Найвідоміші правозахисники Росії агітують за бойкот виборів. Про це вони зазначили у своєму відкритому зверненні до виборців.

Виборцям Росії

Кампанія виборів Президента Російської Федерації 2004 року відбувається з відвертими та цинічними порушеннями владою духу та букви закону.

Країна повертається до тотального контролю, позиція позбавлена можливості повноцінно представляти свої погляди суспільству, а опозиційні учасники виборів та їхні прихильники піддаються переслідуванням.

Призначені на 14 березня президентські вибори – відверто не демократичні та не вільні. Насправді, вони вже набули характеру тоталітарного плебісциту про підтримку теперішньої системи влади.

Тому, діючи у повній відповідності до російського законодавства та міжнародного права, ми звертаємося до всіх громадян нашої країни, що стурбовані корозією демократичних основ конституційного устрою: не можна приймати участь в за відомо несених виборах!

Ми підтримуємо позицію демократичних громадських сил, які закликають противників авторитарної політики Володимира Путіна в тій чи іншій формі уникнути участі в виборах.

Лев Пономарьов, рух „За права людини”

Юрій Самодуров, Музей та громадський центр імені Андрія Сахарова

Григорій Пасько, “Екологія та право”

Алексій Симонов, Фонд захисту гласності

Вадим Белоцерковский, письменник, правозахисник

Ернст Чорний, “Екологія та права людини”

Лев Левінсон, правозахисник

Алексій Яблоков, Центр екологічної політики Росії

Глеб Якунін, Комітет захисту свободи совісти

Анатолій Доровских, Елина Драгунова, культурний центр “Дупло”

Дмитро Бродський, просвітньо-правозахисна група “Зворотній зв’язок”

Олена Батенкова, Комітет антивоєнних дій

Павло Башкіров, правозахисник

Владімір Шаклеін, Уральський Міжрегіональний центр прав людини

Дмитро Краюхін, Вероніка Каткова, Інститут суспільних проблем “Єдина Європа”, ініціативна група громадян “Бойкот-2004” (м. Орел)

В. Бичков, Пензенський правозахисний центр, депутат Міської Думи м. Пенза

Олександр Бехтольд, Хабаровський правозахисний центр

Сергій Смердов, ООД “Робочі ініціативи” Ханти-Мансійського автономного округу

Євгеній Бобров, правозахисна організація “Схід”

Дивіться також:

Елена Боннэр. Открытое письмо к кандидадам в президенты РФ – 24.02.2004

Елена Боннэр. Бойкот – это нравственный выбор – 17.01.2004

Бойкот.Ру: Росія без Путина

П’ятничне голосування за перше читання закону про вибори народних депутатів (262 голоси „за”, „проти” – лише сім, частина мажоритарників-більшовиків, „Наша Україна” і БЮТ висловили протест, витягнувши картки) – це лише прелюдія. До великої і трагічної вистави під назвою „вибори по-українськи”. Дехто вважає рішення депутатів перемогою сил, які прагнуть прозорості політичних процесів і виборів зокрема. Інші радіють, що усунуто перший небезпечний камінчик з-під колеса політичної реформи ім. Кучми. Треті полізли рукою у слоїк із доларами і озираючись перераховують – чи вистачить їх, щоб потрапити до Верховної Ради за умови зниження виборчого „порогу” до 3 відсотків. Et cetera.

Юлія Тимошенко у властивій непримиренній манері заявила Інтерфаксу, що закон про пропорційні вибори – це „банальний хабар, запропонований опозиційним силам як гарантія підтримки ними антиконституційного заколоту”. Мовляв, це можна порівняти за аморальністю із тим, що вам дають державну дачу, службову машину і відпочинок на Канарах, а ви тільки не критикуйте Кучму. Віктор Ющенко сказав, що фракція не підтримуватиме свій же проект (рухівець Юрій Ключковський є членом „Нашої України”), оскільки зменшення виборчого порогу „річ принципова”. Все це так. Але найголовніше в іншому – не можна мати справу з людиною, яка хоче тебе ошукати. Тим більше, навряд чи правильно, як це робить один із найкращих політ гравців Олександр Мороз, по-фундаменталістські стояти за якісь загалом технічні речі (парламентська чи президентська модель, виборча модель тощо), віддаючи диктатору право потім заявити – ми працювали над законом разом з опозицією: „Ми пахали, я і трактор…”

Як підрахував Сергій Рахманін із „Дзеркала тижня” лише одного 2001 року Леонід Кучма п’ять (!) разів накладав вето на прийняті парламентом закони про вибори, що якраз і передбачали модель, закладену у дискутованому „законі Рудьковського-Ключковського”. Причому, одного разу проект закону було підтримано аж 335 голосами (тобто конституційною більшістю) і це не завадило гаранту наших з вами прав і свобод зупинити виборчий потяг адміністративно-армійським – „стой, раз-два!”. Отже, ілюзії на те, що президент одного чудового ранку прокинеться, подумає, що він ще не зробив для України і підпише закон про вибори у його нинішній редакції – це лише ілюзії. По-перше, ще доведеться повоювати за текст закону, за всі ті „коми” й „тітли”, без яких документ – то лише „протокол про наміри”.

ПРИНЦИПОВИЙ КУЧМА

Леонід Кучма – як та стара діва. Довго не хотів і чути про „це”. Потім не з тими. Відтак не там. І не тоді, і бажано без розголосу…

Ця, погоджуюсь, не дуже вдала алегорія є дуже сильно скороченим варіантом описання шляху поки що чинного президента України до усвідомлення необхідності пропорційної виборчої системи. Можна навести десятки цитат глави держави, де б він із характерним директорським гумором висловлював свою як завжди принципову позицію – „Ну, що це за партії: я, дружина і собака!”. Смішно, правда? Тим більше, якщо врахувати, що у Леоніда Даниловича якраз повний комплект – є і дружина, і собака.

Крім усього іншого, у Леоніда Даниловича є багато політичних партій. Тих, що представлені у Верховній Раді, і тих, які програли останні вибори. І тих, які, наче консерви, чекають свого часу у реєстрі Міністерства юстиції. Одним словом, йому як справжньому батькові нації є про кого дбати. Бо він, як маленький принц Антуана де Сент-Екзюпері, очевидячки „отвечает” за тих, кого приручив.

Одна із підкинутих пацанами від політреформи ідей останнього часу – проведення чисто пропорційних виборів. На перший погляд, це навіть виглядає як компроміс із опозицією, адже всі її складові (хоч у форматі нині спочилої “четвірки”, хоч “трійки”) просто-таки вимагають партійних виборів. Та, насправді, йдеться про нову спецоперацію з відвернення уваги політично активних громадян на проблему загалом “технічну”. Адже ніяк не може доля країни залежати від таких другорядних загалом речей як вид виборчої системи і тим більше – поріг, через який партії мають перестрибнути, щоб потрапити у парламент.

Виборчий поріг – це насправді звичайнісінький „друшляк”, який відділяє річ корисну від води. Інакше кажучи, популярні партії від маловпливових суб’єктів політичного життя або тих, хто не зміг запропонувати виборцеві прийнятної програми.

КОМУ ПОТРІБНА „ОДИНИЦЯ”?

Українській людині вигідно мати такі політичні партії, які б діяли на основі загальновизнаних ідеологій (від комуністичної до націоналістичної), які б не створювалися під тактичні забаганки нуворишів, які б не голосували у парламенті всупереч передвиборним обіцянкам.

Країні вигідне існування політичних партій як будівничих громадянського суспільства, незалежних від корумпованих фінансово-промислових груп, озброєних ідеями і програмами, а не гаманцями.

Державі вигідне існування невеликої кількості потужних політичних партій, які б змагалися за місця в центральних та місцевих органах влади, конкурували між собою у публічній сфері, а не за лаштунками, і виховували кадри для роботи на всіх фронтах – від сільради до президентської посади.

Особисто Леоніду Кучмі вигідні такі партії і така виборча система, яка б забезпечила реалізацію цілої низки планів. А) Дискредитація самої ідеї партійного представництва як це вже зроблено у Росії та Білорусі. Б) Продовження повноважень чинного президента і легітимізація цього шляхом виборів. В) Забезпечення відносної, а в ідеалі – абсолютної, конституційної, більшості для отримання так званих „гарантій” новим складом Верховної Ради (це у випадку неможливості реалізувати пункти „А” і „Б”).

Заради досягнення мети прокучмівська більшість спробувала протягнути „тіпа пропорційний”, а насправді супермажоритарний проект. Це коли б народ продовжував обирати в округах „крутеликів” з біляБанківських кіл, формально висунених „від партій”. Це так званий варіант Гавриша.

Опозиція відкинула цей законопроект. Не сподобався він і більшості одномандатників. По-перше, який їм резон присягати столичним партайгеносе, коли у них і так „всьо схвачено” – і глави райадмністрацій, і міліціонери, і рептильні газети-районки, і бідна, і від того зовсім не гонорова, містечкова інтелігенція. І, по-друге, жодної гарантії немає, що з Києва в останній момент не спустять на підгодований тобою округ якусь потрібнішу кандидатуру…

І тоді панове-більшовики Губський, Шуфрич, Шаров і Задорожний запустили у парламент ідею про зниження порогу з чотирьох до одного. Мовляв, це врахує інтереси більшості політичних сил. Це нагадує ситуацію зі зняттям Віктора Ющенка. Пригадуєте, як мудрагелі, близькі до канцелярії ім. Кучми, не криючись казали, що успішного прем’єра зняли лише за те, що він „не зміг домовитись з парламентськими фракціями”. Виходить, що не партії парламентсько-урядової коаліції розбудовують стабільну політичну систему, а держава гарантує політичним силам прокучмівського напрямку проходження до парламенту-2006. Майже як у анекдоті, „хоть чучелом, хоть тушкой”.

Робиться це нібито для того, щоб потрафити мажоритарникам. На перший погляд, це логічно – бо їм є що втрачати. Принаймні, рідний, „озолочений” округ. Середній мажоритарник вкладає в нього більше, чим дбайливий міщанин у свої 6 соток городу. Газифікація, комп’ютерні класи, благодійні фонди, новорічні подарунки і ялинки в обласних центрах, а то й у „самого президента” – характерні ознаки роботи з виборцями по-українськи.

Багатим мажоритарникам невигідна партизація виборчого процесу в принципі. „Сдєлал дєло”, тобто вкинув суму від півмільйона до мільйона у сільський округ – і чотири роки „гуляй смєло”. Більшість депутатів „від народу” так і роблять. І тільки деякі весь термін „прасують” виборців, не даючи можливість забути його прізвище і добрі діла. Бо хочуть переобратися, не розраховуючи на такі дрібниці як нюанси виборчого законодавства.

