до примусової роботи – вивченню чужої. А у випадку володіння чужою мовою не може бути приневолений до примусової роботи – спілкування чужою мовою без власного бажання. Навіть в місцях компактного проживання тих, хто гидують українською мовою. Отже, проект указу Ющенка грубо порушує права українців: приневолює до примусової роботи і унеможливлює зайняття посад в адміністраціях.

“3. Сторони зобов’язуються гарантувати кожній особі, яка належить до національної меншини, право бути негайно поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту, про характер та причини будь-якого обвинувачення проти неї та право захищати себе цією мовою, у разі необхідності, з використанням безкоштовних послуг перекладача.”

Запропонуйте працівнику силових структур спілкуватись з вами українською. Шанс мати додатковий клопіт сповна реальний. Навіть у стінах Верховної Ради.

Стаття 11

“1. Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право використовувати своє прізвище (по батькові) та ім’я мовою меншини, а також право на їх офіційне визнання, відповідно до умов, передбачених у їх правових системах.”

Панове, скільки раз вас ставили нижче нацмена, перекручуючи на російський лад ваші прізвище, ім’я та по батькові в офіційних документах? Безліч.

“2. Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право публічно виставляти вивіски, написи та іншу інформацію приватного характеру мовою її національної меншини.”

В Житомирі я подав до газети оголошення про продаж квартири українською, а надрукували російською. Гривні чомусь в рублі не конвертували. Це не вивіска і не напис на стіні, а офіційна газета. І нуль прав для українця.

“3. В місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національної меншини, або де вони складають значну частину населення, Сторони намагаються, в рамках своїх правових систем, в тому числі, у разі необхідності, угод з іншими державами, і враховуючи їх конкретне становище, використовувати традиційні місцеві назви, назви вулиць та інші топографічні покажчики, призначені для загального користування, також і мовою відповідної меншини, якщо у цьому є достатня необхідність.”

Тут теж однозначність: українці “традиційно” в Україні вже не проживають.

Стаття 12

“1. Сторони, у разі необхідності, вживають заходів в галузях освіти та наукових досліджень з метою сприяння вивченню культури, історії, мови та релігії своїх національних меншин та більшості населення.”

“Сторона” Україна і тут ставить українців нижче національних меншин, бо про “сприяння вивченню …” можна лише мріяти.

Стаття 13. Увага!

“1. В рамках своїх освітніх систем, Сторони визнають за особами, які належать до національних меншин, право створювати свої власні приватні освітні та учбові заклади і керувати ними.

2. Здійснення цього права не накладає ніяких фінансових зобов’язань на Сторони.”

Існування в Україні державних шкіл з російською мовою навчання суперечить документу ратифікованому Україною! Податки українців не можуть витрачатись на утримання шкіл національних меншин. Натомість скільки українських шкіл в Донецьку? Та й чи є дійсно українськими існуючі українські школи? Вийшовши з “української” школи № 185 міста Києва, язико-рускі дітки цькують свого однокласника українця передражнюючи його рідну мову. На біса здались такі українські школи?

Далі ще цікавіше. Стаття 14

“1. Сторони зобов’язуються визнати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право вивчати мову своєї меншини.

2. У місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин, або де вони складають значну частину населення, у разі достатньої необхідності, Сторони намагаються забезпечити, по можливості та в рамках своїх освітніх систем, особам які належать до цих меншин, належні умови для викладання мови відповідної меншини або для навчання цією мовою.”

А чи всі українці мають можливість вчитися українською? Тут теж українців тримають за другий сорт.

Але увага!

“3. Пункт 2 цієї статті застосовується без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою.”

Виявляється, якщо російській меншині “какась льогче па рускі”, то вивчення російської мови російською меншиною має припинитися, оскільки така позиція свідчить, що вивчення російської мови завдає шкоди вивченню української мови. Це позиція міжнародного права.

Розгляд мовних прав через призму Рамкової конвенції “Про захист національних меншин” логічно завершити посиланням на статті 20 та 21, котрі покладають обов’язки на національні меншини “… будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення …” та “Ніщо у цій Рамковій конвенції не може тлумачитись як таке, що передбачає будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або здійснювати будь-які дії, що суперечать основним принципам міжнародного права, і зокрема принципам суверенної рівності, територіальної цілісності та політичної незалежності держав”.

Безперечно, особи, що належать до національних меншин і поважають права українців, існують. Але й існує 15 відсотків населення, що ненавидять будь-що українське.

Тож, панове українці, що ми маємо? Ми маємо абсолютне ігнорування чинного міжнародного законодавства щодо прав людини стосовно українців і дискримінацію їх за ознакою мови і національного походження. Маємо необґрунтовані переваги російської меншини. Маємо безліч питань. Маємо потребу в боротьбі за відновлення своїх прав. Маємо чужу нам, українцям, державу.

Володимир Богайчук

РУПОР

Епізод 2.

Так вже повелось, що багато інформації про порушення фундаментальних прав людини Регіональний інформаційний та правозахисний центр для ґеїв і лесбійок “Наш світ” отримує від самих винуватців цих порушень. Не виняток – і ситуація довкола пікетування технікуму при МАУП.

