Метою експертизи є детальне вивчення змісту кожного питання, аналіз юридичних термінів, вживаних у питаннях референдуму та встановлення реального юридичного змісту кожного терміну і питання в цілому для виявлення можливих двочитань результатів тієї чи іншої відповіді на запитання.

Тут подається скорочений виклад експертизи.

Правова база.

Правова база проведення референдумів базується на Конституції України ст.69-74, Законом України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 липня 1991 року (ВВР 1991, № 33) та окремими статтями Закону “Про Центральну виборчу комісію” (ВВР 1998, № 5).

Варто відмітити, що Закон “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” не відповідає по деяких статтях Конституції України та Закону “Про Центральну виборчу комісію”.

Відповідно до частини 1 Розділу 15 Конституції України Перехідні положення “закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції. Разом із частиною 3 статті 8 КУ (“норми КУ є нормами прямої дії”) все це дає підстави стверджувати, що для проведення референдуму в Україні існує в принципі достатня законодавча база, оскільки ці нормативні акти накладаються один на одного, тому Закон “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” можна використовувати, застосовуючи лише ті його норми, що не суперечать нормам Конституції. Ігнорувати ж закон в цілому не можна, оскільки він досі є чинним.

Що ж стосується проблеми, які питання можна вирішувати референдумом, то тут слід застосовувати статті 3 та 13 закону про референдум:

“Ст.3 Предметом всеукраїнського референдуму може бути:

затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень;

прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;

прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.”

“Ст. 13. Верховна Рада України також призначає всеукраїнський референдум:

1) з питань затвердження або скасування Конституції України, а також з питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, Президента України – якщо цього вимагають не менш як три мільйони громадян України, які мають право брати участь у референдумі;”

Тобто, предметом всеукраїнського референдуму не може бути питання “довіри – не довіри” Верховній Раді чи Президентові.

Що стосується змісту бюлетеню, то тут має застосовуватись стаття 36 Закону: “Зміст і форма бюлетенів для голосування при проведенні всеукраїнського або місцевого референдуму встановлюються відповідно Верховною Радою України та обласними, районними, міськими, районними у містах, селищними і сільськими Радами народних депутатів. Зміст бюлетеня не може суперечити суті формулювання питання, визначеного у вимозі народних депутатів або громадян України про проведення референдуму.”

Законодавець, закладаючи в норму Закону вимогу про затвердження змісту бюлетеню для голосування Верховною Радою України, виходив із того, що юридична точність формулювання питання для референдуму є надзвичайно важливою, адже рішення референдуму не потребує додаткового затвердження і не може бути змінено іншим органом. При формулюванні питання, особливо за ініціативою групи виборців, партії, чи навіть депутатів може бути допущено несвідомо (із-за відсутності юридичної освіти) чи свідомо (для вирішення власних егоїстичних цілей) нечітке формулювання правової норми, що дає потім можливість маніпулювати результатами референдуму. Так було при проведенні всесоюзного референдуму 17 березня 1991 року.

Виходячи з існуючої правової бази щодо проведення референдумів в Україні та пам’ятаючи за виборців, які мають визначатись під час голосування свідомо, розуміючи хоча б зміст питань референдуму, експертна група провела юридично-моральний аналіз питань, що включені до бюлетенів для голосування відповідно до Указу Президента.

Аналіз змісту питань.

Питання перше:

1) “Чи висловлюєтеся Ви за недовіру Верховній Раді України XIV скликання і внесення у зв’язку з цим доповнення до частини другої статті 90 Конституції України такого змісту:

“а також у разі висловлення недовіри Верховній Раді України на всеукраїнському референдумі, що дає підстави Президентові України для розпуску Верховної Ради України?”

Так. Ні.

Хід аналізу:

Крок 1.

Власне запитання складається із двох запитань:

1.1) Першого – “Чи висловлюєтеся Ви за недовіру Верховній Раді України XIV скликання?”, що є спробою з’ясувати думку виборців, щодо довіри або недовіри до обраного тими ж виборцями парламенту, на яке може бути два варіанти відповіді Так або Ні.

1.2) Другого – “Чи висловлюєтеся ви за внесення доповнення до частини 2 статті 90 Конституції України такого змісту – “а також у разі висловлення недовіри Верховній Раді України на всеукраїнському референдумі, що дає підстави Президентові України для розпуску Верховної Ради України?”

Для цього питання також може бути два варіанти відповіді Так або Ні.

Висновок 1. Враховуючи, що в першому питанні референдуму фактично міститься два різнорідних питання, то на них може бути не два варіанти відповідей, а чотири:

Висловлююсь ЗА(ТАК) недовіру Верховній Раді, висловлююсь ЗА(ТАК) внесення доповнення до Конституції.

Висловлююсь ПРОТИ(НІ) недовіри Верховній Раді, висловлююсь ПРОТИ(НІ) внесення доповнення до Конституції.

Висловлююсь ЗА(ТАК) недовіру Верховній Раді, висловлююсь ПРОТИ(НІ) внесення доповнення до Конституції.

Висловлююсь ПРОТИ(НІ) недовіри Верховній Раді, висловлююсь ЗА(ТАК) внесення доповнення до Конституції.

Як бачимо автори формулювання свідомо чи несвідомо намагаються замінити юридично можливих ЧОТИРИ варіанти відповідей на лише ДВА, але це лише юридичний аспект проблеми.

Не менш важливим є моральний бік такого формулювання питання.

Крок 2.

Проаналізуємо зміст частини 2 статті 90 Конституції України із доповненням, що пропонується: “Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів під час однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, а також у разі висловлення недовіри Верховній Раді України на всеукраїнському референдумі, що дає підстави Президентові України для розпуску Верховної Ради України?”

Як бачимо, авторами ініціативи про доповнення цієї статті Конституції, як і взагалі питання про недовіру до парламенту, робиться спроба зрівняти у юридичній вазі дві підстави для розпуску: неможливість розпочати засідання – яке може бути викликане різними причинами, від блокування роботи парламенту як із середини(депутатською групою) так і з зовні(стихійне лихо чи відключення світла) та висловлення недовіри цьому парламентові з боку народу, який є джерелом влади в державі!

При тому думка народу може бути або врахована – Президент розпустить цей парламент, або – не врахована, парламент, якому не довіряє народ буде продовжувати існувати! Все залежить від волі Президента, а не від волі народу!

Цілком зрозумілим виглядало б у такому випадку правило, за яким виборці через референдум могли б достроково припинити повноваження обраного (ними ж) парламенту чи Президента, як це і передбачено чинним законом про референдум. Тут же пропонується відібрати це повноваження від виборців безпосередньо і передати його Президентові!

Висновок 2. Оголошення референдуму про недовіру Верховній Раді України і спроба внесення до Конституції України доповнення, за яким виборці позбавляються права прямо припиняти достроково повноваження ними ж обраного парламенту і передають це право Президентові є аморальним по відношенню до парламенту і до народу.

Адже завжди можна уявити ситуацію, що на виборах “за обрання” депутатів парламенту проголосує одна частина виборців, а через деякий, інша частина виборців, можливо навіть меншою кількістю голосів, ніж це було на виборах, проголосує “за недовіру” цим же депутатам.

Це провокуватиме внутрішній розкол суспільства, нестабільність і даватиме підстави звинувачувати сам народ у роздвоєній суспільній свідомості.

Питання друге:

“Чи підтримуєте Ви пропозиції про доповнення статті 90 Конституції України новою третьою частиною такого змісту:

“Президент України може також достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо Верховна Рада України протягом одного місяця не змогла сформувати постійно діючу парламентську більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів України Державного бюджету України”, яка б установлювала додаткові підстави для розпуску Президентом України Верховної Ради України, та відповідне доповнення пункту 8 частини першої статті 106 Конституції України словами:

“та в інших випадках, передбачених Конституцією України?”

Так. Ні.

Хід аналізу:

Крок 1. Проаналізуємо першу частину питання “якщо Верховна Рада України протягом одного місяця не змогла сформувати постійно діючу парламентську більшість”.

Спробуємо уяснити, що мають на увазі автори, вживаючи слова “протягом одного місяця”?

Варіантів тут може бути декілька: 1.

Протягом місяця з дати обрання 2/3 складу Верховної Ради.(ст.82, ч.2 Конституції України) 2.

Протягом місяця з початку першої сесії.(ст.82, ч.3 Конституції України) 3.

Протягом місяця з дня прийняття присяги (ст.79 Конституції України) 4.

Протягом місяця, починаючи з першого вівторка лютого і першого вівторка вересня (ст.83.ч.1 КУ), дати початку весняної та осінньої сесій. 5.

Протягом календарного місяця під час сесії від будь-якої дати. 6.

Протягом календарного місяця протягом року від будь-якої дати(включаючи парламентські відпустки).

Висновок 1. Оскільки варіантів тут може бути принаймні 6, то і не може навіть йти мови про якийсь зрозумілий юридичний зміст вимоги “протягом одного місяця”.

Проаналізуємо також інше словосполучення: “Верховна Рада України … не змогла сформувати постійно діючу парламентську більшість”

Якщо подивитись статті 75,76,85 Конституції України, ми побачимо, що Верховна Рада в цілому є “єдиним законодавчим органом”, її “конституційний склад 450 депутатів” і до повноважень Верховної Ради, як єдиного органу не відносить повноваження по “формуванню” будь чого іншого, крім того, що визначено статтею 85 Конституції. Про формування парламентом будь-якої більшості навіть теоретично не може йти мови, оскільки депутатська більшість формується депутатами, а не парламентом і не може бути юридичного акту парламенту про утворення більшості. Парламент є єдиним організмом, який складається як з більшості, так і з меншості.

Висновок 2. Верховна Рада не може, як єдиний законодавчий орган “сформувати більшість”. У Верховній Раді може бути сформовано депутатську більшість лише депутатами-членами цієї більшості. Тому формулювання питання в цьому аспекті є некоректним навіть з теоретичної точки зору, не кажучи вже про його практичну реалізацію. Адже при такій нормі потрібно конституювати утворення більшості правовим актом Верховної Ради!

Проаналізуємо наступне словосполучення: “постійно діючу парламентську більшість”

Постає питання, яким чином визначити чи виміряти постійність діяльності більшості?

Знову ж таки варіантів такого виміру може бути безліч, причому за різними критеріями: 1.

постійно діюча – та що постійно засідає в парламенті чи в окремому кабінеті???; 2.

постійно діюча – та що однаково голосує протягом всієї каденції, протягом сесії, протягом місяця, тижня, дня???; 3.

постійно діюча – та яка ніколи, ніяк не змінює свою конфігурацію протягом всієї каденції, протягом сесії, протягом місяця, тижня, дня???;

Взагалі з означенням постійності тут настільки багато запитань, що аж страшно, як і ким ця постійність буде визначатись? Адже наприклад зовсім не теоретичним є варіант, коли протягом однієї каденції в парламенті більшість з лівоцентристської може стати правоцентристською. Невже це може стати підставою для розпуску парламенту?

Висновок 3. Введення норми про “постійно діючу більшість” є юридично не визначеною і такою, що дає підстави в майбутньому Президентові постійно тримати парламент під загрозою розпуску незалежно від продуктивності його діяльності і довіри до нього з боку виборців.

Не менш цікавим для аналізу є словосполучення: “… парламентську більшість”.

Якщо проаналізувати зміст слова “більшість” з точки зору права та у контексті статей Конституції України(76, 82, 91,111,155) можна встановити, що буває декілька варіантів “більшості”: 1.

Відносна більшість – коли одна фракція має більшість голосів відносно будь-якої іншої фракції (на сьогодні це комуністи); 2.

Більшість від числа обраних депутатів – більше половини від кількості обраних депутатів (наразі це складає близько 220); 3.

Більшість від конституційного складу парламенту(від 450) – 226; 4.

Конституційна більшість в 2/3 голосів, необхідна для ухвалення змін до Конституції України – 300; 5.

Більшість, необхідна для усунення Президента в порядку імпічменту – 338.

Висновок 3. Вжите у формулюванні доповнення до статті 90 Конституції України словосполучення “… парламентська більшість” є юридично не визначеним, таким, що потребує додаткового тлумачення і разом із рештою невизначеностей надає надзвичайні можливості Президентові для маніпулювання розпуском парламенту.

Крок 2. Аналіз положення про визнання підставою для розпуску парламенту незатвердження бюджету.

Відповідно до питання другого пропонується визначити підставою розпуску Верховної Ради “у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів України Державного бюджету України”.

На перший погляд, введення норми, за якою парламент може бути розпущеним у разі несхвалення ним бюджету, виглядає способом встановлення певної відповідальності депутатів за бюджетну політику держави. Таке правило могло б мати місце і його запровадження хоча б частково було виправданим, якби парламент дійсно формував уряд, якби Прем’єр призначався парламентом за поданням депутатської більшості чи коаліції, яка формує уряд і за нього відповідальна. У нашому випадку, Президент, прагнучи запровадити відповідальність більшості за дії парламенту та Уряду не відводить цій більшості жодних владних повноважень. Тому впровадження цієї норми веде до ще більшого перекосу балансу влад на користь Президента, який і так практично одноосібно формує уряд. Тепер же, у разі формування Президентом справді некваліфікованого уряду, який не в змозі підготувати проект бюджету у відповідності до бюджетної резолюції, чи підготує бюджет взагалі з помилками чи свідомо неприйнятним для парламенту, відповідатиме знову лише парламент.

Постає питання, чи потрібно розпускати парламент, коли сформовано некомпетентний уряд? Може простіше і дешевше відправити у відставку уряд?

Як і в усіх попередніх випадках, запропонована норма про “незатвердження” бюджету є досить розмитою і неоднозначною і постає принаймні декілька запитань по її застосуванню: 1.

З якої дати вираховується три місяці і чи включається до цього терміну час парламентських відпусток? (Відповідно до КУ, стаття 96,ч.2, уряд має подати до ВРУ бюджет не пізніше 15 вересня. Парламентські канікули тривають як правило з 15 липня до 5 вересня. Якщо бюджет подати на початку липня – чи повинна у такому разі ВРУ розглядати його під час літніх канікул, якщо бюджет має бути ухваленим до 31 грудня?); 2.

Чи має право ВРУ відхилити урядовий проект бюджету, як такий що не відповідає наприклад: президентській чи урядовій програмі розвитку, бюджетній резолюції чи не враховує норми інших законів України? 3.

Чи має право ВРУ пропонувати до проекту урядового бюджету різноманітні поправки, що збільшують/зменшують доходи чи видатки?

Висновок: Правовий зміст підстави розпуску парламенту при незатвердженні Верховною Радою України державного бюджету є таким, що не відповідає структурі державної влади України і розподілу повноважень між законодавчою та виконавчою владою, є надто розмитим. Введення цієї норми до Конституції України, а особливо разом з іншими правками, що мають бути внесеними за іншими питаннями референдуму, приведе до повного знищення автономності парламенту і зробить його придатком виконавчої влади, а не самостійною гілкою влади. Це є порушенням визначального принципу як Конституції України(стаття 6) так і загального принципу демократії, який передбачає розподіл державної влади на три складові: законодавчу, виконавчу та судову.

Питання третє:

“Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і вилученням у зв’язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України:

“Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані?”

Так. Ні.