Та, слава Богу, чимало політиків з усіх частин спектру вчасно зрозуміли, що ідея низького порогу працює на дискредитацію самої ідеї „відповідальної влади”. Одне діло створити уряд з представників 6-8 партій і блоків (хоча й це, як бачимо, нелегко), інша справа – задовольнити економічні і кадрові апетити щонайменше чортової дюжини політсуб’єктів. І тоді – знову як компроміс – з’являються наступні дві ідеї – або зменшити „бар’єр” на той самий один відсоток (до 3%) або ввести дві ставки – низьку для партій і високу для блоків.

ДУМКИ ТИХ, ХТО РОЗУМІЄ

Протягом кількох тижнів я старанно виписував з преси аргументи політичних сил і політологів „за” і „проти” щодо „порогів”. І ось що із цього вийшло.

Впливовий член більшості Олег Зарубінський (НДП) вважає, що 1-відсотковий „бар’єр” може привести до надзвичайної фрагментації Верховної Ради – „в будь-якому разі, домовлятися стане набагато складніше, ніж зараз”. Депутат підрахував, що для того, щоб пройти до парламенту достатньо буде набрати всього 300 тисяч голосів. Можна припустити, що свого шансу створити законодавче лобі не відмовляться амбіційні глави обласних адміністрацій, мери міст-мільйонників, керівники фінансово-промислових груп, не представлених у ВР окремими фракціями і групами тощо. Тобто, вся робота зі структуризації політикуму піде псу під хвіст.

Політолог Уляна Кірієнко з Інституту глобальних стратегій слушно зауважила, що головним завданням для верхівки маленьких партій, які з легкої руки нинішніх нардепів зможуть потрапити до парламенту, буде не стільки законотворчість, скільки виживання на парламентському майданчику. При цьому політолог вважає прийнятним, принаймні, як компроміс і експеримент, знизити електоральний бар’єр до 2% і зберегти змішану мажоритарно-пропорційну систему (зі збільшенням частки „пропорційки” до 75%).

Міністр юстиції Олесь Лавринович вважає найкращим виборчий поріг „не меншим 7%”. Менше, за словами колишнього інженера виборчих перемог НРУ і в.о. голови ЦВК, „не має сенсу”.

Національний інститут стратегічних досліджень теж не стояв осторонь пекучої політпроблеми і зорганізував спеціальний „круглий стіл”. Учасники розійшлися в думках. Володимир Малинкович зауважив, що одновідсотковий поріг приведе до з’яви у Верховній Раді до сотні депутатів, вільних від будь-якої фракційної дисципліни (так зване „парламентське болото”). Близької точки зору дотримується Олексій Гарань, директор Школи політичної аналітики НаУКМА, — це „катастрофа”, бо призведе до нестабільності у парламенті.

Прихильниками низького „бар’єра” за маніфестували себе радник глави АП Михайло Погребинський і перший заступник директора Національного інституту проблем міжнародної безпеки Анатолій Гуцал. Останній вважає, що нехай до парламенту потрапляє скільки завгодно партій, а вже там під куполом вони шукають „консенсус”. Слово це іноземного походження, означає „згода”, але в українських реаліях – таке: торг за крісла і економічні бенефіти від влади.

Відомий політтехнолог Віктор Небоженко розкладає все по поличках – „4-відсотковий прохідний бар’єр – це дуже важко, але добре. Якщо буде 5% – ми виростимо мастодонта з двох-трьох партій-коаліцій, які домовлятимуться, — і це буде велика проблема. 3% — це певною мірою відкат до 1991 року. Але з новими умовами, де з’явиться безліч оригіналів, демагогів. Це означає виростити нову одноразову еліту. 1% — це жахливо… це конвеєр, золоте дно для будь-якого доморослого професора, який у будь-якому місті вирощуватиме цю „одновідсоткову” партію. А взагалі це удар по багатопартійності, доведення її до абсурду”.

Політолог Володимир Фесенко (центр „Пента”) називає цей рятівний для кучмістів відсоток „відкатом” і навіть „хабаром”. На його думку, крім подачки мажоритарникам у законопроект закладено й небезпечну політичну технологію – метою якої є перешкодити формуванню і подальшій трансформації великих виборчих блоків у потужні політичні партії. Можна зробити висновок, що у разі реалізації ідеї Кучма з поплічниками піде, а кучмізм-медведчукізм житимуть.

***

Найголовніший плюс пропорційної системи – можливість представити у парламенті спектр політичних інтересів громадян. Політологи визнають, що найголовнішим негативом таких виборів стає їх “безособовість”. Людина справді віддає голос не конкретному кандидатові, а партії чи блокові. І саме тому дивно, що депутати не згадують про систему регіональних списків (Валерій Асадчев з „Нашої України” вніс днями подібний законопроект), а також про кілька моделей з так званими „відкритими списками”. Це коли виборець не просто ставить галочку за певну політичну силу, але і відзначає (ще однією галочкою, приміром) конкретного політика зі списку. Таким чином, популярний і активний кандидат у депутати, що значиться у списку десь під …стонадцятим номером може отримати мандат, а, умовно кажучи, член політбюро під престижним № 5 може до Верховної Ради і не потрапити.

Вахтанг Кiпiанi, www.kipiani.org

Вищий господарський суд скасував постанову суду про правомірність використання 48 каналу мовлення. Фактично, 5 канал позбавлено права на мовлення.

У розмові з кореспондентом ІМІ представники юридичного відділу ТРК „Експрес-Інформ” повідомили, що наразі вони аналізують ухвалу, але рішення щодо подальших дій ще не винесено. Нагадаємо, що конфлікт між 5 каналом та ТБ Табачук виник тоді, коли Вадим Табачук заявив претензію на 48 канал мовлення у суді. Юрист-консульт ТРК Ірина Пода, присутня на мітингу, організованому „Комітетом громадян на підтримку 5 каналу та свободи слова в Україні” зазначила, що суди першої та другої інстанцій 5 канал виграв. Було доведено, що „Експрес-інформ” має право використовувати 48 канал. Але у ході останнього розгляду справи, що відбувався 25 лютого, Вищий господарський суд виніс постанову про повернення справи за позовом ТБ Табачук до 5 каналу на повторний розгляд до суду першої інстанції.

1 березня „Комітет громадян на підтримку 5 каналу і свободи слова в Україні” організував мітинг на підтримку 5 каналу під мурами Вищого господарського суду. Активісти зібралися для того, щоб підтримати канал, новини якого вважають найправдивішими та найоб’єктивнішими в Україні. У листівці, розповсюджуваній активістами, канал названо „народним”, а тим, хто жодного разу не бачив його передач, рекомендовано знайти його в телепрограмі та подивитися.

Загалом, під брамою зібралося приблизно 40 чоловік, що скандували: „Руки геть від п’ятого каналу!” та „Хочемо правдивих новин!”

Не зважаючи на заздалегідь розповсюджений прес-реліз, представників телебачення, радіо та друкованих ЗМІ було надто мало для того, щоб акція набула розголосу.

Представник новоствореного громадського комітету, який зібрав на захист улюбленого каналу людей, Тарас Шамайда повідомив кореспонденту ІМІ, що організація поки не має чіткої структури, але вже зареєстрована. Він зазначив, що сьогодні до стін Вищого господарського суду прийшли представники молодіжних організацій, а також студенти Києво-Могилянської академії, КПІ та інших навчальних закладів.

Він додав, що комітет планує провести акції на захист свободи слова і в регіонах. „Скоріш за все, першим кроком у боротьбі за свободу слова буде виставлення пікетів, де збиратимуться підписи на підтримку 5 каналу, „Радіо „Свободи” та „Сільських вістей”, – зазначив Тарас Шамайда. Говорячи про майбутні дії на підтримку 5 каналу пан Шамайда зазначив, що не хоче розкривати усіх планів, оскільки „це не буде цікаво”.

Натомість голова районної організації партії „Собор” Олександр Антонець висловив конструктивну думку, що якщо одного дня 5 канал зникне з ефіру, негайно, о 18.00 треба буде вийти на майдан Незалежності і мітингувати там.

Інститут Масової Інформації

1 травня – традиційний день для масових зібрань в Україні. Цього дня щороку відбуваються мітинги і демонстрації, організовані профспілками, громадськими організаціями та політичними партіями. Але 2004 року право громадян на першотравневі зібрання було значно обмежене порівняно з попередніми роками.

1. СУДОВІ ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА ГРОМАДЯН НА МИРНІ ЗІБРАННЯ

30 квітня районні суди Києва, Львова, Мукачева та інших міст за поданням місцевих органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування позбавили права або обмежили право на демонстрації та мітинги представників різних, лівих і правих, сил: Української Національної Асамблеї і Спілки Анархістів України, Комуністичної партії України і блоку “Наша Україна”, Прогресивної Соціалістичної партії і Соціалістичної партії, товариству “Просвіта” і благодійному фонду “Жінки-русинки Закарпаття”. Ці заборони стали безпрецедентними в історії новітньої України за своєю масовістю: така чисельність заборон характерна хіба що для ситуації надзвичайного стану і її можна порівняти хіба що з чисельністю заборон на початку 2001-го року (періоду акції “Україна без Кучми”).

Підставами для таких рішень судів стали:

1). Ймовірність зіткнень представників різних політичних сил під час масових заходів;

2). Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988 “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР”.

Щодо першої підстави: рішенням судів обмежено права громадян – тобто покарано – не за реальні порушення, а за “ймовірність” (на думку позивачів і суду) порушень, за порушення, які громадяни не здійснили. Ось цитати: “Його (масового заходу) спрямування з великою ймовірністю вказує на вірогідність порушення громадського порядку в місці проведення заходу” (заява Київської міської державної адміністрації до Шевченківського районного суду від 28.04.04, підписана заступником голови КМДА Б. Стичинським), пікетування Мукачівської Ратуші двома організаціями – Українська соціал-демократична молодь та Фонд регіональних ініціатив – “викликає у суду боязнь у виникненні конфліктної ситуації між ними” (рішення Мукачівського міськрайонного суду 30.04.04, головуючий – О. Куропятник).

