Безпрецедентний випадок: трьох міліціонерів суд визнав винними в тортурах, які привели до смерті людини (офіційне звинувачення звучало так: перевищення службових повноважень, яке супроводилося насильством).

Це вже другий суд в Харкові над правоохоронцями-мучителями. Минулого тижня перемозі над недолюдками в погонах раділи співробітниці харківського плиткового заводу. Жінки стверджують, що співробітники Орджоникідзевського РВВС вибивали з них зізнання в кращих традиціях гестапо: катували, надіваючи на голову поліетиленові кульки, били… Районний суд справу проти міліціонерів закрив, але апеляційний постановив розглянути його заново.

А ось ще одна резонансна справа, слідство по якій тривало більше трьох років, вже отримало розв`язку. Надзвичайна подія сталася 8 грудня 2005 року. Цього дня 29-річний харків`янин Олег Дуніч був в одному з кафе на околиці Харкова. За сусідніми столиками відпочивали цивільні і міліціонери. Через дрібницю розгорілася сварка. Парубка оперативники вивели «поспілкуватися» на вулицю, а потім відвезли в Червонозаводський райвідділ. Через декілька годинників допиту йому стало погано. У невідкладну допомогу Олега доставили ледве живим, до полудня молодий чоловік помер від черепномозкової травми і внутрішнього крововиливу.

Судмедеексперти констатували, що на тілі Олега не було живого місця: перебиті ребра, шийні хребці, внутрішні органи. Правоохоронці ж наполягали, що привезли Олега в РВВС вже в такому стані. Правда, на всяк випадок оперативники звільнилися практично відразу після скандалу. А за час, поки йшло слідство, в райвідділі змінилося начальство.

Міська прокуратура, що розслідувала справу, пред`явила звинувачення трьом офіцерам лише в 2007 році. Їх відразу узяли під варту, а в цей понеділок суд виніс вирок: два колишніх “опери” отримали термін – по 6 років, третій – 9 років. Харківські правозахисники тріумфують: запевняють, що це одна з небагатьох справ, по якій слідство довело факт тортур в міліційних застінках.

– У практиці безкарності поставлена жирна крапка. За останні роки максимальним покаранням для співробітників міліції було звільнення. Прокуратура взагалі не порушувала кримінальні справи, або вони розвалювалися в суді, – говорить помічник міністра МВС з прав людини в Харківської області Юрій Чумак.

Втім, самі міліціонери сподіваються довести свою невинність і подаватимуть апеляцію.

Every 14th person living in Ukraine has experienced torture from police officers, with almost 100 thousand of such cases just in the last year. Radio Svoboda reports these figures as being reflected by the joint estimates made by the Ukrainian Helsinki Human Rights Union and other human rights organizations.

At the same time most of the victims are frightened to tell anybody because they don’t believe that the State is capable of protecting them from arbitrary lawlessness and revenge.
A specially created Internal Security Service of the Ministry of Internal Affairs [MIA] investigates crimes committed by law enforcement officers and punishes those guilty yet the amount of violence in police stations is not falling as a result.

Each year over 2.5 thousand people turn to the Internal Security Service alleging unlawful actions by the police. The actual number of cases of torture is several times higher. According to Kharkiv region Human Rights Assistant to the Minister of Internal Affairs Yury Chumak, a major reason is the feeling of impunity. If each victim stood up for their rights, aggression from police officers would become a thing of the past.

As reported here already, Svitlana Pomilyaiko and another woman colleague were subjected to torture after being taken in for questioning over the theft of two computers from their work. According to the women’s testimony, the two officers questioned them separately, trying to force both to make confessions
Svitlana Pomilyaiko recounts: “They hit me on the head and put a bag over my head. I bit through one and then they put another one on and I lost consciousness. They squeezed us with tweezers, placed us in a cell with criminals, demanding that we confess to the theft of the computers. We refused to admit to a crime we hadn’t committed. After eight hours they let us out in the city, beaten and exhausted, as calmly as though for them it was an everyday procedure.”

Svitlana took more than a month to recover, lost her job and remained with two children to look after, virtually without means to live on. She no longer believes in justice from the Ukrainian police and fears vengeance from her former tormenters.

Three officers have been dismissed and the proceedings against them are continuing. However this case is an exception since most officers who torture people get away with it, Yury Chumak says. He reiterates the danger of such impunity.

According to KHPG Co-Chair Yevhen Zakharov, a fundamental change in the principles of work of the law enforcement agencies is needed. He points out that the tradition of beating out confessions is long entrenched.

“The norms which demand that an investigator solves most crimes need to be abolished. In Europe the percentage of crimes solved is no higher than 40%” He stresses that it is unacceptable that police officers should be punished more for a low percentage of solved crimes than for rough treatment of suspects. In order to avoid problems, law enforcement officers don’t formalize the detention until they have beaten out a confession. In such cases, he notes, a person is tortured, yet there is no evidence that he or she was even in the police station.

However it also depends on the person detained, and human rights activists recommend that people immediate make use of their right to a phone call, as guaranteed by the Constitution. They should inform their relatives of where they are and ask them to get in touch with a lawyer. And they should refuse to answer any questions without a lawyer being present. This right is also guaranteed by law. Then torture will become simply impossible, they believe.

У Кіровограді загинув хлопець після двомісячного перебування у місцевому СІЗО. 22-річного Анатолія Левчуна правоохоронці доставили до лікарні 3 дні тому у критичному стані зі слідами побоїв на тілі. Він помер минулої ночі, так і не прийшовши до тями.

Мешканець Світловодська Анатолій Левчун потрапив до Кіровоградського СІЗО 8 квітня за звинуваченням у грабежі (ст. 187, частина 2) . Там він перебував впродовж 7 тижнів, а 29 травня хлопця непритомного відправили до реанімації, де він невдовзі помер. Що трапилось у СІЗО, достеменно невідомо, правоохоронці відмовчуються, а його мати Наталія у лікарні ледь упізнала свого сина.

Вона розповіла: «На грудях була п’ятірня синьо-червоного кольору, вся сідниця вже прогнила від пролежня, гнійний пролежень. Зуби заклякли, все позасихало, води йому не давали, зневоднення організму. Втрата у вазі десь кілограм 30 за останні два місяці. Спина вся червона, ноги, руки також червоні. Око передерте всередині, червоне, аж викотилось. Його винесли на носилках, без свідомості, напівголого».

Лікарі не дозволили зняти побої

Лікарі не дозволили батькам навіть сфотографувати синє тіло сина, мовляв, ваша заява буде розглядатись упродовж десяти днів. Хоча про сліди побоїв в історії хвороби йдеться, як і про набряк голови, запалення кількох внутрішніх органів, зокрема легень, психічний розлад, наркоманію. Втім останні обґрунтувати – нікому, зазначає мати, яка вже другий день шукає лікаря, котрий оглядав її сина.

