У в’язнів Самбірської колонії, які успішно склали іспити зовнішнього незалежного оцінювання знань, не приймають документів у вуз

У неділю вихованці Самбірської виховної колонії для неповнолітніх влаштували собі спортивне свято – боролися з багатьох видів спорту за перехідний кубок заслуженого вчителя України зі Старого Самбора Михайла Рашкевича. А поки хлопці бігали, стрибали, піднімалися на перекладині і з’ясовували стосунки у волейбольних та баскетбольних баталіях, ми з начальником колонії, капітаном внутрішньої служби Олегом Пауком говорили про життя-буття. Він пригадав, як дружно прийшли та приїхали у колонію журналісти у день, коли хлопці складали іспит з зовнішнього незалежного оцінювання знань…

Цій справі передувала копітка підготовка – треба було забезпечити відповідне приміщення для іспитів, перебування київських інспекторів, які переймалися тим, аби все було чесно. Вісім юнаків, які ось-ось повинні вийти на волю, ретельно готувалися до іспитів, їм ніхто не давав жодних пільг – усе було за колонійським графіком: робота, навчання у школі. І лише у вільні хвилини можна було підтягнути історію та українську мову й літературу. у день складання іспитів усі колоністи були на особливому піднесенні, оскільки надто переймалися тим, щоб їхні друзі успішно склали ЗНО, а потім вступили у виші.

Наукову атмосферу цього дня передав і “Високий Замок”, розповідаючи, що хлопці, посидівши у самбірській в’язниці, вирішили, що треба вступати у Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка. За результатами ЗНО, шість вихованців набрали ту кількість балів, яка дозволила їм вступати у вищий навчальний заклад, а двоє – у коледжі. Хлопці вважають себе студентами. Вони ж бо сіли за ґрати, коли ще нових правил вступу не було. Тепер же, за словами Олега Паука, виникає парадокс: більшість вступників, які восени звільняються і сподіваються, що стали студентами дистанційної форми навчання, студентами, швидше за все, не будуть. Завтра – 29 липня – останній день, коли можна здавати документи у той чи інший навчальний заклад, а документів ніхто не бере. У Дрогобицький педагогічний університет, куди поїхали керівники колонії і повезли документи, категорично відмовилися їх прийняти, бо треба, щоб вступник був особисто. Хоча всі чудово розуміють, що ніхто не повезе засуджених у Дрогобич писати заяви. Прохання колонії взяти папери, дати підписати їх хлопцям у колонії, а потім наставники відвезуть їх у вуз, повисло у повітрі.

– Шкода, – каже начальник колонії Олег Паук, – що всі старання хлопців полетіли шкереберть. Ми навіть не зможемо їм пояснити, чому після успішного складання ЗНО навіть в умовах колонії, вони виявилися непотрібними жодному навчальному закладу. Ми готуємо юнаків до нормального життя на волі, а вони уже відчують, що їх там ніхто не чекає, бо у вузів свої… “закони”. Можливо, почасти жорсткіші, ніж колонійські. У колонії для неповнолітніх міста Первальська Луганської області у всіх десяти засуджених – учасників ЗНО – взяли документи і зарахували у виші, у нас, на Західній Україні, – непробивна стіна.

Фото з сайту: www.prison.org

В українських ЗМІ майже непоміченою залишилася подія, яка хоч і не має прямого відношення до України, зате безпосередньо стосується українців та журналістської солідарності.

Як повідомив часопис “Наше Слово”, керівництво Польського телебачення (TVP) поінформувало своїх глядачів, що припиняє випуск телевізійної програми українською мовою “Теленовини”. Згадана програма транслювалася на польському громадському телебаченні з 1995 року та була єдиною загальнопольською програмою, яка розповідала про життя українців у Польщі.

Нагадаємо, що сьогодні у Польщі проживає біля 400 тисяч наших земляків, які становлять одну з найбільших національних меншин. Чимало українців споконвіку проживало в історичних областях Бойківщини, Лемківщини, Підляшшя, Холмщини та Надсяння.

Основна маса українського населення живе розсіяно на західних і особливо північних територіях – в Ольштинському, Гданському, Кошалінському та інших воєводствах. Тут активно діють українські громадські організації. Виходить україномовна газета “Наше Слово”, українознавчі факультети відкриті у вищих навчальних закладах.

Іншими словами, українську громаду Польщі позбавлено найбільш популярного засобу комунікації та можливості висвітлювати своє суспільно-культурне життя. Натомість самі поляки втратили можливість через ТБ пізнавати українську культуру, а головне – проблеми, яких у наших земляків у цій країні чимало.

Зважаючи на традиційно складі взаємини між українцями і поляками, причини яких мають глибоке історичне коріння, не важко передбачити, що припинення випуску україномовних “Теленовин” може роз’ятрити “старі рани”, та спричинитися до загострення міждержавних українсько-польських взаємин.

До речі, керівництво польського каналу наводить дуже непереконливі аргументи на користь свого дискримінаційного рішення. По-суті, таких лише два: начебто низька популярність програми серед глядачів та висока собівартість випуску “Теленовин”.

Такі “аргументи” не витримують жодної критики. Фахівцями підраховано, що від березня цього року в середньому україномовну передачу одноразово дивилося 143 тисяч телеглядачів, що для такої специфічної програми є високим показником.

Програми “Теленовин” неодноразово відзначалися престижними нагородами. Так, у 2001 році “Теленовини” отримали нагороду голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Республіки Польща Юліуша Брауна.

Нагородами та відзнаками відзначено українських журналістів Польщі на Міжнародному фестивалі фільмів для національних меншин “Мій рідний край”, що відбувся в Ужгороді у 1999 році та на фестивалі “Разом”, який проходив у Ялті в 2002 році.

Що ж стосується необхідності вкладати значні суми у цей телепроект, то хотілося б задати полякам далеко не риторичне запитання: чи варто економити на програмі, від якої значною мірою залежить міжнаціональний спокій і гармонія у стосунках між народами, які добре пам’ятають “волинську різню” та операцію “Вісла”?

Тим часом наші земляки у Польщі б’ють на сполох.

Найбільша громадська організація українців “Об’єднання українців у Польщі”(ОУП) оприлюднила звернення “До української громади у Польщі, членів та прихильників ОУП” у якому, зокрема, зазначається: “Черговий раз під претекстом реформ і браку грошей, керівництво громадського телебачення хоче позбутися з ефіру єдиної програми мовою національної меншини, яка йде на всю країну.

Це не перша спроба – в минулих роках завдяки активності української громади, глядачів та прихильників програми, котрі провели акцію збірки підписів під протестом, вдалось оберегти програму перед закриттям. Як виявляється, не на довго, останні рішення примушують знов просити про Вашу допомогу”.

У Польщі розпочалася акція збору підписів під протестом, який планується передати керівництву телеканалу, депутатам Сейму, ЗМІ. При цьому слід зазначити, що збір підписів ведеться не лише серед українців, а й поляків, які розуміють справжню ціну свободи слова.

На закриття “Теленовин” уже відреагувала Комісія національних і етнічних меншин, державна інституція Польщі, назва якої говорить за себе.

Від імені Комісії відповідні листи-звернення надіслано Вітольдові Колодзейському – нинішньому голові Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та Пйотрові Фарфалу – голові каналу TVP.

У листах висловлюється занепокоєння з приводу ліквідації передачі та зазначається, що цей факт “призведе до нівелювання надбань і праці багатьох середовищ, завдяки яким права національних і етнічних меншин у Польщі відповідають європейським стандартам”.

Також у Сеймі – польському парламенті депутат Мирон Сич започаткував збирання підписів проти зняття з ефіру “Теленовин”. Кажуть, що понад 50 його колег з різних політичних фракцій уже підписалися під протестом.

Сьогодні важко спрогнозувати завершення епопеї з українськими “Теленовинами”. Та вже можна зробити кілька висновків.

По-перше, медійний скандал загострив реальні проблеми українців у Польщі. Одна з них – забезпечення їхнього права на свободу слова та власну культурну й національну ідентичність. Виявилося, що навіть у країні, яка належить до Європейського Союзу та НАТО, не все гаразд із фундаментальними правами людини.

По-друге, “битва за “Теленовини” стане справжнім випробуванням на політичну й громадську зрілість наших земляків, українських громадських організацій, інших інституцій.

Якщо вони зуміють відстояти свої права, це посилить їхній вплив у країні, яка стала їм Батьківщиною, але не завжди адекватно реагує на їхні культурні та інформаційні запити. І навпаки, втрата одного із потужних інформаційних ресурсів неминуче призведе до втрати авторитету, який так важко і так довго здобувся не одним поколінням українців.

Третє – найголовніше. До цих пір на ситуацію з програмою “Теленовини” не відреагувало Міністерство закордонних справ України. Що може означати мовчання вітчизняного МЗС? Будь-яке пояснення з цього приводу не може бути прийнятним, оскільки воно буде цинічним.

Українцям за кордоном вкотре доводиться покладатися виключно на власні сили.

Розширений варіант статті, надрукованої в часописі «Критика», № 5–6, 2009 р.

На межі березня-квітня 2009 р. Президент України В.Ющенко вийшов на український ринок символічних зразків, запропонувавши вітчизняній спільноті нову інтелектуальну спокусу – проект нової Конституції України. Щоб там не писали останнім часом про рейтинги Президента, мусимо визнати – в даному випадку Віктор Андрійович дотримав обіцянки, суспільство таки одержало матеріалізацію політичної філософії кумира помаранчевих днів. Бо конституційний проект внесено не «від імені» чи «за дорученням». Президент презентував в парламенті не абстрактний текст, а кредо власної політичної віри. Як на мене, цим, насамперед, і є цікавою президентська ініціатива. Отже, маємо «причинки до суспільного мислення» (В.Гордієнко) від фігури національного масштабу.

Якщо подивитися на запропонований текст під таким кутом зору, то неважко помітити, що він є хоч і опосередкованим, проте вдалим віддзеркаленням людської натури власного деміурга. Проект вочевидь не позбавлений ознак політичного стилю, конкретного способу мислення, думки. Дуже рідко його нормативні вимоги – це «все або нічого», в більшості випадків інтелектуальний тонус проекту поміркований. Втім, як і сам фатум модерної України. Так або інакше, хвалити нову Конституцію зарано, бо вдала конституція – це щось суттєво більше від її автора. Органічна конституція – це майже національна істина, а істина, як казали древні – глибока, спокійна та втішна понад усе. Вочевидь не таким є Основний Закон від глави Української держави. Та й чи можна в даному випадку взагалі вимагати чогось граничного?

Щоб в подальшому не виникало непорозумінь, мушу зробити одне застереження. Писатиму лише про те, що вважаю суттєвим сам, а не з позицій «універсального» підходу. Тобто намагатимусь не зловживати юридичними вимірювальними шаблонами, хоча останні, все-таки, існують. Наприклад, такий дослідник конституціоналізму і автор «Критики» як С.Шевчук, чудово ними оперує.

Чому не є суттєво важливими в даному випадку кліше європейського конституціоналізму? Думаю, тому, що в глибинному, сутнісному сенсі європейського конституціоналізму не існує. Тобто ліпше сказати, що він існує лише в географічному аспекті. З точки зору своєї внутрішньої «правди», конституціоналізм – це правовий американізм, якщо останній розуміти як уособлення девіантної, по відношенню до традиційних (докапіталістичних) уявлень про соціальну динаміку, думки. Образно кажучи, конституціоналізм – це охоронювана законом можливість сісти за гральний столик без шеляга в кишені, а по успішному завершенні гри за правилами,  встати з-за того ж столика магнатом. Звісно, що все це – суттєве спрощення. З іншого боку, в період після 1787-1791 рр. для найамбітніших й краще освічених переселенців за океан Америка таки ввижалася тим гральним столиком.

Переможців не судять, але вони закономірно подразнюють переможених. Якщо сенсом конституціоналізму, як пише у своєму розлогому есе С.Шевчук[1], є демократія і свобода, то цей тандем в американському виконанні ще й сьогодні продовжує вражати людську уяву. Відвідавши в наш час Сполучені Штати, демократичний європеєць Ж.Бодрійар пише про них майже так само захоплено, як і його аристократичний попередник А.Токвіль у 1835 році. За визнанням наукової зірки, європейці ніколи не будуть сучасними у власному розумінні цього слова. Бо вони ніколи не зможуть втілити у себе тієї свободи, що її так легко можна привселюдно побачити й відчути в США. На його думку, європейцям й надалі бракуватиме не тієї формальної свободи, яку вони намагаються повсякчас утверджувати, а цілком інакшої – конкретної, гнучкої, функціональної, активної свободи, яку можна спостерігати лише в американському суспільстві й свідомості кожного з його членів[2].

Ця невеличка ремарка дозволяє емоційно підкріпити ту річ, що суто європейських конституційних стандартів насправді не існує. Натомість можна побачити й відчути лише європейський рівень конституціоналізму – міру соціальної динаміки, ступінь ефективності людського капіталу, межу індивідуальних викликів й здійсненності демократизму. Можливо, що саме через всю цю довгу і складну низку обставин М.Грушевський свого часу усіляко намагався довести принадність й придатність для молодої України американського конституційного проекту.[3] Втім, час повернутися до президентського тексту.

Відразу дещо насторожує Преамбула проекту Основного Закону. Якщо в чинній Конституції йдеться про Верховну Раду, українську націю і Український народ, то президентський проект більш чітко розрізняє «українську націю» й «Український народ». Якщо наш Президент дійсно щиро прагне досягти «злагоди й соборності України», то він починає довірену йому партію в оркестрі з хибної ноти. Тим більше, що за статтею 14 його ж проекту на Українську державу покладається обов’язок «сприяти консолідації та розвитку української нації». Хочеться запитати: а чому не консолідації цілого Українського народу? Адже саме етнічно, культурно й за мовною ознакою строкатий народ може з плином часу стати більш консолідованим. З іншого боку, якщо Український народ і нація за проектом – це різне, то чи проголосують за саме такий нюанс президентського світосприйняття українські поляки, вірмени, угорці?

Сумнів виникає також стосовно подальшого збереження в проекті норми про те, що Україна вважає себе соціальною державою (стаття 1). Папір витримає що завгодно, але сучасна Україна – це, все-таки, більшою мірою держава-визискувач. Навіть офіційній статистиці відомо, якою мізерною є вартість праці робочої сили у собівартості української промислової продукції. Не менш вражаючою є національна вилка зарплат в бюджетній сфері. Як відомо, в Україні зарплата парламентарія або міністра дорівнює десяти зарплатам хірурга вищої категорії, приблизно п’яти-семи зарплатам університетського професора,[4] а витрати 2009 р. на добудову лікарні для вищих урядовців перевищують бюджетні кошти, виділені на всю сільську медицину країни.

В свою чергу, стаття 4 проекту практично цитує статтю 3 чинного Основного Закону. Йдеться про те, що «життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека» людини знову визнаються в Україні найвищою цінністю. Як етична максима, моральний імператив це звучить більш-менш зрозуміло. Але спробуймо-но логічно розгорнути даний припис в якості норми прямої дії і вищої юридичної сили! Як послати солдата в бій, коли все, що він боронитиме, поступається за своєю цінністю його фізичному існуванню? Або чи насправді продасть Кабінет Міністрів України свій останній службовий лімузин для того щоб вилікувати вихованця сирітського притулку?