Те, що для судів підставою для заборон мітингів є “ймовірність” або ”боязнь” зіткнень різних політичних сил під час масових акцій, стало причиною появи новітньої “політтехнології” для заборон акцій окремих політичних сил. “Технології”, яка застосовувалась і раніше, але 1 травня 2004 року набула масового характеру. Ця “технологія” полягає в тому, що після повідомлення про проведення заходу однією з організацій, інша організація, яка має іншу політичну спрямованість, повідомляє відповідний місцевий орган влади про проведення власного заходу. У цьому, другому, повідомленні зазначається той же час і те ж місце проведення масового зібрання, що і в першій. Далі суд забороняє проведення обох мітингів, посилаючись на можливість сутичок між різними політичними силами.

Щодо другої підстави: Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988 “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР” має дозвільний характер і встановлює 10-денний термін для подачі повідомлень про проведення масових зібрань. Таким чином згаданий Указ суперечить Конституції України, зокрема, її 39-ій статті, яка встановлює для організації масових зібрань повідомчий, а не дозвільний порядок і яка не містить обмежень щодо терміну подачі повідомлень.

Не дивлячись на хиткість підстав, суди в усіх випадках задовольнили заяви місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування про обмеження права громадян на мирні зібрання. Цей факт, враховуючи і попередні прецеденти, можна вже вважати закономірністю для практики судів першої інстанції в Україні. Крім того, цей факт вказує на залежність цих судів від місцевих органів влади.

Час прийняття рішень – у переддень проведення масових зібрань – не залишає організаторам зібрань можливості оскаржити рішення районних судів у судах апеляційних.

Ще одним порушенням з боку місцевих органів державної виконавчої влади, зокрема, Київської міської державної адміністрації, є відмова у прийнятті повідомлень від організаторів масових заходів з огляду на закінчення робочого часу (у випадку з громадською організацією Українська народна самооборона заявку не було прийнято о 17-ій годині 30 квітня в той час, коли робочий день у КМДА закінчується о 18-ій).

2. ХІД МАСОВИХ АКЦІЙ 1 ТРАВНЯ

Більшість організаторів масових заходів 1 травня 2004 року не виконали рішень судів, посилаючись не їх неконституційність. Виконали ці рішення лише блок “Наша Україна” в Києві (ще до рішення суду, 28 квітня, врахувавши пропозицію КМДА, “Наша Україна” змінила характер і місця проведення своїх заходів) та вже згадані громадські організації в Мукачевому.

Не дивлячись на це, перешкод проведенню акцій з боку органів внутрішніх справ не зафіксовано. Не відбулося також жодних сутичок між представниками різних політичних сил, яких так остерігалися місцеві органи влади та судді. Зокрема, не було жодних зіткнень у “проблемних” регіонах, де такі сутички мали місце раніше: ні у Львові – між комуністами та націоналістами, ні в Донецьку – між представниками “Нашої України” та Партії регіонів.

3. ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ОРГАНІЗАТОРІВ МАСОВИХ АКЦІЙ ПІСЛЯ 1 ТРАВНЯ

5 травня у Харкові було затримано і засуджено за статтею 185 Адміністративного кодексу України (“незаконна хода”) організаторів однієї з акцій 1 травня Євгена Золотарьова (15 діб адмінарешту) та Івана Варченка (10 діб адмінарешту). Підставою для такого рішення стала кваліфікація судом акції, яку проводили вказані громадяни, як окремого від акції “Нашої України” заходу, щодо якого не було подано повідомлення до місцевого органу влади. В той же час адвокати затриманих кваліфікують їх дії як такі, що були у межах загальної ходи цього політичного блоку. На даний момент подано скаргу до апеляційного суду Харкова.

4. ВИСНОВКИ

Події навколо заходів 1 травня 2004 року – масові судові обмеження права мирних зібрань та переслідування організаторів цих зібрань – свідчать про серйозні порушення в Україні статті 11 Європейської конвенції з прав людини та статті 39 Конституції України.

Ініціаторами обмежень права на мирні зібрання в усіх відомих випадках були місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. Регіони, де найбільше порушувались права на мирні зібрання – Київ, Львівська, Закарпатська та Харківська області.

Суди першої інстанції в усіх випадках задовольнили заяви місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування про обмеження права громадян на мирні збори. Цей факт вказує на залежність цих судів від місцевих органів влади.

З’явилась практика неприйняття повідомлень про проведення масових заходів (м. Київ), яка може стати підставою для “законного” обмеження права на мирні зібрання у судовому або адміністративному порядку (в тому числі і силового розгону мітингів), а також для адміністративних переслідувань організаторів та учасників масових заходів.

Ми мусимо констатувати значне збільшення числа порушень права на мирні зібрання в Україні порівняно з іншими періодами, яке можна пов’язати з наближенням президентських виборів. Можна передбачити, що протягом травня – листопада 2004 року кількість масових заходів зросте. В той самий час можна передбачити продовження і, навіть, інтенсифікацію практики судових і адміністративних обмежень права на мирні зібрання протягом вказаного часу.

Звіт про дотримання права на мирні зібрання

під час відзначення 1 травня 2004 року в Україні

ІНСТИТУТ “РЕСПУБЛІКА”

ДОДАТОК 1

СТАТТЯ 39 КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

ДОДАТОК 2

РІШЕННЯ

ІМ’ЯМ УКРАЇНИ

30 квітня 2004 р. Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

в складі головуючого: О. М. Куропятник

при секретарі: Є.І. Пуга

з участю представників Мукачівського міськвиконкому О. А. Лаванеш

Мукачівської міськорганізації УСДМ І. С. Коран

МГО “Фундація регіональних ініціатив” О. Г. Солон тай

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Мукачево цивільну справу за заявою Мукачівського міськвиконкому про встановлення обмежень Мукачівській міськорганізації УСДМ, МГО “Фундація регіональних ініціатив” на проведення заявлених ними пікетів на період з 01.05.2004 р. по 04.05.04 р.,

в с т а н о в и в :

Мукачівський міськвиконком подав до суду заяву з клопотанням встановити обмеження вказаним організаціям в проведенні ними пікетів у період з 01.05.04 р. по 04.05.04 р. Посилаючись на те, що заяви подані незавчасно, знаходження даних організацій приведе до громадського безпорядку біля приміщення Мукачівської міськради та зірве намічені міськвиконкомом міроприємства на святкові дні. Просять заяву задоволити.

Вказані організації в судовому засіданні в особі їх представників не прийшли до порозуміння, що викликає у суду боязнь у виникненні конфліктної ситуації між ними під час пікетування. Організації подали заяви на пікетування в порушення ст.39 Конституції України та Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988 р. V-9306-XI “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР” – за 10 днів до проведення міроприємства, який діє на день подачі заяв до Мукачівської міськради про проведення пікетування.

При таких обставинах, суд приходить до висновку, що заява підлягає до задоволення. Слід допустити негайне виконання рішення суду згідно ст. 218 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 15,30,52,203,218 ЦПК України, ст.39 Конституції України, суд

В И Р І Ш И В :

Встановити обмеження Мукачівській міськорганізації УСДМ, МГО “Фундація регіональних ініціатив” на проведення заявлених ними пікетів на період з 01.05.2004 р. по 04.05.04 р. Біля приміщення Мукачівської міської Ради.

Рішення підлягає до негайного виконання.

На рішення може бути подано апеляційну скаргу до апеляційного суду Закарпатської області на протязі місяця з дня його оголошення через цей суд.

Головуючий: /підпис/ О. М. Куропятник.

Печатка Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області.

(Стилістику, орфографію і пунктуацію документа збережено).

Позавчора на „Громадському радіо” відбулася дискусія щодо діяльності Церкви у виборчий період. Нагально видно пересікання більш публічного права на свободу вираження, свободу вибору з однієї сторони та приватним правом кожного на свободу віросповідання.

Священик Володимир Табачин: Будь-яка релігійна організація, громада, парафія, єпархія надто залежні від держави, бюрократії, комерційних організацій. І це велика спокуса, коли священику пропонують побудувати храм чи школу, видати якусь релігійну літературу….

Дмитро Драбик: Пане Юрію, ви як депутат-священик, можливо, скажете, чому церква не може бути вищою над політикою, не спокушатися на храми та церковні школи?

Юрій Бойко: Це дуже складна, історично складна ситуація. Церква довго переслідувалася і нині відроджується. Іноді вона повинна бути дипломатичною у своїх діях щодо тих самих політиків. Зараз важко знайти церкву в яку б не були вкладені кошти певного політика, бізнесмена чи депутата.

Дмитро Драбик: Добрий вечір, це програма «Громадського радіо», яка виходить за підтримки Швейцарської агенції зі співпраці та розвитку. Цієї середи ми вирішили поговорити про те, який вплив на результати передвиборчих кампаній має церква, чи має взагалі, і якщо так, яким чином його можна використати для досягнення бажаного результату. Сьогодні ми спробуємо з’ясувати, чи може церква стати майданчиком боротьби за електорат, хто його може використати і в який спосіб. Гості студії: священик і політик, отець-настоятель церкви Святих мучеників Бориса і Гліба, народний депутат України, член фракції «Наша Україна» Юрій Бойко, просто священик, настоятель храму Новомучеників Українських на Софіївській Борщагівці протоієрей Володимир Табачин і заступник голови Державного комітету України у справах релігії Микола Маломуж.

«Церква – це те місце, де слабкі стають сильними, хворі – здоровими, бідні – багатими. Церква – це те місце, де людина стає людиною в повному розумінні цього слова. Церква – це те місце, де людина дізнається про своє покликання і займає високу, вірну позицію на землі. Церква – це зібрання сучасних, стильних, наповнених Духом Святим людей.» Це були цитати з релігійної літератури, а тепер до питань безпосередньо.

Панове, чи може церква стати тим місцем, де людям допоможуть знайти вірну позицію щодо любові або нелюбові до того чи іншого кандидата або політичної сили під час передвиборчої кампанії? Отець Юрій Бойко, будь ласка.

Юрій Бойко: Поза сумнівом. Церква буде займати певну позицію, тому що в нас є різні конфесії та різні гілки православної церкви, які мають причетність до однієї чи іншої політичної сторони, і, відповідно, в майбутньому, до одного чи іншого кандидата в Президенти. Але мені хотілося б наголосити, що я б дуже не хотів, аби церква використовувала якусь особу чи ситуацію, і навпаки – аби хтось використовував церкву, стягував її у сферу політичної боротьби.

Дмитро Драбик: Але це є, за Вашими словами.

Юрій Бойко: Це є, і це буде під час президентських виборів.

Дмитро Драбик: Якщо я правильно зрозумів, у нас церкви різних конфесій розділені між різними політичними силами.

Юрій Бойко: На превеликий жаль, це є, хоча в певній мірі це закономірно.

Дмитро Драбик: У нас є ще один священику, хотілося б почути вашу думку, пане Володимире.