«Костянтин Глібович – лікар, якому я гроші платила, якому я ліки купувала для Толі, який мені двічі на день пояснював, що все добре. Зараз він також трубку не піднімає», – каже вона.

«То били ми його чи не били?»

Лікарі справу Анатолія Левчуна наразі не коментують. Практично, така ж ситуація із правоохоронцями. В управлінні Державного департаменту виконання покарань в Кіровоградській області говорити на мікрофон відмовились і направили до міського СІЗО. Тут ми по телефону почули відповідь: «Ви можете зачекати? (Алло, Олександре Івановичу, тут телефонують із Радіо Свобода щодо цієї людини. Били ми його чи не били? Зрозумів!)… У нас є керівництво слідчого ізолятора, звертайтесь до нього, воно вам все пояснить».

Начальник Кіровоградського СІЗО Сергій Ботузов не відповідає на телефонні дзвінки. Ще до смерті Анатолія Левчука адвокат Олена Козярчук звернулась із заявою до органів прокуратури. Відповіді поки немає.

«Він на момент затримання був здоровою дитиною, явно все відбулося під час перебування у СІЗО. Ми будемо просити порушити кримінальну справу не тільки по факту побиття його, а ще й ненадання належної меддопомоги. Лікар, який вів його в СІЗО, начальник СІЗО відмовлялись давати інформацію про те, що вони можуть йому надати належну допомогу. Вони конкретизували його стан здоров’я як середньої тяжкості, хоча насправді він був особливо тяжкий», – зазначила Олена Козярчук.

Корумпована тюрма…

Ситуацію в пенітенціарній системі України правозахисники кваліфікують як надзвичайно тривожну. Майже щодня вони отримують повідомлення про знущання у тюрмах, катування чи самогубства ув’язнених. Зокрема, сьогодні з життям покінчив в’язень 35-ї колонії в Білій Церкві. Це через півтора місяця після останнього самогубства у цьому закладі, наголошує координатор Вінницької правозахисної групи Дмитро Гройсман.

«Жодного реагування з боку державного департаменту з питань виконання покарань чи прокуратури не існує. Причина – відсутність волі у держави навести лад у цій системі. Українська пенітенціарна система повністю корумпована», – каже Дмитро Гройсман.

Сьогодні депутати Верховної Ради України розглядали законопроект про зміни до кримінально-виконавчого кодексу. Зокрема, тут ідеться про заборону працівникам пенітенціарних закладів читати листування між засудженими та адвокатами. У Європі конфіденційність такого спілкування є нормою.

Представник Генерального секретаря Ради Європи з координації програм співробітництва в Україні Аке Петерсон закликав парламент прийняти в цілому низку законопроектів про протидію корупції, що чекають на остаточне схвалення з грудня 2006 року.

Завтра 4 червня у Верховній Раді України заплановано розгляд у другому читанні пакету антикорупційних законопроектів: проекту закону про засади запобігання та протидії корупції (№0876), проекту закону про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні правопорушення (№0875) та проекту закону про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень (№0877).

Ці проекти були підготовлені урядом України на виконання зобов’язань, що випливають з членства України в Раді Європи, внесені на розгляд парламенту Президентом України та доопрацьовані й рекомендовані до прийняття народними депутатами України – членами профільного парламентського комітету, що представляють усі парламентські фракції.

Як зазначив пан Петерсон, прийняття цих законопроектів є вкрай необхідним для зміцнення антикорупційної законодавчої бази в Україні, приведення її у відповідність до європейських стандартів і створення дієвих сучасних механізмів протидії корупції. Схвалення цих законопроектів є також умовою для набуття чинності для України Кримінальної конвенції Ради Європи про боротьбу з корупцією та Конвенції ООН проти корупції.

Зазначені законопроекти пройшли експертизу європейських фахівців та в цілому відповідають антикорупційним європейським стандартам. Крім того, до їх прийняття неодноразово закликала Парламентська Асамблея Ради Європи у рамках моніторингу виконання обов’язків та зобов’язань України. Прийняття антикорупційного пакету також є важливим з огляду на оцінювання України з боку Групи держав проти корупції (ГРЕКО).

За останній рік більш ніж на 20% зросла кількість зареєстрованих випадків торгівлі дітьми в Україні. Реальних випадків ймовірно ще більше. Найчастіше українських дітей продають у сексуальне рабство і для трудової експлуатації до Росії, Туреччини та Об’єднаних Арабських Еміратів, заявляють представники Міністерства внутрішніх справ. Європейський Союз спільно з українськими громадськими організаціями та правоохоронцями розпочав проект протидії торгівлі дітьми в Україні та реабілітації постраждалих. На яку допомогу можуть розраховувати жертви торгівлі дітьми в Україні?

Коли жительці Чернівців Аліні було 16 років, названі батьки відмовилися від неї. Обласні органи державної опіки влаштували її до технікуму, але за подальшою долею не простежили. Аліна стала жертвою торгівлі дітьми: її вивезли до Києва, де цілий місяць примушували надавати сексуальні послуги.

«До рук злочинців я потрапила шляхом обману, вони скористалися моєю знайомою, якій я довіряла, і через неї пропонували роботу в Києві нянечкою. Коли я вже була в потязі, сказали правду, залякали, шантажували. Я була там місяць, шукала можливості для порятунку. Тоді за допомогою одного з клієнтів  утекла. Коли охоронець заснув, ми з третього поверху викинули речі, спустилися до машини і поїхали звідти», – розповідає дівчина, яка стала об’єктом торгівлі.

Жахлива пригода з щасливим кінцем

Понад рік Аліні надавав допомогу реабілітаційний центр «Міжнародної організації з міграції», та громадське об’єднання «Сучасник», розповідає голова цього об’єднання Ельвіра Мручковська.

«Ці злочинці продали у сексуальне рабство 14 дівчат. Зараз вони постали перед судом… Аліна спочатку важко переживала те, що трапилося, не знала, куди йти, до кого звернутися по допомогу. Але вона пройшла тривалий курс психологічної, соціальної реабілітації та лікування. Зараз дівчині виповнилося 18 років, вона облаштувала своє особисте життя, готується до весілля й чекає на дитину», – говорить громадська активістка.

Допомога українським дітям – справа європейської ваги

Громадські ініціативи України з протидії торгівлі дітьми підтримала Європейська комісія, надавши для їх реалізації 600 тисяч євро. Про значення такої співпраці розповідає керівник програм соціального захисту представництва Єврокомісії в Україні Сергій Полюк.

