Ну, не зовсім жебрак, звісно, але двох із половиною мільйонів гривень на грошову заставу Анатолій Гриценко не має. Відтак колишній міністр оборони звернувся до українських громадян: хто чим може, нехай тим і допоможе. «У мене немає власних мільйонів – не накрав, – пояснює у зверненні на своєму сайті www.grytsenko.com.ua лідер “Громадянської позиції”. – В олігархів грошей також не брав – бо на посту Президента реалізовуватиму власну, а не їхню програму. Захищатиму інтереси всіх 46 мільйонів громадян, а не кількох сімей. Позичати грошей також не буду – оскільки з президентської зарплати не зможу їх повернути. Тому прошу вашої підтримки, щоб разом ми зібрали 2,5 мільйона гривень, які необхідно внести як заставу для участі у виборах».

Найімовірніше, Анатолій Гриценко ці гроші назбирає. Якщо по сто гривень, наприклад, то це усього-навсього 25 тисяч осіб – цілком реальне завдання. А хтось же й більше дасть, відповідно, з когось буде менше… Загалом, збирати гроші на кампанію таким шляхом – поширена світова практика. У Сполучених Штатах, наприклад, Барак Обама “зробив” свою внутрішньопартійну конкурентку Гілларі Клінтон у тому числі завдяки активній підтримці небагатих прошарків населення, які охоче давали темношкірому кандидату своїх 10-20-30 “баксів”. В Україні ж такий спосіб збору коштів на кампанію чомусь не популярний. Чомусь вважають, що “порядний” кандидат просто за визначенням оперує не те що кількома мільйонами, а десятками, сотнями мільйонів! При цьому ніхто всерйоз не цікавиться, звідки взялися ці гроші… А нас би мало це цікавити! Бо ж коли дивишся у декларації доходів деяких не останніх за популярністю кандидатів, то аж на сльози прошибає. “Ні кола ні двора”, “Москвич” чи “Запорожець” без гаража – та й те кволе авто на тещу-свекра записане…

“Позичати грошей також не буду – оскільки з президентської зарплати не зможу їх повернути”… Це теж досить цікавий нюанс. Зарплати наших можновладців, хоч і чималенькі, як за середньостатистичними українськими мірками, справді не дозволяють розкидатися мільйонами на виборчу кампанію. Два з половиною мільйони гривень – це навіть за сьогоднішнім курсом майже триста тисяч доларів. Ці гроші навіть Президент, у якого чи не найбільша з усіх посадовців зарплата, не скопить – навіть за кілька років…

Очевидно, встановлюючи заставну “планку” в два з половиною мільйони гривень, законодавці думали про щедрі партійні каси? Але ж закон не визначає, що в президенти можна йти тільки кандидату від багатої політичної сили… Звісно, якась грошова застава повинна бути – інакше список кандидатів розтягнеться на кількасот осіб. Паперу на бюлетені не вистачить…Однак, напевно, два з половиною мільйони гривень – це занадто. Кандидат, у якого їх немає, просто змушений “побиратися” по багатих людях, значить, ще до виборів чимось їм зобов’язаний…

Не секрет, що серед тих, хто потрапляє в трудове рабство, наші співвітчизники, які шукають роботу по всьому світу, посідають одне з перших місць. Ми постійно довідуємося про нові історії, як українці стають дешевою робочою силою для махінаторів. От і нещодавно співробітники відділу зв’язків із громадськістю ГУ МВС України в Київській області поінформували, що 15 студентів кафедри турецької філології одного з престижних вузів країни перетворили на безоплатну робсилу в Туреччині. Молоді люди працювали по 14 годин на добу, і тільки завдяки арештові згодом були вислані з країни та змогли повернутися на батьківщину. Як на цю оборудку, об’єктом якої стали студенти, подивилися дорослі, обтяжені службовими посадами, має розібратися слідство. За фактом трудової експлуатації студентів співробітники міліції Київської області порушили кримінальну справу.

Історії ж з іноземними мігрантами досить часто розпочиналися з нелегального потрапляння на територію нашої країни. Такі випадки, які стали надбанням гласності, видимого зв’язку з державними офіційними структурами не мали. Нелегали, котрі здебільшого транзитом проходили через Україну, таємно проникали через кордони і тут ховалися від співробітників правоохоронних органів. А якщо все-таки попадалися, то всі підозри стосовно того, що така діяльність узагалі можлива тільки за умови «кришування» цього бізнесу, так і залишалися підозрами.

Сьогодні стали відомі факти незаконного використання робочої сили на території нашої країни. Останній випадок — яскраве підтвердження цього.

Такого ще не було — правоохоронці Київської області вперше порушили кримінальну справу за фактом експлуатації праці іноземних громадян, котрих використовували як безоплатних будівельників у Макарівському районі. За інформацією відділу зв’язків із громадськістю ГУ МВС України в Київській області, 14 китайців замість обіцяних п’яти доларів на годину і гідних умов проживання за свою працю лише один раз отримали по 250 доларів. Жити їм довелося в абсолютно непридатних умовах, що аж ніяк не відповідали обіцяним, — просто «за місцем роботи», у дерев’яних вагончиках на території будмайданчика.

А спочатку махінатори ретельно дотримувалися видимості дотримання закону. Троє молодих чоловіків (двоє з яких уродженці Афганістану та Китаю) вирішили організувати свій «бізнес». Він полягав у пошуку та вербуванні незайнятих громадян Китаю нібито для легального працевлаштування на території України. Охочих знайшли досить швидко. Деякі з них навіть заклали на батьківщині своє майно або взяли кредити.

Ще в Китаї махінатори з допомогою своїх людей уклали з потерпілими договори від імені фірми, якої, щоправда, от уже два роки як не існувало. Один із засновників горезвісної фірми виявився родичем затриманого підозрюваного — китайця. Крім договорів, китайським новобранцям запропонували заповнити анкети з усіма даними майбутніх будівельників, включаючи паспортні. Електронний варіант заповнених анкет передали афганцю, який проживає в Києві.

І отут не обійшлося без участі вітчизняних чиновників. Як розповіла співробітниця відділу зв’язків із громадськістю ГУ МВС України в Київській області Юлія Сінчак, афганський фігурант цієї махінації разом із співучасниками з Київського міського центру зайнятості підготували дозволи на працевлаштування від імені двох фіктивних фірм. У результаті сприяння чиновників вийшло так, що на територію нашої країни дві групи китайців потрапили начебто легально, ну а те, що прибували вони до України завдяки «нечистим» запитам, тимчасово залишилося за кадром.

Прямо в аеропорту «Бориспіль» у китайських будівельників відібрали паспорти нібито для перереєстрації, поставивши їх у такий спосіб у цілковиту залежність від роботодавців. Обіцяних п’яти доларів на годину робітники з Китаю не побачили: їм ледь вистачало на їжу, адже отримані за роботу найманої сили гроші новоявлені рабовласники ділили на трьох.

У цій історії цікаво те, що завдяки вітчизняним чиновникам дії експлуататорів мали видимість законних. Напевне, співробітники Київського міського центру зайнятості вже благополучно працевлаштували всіх наших безробітних співвітчизників і вирішили облагодіяти закордонних громадян.

Цілком очевидно, що китайські робітники ні разом, ні порізно не з’являлися в столичному центрі зайнятості і не просили про своє працевлаштування ні китайською, ні українською. Виявилося можливим і цілком припустимим, що хтось (один з експлуататорів) просто прийшов до чиновницького кабінету та оптом, як курчат, оформив іноземців, які бажають працювати в Україні, від чого показники в чиновників, треба думати, поліпшилися.

За суттю, описана схема — свого роду ноу-хау ділків від працевлаштування. Адже до нас прибуває предосить іноземців, зокрема і нелегалів, але, зважаючи на наявну інформацію, мало кому спадало на думку оформити їх як громадян —шукачів роботи, яких негайно працевлаштовують. Після проведення належних слідчих дій потерпілі китайці відправлені додому, горе-експлуататорів взяли під варту, проводяться заходи щодо затримання інших осіб, причетних до цього незвичайного злочину.

Проте скільки ще іноземних бідолах потерпає під суворою охороною на елітних будівництвах чи на вирощуванні сільгоспкультур та які саме спогади про «працевлаштування» у нашій країні вони привезуть додому, вирвавшись на волю, — достеменно невідомо.
Фото з сайту www.tsn.ua

Обласна влада Харківщини має намір на термінових зборах вирішити долю керівництва офіційної україномовної газети області «Слобідського Краю». Також влада не виключає, що звернуться до прокуратури у зв’язку з акцією протесту, яку видання провело напередодні.

Про це йдеться в офіційній заяві управління у справах преси та інформації Харківської обласної держадміністрації, передає ЛЬВІВ.

Зокрема, в управлінні заперечують скорочення фінансування газети. «Нам не зрозумілі претензії, висунуті 16 працівниками підприємства, до обласної державної адміністрації, яка не ухвалювала ніяких рішень про скорочення в два рази фінансування офіційної обласної газети. Подібні заяви зі сторінок ЗМІ є верхом цинізму та непрофесіоналізму з боку керівництва «Слобідського Краю», особливо коли головний редактор щомісяця нараховує сам собі зарплату більше 5,5 тис грн. », – Зазначено у повідомленні.