Хід аналізу:

Аналізуючи це запитання варто зауважити, що сюди повністю підходить виклад, застосований до аналізу запитання першого, адже і у цьому запитанні фактично міститься два питання:

1) Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України?

2) Чи згодні Ви з вилученням у зв’язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України?

Що стосується питання консультативного характеру, про необхідність обмеження недоторканності депутатів, то це є цілком зрозумілим і природнім, але поєднання цих двох питань в одному зразу перетворює загальне питання в юридичну невизначеність, адже питання обмеження недоторканності депутатів і вилучення з Конституції частини 3 статті 80 не кореспондується.

Адже в питанні йде мова про “обмеження” недоторканності, а вилучення частини 3 статті 80 означає де-факто “скасування” – недоторканності, оскільки ніякого імунітету у депутата не залишається.

Висновок: Питання третє референдуму є суперечливим по своїй суті, обмежує волевиявлення громадян при голосуванні, оскільки містить не одне, а два запитання, на які може бути не два, а чотири варіанти відповідей.

Формулювання запитання виглядає аморальним з точки зору фактичного обману, закладеного в питанні. Замість введення депутатського імунітету в якісь нові процедурні рамки, замість його обмеження фактично мова йде про його скасування. Автори цього питання або не розуміють, що депутатський імунітет це не захист депутата, як особи, це захист парламенту як єдиного органу законодавчої влади, або свідомо намагаються ввести в оману народ, аби руками народу, позбавити його незалежної гілки влади та позбавити парламент його контрольних функцій, визначених Конституцією України.

Питання четверте:

“Чи згодні Ви із зменшенням загальної кількості народних депутатів України з 450 до 300 і пов’язаною з цим заміною у частині першій статті 76 Конституції України слів “чотириста п’ятдесят” на слово “триста”, а також внесенням відповідних змін до виборчого законодавства ?”

Так. Ні.

З точки зору юридичного змісту питання четверте є найбільш зрозумілим та однозначним. Особливо, якщо б не існувало питання 5 про двопалатність парламенту.

Адже виникає питання, нова кількість депутатів – 300 осіб, стосуватиметься однієї чи двох палат?

Якщо 300 депутатів має бути у двох палатах, то можна із впевненістю сказати, що з питанням парламентаризму в Україні буде покінчено назавжди. Для держави з територією понад 600 тис. кв. км і населенням близько 50 млн. чоловік наявність в нижній, представницькій палаті менше 300 осіб буде європейським феноменом.

Значене зменшення кількості депутатів об’єктивно сприятиме відчуженню депутатів від виборців, а також значно спрощуватиме встановлення контролю над депутатським корпусом, що навряд чи прислужиться демократичному розвиткові України.

Питання п’яте:

“Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації, та внесення відповідних змін до Конституції України і виборчого законодавства?”

Так. Ні.

Питання носить чисто консультативний характер і навряд чи може бути реалізованим у нині чинній Конституції України не поза рамками правового поля. Проте навіть з точки зору консультативного змісту питання, його формулювання викликає декілька запитань, на які не може бути однозначних відповідей. 1.

Що мається на увазі під “регіонами України”? Області, райони, географічно близькі території? 2.

Одна з палат представлятиме інтереси регіонів України, а чиї інтереси представлятиме друга палата? Партій, олігархів, Президента, виборців, народу…? 3.

Що значить “сприяти реалізації інтересам регіонів”? 4.

Які “відповідні зміни до Конституції України і виборчого законодавства” мають на увазі автори запитання?

Висновок: Питання п’яте, як і решта питань є надто юридично не визначеним, заплутаним і навіть позитивна відповідь на нього не може бути підставою для внесення змін до чинної Конституції України.

Питання шосте:

“Чи згодні Ви з тим, що Конституція України має прийматися всеукраїнським референдумом?”

Так. Ні.

Питання шосте, як і питання п’яте має консультативний характер і несе у своєму формулюванні спробу свідомо чи не свідомо ошукати народ. Адже абсолютно правильна теза про звернення до процедури референдуму по можливому затвердженню Конституції всенародним референдумом у цьому питанні підмінена тезою про “прийняття” Конституції референдумом.

Адже на референдумі не приймаються конституції чи закони, оскільки процедура референдуму передбачає голосування ЗА чи ПРОТИ документу в цілому, а не постатейно, тобто мова йде про затвердження акту, який уже прийнято відповідним органом, або проект якого розроблено відповідальним за це органом. Для Конституції, таким органом може бути або парламент, або спеціальні Конституційні Збори, які формуються за спеціальним законом і до компетенції яких відноситься лише одне питання: розробка та ухвалення Конституції.

Висновок: Автори, що формулювали питання шосте, свідомо чи з умислом обійшли питання, а хто ж все таки готує і приймає текст Конституції, який має бути затверджений всеукраїнським референдумом. Якщо ж вони мають на увазі себе, то можна із впевненістю сказати, що нова Українська Конституція буде юридично ще більш заплутаною ніж питання референдуму.

Прикінцеві положення:

Як показує проведена юридична експертиза формулювань запитань, що виносяться на всеукраїнський референдум 16 квітня 2000 року, всі вони є сформульованими надзвичайно багатозначно, не чітко, на них не може бути однозначної відповіді.

Спроба реалізації позитивної відповіді на будь-яке з означених питань не виглядатиме юридично обґрунтованою і такою, що випливає із результатів референдуму.

Що стосується моральних аспектів, то тут можна констатувати, що ініціатори проведення референдуму настільки розмито формулювали зміст запитань або із-за юридичної неосвіченості або з умислом торпедувати конституційну систему України.

На жаль Президент України, що за нині чинною Конституцією України є гарантом територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина(стаття 102, ч. 2), підписавши Указ про призначення референдуму з означеними вище питаннями, фактично підтримав спробу ініціаторів референдуму руками самого народу зруйнувати існуючий конституційний лад в Україні і відкрити дорогу для правового хаосу і знищення демократичного майбутнього української держави.

А. Ткачук, м.Київ

Інформаційний бюлетень ”Права людини”, №10, 2000р.

Рішення Конституційного Суду, що дозволяє Кучмі третій раз бути президентом, свідчить лише про те, що в Україні в терміновому порядку потрібно проводити судову реформу. Це рішення наочніше, ніж будь-коли раніше, продемонструвало, що в Україні немає незалежного суду. Увесь цивілізований світ буде глузувати з наших конституційних суддів, які умудрилися очевидне тлумачити найнеймовірнішим чином.

Частина 2 статті 103 Конституції України звучить так:

“Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд”.

Якби йшлося про те, що та сама людина не може більш двох разів обиратися президентом, то тоді припустима б була (з великою-великою натяжкою) подібна інтерпретація. Кучма, мовляв, лише один раз обирався президентом при чинній Конституції. Але в тексті використане дієслово “бути”, і тільки той, хто явно не в ладах з логікою, може стверджувати, що Кучма не був два строки поспіль президентом України.

Був! і від цього факту нікуди не дітися. Причому три з половиною роки свого першого терміну він сидів у президентському кріслі вже після прийняття Конституції.

Та й перші два роки першого терміну його повноважень, у відповідності зі статтями 1 і 3 “Перехідних положень” визнаються нашою Конституцією. Словом, якщо додержуватися правил формальної логіки, то сьогоднішнє рішення КС інакше як абсурдним назвати не можна.

Але я не вірю в те, що суддям нашого КС не вистачає кваліфікації. Упевнений, вони просто виконували (за старою радянською звичкою підкорятися “телефонному праву”) чиєсь соціальне замовлення.

Чиє замовлення – зрозуміло: керівників президентської команди. Але в чому суть замовлення?

Можливо, хтось із близького оточення Кучми вважає, що Леонід Данилович має більше шансів на перемогу в жовтні 2004, чим, припустимо, Янукович. На мій погляд, справа не в цьому.

Кучма все-таки не піде на третій президентський термін. І не тільки тому, що багаторазово привселюдно заявляв про це. Просто шанси його мизерні, і він не може цього не розуміти.

Зміст замовлення Конституційному Суду у тому, щоб Кучма аж до самого початку офіційної виборчої кампанії міг тримати в руках так звану “пропрезидентську більшість”, яка у будь-який момент готова розбігтися.

Хтось бачить себе кандидатом у президенти, хтось проти конституційної реформи (мажоритарники, наприклад, напевно не хочуть голосувати за статтю про обрання депутатів за партійними списками у єдиному окрузі), хтось незадоволений місцем, яке займає або він сам, або його партія. І Кучма, використовуючи рішення KC, усім їм як би говорить: не поспішаєте вередувати, я ще президент і ще довго можу бути вашим начальникам. Так що прошу слухатися!

Політичні наслідки рішення КС будуть оцінювати по-різному. Але одне очевидно: це рішення буде розглядатися в Європі як ілюстрація того, що Україна поки не збирається будувати правову державу. А не правова Україна Європі не потрібна.

Рішення КС перекреслює, на жаль, усі публічні заяви нашої влади про європейський вибір України. Ганебний день в історії судової системи України, дуже невдалий подарунок усім нам до Нового Року.

Володимир Малинкович, директор українського відділення

Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень

Українська Правда, 30 грудня 2003

Як вже відомо зацікавленій в політико-правових ініціативах громадськості, Конституційний Суд України нещодавно одержав подання 53 народних депутатів України з проханням офіційного тлумачення частини 3 статті 103 Конституції України, у якій, як знають всі правники, сказано: “Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд”. Відомо також, що за своїм змістом подання депутатів вочевидь не містить академічного інтересу і спрямоване на вирішення цілком практичних питань.

Порушене в поданні депутатів питання в політичному і юридичному сенсі не слід вважати риторичним. Адже йдеться не тільки про те, чи можна переобрати конкретну особу Президента України на третій термін. Сам Президент, наскільки відомо, цим не переймається. Проблема стоїть, вочевидь, ширше, і не стільки в аспекті долі конкретної особи чи посади, скільки в аспекті загальної перевірки міцності підвалин українського конституціоналізму, в контексті випробування на міцність як національних прибічників, так і опонентів діючої влади.

Отже, чи є Україна за своїми реальними намірами правовою державою? Чи є її посттоталітарний синдром дійсно акцентованим на слові “пост”? А, може, правда притулилася ближче до другої половинки прикметника століття, яке щойно від нас пішло? Хотілося б, як завжди, сподіватися на краще. А тому, жодною мірою не передрікаючи майбутнього рішення Конституційного Суду, вважаємо за можливе подати з приводу теми декілька власних міркувань. Йдеться ж бо мало не про класичне співвідношення темпераменту політики та консерватизму, інерції права.

На нашу думку, саме в руслі зазначеного протистояння політики і права, актуалізованого у конституційному поданні народних депутатів, видається доцільним виходити з наступного.

Незважаючи на те, що з моменту заснування інституту Президента України його конституційно-правовий статус періодично модифікувався, саме по собі нормативне положення про те, що “одна й та ж особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд”, вперше закріплене в Конституції УРСР 1978 р. – пункт 2 статті 114-2 в редакції Закону від 05.07.91 р., завжди залишалося незмінним. Це положення було закріплене частиною 2 статті 2 Закону УРСР від 5 липня 1991 р. “Про Президента Української РСР”, відповідно до якого визнавалось, що “одна й та ж особа не може бути Президентом Української РСР більше двох строків підряд”.

Воно ж містилось також в частині 5 статті 21 Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції  України, відповідно до якої “одна і та ж особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд”.

Аналогічна норма була включена до частини 3 статті 103 Конституції України від 28 червня 1996 р., відповідно до якої “одна й та сама особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд”. Навіть вибагливий аналіз змісту всіх зазначених вище юридичних положень свідчить, що вони є практично ідентичними за граматичною, логічною та телеологічною спрямованістю належного їм правового змісту.

Вищезазначені нормативні положення є, безперечно, також свідченням реальної правонаступності конституційно-правового регулювання статусу Президента України в аспекті закріплення права однієї й тієї ж особи обиратися Президентом України декілька разів підряд. Як відомо, Закон УРСР від 5 липня 1991 р. “Про Президента Української РСР”, частиною 2 статті 2 якого встановлено, що “одна й та ж особа не може бути Президентом Української РСР більше двох строків підряд” (Відомості Верховної Ради України, 1991 р., № 33, ст. 446) є досі не відміненим.

Оскільки ж, згідно з пунктом 1 розділу ХV “Перехідних положень” Конституції України 1996 р. “закони та інші нормативні акти, прийняті до набрання чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України”, остільки частина 2 статті 2 даного Закону не суперечить частині 3 статті 103 Конституції України 1996 р. Тому зазначена норма зберігала свою повну юридичну силу як при обранні Президентом України Л.Д.Кучми в 1994, так і в 1999 році. Залишається чинною ця норма, вочевидь, і сьогодні.

Крім того, як нам здається, частину 3 статті 103 Конституції України цілком безперешкодно можна і необхідно тлумачити у взаємозв’язку з частиною 1 статті 38 Конституції України, відповідно до якої “громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування”. Адже дане право громадян має сенс лише в загальному конституційному контексті, тобто при умові, що воно обмежується конституційним положенням про те, що “одна й та сама особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд”. Закріплюючи дане обмеження, законодавець вочевидь виходив з ідеї, що однією з визначальних засад демократії є змінюваність або циклічність влади.

Таким чином, хоча стаття 64 Конституції України і закріплює, що “конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України”, вона зовсім не додає аргументів прибічникам переобрання Л.Д.Кучми на третій термін. Адже суб’єктивне право громадян України бути вільно обраними на пост Президента України обмежується саме на конституційному рівні.

І хоча в рішеннях Центральної виборчої комісії України, прийнятих в 1999 р. не зазначається буквально, що претендент, кандидат у Президенти України чи щойно обраний Президент України обирався на свій пост “повторно”, в юридичному сенсі це суттєвого значення не має.

Адже, по-перше, всі рішення Центральної виборчої комісії за юридичною силою належать до підзаконних нормативно-правових актів, а тому посилання на них в процесі офіційного тлумачення Конституції є некоректним; а, по-друге, саме в одному з таких рішень вказується, що претендент у кандидати у Президенти України, кандидат у Президенти України та вже обраний Президент України становить одна й та ж сама особа – “Кучма Леонід Данилович, 1938 року народження, громадянин України, позапартійний, освіта вища, Президент України (виділено нами – Ф.В., В.Р.), який проживає у місті Києві”. Останнє свідчить, що на момент обрання Л.Д.Кучми Президентом України він вже був діючим Президентом України, визнавався в цій якості ЦВК, отже, де-факто і де-юре був обраний на свій пост повторно.

Популярне серед прибічників ідеї обрання нинішнього Президента України на третій термін підряд посилання на статтю 58 Конституції України, в якій говориться, що “закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі”, нам також видається в правовому сенсі неефективним. Адже частина 3 статті 103 чинної Конституції України не встановила жодного нового стандарту в аспекті модифікації існуючого на той час правового статусу Президента України. Ця норма просто ще раз відтворила (повторила буквально) положення, яке було закріплено в Конституції УРСР 1978 р. і діяло на момент прийняття нової Конституції України. Тому частина 3 статті 103 Конституції 1996 р. жодним чином не змінила ні змісту, ні форми суб’єктивного права громадянина бути вільно обраним Президентом України, в тому числі на два строки підряд.