Володимир Табачин: Церква – це боголюдський організм, і його людська частина живе на цій землі, а тому причетна до всіх процесів у нашій державі, в тому числі до виборів, тому що члени церкви – це громадяни цієї держави.

Дмитро Драбик: А як же тоді закон, про те, що церква відділена від держави і є самостійною організацією?

Володимир Табачин: Церква відділена від держави, як і від школи, але члени церкви – громадяни цієї держави, тому вони повинні зайняти позицію на цих виборах, як і на будь-яких інших.

Дмитро Драбик: Але питання в іншому: чи може церква допомагати, підказувати людям, яку позицію обрати?

Володимир Табачин: Звичайно, що може, і вона це робить. Коли священик виходить на проповідь, він каже: «Ось кандидати такий і такий. Ми знаємо їхнє попереднє життя. Вони обіцяють зробити те й те для нашої держави. Ви можете їх порівняти». Церква обов’язково радила і буде радити.

Дмитро Драбик: Звертаюсь до представника Державного комітету у справах релігії пана Миколи Маломужа. Скажіть, будь ласка, чи має за законом священик право проводити агітацію в храмі й радити, за якого кандидата голосувати?

Микола Маломуж: Я хотів би зазначити, що діючий закон «Про свободу совісті та релігійні організації» ст.5 визначає, що релігійні організації не беруть участь у діяльності політичних партій, не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади і не ведуть агітації чи фінансування передвиборчої кампанії кандидатів до цих органів. Але священнослужителі і віруючі мають право на участь у політичному життя нарівні з усіма громадянами. Як громадяни України, вони мають право підтримувати ту чи іншу позицію, але висувати своїх кандидатів, надавати фінансову підтримку чи проводити агітацію в церкві релігійні організації права не мають.

Дмитро Драбик: Тобто у нас цей закон порушується? Я звертаюся до священиків.

Юрій Бойко: Якщо брати існуючу законодавчу базу, то так. Але мені особисто складно погодитися з даним законом. Я поділяю позицію, що церква не повинна займатися політичною діяльністю безпосередньо, тому що вона втрачає свою головну функцію. Обираючи той чи інший напрямок вона, природно, може програти. В цьому випадку, якщо програє позиція духовного лідера, тобто священика, це негативно відбивається на людях. Краще стояти на загальногуманістичній, християнській позиції, аніж наголошувати на певній особистості. І, звісно, священик не повинен – на жаль, це відбувається, – закінчуючи проповідь, наголошувати на певному кандидаті чи партії. У храмі має звучати Слово Боже, а не передвиборча агітація.

Дмитро Драбик: У мене невелике уточнююче запитання до пана Миколи: якщо це порушення закону, за це повинна бути якась відповідальність. Чи передбачена вона законодавством, і яка саме?

Микола Маломуж: Законом «Про свободу совісті і релігійні організації» передбачено, що якщо релігійна організація не виконує статутних функцій, то контролюючі органи – це перш за все органи юстиції, прокуратури, органи місцевої влади, – мають право подавати судовий позов про скасування реєстрації цієї організації. З іншого боку, наш закон дає право Центральній виборчий комісії та окружним виборчим комісіям встановлювати, чи порушив кандидат законодавство про вибори, опираючись на базовий закон «Про свободу совісті і релігійні організації». Я хотів би доповнити, що представники всіх церков 19 березня на засіданні круглого столу за участю Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності прийняли рішення, що вони не займаються політичною діяльністю, як це і визначено законом. Це закріплено в проекті Концепції державних, конфесійних, церковних відносин в Україні.

Дмитро Драбик: Тобто агітації перед президентськими виборами в церквах не буде?

Микола Маломуж: Не повинно бути.

Дмитро Драбик: Зараз із нами на зв’язку Олексій Кошель, представник Комітету виборців України. Це громадська організація, яка вже десять років стежить за виборами в нашій державі. Власне, у нього я хочу запитати, чи завжди церква активно брала участь у політичному житті, принаймні з того часу, як Україна стала незалежною. Пане Олексію, чи завжди так було?

Олексій Кошель: Перш за все хочу сказати, що якщо порівняти політичну партію і церковну організацію, ми побачимо, що релігійна організація є впливовішою за будь-яку політичну партію. За кількістю партійних осередків відносно до церковних приходів, за кількістю членів, за мережею, за розгалуженням, за довірою населення до цієї організації, за кількістю професіоналів, які можуть вести агітацію і переконувати громадян підтримувати ту чи іншу церковну громаду. Тому українські політики, партії, виборчі блоки завжди намагалися використовувати церковні організації у своїй боротьбі. До честі церковних організацій слід сказати, що їхня участь у політичному житті зводиться лише до поодиноких факторів участі у виборах. Слід зазначити досить великий їхній позитивний вплив у веденні просвітницьких, навчальних кампаній, роз’ясненні віруючим процедури голосування, заклики до віруючих піти після служби на виборчі дільниці і проголосувати. Але останні 5-6 років йде процес деідеологізації політичного простору, збільшення ролі PR-технологій, що призволить до прямого втручання політиків у життя церкви. Прикладом може бути використання під час виборів до парламенту 2002 року блоком «За єдину Україну» церковної мережі Української православної церкви Московського патріархату. В деяких областях була не поодинока робота священиків, а включався цілісний механізм – влаштовувалися хресні ходи в підтримку даної політичної сили, інші заходи…

Дмитро Драбик: Перепрошую, Олексію, яка, за вашими спостереженнями, церковна конфесія може мати найбільший вплив на можливі результати президентських виборів в Україні?

Олексій Кошель: Дуже складно відповісти на таке запитання. За статистичними даними, найбільшу мережу має Українська православна церква Московського патріархату, але ми повинні враховувати, наскільки різні конфесії залежні від політиків чи партій. Оскільки на сьогодні розподіл церковного майна ще не закінчено, і досить велика кількість храмів, навчальних закладів, які раніше належали церкві, перебуває у руках держави. Тому низка священиків є залежними від влади. З іншого боку, будівництво нових церковних споруд відповідно до великої власності муніципальних земель – церква також залежить в цьому плані. Розподіл приміщень, різних матеріальних благ… Але досвід передвиборчої кампанії 2002 року та місцевих виборів показав, що найбільше втручалася в політичний процес Українська православна церква Московського патріархату. Не виключено, що під час президентських виборів 2004 року церква братиме участь у так званих «чорних» PR-технологіях. Не виключаю також, що опозиційного кандидата можуть відлучити від церкви і ввімкнути церковний механізм для донесення цієї інформації до широкого загалу віруючих, що може вплинути на кількість голосів у рейтингу того чи іншого політика.

Дмитро Драбик: Дякую за участь у нашій програмі. Нагадаю, з нами на зв’язку був Олексій Кошель, представник Комітету виборців України. Я звертаюся до протоієрея Володимира Табачина. Останні репліки Олексія були досить жорсткі. Як Ви вважаєте, чи може церква настільки активно брати участь у політичному житті – аж до відлучення кандидатів від церкви, застосування «чорних» PR-технологій тощо?

Володимир Табачин: Я нещодавно перечитував дослідження Інституту Разумкова, які вийшли два роки тому, і там одна стаття якраз стосувалася виборів. У ній йшлося про вплив Греко-Католицької церкви на думку громадськості Західної України, про те, що віруючі прислухаються до думки своїх пастирів. Але там віруючих значно більше. Що стосується «чорного» PR… Думаю, будуть різні речі… Наприклад, на минулих парламентських виборах в окрузі, де знаходиться моя парафія, переміг, як не дивно, кандидат від «Нашої України» Євген Жовтяк.

Дмитро Драбик: Чому ж дивно?

Володимир Табачин: У нашому Києво-Святошинському районі більше парафій Московського патріархату. Я не чув, аби хтось пропонував конкретно за когось голосувати… причому з різних церков – Московського, Київського патріархату, Автокефальної церкви… Мені важко говорити у глобальному плані, бо я настоятель конкретної парафії. Але коли я працював у метрополії півтора року – мабуть, тоді не було виборів, бо не було такого ажіотажу. Єдиний раз за дев’ять років перебування в Києві – це було зібрання представників різних конфесій, нас запросив Валерій Бабич. Тоді він був активнішим політиком, навіть партія, здається, називалася Християнською. Але тут, на Київщині, я вже давно нічого такого не чув.

Дмитро Драбик: Пане Юрію, Ви вже в цій студії говорили, що хотіли б, аби церква була дійсно незалежною від держави. Від Олексія Кошеля ми почули, що сьогодні це не так. Чи хотіли б ви, аби церква стояла осторонь соціальних процесів, аби священик не цікавився мінімальною зарплатою своїх прихожан і долею конституційної реформи?

Юрій Бойко: Для мене це дуже болюча тема. Я йшов по мажоритарному округу на виборах 2002 року. Я представник Української автокефальної православної церкви. В тому окрузі, де я балотувався, у 2002 році не було жодної парафії цієї церкви, немає і тепер. Я не займаюся цим питанням, мене цікавить загальна ситуація. Якщо вона буде релігійна, вона буде позитивна; якщо вона буде суто конфесійна, вона буде негативна – буде протистояння. Церква повинна врешті-решт виконати свою миротворчу місію, і мені дуже приємно, що ці вибори були значно м’якшими в плані задіяння релігійних організацій. Я особисто – не лише тому, що я представник певної юрисдикції – не працював з релігійними організаціями. Я зустрівся з трьома громадами, і то за межами церкви. Це буквально жменька людей – одна протестантська і дві православні громади. Я не хочу втягувати політику в церковне середовище, бо це духовний організм, але люди не можуть залишатися осторонь соціальних процесів, і Євангеліє говорить, що людина повинна бути активною у своїй позиції, вона не повинна бути ніякою – ні холодною ні гарячою. Але мені дуже болить ота конституційна стаття про відокремлення церкви від держави. Якби просто опустити цю статтю. Тому що відокремлення – це вже між ними стіна, нерозуміння, конфлікт через відокремлення. Воно нам потрібне – держава не повинна нав’язувати, церква не повинна просити милостиню – вона повинна отримувати. У всіх цивілізованих країнах намагаються це зробити, тому що церква виступає за мир, несе моральне і фізичне здоров’я нації, за вирішення соціальних проблем через катехізис – невидача заробітної плати чи щось інше. Церква постійно на цьому наголошувала і буде наголошувати.

Дмитро Драбик: Пане Юрію, а що Вам більше до душі: займатися в залі парламенту законодавчою роботою чи повністю віддатися служінню Богу?