За даними начальника Управління у справах преси та інформації Олексія Липчанського, газета сама не виконала більшість антикризових програм, розроблених трудовим колективом. При цьому, за словами Липчанский, в 2009 році редакція скоротила наклад видання до 8500 примірників (2 рази на тиждень, 28 смуг) з 9300 примірників (3 рази на тиждень, 44 смуги) в 2008 році. У той же час, при різкому скороченні періодичність випуску, кількості смуг, а значить – і кількості матеріалів, що випускаються, заробітна плата співробітників залишилася практично незмінною.

Також Липчанский зазначив, що згідно з фінансовим планом, складеним безпосереднім керівництвом комунального підприємства «Слобідський Край» (КП «СК»), його прибуткова частина в 2009 році становить 1 млн. 200 тис. грн., З яких 800 тис. грн. керівництво КП «СК» зобов’язалося отримати за рахунок передплати та наповнення рекламних площ. Таким чином, продовжив він, після обговорення і схвалення в комісіях, сесією Харківської обласної ради від 3 лютого 2009 року (рішення № 1107-V) затверджений обсяг бюджетного фінансування видання газети «Слобідський Край» склав 400 тис. грн.

В Управлінні заявляють, що фінансування комунального підприємства здійснюється згідно з поданим керівництвом комунального підприємства щомісячного плану асигнувань без затримок. «Іншими словами, керівництво« СК »цинічно намагається зберегти власний рівень життя за рахунок бюджетних коштів, зниження рівня інформування населення області та якості журналістських матеріалів», – написано в заяві Управління.

Що стосується акції протесту, до якої вдалися співробітники газети, а саме – вихід номера газети № 110-111 від 23.09.2009 року на 8 смугах, 6 з яких вийшли без інформаційного наповнення – обласні влади вважає це протиправним діянням.

«Враховуючи, що кожен номер газети обходиться бюджету в 1 грн. 92 копійки, можливо легко підрахувати, яких збитків завдано бюджету області останнім номером – 16 тис. 320 грн. Грунтуючись на викладених вище фактах, управління у справах преси та інформації облдержадміністрації заявляє про клопотання перед Харківською обласною радою про термінові збори засновників періодичного видання «Слобідський Край» та прийнятті рішень, як про подальшу долю самого видання, так і його керівництва. Матеріали про нецільове використання бюджетних коштів керівництвом комунального підприємства «Слобідський Край» будуть передані до прокуратури області », – резюмував Липчанский.

Нагадаємо, 23 вересня харківська газета «Слобідський Край» оголосила акцію протесту і випустила видання з чистими смугами. Таким чином, співробітники страйкували проти 5-ти місячної затримки зарплати та скорочення фінансування газети вдвічі.

Звіт Комітету виборців України за підсумками моніторингу підготовки до виборів Президента України.

Комітет виборців України – всеукраїнська громадська організація, яка вже п‘ятнадцять років здійснює комплексний моніторинг виборчих кампаній в Україні на предмет дотримання учасниками виборчого процесу українського законодавства та міжнародних стандартів демократичних виборів. У серпні та першій половині вересня КВУ провів аналіз нормативно-правової бази щодо проведення виборів та розпочав моніторинг підготовки до виборів у всіх регіонах України.

Попередні висновки КВУ за підсумком спостереження за підготовкою виборів Президента України:

1. КВУ вважає, що прийняті Верховною Радою України зміни до Закону про вибори Президента України та інших законів, що стосуються президентських виборів, містять загрози проведенню прозорих і демократичних виборів. В першу чергу це стосується:

• обмеження виборчих прав громадян;
• створення механізмів фальсифікацій через можливість включати виборців у списки в день голосування;
• обмеження контролю за виборчим процесом з боку громадськості;
• фактичне унеможливлення оскарження правопорушень та результатів виборів.

2. КВУ відмічає інші можливі загрози проведенню виборів:

• визнання Конституційним Судом окремих положень Закону про вибори Президента України неконституційними після того, як вони будуть застосовані;
• неприйняття Держаного бюджету України на 2010 рік, що означатиме відсутність фінансування проведення голосування 17 січня;
• нелегітимність рішень Центральної виборчої комісії через участь у засіданнях члена ЦВК Анатолія Писаренка, який досяг пенсійного віку.

3. КВУ констатує, що в Україні фактично розпочалася передвиборча кампанія, але оскільки норми Закону про вибори Президента України ще не почали діяти, то проведення цієї кампанії нічим не регламентується і не містить необхідних обмежень. А це, в свою чергу, обмежує рівність можливостей майбутніх кандидатів в Президенти.

4. Головні потенційні кандидати в президенти вже сформували мережу виборчих штабів, які функціонують в режимі виборчої кампанії з відповідним кадровим та фінансовим забезпеченням. Однак процес формування виборчих штабів часто супроводжувався внутрішніми конфліктами та скандалами, які носили як прихований так і публічний характер. Особливо це стосувалося політичних команд Віктора Януковича, Юлії Тимошенко, Арсенія Яценюка.

5. Агітаційна кампанія протягом серпня-вересня було зосереджена в основному на розміщенні зовнішньої реклами та розміщені «замовних» матеріалів у центральних та регіональних ЗМІ. Лише штаб Арсенія Яценюка розгорнув мережу «польових» агітаторів. В той же час КВУ наголошує на непрозорості фінансування цих рекламних кампаній.

6. Більшість потенційних кандидатів протягом останнього місяця здійснювали візити в регоніни. Однак, ті кандидати, які займають державні посади (Володимир Литивн, Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко) представляли це, як «робочі поїздки». В той же час кандидати, які є народними депутатами України (Інна Богословська, Віктор Янукович, Арсеній Яценюк) часто відвідували регіони у дні, коли відбувалися пленарні засідання ВРУ.

7. Також виборчі штаби розпочали набір людей для роботи у виборчих комісіях. У зв‘язку з економічною кризою охочих працювати у виборчих комісіях є достатня кількість, однак потенційною небезпекою є недостатня кваліфікація цих осіб. З урахуванням скорочення термінів проведення організації виборчої кампанії та нових положень Закону про вибори Президента існує небезпека низької якості роботи виборчих комісій.

8. Процес первинного уточнення Єдиного державного реєстру виборців показав суттєві недоліки сформованої бази данних. За різними оцінками ступінь неточностей в реєстрі складає від 10 до 30 відсотків. За попередньою інформацією можливістю перевірити свої данні в реєстрі скористалися не більше 2% виборців. Однак, норма в Законі про вибори Президента щодо можливості включати в списки виборців в день голосування, нівелює саму ідею створення Єдиного державного реєстру, як досконалої бази даних українських виборців.

За підсумками моніторингу КВУ рекомендує:

1. Верховній Раді України, не чекаючи рішення Конституційного суду Україні, виправити суперечливі норми в законодавстві про президентські вибори і зробити це ще до початку виборчої кампанії;

2. Верховній Раді України здійснити необхідну ротацію членів Центральної виборчої комісії, щоб ніхто не поставив під сумнів легітимність цього органу;

3. Верховній Раді України прийняти Державний бюджет на 2010 рік з забезпеченням фінансування проведення виборів Президента України.

4. Кандидатам в президента України оприлюднити свої витрати на політичну рекламу з зазначенням джерел надходжень.

Діяльність виборчих штабів та агітація.

Станом на середину вересня практично була розгорнута мережа штабів у Віктора Януковича, Юлії Тимошенко, Володимира Литвина, Петра Симоненка, Арсенія Яценюка та Олега Тягнибока. В більшості областей штаби діють на базі осередків політичних сил, що підтримують цих кандидатів. Лише в Арсенія Яценюка окрім офіційних осередків «Фронту змін» діє мережа технологічних штабів.

Мережа штабів Віктора Ющенка, Анатолія Гриценка, Сергія Тігіпка, Інни Богословської знаходиться на етапі формування.

У виборчих штабах працюють переважно місцеві функціонери, хоча іноді їх діяльність підсилюється фахівцями з Києва або інших обласних центрів.

Нерідко процес формування штабів супроводжувався внутрішніми конфліктами, які несили як прихований так і публічний характер. Основними причинами таких непорозумінь була боротьба за сери впливу, розподіл виборчих бюджетів та можливість підтримки на майбутніх місцевих виборах.

Основна робота виборчих штабів протягом звітного періоду полягала у організаційній діяльності, розміщенні зовнішньої реклами, розміщенням «замовних» матеріалів у ЗМІ, організації візиту лідера, «рекрутуванні» членів виборчих комісій.

По всій Україні широко розповсюджені бігборди, що рекламують Арсенія Яценюка, Віктора Януковича, Юлію Тимошенко та Сергія Тігіпка. На порядок менше зовнішньої реклами у Олега Тягнибока, Володимира Литвина, Інни Богословської.

В деяких областях почала з‘являтися реклама, яку можна кваліфікувати, як «чорний піар»:

• У Кіровограді та Львові з’явилися бігборди із антирекламою, спрямованою проти А. Яценюка . Зображення виконано в тонах і з елементами офіційної реклами, але замість напису «Арсеній» великими літерами написано «ОНАНІЙ» і меншими-«вимагаю обирати президента з 25 років».
• В Одесі масово розміщуються плакати з чорним піаром проти Юлії Тимошенко. На плакатах виконаних в стилістиці агітаційної кампанії Тимошенко розміщено надписи: „Вона – цяця, а вони – кака”, „Вона працює – армія в занепаді”, „Вона працює-цукор дорожчає” і т.п.