У 21 числі скандально відомого тижневика МАУП „Персонал” опубліковано офіційного листа за підписом Президента МАУП Георгія Щокіна на ім’я Голови КМДА О. Омельченка. Вочевидь, саме про це повідомлення йшлось у згадуваному вже листі на адресу Центру за підписом п. Ільгова.  Прокоментуємо  тут лише деякі, найбільш показові, фрази.

Шановний Олександре Олександровичу!

Як нам стало відомо, Київською міською державною адміністрацією дозволено проведення 17 травня з 12 до 14год. біля технікуму МАУП мітингу гомосексуалістів…

Вже перша фраза листа викликає запитання: з яких джерел МАУП стало відомо про те, що КМДА дозволила пікетування? Не треба бути досвідченим юристом, щоб знати, що в Україні не існує дозвільної системи, отже КМДА в принципі не могла дозволяти чи забороняти акцію.

Тут може йтись лише про те, що КМДА не вважала за доцільне просити суд обмежити право активістів Центру на мирні зібрання (це нам, до речі, телефоном повідомила і начальник Управління з суспільно-політичних питань Головного управління з питань внутрішньої політики КМДА Валентина Іванівна Коровіна). Однак про це представники МАУП могли дізнатись лише від самих працівників КМДА.

Носії гомосексуальної патології (вони становлять лише 2-4% від загальної кількості населення) поводяться нахабно, розбещено й агресивно, про що свідчать їхні сайти в Інтернеті…

У 1991 році Всесвітня Організація Охорони Здоров’я виключила гомосексуальність зі списку психічних і поведінкових захворювань. В Україні немає ні кримінального, ні офіційного медичного переслідування за добровільні сексуальні зносини між особами однієї статі, що досягли 16 років. Як немає і будь-якої статистики про частку гомосексуалів в українському суспільстві. Проте авторам цитованого листа це, як бачимо, не відомо. В Інтернеті можемо знайти сайти, що свідчать про не менш нахабну, розбещену й агресивну поведінку окремих гетеросексуальних індивідів. Але жодні Інтернет-сторінки не можуть свідчити про поведінку правозахисних організацій.

Содоміти замість лікуватися намагаються втягти у свої протиприродні стосунки неповнолітню молодь, для чого і влаштовують свої недолугі акції поблизу навчальних закладів…

…Тому, Президія МАУП, відчуваючи всю відповідальність за долю довірених нам дітей, прийме необхідні заходи, аби не допустити аморального свавілля поблизу своїх навчальних закладів. Ми… не допустимо розбещення молоді, хоч би від кого воно виходило…

Пікет мав на меті привернути увагу громадськості до порушень прав людини на ґрунті сексуальної орієнтації, й жодним чином не міг пропагувати ті чи інші сексуальні вподобання. Як бачимо з листа, керівництво МАУП вдає, що їм не було відомо про мету пікетування. Лист є також свідченням неабиякої фантазії його авторів. На відміну від них, нам не вдалось уявити, яким саме чином активісти Центру могли „втягти у свої протиприродні стосунки” студентів технікуму. Не вперше діяльність правозахисних громадських організацій ґеїв та лесбійок намагаються показати як таку, що пропагує сексуальні зносини.

Показово, що МАУП кваліфікує акцію, спрямовану  на захист прав людини як  „аморальне свавілля”.

Просимо…скасувати запланований гомосексуалістами мітинг біля технікуму МАУП, оскільки демократія – це передусім воля і інтереси більшості. Просимо також притягти до відповідальності працівників міськдержадміністрації, які  видали дозвіл на таку аморальну акцію і відкрити у Києві спеціальні лікувальні заклади для цих нещасних людей.

Ця фраза є найважливішою для розуміння позиції МАУП. Як відомо, однією з функцій демократії є захист інтересів меншості. Особливо, якщо йдеться про реалізацію прав людини. Однак, „академіки” розуміють її по-своєму.

Фраза демонструє також повне незнання українського законодавства, насамперед Конституції. Виникають запитання: актами якого часу і якої країни гарантуються права людини всередині цього навчального закладу? Чому, готуючи такого листа, його автори не поцікавились українським законодавством?  Врешті, пан Щокін закликає О. Омельченка до порушення закону: відкриття „лікувальних закладів”, фактично, до відновлення традицій радянської репресивної психіатрії.

Як би там не було, важко вважати цей інцидент поодиноким чи випадковим. Надто вже очевидно вписується він у загальну тенденцію „поведінки” КМДА. Він є частиною того, що скидається на добре відпрацьовану технологію порушення права на мирні зібрання в українській столиці.

Регіональний інформаційний та правозахисний центр

для ґеїв і лесбійок “Наш світ”

 

фото – www.rep.in.ua

 

РУПОР

 

31 травня 2005 року начальник УМВС у місті Києві Віталій Ярема заявив, що міністерство внутрішніх справ України разом з головою комітету з прав людини Верховної Ради України Геннадієм Удовенком розробляє законопроект “Про порядок організації та проведення мирних заходів та акцій в Україні”. Пан Ярема повідомив про зміст проекту небагато, але достатньо для того, щоб відреагувати на окремі його положення.