Юрій Бойко: Ви знаєте, я намагаюся не розділити в собі ці речі на дві протилежності, хоча щось в тому є… В парламенті є робота і боротьба, постійна боротьба, коли доводиться перебувати біля трибуни, яку пікетує опозиція. Але мені приємно, коли хтось із депутатів підходе і каже: «Отче, помолись». Але це буває рідко. Я люблю працювати з людьми і намагаюся бути з ними і в окрузі, і в Києві, тому що контакт з людьми – це основа для політика. Якщо ти зариваєшся в папери та конфлікти, то не бачиш загальної ситуації.

Дмитро Драбик: Пане Юрію, в цій студії вже йшлося про те, що священики все-таки агітують своїх прихожан, за кого голосувати. Ви особисто будете це робити перед наступними виборами?

Юрій Бойко: Я працюватиму як депутат, як політик, але в церкві на цьому не наголошував і наголошувати не буду. В цілому ми будемо наголошувати на тому, аби люди обирали не багатого чи бідного, а обирали чесного. Придивлялися до його позиції, до його попередніх вчинків – того суттєвого, чого не приховають ніякі PR-технології. Мені дійсно дуже не хотілося б, аби сьогодні церква була втягнута в якісь PR-ходи, хоча вони є різні. Навіть нагородження якогось кандидата – це вже є PR-хід, а не вдячність за його діяльність. Але найбільш прикрим є те, що церква залежна матеріально. Ми застали руїну, церква застала руїну, і тому вона не може бути відокремлена від процесу. Якщо брати Українську автокефальну православну церкву, то ми перші оголосили відрив від Москви – тобто це був політичний крок, і водночас державницький. Зараз ми кажемо «розкол», та й тоді казали, але хтось мав робити кроки до державності – ми ж її прагнули.

Дмитро Драбик: Я зрозумів. Звертаюся до протоієрея Володимира Табачина. Скажіть, будь ласка, чи є різниця церкві, яка відокремлена від держави, хто буде наступним Президентом України?

Володимир Табачин: Якщо б церква було повністю святою, цієї різниці не було б. Я знову повертаюся до вже сказаного: церква – це боголюдський організм. Коли апостол Павло звертається у своїх посланнях до віруючих, він називає їх святими – а це були звичайні віруючі, такі, як зараз ходять до храмів; вони молилися, грішили, каялися, знову грішили і сподівалися на милість Божу. Але церква є і людським організмом. І якщо вона буде займатися своєю соціальною, просвітницькою роботою, то вона тим самим готуватиме виборців до того, аби вони обирали тих, про кого говорив пан Юрій – чесних, моральних, на яких можна покластися не тільки сьогодні на словах, але й завтра в житті.

Дмитро Драбик: Яким має бути наступний Президент України з точки зору церкви?

Володимир Табачин: Хотілося б, щоб він був святим, розумієте? Звичайно, він повинен бути моральною людиною, і не тільки говорити, але й робити для свого народу все необхідне. Бажано, щоб він був християнином.

Дмитро Драбик: Днями Володимир Литвин, спікер Верховної Ради, назвав людей, які можливо висуватимуть свої кандидатури, аби взяти участь у президентських виборах восени. Це Віктор Ющенко, Олександр Мороз, Юлія Тимошенко, Петро Симоненко, Віктор Янукович, Анатолій Кінах, Сергій Тігіпко. Можливо, Євген Марчук. Хто з названих кандидатур відповідає Вашому опису?

Володимир Табачин: Для мене відповідь є однозначною – це Віктор Ющенко. Справа в тому, що я знаю його не тільки з новин чи преси, але й трішки особисто. Причому тоді, коли я його знав, він ще не був Прем’єр-міністром, і я бачу, що за ці роки він не змінився – яким був, таким залишився. Я розумію, що телебачення і преса часто приносить багато того, що зветься «піною», і часто ця «піна» не дає роздивитися саме єство предмета. Але це моя особиста позиція.

Дмитро Драбик: А Ви будете це казати своїм парафіянам?

Володимир Табачин: Якщо вони мене запитають: «Отче, за кого ви особисто голосуватимете?», то я скажу їм, що з цих названих кандидатів обрав би Віктора Ющенка і, можливо, Тігіпка.

Дмитро Драбик: Пане Миколо, правове роз’яснення: це є порушенням закону чи ні?

Микола Маломуж: Особиста позиція священика чи віруючого не є порушенням закону і, згідно з законом, він має право її висловлювати як серед духовенства, так і серед віруючих. Проведення публічних агітацій, фінансування, висування кандидата – це конкретні юридичні дії, які будуть порушенням. В даному випадку священик як громадянин, як виборець, має повне право висловлювати свою позицію.

Дмитро Драбик: А чи слідкує Державний комітет України у справах релігії, щоб тут не було порушень: людей не агітували в церкві, під час служби? Проводиться така робота?

Микола Маломуж: Така робота проводиться в основному органами місцевої влади, тому що вони мають повноваження контролю за дотриманням законодавства про свободу совісті та релігійні організації. Комітет виконує тільки консультативні, рекомендаційні та методичні функції. Він дійсно може вказати на якісь порушення – в основному це акції впливу на громадськість представників церков, керівників союзів. Якщо порушення серйозне, Комітет може звернутися з поданням до генпрокуратури, якщо це на рівні союзі чи всієї церкви, або до органів місцевої влади, аби вони зреагували на те чи інше порушення законодавства.

Дмитро Драбик: А чи маєте Ви цифру, скільком церквам за 13 років незалежності України було висунуте таке попередження?

Микола Маломуж: Офіційно не було жодного. Були рекомендації, коли відчувалося, що та чи інша церква висловлює якісь симпатії публічно під час богослужінь. Відповідно проводилися розмови на раді церков чи з їхніми представниками про те, що якщо так продовжуватиметься далі, це буде конкретне порушення закону. Реакція була позитивна, проводилися відповідні роз’яснювальні роботи серед священиків, що такі порушення недопустимі. Хотів би звернути увагу на те, що якщо церква формує глибоку, духовну, стабілізуючу, миротворчу позицію у своїх віруючих, громадян України, впливає на їхній світогляд, внаслідок чого вони обирають чесну, моральну, духовну людину, яка стала б справжнім лідером нації – це також не порушення, це її духовна і громадська функція.

Дмитро Драбик: Пане Миколо, чи здійснюватиме Державний комітет з питань релігії якісь особливі кроки перед виборами, аби не було різних порушень на релігійній ниві?

Микола Маломуж: Якихось надзвичайних заходів не буде, але обов’язково буде проведена роз’яснювальна робота з керівниками підрозділів в областях – начальниками управлінь, відділів, що в період передвиборчої агітації потрібно відслідковувати ситуацію, аби всі релігійні організації діяли в рамках закону.

Дмитро Драбик: У передвиборчих програмах політики згадують про конфесійну злагоду, повернення нації духовних цінностей. Але частина з них у душі залишаються переконаними атеїстами, кажуть деякі політологи. Таким чином кандидати на те чи інше крісло заробляють собі додаткові бали за рахунок церкви. Чи можна уникнути такого маніпулювання церквою з боку людей, які хочуть отримати певну посаду, пане Юрію?

Юрій Бойко: В певній мірі так, але загалом це дуже складно. Як наголошував отець Володимир, церква як святий організм – це одне. А кожна окрема людина зі своїми перш за все соціальними проблемами – це інше. Вона робитиме свій вибір самостійно. Мені дуже хотілося б, щоб церква зберігала той рівень довіри, але він навіть не такий, як подають нам статистичні дані.

Дмитро Драбик: Більший чи менший?

Юрій Бойко: Менший.

Дмитро Драбик: На чому Ви ґрунтуєтесь?

Юрій Бойко: На тому, що є конкретні ситуації – я про це знаю, бо веду прийом громадян. Багато нарікань особистісного характеру. Приклад: я балотуюсь по округу, де немає парафій моєї церкви. Мені відомі факти, що проти мене виступали представники церкви. Я не займався питаннями роботи з конфесіями, але я пройшов.

Дмитро Драбик: Тобто Ви вважаєте, що якщо церква активніше братиме участь у політичному житті, вона себе дискредитує і втратить довіру населення?

Юрій Бойко: В певній мірі так. Але релігійні громади не є такими численними. Великодні свята – це одне, а постійне відвідання церкви – інше. Якби ми мали фіксоване членство, як протестанти – десятина і таке інше, – ми б мали значно меншу цифру. А так у нас більшість людей визнають себе причетними до певної конфесії, але вони не є причетними до релігійної громади.

Дмитро Драбик: Можливо, пан Микола знає, скільки «активних» віруючих є в Україні і про які обсяги можливого маніпулювання думкою громадян може зараз йтися?

Микола Маломуж: Точна кількість віруючих в Україні не відома ні Комітету, і іншим інституціям України. Відомо тільки, що існує тридцять з половиною тисяч громад різних спрямувань – 55 напрямків і течій, з них 52% православних. Виходячи з цього, ми можемо приблизно рахувати, скільки віруючих може бути охоплено. Крім того, є різні категорії віруючих: глибоко віруючі, а є люди, що вірують, але церкві відвідують лише час від часу. Треба відмітити ще один момент: довіра до церкви як суспільного інституту, який виконує важливі функції. Забезпечення прав кожного громадянина на віру, на спілкування з Богом – це одна функція. Але якщо церква проводить агітацію за того чи іншого кандидата – це інша функція, і довіра до церкви різко падає. В першому випадку довіра до церкви становить від 35 до 70%, а в другому 5-7%, не більше.

Дмитро Драбик: Але церква іде на це свідомо, коли проводить агітацію в храмах, тобто вступає у політичні ігри. Виникає думка: що вона щось отримує взамін. Чому це робиться? Пане Володимире, можливо, Ви знаєте?

Володимир Табачин: Не можу сказати точно, що я це знаю, оскільки я такої роботи не проводив. Будь-яка релігійна організація, громада, парафія, єпархія надто залежні від держави, бюрократії, комерційних організацій. І це велика спокуса. Священик собі сидить з парафіянами, радиться, і якщо хтось щось запропонує – це дійсно велика спокуса.

Дмитро Драбик: Що можуть запропонувати?

Володимир Табачин: Побудувати храм чи школу, видати якусь релігійну літературу… Тут уже як хто себе поведе. Мені особисто ніхто не пропонував, тому такої спокуси не було.

Дмитро Драбик: Пане Юрію, Ви пішли у Верховну Раду – це був своєрідний протест чи Ви просто хотіли допомогти своїх громаді, людям, які Вас підтримали по округу?