У переважній більшості випадків зовнішню рекламу замовляють не місцеві штаби. Місцеві рекламні оператори виступають як підрядчики столичних рекламних агенцій. Окремі рекламні площі вже оплачені до січня 2010 року.

Окрім зовнішньої реклами реалізуються інші виборчі проекти:

• Партія Регіонів в межах акції «Почую кожного» по всій Україні активізувала діяльність громадських приймалень;
• БЮТ регулярно проводить онлайн-конференції «Уроки правди. Хто заважає уряду працювати?»
• Виборчий штаб Арсенія Яценюка на постійній основі підтримує мережу наметових агітаційних пунктів. В окремих містах у штабу Яценюка виникали проблеми з місцевою владою, оскільки намети розміщувалися без відповідних дозволів. За інформацією з різних міст, агітатори, які працюють в наметах отримують від 60 до 100 гривень за 8-годинний робочий день. Однак до агітаторів висуваються дуже жорсткі вимоги та здійснюється постійний контроль з накладанням штрафів.
• В вересні також почали розгортати свої мережі наметів штаби Петра Симоненка і Олега Тягнибока.

Більшість штабів розпочали процес формування баз даних членів виборчих комісій. Так штаб Юлії Тимошенко планує залучити 5 чоловік для роботи на кожній дільниці, штаб Арсенія Яценюка – 3 чоловіка (в той час, як Закон не дозволяє одному кандидату делегувати в комісії більше 2 своїх представників).

Однак при наборі членів ДВК штаби стикнулися з певними труднощами. Члени комісій, які мають значний досвід роботи неохоче погоджуються працювати в комісіях, оскільки з багатьма з них ще не розрахувалися за попередні вибори. Вони вимагають випалити певної суми авансом.

В той же час через економічну кризу існує  значна кількість охочих працювати в комісіях, однак ці люди не мають відповідного досвіду і кваліфікації, що може позначитись на я кості роботи виборчих комісій.

Формування та первинне уточнення єдиного реєстру виборців.

15 вересня закінчився процес первинного уточнення реєстру виборців самими виборцями. КВУ не зафіксував активності виборців щодо уточнення. І хоч у великих містах біля органів ведення реєстру іноді виникали черги, а вдень до одного такого органу зверталося до 50 чоловік, в цілому по Україні скористалися можливістю уточнення не більше 2% виборців. Жителі сіл фактично проігнорували цей процес, оскільки не мали фізичної можливості дістатися до районних центрів.

За оцінками КВУ до 20% виборців взагалі не отримали листівок про можливість уточнення реєстру виборців або отримали його зі значним запізненням. Як правило, траплялося з вини «Укрпошти».

Первинне уточнення реєстру виборців виявило низьку якість реєстру. За різними оцінками ступінь неточностей в реєстрі складає від 10 до 30 відсотків. Лише деякі приклади:

• В реєстрі Луганської області 1845 тис. виборців. Станом на 16 вересня до відділів реєстру звернулося 19100 виборців. Тобто перевірку пройшли 1% виборців. З них Луганськ – 7550, Сєвєродонецьк – 1800. Ці цифри не є остаточними, оскільки у відділах є ще багато неопрацьованих заяв. Розподіл звернень: відсутність у реєстрі – 1450, помилка у виборчий адресі – 1200, помилка у місці народження – 11000.  За нерепрезентативними даними Інтернет-опитування по області не отримали повідомлення – до 25% виборців. В основному, з вини Укрпошти. Наприклад, у Біловодську виявили 1000 повідомлень, адресованих в Алчевськ. Близько 300 біловодських повідомлень потрапили в Мілове. З отриманих повідомлень цілком правильні – трохи більше 50%. 70% помилок – в адресі народження.
• В відділах ведення реєстру виборців Одеської області спостерігалися масові черги. Більшість неточностей в даті та місці народження. Велика кількість „мертвих душ”. Так, в одному з приватних будинків в м. Одеса по вулиці Кліменка, було внесено 3 з 9 мешканців, причому третій ніколи не жив в цьому домі. Одеситка Лілія Федорівна повідомила КВУ, що в її оселі були внесені чоловік, який помер 28 років тому, дочка, яка 25 років живе в Росії і навіть не має громадянства, а сама вона чомусь була внесена як Марія. Під час перевірки дані не одразу вносяться, а людям, які себе вже перевірили приходять листі зі старими даними, тому виникають масові скандали.
• В деяких будинках м. Рівне повідомлення про уточнення реєстру були розкидані в під’їзді. Окрім того в окремих будинках поштові скриньки дуже пошкоджені і помістити в них повідомлення просто неможливо. Секретарі сільських рад, на яких покладені обов’язки підготовки документів по уточненню, не завжди належним чином виконували цю функцію, так як мають і інші обв’язки, пов’язані з призовною кампанією, земельними питаннями, іншим. Інколи траплялися проблеми, пов’язані з низьким рівнем технічного забезпечення органів, що надають інформацію відділам ведення реєстру виборців. Зокрема, військова частина в м. Рівне, не маючи можливості записати інформацію періодичного поновлення на CD – диск, передали її на дискетці. Однак, орган ведення реєстру не має технічних можливостей зчитувати інформацію з такого носія. Це викликало певні утруднення та затримки.
• Як повідомила керівник одного з районних відділів ведення реєстру в Севастополі, тільки з 3 вересня ЦВК почала розсилати листи севастопольським виборцям. Міська державна адміністрація надала відділам реєстру список вулиць перекладених на українську мову. Але ті вулиці, які при перекладі кардинально змінюються в написі залишили без змін. Наприклад, вулиця “Советская” так і залишилась “Советской”, а не “Радянською”. Більшість заяв виборців стосуються вірного перекладу російської “и” на українську “і”.
• У Франківському районі Львова виникли проблеми із формуванням та уточненням реєстру виборців, що призупинило процес у місті загалом. Труднощі виникли через те, що працівники Франківського району не виконували завдання частинами, як це робили у всіх інших районах міста, а чекали на повну інформацію від паспортних столів.

Україна потребує ґрунтовної реформи всієї юридичної галузі. Таку заяву сьогодні зробив у Києві єврокомісар із захисту прав людини Томас Гаммамберг. Проте для розв’язання нагальних юридичних проблем наразі мало що зроблено. Натомість міністр юстиції Микола Оніщук наголосив, що задля врегулювання проблем потрібно, аби Верховна Рада ухвалила необхідні зміни до законів. Про це йшлося на спільній прес-конференції єврокомісара та міністра юстиції.

Метою візиту єврокомісара з прав людини до України стали консультації з активістами правозахисних організацій з усього пострадянського простору. Проте не менше уваги було приділено й суто українським проблемам.

Кілька тижнів тому Томас Гаммамберг заявляв про те, що в Україні ігнорують рішення судів. Томас Гаммамберг повідомив, що ситуація з виконанням рішень судів в Україні викликає серйозне занепокоєння в Ради Європи. Адже навіть після вердикту європейського суду з прав людини деякі рішення українських судів, котрі набули чинності, не були виконані.

Україна «експортує» скарги

Єврокомісар назвав Україну одним із основних «постачальників» справ до Європейського суду з прав людини. Основна проблема – невиконання судових рішень.

«Я думаю, що в Україні є потреба у перегляді всієї системи юстиції для забезпечення належного виконання прав людини, – зауважив єврокомісар. – Це насамперед стосується системи міністерства внутрішніх справ, а також судової та пенітенціарної систем».

За словами єврокомісара, в українському уряді добре розуміють специфіку проблем. Томас Гаммамберг також наголосив, що Україна важливий член Ради Європи, а тому всі проблеми будуть вирішуватися в режимі діалогу.

Мінюст вказав на місце

Міністр юстиції Микола Оніщук зауважив, що проблеми, на які звернула увагу Рада Європи, потребують законодавчого врегулювання. Зокрема, треба ухвалити зміни до закону про судове виконання, законопроекти вже розроблено. Тому, як тільки запрацює парламент – їх буде розглянуто.

Микола Оніщук наголосив, що за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини Україна не є лідером. «Насправді, ми є четвертими. Попереду нас є ще три країни, в тому числі Російська Федерація, які мають більше звернень до Європейського суду. Тут не можна говорити абсолютними цифрами, оскільки кількість населення в країнах є різною. Дуже важливо аналізувати ситуацію з точки зору того, а скільки звернень прибуває з тієї чи іншої країни з розрахунку на тисячу або десять тисяч населення», – зауважив міністр юстиції.

Микола Оніщук висловив задоволення з того приводу, що в Україні на належному рівні забезпечені політичні права і свободи.

Журналісти цікавилися конкретними українськими справами, що потрапили на розгляд до Європейського суду з прав людини. Проте єврокомісар сказав, що не може говорити про це предметно, не маючи під рукою паперів. А міністр юстиції Микола Оніщук зауважив, що вони з єврокомісаром обговорювали не конкретні випадки, а окремі проблеми з правами людини: невиконання рішень судів, торгівля людьми тощо.