Як відомо, Гегель, О.Кожев і Ф.Фукуяма – кожен у свій час – писали про недорозвинену політичну й моральну природу націй, що годні були поступитися своєю свободою заради ідеї фізичного виживання. Зокрема, як стверджує О.Кожев у своєму Начерку феноменології права, «людська або історична реальність здійснюється завдяки посередництву активного заперечення природної, тваринної реальності – в здатності ризикувати життям в процесі боротьби за визнання».[5] При цьому О.Кожев – соціальний філософ, що є одним із натхненників Європейського Союзу. Життя людини – це вища цінність, але де й коли ця теза була переконливою в процесі національного самовизначення, боротьбі за суверенітет й міжнародне визнання?

Стаття 17 проекту, як і нині існуючий текст (стаття 15), стверджує, що «жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов’язкова». Кінець ідеології в світі таки не настав, але чи є це виправданням конституційного максималізму? Чи не зобов’язалися європейські держави в Лісабонському договорі й Хартії засадничих прав Союзу гарантувати вільний рух людей, товарів, послуг та капіталу в якості прямого втілення ідеології свободи, демократії, прав людини й вільного ринку? Чи не є ідеологічним постулатом також верховенство права й обмежене правління?

Відомо, що Польща, ухвалюючи Конституцію 1997 р., вчинила економніше й, водночас, простіше. Основний Закон Речі Посполитої оголосив поза законом тоталітарну ідеологію фашизму й комунізму. Держава – це гарант порядку, без ідеології вона ризикує втратити свої орієнтири. Інша річ – громадянське суспільство, для якого навряд чи й справді існує кредо загальної віри.

Черговий привід для критики – положення статті 22 проекту про державні символи України. Нова версія Конституції стверджує, що Державний Гімн України – це національний гімн «Ще не вмерла України і слава і воля» на музику Михайла Вербицького зі словами Павла Чубинського в редакції, визначеній законом». Але ж П.Чубинському належать не так слова, як їх поєднання в оригінальні речення, поетичні рими. Якщо народні депутати міняють граматичні відмінки в строфах вірша, говорити про авторство П.Чубинського навряд чи коректно.

Що ж стосується включення до тексту статті 22 назви Духовного Гімну України, то даний прийом переносить інструментарій закону безпосередньо в царину людського серця. Навряд чи подібна сакралізація конституції є виправданою за сучасних обставин. Норми основного закону є (мають бути) раціональними, прагматичними й не виходити за межі можливостей правового регулювання. Тим більше, що пізніше, в статті 40 проекту Конституція утверджує право кожного «на свободу думки, совісті й віросповідання».

Взагалі, не ясно, як може існувати невідчужувана свобода совісті і думки в умовах офіційного проголошення духовного гімну? Простір прав і основоположних свобод – це простір автономії індивіда, забезпечений проти будь-якого державного чи іншого владно-авторитетного втручання. Права і свободи – це сфера особистої відповідальності індивіда, конкретної людини. Строго кажучи, в царині індивідуального людського духу конституція і демократія не стільки зайві, скільки відносно безсилі.

Розділ ІІ проекту Основного Закону від В.Ющенка присвячено правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина. Він мало чим відрізняється від майже аналогічного розділу чинної Конституції України. Практично всі соціально-економічні права в проекті залишено в нині існуючій редакції. Відтак вони залишаються непридатними для реалізації і захисту в судовій процедурі. З одного боку, всі без винятку права і свободи викладені в проекті як непорушні юридичні імперативи, з іншого – третина з них не забезпечується юридичними гарантіями реалізації. В черговий раз соціально-економічні права своєю нездійсненністю компрометують решту конституційного тексту. Починаючи з Конституції СРСР 1936 р., ці «права-утопії» привчають громадян до думки, що Конституція – не стільки право, скільки «празнична одежина» (І.Франко). Чи багато людей в Україні мають нині «достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї» (стаття 53), гарантоване «право на працю» (стаття 48), «умови для ефективного і доступного для всіх <…> медичного обслуговування» (стаття 54)? Подібний нормативний стиль вперше дозволив собі сталінський соціалізм, плата за це надто добре відома.

З іншого боку, розділ ІІ проекту від Президента не містить в собі навіть натяків на академічну свободу; вільне пересування осіб, товарів, послуг та капіталу; право громадян та інших осіб на доступ до офіційної та іншої суспільно значущої інформації; модернізованих в європейських документах прав дітей і осіб похилого віку. Такий підхід є хибним для країни, яка публічно оголосила про своє прагнення увійти до європейської спільноти. Звичайно, плануючи інтеграцію в Євросоюз, не обов’язково ламати національну Конституцію. Але якщо в цій ділянці все-таки розпочато роботу, варто було б узгодити національний проект з Хартією засадничих прав Союзу, на яку посилається підписаний в грудні 2007 р. Лісабонський договір – de facto юридична конституція об’єднаної Європи.

Якщо ж обмежитися загальним порівнянням регламентації прав і свобод людини за президентським проектом з їх регламентацією в чинному Основному Законі, то президентський проект виглядає кращим – менш максималістським, більш раціональним, прагматичним, зрозумілим. Зокрема, в проекті йдеться про заборону не «будь-якого насильства над дитиною» (чинна норма), а про заборону «насильства над дитиною»; не лише про «право на життя» (чинна норма), а й про заборону засудження до смертної кари і страчення (стаття 28). Позитивним є також зменшення терміну можливого затримання особи до 24-х годин (нині – 72 години).

Проте, в цілому, президентський кодекс прав і свобод людини і громадянина залишився зібранням прав не потенційних співгромадян Європейського Союзу, а втіленням правового статусу особи в посттоталітарній державі. Прикро, але проектові бракує уваги до освітніх, наукових, інтелектуальних, віртуально-символічних аспектів сучасного життя людини. Зовсім небагато простору виділено у ньому для  визначення прав іноземців і апатридів. Як відомо, міжнародні зобов’язання України забороняють їй колективну висилку іноземців. Про це, зокрема, йдеться у статті 4 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. зі змінами, внесеними Протоколом № 11. Суттєвими є також гарантії прав іноземців в Україні й за статтею 1 Протоколу № 7 до Конвенції 1950 р. На жаль, ці норми не було піднято до конституційного рівня.

Президентський проект не визнає одностатевих шлюбів, не передбачає права громадян на придбання особистої зброї, ігнорує можливість страйків за політичними мотивами. Як і чинна Конституція, проект визнає відповідальність лише за віддання й виконання явно злочинних розпоряджень чи наказів. Проте очевидно, що віддання й виконання просто злочинних наказів також має протиправний характер. На відміну від Хартії засадничих прав Союзу, президентський проект не опікується й дотриманням прав і свобод людини  в місцях позбавлення волі.

Крім того, проект Конституції України від В.Ющенка передбачає можливість обмеження конституційних прав і свобод людини як таких, в той час як Європейська конвенція захисту прав людини та основоположних свобод 1950 р. передбачає можливість встановлення тимчасових обмежень щодо їх практичного здійснення. Це – важливий правовий нюанс, оскільки українська доктрина суб’єктивних прав і свобод побудована на засадах політичної філософії  Д.Локка, в якій права і свободи людини вважаються природними й невідчужуваними.

Ще більшим недоліком президентського проекту в ділянці забезпечення прав і свобод людини є нечітке дотримання в ньому вимог, так званого, трискладового тесту. Зокрема, Європейська конвенція захисту прав людини і основоположних свобод 1950 р. дозволяє обмежувати здійснення прав людини і основоположних свобод лише тоді, коли ці обмеження є: а) необхідними в демократичному суспільстві; б) передбачаються на рівні закону; в) точно відповідають цілям, для досягнення яких вони запроваджуються. Вказуючи на першу (а) і третю (в) вимоги, проект лише  натякає на другу (б) вимогу. Чинна ж Конституція України взагалі не вимагає, щоб передбачені в ній обмеження були необхідними в демократичному суспільстві. Не наполягає вона й на адекватності (пропорційності) обмежень щодо до їх законної мети.

Викликає подив те, що конституційний проект В.Ющенка не підняв до конституційного рівня норму частини другої статті 7 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р., у якій йдеться про можливість судового розгляду і покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, які на час їх вчинення становили злочин відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями. Якби саме ця норма набула вищої юридичної сили, Україні дозволялося б ставити питання не лише про визнання Голодомору 1933 р. актом геноциду Українського народу, але й про притягнення винних у Голодоморі осіб до кримінальної відповідальності.

Розділ ІІІ проекту Конституції, присвячений питанням народного волевиявлення, особливих зауважень не викликає. Більш проблемним, однак, є розділ, присвячений законодавчій гілці державної влади. Тут новелою є запровадження двопалатних Національних Зборів. Новим (300 осіб) є кількісний склад їх нижньої палати (Палати депутатів). Проект передбачає обмеження депутатської недоторканості, а також можливість поєднання депутатського мандату із здійсненням обов’язків міністра.

Схоже, що ідея двопалатного парламенту для України є наслідком усвідомлення її черговим Президентом складності процесів державного врядування на посткомуністичних теренах. З одного боку, президентська «диктатура» в Україні вкотре стикається з феноменом політичної пустки довкола себе. Щойно в країні виникає ускладнена політична ситуація, главі держави нема на кого опертися. Звісно, йдеться не про брак політичної експертизи, а про неможливість розділення його відповідальності з відповідальністю політичних важковаговиків нижчого рангу. З іншого боку, тільки сенаторам під силу ефективно протистояти надмірностям президентського авторитаризму.

Отже, можна погодитися з тим, що існуючого формату Верховної Ради для забезпечення нормального поступу України не вистачає. Діючий український парламент є найбагатшим в Європі за статками своїх членів (О.Квасьневський), проте в політичному відношенні він і досі вчиняє цілком по-богемному. Галасливі битви коаліції з опозицією ніколи не вщухають, проте цей поєдинок не має жодних креативних наслідків для країни. Парламентське побутування останніх років – це перманентна, виснажлива, дріб’язкова й самодостатня «хатня колотнеча». Коли ж доходить до справді стратегічних питань, парламентського потенціалу бракує. Ніхто не може взяти відповідальності на себе. При цьому парламент цілком адекватно відображає розкол, який реально існує серед населення України. За даних обставин Україна стоїть на політичному роздоріжжі як буриданів осел: посуватися в бік Європи бракує спокуси, приєднатися до російської геополітики бракує нахабства.

Очевидно, що якби в Україні існував двопалатний парламент, це допомагало б розв’язати існуючі протиріччя. Але для цього, на моє переконання, слід було б прив’язати долю уряду не до нижньої, як у президентському проекті, а до верхньої (як у США) палати. Решту становитимуть, більш-менш, дрібниці. Проте, як вже не раз траплялося, В.Ющенку забракло рішучості вчинити «не по-європейському». Національні Збори за президентською моделлю мало що зможуть дати Україні. Якби наш уряд формувався Президентом й затверджувався сенаторами, це надавало б йому стабільності. При цьому урядову легітимність забезпечували б народні вибори Президента, а стабільність – вибори в Сенат від регіонів, більшість з яких налаштована на євроінтеграцію України.

Загалом, на користь запровадження в Україні не парламентської, а президентської чи напівпрезидентської республіки переконливі аргументи наводить колишній заступник глави Секретаріату Президента України правник І. Пукшин. Як відомо, бізнесові кола в сучасних країнах, що розвиваються, тяжіють до демократичних структур, але з елементами централізації й авторитаризму, що пояснюється необхідністю концентрації влади з метою мобілізації національних ресурсів для подолання цивілізаційної відсталості. Дана обставина є однією з причин непопулярності парламентської республіки в арабських «нафтових монархіях». За свідченням фахівців, для країн, що розвиваються, типовим є прагнення не до парламентських, а до президентських форм правління (Алжир, Гана, Нігерія, Пакистан, Ефіопія, Греція (70-ті роки), Туреччина (80-ті роки).

Хоча не лише США, Франція, Великобританія, Японія чи  Канада, але й такі країни як Угорщина, Латвія, Молдова, Україна, Румунія та Чехія мають, так звану «полікратичну» форму держави (тобто державні органи формуються в них демократичним шляхом, існує розділення влад, система стримувань і противаг, забезпечується баланс інтересів центру та місць, гарантуються права людини й основоположні свободи), проте у випадку молодих демократій останні зазнають на собі сильного впливу корпоративно-олігархічних структур, яким здатна протистояти лише фігура всенародно обраного глави держави (Польща, Румунія, Україна, Словаччина, Болгарія, Хорватія, Словенія, Молдова, Литва, Грузія, Вірменія).

Можливо тому тенденцією сучасного розвитку є встановлення не стільки чистих (парламентська, президентська), скільки гібридних (напівпрезидентська, частково парламентська) форм правління. При цьому в країнах, які не мають сталих традицій державотворення, частіше встановлюється  президентська або напівпрезидентська форма правління. Тобто парламентські республіки (Італія, Індія, ФРН, Португалія, Болгарія, Угорщина, Чехія) розповсюджені в світі значно менше, ніж республіки президентські. Напівпрезидентські та президентські республіки є в Азії та Європі, нині вони є поширеними в США, Латинській Америці та на Африканському континенті.

Варто також звернути увагу на те, що державотворчий успіх США як президентської республіки не можна вважати суто національним. США сформували європейські дисиденти, що свідомо й рішуче відкинули політичний абсолютизм старого світу. Винайдення Сполученими Штатами незалежного способу легітимації законодавчої та виконавчої гілок влади спричинилося до вражаючого культурного, економічного та військового успіху цієї країни. Після досягнень США (чиї здобутки можна порівнювати із сумарним результатом мало не решти країн світу) вже просто неприпустимо ігнорувати творчий потенціал президентської форми правління.

Проти конституційного загравання з парламентаризмом існують також й українські аргументи. Відомо, що успішні парламентські республіки в якості умови свого існування передбачають високу політичну культуру партій. Українські політичні партії явно не володіють такою культурою. Сама їх кількість свідчить про надмірне честолюбство і дріб’язкову непоступливість вітчизняної політичної еліти. Несформованими в Україні залишаються також основні (консерватизм, лібералізм) політичні ідеології. В свою чергу, партії з усталеними ідеологічними засадами – комуністи, соціалісти й, на жаль, рухівці набули в Україні маргінального статусу. Оскільки подібні недоліки долаються шляхом тривалої еволюції, парламентська республіка в Україні є неприйнятною з суто практичної точки зору.

В історичному плані український парламентаризм також не був успішним. Політика Центральної Ради, а пізніше «колегіальна диктатура» Директорії та діяльність Конгресу Трудового Народу нерідко відзначалися еклектизмом, дезорганізацією та відвертим популізмом. Хоча Центральна Рада скрупульозно дотримувалася демократичних процедур, а її керманич М.Грушевський не зловживав авторитарними методами, в загальному підсумку український парламентаризм початку ХХ століття виявився катастрофічним за своїми наслідками. Фактично, від часів Б.Хмельницького, П.Орлика й аж до гетьманату Павла Скоропадського відносно ефективним в Україні було лише автократичне правління. Майже всі дослідники політичної історії України погоджуються з тим, що український демократизм був ефективним лише за організаційної підтримки «єдиноначальства».