Юрій Бойко: Перш за все це життєва позиція. Ставши священиком, я відразу стар депутатом, щоправда, на міському рівні. Тобто ця лінія йшла постійно і послідовно. Активна політична і релігійна діяльність призвела до того, що я в чергове пройшов по округу. Я не можу вже розділити ці дві діяльності. Іншим як не стану – буду активним і там, і там.

Дмитро Драбик: Тоді Ви, як політик і духівник, можливо, скажете, чому церква не може бути вищою над політикою, не буде допомагати політикам, не буде спокушатися на храми та церковні школи?

Юрій Бойко: Це дуже складна, історично складна ситуація. Церква довго переслідувалася і нині відроджується. Іноді вона повинна бути дипломатичною у своїх діях та висловлюваннях по відношенню до тих самих політиків. Зараз важко знайти церкву, особливо сучасно побудовану, в яку б не були вкладені кошти певного політика, бізнесмена чи депутата.

Дмитро Драбик: Отже, всі політики, коли вкладають гроші у церкву, заздалегідь закладають підвалини того, що за них будуть агітувати. Тобто немає високодуховної людини, яка б дала гроші просто на будівництво храму?

Юрій Бойко: Ні, такі люди є, але це трапляється значно рідше. Крім того, ця людина може не наголошувати, не стояти в перших рядах, але священик за покликом сумління свого скаже: «Це добра людина, яка пожертвувала нам хрест, образ чи купила цеглу на будівництво. Давайте помолимося за неї». Це є реальна ситуація.

Дмитро Драбик: Досі ми говорили про традиційні релігійні напрямки. Пане Миколо, чи стосується все вищесказане з приводу порушень закону і агітації інших релігійних громад, яких, якщо не помиляюся, зараз в Україні близько 80?

Микола Маломуж: Ми виділяємо зараз 55, тому що деякі течії входять до більш широких союзів, а великих церков на сьогодні 12. Новітні течії також беруть активну участь в громадському житті, але особливої активності в період передвиборчих кампаній ми не фіксуємо. Справа в тому, що більшість пастирів новітніх релігій – іноземці й не мають права проводити агітаційну роботу, так само як висувати свою кандидатуру, як наші священики, громадяни України. Крім того, вони з’явилися недавно на теренах України, і така активна політична позиція призвела б до конфронтації з традиційними церквами. Вони поводять себе більш толерантно. Звісно, траплялися поодинокі випадки агітації під час великих зібрань, але робилися попередження, і це припинялося.

Дмитро Драбик: Пане Миколо, на Вашу думку, що треба в даній ситуації змінювати: церкву чи законодавство?

Микола Маломуж: Я вважаю, що в даній ситуації ми знову прийшли до того, що мають бути обов’язки держави і обов’язки церкви. В проекті Концепції, над яким працювали представники різних конфесій, депутати Верховної Ради, представники нашого комітету, юристи, зазначено, що церква повинна виконувати властиві їй функції й відмовитися від політичної агітації, не надавати фінансової підтримки політичним партіям і не брати участі в їхній діяльності. Це не тільки думка держави, а результат консолідованої праці, і ми слідуватимемо цим принципам.

Дмитро Драбик: Але подивіться, в Росії інша ситуація. Там представники вищої церковної ієрархії постійно беруть активну участь у громадсько-політичному житті – закликають йти на вибори, говорять, за кого голосувати. Чому це погано, коли церква бере участь у громадсько-політичному житті, зокрема займається політикою?

Микола Маломуж: По-перше, у нас закон не забороняє церкві брати участь у громадському житті, займатися вирішенням соціальних проблем і тому подібним. Це якраз один з основних напрямків її діяльності. А політична боротьба – це інша сфера діяльності, непритаманна церкві, це не її завдання на землі згідно з канонами і законом. Ми повинні прийти до згоди: чи згодна церква відмовитися від політичної діяльності. І попередньо ми до неї прийшли – більшість сказала «так». Церква повинна відмовитися від політичної діяльності в плані боротьби між кандидатами, блоками, партіями. У нас більш глибока функція на землі, в цьому суспільстві.

Дмитро Драбик: Пане Юрію, а чи має церква зворотній вплив на державу, коли вона може сказати: цього робити не слід, краще зробити так…

Юрій Бойко: Вона повинна бути тим голосом сумління людини і Вчення Христового Євангелія. Але вона не повинна, та й не має для цього механізмів, чинити тиск на органи влади. Ось, здавалося б, природна ситуація: зараз церква хоче добитися, аби держава не нав’язувала усім без винятку код. Це існує в усьому цивілізованому світі. Зараз у нас іде активна політична боротьба: депутатам приходять тисячі листів, які просять не голосувати, стояти на своєму, йдуть хресні ходи навколо Верховної Ради. З одного боку ми розуміємо, що церква повинна мати певні пільги, і в той же час релігійна громада є юридичною особою, яка має свою бухгалтерію і так далі. Виходить, в певній мірі, ми даємо можливість вводити в тінь мізерні, але все-такі гроші. От вони є – держава нібито повинна зробити для всіх однаково, і в той же час ми не повинні ранити людську душу. Складна ситуація.

Дмитро Драбик: Тобто потрібно змінювати закони?

Юрій Бойко: Певною мірою, але в позитив. Були певні можливості для церков, перш за все в гуманітарних надходженнях. Дуже швидко почалися зловживання, тому що треба будувати храм… От ми говорили, що церква повинна займатися благодійницькою діяльністю. Тобто вона повинна стати жебраком, щоб допомогти жебраку? Наша церква поки що не може на рівні, та чи й повинна? Вона повинна навчати! А у нас господарські комплекси, виробничі потужності… Не хотілося б цього. І в той же час – що ж, має держава фінансувати? Можливо, краще, якби держава фінансувала певні програми – гуманітарні, благодійні, освітні, ніж церква шукає «ходи», як дістати гроші, щоб потім допомогти нужденним людям. Виходить деякий хаос.

Дмитро Драбик: Але тоді вона фінансово залежатиме від держави.

Юрій Бойко: Якщо у державі й церкві все буде відкритим. І гроші надходитимуть на певні програми, ніякої залежності в цьому не буде. Є така практика в світі! Фінансуються релігійні громади, які утримують дитячий притулок чи притулок для літніх людей. Чому ні? Це цілком нормально.

Дмитро Драбик: Пане Володимире, чи погоджуєтеся Ви з таким виходом із ситуації? Якщо так, чому за стільки років не було здійснено необхідних змін? Можливо, всім за такої ситуації є краще?

Володимир Табачин: Я думаю, що не потрібно кардинально змінювати закони – які є, такі нехай будуть. Церква теж не може змінювати свої закони. Потрібно мінятися нам – виборцям і тим, кого будуть обирати. Я за такий підхід. Що ми хочемо? Вибрати порядного, чесного лідера, який поведе нашу країну до кращого, ніж було колись чи є тепер. Зараз є багато політичних партій. Одній партії закон не подобається, вона хоче його поміняти, а завтра прийде інша, і знову мінятиме. А закони також не виникають просто так – вони випливають із людського життя, мають свою традицію – я говорю не тільки про ці тринадцять років незалежності України чи якесь століття. Я хотів би, щоб певне законодавство релігійне змінилося, але в іншому сенсі. Я маю на увазі зміну релігійного законодавства Франції та Австрії за останні п’ять років. В такому сенсі я б хотів, аби наше законодавство змінилося – для блага країни. А у виборчому – сказане присутніми вичерпує.

Дмитро Драбик: Церква існує більше років, ніж будь-яка політична партія. В цій студії пролунало слово «тиск». Чи вважаєте Ви, що церкві потрібно активніше впливати на ситуацію в державі? Ви притримуєтеся цієї думки чи ні?

Володимир Табачин: Ви нагадали мені навчання в академії. В середні віки було дві церковні партії – йосифляни та прибічники Ніла Сорського. Одні вчили, що церква повинна бути бідною, але багатою духовно; а інші – що має бути заможною, багатою, і біля неї мають стояти гармати. Життя показало, що має бути золота середина. Громада повинна бути багатою, мати приміщення для молитви й навчання, і стояти на твердих громадянських позиціях. До речі, я ось що хотів сказати стосовно виборів. Зараз немає поняття громади як такої. Є храм, настоятель, кілька людей (можливо, кілька десятків чи сотень), але немає громади. Громада – це об’єднання людей навколо певної ідеї, не обов’язково релігійної –це може бути економічна ідея (збудувати у своєму селі млин. Аби не залежати від сусіднього). Це все може вирішуватися разом. Тут повинно бути єднання, а єднання виходить від святості, від любові.

Дмитро Драбик: І останнє запитання до всіх: чи є українська церква духовно багатою і чи може вона бути бідною?

Микола Маломуж: Я вважаю, що українська церква духовно багата, але матеріально не досить забезпечена для виконання своїх функцій.

Юрій Бойко: Українська церква однозначно багата. Я був за кордоном, у багатих країнах, і зазначаю, що наша церква духовно багата. Але матеріальна скрута – болюча тема. Будівництво храмів – це одне, але ми повинні видати літературу Українською морою. Зараз із Росії ввозиться маса літератури, а своєї немає. У нас великі матеріальні проблеми.

Володимир Табачин: Згоден з першим – вона є духовно багатою, бо главою церкви, і української теж, є Христос Спаситель, але вона бідна через розкол – від цього її бідність та нещастя.

Дмитро Драбик: Отже, церква стане багатшою тоді, коли економічна ситуація в Україні покращиться.

Володимир Табачин: Ні не тільки –тоді, коли вона стане єдиною.

Дмитро Драбик: Дякую. Нагадаю, в нашій студії сьогодні були: священик і народний депутат, член фракції «Наша Україна» отець Юрій Бойко, настоятель храму Новомучеників Українських на Софіївській Борщагівці протоієреї Володимир Табачин і заступник голови Державного комітету України з питань релігії Микола Маломуж

„Громадське радіо”

Австрійський Конституційний Суд у рішенні від 23 січня 2004 року визнав неконституційними окремі частини закону „Про військові повноваження” (Militaerbefugnisgesetz, MBG). Справа була ініційована соціал-демократичними представниками Австрійського Парламенту. Рішення не задовольнило усі запити, пред’явлені критиками.

Військовий закон було прийнято у 2000 році, поправки внесено у 2002. Це вперше в Австрії, коли повноваження і відповідальність військових владних органів регулювались вичерпно. До цього відповідні норми були розкидані у австрійському законодавстві, у той час як деякі аспекти не були врегульовані зовсім.