Відомо також, що пунктом 3 розділу ХV “Перехідних положень” діючої Конституції закріплено: “Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня 1999 року”. А це саме в юридичному сенсі свідчить про те, що Президент України Л.Д.Кучма, обраний на пост до 28 червня 1996 р., мав перебрати на себе, за принципом правонаступництва, виконання всіх повноважень Президента України, закріплених вже новим Основним Законом.

З наведеного, таким чином, логічно зробити висновок, що правило частини 3 статті 103 Конституції України, відповідно до якого “одна й та сама особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд” в повній мірі поширюється також на особу Л.Д.Кучми, вперше обраного Президентом України ще до набрання чинності діючим Основним Законом. Тому саме  Л.Д.Кучма на виборах нового Президента України 2004 р. повинен вважатися особою, яка обіймала вищу державну посаду України два строки підряд.

Такими нам видаються юридичні аспекти справи. Що ж стосується її політичних аспектів, то вони також виглядають досить елементарними. Адже не вперше в світі виникає ситуація, коли окремим політичним колам або просто виборцям хочеться подовжити термін перебування вищої посадової особи на своєму посту.

Зокрема, громадяни США, наскільки відомо, ніколи серйозно не дорікали Ф.-Д. Рузвельту за те, що він був лідером країни три президентських терміни поспіль. Як вказують мемуарні джерела, американці вважали, що “його серце розташоване на правильному місці, він намагався…”, а тому довіряли йому майже беззастережно. В свою чергу, Р.Рейган також вважав, що суверенний народ має право сам вирішувати, кого і як довго він хоче бачити господарем у Білому Домі. Проте сила закріплених в США конституційних обмежень була невблаганною, і вищу посаду в країні надалі доводилось залишати політиками з найліпшою репутацією.

Зрештою, важливим в подібних обставинах є сам принцип, або, як писали класики юриспруденції (зокрема, Ієринг), “ціль у праві”. Ціль права в даному випадку передбачає захист ідеї множинності, варіативності політичних стратегій, уособлених в особистостях різних президентів, а також ідею захисту психологічної норми, згідно з якою ніхто в світі не визнається достатньо сильним, щоб протистояти спокусам вищої могутності. Звісно, окремі люди час від часу демонструють особисту моральну вищість над високою посадою (наприклад, М.Ганді), проте в більшості випадків такі посади є надмірним обтяженням навіть для найкращих людей.

У цьому сенсі незмінно повчальною залишається головна політична ідея трилогії Дж. Толкієна “Володар кілець”: ніхто не володіє і не може володіти чеснотами, достатніми для протистояння “кільцю всевладдя”. Саме тому кільце влади було теоретично “розрубано” спочатку в писаннях Ж.-Ж.Руссо та Ш.Монтеск’є, а потім – практично – розділено  американськими батьками-засновниками і конституціоналістами на  три окремих сегменти (гілки). Отже, політична влада особи, як прийнято вважати сьогодні, не повинна бути ні єдиною, ні довготривалою.

Зрештою, на тлі накопиченого в світі величезного конституційного досвіду, наша сумнозвісна “політична реформа”, виглядає іноді не більш як збуренням від молодої державотворчої нестримності. Як свідчить практика реалізації неформальних, або так званих реальних, конституцій, потенціал основних законів розгортається поступово, розкривається з набранням правовою традицією повної енергетичної сили.

Прибічники української політичної реформи і, зокрема, С.Гавриш, підкреслюють іноді в якості невідворотного прикладу для України факт, що за моделлю парламентської республіки живе нині 14 країн Західної Європи. На це хотілося б зауважити, що Українська держава в реальній перспективі матиме до діла не стільки з рафінованими західними демократіями, до того ж схованими під парасольку конституційних процедур об’єднаної Європи, скільки зі своїми відносно “варварськими” політично і президентськими юридично партнерами по СНД.

Отже, якими б не були наші далекосяжні наміри і сподівання, ідею Сходу для нас ще довго уособлюватиме президентська Росія, а ідею Заходу – потужні, прагматично жорсткі й також президентські США. І якщо основні дипломатичні рішення стосовно нас прийматимуться саме президентськими політичними машинами, то й наші зворотні ініціативи та реакції мали б вчинятися за симетричною схемою.

Звісно, якби Україна мала двопартійну політичну систему, можна було б ще якось сподіватись на відносну адміністративно-політичну динаміку. Натомість Україна має сотню молодих партій і сентиментально-галасливий парламент, який навряд чи скоро навчиться реагувати на блискавки всіх можливих – дружніх і недружніх –  іноземних викликів.

Слід також зазначити, що наша політична реформа є “неможливою” також і з формально-юридичних причин. Адже в статті 71 Конституції України говориться буквально наступне: “Вибори до органів державної влади … відбуваються на основі … прямого виборчого права …” Це означає, що запровадження виборів Президента України шляхом парламентського голосування порушує принцип прямих виборів. Оскільки стаття 71 Конституції України належить до Розділу III (тобто розділу з гарантіями підвищеної стабільності), остільки змінити принцип прямих виборів на непрямі може тільки всеукраїнський референдум.

Все сказане, звісно, може видатись комусь лише схоластичною теорією. Проте політичні та юридичні абстракції – це саме той аршин, яким сім разів відміряють, перш ніж різати. Недарма політичний важковаговик Т.Гоббс писав, що лікувати вже укорінені, хоч і недосконалі державні інституції радикальними засобами є сумнівним і небезпечним заняттям, а гранично ліберальний нобелівський лауреат Ф.Гаєк відраджував політиків від забаганок частого “пересування меблів” в національних квартирах.

Політично українці, як відомо, рідко бували одностайними. Проте нам ніколи не бракувало ініціатив. Ідея переписувати чинну Конституцію – тільки одна з наших типових авантюр. Навряд, щоб це була особливо вартісна ідея. Відомо також, що провідні юристи нашої держави опинились сьогодні під суттєвим пресингом влади. Звички до такого тиску, інстинкту протидії йому у них ще в достатній мірі не вироблено.

Що ж до авторів даної статті, то вони до провідних юридичних кіл не належать. Проте скромний професійний статус має свої переваги. Наприклад, завжди можна пригальмувати в лихоманці чергової політичної розбалансованості, легко вийти з тіні профетичного світобачення правників “всіх часів і народів”.

Врешті-решт, повага до поступовості в розгортанні нормативного потенціалу будь-якого справжнього основного закону нагадує певною мірою древнє китайське замилування істиною. Остання ж бо є “мовчазною, скромною та втішною понад усе”…

Федір Веніславський,

Всеволод Речицький[1]

Інформаційний бюлетень Харківської правозахисної групи

„Права людини” №30, 2003р.

[1] Федір Веніславський – фахівець в ділянці конституційного права, кандидат юридичних наук, Всеволод Речицький – конституційний експерт Харківської правозахисної групи, кандидат юридичних наук

Александру Морозу, и примкнувшему к нему Петру Симоненко, оказывается, есть, о чем сепаратно поговорить с «антинародным режимом». В течении августа они это делали, как минимум, трижды.

Я лично нисколько не сомневаюсь, что в кабинете главы президентской администрации видные деятели оппозиции в очередной раз высказали требования о досрочной отставке Л.Д. Кучмы, прекращении олигархической приватизации, отчета о расследовании деятельности «оборотней» и убийства украинских журналистов. Но на последовавшей пресс-конференции Мороз и Симоненко, говорили не об этом. А о… политической реформе.

В двух словах, переговоры представителей парламентского большинства и оппозиции привели к договоренности совместно разработать и провести через Верховную Раду ряд концептуальных изменений в Конституцию. Если никто никого не обманет, в недалеком будущем украинского президента будет выбирать не народ, а избранная им Верховная Рада, республика станет чисто парламентской, правительство будет формироваться не абстрактным “большинством”, а коалицией партий и блоков, победивших на выборах.

И что действительно сенсационно – якобы президент готов все эти новшества поддержать. Леонид Кучма выразил готовность через послушное ему большинство Рады отозвать законопроект из Конституционного суда. Аргумент – поскольку он был направлен туда депутатами якобы в нарушение процедуры. Спорная мысль, но других доводов у него для нас нет.

ГОД РАЗГОВОРОВ О РЕФОРМЕ

Еще вчера было практически невозможно представить Мороза, попивающего чаек из номенклатурных чашек в кабинете Медведчука. Но теперь это факт.

Вряд ли стоит кого-нибудь убеждать, что истинной целью объявленной президентом год назад конституционной реформы не были изменения политической системы. Цель – это айсберг, у которого подводная часть в сотни раз превышает видимую. Истинные намерения Леонида Кучмы прорезались постепенно – как зубки у младенца или рожки у чертенка.

За год информационного (в отношении всего народа) и политико-административного насилия (его реципиентами стали в первую очередь политики и поддерживающий их бизнес) стало окончательно ясно, что, говоря об изменениях, президент желает сохранить существующий политический режим и привести к власти наследника (как минимум) или продлить собственные полномочия (программа-максимум). Описывать сталинско-брежневские гнусности вроде многомиллионных собраний доярок и свинарок по внесению изменений в Основной закон вряд ли стоит. Кое-где бигборды с призывами к референдуму еще не совсем выцвели…

КОГО ОБМАНЫВАЮТ, А КТО ОБМАНЫВАЕТСЯ?

Дело ясное, что дело темное. Да, Морозу хочется войти в историю человеком, который избавил страну от перспективы когда-нибудь вновь вляпаться в… Кучму. Иначе говоря, в ползучую диктатуру с явными признаками морального вырождения. Понятный мотив, но не очень внятный прием, которым Сан Саныч решил пььобороть Леонида Даниловича. Нельзя же всерьез полагать, что гарант, наконец, осознал опасность, исходящую от власти, ограниченной только лишь бумажными нормами Конституции. И он отдаст реальную власть виртуальной оппозиции?

Не исключено, что наивная вера Мороза в институциональные изменения вызвана памятью о временах, когда именно он возглавлял Верховную Раду. И тогда парламент был реальным противовесом президенту (еще без мега-полномочий) и Кабинету Министров. Главные вехи Мороза-спикера: Конституционное соглашение и принятие Основного закона летом 96-го. Перефразируя слова его сменщика, Мороз и парламент тогда были не первой, но отнюдь и не второй по силе ветвью власти. С ней, по крайней мере, считались. То, что первая украинская Конституция была принята в стенах парламента, а не на референдуме, – не только приятное воспоминание, но и сигнал о ненормальности попыток вывести парламент из процесса политстроительства. Идея «всенародного референдума» по конституционным изменениям, увы, не похоронена, а только лишь отложена.

Да, программа Соцпартии уже много лет провозглашает необходимость перехода от президентской к парламентской модели. Не оттого ли Мороз готов менять институты власти, совсем не думая о том, что нужно прежде вырастить институты гражданского общества. Идеальная политическая схема, парламентская республика, – не панацея от примитивности политических лидеров нации. Всех этих шевалье, и прочих орденоносцев из «Золотой фортуны».

Смысл преобразований совсем не в том, чтобы Кучма не мог баллотироваться в президенты в третий раз, а в том, чтобы такие люди как он не могли оказываться на вершине властной пирамиды в принципе. Вот и все. А кто может положиться, что в итоге проводимой спецоперации во главе правительства или государства не окажется человек, грубо говоря, «без тормозов». Причем, его фамилия в данном случае не важна: Медведчук, Янукович или… Кучма.

С Петром Симоненко все ясно. Он тоже за «парламентскую республику», лишь бы ничего не менять. Уменьшающийся, словно шагреневая кожа, электорат ностальгирующих левых, нуждается хотя бы в знаках внимания. Ведь ни пенсий, ни вкладов в Сбербанке, ни красного знамени, не говоря уже о Союзе братских народов и увядшей молодости, Компартия дать им не может. Коммунист в независимой Украине – понятие тактическое, поскольку стратегической цели (взять власть или хотя бы бороться за нее – в Донбассе, например) у партии нет. Поэтому КПУ как и прежде демонстрирует наличие мины, при полном отсутствии игры.

КТО НА НОВЕНЬКОГО

Разговор о политреформе лишен смысла в принципе, если рассматривать украинскую политику лишь как некую сумму интересов людей, в ней ныне пребывающих. Один пример. Президентско-оппозиционным проектом предусматривается, что главу государства мог бы избирать парламент – тремя четвертями голосов. Комментаторы сразу же заявили, что это невозможно, поскольку невозможно в принципе. Мол, в итоге страна станет свидетелем и участником бесконечной президентиады.

Это так, но лишь на первый взгляд. Любая кандидатура политиков – от контроверсийных до самых компромиссных – действительно, будет вызывать несогласие. Но почему никто не говорит, что президентом в данном случае действительно могла бы стать объединяющая, политически-нейтральная фигура. Как Гавел в Чехии, Генц в Венгрии. В конце концов – нельзя исключать путь приглашения «варяга» вроде литовца Валдаса Адамкуса или латышки Вайры Вике-Фрейберги. С ходу трудно сформулировать – кто именно из украинцев готов на эту роль. Нужно искать человека масштаба Николая Амосова. Может быть, Иван Дзюба, Борис Патон, Борис Олейник? Давайте подумаем.

Наша общая – страны и общества – беда в том, что мы не знаем истинной цели игры под названием «Политреформе мы не скажем до свиданья, политреформа не прощается с тобой…». У президента есть накатанные схемы по реализации любого рода политических инициатив. С ресурсами – силовыми, организационными, финансовыми, судя по всему также проблем нет (воистину «власть сейчас сильна как никогда»).

Мы на самом деле не знаем какие предложения лежат в папочке, которую Виктор Медведчук каждое утро кладет на стол президента. После вначале гиперпрезидентской республики и теперь парламентской республики с выборами президента Верховной Радой можно ожидать всего чего угодно. Хоть конституционной монархии (вопрос о престолонаследии пока открыт), хоть тоталитарной диктатуры и военной хунты.

Copyright © 2001..2004 Вахтанг Кiпiанi, www.kipiani.org

Даний коментар побудовано найпростішим чином – виклад ведеться у прямій послідовності до тексту президентської ініціативи. Більш широкі, узагальнюючі висновки подано у прикінцевій частині тексту.

Зокрема коментар до ст. 71 Конституції України, з якої починається проект Закону, зводиться до критики запропонованого порядку виборів Президента України, органів державної влади та місцевого самоврядування «протягом одного року».

За викладеною в президентській ініціативі редакцією даної статті в березні одного й того ж року повинні відбуватися вибори народних депутатів України, у вересні – вибори депутатів місцевих рад та інших органів місцевого самоврядування, в грудні – вибори Президента України.

Такий порядок розділення виборів в часі нібито не дозволяє новообраному Президенту України негативно впливати на вибори створених паралельно до дії його мандату представницьких та самоврядних органів. Тобто структурна вертикаль влади не зможе формуватися як піраміда конкретних кадрових пріоритетів глави держави, в чому дійсно вбачається певний політичний сенс.

З іншого боку, якщо вибори двох гілок влади (президентсько-виконавчої і законодавчої) необхідно проводити в один рік, то з цього випливає можливість скороченого терміну здійснення ними своїх повноважень. Так, якщо Президент або парламент переобиратимуться достроково, то вони працюватимуть за скороченим терміном дії одержаного мандату. Наприклад, якщо будь-який Президент буде обраний на свою посаду після застосування процедури імпічменту щодо свого попередника, то він обійме посаду лише до чергових виборів Президента. Те ж саме стосується порядку дострокового обрання (переобрання) Верховної Ради України.