Фото з сайту: www.mr7.ru

Іван Палюх, коли вийшов на пенсію, вирішив стати приватним підприємцем. Оформивши всі необхідні для цього документи, придбав автотрейлер, начинив його апаратурою для виготовлення фотографій і почав у тупику, що на розі вулиць Свєнціцького – І. Франка, робити швидкісні фото людям, що стояли у черзі за візами перед Генконсульством Польщі у Львові. Та протягом останніх місяців підприємцеві довелося відбивати справжні атаки державних чиновників.

Неприємності пана Палюха почалися 9 липня 2007 року. До його трейлера підійшли службовці Галицької райдержадміністрації та співробітники Галицького райвідділу міліції. Вони заявили, що підприємець займається незаконною торговельною діяльністю та порушує правила розміщення МАФів (малих архітектурних форм). Правоохоронці склали адміністративний протокол, і підприємця повезли у Галицький районний суд міста Львова. Суддя О. Юрків не став нашвидкуруч підписувати міліцейський протокол, а вник у суть справи. Він визнав, що автотрейлер ніяка не мала архітектурна форма, а транспортний засіб, який, до того ж, припаркований без порушень Правил дорожнього руху. І виніс постанову: “Відмовити у притягненні до адмінвідповідальності Палюха Івана Павловича за відсутністю подій і складу адміністративного правопорушення”.

Проте керівники Галицької райдержадміністрації заявили, що працювати у цьому місці фотограф не буде. Іван Палюх не пов’язує цієї непримиренної позиції з дивним анонімним дзвінком на свій домашній телефон. Незнайомець був добре обізнаний з бізнесом Палюха. Бо точно назвав метраж трейлера і запропонував заплатити “по штуці” за кожен квадратний метр робочої площі, після чого спокійно працювати. “По “штуці” гривень?”, – перепитав пан Іван невідомого. “Ну ви й жартівник! – засміявся невідомий, – звичайно, “зелених”! Платити “данину” пан Іван відмовився й вирішив захищати свої права у судах.

Оскаржуючи розпорядження Галицької райдержадміністрації від 11 червня 2007 року “Про припинення неправомірної діяльності та демонтаж автотрейлерів за адресою: вул. Свєнціцького – вул. І. Франка”, Палюх звернувся з позовом до Господарського суду Львівської області. 19 липня 2007 року Судова-Хомюк ухвалила: “Заборонити Галицькій районній адміністрації Львівської міськради, відділу комунального господарства Галицької районної адміністрації та Галицькому райвідділу міліції вчиняти дії, що перешкоджають здійсненню фізичною особою – підприємцем Палюхом Іваном Павловичем, підприємницької діяльності та проводити демонтаж належного йому автотрейлера, що розташований за адресою: вул. Свєнціцького – вул. І. Франка”.

5 листопада 2007 року Господарський суд Львівської області у своїй постанові зазначає: “І.Палюх має право на заняття підприємницькою діяльністю, і серед офіційного декларування видів діяльності цього приватного підприємця зазначено: місце діяльності – м. Львів, вул. І. Франка, 108, вид діяльності – виготовлення фотографій, громадське харчування”. Своєю постановою Господарський суд Львівської області скасував розпорядження Галицької райдержадміністрації про демонтаж трейлера Палюха як протиправне. Пізніше постанову Господарського суду своїм рішенням підтвердив і Львівський адміністративний апеляційний суд.

З трьома судовими рішеннями Галицька райдержадміністрація не погодилася й звернулася з апеляцією до Вищого господарського суду України. Її право. Та поки діють постанови попередніх судів, Палюх має право здійснювати дозволену йому господарську діяльність. Проте 27 липня цього року на його трейлер вчинили напад, інакше це дійство не назвеш, чиновники райадміністрації. Охоронці, які чергують неподалік, пізніше дали письмові показання міліції: “Приблизно о 19 год. 30 хвилин до автопричепа, який є приватною власністю підприємця Палюха, під’їхав легковий автомобіль “Мерседес”. З нього вийшли двоє чоловіків, які підійшли до причепа і почали готувати його до буксирування. Ми запитали, хто вони такі. Але ті, не показуючи документів і оглядаючись, продовжували чіпляти причіп до свого авто. Ми їх просили зачекати десять хвилин, поки не приїде господар, якому ми зателефонували. Ми також попередили, що на поличках у причепі стоїть дорога апаратура. Але ті, зачепивши причіп, почали їхати. Колеса причепа забуксували, лише тоді вони зупинились, відпустили гальмо і поїхали в бік стадіону “Україна”. Через 20 хвилин приїхав власник причепа”.

Свій трейлер Палюх знайшов на стоянці біля стадіону “Україна”. Через те, що його тягнули, не знявши з ручника, вся апаратура розбилася. Підприємцеві не залишалося нічого іншого, як писати відповідну скаргу у Галицький райвідділ міліції.

4 вересня напад повторився. Службовці райдержадміністрації вдруге без присутності власника забрали трейлер та відвезли його на штрафмайданчик ДАІ. Оскільки у жодних ДТП причеп задіяний не був, дуже швидко його повернули власникові. Та підприємцеві довелося оплатити час перебування трейлера на майданчику.

“Чому так брутально, я б сказав, по-бандитськи працівники райдержадміністрації захоплювали мою власність? – риторично запитує Іван Палюх. – Чому вони не виконують судових рішень? Що поганого в тому, що я допомагав людям, які стояли в черзі, робити необхідні ксерокопії, фотографії, навіть за свій кошт встановив лавочки у скверику, де вони могли відпочивати? Чому Галицька адміністрація протягом п’яти років не організувала для цих людей жодних послуг?

Коментар для «ВЗ»

Володимир Калимон, в.о. голови Галицької райдержадміністрації м. Львова
З метою забезпечення благоустрою району та враховуючи відсутність дозвільних документів на розміщення автопричепу на вулиці І. Франка, 108, керуючись “Правилами благоустрою та утримання територій міста Львова” та ст. 10 Закону “Про міліцію”, Галицька райдержадміністрація видала розпорядження про примусовий демонтаж причепу приватного підприємця Івана Палюха. Охорону громадського порядку під час демонтажу забезпечували працівники Галицького райвідділу міліції міста Львова. Демонтаж було проведено 27 липня цього року. Та власник причепу проігнорував розпорядження районної влади. Тому 4 вересня відбувся повторний демонтаж вказаного причепу, який працівники райдержадміністрації доставили на штрафмайданчик ДАІ. Тобто ми діяли у межах своїх повноважень, цілком законно. А приватний підприємець надалі ставить причеп на місце, на яке не має дозвільних документів.

В Україні з’явився новий центральний орган виконавчої влади — Державна міграційна служба. Її створено на базі державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України і департаменту у справах біженців Держкомітету у справах національностей та релігій. Відповідне положення закріплено в постанові уряду №750 від 17 липня 2009 р. Але немає впевненості, що це рішення є остаточним і оскарженню не підлягає.

Необхідність створення міграційної служби очевидна давно і для багатьох. Через Україну проходять дедалі більші міграційні потоки в Європу. І цей процес має перебувати під пильним контролем держави. «В Україні осідає багато незаконних мігрантів, що є великою проблемою. Це колосальне соціальне навантаження, адже ці люди потребують медичних послуг, навчання своїх дітей, користування громадським транспортом тощо. Також не можна забувати і про небезпечні хвороби, які «привозять» мігранти і які не є традиційними для України, а відтак із ними важко боротися. Існує також і проблема злочинності. Певна закритість земляцтв часто призводить до того, що всередині них формуються злочинні групи, в яких діють свої закони, суди і методи покарання. Усе це добре видно в Європі, США», — вважає народний депутат України Олег Зарубінський.

Якщо враховувати, що з наступного року набере чинності угода про реадмісію між Україною і Європейським Союзом, то кількість нелегальних мігрантів збільшиться, оскільки до них додадуться також депортовані з ЄС.

Народний депутат Геннадій Москаль: «Відповідно до Угоди про реадмісію, укладеної між Україною і ЄС 2007 року і ратифікованої 2008 року, Україна взяла на себе зобов’язання приймати всіх нелегальних мігрантів, які потрапили в країни ЄС через Україну. Зараз у зв’язку із кризою відбуваються скорочення на виробництвах, у першу чергу під скорочення потрапляють іноземці — особи без громадянства, нелегали. Отже, Україні потрібно будувати пункти для нелегальних мігрантів, укладати двосторонні угоди з країнами, звідки вони родом, щоб можна було повертати їх туди. А що робити з нелегалами, на батьківщині яких точаться воєнні дії, — тими ж таки сомалійцями? Кому їх передавати? Саме цим повинна займатися міграційна служба».

Також давно назріла необхідність розібратися з тим, що відбувається з мігрантами-українцями, котрі виїхали на заробітки за кордон. Про це неодноразово заявляла український омбудсмен Ніна Карпачова.

Крім того, важливо запровадити системний облік і контроль внутрішньоміграційних процесів. Г.Москаль як обгрунтування цієї тези наводить гарячий приклад: «Останні події з Пукачем показали, що ми не знаємо, хто живе в селі. Людина з 2005 р. пересувається по Україні, і ніхто нею не цікавиться. І взагалі — відкіля народ їде, куди мігрує, — ніхто сказати не може».