«Україна не є річчю в собі, це частина Європи. І зараз, коли йдуть процеси зближення держав, спрощуються процедури перетину кордонів, торгівля дітьми стає загальноєвропейською проблемою, вирішувати яку ми маємо спільними зусиллями», – пояснює зацікавленість Євросоюзу у проблемах українських дітей.

За словами Сергія Полюка, робляться заходи, щоб стимулювати співпрацю в цьому напрямку урядових та неурядових організацій України та Європи, щоб наблизити за рівнем захисту особистих прав реального українця до реального європейця.

Понад 90% дітей, які стали жертвами торгівлі, не звертаються по допомогу і відмовляються свідчити проти своїх кривдників у суді, розповідає начальник відділу департаменту у справах неповнолітніх МВС України Володимир Ярошинський.

«Від початку року ми виявили 22 випадки торгівлі дітьми. Переважна більшість потерпілих – діти віком 16-17 років, яких змушували надавати сексуальні послуги. Злочинність у сфері торгівлі людьми дуже прихована, скільки таких випадків реально, сказати важко. Але ми вживаємо всіх розшукових та інших заходів для притягнення до кримінальної відповідальності всіх злочинців», – зазначив Володимир Ярошинський.

За останні 9 років у рамках європейських програм допомогу отримали 5639 українців, які стали жертвою торгівлі людьми, кожен десятий з них  неповнолітній.

“… Телекамери допомагають чесним людям залишатися чесними”
Ліо Майєрс, розробник систем безпеки та відеоспостереження компанії Mattel. З книги Наомі Кляйн “No Logo”

У 2004 році завдяки телекамерам хід виборчої кампанії було змінено після того, коли українці дізналися, що кремезний Віктор Федорович Янукович насправді – по-дитячому вразлива людина, здатна впасти у “колаптоїдний стан” від удару яйцем.

У 2009-му, завдяки 10 секундному відео, українці побачили іншу Юлію Тимошенко – знервовану і збентежену власною поразкою у багатоходовій комбінації зі створення “ширки”.

Наслідки такого болючого удару по іміджу Тимошенко напередодні президентської кампанії добре усвідомлюють в її оточенні. Але першими це зрозуміли на телеканалах, які пустили в ефір скандальний ролик “Пропало все!”. Їхні керівники не знайшов нічого кращого, ніж покарати своїх співробітників.

“Українська правда” залишає за рамками дискусії питання етичності вчинку журналістів, які показали “технічне відео” з Тимошенко на всю країну. Ми лише намагалися з’ясувати, чи виправданим є такий тиск на них після цієї події.

Як “Пропало все” потрапило до інтернету

Звернення Юлії Тимошенко з приводу розвалу “ширки” пролунало у прямому ефірі ввечері 7 червня – як реакція на заяву Віктора Януковича того ж дня про вихід з переговорного процесу.

За декілька годин прес-служба Кабміну звернулася до телеканалів з проханням протранслювати звернення Тимошенко. Спочатку планувалося, що заява піде в записі, проте підготовка тексту затягнулася настільки, що канали не встигали отримати касети зі зверненням. І в Кабміні вирішили пустити Тимошенко у прямому ефірі.

Прем’єр виступала у своєму кабінеті, а телевізійники транслювали його через спеціальний технічний канал для перегонів, яким користуються всі провідні телестудії. Тобто звернення Тимошенко у реальному часі могли записувати не один десяток телеканалів.

Зазвичай доефірні “репетиції” політиків перед камерами ніхто не бачить, бо картинку і звук включають тільки на початку прямого ефіру.

Але цього разу працівники Кабміну допустили технічну помилку. “Доефірну” кухню зі знервованою Тимошенко побачили в апаратних усіх телекомпаній, які приймали “перегон” з відео прем’єр-міністра.

Конфуз стався за півхвилини перед включенням Тимошенко в прямий ефір – на її суфлері зник текст заяви. Тоді вона й вимовила історичну фразу: “Пропало все!”.

Хтось спритний записав це видовище і того ж дня виклав у інтернет.

Сюжет миттєво розійшлося мережею. Вже наступного ранку ролик з Youtube поставила на сайт “Українська правда”. 10 секунд виступу Тимошенко підірвали інтернет, а вислів “Пропало все!” не цитував хіба що лінивий.

У понеділок, наступного дня після телезвернення Тимошенко, журналісти продовжили тему зриву “ширки” у своїх сюжетах і публікаціях. Три центральні канали – “1+1”, “Новий” та “Інтер” – використали у своїх випусках новин скандальне відео “Пропало все!”.

Пізніше з’ясувалося, що така витівка дорого коштувала декому з журналістів.

Якщо на “Інтері” нікого не чіпали, зважаючи на вороже ставлення його власників до Тимошенко, то на двох інших каналах влаштували справжній “розбір польотів”. Розпочався пошук винних і тиск на тих, хто з екранів телебачення показав “технічне відео” всій країні.

“Новий канал”: Перший – на вихід

Жертвою цієї історії став шеф-редактор “Репортера” на “Новому каналі” Володимир Павлюк. “Я особисто приймав рішення про те, що ролик піде в ефір. Після цього мені надійшов дзвінок від керівництва із запитанням: “Що сталося?”, – розповів Павлюк “Українській правді”.

За його словами, “виховну бесіду” з ним проводила голова правління “Нового каналу” Ірина Лисенко.

“Оскільки розмова була досить жорсткою, я сказав: якщо вам у такому варіанті потрібен час для роздумів, то думайте, а мене усуньте від виконання обов’язків. Керівництво подумало і повідомило – пишіть заяву про звільнення”, – зазначив Павлюк.

Від журналіста не приховували, що причиною його неприємностей став ролик “Пропало все!”. До інших сюжетів претензій у керівництва не було. “Розмова йшла тільки навколо ролика з Youtube з Тимошенко”, – пояснив Павлюк.

Екс-шеф-редактор новин на “Новому каналі” не знає, що змусило його колишніх керівників зайняти таку жорстку позицію. Але він припускає, що натиснули “згори”.

“Якщо вони відреагували одразу після випуску, їм, напевно, хтось поскаржився. Я не запитував, хто вимагав крові на каналі… Раніше таких жорстких вказівок, що показувати, а що – ні, не було. Були тільки побажання”, – додав Павлюк.

У свою чергу керівництво “Нового” підтвердило, що приводом для звільнення Павлюка став синхрон Тимошенко “Пропало все!”.

Голова правління “Нового каналу” Ірина Лисенко підтвердила “Українській правді” слова журналіста про те, що вона особисто попросила його написати заяву про звільнення.

“Те, що він допустив в ефірі – це неприйнятно! І він сам мені сказав, що зрозумів свою помилку”, – сказала вона.