Адміністративного ефекту ця процедурна схема дає небагато, а політичні незручності створює очевидні. Виглядало б доцільним, якби для подібних випадків Президент мав свого заступника (віце-президента). Що ж стосується парламенту, то з огляду на його колегіальний масштаб і органічно притаманну йому інерцію дії, він повинен обиратися завжди на повний термін. Тоді ми здобули б і аргумент процесуальної економії, і певність того, що воля народу на всіх парламентських виборах має однакову політичну вагу.

Наступна теза (ст. 74) президентської ініціативи говорить, що Закони та інші рішення, прийняті на всеукраїнському референдумі, матимуть «вищу юридичну силу» відносно парламентських законів, отже, вони не потребують подальшого затвердження органами державної влади або посадовими особами.

Це означає, що закони, прийняті на референдумі, матимуть пріоритет перед законами, прийнятими Верховною Радою України. Адже в ст. 74 проекту змін до Конституції говориться саме про вищу юридичну, а не політичну силу таких законів. При цьому «формула референдуму» – точний, остаточно узгоджений текст законопроекту, що виноситься на всенародне голосування, не буде підлягати попередньому розглядові Верховною Радою України.

Цікаво відмітити, що діючий в Україні Закон про референдум містить статтю про необхідність винесення формули референдуму на голосування в парламенті. Сенс цієї норми полягає в тому, що вона дозволяє досягти мети референдуму за спрощеною процедурою. Інакше кажучи, якщо парламент своїм голосуванням підтримає формулу референдуму, то необхідність останнього суттєво зменшується. Щоправда, саме ця стаття Закону про референдум була проігнорована його формальними організаторами в 2000 р.

Слід особливо підкреслити, що ст. 74 в новій президентській редакції може також змінити існуючий порядок внесення змін до Конституції України. Адже вона сформульована таким чином, що старий порядок внесення змін доповнюється (неявно) новим порядком, так що в результаті її запровадження існуюча процедура внесення змін та доповнень до Конституції зберігається лише для трьох (I, III, XIII) розділів Основного Закону. Що ж стосується решти конституційного тексту, то він може бути змінений (доповнений) як за ст. 155 діючої Конституції, так і на основі всеукраїнського референдуму, який має «вищу юридичну силу» стосовно будь-яких нових парламентських законів.

Оскільки президентський законопроект в ст. 74 не розрізняє простих законів, і таких, якими вносяться зміни до Конституції, то можна вважати, що за новою редакцією Конституції нам пропонується фактично потрійний порядок внесення змін до Конституції: на основі статей 155 і 156 діючої Конституції, а також на основі ч.2 ст. 74 проекту Закону «Про внесення змін до Конституції України».

Не секрет, що в будь-якій економічно бідній та позбавленій усталеної практики демократії країні референдум є не тільки інструментом прямого політичного волевиявлення населення, але й засобом маніпулювання масовою громадянською свідомістю.

Зокрема помічено, що зовсім бідні або дуже багаті індивіди зовні схожі своєю політичною індиферентністю. Хоч і з цілком різних причин, вони мало чого сподіваються від політичної влади. Можливо тому світова практика знає не тільки досвід референдумів у процвітаючій Швейцарії, але й тріумфальні референдуми під орудою Б.Муссоліні, А.Гітлера і Ф.Кастро.

Економічний та моральний стан сучасної України навряд чи варто окремо коментувати. Але й без пояснень зрозуміло, що в існуючих умовах засобами референдуму українцям можна накинути будь-яке політичне рішення.

Розділ IV проекту Закону починається із запровадження справжньої конституційної новели – декларації принципу двопалатної структури української Верховної Ради, яка відтепер має складатися з Палати регіонів (верхньої палати) і Державних зборів (нижньої палати).

Слід зазначити, що сама по собі ідея двопалатного устрою Верховної Ради України особливих ідейних та політичних застережень не викликає. Претензії й критика з’являються пізніше, коли з аналізу пропозицій починає вимальовуватися конкретний сенс радикальних змін. Ситуація стає цілком прозорою вже тоді, коли ми усвідомлюємо, що Державні збори обираються, за задумом, на пропорційній основі, а Палата регіонів – на основі мажоритарної виборчої моделі.

І хоча президентський проект майже нічого не говорить про конкретний порядок обрання верхньої палати, обмежуючись твердженням, що члени Палати регіонів «обираються», не слід плекати ілюзій, що процедурний епітет тут пропущений випадково. Майже поряд в тексті законопроекту говориться про те, що Державні збори, на відміну від Палати регіонів, обираються на пропорційній основі.

Цілком логічно (в політичному сенсі) застановити собі, що Палата регіонів буде обиратися на мажоритарній, а не на пропорційній основі. Адже вибори мають проходити по областях (три мандати на регіон), де застосування іншої, ніж мажоритарна, виборчої системи є малоймовірним. Це доводить, що широко задекларовані наміри української опозиції перейти на пропорційний принцип формування парламенту президентською ініціативою свідомо ігноруються.

Всі ж бо знають, що народні депутати, обрані на пропорційній основі, сьогодні мають ті самі повноваження, що й депутати, обрані в мажоритарних округах. В структурно новій версії парламенту роль депутатів, обраних на пропорційній основі, різко зменшиться. Хоча їх стає формально на 50 осіб більше, однак політична сила обраних за пропорційним принципом Державних зборів суттєво поступається обраній на цій же основі половині складу діючої Верховної Ради України.

Отже, запровадження двопалатної структури парламенту на ділі не тільки не підсилить принцип пропорційності на загальнонаціональних виборах, але й переведе даний принцип на суттєво нижчий щабель політичної ефективності. Оскільки обрана за мажоритарним принципом Палата регіонів вочевидь домінуватиме над Державними зборами, логічно дійти висновку, що в своєму політичному світобаченні Президент не тільки не поступився мажоритарним принципом, але й майстерно підсилив його.

Що саме означає й важить мажоритарна система виборів в Україні, ми тепер добре знаємо. В нинішніх політичних обставинах вона є ефективним інструментом дезавуації демократичних досягнень пропорційної системи. Те, чого українській опозиції вдалося здобути на останніх парламентських виборах завдяки пропорційній системі, було швидко «збалансовано» підсумками мажоритарного голосування.

Не дивно, що за президентським законопроектом нинішні депутати мажоритарники можуть ще й позаздрити майбутнім членам Палати регіонів. І виборчий мажоритарний принцип зберігся, і повноважень суттєво збільшилося.

Водночас слід визнати, що п.6 ст. 81 проекту, який дозволяє достроково припинити повноваження тих народних депутатів, які вийшли або були виключені із складу партійної депутатської фракції, відверто підіграє як загальним засадам пропорційності, так і їх конкретним прибічникам. Проте цей суто внутрішній дисциплінарний порядок вочевидь не компенсує втрат, що їх понесуть члени Державних зборів через зменшення обсягу своїх повноважень у порівнянні з нинішньою організаційно цілісною Верховною Радою.

Особливої уваги заслуговує також ст. 83 проекту, яка передбачає створення так званої «постійно діючої» парламентської більшості. Адже саме в ній дана більшість вперше набуває конституційного статусу. Водночас зазначимо, що якими б не були окремі семантичні аспекти даного виразу, словосполучення «постійно діюча більшість» є вочевидь невдалим, оскільки важко не тільки здобути, але й просто уявити собі будь-яку незмінність в нетривкому стані парламентських голосувань.

І без спеціальних пояснень зрозуміло, що в політичній практиці парламенту завжди існують й далі існуватимуть питання, відносно яких стабільна більшість є принципово неможливою. Крім того, в парламентській практиці можливі «провокаційні» законопроекти, за допомогою яких суб’єкти законодавчої ініціативи свідомо підриватимуть здобуту політичними опонентами стабільність.

Обмежений тип сталої конституційної більшості можна уявити при голосуванні «за/проти» кандидатури на посаду Прем’єр-міністра. Тоді переможна більшість автоматично утворює відповідальну за дії уряду структурну частину Державних зборів. Однак навіть голосування «проти» в межах парламентської меншості не позбавляє депутатів від опозиції певної залишкової відповідальності за обраних. Адже голоси «за» часто-густо виникають як пряме віддзеркалення голосів «проти» й навпаки.

Президентський законопроект досить багато місця відводить повноваженням, які мають здійснюватися оновленою Верховною Радою на спільних засіданнях її палат. Однак, попри суттєвий сам по собі перелік цих повноважень, кидається у вічі те, що оновлена Конституція не передбачає якоїсь конкретної процедури голосування на спільних парламентських засіданнях. Така процедурна незаповненість конституційного простору викликає подив.

Чи рішення на спільних засіданнях Палати регіонів і Державних зборів прийматимуться більшістю від загального складу палат, чи вони прийматимуться лише тоді, коли окрема більшість членів Державних зборів зуміє поєднатися з окремою більшістю Палати регіонів, залишається поки що незрозумілим.

Якщо в президентській ініціативі передбачається роздільне голосування по палатах також і на їх спільних засіданнях, тоді останні суттєво втрачають свій якісний сенс. Адже спільне засідання палат при роздільному голосуванні майже нічого не дає. Коли ж голосування буде відбуватися в рамках тимчасово «монолітного» складу Верховної Ради, тоді невиправданою виглядає сама ідея поділу на палати.

Так або інакше, але в даному вигляді ідея конституційно зафіксованих спільних засідань палат із спеціальною компетенцією видається не тільки не досить прописаною, але й не досить вмотивованою.

В ст. 85 проекту Закону про внесення змін до Конституції говориться про роздільну компетенцію Палати регіонів і Державних зборів. Зокрема, до відання Палати регіонів віднесено «схвалення законів, прийнятих Державними зборами». Такий вираз виглядає доволі невдалим, бо зрозуміло, що «схвалення» в якості голосування по тексту може не тільки підтримати закон, попередньо прийнятий Державними зборами, але й відхилити його. Більш доречним в даному випадку було б вжити вираз: «голосування по законах, прийнятих Державними зборами».

Звертає на себе увагу й те, що до відання елітної Палати регіонів в проекті віднесено майже всі кадрові повноваження нині діючої Верховної Ради України, за винятком новели щодо «призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України».

Саме Палаті регіонів належать повноваження обирати (тим самим контролювати) загальний кадровий склад судової гілки влади в Україні. Конституційний Суд віднині залежатиме своїм кадровим складом від Палати регіонів на 50 відсотків, а судді в судах загальної юрисдикції – на 100 відсотків, адже вони в повному складі обиратимуться українськими «сенаторами».

Оскільки вибори суддів загальних судів, за проектом, мають відбуватися на десятилітній строк, професійну поведінку суддів можна буде певною мірою політично коригувати. Таким чином, пропоноване Президентом скорочення нинішнього безстрокового (довічного) терміну повноважень суддів виглядає як простий і ефективний дисциплінарно-превентивний захід.

Водночас, як дозволяє реформа, тих суддів Конституційного Суду України, які сподобаються Президенту або Палаті регіонів під час дії першого терміну свого перебування на посаді, можна буде призначити на посаду вдруге. Діюча Конституція цього не дозволяє, але в президентському проекті говориться про можливість повторного заміщення посади конституційним суддею. Відповідно термін виходу на пенсію конституційних суддів продовжено до досягнення ними 75-літнього віку, що само по собі особливих заперечень не викликає.

Оскільки судді Конституційного Суду тепер мають виключно призначатися, а не обиратися на свою посаду, й таке призначення може відбуватися два рази поспіль, загроза кадрового фаворитизму в структурі українського конституційного нагляду й контролю суттєво посилюється.

За конституційною реформою скасовується також обмеженість терміну перебування на посаді голови Конституційного Суду. Нині даний термін дорівнює трьом рокам, за проектом же він не обмежується в часі. Оскільки за оновленою Конституцією голови українських судів призначаються виключно Президентом, заміщення посади голови Конституційного Суду також стає прерогативою глави держави (!).

Саме тому розширення демократії, як ідеологічно задекларований головний наслідок конституційної реформи, виглядає в президентському проекті риторичним. Адже за такої реформи реально зросте не стільки демократія, скільки «гольф-клубний» менталітет, корпоративізм в структурі всієї української владно-пірамідальної ялинки.

Оскільки судді й загалом суди можуть бути незалежними лише впродовж відносно короткого терміну своїх повноважень, їх поведінка під час першого перебування на посаді становитиме відносно хитку запоруку переобрання на наступне десятиліття. Очевидно, що при цьому ступінь їх професійної незалежності зменшиться. Так за новою моделлю реформи ефективно контролюватиметься вся їх передпенсійна кар’єра.

Що ж стосується моделі конституційних повноважень Державних зборів, то вони в проекті визначені водночас стисло й скромно. Хоча саме Державні збори мають за проектом призначати на посаду українського Прем’єр-міністра, проте робити це вони можуть виключно за поданням Президента.

Звісно, вони зможуть приймати автономно певні закони, але слід звернути увагу на те, що ці закони стануть чинними тільки після їх подвійного затвердження Палатою регіонів і Президентом. Фактично над законами Державних зборів завжди нависатиме загроза подвійного вето.

Довірене Державним зборам призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією, через очевидний автоматизм цієї дії, не можна вважати серйозним повноваженням. Йдеться ніби про функцію муедзина, що сповіщає місту час молитви.

В проекті (ст.90) говориться також про право Президента достроково припиняти повноваження Державних зборів у разі, якщо протягом місяця в палаті не буде сформована «постійно діюча парламентська більшість».

Але, по-перше, нічого «постійно діючого» не можна сформувати на протязі місяця – проблематичність даної тези стає очевидною через брак критеріїв «постійності» – а, по-друге, не зовсім ясно, в чому має проявитися політичний сенс згаданого новоутворення. Отже, залишаються стратегічні питання: більшість по відношенню до чого? Постійність в чому?

Виглядає так, що саме цей фрагмент конституційної новели найбільше свідчить про брак її загальної логічної конструкції. Не можна сформувати більшість без чітко вказаного орієнтиру згуртування. Не можна пересвідчитись в «постійності» політичної більшості протягом місяця.

В політиці не існує нічого постійного крім вічної гри інтересів, полемічної думки, флуктуацій політичних настроїв. Саме тому президентський проект нагадує адресовану парламенту вимогу політично «заморозитися», зафіксуватися в певному ментальному стані, критерії якого не визначені.

Отже попри всю офіційну риторику прибічників реформи, неупереджений аналіз її ідеологічних джерел свідчить, що насправді вона не зменшує, а збільшує авторитарні начала в державному управлінні країною.

Адже навіть призначення силових міністрів за реформою залишається прерогативою Президента України. Тільки тепер таке призначення буде здійснюватись на основі прямого конституційного припису, а раніше даний порядок діяв фактично (силові міністри в списку призначень не виділялися конституційно).

Щоправда раніше всі міністри призначалися на свої посади Президентом, а за реформою «ординарні» міністри призначатимуться на посади Державними зборами. Певна обмежена демократизація конституційної процедури створення виконавчої гілки влади тут помітна, але якщо згадати, що голови місцевих державних адміністрацій, як і раніше, призначатимуться Президентом, а сама адміністрація Президента за бюджетними витратами й надалі перевершуватиме уряд, то ця поступка не виглядає принциповою.