Що ж стосується сучасних обставин, то в умовах парламентської республіки етнокультурний розкол України на Захід і Схід ризикує створити ефект маятника на урядовому рівні. Політичне коливання тактичних пріоритетів в уряді є нормальним, проте в парламентарній Україні воно може стати коливанням на рівні урядових стратегій. Навряд чи це може витримувати довгий час будь-яка держава. Не секрет, що Росія – це фактична президентська республіка авторитарного типу. При цьому східна політика України просто силою географії формується як реакція на постійні виклики росіян. Прийняття рішень в Росії як президентській республіці відзначається рішучістю й динамізмом. Навпаки, в парламентських республіках воно має компромісний, пригальмований характер. Тому парламентська Україна ризикує вічно запізнюватися в своїх реакціях на виклики східного гіганта.  Можна передбачити, що за президентської республіки наш національний уряд може бути потенційно стабільним 4-5 років, а в умовах республіки парламентської йому буде відведено не більше ніж 6-12 місяців.

Не секрет, що в парламентських республіках урядова діяльність є об’єктом корпоративних (не завжди чесних) домовленостей партійних фракцій. В свою чергу, молодий парламент може бути об’єктом потужного корупційного впливу. Наприклад, фінансових можливостей тієї ж Росії цілком достатньо, щоб впливати на українське парламентське побутування. Простіше кажучи, в небагатій парламентській республіці депутатів (і уряд) можна в певний спосіб купити. В президентській же республіці главу виконавчої влади (і її стратегію) обирає народ, який корумпувати фізично неможливо.

Й, нарешті, останнє. Як показують наші соціологічні дослідження та голосування на телебаченні, народні симпатії в Україні схиляються (60-70%) на користь президентської республіки. Народ виступає й за пряме обрання президента країни. Відтак, не варто ігнорувати інтуїцію народу, на який саме в таких питаннях можна покластися. Крім того, ясно, що всенародно обраний президент не погодиться бути політичною «лялькою». Одержавши легітимацію від мільйонів громадян, він завжди буде активним. Тому логічно зробити такого президента адекватним до його сили – надати йому статус глави виконавчої влади. Сьогодні за парламентську форму правління в Україні щиро виступають лише ті лідери політичних партій, які мають не більше 5-7% електоральної підтримки. Сильніші ж політики просто спекулюють на цьому питанні в залежності від політичної кон’юнктури…[6]

Тактичним програшем проекту Конституції від В.Ющенка є й те, що передбачені ним сенатори мають обиратися безпосередньо населенням України. За даних обставин український електорат є все ще надто сприйнятливим до популізму. Статус сенатора є високим, проте сісти в його фотель може й базіка. Кращим було б обирати сенаторів обласними й міськими радами. Для забезпечення ж легітимації кандидатур варто було б висувати їх з місцевого депутатського складу. Політичний американізм в сучасній Європі є непопулярним, проте Українська держава надто довго хворіє. Нова Конституція – це черговий шанс поставити її на тверді ноги. Конституційні пігулки можуть видатися гіркими, проте більш важливим є те, чи будуть вони ефективні.

На жаль, проект Конституції від Президента більше нагадує пересолоджену цукерку. Смак ніби прийнятний, але потім все одно хочеться напитися з криниці. Свого часу І.Лисяк-Рудницькиї хвалив  IV-й універсал Центральної Ради за його «внутрішню чесність».[7] На жаль, цього нюансу помітно бракує в даному випадку. На початку вже згадувалося про українське усвідомлення засад конституціоналізму. Попри існуюче тут розмаїття поглядів, справа видається не такою вже й складною. Народові краще мати за головну цінність не фізичне виживання, а політичну свободу. Всі суб’єктивні права і свободи мають захищатися в звичайній судовій процедурі. Державна влада має бути розділеною на гілки з окремими, по можливості, каналами їх легітимації. Великий бізнес слід відсторонити від безпосереднього врядування, а місцевим громадам гарантувати фінансову незалежність.

На жаль, в президентському проекті закріплене у статті 7 розділення влад не перешкоджає міністрам залишатися депутатами. Не маючи статусу глави виконавчої влади, Президент все одно має можливість блокувати урядові постанови практично з будь-якого питання. Й для цього йому навіть Конституційний Суд не потрібний. Будь-який акт Кабінету Міністрів він може відмінити, якщо останній становитиме загрозу національній безпеці. Але ж загрозу національній безпеці можна побачити у чому завгодно.

Невдалою виглядає у президентському проекті можливість ухвалювати закон про бюджет не лише Палатою депутатів, а й Сенатом. Вирішувати питання бюджету країни мають звичайні представники народу. Нижні палати формуються на засадах здорового глузду, що й дозволяє їм забезпечувати інтереси держави важелями фінансового впливу.

Решта положень розділу принципових зауважень не викликає. Можна, хіба що, відзначити брак узгоджувальних процедур на випадок, якщо палати Національних Зборів розійдуться в оцінках.  Проект Конституції нічого не говорить про погоджувальні комісії тощо. Але ж прийнято вважати, що двопалатний парламент – це класичний механізм для досягнення компромісу. Тому парламентський процес має будуватися на засадах толерантності й поваги до опозиційної думки. Якщо ж поглянути на модель Національних Зборів з цієї точки зору, то вона все ще виглядає «антагоністичною». Помітною також є нелогічність у визначенні статусу Сенату. Якщо верхня палата обирається за простою мажоритарною системою, чому її не можна розпустити?

Неузгодженість спостерігається й при достроковому припиненні повноважень Президента в порядку імпічменту (стаття 124 проекту). З одного боку, проект Конституції стверджує, що підставою для імпічменту є вчинення Президентом України «умисного злочину». З іншого – не ясно, як саме й звідки Національні Збори України дізнаються, що діяння президента перейшли межу кримінального закону. Адже стаття 66 проекту стверджує, що будь-яка «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину <…> доки її вину не буде доведено у визначеному законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Частина третя цієї статті вимагає, щоб всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачилися на її користь. За чинною Конституцією в процедурі імпічменту бере участь Верховний Суд України. В президентському ж проекті про нього не йдеться.  Це нелогічно, бо в умовах розділення влад (Сенат не є палатою лордів) без участі суду загальної юрисдикції неможливо дізнатися про вчинення Президентом кримінального діяння.

В свою чергу, стаття 125 проекту говорить, що у випадку дострокового припинення повноважень Президента здійснення його повноважень покладається на Голову Сенату. Даний ланцюжок замін є виправданим, але надто коротким. Наприклад, що робитиме країна у випадку одночасної загибелі Президента й спікера верхньої палати? Сучасна цивілізація робить лідерів дуже мобільними, але ризики для їх життя при цьому зростають. Отже, на це також слід реагувати в конституційний спосіб.

Розділи шостий (Кабінет Міністрів України) та сьомий (Суди і правосуддя) в президентському проекті особливої критики не викликають. Можна лише зазначити, що вказаний в проекті 27-літній вік для початку роботи особи на посаді судді не є узгодженим з міжнародною практикою. За свідченням фахівців, найбільш прийнятним вважається досягнення кандидатом у судді віку 30 років. Навпаки, вдалим в проекті є запровадження в Україні такого інституту як конституційна скарга. Даний інститут є ефективним способом захисту прав і свобод людини на найвищому рівні. Кращим від існуючого слід визнати також новий порядок призначення конституційних суддів. Тепер кожен з них завдячуватиме своєю посадою одночасно Президентові України й Сенату.

Що ж стосується територіальної організації влади за проектом, то тут ситуація є майже критичною.  Бо, на моє переконання, без районних державних адміністрацій (чи їх аналогу) Україні не обійтися. Як сказано в частині четвертій статті 166 конституційного проекту, «глави державних адміністрацій для забезпечення здійснення своїх повноважень можуть утворювати представництва в районах та містах». Але як зможуть глави державної адміністрації обласного чи міського рівня утворювати представництва в районах і містах без того, щоб кошти на це відразу передбачалися в державному бюджеті? В Україні існує 490 сільських районів, отже зрозуміло, про який масштаб державних витрат йдеться. На кожну область в середньому припадає двадцять районів, отже питання про держадміністрації в районах не є питанням місцевого рівня.

Підсумовуючи даний аналіз, хочеться підкреслити, що Україна одержала черговий шанс зробити крок назустріч власному успіхові. Маючи нагоду змінити Конституцію, Український народ і держава повинні використати її найліпшим чином. В новий Основний Закон можна було б включити розділи про громадянське суспільство, екологічну безпеку, режим воєнного та надзвичайного стану. Розширення потребують інформаційні права громадян, на окрему статтю заслуговує в Україні академічна свобода.

Загалом, в новій Конституції України права людини та основоположні свободи мали б розглядатися за мінімальними стандартами Європейського Союзу. Це, в свою чергу, дало б Україні можливість позбутися нав’язливого юридичного лицемірства. Проект нової Конституції має виходити з аксіоми: конституційне закріплення суб’єктивного права або свободи автоматично означає можливість його(її) захисту в судовій процедурі. В цій сфері слід бути скромним і правдивим.

Загалом же, новітній український конституціоналізм не повинен сліпо копіювати західноєвропейський конституційний досвід. Як на мене, європейська конституційна парадигма з її королями, королевами, лордами-суддями й іноді відвертим браком писаних законів є в більшій мірі цікавою, ніж захопливою і корисною. Люди живуть так, як уміють – з цього нам необхідно, насамперед, виходити.

Ще в 1918 р. Українська республіка наважилася виробити права і свободи своїх громадян за американською, а не європейською моделлю. Це було вражаюче закріплення суб’єктивних прав і свобод у, так званій, «негативній» – американській формі. Суб’єктивні права і свободи закріплювалися в Конституції УНР в якості простору, гарантованого проти державного втручання. Не менш прикметним в Основному Законі УНР був й проект «національно-персональної автономії». На жаль, права людини і основоположні свободи в європейських основних законах часто все ще нагадують державний подарунок.

Що, власне, є найбільш привабливим в сучасному конституціоналізмі? На моє переконання, найголовнішим у ньому є заміна живої влади владою писаного закону. На другому місці стоїть свобода, право особи в межах й під захистом конституційних гарантій вчиняти по-своєму. Третім пріоритетом є обмежене правління, демократія, заснована на необмеженій свободі слова. Четверта цінність – це формально рівні стартові можливості, що стимулюють творчість. Інакше кажучи, принцип вільних рук має однаково діяти в бізнесі й освіті, мистецтві й науці. П’ятим конституційним пріоритетом можна вважати розділення влад, систему стримувань і противаг.

Розділення влад – це не лише розділення компетенцій, але й забезпечення прозорих каналів легітимізації кожної з гілок влади. Під цим кутом зору наші сумнозвісні «закриті списки» й «пакетне голосування» є відвертим посяганням на головні засади й цінності парламентаризму.

Законодавча влада визначає те, що є «добрим» і «поганим» для країни. Виконавча влада дбає про здійснення замірів і наявні ресурси. Судова влада підтримує раціональний початок нашого життя, бо закон, як прийнято вважати, це втілений розум. Відтак, українське конституційне завдання є водночас складним і простим. Принаймні, воно вимагає бажання й розуміння…

---

[1] Див.: Шевчук С. Історія конституціоналізму. Від Святого письма до конституційного тексту. Елементи конституціоналізму.// Юридичний журнал, № 10, 2008.

[2] Див.:  Бодрийар Ж. Америка. – СПб.: Изд-во «Владимир Даль», 2000. – С. 156.

[3] Див.: Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. Київ: Знання, 1991. – С. 150.

[4] Див., наприклад: Речицький В. Чому точаться такі бої за депутатські мандати?// Слово (США), № 18, 5 травня, 2006. – С. 20, 24.

[5] Див.: Кожев А. Атеизм и другие работы. – М.: Праксис, 2006. – С. 304.

[6]  Див. докладніше: Пукшин І. Парламентська модель загрожує Україні // Українська правда (УП), 28.05. 2009 (Інтернет ресурс: www.pravda.com.ua/news_comments/2009/5/27/95497.htm) .

[7] Див. докладніше: Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. – Мюнхен: Сучасність, 1973. – С. 19, 176.

Здавалось би, простішої справи не вигадаєш. Склад злочину відомий, разом із віком жертв. Злочинам проти дітей треба запобігати. Мабуть, не кожен би впорався, бо треба було визначити ступінь кримінальної відповідальності, але й не кожен зумів би так фатально все переплутати. Карають не тих, та й хтозна, за що, а діти залишились без захисту.

Наприкінці червня Президент відмахнувся від таких дрібниць, як заклики громадськості, вимоги міжнародних договорів та здоровий глузд і підписав закон, який, з не менш легковажним ставленням до згаданих дрібниць, ухвалила Верховна Рада. Своїм законом «Про внесення змін до статті 301 Кримінального кодексу України (щодо відповідальності за зберігання творів, зображень або предметів порнографічного характеру)» доблесні законодавці додумались до повної заборони зберігання порнографії (з метою збуту чи розповсюдження). Що саме заборонили, чим це все може закінчитися, згодом розглянемо, проте хотілось би спочатку подумати про тих, кого закон зрадив, бо красиві слова їм не допоможуть.

Йдеться про реальних дітей, дуже часто малолітніх, яких дорослі люди ґвалтують або інакше використовують у сексуальних цілях. Й знімають фільми чи фотографують, щоби у віртуальному режимі збуджуватися від фотографій скривджених в реальному часі та покалічених на все життя дітей Або щоб інші – часто, але не завжди, за гроші – отримували таке саме специфічне задоволення. Міністр юстиції даремно намагався заспокоїти громадян, що «зберігання порнографії … для власного використання … не становить складу злочину». Свідоме зберігання дитячої порнографії з будь-якою метою становить злочин. Саме про те йдеться в міжнародних документах, на які законодавці посилались, коли стверджують, що закон потрібен для «приведення національного законодавства у відповідність із міжнародно-правовими зобов’язаннями, взятими Україною». З огляду на всі альтернативні пояснення, навіть хотілось би вірити, що елементарно не читали цих документів. Проте громадські організації їх читали. На їхні заперечення міністр відповів посиланням на документи щодо прав дитини, та й якусь «Міжнародну Конвенцію про запобігання обігу порнографічних видань та торгівлі ними», про існування котрої не тільки я вперше чула. А Президент підписав закон, який визнає злочином значне більше, ніж виправдано, водночас не те, що потрібно.

Після майже року надзвичайно активної діяльності Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (НЕК) важко повірити, що все це випадково. Чуємо вже давно, як НЕК прагне боротися з дитячою порнографією, ксенофобією та пропагуванням ненависті. Займається вона майже виключно тим, в чому вбачає «порнографію».

Бісить не тільки цинізм, коли посилаються на зобов’язання, які не виконують, але й якийсь моральний нігілізм. Адже через таку плутанину різних понять, люди геть забувають про злочин, з котрим кожна нормальна людина готова боротися. Це якраз можна й треба робити спільними зусиллями держави, Інтернет провайдерів, ЗМІ та суспільства загалом. Замість цього маємо ситуацію, де щось є заборонене, бо так вирішили. Адже багато хто вважає, що повна заборона порнографії є невиправданим обмеженням прав у демократичному суспільстві. Я за найсуворіші заходи проти дитячої порнографії та заборону порнографії з насильством, але не збагну, за відсутністю подібних злочинних дій, чому держава має диктувати, що дивитися і чого не дивитися дорослим людям. Потрібні лише розумні обмеження, щоб це не заважало іншим людям.