Лисенко відкинула будь-який тиск на канал або на його співробітників ззовні.

“Це моє особисте переконання – усе, що пишеться на парканах, не повинно з’являтися на центральних каналах! Ніякого тиску ні з боку Кабміну, ні збоку когось іншого не було. Я вважаю, що це не був сюжет для новин”, – сказала вона про ролик з Тимошенко, показаний в ефірі “Репортера”.

Проте Павлюк стверджує, що раніше жодних застережень щодо використання матеріалів з інтернету у новинах не було. “Я вперше чую про таку політику. Її, мабуть, придумали після того, як я написав заяву”, – каже він.

“1+1”: Пропало ще не все

Вихід ролика “Пропало все” також спричинив скандал на “1+1”. Вже тиждень канал трусить від конфлікту, що стався між його гендиректором Олександром Ткаченком і керівником департаменту інформаційного та суспільно-політичного мовлення Наталею Катеринчук.

Працівники 1+1 розповіли “Українській правді”, що все почалося після появи “Пропало все!” в ефірі. Тоді Ткаченко зв’язався з Катеринчук за допомогою відеозв’язку – у той момент він перебував у своєму офісі на Майдані Незалежності, вона – у своєму кабінеті на Мельникова, 42.

Оскільки кабінет Катеринчук інтегрований у журналістський ньюзрум, простір якого розділений лише скляними перегородками, свідками розборок керівників каналу стали журналісти.

Один з них поділився з “Українською правдою” почутим: “Ткаченко не стримував своїх емоцій і кричав на свою підлеглу. Ткаченко був незадоволений саме тим сюжетом, до якого увійшов ролик з Тимошенко “Пропало все!”. Його претензії зводилися до того, що журналісти пустили в ефір технічну частину звернення прем’єра, на що начебто не мали права”.

Головною вимогою Ткаченка нібито було покарання всієї випускової групи ТСН, яка займалася підготовкою ефіру – аж до звільнення. На що Катеринчук відповіла, що цього робити не буде. Вона пообіцяла апелювати до власників каналу – корпорації CME.

Наступного дня після цієї публічної сварки Катеринчук взагалі пішла на лікарняний і до кінця тижня на каналі не з’являлася. За словами журналістів, конфлікт не вичерпано, і вони досі не знають про свою подальшу долю.

З інших джерел “Українській правді” стало відомо, що пізніше, спеціально для власників “1+1”, сюжет з казусом Тимошенко було розкадровано, перекладено англійською мовою і надіслано до закордонного офісу корпорації СМЕ.

Як розповідають джерела “Української правди” на 1+1, румунські представники СМЕ на каналі теж не погоджуються з жорсткою позицією Ткаченка.

Слід зазначити, що між головними менеджерами 1+1 – Ткаченко і Катеринчук – вже більше року триває конфлікт. І, можливо, кожен з них намагається використати цей випадок у своїй боротьбі і своїм конкурентом.

Якщо у випадку з “Новим каналом” ніхто не приховує мотивів нападок на журналістів, то керівники “1+1” взагалі відкидають існування будь-якого конфлікту.

Так, у коментарі “Українській правді” гендиректор групи компаній “1+1” Олександр Ткаченко заперечив тиск на журналістів.

“Це маячня! Розмов з приводу звільнення будь-кого через цей привід чи через якийсь інший не було”, – запевнив Ткаченко і додав, що не хоче коментувати “вислови анонімів”.

Водночас він підтвердив, що Наталія Катеринчук перебуває на лікарняному. При цьому гендиректор “1+1” спростував наявність будь-якого тиску на канал з боку Кабміну після показу тимошенкіного зізнання “Пропало все!”

“Я не вів розмов з приводу цього ролика. Але ми на постійному зв’язку, в тому числі і з прес-службою Кабміну, як і з іншими прес-службами. Ми періодично спілкуємось”, – сказав Ткаченко.

*** 

Оскільки історія з тиском на журналістів кидає тінь на команду Тимошенко, “Українська правда” звернулася до прес-секретаря Тимошенко Марини Сороки, але вона відмовилась від коментарів.

Проте в оточенні Тимошенко вже поговорюють про “змову” проти неї з метою дискредитації. Можливо, найближчим часом прем’єр зробить заяву саме з таким мессиджем і попросить власників каналів не чіпати журналістів. Публічно стати на бік ображених і “перевести стрілки” тиску на власників телеканалів – це було б цілком у стилі Тимошенко.

Водночас і припускати, що Тимошенко власноруч взялася за “зачистку” неслухняних журналістів, мабуть, було б перебільшенням.

Можливо, на ситуацію з роликом “Пропало все” наклалося одразу кілька факторів – невдоволення оточення прем’єра, внутрішня боротьба менеджменту з журналістами на каналах, бажання декого з керівництва продемонструвати свою лояльність до Тимошенко…

Але не побачити у цій історії ще одну загрозливу тенденцію для свободи слова було б наївністю.

Президентська кампанія дедалі сильніше створює політикам спокусу зробити екрани власними рупорами. Тим більше, що доріжка, протоптана у цьому напрямку у 2004 році, ще не встигла зарости.

У вересні минулого року українська влада формально зробила важливий крок до захисту прав інвалідів, підписавши на черговій сесії Генеральної Асамблеї ООН Конвенцію про права інвалідів та Факультативний протокол до неї. З цього приводу голова комітету Верховної Ради у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, голова Національної асамблеї інвалідів України Валерій Сушкевич на недавній прес-конференції зазначив: «Україна засвідчила запобігання дискримінації всіх форм інвалідності. На рівні цивілізованого світу ми визначили перехід від моделі милосердя до дотримання прав. Настав час подивитися на стан прав інвалідів і їх забезпечення в Україні».

Одна з основних вимог Конвенції — держави-учасниці беруть на себе зобов’язання виявляти та усувати перешкоди і бар’єри, які заважають доступності. Це стосується будівель, доріг, транспорту, інших зовнішніх та внутрішніх об’єктів, включаючи школи, житлові будинки, медичні заклади, робочі місця… ВР України залишилося виконати головне — ратифікувати Конвенцію та Факультативний протокол, а центральним і місцевим органам виконавчої влади забезпечити їх виконання.