Як зазначається в діючій Конституції, Президент створює суди у визначеному законом порядку. За реформою ж він їх ще й ліквідовує, визначає кількість суддів у судах, здійснює переведення суддів, призначає керівників судових установ. Логічно дійти висновку, що за проектом реформи Президент здійснює не стільки обмежене судове адміністрування, скільки прямо керує всією судовою системою.

Отже, які узагальнюючі висновки можна зробити з наведеного? Думається, перший з них той, що проект конституційної реформи збільшує, а не зменшує начала централізації в країні. У ньому йдеться не про обмежене запровадження парламентсько-президентської конституційної моделі, а про доцентрову модифікацію всієї структури державної влади в Україні.

З цією метою ідеологами та безпосередніми авторами реформи вжито декоративну модель пропорційного обрання депутатів Державних зборів, які тут же позбавляються скільки-небудь вартісних конституційних повноважень. Отже, за реформою збільшується не стільки пропорційний, скільки мажоритарний принцип формування вищого законодавчого органу України.

З філософської ж точку зору виглядає на те, що в проекті взагалі віддзеркалилась сумна тенденція українського сьогодення до звуження демократичних засад національного парламентаризму, відобразилась загальна тимчасова деградація політичної системи країни.

Як свідчить політична теорія, справжня демократія є складною соціальною інституцією з гранично чіткими процедурними вимогами й мало передбачуваними наслідками застосування цих вимог. Отже, демократія тому й демократія, що її рішення неможливо програмувати. В проекті ж конституційної реформи ми бачимо очевидне бажання влади звузити простір політичної свободи народу, вилучити з громадянського вжитку стохастичні політичні процеси, збільшити рівень державного впливу на громадянське суспільство, контролювати всі стратегічні рішення, що визрівають і приймаються в ньому.

Можна також сказати, що за своїм конкретним адміністративним задумом і навіть ментально підсвідомим політичним потенціалом проект конституційної реформи не тільки не довіряє демократії, але й боїться її. Він зловживає професійно-демократичною фразеологією, але насправді «не вірить» в ліберальні свободи й творчу непередбачуваність людського поступу. Формально він апелює до класичних постулатів конституціоналізму, але фактично ігнорує і вульгаризує його складні антиномічні засади.

Складається враження, що за проектом стоїть переконання його авторів не тільки в тому, що «національна ідея не виправдала себе», але й в тому, що не виправдала себе ідея демократична. Оскільки існуюча в Україні демократія за своїми результатами часто-густо не узгоджується з авторитарним розумінням політичної доцільності, населенню й надалі пропонуються політично обскурантистський спосіб вирішення політичних завдань.

В своїх неявних аспіраціях проект виходить з визнання перспективи довгострокової бідності в Україні. В жодному разі він не стимулює начала так званого «суспільства ризику» (У.Бек), яке за своїми головними відправленнями орієнтується на поступ.

Відтак проект є «дисциплінарним» за своїм змістом та натужно-лицемірним за формою. В своєму нинішньому варіанті він вочевидь не обіцяє Україні приросту демократії і свободи. В своїй основі він є не більше як рафінованою версією референдуму «за народною ініціативою» зразка 2000 р.

Отже, не дивно, що даний проект був засуджений практично всіма українськими учасниками Міжнародної конференції на високому рівні «Громадянське суспільство в Україні», що відбулася 7-8 квітня 2003 р. у Вашингтоні.

Всеволод Речицький,

конституційний експерт Харківської правозахисної групи

«Права людини», №13, 1-15 травня 2003 р.

Посилаючись на ініційоване Президентом України «всенародне обговорення» можливої реформи політичної системи України, відповідаючи на відкритого листа Президента із закликом активніше брати участь у «всенародному обговоренні» ініційованої Президентом України конституційної реформи та виконуючи свій обов’язок громадян, яким не байдужа доля рідної України, ми, колишні практиканти Німецького Бундестагу (парламенту), хотіли б зробити свій внесок до обговорення, хоча спостереження за реальним ходом всенародної дискусії засвідчують її неприкрито фарсовий характер.

Двомісячний термін, відведений на «всенародне обговорення», апріорі не залишає часу на якісну дискусію, яка би змогла охопити значну частину населення. Натомість рапорти у засобах масової інформації засвідчують лише те, що проводиться здебільшого односторонній процес роз’яснення структурами виконавчої влади народу ініціатив Президента. Населення майже не має змоги ознайомитися з думками неупереджених фахівців-політологів і передусім представників різних політичних партій (включаючи опозиційні) щодо запланованих конституційних змін. Замість проведення політичних дебатів та «круглих столів» за участю усіх політичних партій, які б через загальнонаціональні телевізійні канали мали б побачити усі громадяни України, ми спостерігаємо сьогодні потуги адміністративної машини, яка із застосуванням адміністративних ресурсів намагається на місцях вичавити із громадян формальну «підтримку» ініціатив Президента.

Відкритий діалог прибічників і противників реформи відсутній; поодинокі випадки висвітлення засобами масової інформації думок опозиційних політиків носять характер маніпулювання суспільною думкою, оскільки не забезпечують відтворення суті того, що сказав політик, вириваючи окремі висловлювання з контексту.

Підтримку ж (здебільшого вимушену, як свідчать соціологічні опитування) отримують не самі пропозиції Президента, а їхня інтерпретація місцевими чиновниками, яка насправді є нічим іншим, як викривленням ініціатив Президента і надання їм привабливого для громадськості змісту, який не має нічого спільного із справжнім змістом законопроекту № 3207.

Ми можемо це стверджувати як люди, що знайомі з реальним досвідом функціонування демократії в Німеччині, а до того ж провели детальний аналіз згаданого законопроекту, який і хотіли би запропонувати, разом із «конструктивною частиною» – нашим баченням політичної реформи, яка Україні дійсно потрібна, але не у такій формі, як її пропонує Президент.

Отже, тепер щодо змісту законопроекту Президента України Л. Кучми № 3207 від 06.03.2003 «Про внесення змін до Конституції України».

Пропозиції Президента усюди рекламуються як перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. Підставою для цього нібито є передання права «призначати» Прем’єр-міністра Верховній Раді України. Насправді, ми маємо справу із поверховим текстовим прийомом, який не має жодного юридичного чи реального підґрунтя, адже «призначення» Прем’єра Верховною Радою має відбуватися за поданням Президента, який вносить таке подання на «пропозицію» постійно діючої парламентської більшості.

Це нічого не змінює у реальному проходженні процесу, як він має місце зараз. У ланцюгу «пропозиція-подання-призначення(згода)» перше поняття, яке має юридичний зміст – це «подання». «Пропозиція більшості» – питання кулуарне, а не юридичне. Зараз так само для призначення прем’єра потрібна згода Верховної Ради, і Президенту все одно потрібно враховувати прийнятність будь-якої кандидатури для більшості парламенту – чи постійно діючої, чи ні. «Пропозиція» не має зобов’язального характеру, і Президент може так само вирішити, подавати чи не подавати цю кандидатуру на формальний розгляд, як і зараз Верховна Рада вирішує, чи затвердить, чи не затвердить вона призначуваного Президентом Прем’єра. Таким чином, єдиний елемент законопроекту, який ніби дає підстави говорити про підсилення ролі парламенту, є простою грою слів.

Нові принципи будови і функціонування Верховної Ради, насамперед її поділ на 2 палати, далі спростовує претензію на те, що запропонована реформа дає більше повноважень парламенту. Маленька поступка демократії – введення пропорційної системи виборів, одразу ж нейтралізується поділом повноважень між палатами. Функції Державних зборів будуть декоративними і зводитимуться до шоу-майданчика для «демократичної процедури утворення більшості та призначення Верховною Радою Прем’єр-міністра», насправді ж – Державні Збори стають хлопчиком для биття за те, що, за юридично дуже тонко задуманою схемою законопроекту Президента, вони не контролюватимуть.

«Запропонованого» і «призначеного» Державними Зборами Прем’єр-міністра і діяльність його уряду контролюють чомусь уже не Державні Збори, а Палата регіонів. Лише Палата Регіонів і контролює діяльність Кабміну, і може ставити питання про його відповідальність; таким чином, декларована «відповідальність» Державних зборів за «призначений» ними Кабмін є фікцією, що повністю нівелює ідею парламентсько-президентської республіки. Принципи обрання і функціонування Палати регіонів не виписані, як не виписана і відповідальність, що є дуже дивним, враховуючи, що практично всі повноваження Верховної Ради передаються саме Палаті регіонів. У Палати Регіонів, за задумом законопроекту № 3207, є тільки повноваження, принципи ж її відповідальності перед народом відсутні (таким чином, заяви Президента про те, що його пропозиції створять в Україні «відповідальну владу», є порожньою риторикою). Є пряма загроза того, що ця нечітка структура, яка з моменту її введення зможе заблокувати будь-який закон про її обов’язки, який їй не подобатиметься, буде повністю контрольована Президентом. Введення її та передача їй великих повноважень вочевидь має на меті зменшити кількість тих, кого у разі потреби треба буде «умовити» – і легше, і дешевше обійдеться. Те, що Президент продовжує призначати голів обласних держадміністрацій, обрання Палати регіонів, судячи з усього, проходитиме під пильним оком адмінресурсу. До речі, призначення голів державних адміністрацій має, згідно із законопроектом, відбуватися навіть без подання Прем’єр-міністра, як за чинною Конституцією; це перетворюється на абсолютно автономний процес в стінах Адміністрації Президента України. Вже через це можна побачити, що насправді повноваження Президента збільшуються, а не зменшуються, – він досить прямим чином впливає на єдину вирішальну структуру у парламенті.

На відміну від Палати регіонів, чітко виписані (і розширені) можливості розпуску Державних зборів, на той (майже нереальний, враховуючи обсяг її повноважень) випадок, якщо вона стане незручною. Вимога створення більшості протягом місяця є ігноруванням політичних реалій (досить лише згадати досвід останніх двох спикеріад), але ж відповідальну владу треба створювати саме за тих реалій, що ми їх маємо. А для цього слід дати парламенту можливість структуруватися, навіть якщо це займе трохи більше як місяць. Така причина для розпуску, як нестворення більшості, фактично означатиме, що будь-які намагання політично структуруватися (які апріорі займають час, принаймні на сучасному етапі розвитку України) призводитимуть до розпуску Верховної Ради. Президент таким чином програмує недієздатний парламент і – додатково – вихолощує сенс пропорційної системи виборів, який і полягає у структуруванні парламенту.

Але навіть якщо Державні Збори якимось дивом протягом місяця і оберуть керівництво, і структуруються, реального впливу на процеси в державі вони не матимуть. Усі суттєві повноваження, що наразі допомагають парламенту втримувати бодай видимість впливу чи принаймні контролю над станом справ у державі, переходять до Палати регіонів, – призначення кадрового складу Рахункової палати, Уповноваженого з прав людини, Голови Нацбанку, половини складу Нацради з питань телебачення і радіомовлення, згода на призначення Генпрокурора і висловлення йому недовіри, призначення половини (замість третини, як тепер) складу Конституційного Суду та інше.

Палата регіонів буде контролювати фінансові потоки в державі – контролюватиме виконання Державного бюджету, використання одержаних Україною позик та діяльність Кабміну (який нібито є під «опікою» Державних зборів). Бюджет приймається спільним засіданням двох палат, але контролює його виконання чомусь тільки Палата Регіонів, і за неприйняття бюджету до 1 грудня Президентом розпускаються тільки Державні збори. Потреба узгодження проекту Закону про бюджет між двома палатами пропонує безліч можливостей – більша частина з них чисто бюрократичних, а не політичних – для гальмування бюджетного процесу, що дозволяє дуже легко розпускати Державні збори, навіть якщо вони підуть на будь-які компроміси для своєчасного прийняття бюджету. Механізм розпуску Палати регіонів не передбачено взагалі. Ми не відкидаємо ідею адекватного представництва регіонів, проте так звана Палата регіонів буде забезпеченням влади Президента, а не інтересів регіонів. Аби уникнути звинувачень у голослівній критиці, нижче ми наводимо механізм того, яким чином можна адекватно представляти інтереси регіонів і при повністю пропорційній системі виборів.

Враховуючи дуже вірогідну залежність Палати регіонів від Президента, вкупі дві названі причини для розпуску Державних зборів означають можливість повного контролю Президента і над другою частиною парламенту, що підкреслює цинічність виставляння цієї «реформи» за перехід до парламентсько-президентської республіки.

Побудова законодавчого процесу так само практично виключає можливість прийняття законів, які не влаштовуватимуть Президента. Закон може бути заблокований Палатою регіонів, причому голосування має місце по кожному закону, який приймається Державними зборами, і для подолання вето Палати регіонів потрібно 2/3 голосів Державних зборів. Для порівняння, у двопалатному парламенті ФРН перелік законів, які потребують схвалення Бундесрату, вичерпно визначений у Основному Законі, а стосовно інших законів Бундесрат хоч і має право (яким він може і не скористатися) повернути закон до Бундестагу, проте для подолання заперечень Бундесрату достатньо повторно відданої простої більшості голосів. Тим більше, що Бундесрат складається з представників демократично обраних у кожній землі урядів, які відповідають за свою діяльність саме за партійною ознакою. Таким чином, у Верховній Раді України практично кожний закон, що не влаштовує Палату регіонів (аж 41 особу – більшість у Палаті регіонів), наштовхуватиметься на перешкоди, яких зараз вимагає вето Президента або внесення змін до Конституції. Що стосується власне вето Президента, то його можна подолати лише за умови наявності 2/3 голосів в обох палатах. Це саме по собі робить вето Президента практично неподоланним навіть за умови незалежної позиції Палати регіонів, яка підлягає сумніву. Таким чином Президент, маючи такий вирішальний вплив на законодавчий процес, де-факто стає ще і фактичним головою законодавчої влади, що – знову ж таки – робить заяви про «послаблення ролі президента» і «парламентсько-президентську республіку» просто насмішкою – і обдурюванням народу.

Стосовно законів, що відносяться до повноважень спільного засідання палат, то вони мають опрацьовуватися у взаємодії комітетів, утворюваних обома палатами. На додачу до того, що маленька кількість членів Палати регіонів робить вельми цікавим її вирішальний вплив на процеси у державі, так само подив викликає те, наскільки компетентним і плюралістичним буде процес обговорення законопроектів у комітетах Палати Регіонів, на яких в середньому припадатиме 81 : 24 = 3,375 депутата. Можна, звичайно, припустити, що постійні комітети створюватимуться тільки для тих сфер, що стосуються до повноважень спільних засідань, проте мають існувати якісь органи, які обґрунтовуватимуть схвалення або несхвалення Палатою регіонів всіх інших законопроектів, які мають через неї проходити. Чи на це буде достатньо «компетентної думки згори»? Це ставить під великий сумнів те, що законодавчу роботу проводитимуть саме обрані народом (?) сенатори, натомість апарат Палати Регіонів може стати чимось на кшталт Адміністрації Президента України №2 – неконституційним бюрократичним органом з невідомою структурою, який тим не менше фактично матиме вирішальний вплив на прийняття або неприйняття законів – бо 81 сенатор просто не може опрацювати весь спектр законодавчих питань.