Зокрема, проект передбачатиме заборону проведення пікетів та мітингів ближче за 25 метрів від будівель державного секретаріату (адміністрації президента), Верховної Ради та Київської міськдержадміністрації.

Інститут “Республіка” нагадує, що стаття 39 Конституції, яка гарантує реалізацію в Україні права на мирні зібрання, не передбачає обмеження цього права ні у просторі, ні у часі, тому встановлення обмежувальних ліній навколо будівель державних органів, які найчастіше стають об’єктами пікетування, є порушенням конституційних норм. Окрім того варто згадати, що саме пікети безпосередньо біля будівель вищих державних установ стали одним з вирішальних чинників перемоги “помаранчевої революції”.

 Подібна норма – про обмеження права на мирні зібрання у просторі – поряд з іншими обмеженнями містилася і у подібному проекті, поданому до парламенту минулого року і одним із співавторів якого був саме депутат Удовенко. Тоді Верховна Рада не схвалила законопроект. Сподіваємося, що й цього разу проект, у якому містяться обмеження фундаментальних прав людини не стане законом.

Більше про законопроекти щодо свободи мирних зібрань на РУПОРі.

ЗМІНА

 

РУПОР

Цим інтерв’ю із людиною, яка перебуває на передовій правозахисного фронту у сусідні Росії, керівником Назраньського офісу Правозахисного центру «Меморіал» – Шахманом Акбулатовим, ми відкриваємо серію інтерв’ю, які ми об’єднали під рубрикою «Правда про права». Оскільки правда – виявилась якраз отим самим «найбільшим дефіцитом» у пострадянських незалежних державах… 

Інтерв”ю відбулось за сприяння УА “Міжнародна Амністія” (збережено мову оригіналу).

Кор. – Господин Акбулатов, мы тут в Украине, все равно не знаем всей правды про Чечню. Что происходит в Чеченской республике? Дайте Вашу оценку.
 
 Ш.А. – Положение в Чеченской республике, в отличие от заявлений официальных властей России о том, что там все, якобы стабилизируется – продолжает оставаться сложным. Где-то в середине 2003 года Правительством России, было провозглашено об урегулировании чеченского кризиса. Были проведены следующие мероприятия: референдум, (если его можно назвать референдумом), и выборы Кадырова, а затем и Алханова – Президентами Чечни. Мы, конечно, наблюдали за всеми этими мероприятиями, и не только мы, но и представители других общественных организаций. Заявляю ответственно: что народ наш на эти выборы и последующий референдум не пошел. А если и пошел, то, по нашим данным процентов – 15% составляла настоящая явка, а совсем не 80, из которых 70 процентов проголосовали «за». Проведение выборов и референдума в условиях продолжающейся войны противоречит всем нормам международного права! Те люди, которые пошли голосовать, это были в основном чиновники, сотрудники правоохранительных органов, врачи, учителя – словом те, кто зависит об бюджетных подачек из центра. Пошли дедушки, бабушки, которым за неделю до события, объяснили, что “если вы не пойдете, то можете вовремя не получить пенсию и т д”. А в целом народ не пошел, проигнорировал эти «выборы». И не только из – за войны, а ещё и потому, что в республике продолжаются внесудебные казни, похищения людей, пытки… Неприход людей, это был такой молчаливый протест, бойкот, несмотря на сообщения официальных властей и СМИ, что все состоялось, свершилось, что чеченцы – приверженцы демократии, и что они хотят жить в составе России и поддерживают новую конституцию.

Кор. – Значит все – же война продолжается? Тогда каков сейчас её характер?

Ш.А. – Война за 6 лет переживает какие-то новые формы, какое – то перерождение … Она уже как данность, как форма существования людей. Вот первый период войны, который длился с начала боевых действий, с 1999 года до 2000 года. Там ведь использовались в большом объеме войска, авиация, артиллерия. Когда же боевики были вытеснены с равнин в горы, и территория была освобождена от них, вроде бы в Чечне должна была бы наступить мирная жизнь, но вместо этого, началась сплошная полоса «зачисток». «Зачистки» – это страшное слово, такое, оно в Чечне известно практически каждому ребенку. Все происходит так: окружается определённый населенный пункт: все ходы и выходы закрываются, от двух-трех часов, до двух-трех дней и даже недель блокируются выходы из него. Блокированные люди подвергается всем видам унижений и оскорблений. Солдаты грабят, мародерствуют, насилуют, забирают мужчин (в основном среднего возраста). Пытают, выбиваю какие-то показания. Очень много пострадало людей по причине отсутствия документов в зоне таких зачисткок. От войны ведь очень многие теряли документы, сгорали они в домах у людей или они их просто не имели. И тем не менее с 16 лет, на каждом углу, требуются паспорт, а 6 лет идет война и они не выдаются. Родители многие, просто не могли сделать детям документы, особенно лицам мужского пола. Вот за это и могут расстрелять при «зачистке». Вообще отсутствие паспорта в условиях Чечни – смерти подобно. Каждая война рождает анекдоты – поговорки, так вот в Чечне есть проклятие такое, полушуточное: «Чтоб ты остался без паспорта». Но вернусь к войне. Теперь в Чечне считается, что все боевые действия прекращены – военная фаза завершена, избирана «легитимная» власть, работают органы правосудия, прокуратура. Но все это только картинка в телевизоре, помимо вишеназваных зачисток, ежедневно продолжаются военные стычки, в которых вооруженные силы захватывают целые населённые пункты. В последнее время, Слава Богу реже, но до сих пор в небе Чечни летают самолеты, вертолеты, бомбят горные лесные массивы, гибнет много случайных людей. Никакого следствия естественно не проводится по этим фактам. Вот представляете пошёл ваш дедушка в горы дрова собирать а в него снайпер с вертолёта попал и все, ни тебе Конституции, ни тебе права, ни тебе следствия. Боевики, в ответ естественно, совершают диверсии против военных, подрывают их машин и базы и тоже гибнут и гибнут ни в чём не повинные люди.