А маємо, що маємо, тільки що саме – це є не надто зрозуміло. Цього року стало ясно, наскільки специфічним є розуміння порнографії у чиновників з моралі в НЕК. Найбільшого резонансу набув висновок щодо «порнографічного характеру» роману Олеся Ульяненка «Жінка його мрії». Навіть за їхніми критеріями віднесення матеріалів до «продукції порнографічного характеру» важко було би передбачити подібний висновок. Закон має бути зрозумілим та передбачуваним, а не якимось набором не надто чітких і вкрай суб’єктивних понять. Тим більше, що деякі вперто повторювані терміни взагалі не визначені. Якщо одним критерієм порнографії є «пропагування сексуальних девіацій», то даруйте, поясніть нам, смертним, про що йдеться. Щоб, не дай Боже, якийсь правоохоронець-гомофоб не вирішив, що будь-які матеріали про гомосексуальні стосунки підлягають забороні.

Про все це не перший день попереджають представники ЗМІ та правозахисних організацій. Схоже, для політиків та посадовців наша обґрунтована критика теж є дрібницею, бо жодного бажання зробити закон чіткішим та більш передбачуваним не видно, натомість НЕК дедалі активніше виступає за своє розуміння захисту суспільної моралі, та цілком можливо найближчим часом отримає право надавати експертизи з таких питань суду.

Що саме змінить новий закон, теж не надто легко визначити. Встановлюється .кримінальна відповідальність і за зберігання всіх «творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру», якими би вони не були. Зберігання теж мусить бути «з метою збуту чи розповсюдження». Як вже згадувалось, всі спроби виправдати нові обмеження вимогами міжнародних договорів є цинічними та лицемірними, бо мали встановити безумовну заборону за створення, зберігання чи поширення дитячої порнографії, чого не зробили. Чому має бути відповідальність за зберігання іншої порнографії, просто незрозуміло, й годі посилатися на неіснуючі міжнародні документи.

Теоретично, можна аргументувати, що принаймні зберігання дитячої порнографії, якщо з метою збуту чи розповсюдження, карається, й що для іншої «продукції порнографічного характеру» ситуація не так сильно змінилась, бо і раніше зберігання з метою розповсюдження розглядалося як готування до злочину.

А чому так, якщо мета дійсно тільки боротьба з дитячою порнографією? На жаль, напрошується висновок, що нечіткість законодавства владу влаштовує. Ніби не вистачало, що неясно, в яких самих матеріалах вбачать «твори, зображення або інші предмети порнографічного характеру», тож не знаємо, як визначити мету зберігання порнографії. Міністр юстиції вважав за потрібне пояснити, що це «може бути наявність великої кількості примірників одного і того ж твору, або наявність відповідних цивільно-правових угод на продаж чи на переміщення цих творів тощо». Добре, але чому це не чітко визначене в законодавстві, а велика кількість, перепрошую – це скільки? Як взагалі маємо розуміти невизначений термін «розповсюдження»? А хто має його розтлумачити – правоохоронець, який завітає до нас у квартиру чи до редакції ЗМІ? Можливості для зловживання видаються необмеженими. Саме для зловживання, бо до суду можна буде долучити фахівців, й треба буде довести, що це є порнографія, та що зберігалась вона з метою збуту чи розповсюдження.

Втім до суду далеко, а хто, перепрошую, захоче пояснити працедавцям чи родичам, чому він не може прийти на роботу, чи має неочікувані витрати? Через цю інновацію стає значно легше шантажувати людей, та вимагати хабарі. Побоююсь, це може бути використано й проти організацій, які захищають права геїв, а зрештою проти будь-яких незгодних ЗМІ, організацій чи громадян. Влаштують у них обшук, а з таким нечітким законодавством, можна навіть не підкинути «крамолу». Що завгодно, бодай навіть роман, назвуть «порнографією». Або почнуть в комп’ютері копирсатися – чимало що «знайдуть». Сперечатися можна й треба, й водночас клопітно та дорого, що всі чудово знають. Одним словом, як додатковий спосіб тиску на людей – це просто подарунок.

А для свободи слова, верховенства права та боротьби зі свавіллям – черговий удар.

Фото з сайту: http://i.bigmir.net

На сьогодні адвокати активно використовують практику Європейського суду з прав людини, готуючи правову позицію для представництва інтересів клієнта. Однак випадки, коли український суддя посилається на цю практику, обґрунтовуючи власне рішення, трапляються рідко. Про процедуру застосування у вітчизняному судовому процесі рішень Євросуду та проблемні питання, які виникають під час цього, розповів Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини Юрій Зайцев.

— Юрію Євгеновичу, скажіть, будь ласка, що розуміється під офіційним перекладом рішення Європейського суду з прав людини?

— Визначення поняття «офіційний переклад» щодо рішень Європейського суду в чинному законодавстві немає. Проте у Порядку здійснення офіційного перекладу багатосторонніх міжнародних договорів України українською мовою, затвердженому постановою уряду, визначено: «Поняття «офіційний переклад» означає автентичний виклад українською мовою багатостороннього міжнародного договору України, складеного мовою, іншою, ніж українська». Відповідно до Закону України «Про міжнародні договори України» та зазначеного Порядку, підготовку і засвідчення зазначених перекладів здійснює Міністерство закордонних справ України.

Таким чином, статус офіційного перекладу передбачає відповідність двом вимогам: змістовій — автентичність, та формальній — засвідчення уповноваженим державою суб’єктом.

Саме така конструкція відображена у Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»: «Автентичність перекладу повних текстів Рішень засвідчується Органом представництва». Функції Органу представництва покладено на Міністерство юстиції України. Відповідно, підготовку офіційних перекладів рішень Європейського суду здійснює цей орган — через Державний департамент з питань адаптації законодавства.

Інститут офіційного перекладу передбачений тільки для рішень у справах проти України, що логічно, оскільки, по-перше, точність відтворення обставин справи, власних найменувань, цитат з процесуальних документів тощо Мін’юст може забезпечити на основі первісних документів тільки в «українських» справах, а по-друге, переклад резолютивної частини рішення виконує функцію виконавчого документа для виплати присудженої Європейським судом справедливої сатисфакції, а переклад рішення в цілому використовується для вжиття державою заходів як загального, так і індивідуального характеру — в контексті останнього офіційний переклад особливо важливий для перегляду Верховним Судом справи за винятковими обставинами у зв’язку з констатацією порушення Європейським судом з прав людини.

— Які джерела можуть використовувати адвокати та судді для того, щоб посилатися на практику Європейського суду з прав людини та тлумачити рішення Суду?

— Найбільш «природне» джерело посилання на практику Європейського суду — це саме рішення, точніше його назва. У цьому легко пересвідчитися, поглянувши на те, як Суд сам посилається на власні рішення. При цьому, на мою думку, найкоректнішим буде посилання, яке нарівні з відтворенням назви українською мовою міститиме її оригінальний запис.

В основі назви рішення, як правило, лежить власне найменування, а єдиних правил відтворення латиноалфавітних назв засобами української мови немає. Тому паралельне відтворення оригінального запису сприятиме точній ідентифікації предмету посилання. З цих же міркувань доцільно зазначати дату рішення та номер заяви.

Офіційні переклади рішень у справах щодо України друкуються в «Офіційному віснику України». Матеріальним джерелом для посилання на рішення в оригіналі може бути роздруківка з бази даних HUDOC, офіційного веб-сайту Європейського суду, або ж періодичне видання Суду «Reports of judgments and decisions».

У цьому випадку до оригінального тексту додається його переклад українською мовою. Склалася практика подання до суду перекладу з нотаріально посвідченим підтвердженням його правильності перекладачем, з наданням останнім документів, що підтверджують його кваліфікацію, або ж засвідчення перекладу спеціалізованою перекладацькою фірмою.

У контексті сказаного зроблю певне застереження.

По-перше, не можна використовувати як джерело посилання стислі виклади (прес-релізи) рішень, які готуються секретаріатом Європейського суду, — вони виконують інформативну функцію.

По-друге, наявність чи відсутність офіційного перекладу рішення Європейського суду жодним чином не обмежує його застосовуваності українськими судами.

І, по-третє, не витримують критики абсурдні за своєю суттю твердження про те, що українські суди мають застосовувати практику Європейського суду тільки у справах щодо України.

Ця практика — єдиний прецедентний масив. Із 538 рішень по суті та 200 ухвал щодо неприйнятності кількість справ, що містять нові позиції Суду, — незначна. Усі інші — так звані справи-клони, що базуються на попередніх рішеннях щодо інших держав.

Крім того, такий підхід суперечить і вимогам національного законодавства. Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що «суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права». У свою чергу, у статті 1 Закону чітко визначено обсяг поняття «практика Суду» — це «практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини». І жодного застереження на кшталт «у справах щодо України»! Не кажучи вже про те, що Європейська комісія з прав людини припинила своє існування 1998 року, тоді як перше рішення у справі проти України було винесене Європейським судом тільки 2001 року.

— Яким чином українські судді можуть впевнитися в ідентичності тексту рішення Європейського суду як доказу в справі, що надається стороною?

— В ідеалі так, як це роблять судді більшості європейських країн, — упевнившись самостійно. Я не вкладаю в це твердження іронію, оскільки мені відомі випадки, хоча й поодинокі, коли українські судді, посилаючись на практику Європейського суду, користувалися оригінальними текстами.

Підставою для процесуально легітимного ініціювання судом та учасниками судового розгляду процедури перевірки автентичності перекладу, в тому числі й офіційного, є положення Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», яким визначено, що у разі виявлення мовної розбіжності між перекладом та оригінальним текстом суд користується оригінальним текстом.

Питання щодо правильності перекладу постає не саме по собі, його порушує або одна із сторін, або суд. У нашій практиці була справа, коли суд ухвалив рішення щодо мовних помилок у перекладі рішення Європейського суду на підставі оцінки аргументів сторін, у тому числі й посилань на перекладні словники.

Коли є підозра, що мовна неузгодженість призводить до змістових дефектів перекладу, суд може залучити лінгвістів та фахівців з практики Європейського суду. Суд вправі допитати особу, яка готувала або засвідчувала переклад.

Крім іншого, встановлення в результаті розгляду судом помилки в офіційному перекладі, на мою думку, є підставою для внесення змін до його тексту. У цьому випадку, мабуть, до розгляду справи варто залучити Мін’юст.

— Чим зумовлено збільшення кількості скарг, з якими звертаються українські громадяни до Європейського суду з прав людини?

— Частково тим, що стало підставою нашої розмови, — низьким рівнем застосування судами при розгляді справ практики Європейського суду. Якщо ми ознайомимося з рішеннями проти інших держав, на які посилається Суд, констатуючи порушення з боку українських судів, то переконаємося, що багатьох проблем можна уникнути, навчаючись на чужих помилках.

Ще один чинник, який породжує проблеми вже системного характеру, — це законодавство, що суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Приміром, скасування 2001 року процедури нагляду зняло проблему порушення Україною принципу юридичної визначеності як ключового складника верховенства права.

З іншого боку, зростання кількості звернень до Європейського суду пов’язане з підвищенням рівня обізнаності громадян зі своїми правами. А це ознака утвердження в нашій державі громадянського суспільства — об’єднання самодостатніх у своїй гідності громадян.

(Розмову вела Наталя Мамченко, «Судовий випуск»)

Проблеми в українській системі правосуддя відомі давно: замовні рішення, зусебічний тиск, як у межах системи, так і ззовні, хронічний брак фінансування, що компенсується корупцією, численні зловживання і безвідповідальність суддів, брак логіки у розподілі повноважень між ланками судової системи…

На їх вирішення спрямовані серед іншого і проекти конституційної реформи. Йдеться про зміни до Конституції, запропоновані народними депутатами від фракції Партії регіонів та проект нової редакції Конституції, внесений президентом .

Також варто згадати Концептуальні засади подальшого здійснення судової реформи, викладені у заяві VIII з’їзду суддів , але не оформлені у вигляді законопроекту.

Вибори чи призначення?

Одне з ключових питань конституційних змін – спосіб формування суддівського корпусу.

Серед політиків модною стала теза, що суддів має обирати і навіть відкликати народ. Людям, безумовно, це подобається. Саме такий варіант передбачено проектом змін до Конституції від фракції Партії регіонів: суддів усіх судів обирають відповідні громади або на загальнодержавних виборах.

У Президентському проекті передбачено, що суддів судів вищого рівня призначає Сенат (одна з палат Парламенту), а нижчого рівня – Президент. Мирових суддів, які повинні з‘явитися у громадах для розгляду незначних справ, має обирати громада.

Нагадаємо, що сьогодні суддів вперше призначає Президент на 5 років, а потім Верховна Рада – безстроково. Суддів Конституційного Суду у рівній кількості призначають Президент, Верховна Рада і з‘їзд суддів. Цей механізм, коли кар’єра судді залежить від рішень політичних органів, обумовив значну залежність суддів від політиків.

Але вибори, попри зовнішню демократичність, ще більше політизують посаду судді. Він змушений буде включатися у виборчі кампанії. А хто тут надасть найбільшу підтримку як не політики і бізнес. Вкладені в майбутнього суддю ресурси йому доведеться відпрацьовувати.

Навіть мировий суддя, який вирішуватиме незначні справи, може бути цікавим для місцевих політиків та підприємців, щоб посилити свій вплив у регіоні або чинити розправи з конкурентами. З огляду на основні вимоги незалежності суддів не рекомендує обрання суддів громадськістю і Венеціанська комісія.

Вона схвально оцінила ідею Президентського проекту стосовно того, що Парламент не братиме участі в обранні суддів нижчого рівня. Але обрання Сенатом, який залежно від механізму формування хоч і може бути менш політизованим, ніж теперішня Верховна Рада, однаково зберігає загрозу політичних рішень.

Тому, як би це “недемократично” звучало, Парламент чи народ не повинні брати участі у формуванні суддівського корпусу. Президент може хіба що “номінально” призначати суддю на посаду за результатами конкурсу, якщо після цього він не матиме жодного відношення до кар‘єри судді. Хоча найкраще, щоб усі призначення на посади судді, так само як і звільнення, здійснювала деполітизована Вища рада юстиції.

Щодо строку повноважень судді суду загальної юрисдикції. Сьогодні комбінується перше призначення на 5 років з подальшим безстроковим обранням. Проекти змін до Конституції передбачають протилежні моделі: депутатський проект – обрання суддів кожні 5 років, Президентський – безстрокове призначення. Але будь-яке призначення суддів на певний термін несе загрозу залежності судді від того, хто в подальшому вирішуватиме питання про його нове призначення.

Необхідність обмеження строку повноважень суддів деякі українські політики мотивують тим, що обрані безстроково судді відчувають себе безкарно, а тому значно частіше допускають зловживання, ніж ті, які призначені вперше. Цю тезу важко підтвердити цифрами. Наприклад, за весь час дії чинної Конституції за порушення присяги було звільнено 86 суддів, з них 48 – у межах 5-річного строку призначення, 38 – обраних безстроково.

Тому призначення на певний строк жодним чином не впливає на посилення відповідальності суддів, але суттєво узалежнює суддю від волі того, хто вирішує питання його кар’єри.