На крайній випадок того, що і Державні збори, і Палата регіонів збунтуються, і передбачено внесення в Конституцію положення про прийняття законів референдумами без необхідності затвердження будь-яким органом державної влади. Щодо популістського характеру такого рішення і дотичності досвіду «референдуму за всенародною ініціативою» 2000 року висловлювалося багато засобів масової інформації. В Україні об’єктивно немає сталого досвіду державності, тим менше самоврядування, яке давало би народу досвід у впливі на політичні процеси. У критичному стані знаходиться система освіти взагалі, практика же політичної освіти знаходиться у зародковому стані. Народ деполітизований. Обсяг законодавства, яке частково є взаємосуперечним, становить виклик навіть для експертів, не кажучи про народ. Кризовий стан в країні не дозволяє приймати рішень, які не були обговорені і продумані на рівні спеціалістів, бо це матиме непередбачувані та шкідливі наслідки.

Сюди ж можна віднести і очевидну перспективу того, що конституційні зміни, запропоновані Президентом, будуть намагатися проштовхнути шляхом проведення референдуму. Ми переконані, що це є дуже хибний шлях. По-перше, чинна Конституція України не передбачає можливість конституційних змін шляхом референдуму, тому він не матиме юридичних наслідків і означатиме лише порожнє викидання бюджетних грошей – грошей платників податків. По-друге, не відповідає дійсності той факт, що прийняття змін до Конституції через референдум є загальноприйнятою світовою практикою. Навпаки, такі країни, як Німеччина та Франція, повністю відмовились від практики проведення всенародних голосувань по важливих питаннях державного устрою, бо мали негативний досвід у міжвоєнний період (Веймарська республіка в Німеччині). По-третє, референдум з таких важливий питань, як політичний устрій в країні, є дуже небезпечним, адже дуже велика частка населення не є фахівцями з конституційного права і схильні до популістських рішень, які їм нав’язують ЗМІ.

«Реформа системи влади» також повністю підпорядковує Президенту судову владу. Якщо раніше до повноважень Президента відносилося тільки утворення судів (п. 23 ст. 106 Конституції), то тепер він не тільки має право робити це без візи міністра юстиції, а й може визначати кількість суддів у судах, довільно переводити суддів, призначати керівників судів. Наслідки такого «послаблення» ролі Президента коментарів вочевидь не потребують.

Внаслідок реформи повністю залежним від Президента стає Конституційний суд України (КСУ). Президент тепер призначає половину його складу, що дає йому вирішальний вплив на тлумачення положень Конституції, на експертизу законопроектів, і тим більше на можливі пізніші зміни до Конституції. Це означає вагомий вплив не просто на парламентські процеси, а на кінцевий їх зміст, у ключових питаннях. Знову слід повторити, що таким чином Президент отримує фактично повний контроль над законодавчою гілкою влади. Другу половину Конституційного суду обирає Палата регіонів (тобто, 41 особа), обрана у наших характеризованих адмінресурсом виборчих процесах також не без участі Президента. Таким чином, КСУ стає повністю залежним від зовнішніх сил, оскільки у його формуванні тепер навіть не бере участь з’їзд суддів. Це дорівнює ліквідації принципу незалежності судової влади.

Велике занепокоєння викликає також те, що суддів Конституційного Суду тепер можна переобирати на другий термін, а також те, що звичайні судді обираються не безстроково, а на 10 років (до того ж, Палатою регіонів, тобто знову – 41-ю особою). Інститут переобрання (Президента, депутатів) є певною гарантією того, що у своїй діяльності ця людина (Президент, депутат) намагатиметься, проводячи певну загальну політику, враховувати конкретні інтереси народу. Суддя за визначенням має бути незалежним. Тим більше суддя Конституційного суду, і саме принцип неможливості його переобрання гарантує те, що він не буде шукати можливості бути переобраним, для чого треба сподобатися тому, хто обирає. У випадку, коли б суддів призначала Верховна Рада, проблема не була би такою гострою, бо перед 225-ма особисто не вислужишся (перед 41-м вже легше), тут вже є певний принцип колективності користі – а колективна користь вже є близькою до принципу загального блага, – а не користі особистої. У варіанті ж, запропонованому у законопроекті, закладений механізм залежності – тепер вже половини (!!!), а не третини – Конституційного Суду від однієї особи – Президента – чого вже достатньо для контролювання КСУ. Так само законопроект Президента виключає пункт про те, що Голова КСУ може займати цю посаду лише на один строк. Враховуючи вирішальний голос Голови при прийнятті рішень, принцип можливості його переобрання кінцево робить КСУ у його рішеннях залежним від того, хто обирає. 10-річний строк повноважень звичайних суддів не додає гарантій забезпечення правосудності у державі, оскільки і зараз суддю можна зняти з посади внаслідок дисциплінарного провадження. Принцип же переобрання, знову, робить суддів залежними від політичної волі 41-ї особи у Палаті регіонів.

Декілька наявних у законопроекті зменшень повноважень Президента на фоні описаного є косметичними. Президент залишається, як і сьогодні, політичною особою, яка володіє всією повнотою влади в країні та має можливість контролювати все і усіх. До того ж, через виключення останньої частини ст. 106 чинної Конституції (вимога скріплення акту, виданого в межах деяких пунктів цієї статті, підписами Прем’єр-міністра і міністра, відповідального за акт і його виконання) повністю автономізуються процеси, які поки що мають принаймні супроводжуватися якимись консультаціями з міністрами закордонних справ, оборони, юстиції. Це ще більше нівелює претензію на створення таким чином більш «парламентської» республіки, бо навіть «призначений Верховною Радою» уряд просто викреслюється з певних важливих політичних процесів. Про укладення міжнародних договорів України і Кабмін, і Верховна Рада дізнаватиметься вже пост-фактум. Про скасування актів Кабміну Кабмін теж повідомлятимуть як про доконаний факт, що підсилює вплив Президента на діяльність Кабміну, за яку мала б нести відповідальність, за логікою парламентсько-президентської республіки, Верховна Рада. Найнебезпечнішим є вже згаданий факт про те, що саме так – без візи Мін’юсту – здійснюватиметься і ліквідація судів і призначення керівників судів, переведення суддів.

Викладеного достатньо для висновку про те, що запропонована реформа матиме наслідком створення не парламентсько-президентської, а президентсько-безпарламентської системи влади. Внесення до Конституції запропонованих змін фактично означатиме повне нівелювання Верховної Ради і підсилення впливу Президента на всі державні процеси, які зараз ще проходять більш-менш демократично (чи принаймні існує така законодавча можливість, якщо вона і не виконується). Останнім штрихом зневаги до Верховної Ради є пункт 3 законопроекту, яким визначається, що інавгурація новообраного Президента відбувається не на урочистому засіданні Верховної Ради, а просто – на урочистому засіданні. Вступ на посаду Президента перетворюється на приватну вечірку. Верховній Раді відбираються не тільки реальні повноваження, а й навіть символічний аспект державного авторитету.

Цей законопроект є, на нашу думку як людей, які з перших рук ознайомилися з політичним устроєм дійсно демократичної держави Німеччини, посиленням авторитаризму, а не демократизацією державного устрою. Під демократичними деклараціями приховується намагання конституційно закріпити сьогоднішній статус-кво, коли влада в країні узурпована в одних руках.

Поряд із цим, ми свідомі того, що політична система в Україні на сьогодні не є ідеальною і має бути зміненою у бік посилення парламентаризму. При цьому йдеться скоріше не про конституційну, а про політичну реформу, бо певну кількість якісних змін можна провести через закони України, не зачіпаючи при цьому Конституції. На наше переконання, найближчим часом необхідно прийняти наступні закони України, які будуть сприяти демократизації політичної системи в Україні: Закон України «Про Кабінет Міністрів», в якому б було детально визначено повноваження, функції та завдання Кабінету міністрів, Прем’єр-міністра та окремих міністрів; Закон України «Про Президента України», який поряд з усім іншим має передбачати спрощення процедури (зменшення кількості голосів депутатів, необхідних для імпічменту, до 300) усунення Президента від влади (імпічменту), в разі, якщо він скоїв державний злочин чи намагається узурпувати владу в країні; Закон України «Про вибори до Верховної Ради України» в новій редакції, яка б передбачала 100% пропорційну систему виборів з обласними партійними списками. Пропорційна система виборів з обласними партійними списками має ґрунтуватися на наступних принципах.

У кожній області партія/блок складає обласний список, за яким проводить агітацію під час передвиборчої кампанії. Прохід партії у парламент визначається за підсумками голосування по всій Україні, при чому діє 4%-ий бар’єр. Загальна кількість місць, яку отримує партія/блок у Верховній Раді, визначається так само, як і зараз. Проте список депутатів, які пройдуть, складається за підсумками голосування по областях.

Приклад: Партія за підсумками виборів в цілому отримала 80 мандатів. Це береться за 100%. 5% своїх голосів партія отримала у Київській області, що дає 4 мандати для кандидатів з обласного списку Київської області. 15% отримано у Полтавській області – 12 мандатів для полтавського обласного списку. 3,75% було віддано у Сумській області – 3 мандати, 10% у Криму – 8 мандатів, 1, 25% – у Одеській області – 1 мандат, 7,5% у Волинській обл. – 6 мандатів, 5% у Чернівецькій області – 4 мандати, і т. д.

Стосовно десятих і сотих відсотка. Якщо у даній області відхилення від цілих чисел не перевищує 0,25%, число мандатів округлюється до найближчого цілого числа. Приклад: кількість голосів, відданих за дану партію, скажімо, у Донецькій області, відповідає 4,79 мандата. З донецького обласного списку до ВР проходять 5 кандидатів. Натомість у Львівській області кількість відданих голосів відповідає 7,14 мандатам; до ВР проходять семеро.

Області, де наявні такі відхилення від цілих чисел до 0,25%, частково врівноважать одна одну, а також ті області, де відхилення перевищуватимуть 0,25%. Після того, як за цими правилами з 80-ти мандатів розподілено, скажімо, 78, десятих і сотих з різних областей ще залишається на 2 мандати. На цей випадок центральний офіс партії ще у процесі реєстрації подав додатковий преференційний список кандидатів, які є особливо важливими для партії (наприклад, хтось є експертом з питань бюджетної, оборонної чи аграрної політики і як такий буде дуже потрібний фракції). Оскільки теоретично можливо те, що десятих і сотих мандата не залишиться, такі експерти можуть бути включені у обласні списки на прохідних місцях, проте недоліки для місцевих політиків врівноважуватимуться таким чином: скажімо, у преференційному списку один кандидат стоїть на другому місці у львівському списку, а другий – на третьому місці у донецькому списку. За нашим прикладом, обоє вважаються такими, що пройшли за преференційним списком, чим доповнюють склад фракції до потрібних 80-ти осіб, натомість з донецького та львівського обласного списку до ВР проходять наступні кандидати – відповідно шостий та восьмий.

У разі вибуття депутата, що пройшов за обласним списком, до ВР проходить наступний кандидат зі списку цієї області. У разі, якщо вибув депутат, що пройшов за преференційним списком (не просто числиться у ньому, а вважається таким, що пройшов за ним у разі наявності десятих і сотих відсотка), до ВР проходить наступна особа з преференційного списку. Якщо вона вже є депутатом за обласним списком, – скажімо, була у волинському списку за номером три, – то вона віднині вважається такою, що пройшла за преференційним списком, натомість до ВР проходить наступний кандидат з волинського списку (у нашому прикладі, сьомий).

Така система одночасно і підсилить партійну систему, і забезпечить представництво регіонів у парламенті. Партії, і особливо їхні місцеві організації, отримують стимул для більшого приділення уваги проблемам виборців у регіонах. Така система нівелює «анонімність» великого всеукраїнського списку, з якого наразі люди реально можуть знати тільки 5 осіб, оскільки обласна партійна організація на місцях, бажаючи отримати голоси, турбуватиметься про те, аби у її списку були відомі у регіоні люди, які багато зробили для області; та й п’ятірка на обласному рівні – це не п’ятірка на всеукраїнському. Незважаючи на те, що система пропорційна, громадяни зможуть відслідковувати діяльність депутатів від своєї області, оскільки знатимуть їх за списком і за діяльністю партії в регіоні; депутати матимуть стимул звітуватися перед виборцями на місцях (і будуть стимульовані до цього обласними партійними організаціями, в інтересах яких є і отримання голосів на наступних виборах), – поєднання відповідальності особистої з груповою.

Таким чином, ця система поєднує переваги і пропорційної, і мажоритарної системи і, на нашу думку, оптимально підходить на сучасному етапі політично-суспільного розвитку України.

Щодо можливих конституційних змін, то, на нашу думку, вони можуть виглядати наступним чином: Прем’єр-міністр України має призначатися виключно Верховною Радою. При цьому вносити в Конституцію поняття «більшості», на наш погляд, є зайвим кроком, оскільки більшість є елементом політичної культури, – законодавче її закріплення не прискорить позитивних змін, натомість з’являються можливості для контролю. В сукупності із новим Законом про вибори на пропорційній основі із обласними партійними списками парламент стане достатньо структурованим для утворення у Верховній Раді стійкої коаліції фракцій, які, отримавши перемогу на виборах, оберуть свого Прем’єр-міністра і цим самим візьмуть на себе відповідальність за діяльність Уряду. Обрання Прем’єр-міністра парламентом має відбуватися без подання Президента, інакше буде запрограмований конфлікт інтересів між Президентом та Парламентом. Обраний Прем’єр-міністр сам призначає свій кабінет (включаючи так званих «силових міністрів»). Відставка Прем’єр-міністра означає автоматичну відставку всього складу Уряду.

Вотум недовіри Кабінету Міністрів в цілому висловлюється простою більшістю голосів Верховної Ради, проте він має бути за досвідом ФРН «конструктивним», тобто одночасно з відставкою діючого Прем’єр-міністра має бути затверджена нова кандидатура на посаду Прем’єра.

Президент має бути позбавлений права звільняти Прем’єр-міністра, бо Прем’єр призначається Верховною Радою та несе відповідальність виключно перед парламентом. Міністри Кабінету міністрів несуть персональну відповідальність перед Прем’єр-міністром і діють в руслі програми діяльності Уряду, яку визначає Прем’єр-міністр. На випадок (теоретично можливий з огляду на сьогоднішні політичні реалії), коли окремий міністр виявиться нездатним виконувати свої обов’язки, проте Прем’єр-міністр з якихось причин не захоче його звільняти, а урядова коаліція у парламенті буде неготова висловлювати недовіру усьому уряду через одного міністра, може бути введений вотум недовіри одному міністру – двома третинами складу Верховної Ради.

Президент має також бути позбавленим права призначення «силових міністрів» (бо це буде прерогативою Прем’єр-міністра), а також керівників Державної податкової інспекції, Державної митної служби, Державної прикордонної служби та Служби Безпеки України. Функція призначення цих вищих посадових осіб має бути передана Верховній Раді України.

Для адекватного відображення інтересів регіонів та покращення якості місцевого самоврядування, а також для посилення впливу партій на регіональному рівні обласні голови обласних державних адміністрацій мають обиратися народом шляхом проведення прямих виборів.

Ці пропозиції висловлені нами задля збереження принципу «конструктивності», у відсутності якої Президент так часто звинувачує опозицію. Однак, викладеного нами аналізу пропозицій Президента достатньо для того, аби стверджувати, що статус-кво є кращим і демократичнішим, ніж те, що пропонується, тому навіть проста критика пропозицій Президента і недопущення їх реалізації будуть для суспільства дуже і дуже конструктивними.