Кор. – Какой рецепт выхода из этой ситуации предлагается правозащитниками? Что должно быть сделано чтобы этот кошмар закончился?

Ш.А. – Чеченское общество разделено, есть сторонники пророссийской ориентации, есть сторонники независимости. 50 процентов населения, это мое мнение, просто апатичны ко всему, просто хотят жить, растить детей, хотят стабильности. Те, что первые – у них сила, финансирование – все понятно, вторая – у них свои источники, и их сопротивление, ещё далеко не подавлено. Эти люди противостоят такой мощной армии целых 6 лет, как вы думаете – это по силам «кучке бандитов и террористов»? Отнюдь. Так вот. Эти две, совершенно равные по численности и мощи группировки, заняты сейчас «перетягиванием на себя» той третьей группы, пассивной, которой просто надоела война. Так они думают выиграть друг у друга. Но в итоге это тольео затягивает войну безконечно долго. И что делать сейчас, я, например, себе пока не представляю…

Кор. – Так что же получается – выхода нет?

Ш.А. – Урегулировать войну – дело политиков. А мы не политики, мы правозащитники, и понимаем, что мы живем в реальном мире – в Чечне. Идёт война, хотя некоторые, называют ее контртеррористической операцией. Так вот мы так не считаем – наша задача – защищать права людей, даже во время войны! Что мы и делаем. И за это получаем от российских властей, как говориться “по полной программе”. При этом в СМИ, как и в старые времена, часто и много пишут – какой хороший урожай родился, как строятся и восстанавливаются дома, как дети идут в школу. Оппозиционной или правильнее сказать «независимой» прессы практически не существует. Единственное издание – газету «Чеченское общество», несколько раз власти закрывали, были гонения на главного редактора этой газеты – Тимура Алиева. А из российской прессы, разве только «Новая газета», освещает объективно события, происходящие в Чечне и пишет о безобразиях, которые творятся там, о нарушении прав человека. О телевидении говорить вообще не приходится, вы знаете, что после «киселёвского» НТВ независимого телевидения, говорящего правду о Чечне просто нет…

Кор. – И всё – таки – возвращаясь к правозащите в Чечне…

Ш.А. – Так я как раз об этом! Главное нарушение прав человека в Чечне – это и есть сама война и та информационная война, лживая и необъективная, которая её сопровождает! Ведь мы – правозащитная организация «Мемориал», (головной наш офис находится в Москве), но когда начались боевые действия, (вторая война), то из-за множества вопиющих нарушений прав человека было решено открыть офис в Назрани, потому что в Чечне это было тогда небезопасно, потому что в начале войны сотни тысяч жителей Чечни выехали в главную очередь в Ингушетию и их права массово нарушались. В настоящее время, правда, у нас действуют офисы в Грозном, в Урус – Мартане, в Гудермесе и Серноводске. Там наши юристы оказывают бесплатную юридическую помощь всем обращающимся. А проблем у людей очень много. В правовом отношении люди очень безграмотны, поэтому основной упор работы делался на юристов – практиков, которые помогают писать заявления этим людям, делать запросы в официальные органы, структуры. Одновременно занимаемся мониторингом ситуации в Чечне. Первое время мы рассчитывали на понимание властей, сотрудничали с бюро Владимира Каламанова, (был такой – уполномоченным по правам человека в РФ, работающий по Чечне). Первое время в Грозном у нас офис находился в одном помещении, потом мы разошлись. Мы с самого начала были готовы и заявили о своей готовности сотрудничать с властью, потому что, когда люди обращаются к нам мы должны апеллировать именно к действующей власти – к органам суда, прокуратуры, МВД… И в некоторых вопросах, мы таки находили понимание, и некоторые вопросы удавалось решать в координации с органами власти. Но во многих и во многих случаях мы не находили поддержки и даже ощущали раздражение от нашей работы. Дескать – какие права человека могут быть у террористов?