Дуже важливим є аналіз внутрішньоміграційних процесів і з економічного погляду.

До цього часу міграційними питаннями займалися Міністерство внутрішніх справ в особі Державного департаменту громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, Держкомітет у справах національностей та релігій. Певною мірою мають стосунок до цих процесів СБУ, митна і прикордонна служби, Міністерство праці та соціальної політики. У всіх цих державних структур фрагментарні повноваження і компетенція, одна одній вони не підпорядковуються, немає єдиної відповідальної структури, яка регулювала б їхню взаємодію. Різна підвідомчість не сприяє ефективним результатам роботи у сфері міграції.

Це відомство має бути цивільним, як це усталилося в міжнародній практиці.

Таким чином, відповідно до Положення про Державну міграційну службу, її завданнями стануть питання громадянства України (отримання, вихід із громадянства, втрата), надання статусу біженця, а також облік населення України — видача паспортних та інших документів, які засвідчують особу, реєстрація фізичних осіб за місцем перебування або проживання.

А боротьба з нелегальною міграцією залишається у віданні МВС. Хоча опосередковано міграційна служба теж буде задіяна і в цьому процесі, виявляючи нелегалів на стадії контролю. Як роз’яснює Москаль, «міграційна служба повинна займатися всім: від видачі паспорта до контролю за так званими туристичними організаціями, які запрошують «туристів», котрих потім прикордонники знаходять у Закарпатті…».

Державна міграційна служба, усунувши міжвідомчі суперечності, зробить більш ефективним застосування правових норм. У рамках одного відомства нарешті можна буде вирішити давно назрілі завдання міграційної політики. А саме: сформувати державну базу даних у сфері міграції, створити єдину автоматизовану інформаційну систему обліку та аналізу міграційних потоків, у тому числі їхньої внутрішньої, зовнішньої та трудової складових, розробити загальнодержавні та регіональні міграційні програми тощо. І нарешті — на міжнародному рівні в цій сфері з’явиться єдиний представник України, як це неодноразово пропонували міжнародні організації та інститути.

Отже, украй гостра потреба в міграційній службі, здавалося б, очевидна. Але ж ні, не для всіх.

Створення в Україні Державної міграційної служби — яскрава ілюстрація «плідного» співробітництва уряду та секретаріату президента. За вже майже класичною схемою: рішення уряду — ветування його указом президента — подання в КС — в очікуванні вердикту КС віз і нині там.

Перший практичний крок до створення міграційної служби було зроблено понад рік тому — 18 червня 2008 р.
Постанова уряду №558 зобов’язувала: «покласти на МВС виконання функцій спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції… до законодавчого визначення протягом одного року питання, пов’язаного зі створенням відповідного центрального органу виконавчої влади». Цією ж постановою у відання МВС передавалися пункти тимчасового розміщення біженців.

З постановою не погодився президент, призупинивши її своїм указом від 21 липня 2008 року. Глава держави вважав, що створення такої структури при МВС може порушити штатну чисельність міністерства, визначену відповідним законом про міліцію. Звинувативши уряд у неконституційності постанови, президент звернувся за роз’ясненням до Конституційного суду.

Уряд 30 липня того ж року ухвалив нову постанову №692, в якій підкреслювалося, що створення міграційної служби відбуватиметься в рамках штатної чисельності МВС.

Проте і цю постанову спіткала доля першої. 14 серпня Ющенко видав черговий указ, яким призупинив дію і другої постанови — він знову побачив у ній порушення чинних законів та Конституції, і в Конституційний суд пішло нове подання щодо конституційності і цієї постанови.

Виникла прогнозована пауза в очікуванні вердикту Конституційного суду.

Але президент раптом сам перейнявся створенням міграційної служби. Погодившись із рішенням Ради національної безпеки та оборони про необхідність до кінця 2008 року розглянути на засіданні Кабінету міністрів України питання створення окремого центрального органу виконавчої влади у сфері міграції, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом міністрів України через міністра внутрішніх справ України, він видав указ №1163/2008, яким наказав втілити в життя рішення РНБОУ.

Реагуючи на указ президента про створення міграційної служби як центрального органу виконавчої влади, 19 лютого 2009 року уряд скасував свою попередню постанову від 30 липня 2008 року №692. І Конституційний суд, що розглядав це питання 26 лютого, припинив «конституційне провадження… на підставі пункту 3 статті 45 Закону України «Про Конституційний суд України» — непідвідомчість Конституційному суду України питань, порушених у конституційному поданні президента.

Уряд ухвалив постанову №643 про створення центрального органу виконавчої влади — Державної міграційної служби України. Але й цю постанову президент «завернув», щоправда, не цілком, залишивши все-таки пункт 1 про створення служби. Своє вето він знову обгрунтував порушенням закону («Про міліцію») та Конституції. У Конституційний суд пішло чергове подання. І от 17 липня уряд ухвалив нову постанову, максимально врахувавши позицію президента. Вето поки що не було.

Чому на Банковій так опираються створенню міграційної служби?

Є різні припущення. Народний депутат Юрій Гримчак вважає: «Створенню міграційної служби торік, використовуючи свої зв’язки в секретаріаті президента, перешкоджав керівник Держкомнацрелігій. Ця структура займається наданням статусу біженця, а отже, передача таких функцій МВС позбавляла його фінансових бонусів. Крім того, у зв’язку з ратифікацією угоди про реадмісію Європейський Союз зобов’язався виділити кошти на будівництво та утримання міграційних центрів. Право розпоряджатися цими коштами також не хотілося віддавати».

Опір Банкової створенню міграційної служби Геннадій Москаль трактує таким чином: «Насамперед мета полягає в тому, щоб дошкулити Юлії Тимошенко, а також і Юрію Луценку. Крім того, не варто забувати про наближення президентських виборів. Адже як тільки виникне міграційна служба, вона відразу ж створить повний і точний реєстр виборців і контролюватиме його, а це не всіх улаштовує. Бо тоді вже не буде такої високої явки на виборах, наприклад, у західних регіонах України.

Візьмімо, приміром, Чернівецьку область, звідки я родом. За офіційними даними, в ній проживає близько 900 тис. населення. З них — приблизно 600 тис. виборців. З них (адже не їздять на заробітки піонери та пенсіонери) — приблизно 350 тис. перебувають за кордоном. А на будь-яких виборах явка становить, як правило, 95—98%. Сам виїзд громадянина за кордон не дає права виключити його зі списків виборців — він залишається громадянином України. Державна міграційна служба збере інформацію, хто куди виїхав, по кожному селу. Потім міграційним службам відповідних країн буде надіслано запити щодо того, чи не отримали ці люди нового громадянства. Діставши відповіді, служба звернеться до ЦВК, щоб виключити зі списку виборців громадян інших країн, як і має бути за законом. Законодавство України не визнає подвійного громадянства, хоча і відповідальності за подвійне громадянство не передбачає. Реально не можна притягнути до відповідальності людину, яка є громадянином хоч би й 10 держав, проте не дати їй зареєструватися кандидатом у президенти, депутати, не надати їй можливості голосувати і бути держслужбовцем — можна… Це якраз і буде обов’язком Державної міграційної служби. І саме тому Ющенко й боїться її створення».

Г.Москаль вважає несерйозними нескінченні обвинувачення в порушенні Конституції України та чинних законів: «У постанові Кабміну зазначено, що ДМСУ координується і спрямовується через міністра внутрішніх справ. А відповідно до ст. 10 Закону «Про міліцію» міністр внутрішніх справ є одночасно начальником міліції України. То в чому порушення?

Друге, із чим не згоден президент — чисельність. Ніхто ж не каже, що Держкомнацрелігій має по Україні 50 співробітників. МВС пішло на скорочення свого департаменту на ці 50 осіб, щоб зняти проблему. І за рахунок некомплекту, вакансій беруться люди з Держкомнацрелігій. Отже, все це формальні зачіпки».

У нової міграційної служби є ще один противник — монополіст у виробництві та персоналізації бланків паспортів приватний консорціум ЄДАПС. Адже тепер, тільки-но з’явиться нова державна структура, ЄДАПС доведеться переукласти всі договори про співробітництво, і немає ніякої впевненості, що всі вони будуть підписані — в них забагато слизьких моментів.

Відомий лобіст ЄДАПС народний депутат Василь Грицак категорично не згоден із тим, що у відання міграційної служби передається паспортизація населення. Він вважає, що міграційна служба має займатися виключно іммігрантами. Недоцільність передачі паспортної служби до складу новоствореної міграційної служби Грицак аргументував, м’яко кажучи, непереконливо: «Паспортна служба вмонтована в МВС — приміщення, зв’язок, транспорт, забезпечення». І навіть апелював до радянського досвіду: «Паспортну службу створено ще в радянські часи, і вона працює». А як останній доказ пригрозив: «Фінансування, передбачене міграційній службі на 2010 р., ми у ВР не пропустимо. Я гарантую».

В.Грицак не обмежився усними проханнями до перших осіб держави, він звернувся з депутатським зверненням до генпрокурора України Олександра Медведька провести перевірку і здійснити прокурорське реагування. В.Грицак стверджує, що постанова КМУ №750 порушує регламент Кабінету міністрів України.