Ми висловлюємо сподівання, що Президент і його команда, пам’ятаючи про свою відповідальність перед країною і народом, не зроблять цього кроку для повернення до тоталітарної системи державного устрою. Паралельно ми висловлюємо впевненість у тому, що опозиції вистачить сил і політичного хисту не допустити посилення авторитаризму в Україні. Ми говоримо це як люди, які сподіваються прожити своє життя у демократичній державі.

Мирослава Лузіна, Кирило Савін, Михайло Юрченко, Олена Перепадя, м.Київ
зворотній контакт: [email protected]

Інформаційний бюлетень „Права людини”, №13, 1-15 травня 2003 р.

Комітет Ради Європи проти катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання рекомендував Україні привести у відповідність до міжнародних стандартів Київський ізолятор тимчасового затримання. Міліціонери, в свою чергу, називають його „скотним двором”.

Протягом 20 років люди, що там перебувають, знаходяться в надзвичайно важких умовах. Проте Генеральна прокуратура та Міністерство Внутрішніх Справ України не здійснюють жодних заходів для зміни ситуації.

Члени Комітету обіцяли застосувати санкції проти України за порушення Європейської Конвенції проти катувань. Санкцією вважається публікування відповідного звіту Комітету. Українська влада звісно не зацікавлена в тому, щоби звіт Комітету став відомими у всьому світі. Тому вони почали виконання рекомендацій.

Ізолятор побудований в 1983 році по андроповським нормативам. Сьогодні ці нормативи можна вважати додатковим покаранням для тих, кого тримають під вартою. В похмурих камерах із застояним повітрям тісно та холодно. Сюди поміщують до 20 людей. Унітази не чистили з часів правління Андропова. Опалювальні батареї та раковини розколоті. В двері розташований глазок для нагляду за ув’язненими. Замки постійно заклинює. Всюди жахливий запах, бруд та іржа.

Для реконструкції ізолятора керівництво МВС використовує дешеву робочу силу. Співробітники міліції та громадяни, що відбувають покарання за дрібні правопорушення, працюють разом. Вони винесли сміття, зняли старі двері та вікна, поскобили стіни. Осіб, що перебувають в ізоляторі, тимчасово перемістили в камери Лук’янівської в’язниці та райвідділи міліції.

МВС виділило на реконструкцію біля 37 тисяч доларів США. Міністр МВС Н.Білоконь довго роздумував звідки взяти ці кошти: 36 відсотків від державного фінансування МВС йде на зарплату, 2 – на закупівлю зброї, інші кошти – на закупівлю обмундирування та технічного обладнання. Реконструкції ізолятора в бюджеті не передбачено. Тому МВС попросив мера міста Києва допомогти коштами.

Але для капітальної реконструкції необхідно 370 тисяч доларів США. Сюди входить переобладнання камер, установлення вентиляції, отеплювальної системи та холодильників. Вперше з’являться кімнати для побачень в’язнів з рідними. Значна частина коштів піде на оплату праці будівельників. Оскільки грошей не вистачає, то довелося хитрувати і на певних ділянках обмежуватися косметичним ремонтом.

Завдяки Раді Європи в цьому році „скотний двір” перетвориться в тепле та світле приміщення. Проте, на жаль, в інших ізоляторах нічого не зміниться. Наприклад, Одеському ізолятору тимчасового затримання виповнилося 143 роки. Його стіни пам’ятають арештованих народовольців та інших борців з самодержавством. Виділених коштів на реконструкцію вистачить тільки на те, щоби пофарбувати стіни та замінити сантехніку. Ще гірша ситуація в ізоляторах Криму.

Реконструкція не вирішує питання з продовольчим забезпеченням ув’язнених. Відповідно до норм МВС триразове харчування ув’язненого коштує трохи більше одного долара США. Наглядачі не знають, що можна приготувати за такі мізерні кошти, крім прісної баланди та каші.

Генпрокуратура та МВС будуть покращувати умови арештованих тільки після втручання Ради Європи. Але біда в тому, що у Ради Європи не має часу та можливості проведення інспекції у всіх ізоляторах України. Інспекція включає в себе перевірку об’єкта, розгляд скарг ув’язнених, складання моніторингового звіту та підготовку рекомендацій. Для того, щоби інформація про „скотні двори” стала відома для світової громадськості, повинно пройти багато часу.

Віктор Баранов

Інформаційне агентство ПРИМА

Конституція України 1996 р. сприйняла більшість міжнародних стандартів у галузі прав людини, свідченням чого є її розділ ІІ, який закріпив достатньо широке коло демократичних прав та свобод людини і громадянина.

Однак будь-які права і свободи людини стають реальними лише тоді, коли вони складають головний зміст діяльності усіх органів державної влади, коли існують ефективні правові механізми їх забезпечення та реалізації.

Але, на жаль, в реальному житті дуже часто спостерігаються істотні розбіжності між конституційними конструкціями (навіть найбільш досконалими) та повсякденною практикою, оскільки органи державної влади, з ініціативи окремих політичних сил, не стільки переймаються проблемами забезпечення прав громадян, скільки зосереджують свою увагу на створенні видимості своєї “кипучої” та “плідної” діяльності, формуванні свого привабливого політичного іміджу через створення штучних, надуманих проблем.

Так, наприклад, останнім часом в засобах масової інформації періодично поновлюється дискусія щодо можливого створення в Україні так званого коаліційного уряду. Причому досить швидко це питання переросло з абстрактної теоретичної ідеї в досить конкретні політичні вимоги ультимативного характеру (сформувати коаліційний уряд), які звернені (що є найбільш дивним) до самого уряду, а точніше до його голови.

Мимоволі складається враження, що певні політичні сили, які не в змозі запропонувати конструктивні кроки стосовно шляхів кардинального покращання політичної та соціально-економічної ситуації, ефективного забезпечення конституційних прав та свобод людини, намагаються постійно відволікати суспільство від злободенних проблем та створювати штучні (як це, на жаль, уже неодноразово було в Україні).

Свого часу суспільству було нав’язано питання про так званий Конституційний Договір, який врешті-решт було підписано, і він на деякий час став юридичним закріпленням політичного компромісу, але на більше його не вистачило. Невдовзі різні політичні сили почали посилатися на цей Договір вибірково (коли було вигідно), в інших же випадках згадували про чинну ще на той час Конституцію України 1978 р., дія якої тоді ще не була формально припинена.

В результаті Конституційний Договір зовсім не виконав тієї ролі, яка на нього покладалася, а розробка та прийняття нової Конституції України лише затяглися. Від того втратили усі ми — громадяни України, все наше суспільство, адже значні інтелектуальні сили були втягнуті в безкінечні дискусії щодо головних положень спочатку Конституційного Договору, а потім і Основного Закону, замість того, щоб розробляти проекти так необхідних кодексів та інших законодавчих актів. Дорогоцінний час було безнадійно втрачено.

Така ж доля може спіткати і “політичну угоду” (чи “політичний меморандум”), який готується робочою групою, що складається з представників парламенту та уряду. Про безперечну утопічність ідеї “політичної угоди” свідчить те, що, по-перше, її підписання прямо суперечить Конституції України, а, по-друге, відсутність у її безпосередніх ініціаторів та ідеологів єдиного бачення не лише змісту, а й суб’єктів, умов та порядку її підписання. Не потрібно бути провидцем, щоб спрогнозувати подальший перебіг подій. Адже навіть за умови підписання найближчим часом політичної угоди неминуче постане проблема її реалізації. Почнуться “політичні торги” між різними парламентськими фракціями та Прем’єр-міністром за портфелі в уряді та за посади в місцевих органах виконавчої влади (всупереч Конституції України). До того ж і Президент України, безперечно, не залишиться осторонь процесу перерозподілу владних повноважень. Все це може тривати не один місяць. У всякому випадку так званий “коаліційний уряд” у повному складі буде сформовано (якщо це вдасться взагалі) не раніше середини літа (за оптимістичними прогнозами), чи навіть восени (за песимістичними). А, як відомо, в березні 2002 року відбудуться чергові парламентські вибори, і для нового складу Верховної Ради України зобов’язання сторін “політичної угоди” вже не будуть мати ані правових, ані моральних наслідків. Таким чином, для плідної роботи уряду фактично не залишається часу. Виникає риторичне запитання: у чому ж тоді полягає сенс підписання “політичної угоди” та створення “коаліційного уряду”? У підвищенні життєвого рівня громадян України чи у забезпеченні урядової підтримки майбутньої виборчої кампанії?

За схожим сценарієм розвивалися і події навколо питання про створення так званої “постійно діючої парламентської більшості”. Це питання, начебто за народною ініціативою, було винесено, поряд з іншими, на Всеукраїнський референдум 16 квітня 2000 р. Питання про те, що означає ця “постійно діюча парламентська більшість” на сьогодні в Україні все ще залишається відкритим не лише для політиків, які наполегливо закликають до її створення, але й для науковців, які досліджують ці проблеми. Виходячи з тексту Конституції України можна вести мову як мінімум про три таких можливих випадки створення парламентської більшості: а) простої (226 народних депутатів), — ст. ст. 91, 84, 87, ч.2 ст. 111 Конституції України); б) двох видів кваліфікованої — 2/3 від конституційного складу парламенту (тобто 300 народних депутатів) — ст. ст. 20, 155, 156 та 3/4 від конституційного складу парламенту (тобто 337,5 народних депутатів) — ч. 5 ст. 111. До речі, щодо останнього виду кваліфікованої парламентської більшості очевидною є недосконалість не лише юридичної техніки, а й дивовижна неуважність авторів конституційного тексту та народних депутатів, жоден з яких не здійснив елементарних підрахунків (450 : 4 х 3 = 337,5 народних депутатів, як у дитячій казочці “В країні невивчених уроків”, в якій результатом розв’язання математичної задачі стали “півтора землекопа”).

Теоретичним обґрунтуванням необхідності формування парламентської більшості та спробами її “прив’язати” до діючої в Україні конституційної моделі (як і інших питань Всеукраїнського референдуму та їх так званої “імплементації” в Конституцію України) займалися не лише переважна більшість народних депутатів, політиків, урядовців, а й значна кількість посадовців різних рангів, фахівців різних галузей права, що відволікало їх від безпосередніх обов’язків. Напевно, було б набагато більше користі, якби усі вони спрямували свою енергію на підготовку так необхідної нормативно-правової бази для ефективного проведення реформ (прийняття кодексів, законів, лібералізація податкової системи, здійснення адміністративної реформи тощо). І тому знову, як і усі останні роки, уряд змушений був готувати проект Державного бюджету все на тій же застарілій податковій базі, в той час, як за межею бідності залишаються більше 90% населення України (за даними, наведеними Президентом України Л.Кучмою).

Крім того, парламентська більшість не може створюватися штучно. Вона може виникнути в парламенті лише в результаті виборів. Будь-які угоди, домовленості чи добровільно взяті на себе окремими депутатами або фракціями зобов’язання ввійти до складу більшості не можуть тягти за собою жодних юридичних наслідків. Так само в будь-який момент ці депутати або фракції можуть відмовитися від співпраці з більшістю. Саме тому політична дискусія навколо питання про утворення всупереч результатам виборів так званої “постійно діючої парламентської більшості” в Україні та будь-які зусилля, спрямовані на штучне створення такої більшості, безперспективні, доки діє чинна Конституція. З цієї точки зору дещо дивним виглядає твердження глави держави про його намагання створити більшість у парламенті, адже таких повноважень Конституція України йому не надає. Більше того, Президент України, так само як і будь-який інший посадовець чи державний орган, має діяти згідно з ч. 2 ст. 19 Основного Закону “лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. Адже сенс конституційного принципу поділу влади саме у тому й полягає, що жодна з гілок влади не може втручатися в сферу діяльності іншої, перебирати на себе її повноваження.

Яким же чином глава держави може впливати на діяльність єдиного законодавчого органу? Передусім шляхом використання права вето на закон, ухвалений парламентом (якщо, скажімо, на думку глави держави, цей закон звужує чи обмежує права людини і громадянина або суперечить Основному Закону), шляхом внесення до парламенту проектів законів, кодексів, інших нормативно-правових актів в порядку законодавчої ініціативи, шляхом визнання Президентом України певних законопроектів невідкладними, що зобов’язує Верховну Раду України розглянути такі проекти позачергово. Але формування чи навіть будь-який вплив глави держави на формування так званої “постійно діючої парламентської більшості” знаходиться за межами його конституційних повноважень.

За нинішньої ж конституційної моделі парламентська більшість не може не бути ситуативною, а отже, і тимчасовою. Адже сама вимога створення будь-якої більшості суперечить ч. 2 ст. 80 Конституції України, яка гарантує народному депутату право вільно висловлювати і відстоювати власну думку та голосувати за те чи інше рішення відповідно до своїх переконань. Тому покладання на парламент зобов’язання створити більшість обмежує конституційний статус народного обранця. Більше того, виникає запитання, що означає належність народного депутата до постійно діючої парламентської більшості? Адже якщо народний депутат змушений голосувати з того чи іншого питання лише так, як того вимагає координатор більшості, тоді це вже не є демократією. А якщо за депутатом визнається право на власну думку та вільне голосування (відповідно до своєї совісті, власного сумління, переконань, досвіду, фаху тощо), як це й випливає з Основного Закону, тоді вже не буде “постійно діючої парламентської більшості”.

І нарешті найголовніше. Створення коаліційного уряду є характерним лише для парламентської республіки чи парламентської монархії за умови, що жодна політична партія чи виборчий блок не набрали більшості голосів в парламенті за результатами виборів. Адже саме при таких формах правління уряд формується політичною партією, яка отримала більшість депутатських місць у парламенті, і у цьому випадку є усі підстави говорити про солідарну відповідальність відповідної політичної партії і сформованого нею уряду за результати діяльності останнього. “Коаліційний же уряд”, –– як зазначає відомий російський правознавець В.Чиркін, –– “створюється в парламентських монархіях і парламентських республіках, коли депутатські місця в парламенті розпорошені між різними партіями. Для формування уряду в дуалістичній монархії та в президентській республіці, де склад уряду самостійно визначає глава держави, розстановка політичних сил в парламенті не має юридичного значення. І, хоча глава держави може враховувати партійну структуру парламенту, а в сучасних умовах це часто робить, такий уряд не є коаліційним. Сенс останнього полягає в тому, щоб при відсутності парламентської більшості однієї партії отримати вотум довіри (затвердження) в парламенті, а для цього потрібно заручитися голосами депутатів двох, або кількох партій, які складають парламентську більшість. Така ситуація є типовою для Італії (в останні десятиліття), для Японії (з 1993 р.), Бельгії, Нідерландів, де багато дрібних партій і практично немає жодної або навіть двох партій, котрі відігравали б безумовно домінуючу роль” (Чиркин В.Е. Основы сравнительного государствоведения. –– М.: Артикул, 1997. –– С.264-265).