Кор. – Чем угрожает Вам такое «раздражение» чиновника?

Ш.А. – В работе на территории Чечни и Ингушетии, естественно определенный риск есть, но мы работаем открыто, вся информация, которую мы собираем мы вывешиваем на сайт. У нас нет скрытой, тайной какой-то информации – мы работаем в открытую. И в этом наша сила. Бывали случаи, когда притесняли наших сотрудников, когда была угроза, реальная угроза для наших сотрудников, мы их забирали в Назрань, где более безопасно и выжидали какое-то время, пока не выяснялось: какие мотивы, какие претензии к были к ним? Прятали их пока наши московские сотрудники направляли запросы в генпрокуратуру. Был момент, когда военные взломали дверь Грозненского офиса и произвели там несанкционированный обыск. Мы такие случаи сразу придавали огласке. Был случай, когда преследовалась сотрудница нашей организации, при Масхадове работавщая в министерстве иностранных дел. Она занималась общественно-политической работой, антивоенной работой и как представленная правительством (Масхадова) к государственной награде, подвергалась гонениям. Мы вынуждены были, чтобы её защитить, во избежание неприятностей, отправить ее за границу и в спокойных условиях выяснять: какие претензии, что делать? В отношении наших сотрудников, (Мемориала – авт.) как говориться – Бог миловал. Но работать правозащитником, в Чечне не легко и не просто, даже рисковано. Только в этом году были несколько случаев, когда журналистов и правозащитников преследовали. Вот 12 января, этого года, например, в офисе информационного центра «Совета неправительственных организаций Чеченской республики», сотрудники ФСБ устроили погром, изъяли оргтехнику, оборудование и на вопросы: что происходит – ответили, что у них была информация, что здесь находятся какие-то бандиты. Мы же им показали, что здесь общественная организация, но тем не менее, они забрали с собой компьютеры в управление ФСБ и вернули их уже поломанными. Это было в Ингушетии. А 20 января, этого же года в Чечне, сотрудниками так называемой службы безопасности вице-премьера Рамзана Кадырову ( а по просту его собственной «частной» бандой), был похищен известный правозащитник Махмуд Магамадов. Две недели его держали в неизвестном месте, пытали, и требовали признания в том, что он является эмиссаром Масхадова, (тогда еще живого), что через него идут какие-то деньги на проведение подрывной работы. Но после того, как в мире поднялся большой шум, по этому поводу, этого человека они отпустили. С начала этого года, был инициирован судебный процесс против организации Чеченский комитет национального спасения, которую возглавляет известный в бывшем спортсмен, борец вольного стиля – Руслан Бодалов. Минюст Ингушетии после поступления к ним соответствующего письма из ФСБ Ингушетии, посчитал, что пресс-релизы этой организации носят провокационный, экстремистский характер. Хотя на самом деле, в этих пресс-релизах описывались, описывались факты нарушения прав человека в Чечне – убийства, похищения, внесудебные казни, пытки и т.д. А ведь, если бы Россия была правовым государством, то пожалуйста – есть суд, если власти считают, что мы даем не правильную информацию, не верно освещаем события, то можно подавать на нас в суд – мы ведь готовы судится. Да где там…

Кор. – Шахман, как вы оценили бы работу украинских правозащитников. Ситуацию с гражданскими свободами у нас в стране? 

Ш.А. – «Мемориал» – это наши московские коллеги – это большая, известная в мире организация, которая занимается историко-просветительской деятельностью. «Мемориал» основывался как организация, которая должна была бы заниматься расследованием фактов сталинских репрессий. Мы же, в Чечне – занимаемся узкой проблемой самой Чечни, а так как конфликт все больше разрастается, и уже пересек границы Чечни, и уже как-то расползается по северному Кавказу, (есть отдельные очаги, вспышки насилия в Ингушетии, Северной Осетии, Дагестане, Карачаево-Черкесии, Кабардино-Балкарии), то нам приходится заниматься ешё и их проблемами, но всё таки мы следим за вами и за вашими успехами. И я хочу сказать,что когда начались украинские события, связанные с выборами, наша организация, «Мемориал», сделала заявление – обращение, что недопустимо проводить выборы в условиях, когда власть пытается делать все, чтобы сфальсифицировать их итоги. «Мемориал» призвал проводить выборы строго в соответствии с нормами демократии, честно, с максимальным привлечением и участием международных наблюдателей. И вот такой финал ваших виборов меня лично очень обрадовал. Мы в нашем офисе болели за тех людей, которые стояли на Майдане, которые показали, что они народ, а не толпа, которой можно управлять – манипулировать по своему усмотрению. Вы показали власти, что Вы – Граждане! Что вы не позволите творить беззаконие. Спасибо украинцам, вы подали пример всем, кто продолжает жить при власти диктаторской, полудиктаторской, недемократической… И стремится к свободе!

Кор. – Вы можете назвать лучший и худший день Вашей жизни?