Частина закону, яка визнана неконституційною, стосується збирання даних шляхом нагляду, інформаційних запитів, а також запису аудіо та відео. Проведення таких видів діяльності зі спостереження дозволено для розвідувальних цілей, якщо дані неможливо отримати іншим шляхом.

Конституційний Суд дійшов висновку, що ці повноваження суперечать Конвенції про захист прав людини та основних свобод, отже є неконституційними, тому що окремі положення документу містять дискримінаційні або ж такі, що викликають вороже ставлення, правила, тим самим нагадуючи положення відомого Catch-22. Уповноважений з захисту прав людини (його діяльність є обов’язковою відповідно до Австрійського акту про захист даних) може лише бути поінформований про поточні розслідування, якщо він/вона просить надати про це інформацію заздалегідь. Проте як Уповноважений повинен просити надати інформацію щодо процедури, про яку він/вона не знає?

Нещодавно у журнальній статті Karlheinz Probst, від 2001 року Омбудсман з питань виконання положень закону „Про військові повноваження” (Militaerbefugnisgesetz, MBG), казав, що він має спеціальну угоду з міністром оборони; це дає підстави сподіватись, що його буде поінформовано про заплановані розслідування автоматично. Однак, звичайно, ця “угода” не може замінити адекватного законного забезпечення.

Австрія має три розвідувальні служби, на яких покладена різна відповідальність. Дві з них, так звані Heeres-Nachrichtenamt (HnaA) і Heeres-Abwehramt (HAA), як військові служби, пов’язані з федеральним міністерством оборони, підпадають під регулювання закону „Про військові повноваженн”я (Militaerbefugnisgesetz, MBG); ‘Staatspolizei’ (національна поліція) належить до федерального міністерства внутрішніх справ.

Австрійська соціал-демократична партія (69 з 183 місць у Парламенті) звернулась з протестом щодо норм MBG-закону, припускаючи, що розвідувальні служби можуть спостерігати за австрійцями без будь-якого контролю. Цей Закон також критикувався іншими політичними партіями, неурядовими організаціями, такими як Vibe!at і професійними асоціаціями, такими як Австрійська Асоціація суддів.

Член EDRI Vibe!at відстоює критичну позицію щодо Закону, особливо щодо надання військовим органам широких повноважень вимагати персональні дані (ім’я, адресу, номер користувача) від телекомунікаційних провайдерів. Єдиною умовою визначено, що вони вважають це “суттєвою умовою” для виконання їхніх завдань. Таким чином більш широкі права доступу надані військовим, а не поліції, остання має право отримати доступ до таких даних лише у випадку “невідворотної небезпеки”. Витрати на ці запити покладаються на провайдерів.

Рішення Конституційного Суду Австрії (23.01.2004) у форматі PDF:
www.vfgh.gv.at/presse/G363-13-02.pdf

Заперечення Vibe!at щодо закону (18.06.2002):
www.vibe.at/aktionen/200206/mil_18jun2002.html

„EDRI-gram Українською” – що-двотижневий бюлетень

про „цифрові” громадянські права у Європі

Європейський Парламент 9 березня схвалив резолюцію щодо застосування Директиви про захист даних 1995 року (95/46/EC), в основу якої покладено доповідь італійського радикала Марко Каппато, представлену за власної ініціативи. Доповідь є дуже жорсткою на предмет відсутності в Європі належної системи захисту приватності.

Доповідь сконцентрована на захисті даних у межах “третьої колони” (the third pillar-сфера правосуддя та внутрішніх справ). Вона переконує Комісію нарешті створити обіцяний “законний інструмент” з метою захисту приватності у сфері “третьої колони”, особливо зважаючи на діяльність Європолу, Eurojust та всіх інших органів “третьої колони”.

У парламентській резолюції використовуються різкі слова щодо практики передавання Записів імен пасажирів (Passenger Name Records-PNRs): “(…) національні та європейські закони про передавання персональних даних до третіх країн були жахливим чином порушені шляхом постачання персональних даних пасажирів трансатлантичних ліній американським правоохоронним органам (…); ставлення Комісії, країн-членів та деяких органів з питань захисту приватності – зокрема тих, які відповідно до національного законодавства наділені повноваженнями блокувати передачу даних – виявилось загалом потуранням порушенню закону і принципів законності”.

Що ж стосується примусового зберігання даних для правоохоронних цілей, то доповідь сигналізує, що такі закони ” не відповідають повністю Європейській Конвенції про захист прав людини і пов’язаному прецедентному праву, оскільки вони запроваджують втручання у право на приватність, ігноруючи вимоги щодо:

– розв’язання судовою владою кожної справи окремо,

– обмеження у часі/ тривалості,

– розрізнення категорії людей, які можуть бути суб’єктом спостереження, поважаючи конфіденційність захищених телекомунікацій(…).”

Для того щоб допомогти країнам-членам виробити кращу політику, Парламент просить Комісію розробити документ щодо легітимності загального зберігання даних і спонукає інституції ЄС розпочати відкриті та прозорі дебати на основі цього документу.

Раніше Каппато був доповідачем по Директиві 2002 року про приватність та електронні телекомунікації (Directive of 2002 on Privacy and electronic communications). Після того, як в останню хвилину положення про можливість загального зберігання даних були внесені у поправку до статті 15 Директиви, Каппато попросив прибрати його ім’я з запису як доповідача.

Резолюція була прийнята більшістю у 439 голосів, 39 проти і 28 утримались.

Європарламентська Резолюція щодо першої доповіді про застосування Директиви про захист даних 2003/2153(INI) (Resolution on the first report on the implementation of the data protection directive 2003/2153(INI)

„EDRI-gram Українською” – що-двотижневий бюлетень

про „цифрові” громадянські права у Європі

Священики Української православної церкви Київського патріархату для захисту своїх прав оголосили про проведення молитовного стояння та вигнання нечистої сили з Управління МВС у Херсонській області. Міліцейське керівництво вирішило не загострювати справу.

Протягом кількох місяців священики Української православної церкви Київського патріархату не могли досягти згоди з керівництвом Херсонської обласної міліції. Як пишуть газети “Гривна” (№ 14) та “Вгору” (№ 14), ще в липні минулого року Управління комунального майна Херсонського міськвиконкому передало УПЦ КП будівлю у м. Херсоні по вул. Кірова, 10 для розміщення єпархіального управління. Ця будівля належала Ремонтно-будівельному управлінню УМВС, й там розміщувався будівельний інвентар.

Протягом півроку Управління так й не вивезло інвентар із будинку. Більш того, за словами секретаря архієпископа Херсонського та Таврійського УПЦ КП о. Сергія Чудиновича, після того, як священики повісили замок на двері вже власного будинку, міліцейські будівники, які неподалік ведуть будівельні роботи, вибили вікно та продовжили користуватися вже чужим для них будинком.

До цього додалася й проблема з іншою будівлею УПЦ КП – Свято-Михайлівським храмом, що знаходиться в селі Калінінське Великоолександрівського району. Як відомо, навколо цього храму близько півроку тривав конфлікт між двома єпархіями – московського та київського спрямувань. Щоб не роздмухувати пристрасті навколо храму, міліція зачинила та опломбувала храм. Але після того, як суд визнав правоту священиків київського патріархату, храм релігійній громаді УПЦ КП переданий не був.

В результаті священики вирішили провести біля УМВС молитовне стояння та освятити міліцейське управління й вигнати з нього нечисту силу. На щастя, до цього не дійшло. Як визнав заступник начальника обласного управління МВС Михайло Ясельський, вони не хочуть конфліктувати з ніякими релігійними конфесіями. Й на сьогодні, зазначає газета “Вгору”, замок із дверей Свято-Михайлівського храму знятий. Також вдалося зняти проблеми й з будівлею майбутнього єпархіального управління УПЦ КП.

Вадим Бережний, „Політична Херсонщина”

В рамках проекту моніторингу порушень свободи совісті та релігії в Україні відкрито нову розсилку-форум присвячену цій тематиці.

Ця розсилка є відкритою для будь-кого з бажаючих.

Вона є кроком для побудови мережі для захисту свободи совісті та релігії в Україні, а також для збільшення можливостей щодо збору інформації про порушення цих прав.

Для підписки на розсилку надішліть лист на електронну адресу: [email protected] із надписом в темі листа „subscribe”.

Повідомлення на розвилку-форум можуть надсилати тільки зареєстровані користувачі. Для надсилання повідомлення необхідно надіслати повідомлення на адресу: [email protected].

Зі сподіванням на розширення співпраці,

Володимир Яворський, виконавчий секретар РУПОРу

Довідка про проект „Право на свободу совісті та віросповідання в Україні”

З 1-го лютого 2004 року Центр правових та політичних досліджень “СІМ” разом з Радою українських правозахисних організацій (РУПОР) і партнерами розпочав річний проект “Моніторинг реалізації права людини на свободу світогляду та віросповідання в Україні в контексті адміністративної практики державних органів”. Проект підтримано Міжнародним Фондом “Відродження”.

Проект спрямовано на сприяння реформі законодавства та покращення адміністративної практики органів державної влади щодо реалізації особами свого права на свободу світогляду та віросповідання.

Мета проекту – визначити основні проблеми реалізації права людини на свободу світогляду і віросповідання в Україні в контексті адміністративної практики з січня 2003 р. по грудень 2004 р. та визначити шляхи подолання даних проблем, а також створити умови для здійснення постійного моніторингу цього права в Україні.

До проекту не включено дослідження конфліктів, в яких не беруть участь органи державної влади.

Проект передбачає створення постійно діючої мережі правозахисних організацій з регіональних партнерів.

Очікувані результати проекту:

–  Імплементація громадських пропозицій і покращення законодавства у сфері права на віросповідання, наближення його до європейських стандартів, зокрема вимог Європейської Конвенції з захисту прав людини та основних свобод.

–  Надання ґрунтовних експертних оцінок, рекомендацій і пропозицій органам державної влади, як у законодавчій, так і у правозастосувальній сферах.

–  Підвищення впливу правозахисних організацій на органи державної влади.

–  Інформування громадськості, міжнародних та іноземних організацій про стан права людини на свободу світогляду та віросповідання в Україні.

–  Конкретна допомога громадянам та релігійним організаціям у захисті їхніх прав.

Просимо повідомляти нас про відомі вам факти порушень права на свободу віросповідання.

За подальшою інформацією та пропозиціями щодо співпраці звертайтесь до:

Ярослав Гордієвич,

[email protected]

+38 067 2091772

Європейський Суд справедливості (орган ЄС) у нещодавньому рішенні підкреслив право на свободу інформації. Якщо урядовий документ не може бути відкритий повністю з підстав національної безпеки чи службової конфіденційності , він повинен бути доступний в частині.