На сьогодні ж, за чинною Конституцією, Україна є президентсько-парламентською, а не парламентською республікою. До того ж вимога щодо створення коаліційного уряду, звернена до Прем’єр-міністра, є неконституційною, оскільки Основний Закон України не містить жодних критеріїв, якими мають керуватися глава держави та Прем’єр-міністр під час формування персонального складу уряду. А це означає, що вони не зобов’язані проводити будь-які політичні консультації з членами парламенту і можуть приймати рішення з цього питання на власний розсуд. Саме на власний розсуд Прем’єр-міністр має право запропонувати будь-яку кандидатуру, а Президент України, в свою чергу, керуючись власним переконанням, може призначити її на посаду міністра або ж відхилити. Це, звичайно, не перешкоджає проведенню попередніх консультацій між главою держави та главою уряду. Проте за чинною Конституцією в механізмі формування уряду місця для парламенту не залишилося. Це саме та конституційна модель, до створення якої безпосередньо причетні сьогоднішні прибічники ідеї створення коаліційного уряду.

Ситуація, що сьогодні складається навколо проблеми формування коаліційного уряду, дуже вже нагадує політичні дискусії (які досить настирно нав’язувалися суспільству окремими політичними силами восени 2000 р.) щодо так званої солідарної відповідальності парламенту та уряду за стан справ у державі, за проведення реформ. Тоді у суб’єктів політичного процесу вистачило здорового глузду визнати абсурдність таких закликів. Це й не дивно, оскільки Конституція України взагалі не передбачає такої відповідальності. За діючою конституційною моделлю парламент лише дає згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра і не може брати участь у формуванні уряду. Тому парламент не може нести й відповідальність за діяльність уряду. Парламент має здійснювати власні функції та повноваження і передусім у сфері законотворчості: створити законодавчу базу для плідної й ефективної діяльності уряду. Мова йде передусім про Закон про Кабінет міністрів України, Цивільний, Податковий та інші кодекси. Саме відсутність цих законодавчих актів стримує соціально-економічний розвиток України, а не надумані штучні проблеми на кшталт “постійно діючої парламентської більшості”, “коаліційного уряду”, “солідарної відповідальності парламенту і уряду”, “політичної угоди між парламентом та урядом”, вимоги, спрямованої до В.Ющенка “визначитись зі своєю партійною приналежністю” тощо.

Не маючи конструктивних пропозицій, деякі політики, навіть відмежувавшись від комуністичного минулого, так само повторюють помилку більшовиків, які постійно шукали винних. В Україні роль останніх частіше за все відводиться вільній пресі (яка висвітлює події в країні “не так, як треба”) та уряду (який проводить реформи “не так”). А де ж глава держави, з його надзвичайно широкими повноваженнями, де його законопроекти, якими він мав би “завантажити” парламент і лише після цього обґрунтовано говорити про штучне затягування законодавчого процесу та неконструктивну позицію Верховної Ради? А де ж наш парламент, роботою якого залишається задоволеним лише його керівництво? Адже після прийняття нової Конституції України минуло майже п’ять років, але жодного кодексу за цей час не було прийнято. Це красномовно свідчить про рівень ефективності здійснення Верховною Радою України її головної функції – прийняття законів. На виконання саме цієї функції парламент будь-якої держави використовує увесь свій потенціал і переважаючу частину відведеного для роботи часу. На жаль, український парламент з неймовірною легкістю відволікається від виконання свого головного функціонального призначення і приділяє надмірної уваги політичним баталіям та чварам.

А що зробив парламент для забезпечення роботи уряду? Майже нічого. Правовий статус Прем’єр-міністра до цього часу залишається недостатньо визначеним, а його політичний імідж та роль штучно приниженими. Більше того, існуюча система взаємовідносин між гілками влади, наявність у глави держави надзвичайно широких владних повноважень і фактично повна відсутність підстав для відповідальності за результати розвитку держави (Президент формує уряд, але за результати його діяльності відповідальності не несе) дуже часто (якщо не сказати завжди) перетворює чергового Прем’єр-міністра України на “чергового хлопчика для биття”, який своєю відставкою завжди і повністю відповідає за усі негаразди в державі. Це дозволяє Президенту України постійно виступати у ролі стороннього спостерігача та “коментатора” різних подій, що відбуваються у державі; окремим членам уряду відверто нехтувати вказівками Прем’єр-міністра, не виконувати його розпоряджень, а сам він не має практично ніяких важелів впливу на них. То який уряд в таких умовах зможе ефективно працювати? Невже потрібно змінити ще десять Прем’єрів, щоб нарешті переконатися у необхідності створення належної правової бази діяльності уряду як обов’язкової передумови справжніх, а не “паперових” реформ?

Таким чином, штучні проблеми у вигляді пропозицій створити коаліційний уряд, вимоги до Прем’єра визначитись зі своєю партійною належністю, спроби втягнути його до різноманітних “політичних розборок”, ідея підписати політичну угоду між парламентом та урядом знову можуть занурити наше суспільство у безплідні дискусії, а зубожіння переважної частини населення буде продовжуватися й далі. Більше того, подібні заклики і особливо остання пропозиція підписати політичну угоду між парламентом та урядом, фактично є черговою спробою обійти чинну Конституцію України, внести зміни до якої з дотриманням встановленої процедури досить складно (для цього необхідно не менше 300 голосів народних депутатів, що за нинішньої розстановки політичних сил в парламенті є практично нереальним, та затвердження Всеукраїнським референдумом). Складається враження, що деякі політики, які взяли на себе сміливість репрезентувати так звану “парламентську більшість”, фактично намагаються змінити чинну Конституцію України у тій частині, яка закріпила правовий статус, принципи та механізм взаємовідносин різних гілок державної влади. Подібні заклики не можна не розцінити як завуальовану спробу (можливо, ще не зрозумілу й самими авторами) змінити основи існуючого в Україні конституційного ладу.

Конституція України достатньо чітко визначила систему взаємовідносин Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України. Тому на сьогодні усім гілкам державної влади достатньо лише точно дотримуватися своїх конституційних повноважень, пунктуально, скрупульозно та наполегливо виконувати свої конституційні функції, а не шукати нові різноманітні і майже завжди надумані “шляхи” та “рецепти” покращання політичної ситуації в державі (тут йде на думку давня народна мудрість про те, що “поганому танцюристу завжди щось заважає”). А “галас” навколо підписання політичної угоди та створення коаліційного уряду –– це лише чергова спроба окремих політичних сил привернути до себе увагу, отримати додаткові політичні дивіденди перед парламентськими виборами і аж ніяк не турбота про забезпечення прав і свобод людини та покращання загального життєвого рівня громадян України. Напевно все це є невід’ємною складовою частиною (у даному випадку – вдалим інформаційним приводом) довгострокової PR-компанії, підготовленої досвідченими фахівцями на замовлення конкретних політичних сил і, напевно, на протязі останнього року перед парламентськими виборами усі ми станемо заздалегідь визначеними глядачами ще не однієї подібної “політичної вистави”.

Федір Веніславський, канд. юрид. наук

Віктор Колісник, канд. юрид. наук

Інформаційний бюлетень Харківської правозахисної групи

„Права людини” №08, 2001р.

Міжнародна організація „Артикль 19” (Article 19) випустила Короткий огляд випадків порушення свободи слова та пов’язаних з цим інцидентів, що сталися в Україні з серпня по листопад 2003 року.

В огляді висвітлені новини законодавства за цей період, зокрема, щодо закону про рекламу, про телебачення і радіомовлення, про телекомунікації, про діяльність у сфері інформатизації та про захист суспільної моралі. Також експерти цієї організації надають певні рекомендації щодо цих законів та законопроектів.

В огляді висвітлюється й питання прямого втручання в діяльність ЗМІ за допомогою темників та перешкоджання діяльності журналістів.

Також до огляду вміщено інформацію про певні судові справи за участю ЗМІ та проблеми, пов’язані з нападами на журналістів.

Текст дайджесту можна отримати, надіславши повідомлення на адресу секретаріату РУПОРу ([email protected]).

Нагадуємо, що у жовтні 2003 року „Артикль 19” оприлюднив розгорнутий звіт про становище ЗМІ в Білорусі, Молдові та Україні. Звіт можна знайти на Інтернет-сторінці „Артикль 19” англійською та російською мовами. Для отримання друкованого екземпляру звертайтеся до Ф. Пріна ([email protected]).

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

До одного року позбавлення волі засудив районний суд м. Золотоноша Черкаської області двох осіб за те, що вони показали дулю своїй бувшій вчительці.

В минулому році ці молоді люди зайшли до клубу села Новодмитрівка, де відбувалися шкільні збори. Вони вирішили відімстити своїй бувшій вчительці, оскільки остання „чіплялася до них у школі за будь-яку дрібницю”. У клубі в присутності багатьох людей, вони склавши пальці показували їй дулю. Коли ображена жінка вискочила на вулицю, вони погналися за нею і продовжували „тикати” в її сторону дулі, чим довели жінку до шокового стану.

У суді хлопці заявили: „Ми застосували мирний та цивілізований шлях помсти і вважаємо себе не винними.”

Проте суд не тільки виніс вирок про їхнє засудження до одного року позбавлення волі, але й призначив стягнути на користь вчительки суму еквівалентну 740 доларам США за заподіяння моральної шкоди.

Інформаційне агентство „Прима”

Колегія суддів Верховного суду України погодилася з рішенням Апеляційного суду Житомирської області і припинила справу проти суддів Апеляційного суду Київської області, що закрили в травні 2003 року кримінальні справи щодо народного депутата Юлії Тимошенко, її чоловіка Олександра і чотирьох екс-керівників корпорації “Єдині енергетичні системи України”.

Верховний суд підтвердив незаконність порушення Генеральною прокуратурою України в травні 2003 року кримінальної справи за фактом підробки рішення Апеляційного суду Київської області, яким визнано незаконним порушення кримінальних справ проти подружжя Тимошенків і керівників “ЄЕСУ”.

Як повідомили агентству “Інтерфакс-Україна” у прес-службі Верховного суду України в четвер, постанову ВР, датовану 11 грудня 2003 року, в Апеляційний суд Житомирський області було спрямовано тільки днями.

У постанові, зокрема, говориться: “касаційне подання прокурора, що брав участь у розгляді справи в суді, залишити без задоволення, а постанова Апеляційного суду Житомирської області від 25 вересня 2003 року по Коротких, Леонтович і Ященко (суддях Апеляційного суду Київської області) залишити без змін”.

Колегія суддів, за інформацією прес-служби ВР, погодилася з рішенням Апеляційного суду Житомирського області в тім, що на момент порушення кримінальної справи в Генпрокуратури не було достатніх даних, які б вказували на наявність ознак злочину і давали би підстави для порушення кримінальної справи, як того вимагає ст. 94 УПК України.

Як уже повідомлялося, відразу після винесеного Апеляційним судом Київської області рішення про закриття кримінальних справ проти подружжя Тимошенків і керівників “ЄЕСУ”, Генпрокуратура порушила кримінальну справу за фактом фальсифікації рішення суду.

У вересні минулого року Апеляційний суд Житомирської області розглянув скаргу суддів і визнав порушення кримінальної справи за фактом підробки рішення суду незаконним. Генпрокуратура, у свою чергу, оскаржила це рішення у Верховному суді.

„Українська правда”

Минулого тижня у Севастополі відбулася прес-конференція Севастопольської правозахисної групи для місцевих засобів масової інформації. Основним її лейтмотивом було попередження катування та жорстокого поводження в Криму.

На прес-конференції також були присутніми начальник відділу взаємодії з правоохоронними органами державної міської адміністрації п. Балер, матері Дроздова та Овсяннікова, які нещодавно звернулися зі скаргами на нелюдське поводження з їх синами в ізоляторі тимчасового затримання м. Севастополя, а також адвокат п. Свідіна.

Метою заходу було не просто розповісти про проект по запобіганню катування, жорстокого або такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання та надати інформацію про діяльність всієї мережі правозахисних організацій за 2003 рік. А при цьому надати журналістам можливість самім поспілкуватися з родиною жертв нелюдського поводження, оскільки самі вони перебувають під вартою.

Виступ матерів та адвоката мали дуже сильне враження. Здавалося, ніби всі знають про жахливі умови тримання в місцях позбавлення волі, проте, слухаючи ці розповіді, деякі журналістки навіть плакали. Цікавим було те, що п. Балер казав, що з міського бюджету в минулому році виділялася певна сума на триразове харчування в слідчому ізоляторі. Проте мати Дроздова, який „сидить” вже третій рік повідомила, що за весь час позбавлення волі він жодного разу не отримував триразове харчування.

Під час бурної та емоційної прес-конференції журналісти виступили з ініціативою відвідати місця тимчасового затримання у відділках міліції і на свої власні очі побачити ці умови. При цьому представник влади пообіцяв посприяти в цьому необхідному та корисному заході. Очевидно, що було би дуже добре, якби такі заходи могли би стали регулярними.

Також було нагадано прохання, пов’язане з Овсянніковим (неодноразово судимий, зараз триває суд у звинуваченні за зберігання та розповсюдження наркотиків). З приводу цього вже писалося багато листів. Він знаходиться в слідчому ізоляторі з жовтня 2003 року, проте хворий на туберкульоз, що підтверджується медичним висновком. Проте всі роблять вигляд, що не знають про це і він не отримує НІЯКОГО лікування. На останньому засіданні 26 січня прохання адвоката та громадського захисника про переведення на лікування у стаціонарне відділення суд відхилив, посилаючись на те, що до затриманого має викликатися „швидка”, яка і повинна це вирішувати. Але її вже викликали і результат той самий – Овсянніков знаходиться в камері з ще 20 ув’язненими, де є біля метра квадратного на одну людину і лікування він не отримує. При цьому в камері є люди, що поки що, не хворі на туберкульоз. На останньому судовому засіданні Овсянніков у різкій формі просив призначити йому вищу міру покарання, щоби не гнити за живо за ґратами.

Севастопольська правозахисна група просить надсилати листи з інформацією внизу в державні органи м. Севастополя, за цими адресами:

Прокуратура м. Севастополя: 99011, м. Севастополь, вул.. Павличенко,1;

Ізолятор Тимчасового Затримання (ІТЗ): 99011, Севастополь, вул. Пушкіна, 10)

Інформація:

Севастопольській правозахисній групі стало відомо, що в ІТЗ  м. Севастополя тримається під вартою Овсянніков Андрій Вікторович, 1963 року народження, якого звинувачують по ч.2 ст. 307 та ч.2 ст. 317 КК України. Овсянніков страдає важким захворюванням – туберкульозом легенів. Даний діагноз поставлений йому 10.10.03р. підчас перебування в СІЗО м. Сімферополя. Проте, з 16.10.03р. по теперішній час він перебуває в ІТЗ м. Севастополя, де відсутні елементарні умови для тримання хворого туберкульозом. Овсянніков знаходиться в камері, де є ще 20 чоловік, не має постійного місця відпочинку, оскільки на трьох людей розраховане одне ліжко. В приміщенні вологість та клопи. Фактично, Овсянніков не отримує ніякого лікування.

Ми дуже стурбовані порушеннями Конституції України та Конвенції про захист прав людини та основних свобод, які допущені по відношенню до Овсянникова А.В. Тримання людини під вартою без надання адекватної медичної допомоги може розглядатися як нелюдське поводження, що порушує статтю 28 Конституції України, статтю 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, а також низку інших міжнародних актів.

Ми звертаємося до вас з проханням використати всі наявні у вас можливості для негайного зупинення порушення фундаментальних прав А. Овсяннікова, що гарантовані цими правовими документами про права людини.

Севастопольська правозахисна група,

Дайджест Форуму „Судді – Вершителі правосуддя” № 3 (34)