Відповідальність та імунітети

Запроваджувати будь-який новий порядок призначення суддів без вироблення ефективних механізмів притягнення їх до відповідальності немає сенсу.

Проект народних депутатів від фракції Партії регіонів передбачає положення про те, що судді можуть бути відкликані на підставі і в порядку, встановленому законом. Однак таке положення знижує існуючі конституційні гарантії незалежності судді, оскільки сьогодні вичерпний перелік підстав для припинення повноважень судді визначено Конституцією.

У проекті Президента зазначається, що суддя може бути притягнений до дисциплінарної відповідальності. Фактично це положення нічого у правовому регулюванні не змінює. Водночас передбачено, що суддів до дисциплінарної відповідальності притягує Вища рада юстиції, у складі якої з її членів утворюється Дисциплінарна комісія.

Нагадаємо, що сьогодні в Україні дисциплінарну владу стосовно суддів залежно від рівня суду реалізують кваліфікаційні комісії і Вища рада юстиції. Однак питання суддівської дисципліни найчастіше безпосередньо не пов’язані з кваліфікацією. Тож ідея створення Дисциплінарної комісії суддів заслуговує підтримки. Утворення такого органу також актуальне з огляду на європейські стандарти.

Сумніви викликає лише спроможність передбаченої Президентським проектом Вищої ради юстиції з 16 членів (а отже, у складі Дисциплінарної комісії буде ще менше) впоратися з усім тим обсягом навантаження, яке виникне у неї, виходячи із розширення повноважень. Тому очевидно, що Дисциплінарна комісія мала би бути самостійним органом зі складом, достатнім для виконання нею функцій дисциплінарного органу щодо суддів.

Не менш проблемним є інститут недоторканності судді. Згідно з чинною Конституцією, суддя не може бути без згоди Верховної Ради затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Депутатський проект не пропонує змін до цього положення, водночас у Президентському проекті Верховну Раду замінили на Сенат. Проте у країнах Західної Європи судді не мають таких гарантій, там повага до суддівської незалежності є результатом столітніх традицій.

В Україні, де повага до суду ще не стала нормою, а правила арешту не повністю відповідають європейським стандартам, певні додаткові гарантії недоторканності судді не є зайвими.

Однак процедура звернення до Верховної Ради і розгляду нею цього питання складна й тривала; крім того є періоди, коли Верховна Рада засідання не проводить, а рішення потрібно ухвалити швидко. Це дає можливість особі, яка, перебуваючи на посаді судді, вчинила злочин, сховатися від правосуддя.

Тому доцільно, щоб питання щодо затримання та арешту судді вирішував не політичний орган, а Вища рада юстиції. Або ж суд-як і щодо будь-якого громадянина, але це може бути суд вищого рівня(можливо, й Верховний Суд) й обов’язково у колегіальному складі, щоб не допустити зловживань.

Однак в обох випадках слід передбачити можливість негайного затримання судді на місці вчинення злочину. Питання про надання згоди на арешт у цьому випадку може вирішуватися після затримання у найкоротший час.

Вища рада юстиції

Теперішній склад Вищої ради юстиції з тими функціями, що вона виконує, не узгоджується з європейськими стандартами. Зокрема, Європейська хартія про статут для суддів вимагає, щоб принаймні половина членів цієї установи були суддями, яких обирають їхні колеги.

Сьогодні у складі Вищої ради юстиції лише 4 члени з 20 представляють суддівський корпус (Голова Верховного Суду і 3 члени, обрані з‘їздом суддів). Також 2 члени зі складу суддів призначені Президентом. Але навіть якщо в умовах чинної Конституції членів Вищої ради юстиції і призначатимуть переважно з суддів, однаково вони представлятимуть не суддівський корпус, а того суб’єкта, що їх призначив. Тому й за цих обставин зазначений орган не буде позбавлений політизованості.

Ця проблема ще більше загостриться, якщо Вищу раду юстиції наділити повноваженнями щодо призначення та звільнення суддів. Тож у Конституції не лише слід переглянути компетенцію Вищої ради юстиції, а й її склад. На цьому справедливо наголошено у “Концептуальних засадах…” з‘їзду суддів.

Таку ідею втілено у проекті Президента: Вища рада юстиції складатиметься з 16 членів: 8 членів – від з‘їзду суддів і по 4 – від Президента і Сенату. Члени Вищої ради юстиції здійснюватимуть свої повноваження на постійній основі і не повинні обіймати посади судді, прокурора чи займатися адвокатською практикою.

Вища рада юстиції, за проектом Президента, складатиметься із Кваліфікаційної та Дисциплінарної комісій. До її повноважень належить внесення подань про призначення та звільнення суддів, припинення та зупинення їхніх повноважень, притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Ми уже зазначали, що з метою зміцнення незалежності суддів до повноважень Вищої ради юстиції доцільно віднести призначення суддів на посади, їх переведення та звільнення з посади. Саму ж кваліфікаційну атестацію претендентів на суддівські посади добре б залишити у віданні окремої Кваліфікаційної комісії, яка б вносила відповідні подання до Вищої ради юстиції. А дисциплінарні повноваження варто передати створеній окремо від Вищої ради юстиції Дисциплінарній комісії.

Система судів

У “Концептуальних засадах…” з‘їзд суддів висловив думку щодо системи судів загальної юрисдикції: вона має бути триланковою – місцеві суди, апеляційні та Верховний Суд.

Президентський проект передбачає існуючі ланки: місцеві суди, апеляційні суди, вищі суди та Верховний Суд, однак на відміну від чинної Конституції у ньому визначено, що: Верховний Суд є вищою судовою інстанцією, що забезпечує однакове застосування норм права усіма судами загальної юрисдикції, а вищі спеціалізовані суди – є судами касаційної інстанції в системі судів загальної юрисдикції. Також передбачено, що суд не може виконувати функції різних інстанцій в одній справі.

Сьогодні ж внаслідок різного тлумачення конституційних принципів судоустрій України досі не має завершеного вигляду. Для цивільних та кримінальних справ система судів є триланковою (місцеві суди – апеляційні суди – Верховний Суд), а для господарських та адміністративних – чотириланковою (додаються ще вищі суди).

При цьому кількість стадій в усіх видах судочинства однаковий. Таким чином, у цивільних і кримінальних справах Верховний Суд уповноважений переглядати свої ж рішення, а це порушує принцип “ніхто не може бути суддею у своїй справі”.

Досі залишається проблемою завантаженість Верховного Суду касаційними скаргами на рішення загальних судів у цивільних справах. Навіть надзвичайні заходи щодо передачі касаційних скарг, що надійшли до 1 січня 2007 р., з Верховного Суду до апеляційних загальних судів, не виправили становище – поточне навантаження на Верховний Суд суттєво не зменшилося.

З цієї ситуації можливі два виходи. По-перше, систему судів загальної юрисдикції можна зробити триланковою, відмовившись від вищих спеціалізованих судів, як це запропоновано у “Концептуальних засадах…” з‘їзду суддів. Але, якщо Верховний Суд стане єдиною касаційною інстанцією, право на касаційне оскарження необхідно буде відчутно обмежувати.

Правосуддя у більшості справ закінчувалося б в апеляційних судах. Однак, зважаючи на значну кількість судових помилок, що допускають ці суди, навіть за обмеження права на касаційне оскарження, Верховний Суд матиме надмірне навантаження. Тоді доведеться збільшувати і так великий склад (95 суддів) Верховного Суду. Але навіть при існуючому складі про забезпечення однакового застосування закону годі й говорити.

Інший варіант – створення вищих судів для цивільної та кримінальної юрисдикцій, які б здійснювали функції касаційної інстанції, як це існує у системі адміністративних та господарських судів. За таких умов буде забезпечено право на касаційне оскарження судових рішень, а Верховний Суд зможе повністю присвятити себе основній функції – забезпечувати однакове застосування закону через перегляд справ, де суди касаційної інстанції у подібних ситуаціях по-різному витлумачили закон.

На жаль, систему судів загальної юрисдикції, закладену у депутатському проекті, зрозуміти доволі складно, оскільки там згадано усі існуючі ланки (місцеві, апеляційні, вищі суди, Верховний Суд), а також наводиться перелік судів: районні, міські, районні у містах, обласні суди, Київський та Севастопольський міські суди, Верховний Суд Автономної Республіки Крим (такі назви суди мали до реформи 2001 р.).

У Президентському проекті передбачено ще одну – нову – ланку: у громадах у визначених законом випадках та порядку правосуддя здійснюється виборними мировими суддями.

Введення інституту мирових суддів можна розглядати як спробу розвантажити суди загальної юрисдикції, намір перекласти фінансування певного обсягу судової юрисдикції на місцеве самоврядування і компромісний спосіб втілення ідеї виборності суддів. Водночас, на наш погляд, до введення інституту мирових суддів потрібно підходити дуже обережно.

Варто спочатку виробити його чітку модель, а вже потім запроваджувати на конституційному рівні.

Адміністративні посади

Порядок призначення голів судів та їхніх заступників – це те питання, довкола якого до останнього часу велася політична боротьба. Сьогодні, маючи вплив на голову суду, можна впливати на результати вирішення будь-якої справи.

Досі це питання не врегульовано ні Конституцією, за винятком Верховного і Конституційного Судів, ні законом. Президент і народні депутати, які ініціюють зміни до Конституції, одностайні у тому, що голови судів та їхні заступники мають обиратися суддями відповідного суду.

Такий варіант, на відміну від сьогоднішньої ситуації, коли голів судів та їхніх заступників призначає Рада суддів, дозволить запобігти підпорядкуванню і централізації в судовій системі. При цьому важливо зменшити повноваження голів судів та їхніх заступників, щоб уникнути тиску чи іншого протиправного впливу на суддів.

Прогресивними ідеями для становлення в Україні справедливого суду у проектах змін до Конституції є: конституційне закріплення права на справедливий суд, запровадження безстрокового призначення суддів з мінімізацією політичних впливів, зміцнення механізмів відповідальності суддів зі створенням Дисциплінарної комісії суддів, забезпечення у складі Вищої ради юстиції не менше половини представників суддівського корпусу, чітке визначення ролі кожної ланки у системі судів із забороною поєднання у ланці функцій різних інстанцій в одній справі, призначення голови суду суддями відповідного суду.

Загрозливими для незалежності суддів є пропозиції обирати суддів населенням та зберегти за політичними органами повноваження щодо формування суддівського корпусу, надання згоди на затримання чи арешт суддів.

Ігор Коліушко, Роман Куйбіда,

Центр політико-правових реформ

Not one law enforcement officer was convicted of torture last year despite the fact that even the Prosecutor General is aware of cases of torture. The reason for such impunity is considered to be flaws in the entire judicial and law enforcement systems.

27-year-old Valentin Koliychuk is a Capitan in the Border Guard Service. During his holidays six months ago he was stopped by police while driving his father’s car. “They obstructed me from doing a manoeuvre. I got out of the car and immediately received a blow to the head and lost consciousness. When I came to, I was lying in handcuffs, with my face smashed in. I only moved and they thrust me face down in the boot and hit me around the waist and on the buttocks. I never did understand the reason, but they began discussing in front of me how to justify their actions.”

The police patrol decided to conceal their actions by claiming that Valentin had been inebriated, his father says. “They poured vodka over him and took him to the drug and alcohol treatment centre, and then traffic police drove him in an unknown direction for another four hours. They brought him unconscious to the military hospital in Zhytomyr.”

The case involving Valentin’s beating has been continuing for several months. The police are not commenting. The Head of the CID for the Zhytomyr Regional Police Serhiy Talko told Radio Svoboda that he knew nothing about the case, since he’d only returned from holiday the day before. He gave a telephone number for the department dealing with such complaints. They checked and the number is not used in the network.

According to bar lawyer Volodymyr Hrechanivsky it is very difficult to prove that the police applied torture and to get prosecutions. He attributes this to flaws in the Criminal Procedure Code and also to lack of professionalism within the service and lack of control over the police.

Both lawyers and human rights groups are calling for judicial reform and changes to criminal legislation. Lawyer Oleh Veremiyenko believes that special criminal courts should be created to reduce the period of waiting for cases to be heard. He also considers that juries need to be introduced as normal courts have been totally discredited. He mentions also the need to fix the period of time a person can be held in a SIZO [pre-trial detention centre], and suggests that torture could be reduced if there were independent forensic medicine units at each SIZO.
A draft law envisaging restrictions to the powers of the criminal investigation units has been sent to the Verkhovna Rada. The Head of the Parliamentary Committee on Legislative Provisions Viktor Shvets acknowledges the problem of torture and ill-treatment by police officers, but believes that the political will is lacking to achieve reform. He claims that society is also not ready to carry out reform of the law enforcement system.

Each year half a million people spend time in a SIZO. In 2008 15 remand prisoners died.

According to information from the Prosecutor General’s Office, last year 14 cases involving alleged torture by police officers were examined, however there was not one conviction.

Жодного правоохоронця не покарали в Україні минулого року за тортури, при тому, що факти катувань відомі навіть Генпрокурору. Причиною такої безкарності правозахисники вважають недосконалість усієї судової та правоохоронної системи.

27-річний Валентин Колійчук – капітан державної прикордонної служби, розвідник із шестирічним стажем. Півроку тому, під час своєї відпустки Валентин їхав на батьковій автівці. Його зупинила міліція: «Мені перешкодили зробити маневр. Я вийшов із машини, відразу отримав удар по голові, знепритомнів. Прийшов до тями– вже лежав у наручниках з розбитим обличчям. Тільки поворушився– вони розбитим обличчям тебе кидають на багажник, піднімають руки в наручниках і б’ють по поясниці та сідницях. Причину цього я так і не зрозумів, але при мені вони вже почали обговорювати, як виправдовувати свої дії».

Свої дії патруль вирішив прикрити тим, що водій нібито був у нетверезому стані, розповів батько постраждалого Володимир Колійчук.

«Щоб приховати склад злочину, вони його облили горілкою та повезли у наркоцентр. Потім ще чотири години працівники ДАІ возили його, незрозуміло куди. І доставили в непритомному стані до військового шпиталю міста Житомира», – каже батько Колійчука.

Справа про побиття Валентина ведеться вже кілька місяців. Правоохоронці інцидент не коментують. Приміром, начальник карного розшуку Житомирського обласного управління міліції Сергій Талько сказав Радіо Свобода, що про справу взагалі не знає: «Я вам не можу сказати, тому що тільки другий день з відпустки. Але скаргами на працівників міліції займається інспекція, яка входить до структури кадрів. Можу вам дати телефончик».

Перевірили – номер не використовується в мережі.

«Глухарі» у справах тортур та катувань

Подібні історії українські адвокати називають «глухарями», адже в Україні дуже складно довести тортури правоохоронців та покарати винних. І причиною цього адвокат Володимир Гречанівський називає недосконалість кримінально-процесуального кодексу, а також непрофесійність та безконтрольність української міліції: «У нас немає суду присяжних, у нас немає органів, які б контролювали. Контроль судовий, контроль громадськості, контроль з боку прокуратури – у нас взагалі ці контролі відсутні».