Історія створення в Україні умов для безперешкодного доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до житлових будинків, громадських та виробничих об’єктів уже встиг­ла обрости сивою бородою. Цей обов’язок органів державної влади, підприємств, установ та організацій, незалежно від форми власності, було прописано у базовому Законі «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 року. У червні 2003 року Кабмін ухвалив програму «Забезпечення безперешкодного доступу…». Зрозуміло, виконувати її ніхто не поспішав.
І 1 червня 2005 року новообраний президент В.Ющен­ко видав свій перший «без­бар’єрний» указ, згідно з яким Кабміну було доручено до 1 листопада 2005 року «вжити заходів до забезпечення безумовного додержання центральними та місцевими органами виконавчої влади законодавства щодо створення належних умов для доступу інвалідів до об’єктів соціальної інфраструктури». Певну роботу в цьому було зроблено. Але чимало згаданих об’єктів пристосували до потреб інвалідів в аматорський спосіб. Перешкоди, не усунуті належним чином здоровими людьми, як і раніше, ускладнювали життя особам з різними захворюваннями.

18 грудня 2007 року за підсумками всеукраїнської наради «Безбар’єрна Україна» Віктор Ющенко видав другий указ — «Про додаткові невідкладні заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями». Цього разу Кабмін мав вжити відповідних заходів на виконання указу до 1 липня 2008 року, а також притягнути до відповідальності керівників центральних органів виконавчої влади за нестворення безбар’єрних умов для інвалідів. Але було б дуже цікаво знайти статистику про кількість покараних чиновників.

Програми забезпечення безперешкодного доступу інвалідів до соціальних та житлових об’єктів ухвалили і регіональні органи влади.

— Такий документ розробила Рів­ненська облдержадміністрація, а обласна рада його ухвалила ще 2005 року, — каже голова Рівненського обласного об’єднання Всеукраїнської організації «Союз організацій інвалідів України» та представник в області На­ціональної асамблеї інвалідів України Віктор Ольховик. — На жаль, тоді ця програма була розроблена без участі нашої громадської організації. За результатами моніторингу, проведеного 2008 року, програма недовиконана і тому її продовжено до 2011 року.

Чого коштує інвалідам дістатися в ряд установ та організацій, нещодавно на власній шкурі дізналися керівники області та міста Рівного. Голова обласної державної адміністрації Вік­тор Матчук і градоначальник обласно­го центру Володимир Хомко самі сіли в інвалідні візки і спробували потрапи­ти на них в ті соціальні об’єкти Рів­ного, яким немає альтернативи, — державну нотаріальну контору, обласну медико-соціальну експертну комісію, відділ квартобліку міського БТІ, один із міських ЖЕКів, поліклініку на Північному масиві та інші. Чиновники були прикро вражені — до більшості із цих об’єктів важко дістатися навіть здоровій людині. Наприклад, як потрапити в медико-соціальну експертну комісію, коли поріг високий, а двері вузькі? Схожу картину побачили в БТІ і в державній нотаріальній конторі. Відділ кварт­обліку розташований аж на четвертому поверсі. А в поліклініці збили пандус із дощок і написали, що він знахо­диться в реєстратурі… Після відвідин першими особами області та Рів­ного згаданих об’єктів порушення було усунуто. У ЖЕКу і поліклініці зробили нормальні пандуси. А там, де це виявилося неможливим, обладнали кнопку виклику. Наприклад, у дер­жав­ній нотаріальній конторі, у БТІ, в обласних дирекціях «Укрпошти» і Укртелекому до інваліда виходять люди і допомагають йому вирішити певне питання.

Тим часом керівники багатьох об’єктів безпосередньо в обласному центрі, куди не ступала нога можновладців, до інвалідів досі глухі. Як і раніше, залишаються недоступними п’ять із семи міських ЖЕКів, міські управління капітального будівництва, архітектури та містобудування. А в обласному і міському фондах соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, щоб зрозуміти призначення кнопки виклику, потрібно пройти у приміщення з багатьма східцями. За словами Віктора Ольховика, «серед вищих навчальних закладів лише один Інститут розвитку людини «Україна» пристосовано до потреб інвалідів з урахуванням державних будівельних норм. А на периферії ситуація взагалі сумна. Переважна більшість сільських рад, сільських будинків культури і шкіл не мають елементарного пристосування для проходження в них людей незрячих, з порушеннями опорно-рухового апарату. Те саме стосується об’єктів приватного бізнесу — магазинів, кафе, барів…»

Як на мене, повчальним у цій сфері є досвід Польщі. Коли в сусідній країні житловий будинок чи соціальна будівля не пристосовані до потреб інвалідів, то орган влади, виявивши недолік, оплачує добудову і виставляє її власникові рахунок. Тому господар зацікавлений власним коштом обладнати будинок чи соціальний об’єкт відповідно до потреб інвалідів — це йому обійдеться дешевше.

В Україні нові державні будівельні норми почали діяти з 1 травня 2007 року. Згідно з ними, всі новозбудовані об’єкти, які здаються в експлуатацію, реконструйовані, відреставровані, з проведеним капітальним ремонтом, мають бути доступні для маломобільних груп населення. Тим часом забудовникам вдається уникати забезпечення доступності!

Як? Думка заступника начальника інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Рівненській області Івана Дідули ставить більше запитань, аніж дає відповідей:

— Дотримання державних будівельних норм часто ігнорується, власне, на етапі складання проекту будинку. Їх не включають у проект. А комісія Укрінвестекспертизи дає висновок, що проект відповідає ДБН. І для нас це є основою контролю. У процесі прийняття будинку в експлуатацію інспекція вимагає звіту про забезпечення доступності. І відповідний комітет у більшості випадків його підписує. Чому? Бо там переважають представники органів влади та місцевого самоврядування. А вони підходять до цього формально. Тож коли представник громадської організації інвалідів наполягає на усуненні порушень, то будинок якось стараються зробити доступним для інвалідів, людей похилого віку, вагітних жінок та інших маломобільних груп, однак якість уже не та…

Забезпечення перевезення інвалідів громадським транспортом теж далеке від визначених вимог.

— Так, у Рівному діє міська громадська організація інвалідів із захворюваннями опорно-рухового апарату «Пора». Вона виграла грант, придбала мікроавтобус, переобладнала його підйомником і безплатно перевозить інвалідів, — наводить позитивний досвід Віктор Ольховик і водночас висловлює докір міській владі. — Торік міська рада закупила один тролейбус з низькою підлогою. Його вартість досить значна — 1 млн. 300 тис. грн., та й їздить він нечасто. А пропозиція громадських організацій інвалідів була інша — за ті ж кошти закупити чотири-п’ять автобусів, обладнавши їх підйомниками, або організувати службу таксі при міськвиконкомі чи територіальних центрах обслуговування інвалідів, яка перевозитиме інвалідів безплатно. Але до нас місто не прислухалося.

Центральні і місцеві органи влади в Україні усвідомлюють, що людям з обмеженими фізичними можливостями насамперед потрібно забезпечити безперешкодне пересування у просторі. Без цього безглуздо говорити про медичну, трудову реабілітацію, повну інтеграцію інвалідів у суспільство. Однак до кінця виконати свій обов’язок: реально забезпечити доступність або проконтролювати, щоб це зробили інші, — із цим якось постійно не виходить.