Як оцінити його заяву, опубліковану в ЗМІ, про те, що консорціум ЄДАПС не виготовляє бланків закордонних паспортів, а тільки поставляє для них полікарбонатну сторінку, але водночас договір про виготовлення бланків таких документів підписано чомусь саме із цією господарською структурою, що й визначає цінову політику? Народному депутату варто було б занепокоїтися економічними підходами ЄДАПС, коли курс гривні до валютного кошика впав на 60%, а вартість бланка закордонного паспорта, який поставляє консорціум, зросла на 300 відсотків.

Чи, можливо, такий виступ — це спроба відвернути увагу від питання, як Державний центр персоналізації документів, на створення та оснащення якого суперсучасним устаткуванням витрачено багатомільйонні бюджетні кошти, опинився в складі консорціуму ЄДАПС, а його потужності та можливості використовуються менеджментом недержавної структури?

Хто знає, можливо, ще комусь створення міграційної служби затьмарює політичну кар’єру, бізнес і просто безбідне існування…

Від 25 серпня 2009 року Державна прикордонна служба України запровадила у пунктах пропуску вибірковий контроль за наявністю в іноземців та осіб без громадянства з низки країн достатнього фінансового забезпечення для перебування в Україні. Відповідний наказ №519 виданий Держкордонслужбою 14 липня 2009 р. Вже 2 вересня цього року шістьох громадян Демократичної республіки Конго було вислано з України до країни походження.

За повідомленнями засобів масової інформації, це було зроблено на основі нових правил. За повідомленнями, поміж висланими був щонайменше один потенційний шукач притулку — але до нього так і не допустили представника УВКБ ООН.

Нові правила сприяють порушенню прав біженців і шукачів притулку, а також ведуть до порушення принципу «невидворення» (non-refoulement).
За новими правилами, іноземні громадяни 90-та країн, а також особи без громадянства, які живуть у цих країнах, у випадку в’їзду до України або транзитного проїзду, повинні мати при собі кошти у двадцятикратному розмірі від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні. Розрахунок на покриття видатків на період від 1 до 30 днів, незалежно від терміну перебування, складає 12 тис. 620 гривень (понад $1600). Особа, яка в’їжджає, має підтвердити цю суму шляхом пред’явлення на вимогу готівки бо банківської карти. В останньому випадку необхідно надати виписку з рахунку за останні три дні. Якщо особа не може підтвердити свого фінансового забезпечення, їй виносять постанову про відмову в пропуску через державний кордон України.

Цей порядок, з офіційним роз’ясненням, вводять з метою протидії незаконній міграції з країн з міграційним ризиком, громадяни яких використовують Україну як транзитний пункт на шляху до країн Західної Європи.

До переліку країн, громадян яких можуть піддати контролю, увійшли 5 країн пострадянського простору (Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан) і 85 країн Африки, Азії та Близького Сходу.

Аспекти ухваленого рішення, що викликають занепокоєння:
1) Не до кінця зрозумілими залишаються принципи, згідно з якими формували перелік країн, громадяни яких відтепер перебувають на «особливому» становищі на момент прибуття на кордон України. Те, наскільки відбір цих країн є політичним кроком, продемонструвало виведення зі вказаного переліку Молдови — незабаром після початку дії наказу. Причиною стало те, що влада цієї країни потурбувався про усунення заходу, який дискримінував її громадян — і ніяка «потреба у боротьбі з нелегальною міграцією» не завадила цьому.

2) Незрозумілим залишається відповідь на питання, за якими критеріями було визначено суму в розмірі 20 мінімальних зарплат як достатню для перетину кордону. Далеко не всі громадяни України, повертаючись додому з-за кордону, можуть довести наявність таких коштів. Ті, хто ухвалював подібне рішення, недвозначно вказали: прожити в Україні можна лише на суму, яка перевищує офіційно визнаний мінімум у багато разів.
3) Те саме стосується місяця як мінімального терміну, протягом якого особа, яка в’їжджає до України, повинна мати можливість забезпечувати себе — навіть якщо вона в’їжджає лише на кілька днів чи на тиждень.

4) Крім цього, Наказ №519, виданий Держкордонслужбою, нічого не каже про виключення з переліку тих, кого можна піддавати перевірці, таких категорій осіб, як шукачі притулку чи біженці. З тих, кого перевіряти обов’язково, виключено іноземних студентів, які навчаються в Україні; особи, які мають українську реєстрацію, і ще кілька груп. Осіб, які шукають в Україні притулку, можуть піддати такій перевірці — і якщо вони не матимуть достатніх коштів, не допустять в Україну. Що, за повідомленням засобів масової інформації, і сталося у перші ж дні по запровадженню цих правил.

Подібні заходи — довільні й малообґрунтовані — мають дискримінаційний характер. Вони є родючим ґрунтом для корупції та нелегальних схем перетину кордону України для тих, хто ще вчора цілком міг в’їхати без порушення закону.

2 вересня 2009 року УВКБ ООН оприлюднило звернення до уряду України, в якому йдеться про те, що фінансові вимоги не мають зачіпати доступ до процедури надання притулку і порушувати принцип «невидворення», передбачений Конвенцією ООН про статус біженців 1951 року. Україна ратифікувала цю міжнародну угоду 2002 року без будь-яких застережень. УВКБ ООН підкреслює, що нові вимоги Державної прикордонної служби України можуть виявитися причиною невиконання Україною зобов’язань відповідно до Женевської Конвенції, також низки інших міжнародних угод.

Асоціація «Права людини у Центральній Азії» та проект «Без кордонів» Центру «Соціальна Дія» закликають уряд України:

– роз’яснити, на яких підставах було визначено суму необхідного мінімуму коштів та часового обмеження у місяць;
– роз’яснити, за яким принципом формувався перелік 90 країн, від громадян яких вимагають виконання даних вимог, – і як вибіркове ставлення до іноземців відповідає принципам не-дискримінації;
– роз’яснити, чи готова українська влада до можливих кроків іноземних урядів у відповідь.

У сфері захисту біженців і шукачів притулку, ми закликаємо:

– забезпечити доступ шукачів притулку до національної процедури у випадку, коли про прохання про надання статусу біженця заявлено при перетині кордону;
– забезпечити безперешкодний доступ представників УВКБ ООН до тих осіб, затриманих на державному кордоні, які просять про надння статусу біженця в Україні;
– надати роз’яснення щодо застосування нових правил до шукачів притулку і біженців.
Крім цього, наказ №519 Держкордонслужби України, створює умови для «refoulement» – повернення шукачів притулку до країни походження, де їх можуть піддати переслідуванням і катуванням. У зв’язку з цим, закликаємо також Спеціального доповідача ООН з питань катувань та Спеціального доповідача ООН з прав людини та протидії тероризму.

Літній відпочинок ледь не коштував молодому подружжю волі: їх засудили і оштрафували у грузинському місті Батумі за порушення правил входження на окуповані території. Українські туристи зазнали кримінального переслідування тільки через те, що перебували на території Абхазії. Українські правозахисники і вимагають від грузинської влади вибачитись перед потерпілими за принизливе ставлення і зробити законодавство щодо свободи пересування ліберальнішим.

Море, гірські пейзажи та кавказька кухня. Марія з Богданом свою літню відпустку спланували ретельно та заздалегідь. Молодята відправилися відпочивати у російський Адлер, звідки до мальовничої Абхазії – рукою подати. Тому шансу побачити серце кавказької природи вони не впустили, а відтак з Адлеру рушили до Абхазії. Там уже народився новий екскурсійний маршрут – з Сухумі прокататися ракетою морем ще й до Аджарії. Молоді люди пройшли законний митний контроль, абхази пробили їм паспорти дорогою і туди, і назад, і наступного ж дня Марія з Богданом відправилися до Батумі. Там на них і чекала несподіванка – і зовсім не з приємних. Замість занурення у грузинську культуру молодятам довелося сидіти в чотирьох стінах… місцевого ізолятору. В Батумі в українців відібрали паспорти та відправили на триденний допит. Після чого – засудили та оштрафували.

– Вони абсолютно легально в’їхали: їх оглядали, прикордонники їх пропустили. Звісно, після цього формально людина вже є відповідальною перед грузинським Кримінальним кодексом, але ситуація, що склалася, є просто абсурдною, – каже адвокат Олег Левицький.

У Бутумі Марію із Богданом одразу поставили перед жорстким вибором: або визнання вини за те, що молоді люди ніби-то порушили правила входження на окуповані території, та штраф по три тисячі доларів з кожного, або ж 5 років позбавлення волі.

– Вони так і сказали: сидітимете п`ять років або сплачуєте штраф – і йдіть на всі чотири сторони, – розповідає голова правління Інституту «Республіка» Володимир Чемирис. – Вони і сплатили.

Адвокат Олег Левицький такий випадок називає безглуздим та безпрецендентним навіть для світової юридичної практики: “Грузинські правоохоронці дуже дивно сформулювали склад цього «злочину». Це просто абсурд і нісенітниця! Молодята просто потрапили у таке прикре непорозуміння, а Грузія у свою чергу за їх кошт наповнила собі бюджет, адже ніякої небезпеки або шкоди вони не завдали ані Грузії, ані Абхазії“.