З метою уможливлення свободи інформації і гарантування “найширшого можливого доступу” до урядових документів, Європейська Рада та Комісія ухвалили Кодекс поведінки у грудні 1993 року, пізніше перевівши його у юридично обов’язкове Рішення. Відповідно до цього Рішення, у доступ може відмовлятись, якщо розкриття може підірвати “захист громадських інтересів (національна безпека, міжнародні відносини, грошову стабільність, судове провадження, перевірки і розслідування) або для захисту службової конфіденційності процедури”.

У справі, що розпочалась у березні 1999 року, фін Оллі Маттіла вимагав доступ до кількох документів, що стосуються домовленостей про кооперацію між ЄС та Росією.

Обидві, Рада і Головний Директорат з міжнародних відносин Комісії відмовили надати пану Маттіла запитані документи, посилаючись на винятки задля громадських інтересів у Кодексі поведінки і потреби зберегти конфіденційність переговорів між ЄС та країною не членом ЄС.

У вересні 1999 року Суд першої інстанції відхилив усі запити з різних причин. Відповідно до першого рішення, частковий доступ становитиме порушення принципу пропорційності, оскільки перевірка витребуваних документів показала, що частковий доступ не матиме значення для заявника, оскільки не становитиме для нього жодної користі.

Апелюючи це рішення, Маттіла вимагав хоча б частковий доступ, наполягаючи на тому, що це його особиста справа вирішувати чи буде для нього зиск з цих документів, а не суду першої інстанції на основі аргументів іншої сторони.

Суд постановив, що “інституції є зобов’язаними на підставі Рішень 93/731 і 94/90 відповідно і на підставі принципу пропорційності оцінити чи буде частковий доступ наданий до інформації, яка не підпадає під винятки, за відсутності якого рішення про відмову у доступі до документів повинно бути скасовано як незаконне внаслідок помилки закону”.

Прес-реліз Суду (22.01.2004)
www.curia.eu.int/en/actu/communiques/cp04/aff/cp040010en.htm

Рішення у справі C-353/01 (доступно 11 мовами)
europa.eu.int/smartapi/cgi/sga_doc?smartapi!celexplus!prod!CELEXnumdoc&lg=en&numdoc=62001J0353

Обсерваторія Стейтвотч щодо справ про доступ громадськості в ЄС
www.statewatch.org/caselawobs.htm

«EDRI-gram Українською» – що-двотижневий бюлетень

про «цифровi» громадянськi права у Європi

Бюджетні кошти, що мали бути спрямовані на перебудову судової системи в Україні, створення нового законодавства, вдосконалення норм судочинства, протягом 2001 та 2002 років фактично витрачались на виплату заробітної плати та утримання судів безсистемно та неефективно – це результат аудиту, проведеного фахівцями Рахункової палати.

Факти перевірки, проведеної Рахунковою палатою, свідчать, що створенням у 2002 році спеціального органу щодо організаційного забезпечення діяльності судів – Державної судової адміністрації України, не вдалося вирішити одну із пріоритетних цілей судової реформи – впровадження особливого порядку фінансування й організаційного забезпечення діяльності судів та забезпечення можливості повного і незалежного здійснення правосуддя.

За своєю структурою схема організаційного забезпечення судів практично повторює ту, що існувала раніше, коли забезпечення судів здійснювалося Міністерством юстиції, а господарських – Вищим господарським судом України. На територіальні управління Державної судової адміністрації України покладено, по суті, колишні функції обласних управлінь юстиції, оскільки сфера їх діяльності обмежується забезпеченням роботи тільки загальних місцевих судів, що не узгоджується з вимогами частини 2 статті 125 Закону України „Про судоустрій України”.

Перевірка виявила, що планування Мін’юстом видатків та подальше фінансування Державною судовою адміністрацією України (ДСА) судової влади у минулому році здійснювалось без належного врахування пріоритетів у розбудові судових органів. ДСА не вдалося вирішити більшість успадкованих організаційно-матеріальних проблем, що стосуються реформування судової системи. На жаль, ці проблеми перетворилися на хронічні і у нинішньому бюджетному році. Це стосується належного забезпечення судів нормативно-правовою базою, комп’ютеризації (забезпеченість 45 відс.), ведення звукозапису судових процесів (63 відс.), забезпечення в достатній кількості засобами зв’язку (60 відс.) та доставки поштової кореспонденції, створення належних умов для ізоляції заарештованих під час розгляду кримінальних справ у приміщенні судів, належної охорони та обладнання сигналізацією судових приміщень, упорядкування архівів.

Наявна структура та штатна чисельність працівників територіальних управлінь Державної судової адміністрації України неспроможна забезпечити ефективне виконання покладених на управління функцій та завдань, навіть щодо організаційного забезпечення місцевих судів загальної юрисдикції.

Проведений аудит виявив, що рівень фінансового забезпечення діяльності судів, який склався в останні роки, не створює умов для повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до Закону України “Про судоустрій України”. Причиною цього є те, що Державна судова адміністрація України не визначила фінансові нормативи, які б дозволяли обрахувати рівень фінансування кожного суду та забезпечували можливість повного й незалежного здійснення правосуддя згідно з вимогами чинного законодавства. Навіть щодо організаційного забезпечення судів загальної юрисдикції.

Перевіркою встановлено, що неналежне управління фінансовими і матеріальними ресурсами та відсутність системи внутрішнього фінансового контролю в Державній судовій адміністрації та судах призвели до бюджетних правопорушень і неефективного використання державних коштів на суму 8,1 млн. гривень.

Заробітна плата суддям та працівникам судової системи не забезпечена в повному обсязі бюджетними асигнуваннями, що спричинило подання суддями численних судових позовів на дії Міністерства фінансів України.

Внаслідок правової невизначеності термінів розгляду документів про переобрання суддів на всіх етапах їх проходження, 248 суддів протягом року отримували з бюджету заробітну плату у сумі понад 2118,0 тис. грн., без права здійснювати правосуддя, що є неефективним використанням бюджетних коштів.

Крім того, аудиторами Рахункової палати встановлено, що затверджена постановою Кабінету Міністрів України № 692 Програма забезпечення судів належними приміщеннями на 2002 – 2006 роки не враховує їх реальні потреби і має бути переглянута.

За результатами аудиту Колегія Рахункової палати направила висновок до Державної судової адміністрації України. Про виявлені порушення вимог чинного законодавства поінформовано Верховну Раду України, Уряд, Раду суддів України.

Прес-служба Рахункової палати

Член EDRI Privacy International опублікував проміжний звіт про зв’язок між посвідченнями особи (ідентифікаційними картками) і попередженням тероризму. Звіт, перший свого роду, був ініційований спробами урядів Великобританії і Канади ввести біометричні посвідчення особи.

Звіт аналізує 25 країн, які найбільш постраждали від тероризму з 1986 року, і робить висновок, що існування посвідчення особи, виявляється, не вплинуло значним чином на попередження цих атак. У звіті акцентується, що незважаючи на факт частого припущення зв’язку між посвідченнями особи і анти-тероризмом, фактично він виявляється досить інтуїтивним. Майже ніяких емпіричних досліджень не було проведено, аби чітко встановити, яким чином ідентифікаційні реквізити можуть використовуватись як засоби попередження тероризму.

Звіт коментує: “Існування посвідчень особи не розглядається аналітиками як вагомий чи значний компонент у антитерористичних стратегіях. Зазвичай використовується п’ять критеріїв для оцінки і порівняльного аналізу рівня загрози тероризму в межах окремої країн: мотивація терористів, присутність терористичних груп, масштаби і частота попередніх атак, результативність проведення атак групами, а також попередження – як багато атак було відвернено державою”.

Детальний аналіз інформації загального доступу в процесі досліджень Privacy International не виявив жодних доказів, які б встановили зв’язок між посвідченнями особи і успішними анти-терористичними заходами. Терористи традиційно пересувались через кордони, використовуючи туристичні візи (такі самі, як були задіяні у терористичних актах у США), або вони є резидентами і мають у розпорядженні законні посвідчення особи (як у випадку тих осіб, які детонували бомби у Мадриді).

У 80% з-поміж 25 країн, що найбільше постраждали від тероризму, починаючи з 1986 року, були введені національні посвідчення особи (ідентифікаційні картки), третина яких включала також біометрію. Тільки дві європейські країни з перелічених у досліджені Privacy International, якими є Іспанія і Франція, мають національні посвідчення особи, оснащені біометричними елементами. Італія, що теж має посвідчення особи, ледве не потрапила до переліку, як і Німеччина, що мала досвід терористичних нападів у Баадер-Майнгофі, які відбулись ще до періоду, досліджуваного Privacy International. Дослідження не виявило жодного випадку, де б наявність системи посвідчень особи розглядалась як суттєвий стримуючий засіб проти терористичної діяльності.

Майже дві третини відомих терористів діють під своїм справжнім ім’ям. Інші використовують різноманітну кількість технологій для підробки посвідчень або імітації елементів посвідчення, видаючи себе за інших осіб. Звіт робить висновок, що, можливо, існування високо інтегративних посвідчень передбачало б захід вдосконаленої законності щодо цих людей.

“Із десяти найбільш часто застосовуваних методів, які терористи використовують для проникнення або діяльності в межах країни, тільки один буде поєднаний з національними посвідченнями особи. Більшість терористів потрапляють до країни через туристичні візи, які через свою популярність є предметом низького рівня уваги до них.”

Звіт спростовує заяви, зроблені Секретарем внутрішніх справ Великобританії, що біометрія здатна відвернути терористичні атаки. “Теоретично, національний паспорт, як зазначається урядом Великобританії, міг би лише сприяти зусиллям у боротьбі з тероризмом, якби він використовувався терористом, який би мав право і бажав зареєструватись, якщо б особа використовувала свої справжні дані для паспорту, а також якби розвідувальні дані мали б зв’язок з цією ідентифікацією особи терориста. Тільки мала частина з 90 мільйонів перетинань через кордон до Великобританії кожного року, забезпечується всебічними заходами захисту і перевірками осіб.

Звіт Privacy International (April 2004)
www.privacyinternational.org/issues/idcard/uk/id-terrorism.pdf

Звіт Guardian (27.04.2004)
politics.guardian.co.uk/attacks/story/0,1320,1204623,00.html

(Підготував Simon Davies, Privacy Internationa)

«EDRI-gram Українською» –

що-двотижневий бюлетень про «цифровi» громадянськi права у Європi