В Києві відбувся Круглий стіл на тему «Свобода вибору освіти в Україні. Розвиток приватної освіти», який став продовженням Робочого семінару з аналогічної тематики. Метою заходу було привернути увагу представників органів держаної влади на проблему незабезпеченості права українських батьків на свободу вибору освіти для своїх дітей, а також на складні законодавчі умови, запроваджені на сьогодні для сектору приватної освіти в Україні. Про це повідомляє Інститут релігійної свободи, м.Київ.

У ході Круглого столу була наведена статистика щодо приватної освіти в Україні, згідно до якої в приватних загальноосвітніх закладах навчається біля 1% школярів, що складає 180 тисяч дітей. Серед учнів київських приватних шкіл майже половина – це талановиті діти з малозабезпечених сімей і такі, які перебувають на диспансерному обліку, 15% – діти-інваліди, яких не навчає державна школа, 5% – сироти або напівсироти.

Виступаючи від імені організаторів, керівник Бюро УГКЦ священик Роман Небожук зауважив: “Розвиток приватного шкільництва – це перш за все можливість для батьків реалізувати своє право вибору освіти для власних дітей відповідно до своїх культурних, релігійних, національних та інших переконань”.

У заході взяли участь міжнародні експерти у сфері освіти, які поділились успішним досвідом діяльності приватних закладів освіти в Європі.

Голова групи радників ЮНЕСКО професор Жан де Груф (Бельгія) у своїй доповіді зауважив: “Освіта – це не тільки відповідальність держави, але й відповідальність громадянського суспільства, тому вона не є ексклюзивним правом держави, а в першу чергу правом і відповідальністю батьків за навчання та виховання своїх дітей”. Він також відзначив, що у Європі 90% відсотків приватного сектору освіти складають школи, засновані Церквами.

“Забезпечення конституційного права на освіту з боку держави може полягати й у сприянні неурядовому сектору освіти. Умови оподаткування державних і приватних шкіл мають бути рівними”, – вважає професор де Груф.

Продовжуючи дискусію, доктор Грасієн Лоуверс (Бельгія) представила досвід розвитку приватної освіти у низки європейських країн, в більшості яких частка шкіл приватної форми власності у десятки разів вища, ніж в Україні. Поряд з цим, у якості прикладу вона зауважила, що не зважаючи на те, що у Фінляндії сектор приватної освіти майже нерозвинутий, а державні школи забезпечують високу якість навчання, проте в цій країні спостерігається однин із найвищих показників суїцидів серед молоді та підлітків.

Доктор Лоуверс на завершення виступу підсумувала: “Роль релігійного чинника все більше збільшується в підходах до розвитку освітніх систем в Європі”. За її словами, через це держави Європи переглядають свою освітню політику, надаючи Церквам право засновувати навчальні заклади, які крім цього отримують повне чи часткове бюджетне фінансування державного компоненту освіти.

Доктор Вім Бос (Нідерланди) проілюстрував внесок християнських Церков у розвиток початкової та середньої освіти у його країні, де приватні школи складають 70%, з яких 30% належать римсько-католицьким та 25% – протестантським громадам.

“Малий відсоток учнів у приватних школах Україні пов’язаний з тим, що через несприятливі законодавчі умови останні поставлені на межу виживання”, – переконані в Асоціації приватних закладів освіти м.Києва.

У ході дискусії за круглим столом керівники приватних шкіл України звернули увагу присутніх представників органів державної влади на тому, що у бюджеті закладаються кошти на фінансування здобуття обов’язкової повної середньої освіти із розрахунку на кожну дитину відповідного віку. Таким же чином у бюджеті передбачаються кошти на забезпечення школярів підручниками. Проте на практиці державні кошти для навчання дітей освоюються за іншим принципом – відповідно до наявної мережі державних та комунальних навчальних закладів, що позбавляє вихованців приватних шкіл і належного мінімуму соціального забезпечення, і видрукуваних для них підручників.

Під час Круглого столу виступили також представники державної влади: голова Державного комітету України у справах національностей та релігій Юрій Решетніков, начальник Головного управління освіти і науки КМДА Лілія Гриневич, представник Міністерства освіти і науки України.

У своїй промові голова Держкомнацрелігій Юрій Решетніков зауважив, що як не парадоксально, проте в Україні приватні школи можуть заснувати представники національних меншин, які часто також представляють певне віросповідання, однак цього права позбавлені віруючі різних українських Церков. Продовжуючи цю тезу, він зауважив: “Євроінтеграція України повинна стати не лише красивим гаслом, а наповнитися реальним змістом, складатися з реальних реформ, зокрема в освітній сфері”.

На завершення заходу було вирішено, що розроблені українськими експертами пропозиції до чинного законодавства, будуть надіслані для врахування посадовим особам відповідних органів законодавчої та виконавчої влади України. Учасники Круглого столу позитивно оцінили вже поданий групою парламентарів до Верховної Ради України законопроект про надання релігійним організаціям права засновувати навчальні заклади державного стандарту освіти.

Організаторами Робочого семінару та Круглого столу виступили Бюро Української Греко-католицької Церкви для зв’язків з органами державної влади та Асоціація приватних закладів освіти м.Києва за фінансової підтримки Фундації «Socires» (Нідерланди).

Кличуть “кру-кру-кру, в чужині умру,

Заки море перелечу, крилонька зітру”

Щороку повертаються птахи на батьківщину. Тільки чомусь у моїй уяві не журавлі. Вони тільки відлітають – десь далеко за обрій. Нелогічно, звичайно, та й мова тут, власне, про інше – про політичні заклики, полеміку, галас про «Україну для українців». А за людською какофонією не відпускає інший крик, крик болю «в чужині умру». Автор цих слів, Богдан Лепкий, похований в Кракові. Його словами-реквіємом прощаються з українцями протягом десятиліть у Польщі, в Угорщині та за всіма морями.

Чи мають вибір всі українці, які нині проживають за кордоном? Можливо, теоретично, так, мають, але важко сказати. Про більшість українців, котрі опинилися після перемоги більшовиків у чужих країнах під час або після війни, пізніше через переслідування, жодного вибору не мали.

Даремно Богдан Червак разом із своїми соратниками з ВО «Свобода», намагається переконати людей, що гасло “Україна для українців” означало – та означає – лише одне: “Україна без окупантів”. Не сумніваюсь, що саме це мав на думці Микола Міхновський. Але, даруйте, коли в усіх європейських країнах, як тільки зростає безробіття та бідність, можна почути відповідні версії того самого гасла, при чому тут Міхновський? Чи прихильники ВО «Свобода», що хваляться своїми тісними зв’язками з ультраправими рухами в інших країнах, насправді вірять, що ті «колеги», якщо прийдуть до влади, створять труднощі виключно «небілим» та євреям? Глибоко помиляються. Так, коли інший сильно відрізняється, а ти не так, то його першим зачеплять, а тебе – другим. Коли немає праці, а це ти найбільше відрізняєшся, то це саме ти відбираєш робочі місця, і тому маєш повернутися додому.