28 липня Батумський міський суд визнав двох раніше несудимих громадян України винними у вчиненні злочину, передбаченого п. 2 ст. 322 Кримінального кодексу Грузії «групове порушення правил входження на окуповані території», із присудженням кожному до сплати штрафу у 5 тисяч ларі. При цьому суд навіть не розглядав справу по суті: він просто затвердив процесуальну угоду між прокурором і підсудними.

Ця принизлива сплата штрафу відбувалася, за свідченням самих туристів, під конвойним супроводом, після процедури – молодих людей передали до рук українського консула.

– Чому, якщо туристи порушили дійсно порушили грузинські закони, їх так легко відпустили прямо з залу засідань, а не депортували? – дивується адвокат.

Доктор юридичних наук Олександр Мережко цей інцидент також назвав дивним, адже Грузія підписувала з Україною “Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу”, однак, м’яко кажучи, діяла в даному випадку відверто поза ним: українських туристів три доби утримували в жахливих умовах.

Цю справу Олександр Мережко називає складною, адже, аби досягти порозуміння, доведеться переконати Грузію документально. На його думку, варто нагадати грузинській стороні про ст. 12 Пакту про політичні права людини 1966 року (Грузія бере у ньому участь),Європейської конвенції з прав людини 1950 року (Україна та Грузія – члени Ради Європи). “Щоправда, про свободу пересування там не йдеться, але там є стаття 3, яка забороняє принизливе для гідності поводження”, – каже Мережко. Крім того, за його словами, МЗС України та українське посольство в Грузії зобов’язані захищати права українців. “Від них також варто вимагати відповіді щодо того, як вони захищали своїх співвітчизників! Наприклад, де нота протесту проти такого варварського ставлення?!”, – зауважує він.

Погоджується з такою постановкою питання і юрист Олег Левицький: “Розумію, що порушувати та вирішувати ці питання має українська влада (МЗС і той-таки батумський консул), але, боюся, що нічого у них не вийде, якщо навіть належним чином поінформувати своїх громадян вони не спроможні“.

Єдина ж заява, яку як офіційну реакцію на цей випадок розповсюдило зовнішнє відомство України ще у серпні –  це… звернення до українців з проханням утриматися від відвідування Абхазії та Південної Осетії: “Рекомендуємо утриматися громадянам України від відвідування території Абхазії та Південної Осетії та в’їзду до Грузії через пункти пропуску „Адлер” і „Нижній Зарамаг” на грузинсько-російській ділянці кордону, у зв’язку з прийняттям Грузією Закону „Про окуповані території”, яким забороняється в’їзд на ці території для громадян іноземних держав та осіб без громадянства“.

МЗС рекомендує громадянам України використовувати виключно послуги авіакомпаній для поїздок у Грузію у службових, приватних справах, а також з метою туризму. Для перевезення приватного автотранспорту з України до Грузії рекомендується скористатись поромною переправою за маршрутом Іллічівськ – Поті – Батумі.

Олег Левицький тепер намагатиметься у судовому порядку добитися, щоб повернули кошти, але є юридичні тонкощі. “На жаль, справа навряд чи дійде до Європейського суду, оскільки до юриста потерпілі звернулися на 16 день з відведених європейцями 15-ти. А оскільки держава навряд чи тепер допоможе відновити репутацію раніше несудимих Марії та Богдана, то надія лише на громадські організації“, – каже правозахисник.

Ті, у свою чергу, вже підготували офіційне звернення до грузинської влади. Представники Інституту “Республіка” навіть хочуть публічно зачитати його перед грузинським посольством у Києві. “Ми розуміємо, Грузія – суверенна країна, вона має свою кримінальну політику, але ця політика не повинна суперечити правам людини, зокрема – праву на пересування!” – каже голова правління Інституту “Республіка” Володимир Чемирис. У своєму зверненні громадська організація вимагає від грузинської влади вибачитись за принизливе ставлення перед потерпілими українцями,  а також вимагає припинити будь-яке переслідування туристів.

Причиною такої заяви став не тільки випадок з Богданом та Марією: за інформацією представників інституту «Республіка», нині понад два десятки громадян різних країн на підставі “проходження на окуповані території” зазнали кримінального переслідування, при цьому більшість з них і досі перебуває у в’язницях.

“Загалом, за грузинськими даними, є ще 22 особи, які постраждаи через цю норму. Потім в нас зявилася жахлива інформація, що було затримано за цією ж таки статтею капітана турецького судна в водах Абхазії: так йому дали 26 років!” – розповідає Володимир Чемирис.

Тому правозахисники вимагають внести зміни до закону Грузії „Про окуповані території” та Кримінального кодексу Грузії для того, щоб грузинське законодавство відповідало загальноприйнятим нормам права.  Зокрема, правозахисники просять скасувати пункт «а» частини 2 статті 322 Кримінального кодексу Грузії «групове порушення правил входження на окуповані території», яка передбачає кримінальне переслідування громадян будь-яких країн світу, які з будь-яких причин (в тому числі і як туристи) перебували на території Абхазії або Південної Осетії і заборону їх в’їзду до Грузії протягом 4 років.

Доки ж тривають правозахисні суперечки та вирішуються юридичні питання, Марія з Богданом уже твердо вирішили: наступного року літню відпустку проведуть в іншому місці, а Кавказ навряд чи колись взагалі відвідують. Він у них тепер викликає найгірші спогади.

Україна є одним із європейських лідерів за обсягами використання дітей у порноіндустрії, причини цього економічні, соціальні проблеми та корупція наголошують міжнародні експерти. Рада Європи розпочала проект допомоги Україні щодо подолання сексуальної експлуатації дітей та кібер-злочинності. Він передбачає зміни до законодавства, створення механізмів виявлення та припинення роботи закладів порноіндустрії, а також покращення системи захисту прав дітей.

У кожній з найбільших інтернет-мереж, доступних в Україні, виявлено сотні сторінок із дитячим порно. А анонімні опитування свідчать, що приблизно кожна десята дитина підліткового віку зазнає сексуальних зазіхань з боку дорослих, включно зі спробами залучення до порноіндустрії. За даними міжнародної громадської організації ЕКПАТ, що відстежує проблему, цього року південні області України та місто Київ продемонстрували одні з найвищих показників сексуальної експлуатації дітей на європейських теренах. Проблема має передовсім економічне та соціальне коріння, вважає представник організації «ЕКПАТ» Марко Скарпатті.

«Щодня у світі півтора мільйони дітей потерпають від сексуальної злочинності. Заради грошей, більшість із яких надходить до власників порноіндустрії… Діти стають її жертвами через те, що батьки не вважають за потрібне говорити з ними на сексуальні теми, і діти дізнаються про це в інтернеті. І чим нижчий рівень добробуту в державі – тим більшою є сексуальна експлуатація молоді. Це не лише моральна проблема, але й економічна», – переконаний міжнародний громадський діяч.

Ловити порноділків заважають старі закони

За останній рік в Україні за створення та поширення порнографії порушено 800 карних справ, хоча насправді таких злочинів набагато більше. Причина – недосконалі механізми розкриття кібер-злочинів та хиби законодавства, говорить радник Міністра внутрішніх справ України з прав людини Катерина Левченко.

«Статтю 301 Кримінального кодексу «Виготовлення та поширення порнографічнохї продукції» застосовувати дуже важко – складно довести причетність до цього, – каже вона. – До того ж, в нашому законодавстві відсутнє розділення на дитячу порнографію та порнографію в цілому».

У МВС вважають, що Україна має за прикладом інших європейських держав запровадити відповідальність не лише за поширення, але й за зберігання дитячої порнографії.

Захистити дітей – і подолати корупцію

Вдосконалити українське законодавство про захист дитини, запровадити контроль за порнографією в інтернеті та виробити загальну стратегію захисту дітей від неї має на меті проект Ради Європи «ТРЕС» з питань утвердження прав жінок і дітей.

Експерт проекту «ТРЕС» Моніка Платек зазначає: «Україна має знання і фахівців, але треба ще працювати над законом і практикою. Жертви насильства мають почуватися захищеними, і охоче говорити з фахівцями, які мають їм допомагати. Проблему неможливо подолати і без співпраці з розробниками програмного забезпечення та провайдерами».

Проте, за словами Моніки Платек, перемогти сексуальну злочинність неможливо, не подолавши проявів корупції, такі як співпраця деяких правоохоронців та представників влади з порнобізнесом. Про це говорить й український правозахисник Олександр Кривенко.

«Секс-індустрія, порно-індустрія в Україні дуже потужні, – зауважує правозахисник. – Такий розвиток просто неможливий без впливу владних чинників. Є непрямі докази, що в Україні під «куполом» знаходяться деякі депутати, які сформували свій капітал саме в порнобізнесі». Конкретних прізвищ Олександр Кривенко не назвав.

Для протидії кібер-злочинності та сексуальній експлуатації дітей в Україні створено робочу групу за участі представників Міністерств молоді та спорту, внутрішніх справ, юстиції, а також міжнародних експертів. Упродовж року вона має вивчити світовий досвід і розробити зміни до законодавства, щоб захистити дітей та підлітків від сексуальної експлуатації та інтернет-злочинності.

фото з сайту http://last24.info

6 жовтня Конституційний Суд України оприлюднив прийняте 30 вересня Рішення у справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу).