Щоб довести факт тортур у правоохоронних органах, адвокати та правозахисники закликають до судової реформи і зміни кримінального законодавства. Правозахисник Олег Веремієнко пропонує законодавцям створити спеціальні суди з кримінальних справ, це зменшило б терміни розгляду кримінальних справ. Запровадити суд присяжних, позаяк нинішній суд, за словами адвоката, повністю себе дискредитував. Встановити терміни перебування у СІЗО. Нині перебування у слідчому ізоляторі може тривати й до десяти років. Крім того, Олег Веремієнко пропонує вирішити проблему катувань за допомогою створення при слідчих ізоляторах незалежних медичних комісій: «Ці комісії мають перевіряти всіх прибулих заарештованих без їхнього бажання чи небажання бути перевіреними. Якби була така комісія, ми б фіксували факти катування в райвідділах, оскільки якщо людину доставили, звідки? Ага, весь побитий, зрозуміло – відразу прокурору йде матеріал».

«Для правоохоронної реформи немає політичної волі»

Проект закону, що передбачає обмеження прав органів досудового слідства, направлений нині до Верховної Ради. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода повідомив голова парламентського Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Віктор Швець. Адвокат (в минулому народний депутат) визнає тортури та катування у правоохоронних органах. Втім, вважає, що до правоохоронної реформи Україна не готова: «У нас немає, зараз це називається, політичної волі. Наше суспільство не готове до того, щоб здійснити реформування правоохоронної системи. Я готовий з першого вересня організувати масштабні громадські слухання з цієї теми. У нас мало про це люди знають».

Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко називає себе першим главою МВС України, який визнав факт тортур у міліції. Водночас він категорично відкидає звинувачення правоохоронців у безвідповідальності.

Щороку через СІЗО проходить півмільйона людей. У 2008 в українських слідчих ізоляторах померли 15 заарештованих. За даними Генпрокуратури, минулого року розглядали справи про катування щодо 14 правоохоронців, втім жодного обвинувального вироку щодо тортур суд не виніс.

Для Тетяни П., медсестри туберкульозної лікарні, найтяжча праця — видача ліків. Одні пацієнти беруть їх мовчки, інші скупо дякують, але є й такі, що до сліз доведуть дошкульними словами. Найбільше вона боялася хворих із третьої палати — ті завжди обурюються. Звісно, не лише медики, а й хворі знають: коли туберкульоз перейшов у мультирезистентну форму, врятувати можуть не копійчані антибіотики (або простенькі препарати ), а ліки ІІ ряду. Тетяна не втомлювалася пояснювати роздратованим чоловікам, що необхідні препарати скоро, може, навіть завтра, привезуть до лікарні, а доти треба приймати те, що є. «Я жити хочу, а без ліків у мене не буде завтра», — процідив крізь зуби один із хворих і вихопив ніж. Уже за мить медсестра лежала на підлозі, а на її білому халаті розпливлася велика пляма крові…

За Тетяну молилася вся лікарня. Жінку прооперували, перелили кров, слава Богу — врятували, але рана виявилася глибокою, період реабілітації буде тривалим.
На жаль, цей трагічний випадок — не єдиний, напади на медперсонал трапляються у багатьох туберкульозних лікарнях. Відомо, що контингент тут непростий, проте агресію найчастіше проявляють тоді, коли не отримують потрібних ліків, а заручниками ситуації в таких випадках стають лікарі та медичні сестри. Рік у рік гострішою стає кадрова проблема: тільки в столиці бракує понад 100 фтизіатрів, а серед тих, хто працює, чимало фахівців, які досягли досить солідного віку — 70—75 років.

Уже виповнилося 15 років відтоді, як в Україні офіційно було визнано епідемію туберкульозу. Сьогодні, дай Боже не наврочити, епідемія начебто загальмувалася, принаймні так стверджують багато фтизіатрів. У Луганській області, яка входить до списку найбільш проблемних, у першому кварталі було зафіксовано зменшення захворюваності на туберкульоз на 7%, порівняно з аналогічним періодом минулого року. Одна з київських лікарень, яка раніше виконувала план ліжко-місць на 115%, нині має вільні місця — хворих поменшало. Але ця хитка стабільність у будь-який момент може вибухнути новою, значно страшнішою хвилею епідемії. Бо, по-перше, різко зростає кількість випадків мультирезистентного туберкульозу. А по-друге, діагностувати й лікувати його в нас нічим. Чому? Бо «Державна програма протидії захворюванню на туберкульоз на 2007—2011 рр.», хоч і затверджена на всіх рівнях, хоч і прирівняна до закону, — рік у рік не виконується через недофінансування: 2008 року недодали 35 млн. грн., а нинішнього — понад 90 млн. грн. І наступного року доведеться економити на всьому, — державне фінансування програми заплановане в обсязі 132,5 млн. грн., що на 88,5 млн. грн. менше, ніж передбачено заходами програми.

А якщо врахувати, що більшість медичних препаратів закуповується за кордоном, то кожен стрибок курсу валюти — це різке зменшення кількості ліків, які можна буде придбати у рамках програми. Для багатьох хворих це означає, що їх просто викреслять зі списку живих. Бо якщо препарати І ряду, за словами фтизіатрів, надходять відносно вчасно, то значно дорожчий ІІ ряд у багатьох лікарнях не пам’ятають, коли бачили востаннє. У відносно благополучній столиці щодня виявляють туберкульоз у п’яти киян. Понад 30 хворих щомісяця переходять до списку безнадійних, звідки дуже короткий шлях до цвинтаря. Можливостей державної програми вистачає лише на протитуберкульозні препарати І ряду, які придатні для лікування нових випадків захворювання. Потреба у ліках ІІ ряду (для мультирезистентної форми) задовольняється з окремих позицій на 40—60%, а з деяких — усього на 20%. Одна з причин дефіциту — висока вартість, яка багатократно — у 10—100 разів — перевищує вартість ліків І ряду.

— Курс лікування хворого основними, традиційними препаратами коштує приблизно 100 доларів, — розповідає Борис Норейко, професор Донецького національного медичного університету. — Щоб вилікувати мультирезистентний випадок, треба витратити лише на ліки приблизно 15 тисяч євро. Злоякісний перебіг туберкульозу торкнувся не лише дорослих, а й дітей та підлітків. Окрім соціальних причин, є й суто медичні — стійкість мікобактерії туберкульозу (МБТ) до ліків, перехід у мультирезистентну форму, а також ВІЛ/СНІД. Ви знаєте, що сьогодні майже 80% хворих на СНІД помирають від туберкульозу? На превеликий жаль, Україна входить до числа країн, у яких ця проблема стоїть досить гостро. Хоч би як мені того хотілося, але не можу сказати, що епідемія пішла на спад. Раніше за 20 років виявляли всього один випадок первинної каверни на всю Донецьку область, а нині у дитячому протитуберкульозному диспансері деструктивний туберкульоз трапляється постійно. Принаймні в одного з 20 дітей та підлітків, які вперше були інфіковані, розвивається клінічна форма. Статистика свідчить, що рівень захворюваності зріс у 100 разів. Очевидно, хіміотерапія за півстоліття до певної міри себе вичерпала, потрібні нові підходи, ефективніші препарати, без яких неможливо досягти позитивних результатів у лікуванні, — зазначив професор.

За даними МОЗ, на диспансерному обліку перебуває понад 22 тис. хворих на активний туберкульоз. Більшість їх мають невиліковні форми, щодо яких дія відомих протитуберкульозних препаратів вичерпана. Цим людям, на жаль, уже нічим не допоможеш.

Щорічно реєструється майже 5 тисяч нових випадків мультирезистентного туберкульозу. Медики застерігають, що кожен випадок — це вогнище небезпечної інфекції, це та загроза, яку не можна залишати поза увагою. Потрібне обов’язкове лікування! Курс повинен тривати щонайменше 24 місяці, протягом яких пацієнт отримуватиме 4—6 протитуберкульозних препаратів щоденно. Така стратегія дозволяє вилікувати близько 65% хворих із допомогою відомих сьогодні протитуберкульозних препаратів ІІ ряду. Вирішальну роль тут відіграють час і, звісно, кошти. Арсенал протитуберкульозних препаратів ІІ ряду, який мають наші лікарні, вкрай обмежений, він дозволяє пролікувати не більше 20% хворих на мультирезистентний туберкульоз. Та навіть цей невеликий відсоток надії на життя невпинно зменшується через несвоєчасні поставки, недостатнє фінансування та інфляцію.

У звітах ВООЗ зазначено, що в Україні рівень резистентності коливається в межах 15%. Згідно з даними нашої медстатистики, цей показник дуже різниться в областях України: від 3—5% у Хмельницькій, Тернопільській та Волинській до 15% у Донецькій області. Цікаві дані досліджень, які протягом тривалого часу проводилися у столиці, наведено в наукових статтях професора В.Петренка та доктора медичних наук С.Черенько. Так, за дев’ять років (1986—1995 рр.) у київській тублікарні №2 було відзначено зростання стійких до ліків мікобактерій туберкульозу у 3,7 разу. У протитуберкульозному диспансері №1 у 1997 році показник первинної стійкості був зафіксований на рівні 15,3%, а через два роки вже сягнув 21%. Вторинна резистентність серед бактеріовидільників досягає 25—33%. За висновками вчених, саме резистентність МБТ є одним із основних чинників, які істотно обмежують ефективність протитуберкульозної терапії. Очевидно, на це в першу чергу слід зважати, розробляючи й затверджуючи програми боротьби з туберкульозом.

Неупереджений науковий аналіз причин зростання в Україні полірезистентності і мультирезистентності МБТ свідчить, що в 95% випадків воно було викликане неправильним лікуванням хворих. А саме — неадекватними режимами хіміотерапії, призначенням низьких доз препаратів, перер­вами курсу лікування, монотерапією тощо. У більшості випадків це сталося не тому, що лікарі не засвоїли сучасних принципів лікування хворих на туберкульоз,
— до цього передусім призвели відсутність препаратів та обмеження їх арсеналу внаслідок недостатнього фінансування. Відтак, не лише фтизіатрія, а й усе суспільство отримало ще одну гостру проблему — лікування хворих з мультирезистентними формами туберкульозу.

Щоб почати успішне лікування, як відомо, треба мати точний діагноз. Для нас це теж неабияка проблема. Здавалося б, навіщо пускати гроші на вітер — лікувати навмання, невідомо від чого? Чи не розумніше спочатку витратити гроші на створення та оснащення сучасних лабораторій, верифікувати діагноз, а вже потому призначати курс лікування? У багатих країнах так і чинять. Ми, як завжди, йдемо навпростець. Знайшли кошти (і чималі!) на купівлю автоматичних мікробіологічних аналізаторів для 18 лабораторій ІІІ рівня, які здійснюють діагностику туберкульозу та проводять тест на чутливість до протитуберкульозних препаратів. Знали і про те, що ці аналізатори працюють у комплекті зі швидкісною центрифугою, яка й забезпечує підготовку лабораторних матеріалів до дослідження. Навіть планували торік закупити 45 центрифуг, однак не склалося. Аналізатори припадають пилом, гроші витрачено, а користі — жодної.

У столиці й великих містах ще можна знайти нормальне лабораторне та діагностичне обладнання, але більшість лікарень користуються таким антикваріатом, який давно час здати в музей. Про це переконливо свідчать результати ревізії, проведеної торік. У якій ще країні під час епідемії можуть користуватися рентгенівськими апаратами, випущеними в 60-х роках минулого століття?! А в нас «на ходу» таких аж шість! Додайте до них 42 рентгенапарати 70-х
років виробництва, і ви зрозумієте, чому наша діагностика кульгає на обидві ноги. Фахівці стверджують, що в протитуберкульозних закладах експлуатують 137 рентгенівських апаратів, вік яких — від 30 до 50 років. Зрозуміло, що ця техніка давно не відповідає нормам безпеки та якості рентгенівського обстеження. Інвентаризація також виявила, що в деяких районних протитуберкульозних диспансерах і санаторіях рентгенівського обладнання взагалі немає. І це попри те, що кожна державна програма боротьби з туберкульозом передбачала оновлення діагностичних кабінетів та лабораторій у профільних медичних закладах.

Імовірно, результати інвентаризації все ж таки переконають можновладців у тому, що виразки вітчизняної фтизіатрії не можна ігнорувати, що вкрай необхідно не лише виділити кошти в наступному році, а й підкинути в нинішньому. Як не крути, а курс гривні впав майже на 40%, скоротивши тим самим обсяги всіх закупівель за програмою боротьби з туберкульозом.

Матеріально-технічний стан протитуберкульозних закладів такий, що лякає навіть затятих оптимістів. Але це не можна вважати лише нашою внутрішньою проблемою, до якої ми колись підберемося. Під егідою ВООЗ навесні нинішнього року в Пекіні відбулася робоча зустріч міністрів охорони здоров’я країн, які мають великий тягар мультирезистентного туберкульозу. Певна річ, наша делегація брала участь у її роботі. Як і інші країни з цього неблагополучного списку, Україна взяла зобов’язання вжити активних заходів у боротьбі з мульти­резистентним туберкульозом. Відкладати їх на потім, киваючи на кризу та злиденність нашого бюджету, вже не вийде. Йдеться навіть не про долю тих громадян, котрі захворіли й сподіваються на адекватну медичну допомогу. Це наша внутрішня справа. Невиконання державою своїх зобов’язань ефективно боротися зі стрімким розповсюдженням мультирезистентного туберкульозу ставить під загрозу репутацію України як учасниці міжнародних заходів та програм, зокрема загрожує «Євро-2012». Пригадуєте, як усіх вразила вимога Чехії, щоб українські громадяни, перетинаючи кордон, надавали довідку про відсутність захворювання на туберкульоз та СНІД?

Якщо зволікатимемо й надалі, якщо програма боротьби з туберкульозом залишатиметься лише документом про благі наміри, — то дочекаємося, що до Чехії приєднаються і її сусіди. Адже в Європі туберкульоз, а особливо мультирезистентну його форму, вважають серйозною загрозою здоров’ю і життю своїх громадян, а тому всіляко прагнуть захистити їх від цієї напасті. На відміну від нас…

Європейський парламент в своїй Резолюції від 2 квітня 2009 року “Європейська свідомість та тоталітаризм” запропонував оголосити 23 серпня Загальноєвропейським Днем пам’яті жертв усіх тоталітарних та авторитарних режимів, пам’яті, яка має вшановуватися гідно та неупереджено.

Парламентська Асамблея ОБСЄ 3 липня цього року ухвалила Резолюцію “Заохочення прав людини та громадянських свобод в регіоні ОБСЄ у 21 сторіччі”, де висловилася більш однозначно, назвавши 23 серпня Загальноєвропейським днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму в ім’я збереження пам’яті жертв масових депортацій та страт.

Чому європейські інституції обрали саме цей день?

23 серпня 1939 року був підписаний пакт Молотова-Ріббентропа, який визначав сфери впливу Німеччини та СРСР в Європі і планував переділ Центральної та Східної Європи.

З усіх жахів ХХ сторіччя найбільшими були злочини тоталітарних режимів, які боролися з усім світом і знищували власні народи. Жертвами їх стали мільйони.

Для західного світу таким страхіттям були дві імперії: радянська, яка лякала людство сімдесят років, і – нацистська Німеччини, яка проіснувала трохи більше десяти років, але примусила здригнутися увесь світ.

Нацизм і комунізм – брати-близнюки – не існували один без іншого. Недарма Сталін допомагав Третьому Рейху відновлювати армію, яку Німеччина, за Версальським договором після Першої світової війни, не мала права ані навчати, ані озброювати.