А коли не можеш? Одна біженка з СРСР, дочка петлюрівця, «наважилась» критикувати політику уряду. Вона платила податки, мала право голосувати в країні, де нарешті знайшла притулок. А для співрозмовника все було просто:«Коли тобі не подобається, повертайся додому». Прихильники ВО «Свобода», очевидно, не знають, що це означає, коли нема куди повертатися. Можна їм позаздрити. Або просто шкодувати, що вони готові зрадити пам’ять тих, хто не міг цього не знати.
Здобуття незалежності дуже багато означало і в Україні, і для всіх українців за кордоном. Можна довго перераховувати помилки, часами доленосні, та втрачені шанси покінчити з деякими наслідками радянського режиму, але були й мудрі кроки. Громадянами незалежної України стали всі, хто в країні проживав, та й згодом було скасовано сумнозвісну графу про національність. Людина є громадянином України, а додаткову інформацію про себе нехай вона сама надає, якщо бажає. Так само є в усіх демократичних країнах, і ніхто через це не втрачає свою ідентичність, скоріше, навпаки.

Серед тих, хто прагнув незалежності для Україні, чи в УНР, чи в УПА, знайдете не тільки етнічних українців. У грудні 1991-го незалежність підтримали громадяни вже вільної України, незалежно від етнічного походження.

Як на мене, показовим є те, що та сила, яка найактивніше сьогодні агітує за відновлення графи про національність, так само як совєтська влада, ховається за гарні слова про право на самоідентифікацію.

Знаємо, що означало право на самовизначення, право на свої традиції за радянської влади. Нехай українські ансамблі роз’їжджають усім світом, показують, які гарні мають вишиванки, як добре співають, танцюють. Одне слово, як щасливо та вільно їм живеться у Радянському Союзі. Про таке культурне різноманіття, про такий собі хор дружних і гармонійних голосів свідчила саме графа про національність. А ті, хто фальшивив, тобто, намагався не тільки співати «Рушничок», але й розмовляти українською, говорити правду про дружні стосунки, мали проблеми. Як матимуть багато українців, тобто громадян вільної, демократичної України, якщо ВО «Свобода» прийде до влади. Хоча тут теж із словами не так уже й погано. Після скандального виступу Олега Тягнибока 2004 року, коли він ось так намалював майбутні перспективи: «Треба віддати Україну, нарешті, українцям. Оті молоді люди i ви, сивочолi, оце є та суміш, якої найбільше боїться москальсько-жидiвська мафія, яка сьогодні керує в Україні”, він та його соратники значно обережніше говорять. Тепер ВО «Свобода» тільки «за Українську Державу, в якій український народ посідатиме належне йому панівне становище». А за словами Андрія Іллєнка, «ми нічого не маємо проти меншин, поки вони не виступають за знищення української державності». Знаємо, хто в совєтській версії дійсності займався «антисоветской или антигосударственной деятельностью». А за цих самозваних «націоналістів»? Втім навіть між рядками не доводиться читати, адже на сайтах регіональних осередків партії все зрозуміло.

Все до болю знайоме. Тільки одне залишається таємницею – що це має спільного з націоналізмом? Точніше, спільного має багато, якщо керуємось поняттями совєтської пропаганди, як дедалі частіше роблять прокремлівські ЗМІ та їх соратники у Криму. Часами здається, що поштовхом для акцій ВО «Свобода» слугують ці вельми специфічні джерела. Чи випадково це – нехай інші вирішують. Я на об’єктивність не претендую. Не можу, коли для мене геть незрозуміло, як можна себе називати націоналістом, коли такої шкоди завдаєш своїй батьківщині, своєму народові (яким би вузьким було визначення цього слова).

За всіх інших проблем Україна була хіба не найбільш толерантною країною в регіоні. Попри грізні прогнози жодного кровопролиття 2004 року не було, та й розколу теж не сталося. Міжнародна спільнота дивилася на події зі щирим подивом та повагою. Чому деякі сили, особливо в Криму, роблять все, що можуть, аби розпалювати ворожнечу, – зрозуміло. Навіщо так званим націоналістам розколоти країну та зіпсувати її імідж у світі – просто не збагну.
Відносно шкоди можна не сумніватися. Олег Тягнибок може скільки завгодно розповідати про «світанок відродження Європи» Він переконає тільки скінхедів та інших ультраправих.
Вибори до Європарламенту засвідчили не зорю нового життя, а розгубленість людей в умовах жорстокої кризи. Саме в такі періоди люди шукають винних. Саме тоді набувають популярності радикальні течії, що пропонують примітивні гасла та спрощені відповіді на все. Ленін вміло вловив таку хвилину та її використав. Гітлер – не гірше. В Англії переважно у двох регіонах, що сильно постраждали через кризу, проголосували на виборах до Європарламенту та місцевих органів за ультраправу Британську Національну Партію (БНП). Винними для БНП тепер є «іммігранти», але варто відзначити, що один із двох нових європарламентарів від БНП Ендрю Бронс уперше приєднався до ультраправого руху 40 років тому. Національний соціалістичний рух заснували у день народження Гітлера, серед «націоналістичних акцій» представників руху були й підпали синагог. Про цей період ультраправого руху в Великобританії його «ветерани» теж вважають за краще промовчувати.
Аналогій безліч, але ситуація сьогодні не є такою катастрофічною. Після перемоги більшовиків ті, хто опинився у вигнанні, з розпачем зрозуміли, що західні інтелектуали захоплювались ідеями світлого майбутнього. Десятиріччями не бажали чути про Голодомор, Великий Терор, табори. У Німеччині ще задовго до війни переслідували людей, виганяли з роботи чи гірше – за повної бездіяльності чи мовчазної згоди нібито порядних людей.

У Великобританії цього разу до боротьби з темними силами долучились інтелектуали, релігійні діячі, ветерани Другої світової війни чи їхні діти. Чи своїм протистоянням вони порушують права своїх співвітчизників? Я вважаю, що ні. Ніхто не заперечує права кожного обрати кандидатів, котрим довіряють, чи права представників бути обраними. Проте, коли деякі політичні сили вдаються до примітивних гасел, пропонують заходи, що без жодних сумнівів призведуть до порушення прав громадян країн, і нахабно та брехливо називають це націоналізмом, на мій погляд, всі небайдужі люди мають обов’язок відстоювати правду, вимагати, щоби перестали ховатися за розпливчасті та лицемірні слова.