Ш.А. – Худший день моей жизни это тот когда против моей республики был развязан государственный террор. В ответ на что, со стороны боевиков – последовал тоже террор. И так в Чечне – «нашла коса на камень»… А лучший… Я думаю он ещё не настал… Я надеюсь, что он у меня ещё впереди… 

Беседовал: Олег Спорников

РУПОР 

Сергій Смірнов (1973), отримав освіту геофізика, живе у Москві. Він є координатором групи “Мережа із захисту прав людини” від часу її заснування у 1997 році. Свою кар’єру в НУО він розпочав ще 1992 року як перекладач у Московському дослідницькому центрі з прав людини. У 1993 році він ініціював програму “Інформаційна мережа з прав людини” щодо будування суттєвої комп’ютеризованої мережі груп із прав людини по всій Росії. Він розповсюджував комп’ютерне обладнання для більше, ніж 40 груп із прав людини Росії з різних регіонів країни та провів велику кількість технічних семінарів. Більше того, він редагував бюлетень “Права людини в Росії” з 1994 до 1997 рік. У 1996 році разом із колегами з Рязані він створив веб-сторінку Права людини он-лайн, яка до цього часу є величезним джерелом інформації про права людини в Росії. З 198 року він працює над питаннями цифрових прав, включаючи приватність он-лайн.

– Сергію, ви можете розповісти про Мережу із захисту прав людини?

“Мережа із захисту прав людини – це невелика неполітична неприбуткова громадська організація, заснована 1997 року. Її загальною метою є розбудова громадянського суспільства в Росії, де права людини є фундаментальними цінностями. Зокрема, ми поширюємо матеріали про права людини в мережі Інтернет і ми забезпечуємо підтримкою цікаві проекти, ініційовані місцевими групами з прав людини. Проекти Мережі із захисту прав людини підтримуються різноманітними фондами, включно (але не обмежуючись) із Фондом Форда, National Endowment for Democracy та іншими. Мережа із захисту прав людини тепер відіграє важливу роль, забезпечуючи технічною та інформаційною підтримкою спільноту захисту прав людини Росії. Більшість із наших заходів є он-лайновими. Наприклад, у 2003 та 2004 роках ми проводили кампанії, де веб-майстри змінювали головні сторінки своїх сайтів на чорну “меморіальну” сторінку та розміщували зображення свічки як знак суму та протесту проти триваючої війни у Чечні. Серед цих заходів, які ми проводили, були дві міжнародні конференції “Перспектива на майбутнє” (у 2000 та 2002 роках, присвячена кібер-правам), а також численні семінари, робочі групи та дискусії щодо публічних кампаній, роботи у мережі та інформаційної безпеки. Крім того, Мережа із захисту прав людини видала два звіти про ситуацію у сфері приватності в Росії та багато статей на цю тему.”

– Як ви вважаєте, яка проблема вимагає уваги щодо захисту прав людини, зокрема, цифрових прав людини?

Найбільшою проблемою є байдужість громадян Росії до своїх прав , “правовий нігілізм”. Якщо говорити про цифрові права, зокрема приватність, багато людей (включно з деякими нашими колегами) відповідають “Мене не цікавить, чи хтось читає мої персональні дані, оскільки мені немає, що приховувати” або “У вас немає жодного шансу захистити свої права у цій країні.” Іншою великою проблемою є зростаючий тиск влади та брак популярності груп із захисту прав людини у російському суспільстві загалом, можливо, частково завдяки маргінальним та радикальним традиціям спільноти захисту прав людини.”

-У західних медіа політику Президента Путіна вважають зростаючим авторитаризмом із сильним впливом на свободу слова. Ваша робота змінилась з часу як Президент Путін прийшов до влади?

-“Я не можу сказати, що Мережа із захисту прав людини особисто відчуває шок чи переслідування. Проте є прямі ознаки, що діяльність, пов’язана із захистом прав людини у цій країні ускладнилась.”

“Міністр науки та освіти Росії припустив протягом конференції у Кіото у листопаді 2004 року, що інтернет-доступ є небезпечним для пересічних громадян і що “уряд несе відповідальність за контроль над використанням наукових технологій, мережею Інтернет включно.”

“Це була малозрозуміла мова. Міністр одразу був атакований російськими медіа та інтернет спільнотою та надав пояснення. Загалом, ми не сприйняли це як спрямовану спробу оголосити про контроль влади над Інтернет.”

– Зовсім нещодавно у статті Times від 30 квітня 2005 року з’явилось повідомлення, що представник служби безпеки Росії, ФСБ, вимогам більшого контролю у мережі Інтернет на зустрічі з Вищою палатою парламенту. Як зазначав пан Фролов, нові норми регулювання є необхідними, щоб зупинити розповсюдження екстремістських ідей. Він також сказав, що ФСБ повинна отримати доступ до баз даних телефонних компаній та інформації на сайтах, яка є доступною для абонентів, крім того, введення обов’язкової реєстрації усіх користувачів мобільних телефонів.