На допомогу Німеччині прийшли радянські військові спеціалісти, на радянських полігонах вчилися майбутні офіцери і військові вермахту. При цьому радянська пропаганда увесь час до дня підписання пакту Молотова-Ріббентропа щосили паплюжила нацизм.

Таке витончене лицемірство взагалі було властиве “імперії зла”. І Гітлер, і Сталін співпрацювали, звичайно, маючи надію використати один одного проти спільних ворогів – Європи і Сполучених Штатів Америки.

Сталін прагнув руками Гітлера зробити Європу своєю легкою здобиччю. Гітлер мріяв про те ж саме. Але обидва сподівалися подолати Європу після перемоги над своїм тимчасовим партнером, а, насправді, – найзапеклішим ворогом.

Друга світова війна почалася задовго до 22 червня 1941 року, дати, що закарбована у свідомості радянських громадян. Другу світову викохали і випестували більшовики із своєю супермрією – створити світову комуністичну державу, і нацисти із своїми щирими намірами повного панування арійської раси у новому світі.

23 серпня 1939 року, день підписання пакту Молотова-Ріббентропа, проголошений днем жалоби за жертвами тоталітарних режимів. Цей день на Заході вважається справжнім днем початку Другої світової війни. Чому?

По-перше, це єдина спільна дата, коли два тоталітарних монстра виступили пліч-о-пліч. По-друге, це перший випадок, коли два монстри зняли свої маски – антифашистську і антикомуністичну – і показали усьому світові, що вони єдині у своїй нелюдяності і ненависті до всього іншого нетоталітарного світу.

По-третє, сам цей пакт мав наслідком початок відвертого загарбання земель і територій, що не належали ані Німеччині, ані СРСР.

Секретний протокол передбачав розподіл між Сталіним і Гітлером Польщі, країн Балтії, Фінляндії тощо. Він розв’язав руки нацистам, бо Гітлер міг не боятися певний час нападу СРСР і почати війну в Європі.

Пакт розв’язав руки Гітлеру і у відношенні до єврейського населення Східної Європи, яке потім було знищене нацистами. Нещодавно у Німеччині були оприлюднені документи, які вказують, що Гітлер запропонував СРСР переселити на свою територію 2 мільйони євреїв зі Східної Європи.

Радянські інтернаціоналісти відповіли, що “в СРСР вже достатньо євреїв”. Отже, знищення євреїв почалося на всіх захоплених Гітлером територіях, а НКВС розпочав масові репресії на територіях, які після підписання пакту, захопив СРСР.

Члени антигітлерівської коаліції не могли не бачити, до чого веде спроба примирення і співіснування з недолюдком Гітлером. Мюнхенська угода, в результаті якої були захоплені Чехословаччина і Австрія, дечому навчила Захід. Тому він почав війну з Гітлером у вересні 1939 року у вкрай невигідній для себе ситуації.

Адже йому протистояли два тоталітарних велетня, а наймогутніший союзник, США, – ще не був готовий боротися за Європу усіма своїми військовими та людськими ресурсами.

Відомо, що Гітлер спочатку планував вторгнення у Велику Британію, вже була підготовлена спецоперація під назвою “Морський лев”. Але замість “лева” нацисти рушили за планом “Барбароса” на СРСР.

Чому так сталося – розмова окрема. Зараз можна сказати одне: з серпня 1939 до червня 1941 року Європа відчула на собі все страхіття війни – і бомбардування, і анексію територій, і масову загибель мирного населення.

Пакт зробив своє: Європа, яку так палко ненавиділи і Сталін, і Гітлер, потопала у крові.

23 серпня 1939 року і був тим днем, коли обидва тоталітарні режими з’єдналися у єдиному пориві війни проти людства. Тому 23 серпня, безумовно, можна вважати Днем пам’яті жертв нацистського та комуністичного режимів.

Один з яких, нацистський, як відомо, вже був засуджений людством на Нюрнберзькому процесі. Другий, комуністичний, все ще чекає суду не тільки історії, а й людства.

Сподіваємося, що визнання 23 серпня Загальноєвропейським днем пам’яті – ще один крок до такого суду.

Про систему виконання покарань ми зазвичай згадуємо, лише почувши про протести в’язнів або про те, що декілька з них пішли з життя. Доти особливого інтересу до подій по той бік ґрат немає. І, за мовчазної згоди людей, котрі в глибині душі впевнені, що ніколи не опиняться «по той бік» місця ув’язнення, продовжують залишатися територією суцільного безправ’я. Хоча їхні мешканці повинні бути покарані виключно самим фактом позбавлення волі,

У 2002 році було прийнято новий Кримінально-виконавчий кодекс. Уже сьогодні фахівці констатують, що нові нормативно-правові акти у сфері виконання покарань не виправдали сподівань, виявившись неефектив­ними й суперечливими, такими, що не відповідають вимогам міжнародних стандартів поводження із засудженими. Про це, зокре­ма, йдеться, у статтях правозахисників, що увійшли до оприлюдненої недавно підбірки «Проб­леми забезпечення прав засуджених у кримінально-виконавчій системі України» під редакцією голови Харківської правозахисної групи Євгена Захарова.

Неабияка частина карального впливу позбавлення волі полягає саме в умовах утримання, відзначають правозахисники. На перше місце вітчизняна практика виконання кримінальних покарань, зокрема покарання у вигляді позбавлення волі, ставить створення таких умов, які однозначно дають засудженому зрозуміти, де він опинився і яким нині є його місце в суспільстві. У кримінально-виконавчих установах створюються такі моральні й побутові умови, які, м’яко кажучи, не сприяють збереженню почуття власної гідності в засуджених. Їх, без перебільшення, можна назвати такими, що принижують особу. Тим часом такий стан речей є порушенням вимог статті 102 Кримінально-виконавчого кодексу України, в якій ідеться про те, що режим повинен зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії та на волі.

Створення таких умов можна пояснити лише цілеспрямованим впливом на особу з метою деморалізувати її, зробити безвольною і слухняною. Неначе головною метою покарання є бажання принизити особу і зробити її винною на все життя. Як вважають автори дослідження, створення таких умов у кримінально-виконавчих установах насправді дискредитує цілі, що стоять перед покаранням: виправлення і ресоціалізація. Особа, яка відбула певний строк у нелюдських умовах, навряд чи може виправитися й доволі важко повертається до нормального життя в суспільстві. Тож основним, якщо не єдиним, напрямом вітчизняного кримінально-виконавчого права є виконання покарання.

Серед причин такого стану речей у кримінально-виконавчій системі України фахівці називають передусім невиконання дер­жавою взятих зобов’язань із демілітаризації системи та передачі її до Міністерства юстиції.

Згідно з Висновком №190 (1995) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо заявки України на вступ до Ради Європи, відповідальність за управління пенітенціарною системою, виконання судових рішень у вигляді вироків суду Україна повинна була передати Міністерству юстиції до кінця 1998 року.

Згодом почали з’являтися заяви різних посадовців (від керівника комітету ВР з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Уповно­важеного ВР з прав людини до керівництва Департаменту з питань виконання покарань) про те, що самим фактом виведення кримінально-виконавчої служби зі структури МВС Україна виконала свої зобов’язання. В ПАРЄ нас не зрозуміли, закликавши виконати свою обіцянку. Натомість 2006 року вийшла постанова Кабміну, в якій зазначалося: діяльність Державного департаменту України з питань виконання покарань спрямовується та координується через Міністерство юстиції. Що це означає насправді, сказати важко. Адже, відповідно до Закону «Про Державну кримінально-виконавчу службу», Департамент є центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань. Тобто за статусом він рівний Мін’юсту, жодної субординації…

За радянських часів кримінально-виконавча система використовувала, фактично, рабську працю засуджених і була істотною складовою радянської еконо­міки. Найбільші проекти – будів­ництво БАМу (у тридцяті та сімдесяті роки), Біломорсько-Балтійського і Волго-Донського каналів, спорудження тунелю між материком і островом Саха­лін – були переважно справою рук зеків. Дослідники стверджують, що майже 20% валового національного продукту створювалося кри­мінально-виконавчою системою. Тобто такі підприємства виробляли п’яту частину благ, якими користувалося суспільство. У сучас­ній своєрідно-ринковій економіці не знайшлося місця для підприємств кримінально-виконавчої системи. Добре це чи зле, але дер­жава втратила інтерес до такого аспекту функціонування кримінально-виконавчої системи, залишивши виключно функцію виконання вироків, пов’язаних із позбавленням волі.

Кримінальна відповідальність за дисциплінарні порушення

Склад злочину, передбачений статтею 391 КК України, встановлює кримінальну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи: «Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилася на більш суворий режим відбування покарання».

Така диспозиція норми прямо суперечить проголошеному принципу нового Кримінального кодексу України – відмова від указівок на адміністративну преюдицію як умову кримінальної відповідальності. Раніше, за старим КК, це призводило до того, що адміністративні проступки, вчинені повторно, автоматично визнавалися злочинами. Таким чином відбувалася абсолютно невиправдана криміналізація певних діянь. І ось стаття нового КК, попри проголошену декриміналізацію, знову ж таки містить вка­зівку на адміністративну (дисци­плінарну) преюдицію як необхідну умову для кримінальної відповідальності. Тобто умовою для притягнення засудженого за статтею 391 КК є наявність застосування до засудженого стягнення у вигляді поміщення до одиночної камери або ДІЗО за дії, що мали на меті уникнення подальшого відбування покарання. Водночас є чимало випадків, коли звинувачуються особи, які були піддані такому покаранню з інших причин. А звинувачення і суд часто не зважають на цю обставину. Найчастіше для суду буває достатньо самого факту поміщення ув’язненого до оди­ноч­ної камери, щоб вважати правомірним застосування статті 391 КК, що, звісно, неправильно.

Умовою застосування статті є отримання засудженим двох стягнень. Досить часто буває, що ці стягнення накладаються за дрібні порушення, як-то не за зразком прибрана постіль. Вважати такого роду проступки достатніми для того, щоб кваліфікувати дії засудженого як кримінальний злочин, за який можна дати три роки позбавлення волі, – неадекватно, вважають правозахисники. Наголошуючи, що чимало стягнень взагалі є штучними й застосовуються лише для того, аби формально виконати умови, необхідно для притягнення особи за даною статтею КК. Тож дуже часто притягнення засуджених до відповідальності за статтею 391 КК є виключно інст­рументом тиску на засуджених, покарання з ознаками сваволі.

Показовий аспект. При загальній позитивній тенденції до поступового зниження показників стану злочинності у виправних колоніях (за винятком 2007 і 2008 років), питома вага злочи­нів, передбачених статтею 391 КК (до 1.01.2004 р. – ст. 183-3 КК 1960 р.) за останні 14 років значно зросла і продовжує залишатися високою. Це свідчить про активне застосовування адміністраціями виправних установ цієї норми.

У 1994 р. у виправних колоніях України було зареєстровано 616 злочинів. Рівень злочинності в розрахунку на 1000 засуджених становив 4,6. А, приміром, у
2006 р. ці показники становили 411 і 2,86. Аналіз структури злочинності у виправних колоніях свідчить, що протягом останніх більш як десяти років максимальна кількість кримінальних справ порушувалася за ознаками злочину, передбаченого статтею 391 КК. Саме такі злочини становлять левову частку всіх злочи­нів, зареєстрованих у місцях позбавлення волі. У 1994 р. питома вага цієї категорії кримінальних справ становила 23%, у 1998 р. – вже 52,6%, у 2002 р. – 73%, а у 2006 і 2007, відповідно, 54% і 50%. Щороку за цією статтею порушується близько 600-800 справ. На запит «Донецького меморіалу» щодо кількості таких випадків Департамент інформації не надав, порадивши звертатися… до МВС.

І доки існує ця стаття КК, є проста можливість притягати до кримінальної відповідальності неугодних адміністрації засуджених, для чого достатньо просто накласти на засудженого низку дисциплінарних стягнень протягом певного часу.

Антитерористичні підрозділи та групи швидкого реагування

Стаття 6 Закону «Про Держав­ну кримінально-виконавчу службу України» включає до її складу воєнізовані формування. Це підрозділи, призначені для охорони та запобігання і припинення дій, що дезорганізують роботу виправних установ, визначені у статті 392 КК. Будь-які інші дії: висловлювання, порушення порядку та умов виконання-відбування покарання, включно з невиконанням вимог режиму, не належать до сфери можливого застосування таких формувань. Спеціального закону, який визначав би засади цих спецпідрозділів, немає. Тож діють вони на основі… Закону «Про боротьбу з тероризмом». Стаття 4 закону визначає суб’єк­тів боротьби з тероризмом, до яких віднесено і Де­партамент з питань виконання покарань. Тобто, хоч би як смішно це звучало, в межах своєї компетенції Департамент може боротися з тероризмом з допомогою спеціально створеного антитерористичного підрозділу. Незважаючи на те, що згодом наказ, на підставі якого було утворено ці під­розділи, був виключений із Державного реєстру нормативно-правових актів, судячи з офіційних повідомлень Департаменту, підрозділи продовжують існувати. При цьому немає жодних законних підстав для їх створення, ну і, звісно, – немає регламентації їхньої діяльності.

Правозахисникам залишається обурюватися цинізмом посадових осіб, які звертаються по «допомогу» до таких підрозділів у випадках приборкання засуджених, котрі намагаються відстояти свої права.

Все це є прямим порушенням не лише вітчизняного законодавства, а й міжнародних зобов’язань України. Комітет ООН проти катувань відзначав у своїх рекомендаціях із підсумків звіту України: «Комітет стурбований відомими фактами використання антитерористичного підрозділу в масках усередині в’язниць, що призводить до залякування ув’язнених і поганого ставлення до них». Взагалі, якщо виходити із завдань, які стоять перед департаментом, – про існування такого підрозділу не може бути й мови.

Втім, спецпідрозділи антитерористичної спрямованості, як з’ясувалося, – не єдине воєнізоване формування у складі «войов­ничого» департаменту. У 2000 році таємним відомчим наказом департаменту було створено «групи швидкого реагування». Надалі вони згадувалися як окрема ланка підрозділів спеціального призначення, хоча є окремими воєнізованими формуваннями. Групи швидкого реагування та підрозділи спеціального призначення – різні утворення, які залучаються до виконання однакових функцій: покарання непокірних засуджених. Можливо, саме через це склалося враження, що після скасування дер­жавної реєстрації наказу про підрозділи спеціального призначення групи швидкого реагування також скасовано. Але це не так, стверджують правозахисники. І, фактично, департамент підтверджує їхню дію – хоча б прес-релізами на офіційному сайті, в яких зазначається: такі формування в колонії не вводилися.

Відповідно до закону, для припинення групових протиправних дій засуджених та ліквідації їх наслідків, за рішенням голови департаменту, начальника територіального органу управління департаменту, використовуються сили і засоби колонії, органів та установ виконання покарань. В разі потреби – з дозволу відповідних посадових осіб – органів і підрозділів МВС. А ось групи швидкого реагування – це озброєні утворення, які можуть діяти лише відповідно до спеціального закону, що передбачав би їх функціонування. Такого закону немає.

