З 90-их років минулого століття в багатонаціональній та поліконфесійній Росії почався період релігійної свободи, що наступив після десятиліть тотального панування атеїзму, як державної ідеології.
Разом зі свободою совісті, світськістю держави, рівності релігійних об’єднань та громадян законодавство Росії передбачає право на отримання релігійної освіти згідно формулювань федеральних Законів „Про освіту” та „Про свободу совісті та релігійні об’єднання”.
Таким чином чинне законодавство Росії допускає релігійну освіту в державній світській школі: „на прохання батьків чи осіб, які їх заміняють та за згодою дітей, які навчаються в державних та муніципальних освітніх закладах, адміністрація вказаних закладів за погодженням з відповідним органом місцевого самоврядування надає релігійній організації можливість навчати дітей релігії поза межами освітньої програми” (п.4 ст.5 федерального Закону „Про свободу совісті та релігійні об’єднання”.
Необхідно відзначити, що не існує релігійної освіти без орієнтації на ту чи іншу релігію (конфесію). Крім цього воно спрямоване на формування відповідного світогляду.
Релігієзнавство – це передача знань про релігію (релігії), але не світогляду. Чітке визначення „релігійної освіти” достатньо важке, оскільки відсутнє правове визначення „релігії”, а релігієзнавчих нараховується більше 200.
Часто світськість помилково ототожнюють з секуляризмом, який є запереченням релігії (атеїзмом).
З юридичної точки зору максимально коректним є визначення світського характеру держави (включаючи характер державної системи освіти) як світоглядно нейтрального, рівновіддаленого, безоціночного. Тобто такого, яке не надає переваги взагалі ніякому світогляду: ні релігійному, ні атеїстичному, ні іншому.
Сучасна світська державна школа повинна виключати нав’язування будь-якого світогляду.
В даному контексті слід відмітити, що історичний розподіл світоглядів на „релігійний” та „антирелігійний” і відповідно людей, які слідують їм на „віруючих” та „невіруючих” не зовсім коректний при застосуванні в сучасній правовій системі.
В той же час даний розподіл дозволяє використовувати релігію в політичних цілях та маніпулювати індивідуальною, колективною та суспільною свідомістю з метою утримання влади („розділяй та володарюй”).
Немає сумнівів, що у відповідності до законодавства релігійна освіта в державній школі повинна бути лише добровільною.
Питання про фінансування релігійної (конфесійної) освіти викликає найбільш гострі та суперечливі спори, але відповідь необхідно шукати в конституційно-правовому полі. Виходячи з принципів свободи совісті, світськості держави, рівності релігійних об’єднань та інших взаємозалежних принципів, які складають основу ладу, держава не повинна фінансувати діяльність релігійних організацій (в тому числі релігійну (конфесійну) освіту).
Таким чином, вищезгадана освіта, як в стінах світської школи так і поза ними, повинна фінансуватися за рахунок самих віруючих та релігійних організацій. Це стосується як теології в вищій школі так і „Основ православної культури” (ОПК) в загальноосвітній.
В той же час в сучасній Росії існують керовані ”згори” спроби підмінити законодавчо закріплене право кожного на релігійну освіту певним антиконституційним обов’язком держави фінансувати конфесійну освіту вибраних (так званих „традиційних”) релігійних організацій і до того ж в рамках державної системи.
При цьому не існує правових критеріїв „традиційності” і їх неможливо створити. Згадані тенденції ведуть до того, що „нетрадиційних” віруючих не тільки обмежать в правах на релігійну освіту, але разом з іншими інакомислячими платниками податків, фактично, примусять оплачувати конфесійну освіту, а зрештою сакралізацію влади.
Щось подібне було до 1917 року, але уроки історії не пішли на користь. Дії та заяви державних службовців (в тому числі і з Міністерства освіти) показують, що багатоконфесійна Росія знову наступає на старі конфесійні граблі.
Аналіз російської історії кінця ХIX – поч. ХХ століть дозволяє говорити про занепад релігійної освіти в загальноосвітній школі, що значною мірою було обумовлено її обов’язковістю (теж саме відбувається сьогодні в багатьох країнах).
А в російських університетах ніколи не було богословських факультетів, тобто в структуру вищої школи богословська освіта взагалі не входила.
Серед самих очевидних деструктивних наслідків конфесійних вподобань влади (в тому числі і в сфері освіти) – розшарування суспільства по світоглядним принципам, руйнування конституційних принципів, які становлять основу ладу, стимуляція сепаратизму, який загрожує національній безпеці держави та який може привести до розпаду федеральної системи.
Непродумана та небезпечна політика конфесійних вподобань федерального центру не просто сприяє, а є основою підтримки сепаратистів в „неправославних” регіонах значною кількістю населення, які відчувають себе громадянами другого сорту і навіть чужими в „православній Росії”.
Якщо спрямованість в „закрома Родини” та ініціативи по запровадженню теології та ОПК зі сторони Російської Православної Церкви Московського Патріархату – РПЦ МП – (як і любої іншої релігійної організації, яка претендує на істину в останній інстанції) значною мірою закономірні та юридично безкарні, то діяльність державних службовців повинна отримати правову оцінку.
Обнадійливим прецедентом може і повинно стати притягнення чиновників Міністерства освіти РФ до відповідальності за антиконституційну діяльність, яка виражається в клерикалізації державної системи освіти, поєднану з політичною корупцією в сфері відносин держави з релігійними об’єднаннями.
В той же час релігійним лідерам необхідно усвідомлювати відповідальність та пам’ятати, що умовою належності релігійних організацій до інститутів громадянського суспільства є їх незалежність від дарів держави. В протилежному випадку релігійні організації стають придатком держави та ідеологічними служанками влади.
Очевидно зрощення держави та церкви в Росії зайшло далеко, якщо влада говорить про духовність, а церква про гроші.
Що стосується ролі держави (у виді російських, корумпованих приблизно на рівні Колумбії, чиновників) стосовно релігійної (конфесійної) освіти то вона повинна виражатися однією фразою. НЕ ЗАВАЖАТИ!
І взагалі, найбільша послуга, яку влада може зробити релігії – залишити її в спокої. Відповідно правове регулювання діяльності релігійних об’єднань повинне здійснюватися на загальних засадах функціонування інших громадських некомерційних об’єднань як юридичних осіб.
Очевидно, що нав’язування релігійної (конфесійної) освіти в державній школі не стане благом ні для церкви, ні для суспільства, ні для держави.
Основа справжньої демократії та стабільності в суспільстві полягає далеко не в використанні релігії в політичних цілях та сакралізації влади на основі протаскування державних віросповідних вподобань, а в реальному впровадженню в життя суспільства та держави комплексу конституційних принципів, які складають основу ладу.
В цілому, необхідно встановити незалежний від влади та конфесійної бюрократії громадський контроль над сферою взаємовідносин держави з релігійними об’єднаннями, яка вражена корупцією (разом з усією системою державного управління).
Для того, щоб домогтися її прозорості, публічності, інформованості суспільства необхідна консолідація зусиль громадських організацій (науково-дослідницьких, правозахисних та інших).
1 лютого 2004 року
Інститут свободи совісті