“Правда, він це говорив. Після цього також виник скандал у медіа. У 2004 році було принаймні ще два таких скандали, пов’язаних із статтею мера Москви Юрія Лужкова та інтерв’ю із сенатором Людмілою Нарусовою. Обоє говорили, що мережа Інтернет містить небезпечні матеріали й уряд повинен прийняти відповідну постанову.”

– Але у той самий час 12 квітня 2005 року міністр інформаційних технологій та комунікацій Росії, Леонід Райман, оголосив про нову багатосторонню урядову програму під час економічного форуму в Лондоні, щоб зробити Росію провідним гравцем на глобальному ринку ІТ. Так звана електронна ініціатива Росії націлена на забезпечення рівного доступу до інформації усім громадянам Росії, покращити прозорість влади, викорінити цифрові розбрати та створити енергійне громадянське суспільство в Росії. Як ви пояснюєте ці суперечливі винаходи?

-У Росії немає окремих законів про мережу Інтернет, і багато має бути зроблено, щоби чинні закони відповідали феномена мережі Інтернет. Законодавчий процес залишається далеко позаду розвитку ІТ. У Росії не вистачає деяких важливих нормативних актів. Наприклад, усе ще немає закону про приватність та/чи персональні дані. Росія підписала, але не ратифікувала Конвенцію РЄ про захист осіб у практиці автоматизованої обробки персональних даних (Convention for the Protection of Individuals with Regard to Automatic Processing of Personal Data, ETS No. 108).”

“Таким чином, деякі політики та спікери урядових структур висловлюють свої особисті погляди на Інтернет як оточення, яке загрожує суспільству Росії. Іноді їхні плани та припущення не відповідають нашій концепції Росії як демократичної країни, де захищаються та поважаються права людини. Проте я не бачу прямої репресивної політики влади. З іншого боку, через правовий нігілізм багатьох росіян, відсутність суттєвого законодавства та слабкість громадянських інституцій, існують шанси, що деякі обмежуючі ініціативи можуть бути втілені. У такому кліматі Мережа захисту прав людини відіграє важливу роль у поширенні інформації про цінність цифрових прав. Наприклад, ми розробили веб-сайт на тему приватності, об’ємне джерело інформації на цю тему.”

– Існує інформація, що усі російські інтернет-провайдери повинні надавати прямі супутникові канали зв’язку російським секретним службам для моніторингу. Це правда?

“Система носить назву СОРМ-2. ІСПи не говорять часто про свої зв’язки із секретними службами, але ми можемо говорити, що ці зв’язки існують.”

-У січні 2004 ви написали повідомлення у EDRI-gram про пропозицію щодо створення системи ідентифікування у Росії, яка надасть усім росіянам унікальну універсальну систему розпізнавання до 2006 року. Ви також написали, що план спричинив чимало занепокоєнь у середовищі експертів із захисту прав людини. Як складається ситуація зараз?

“Уряд не робив нових повідомлень про цю систему. Більшість наших занепокоєнь пов’язані із прогалинами законодавства- насамперед, нестачею закону про персональні дані та інституції (комісару з приватності), що має моніторити застосування цих даних.”

-Під час робочої зустрічі з теми доступу до інформації на конференції ЮНЕСКО у Ст. Петербурзі багато російських науковців скаржились на той факт, що надзвичайно важко бути компетентним у законі. Акт, що переслідує мету покращення прозорості політики та прийняття законодавства, перебуває у процесі прийняття уже протягом 3 років, але багато членів парламенту мають різні його редакції і це майже неможливо отримати офіційний проект. Наскільки важко для вас отримати інформацію про політику?

“У попередній Думі ми мали деякі надійні канали інформації. Таким чином, спільнота захисту прав людини Росії мала можливість не лише отримати проекти законів, але також аналізувати їх та іноді влаштовувати інтерв’ю. Мої колеги видали періодичні огляди законодавчого процесу. Після останніх парламентських виборів число ліберальних членів парламенту драматично зменшилось й стало важче отримувати інформацію про процеси у Парламенті.”

– Які ваші передчуття щодо майбутнього?

“Якщо ви займаєтесь захистом прав людини, живете й працюєте у Росії, ви не можете бути впевнені, що зможете побудувати найближчим часом сильне громадянське суспільство. Це не через особливий менталітет Росії, але через такі обставини як президентство Путіна. Ви можете сподіватись та будувати плани, більш-менш реальні, і працювати, щоб наблизитись до своєї мети та допомагати людям. Робіть, що повинні робити і хай станеться, що має статись.”