До того ж жоден чинний нормативний акт не містить визначення, що саме слід розуміти під терміном «групові протиправні дії засуджених». Тому адміністрація установ виконання покарань визначає це на власний розсуд. А в принципі двоє засуджених – це вже, можна сказати, група. Оскільки діяльність груп швидкого реагування також нормативно не визначена, це створює можливості для протиправного та необґрунтованого застосування сили і спеціальних засобів.

П.61 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань: «Особовий склад установи має право самостійно застосовувати сльозогінні речовини, гумові кийки та фізичну силу в разі: припинення масових заворушень і групової непокори з боку засуджених; затримання або доставлення засуджених, які вчи­нили грубі порушення режиму тримання, до ДІЗО, ПКТ або кар­церу, якщо зазначені особи чинять опір особовому складу черго­вої зміни або якщо є підстави вва­жати, що вони можуть завдати шкоди оточуючим або собі…»
Скарга не підтвердилася…

Декілька норм чинного законодавства передбачають право засуджених на оскарження дій та рішень органів і установ кримінально-виконавчої системи. Втім, чіткої процедури такого оскарження, на жаль, немає. На­приклад, законодавство визначає порядок оскарження рішень Регіональних комісій щодо розподілу засуджених. Але ця регламентація настільки непослідовна й нечітка, а також містить такі обмеження, що, фактично, оскарження рішення комісії – неможливе. Оскарження рішень інших органів кримінально-виконавчої системи взагалі має сумнівний характер, оскільки механізм реалізації цього оскарження – ускладнений.

Взагалі, система подання звернень, заяв та скарг побудована таким чином, що з допомогою інституту «перегляду» будь-які звернення, заява або скарга в’яз­ня можуть бути відправлені або не відправлені адресатові, залежно від волі посадових осіб кримінально-виконавчих постанов.

Доступ засуджених до правосуддя, фактично, існує лише в частині, що стосується законності застосування до них процесуальних заходів і покарання – через інститут судового оскарження рішень органів дізнання, слідства та суду, а також через оскарження суду першої інстанції. Зі статті 55 Конституції як норми прямої дії випливає також можливість звернення особи до суду з питання оскарження неналежного поводження з нею з боку персоналу установи. Втім, порядок такого звернення не передбачений жодним законом чи підзаконним нормативно-правовим документом.

Із прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України відповідна категорія справ мала б розглядатися адміністративними судами. Однак такої практики немає, і питання підсудності справ за скаргами засуджених на дії органів та установ кримінально-виконавчої системи є відкритим.

Як свідчать офіційні відповіді органів прокуратури, майже всі скарги засуджених не знаходять свого підтвердження…

Охорона здоров’я

Медичне і соціально-побутове забезпечення засуджених регламентовані законом таким чином, що працівники кримінально-виконавчих установ без зайвих клопотів можуть, не порушуючи закону, не забезпечувати засуджених навіть тим мінімумом, який справді необхідний для виживання в умовах ізоляції.

Найбільш негативну реакцію Комітету із запобігання катуванням (далі -Комітет) викликає дотримання в українській кримінально-виконавчій системі права засуджених на охорону здоро­в’я. Кримінально-виконавче законодавство у частині охорони здо­ров’я дає змогу адміністрації на власний розсуд дозволити чи не дозволити засудженому медичну допомогу або користування додатковими медичними послугами. У Кримінально-виконавчому кодексі міститься положення, відповідно до якого засуджений має право звертатися по консультацію й лікуван­ня до установ, що надають платні медичні послуги. Оплата таких послуг і придбання необхідних ліків здійснюються за кошт засудженого або його родичів. Водночас це прогресивне положення надто важко реалізувати з огляду на режимні заборони та обмеження, які, фактично, позбавляють засудженого такого права.

Насправді охорона здоров’я ув’язнених полягає виключно у періодичних медичних оглядах та констатації певних захворювань.

Рівень захворювання на пси­хіч­ні та соматичні захворювання в колоніях дуже високий. Дослід­ження ситуації у Львівській області показало, що серед засуджених уперше туберкульоз виявлено у 14%. Серед тих, хто має кілька судимостей, – у 39%. Чотири і більше – 47%.

Навіть скупі положення, що встановлені нашим законодавст­вом, не виконуються. Положення, в яких ідеться про охорону здо­ров’я засуджених, не передбачають процедури медичного обслуговування засуджених, його обов’язковості, періодичності та обсягу. Кримінально-виконавче законодавство України не містить положень, які передбачали б відповідальність посадових і службових осіб за неналежне медичне обслуговування засуджених та заподіяння шкоди здоро­в’ю засуджених. А найчастіше саме неналежні умови утримання засуджених є причиною захворювань.

Важливий аспект. Медична служба в місцях виконання покарань, фактично, підпорядковується адміністраціям кримінально-виконавчих установ. Правозахисники констатують, що медичним обслуговуванням маніпулюють із метою досягнення конкретних цілей. Воно втрачає функцію надання медичної допомоги засудженим і набуває номенклатурного, адміністративного забарвлення. Медичне втручання здійснюється з метою ізолювання, приборкання незгодних з діями адміністрації. І доки не буде створено медслужби, не підпорядкованої адміністраціям установ, медичні працівники залишатимуться залученими до процесу «виконання відбування покарання».

Самі працівники колоній називають головною проблемою цих установ туберкульоз. Останніми роками, констатують вони, істотно збільшилася кількість хворих на туберкульоз через переповнення в’язниць і відсутність належних санітарних умов для контролю над захворюваністю. Вужчає асортимент доступних ліків. В українських пенітенціарних закладах зростає кількість випадків полірезистентності до ліків проти туберкульозу. Водночас у службі охорони здоров’я пенітенціарної системи немає точних даних щодо масштабів цього явища. За оцінкою лікарів, приблизно 20% зареєстрованих в’язнів хворіють на тяжку форму туберкульозу, спричинену, зокрема, резистентністю до антибіотиків.

Дніпропетровське відділення Міжнародного товариства прав людини відвідало 10 установ виконання покарань, досліджуючи умови тримання хворих на туберкульоз. Група дійшла висновку, що умови, в яких перебувають хворі, – жорстокі й нелюдські. Переважна більшість хворих засуджених перебувають у приміщеннях, де на площі 60кв.м встановлено від 54 до 104 ліжок. Ліжка-нари розміщені у два яруси, закривають світло. На 100 хворих – п’ять умивальників та чотири «очка» без унітазів, будь-яких загородок чи дверей «фасаду». Брудні душові з чотирма душовими розбризкувачами та несправними кранами розміщені в темних приміщеннях, вода – тільки холодна. Лише 3% опитаних хворих насмілилися сказати, що в душових по півроку триває ремонт. Члени групи пересвідчилися, що якість їжі – незадовільна, а лікування хворих – недос­татнє. 30% відзначили, що ліки їм приносять родичі. 10% відзначили, що приймають ліки нерегулярно або ж не приймають зов­сім, хоча й мають у цьому потребу.

Право на працю

Основною тезою міжнародних нормативно-правових актів щодо праці засуджених є те, що праця не може бути рабською, повинна оплачуватися й не містити в собі ознак покарання та приниження. Тобто засудженого не можна карати працею.

Кримінально-виконавче законодавство України, на переконання правозахисників, залишає величезний простір для зловживань із боку адміністрації кримінально-виконавчих установ у питанні прав засуджених на працю та дос­тойний рівень її оплати. А практика виконання покарань свідчить, що ці можливості не залишилися поза увагою адміністрації.

Усі заходи та гарантії щодо виконання трудових обов’язків засудженими повинні відповідати аналогічним заходам, встановленим для осіб, які перебувають на волі. На практиці про це, звісно, смішно навіть говорити.

У міжнародних стандартах (Європейські в’язничні правила) правило щодо винагороди за працю сформульоване однозначно: за свою роботу в’язні повинні отримувати справедливу винагороду. Кримінально-виконавчим законодавством України встановлено виняток, який передбачає можливість безоплатного залучення засуджених до праці. Йдеться про випадки, коли засуджені працюють на роботах із благоустрою колоній та прилеглих територій, а також поліпшення житлово-побутових умов або на допоміжних роботах із забезпечення колоній продовольством. До цих робіт засуджені залучаються по черзі, в неробочий час і не більше як на дві години на день. Це положення українського законодавства порушує вимоги міжнародних актів і дає змогу взагалі позбавляти засудженого вільного часу. Адже, приміром, робота з благоустрою можлива у вільний від основної роботи час, а її тривалість саме й дорівнює максимально можливій тривалості вільного часу засудженого.

Ціла низка статей передбачає використання праці засуджених як покарання (ст. 68, 82, 132, 145 КВК). Це прямо суперечить міжнародним стандартам поводження з ув’язненими. Навіть таке стягнення, як «призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії», порушує вимоги Євро­пейських в’язничних правил, відповідно до яких ув’язнених не можна карати в дисциплінарному порядку роботою з обслуговування самої установи.
* * *

Певно, громадськості нелегко вплинути на ситуацію в місцях позбавлення волі. Але деякі засоби впливу все-таки є. Як же вони використовуються? Важливий механізм перевірки дотримання прав людини у місцях позбавлення волі – громадський контроль діяльності установ виконання покарань. Відповідно до ч.2 ст. 25 Кримінально-виконавчого кодексу, цю функцію покладено на спостережні комісії, що діють відповідно до Положення, ухваленого Кабміном.

Ці комісії існували з середини 60-х років, а останнім часом вони працювали здебільшого формально. У жодному державному органі України, стверджують дослідники, немає реальної картини фактичної діяльності спостережних комісій. Пов’язують таку ситуацію з тим, що ще на етапі ухвалення Положення не давало можливості створити ефективний механізм контролю установ департаменту, внаслідок чого громадський контроль установ департаменту фактично не діє. Протягом останнього року в установах департаменту сталися десятки надзвичайних подій, зокрема спроб в’язнів вчинити суїцид на знак протесту проти поганого поводження. Під час публічного обговорення цієї проблеми навіть згадок про спостережні комісії та їхню роль у дотриманні прав ув’язнених не було.

За даними регіональних під­розділів Міністерства праці та соціальної політики, в Україні є 657 спостережних комісій, в яких пра­цює понад 6400 осіб. Про результативність їхньої діяльності свідчить статистика виявлених ними порушень прав людини. Наприкінці минулого року організацією «Донецький меморіал» було направлено запит, у якому пропонувалося, зокрема, повідомити, скільки випадків порушення прав людини зафіксовано обласною комісією протягом року. Відповіді надіслали більше половини адресатів. За винятком Чернігівської області, де протягом року було зареєстровано 26 випадків порушення прав людини в установах виконання покарань, в решті областей не зафіксовано жодного… Очевидно, питання тут не в тому, що виконавчі установи Чернігівщини працюють найгірше, а в тому, що в інших областях не працює громадський контроль. Звісно, якщо говорити про причини такого ста­ну речей, то виникає низка питань щодо регламентації діяльності громадського контролю. Втім, поодинокі позитивні приклади свідчать, що навіть за наявних умов спостережні комісії мають можливість допомагати в захисті прав засуджених. Переважна більшість громадських організацій, які співпрацюють з установами системи, обмежують свою діяльність просвітництвом та благодійністю, наданням правової допомоги і посильною допомогою після звільнення, що, звісно, також дуже важливо. Така спрямованість дає змогу уникати конфліктів з адміністрацією установ. Водночас дослідники відзначають також неспроможність більшості громадських організацій здійснювати контроль на належному рівні, не перетворюючи його на виключно пошук негативу в діяльності установ виконання покарання.

“Дзеркало Тижня”, № 29 (757) 8 – 14 серпня 2009

Мабуть, ще не скоро українська міліція очиститься від садистів у законі, які в прямому значенні вибивають зізнання з людей. Ось вам свіжий приклад. 16 липня до неврологічного відділення Чернігівської міськлікарні №3 (на базі лікарні „ЧеЗаРи”) звернувся 25-річний чернігівець Григорій Атрощенко:

– О сьомій ранку 13 липня наш дільничний інспектор викликав мене до опорного пункту на вулиці Одинцова, 7-Б для розмови. Він назвав мені кілька прізвищ, спитав, чи знаю я цих людей, чи спілкуюся з ними. Я сказав, що не спілкуюся. Дільничний попросив підписати папір, де йшлося, що я ніякого відношення до знайденого на одній із вулиць обласного центру трупа не маю. Я підписав. Через деякий час до “опорки” під’їхали ще двоє чоловіків у цивільному. Вони попросили мене проїхати до Деснянського райвідділу міліції на Шевченка, 26, мовляв, є ще кілька запитань. Як виявилося, на свято Івана Купала в парку культури в якоїсь дівчини хтось украв рюкзак із мобільним телефоном. Оскільки я того вечора теж був у парку, то підозра чомусь упала на мене. Уже в райвідділі до двох міліціонерів приєдналися ще двоє. Мене завели в кабінет на першому поверсі. Знову питали про мобілку. Я пояснив, що ніякого відношення до крадіжки не маю. Тоді мене почали бити руками, ногами, гумовим кийком по спині та нижче попереку. Усі міліціонери були в цивільному, їхніх імен та прізвищ я не знаю. Хтось із них попросив знайомого з двору райвідділу подати через вікно арматуру. На руки під колінами мені наділи наручники, а арматуру просунули під ліктями й підвісили мене між двома столами. Так я провисів кілька годин. Коли починав кричати від не стерпного болю, мені на голову надівали целофановий пакет. Кілька разів били руками по голові. Протримали мене у райвідділі з восьмої ранку до п’ятої вечора. Потім відпустили, бо знайшли справжнього злодія. Мене ж попередили, що навіть якщо я буду скаржитися, то нічого не доведу. З райвідділу я пішов додому. Батьки були на роботі й про моє затримання нічого не знали.

Наступного дня Григорій не зміг підвестися. Його нудило, наморочилося в голові. З травмпункту, куди хлопця привів батько, його направили на стаціонарне лікування.

За словами завідувача неврологічного відділення Чернігівської міськлікарні №3, заслуженого лікаря України Віктора Янгеля, Григорій потрапив до лікарні зі струсом головного мозку, закритою черепно-мозковою травмою та численними забоями м’яких тканин.

– У хлопця також зафіксоване ішемічне ураження променевого нерва, – говорить лікар. – Через це він не може нічого втримати в руках. Скоріше за все, ураження викликане тривалим перебуванням в наручниках. Григорій лікуватиметься у нас приблизно два тижні. Ми рекомендували також оглянути його судмедексперту, оскільки травми, за словами Григорія, отримані у райвідділі міліції.

Батько Григорія Атрощенка написав заяву про побиття до міськпрокуратури.

Захотіли ми що можна дізнатись про цей інцидент і від начальника Деснянського райвідділу ВС підполковника міліції Володимира Реберга. Він був не багатослівним.

– Наші співробітники справді затримували Григорія Атрощенка, але вони у розмові зі мною заперечили факт його побиття. Я поінформований про звинувачення на адресу міліціонерів. Більше того, я звернуся до прокуратури, щоб їхні працівники провели детальне розслідування цієї справи. Якщо з’ясується, що травми Атрощенко отримав від рук міліціонерів, ніхто нікого покривати не буде.

За останньою інформацією, 27 липня проти п’ятьох співробітників Деснянського райвідділу міліції м.Чернігова, які причетні до цього побиття, було порушено кримінальну справу за ст. 365 (перевищення влади або службових повноважень) та ст.366 (службове підроблення) КК України. Всі вони вже звільнені з роботи.