Громадянин Головань І.В. звернувся до КСУ щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 59 Конституції України „кожен має право на правову допомогу“ та частини другої цієї статті „для … надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура“. Необхідність в офіційному тлумаченні автор клопотання пояснив неоднозначністю розуміння і застосування зазначених положень Конституції посадовими особами органів прокуратури, зокрема слідчими при проведенні допитів свідків у кримінальному процесі.

Головань І.В. у контексті положень статті 59 Конституції просив роз’яснити, чи має громадянин право на правову допомогу адвоката під час допиту його як свідка або у разі виклику для надання пояснень до державних органів та чи є це право однією з конституційних гарантій, що надає громадянину можливість вільно обирати своїм представником або захисником у будь-яких державних органах адвоката – особу, яка має свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Відмова посадових осіб слідчих органів проводити процесуальні дії зі свідком у присутності його адвоката та у наданні правової допомоги особі під час дачі пояснень в інших державних органах, на думку автора звернення, є обмеженням конституційного права на правову допомогу і може призвести до порушення прав людини і громадянина.

Вирішуючи порушені у конституційному зверненні питання, Конституційний Суд виходить з того, що право особи на правову допомогу, закріплене у статті 59 Конституції України, є одним із основних конституційних, невід’ємних прав людини і має загальний характер. У контексті частини першої цієї статті „кожен має право на правову допомогу“ поняття „кожен“ охоплює всіх без винятку осіб — громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України. Реалізація кожним права на правову допомогу не може залежати від статусу особи та характеру її правовідносин з іншими суб’єктами права. Правову позицію щодо цього висловив Конституційний Суд у Рішенні від 16 листопада 2000 року у справі про право вільного вибору захисника. У цьому Рішенні зазначено, що конституційний припис „кожен є вільним у виборі захисника своїх прав“ (частина перша статті 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів.

Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз’яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Вибір форми та суб’єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. При цьому у передбачених законом випадках, зокрема для захисту прав і свобод дітей, неповнолітніх батьків та для захисту від обвинувачення, відповідні державні органи, їх посадові та службові особи під час здійснення своїх повноважень зобов’язані забезпечити надання зазначеним особам необхідної правової допомоги.

Право на правову допомогу – це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, або ту, яку вона потребує незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб’єктами права.

КСУ зазначає, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов’язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов’язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги.

Крім того, гарантування кожному права на правову допомогу є не тільки конституційно-правовим обов’язком держави, а й дотриманням взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань відповідно до положень Загальної декларації прав людини 1948 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року тощо.

За змістом статті 64 Конституції України конституційне право кожного на правову допомогу у жодному випадку не може бути обмежено. Відповідно до Основного Закону України положення „кожен має право на правову допомогу“ є нормою прямої дії, і навіть за умови, якщо це право не передбачене відповідними законами чи іншими правовими актами, особа не може бути обмежена у його реалізації. Це стосується, зокрема, і права свідка на отримання правової допомоги під час допиту у кримінальному процесі та особи у разі надання нею пояснень у державних органах.

Згідно з Конституцією України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. КСУ відзначає, що кожній особі, зокрема свідку під час допиту в органах дізнання чи досудового слідства та особам при наданні пояснень у державних органах, має бути забезпечена реальна можливість отримувати правову допомогу для захисту від можливого порушення права не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, які можуть бути використані у кримінальному процесі для доведення обвинувачення зазначених осіб.

У частині першій статті 59 Конституції України не міститься обмежень стосовно кола суб’єктів надання правової допомоги та вимог щодо їх професійної підготовки, які мають визначатися в законах України, а в частині другій передбачено, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Системний аналіз статті 59 Конституції України, Закону „Про адвокатуру“ дає підстави для висновку, що положення частини другої цієї статті „для … надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура“ є однією з конституційних гарантій, яка надає свідку під час допиту в органах дізнання, досудового слідства чи особі у разі дачі пояснень в інших державних органах право вільно отримувати правову допомогу адвоката. У такий спосіб держава бере на себе обов’язок забезпечувати можливість надання кваліфікованої правової допомоги особам у правовідносинах з державними органами. Зазначене не виключає і права на отримання особою такої допомоги від інших суб’єктів, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень.

Враховуючи наведене та керуючись положеннями статей 147, 150, 153 Конституції України, статтями 63, 65, 67, 69, 95 Закону України „Про Конституційний Суд України“, Конституційний Суд України в и р і ш и в:

1. Положення частини першої статті 59 Конституції України „кожен має право на правову допомогу“ треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує.

2. Положення частини другої статті 59 Конституції України „для … надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура“ в аспекті конституційного звернення треба розуміти так, що особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи дачі пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Довідка від УГСПЛ

Окремо слід зазначити, що Харківська правозахисна група надала до Конституційного суду свою правову позицію, щодо права особи на правову допомогу, передбаченого статтею 59 Конституції України, у контексті конституційного звернення Голованя Ігоря Володимировича.

З нею ви можете ознайомитись тут: http://hrlawyers.khpg.org/index.php?id=1254812726

7 жовтня українські журналісти, студенти та блогери пікетували Кабінет Міністрів. Вони виступили проти спроб запровадити цензуру, котрі, за їхніми словами, чинить уряд напередодні виборів. Про загрозу повернення доби цензури та темників заявив у середу й Президент Віктор Ющенко під час наради з представниками обласних телерадіокомпаній.

«Ми проти цензури». «Ми не хочемо поліційної держави». Із такими, намальованими від руки, гаслами, до будинку уряду вийшло близько ста осіб. Проте трапилося несподіване. Назустріч їм вийшла група молодиків у військовій формі, зі зброєю в руках, і силоміць заліпила протестувальникам роти наліпкою з написом «Цензура». А тоді військові, з лайкою й стусанами повели цивільних під конвоєм вулицями Києва.

Вистава – проти цензури

Таку імпровізовану виставу влаштували київські студенти, блогери та журналісти на вияв протесту проти спроб українського уряду обмежити свободу слова. Якщо не боротися з подібними спробами, після президентських виборів така вистава може стати реальністю, зазначає організатор акції протесту, член громадської організації «Професіонал» Петро Охотін.

«Ми протестуємо проти заяв, які останнім часом дозволяє собі Юлія Володимирівна, зокрема, коли в ефірі «Шустер Лайф» вона сказала, що в диктатурі немає нічого поганого, – каже пан Охотін. – А також проти спроб заборонити критику уряду в ЗМІ: на нашу думку, це може призвести до цензури і заперечення всіх тих цінностей, за які ми стояли тут на Майдані 5 років тому».

За словами Петра Охотіна, більшість учасників акції – журналісти, студенти суспільно-політичних спеціальностей та блогери, які вийшли до стін уряду добровільно й безкоштовно. Але не виключено, що скоро протестувальники отримають фінансову підтримку від певних сил, вважає Охотін. А на запитання Радіо Свобода, хто фінансує акцію, її організатор відповів: «Думаємо, хтось скинеться на наші наступні акції. Ця ж акція поки що на громадських засадах…».

Ющенко припускає повернення темників

Цього ж дня у спробах поновити цензуру в мас-медіа звинуватив уряд та деякі фракції Верховної Ради Президент Віктор Ющенко.

«Зараз роблять одну редакцію в «місті-герої Києві», яка буде жити за темниками, і повертати у регіони матеріал для трансляції. Це чудова модель, аби взяти на 2-3 місяці під контроль весь інформаційний простір, і журналіста. Ініціюють створення спеціальної експертної групи, щоб розв’язувати журналістські скандали під час президентської кампанії. Щоб вас покласти в прокрустове ложе, і щоб у вас не було власної думки», – заявив глава держави на зустрічі з керівниками регіональних телерадіокомпаній. Віктор Ющенко закликав їх «краще лишитися без роботи й піти жебракувати, аніж продатися».

Заборону критикувати уряд «протягують» у Конституцію – Ставнійчук

У контексті останнього рішення Печерського суду міста Києва від 24 вересня, яке забороняє критикувати дії уряду, загроза цензури в Україні є цілком реальною, говорить заступник голови Секретаріату Президента Марина Ставнійчук.

«Прогнозованою в контексті подій у Печерському суді є реалізація спільних конституційних пропозицій Партії регіонів та БЮТ, – зазначає вона. – Зокрема, там на рівні Конституції передбачається норма про позбавлення ЗМІ ліцензії без права її поновлення – за дезінформацію та антиконституційну агітацію!»

Найстрашніша цензура в Україні – гроші?

Втім, нині найбільшою реальною загрозою для свободи слова в Україні є не цензура, а засилля проплачених матеріалів, вважає директор Інституту медіа-права Тарас Шевченко. «Динаміка на сьогодні вкрай негативна, – каже він. – Можливо, закінчиться тим, що все-таки читачі, глядачі зрозуміють, що деякі канали чи газети немає сенсу читати й переглядати, і переключаться на інші медіа, тобто, спрацюють ринкові механізми. Поки що вони не спрацьовують».

За словами медійника Тараса Шевченка, в будь-якому разі найпотужнішим чинником у боротьбі за свободу слова залишається суспільство: адже доля газети чи телеканалу в кінцевому рахунку залежить від читача й глядача.