Права людини та Інтернет
«EDRI-gram Українською» – що-двотижневий бюлетень
про «цифровi» громадянськi права у Європi

Люстративні процеси на Рівненщині розвиваються по висхідній. Вкотре про бажання усунути від певних посад деяких посадовців заявив на прес-конференції народний депутат і віднедавна голова Рівненської організації Української народної партії Сергій Олексіюк. Ці наміри цілком підтримує і голова облдержадміністрації Василь Червоній, теж член УНП. Тим часом все гучніше проти люстрації в одній окремо взятій області виступають і опоненти, і деякі недавні соратники Василя Червонія. Остання сторінка чергового номеру часопису «Волинь»  містить підписний лист стосовно підтримки ініціативи УНП про відсторонення від займаних посад та притягнення до відповідальності осіб, цитую: «причетних до зловживань у роки режиму Кучми,» – кінець цитати. «Як показують соцопитування, понад 75 відсотків громадян України підтримують люстрацію» – пояснює газета, і повідомляє, що на Рівненщині подібних підписів за проведення в парламенті закону про люстрацію планується зібрати понад сто тисяч. «Люстрації вимагає народ, а УНП лише діє у фарватері народної думки,» – цитує газета свого лідера Сергія Олексіюка.  У тій же газеті упродовж кількох номерів друкувалися «списки посадових осіб, які вчинили порушення виборчого законодавства і незабаром можуть сісти на лаву підсудних». Активними прихильниками втілення закону про люстрацію є помічники нинішнього голови ОДА. Відстоюючи люстрації в медичній галузі, начальник обласного управління охорони здоров’я Мирослав Семанів написав оригінального листа головному лікарю обласного ендокринологічного диспансеру, в якому зазначив, що рекомендованих ним осіб варто призначити заступниками головного лікаря через те, що вони «активно знешкоджували ворогів України під час помаранчевої революції». Коли на черговій сесії обласної ради панові Мирославу дорікнули ностальгією за 37-м, він уточнив: «Я ж лікар, то йдеться не про фізичне знищення». Тим часом, навіть відомий своїми різкими кроками щодо звільнення вчителів за підтримку “неправильного кандидата” Януковича, голова Сарненської райдержадміністрації Василь Багній все ж вважає, що люстрація вже відбулася – під час виборів, тому створення люстраційних комітетів, яке відбулося практично у всіх районах області, на його думку, є «нерозумною справою».  Втім, про шкоду люстрацій найбільше говорять ті, хто раніше ними займався, не афішуючи цього. Один з прикладів. Нещодавно Рівненський міський суд задовольнив позов незаконно звільненої з відділу внутрішньої політики ОДА у 2000-му році Євгенії Мосіюк і вже адміністрація нового складу має виплатити їй зарплату за всі попередні роки. Під немилість тодішнього свого начальника пані Євгенія потрапила тому, що насмілилась заступитися за іншого незаконно звільненого з політичних міркувань свого колегу Юрія Духанова. Коли Духанов домігся свого поновлення на роботі, управління, у якому він працював разом є Євгенією Мосіюк… розформували, натомість утворивши інформаційно-аналітичний відділ. Маючи на руках рішення суду про незаконність таких дій, Юрій Духанов отримав політичний притулок у Німеччині. Нині ж колишній голова ОДА Микола Сорока у якості голови обласної організації Народної партії констатує: «Нинішня кадрова революція супроводжується масовими переслідуваннями та безпідставними звинуваченнями. Політрада Народної партії ще 2 березня висловила глибоке занепокоєння  розпочатою на місцях кампанією з усунення професійних державних службовців. Зокрема, в області таким чином звільнено понад 150  службовців – членів Народної партії, кожен з яких є особистістю, носієм унікальних знань і навичок. Тому перед партією стоїть завдання захистити своїх людей усіма доступними правовими засобами». Подібна правозахисна діяльність депутатів обласної ради з фракцій «Народна довіра» та «Конструктивна дія» спричинили приїзд на Рівненщину робочої групи Головдержслужби України за участю представників Міністерства внутрішніх справ, юстиції, освіти і науки. За результатами її роботи було встановлено, що незаконні звільнення  працівників органів управління освітою та педагогів і справді мали місце. У наданій Кабміну довідці зазначено: «У Рівненській області на громадських засадах, без легалізації в установленому чинним законодавством порядку, створені та діють так звані «Комітети народної довіри» та «Комітети люстрації»… Документів,  на підставі яких діють ці комісії, не виявлено». Загалом комісія визнала, що на Рівненщині мають місце порушення прав і свобод громадян. Можна було сподіватися, що після зазначених зауважень гарячі голови остудяться, а наполохані заспокояться. Однак поява п’ятничного номеру «Волині» з вищезгаданим підписним листом змусила вкотре здригнутися чистих і нечистих на руку колишніх і теперішніх чиновників. Фору ж новітнім посадовцям дало доручення Голови ОДА про поновлення соціально-економічних паспортів районів, розіслане  головам районних адміністрацій. У рубриці «влада» цього доручення поряд із рекомендацією подати офіційну інформацію  про  представників місцевої влади та самоврядування аж до сільських голів, зазначено: «інше «бізнес, «дах», кримінальні зв’язки заступників голови РДА, голів і заступників голів райрад, голів міських, селищних і сільських рад, начальника міліції та голови податкової адміністрації». Зрозуміло,  що серед невинної інформації про соціально-економічне становище територій  подібна річ з’явилось не дарма. Лишається маленька надія, що голову Рівненської ОДА, відомого своєю причетністю до авторства проекту Закону про люстрацію, хтось «підставив», вписавши сумнозвісні рядки у невинне доручення.  Валентина Романюк, Рівне