Наші рідні боролись за вільну та незалежну країну, багато хто поплатився життям чи вигнанням. Годі зраджувати пам’ять про них.

Жертвою законодавчих нововведень у галузі захисту суспільної моралі стануть друковані ЗМІ. У цьому переконані в Українській Асоціації видавців періодичної преси (УАВПП).

Видавці в Україні звернулися з протестом проти ухвалення змін до Кримінального кодексу до голів комітетів Парламенту, комітету з питань телебачення та радіомовлення, а також голів фракцій у Верховній Раді. Українська Асоціація видавців періодичної преси вбачає небезпеку для видавничого бізнесу в законодавчих нововведеннях, якими передбачено кримінальну відповідальність за порушення суспільної моралі. І закликає видавців підтримати протест і висвітлювати проблему, аби не допустити знищення ЗМІ під гаслом «захисту моралі».

«Ризик кримінальної відповідальності існує в першу чергу для журналістів та редакторів газет і журналів, що використовують зображення та матеріали еротичного змісту. Це так звані чоловічі та жіночі журнали, преса для молоді й просто розважальні видання» – сказав «Німецькій хвилі» юрист Асоціації Олександр Дяченко. Закон «Про захист суспільної моралі» – недосконалий, переконані в Асоціації. І вважають, що недоліки можуть спричинити несправедливе засудження представників преси й суттєво погіршити стан свободи слова в Україні. Крім того, переконані в УАВПП, законодавчі зміни є шкідливими для умов ведення видавничого бізнесу й для репутації українського медіа ринку в цілому.

За словами Дяченка, видавці сподіваються, що законопроект доопрацюють. «Неприпустимо обмежувати розповсюдження матеріалів, які читач свідомо обирає, купуючи газету чи журнал. Бо це порушення прав громадян та права на ведення підприємницької діяльності у видавничій сфері. До того ж такі обмеження є дискримінацією певних видів видань у порівнянні з іншими» – запевняє юрист УАВПП. Як він каже, законопроект жодним чином не поліпшує стан суспільної моралі. Надалі видавці обіцяють наполягати на обов’язковій співпраці законодавців з профільною асоціацією та окремими представниками преси, аби розроблені нормативні акти були ефективними для досягнення задекларованих цілей та не суперечили базовим правам громадян та підприємців.

Зараз Асоціація представляє 89 видавничих компаній, загалом її члени випускають понад 340 видань, серед яких щоденні та щотижневі газети, ділові, спеціалізовані та розважальні журнали, газети безкоштовних оголошень, довідники тощо.

Понад 10 років тому Україна проголосила курс на євроатлантичну інтеграцію, взявши на себе відповідні зобов’язання. Серед інших – і реформування правоохоронної та судової системи. Але і українські, і європейські фахівці нині стверджують, що процес реформ в Україні гальмується. Так, судова система України досі працює по-старому, стверджують експерти. Поліпшити повсякденну працю українських суддів, судового апарату в цілому має на меті проект, який здійснюють Україна та Євросоюз – під назвою «Прозорість та ефективність функціонування судової системи України».

Ініціатори згаданого проекту – а це Євросоюз, зокрема, Європейська комісія, а також Верховний Суд та Рада суддів України – назвали його «школою підвищення кваліфікації» для працівників судової гілки влади. Адже у першу чергу ідеться про навчання – семінари і тренінги, що їх проводили європейські експерти з питань судочинства за участю українських суддів та правозахисників.

На сьогодні, за даними Верховного Суду України, навчання пройшли майже 500 суддів і працівників апаратів судів у Київській, Львівській, Одеській і Харківській областях. Так, понад 100 суддів взяли участь у тренінгах із питань стратегічного планування та управління, а питання ефективної комунікації зацікавили майже 80 керівників апаратів судів. А понад 200 осіб – помічників суддів – працювали над питаннями професійної етики. Абсолютна більшість «учнів» дали високі оцінки тренінгам і тренерам, інформує прес-служба Академії суддів України.

Координатор проектів ЄС в Україні Окке Петерссон вважає, що найголовнішим під час навчання було побачити зацікавленість українських «учнів» у дослідженні, чи то вивченні «предмета».

В інтерв’ю Радіо Свобода пан Петерссон зазначив: «У правовій системі України так багато людей, які хочуть вчитись, які готові здійснювати реформи, що просто неможливо було оминути цю сферу нашою увагою, і не поділитись досвідом європейських держав. Досвідом як планування щоденної роботи, так і демократичного, антикорупційного реформування судової системи. Адже трапляється так, що у боротьбі за справедливість судова влада не може захистити від беззаконня навіть себе!»

Наближення українського судочинства до європейської практики

Чи насправді проект, запропонований Євросоюзом, може підвищити рівень професійності українських суддів? Так, переконані українські правозахисники, які виступали хто – тренером, хто – спостерігачем при здійсненні проекту. Голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров називає цей проект Євросоюзу «методичним посібником для реформи судочинства», адже: «суддям розповідають про підходи до судової справи в Європі, про міжнародні судові органи і так далі».

Варто також відзначити, що учасники семінарів і тренінгів визнали, що подібні заходи реально наближують українське судочинство до європейської практики. Серед найближчих планів у рамках проекту – продовжити семінари і видати посібники для суддів та працівників апарату з питань управління у судах, антикорупційних заходів, розробки «кодексу честі судді» тощо.

Відому російську правозахисницю та журналістку Наталію Естемірову (на фото) викрали у Грозному (столиця Чечні) 15 липня, о 8 годині 30 хвилин. Схопили й кинули у білі “Жигулі”. Через кілька годин її тіло знайшли неподалік села Газі-Юрт, у сусідній Інгушетії. Жінку вбили двома пострілами (обидва – смертельні) у серце і третім, контрольним – у голову. Машина, якою нелюди везли ще живу Естемірову в Інгушетію, проїхала кілька блокпостів, у тому числі й найголовніший блокпост “Кавказ”. Люди, які викрали Естемірову, мали відповідні “корочки”, наявність яких забороняла військовим оглядати автомобіль.

Убивство відомої правозахисниці, яка розповідала світу про систематичні викрадення та вбивства опозиційних чеченському президентові Рамзану Кадирову людей, сколихнуло весь світ. Голова російського “Меморіалу” Олег Орлов офіційно звинуватив у вбивстві Наталії Кадирова. “Меморіал” також повідомив, що повністю згортає свою діяльність на теренах Чечні.

Після смерті Естемірової головний редактор “Новой газеты” – найавторитетнішого опозиційного російського видання – Дмитро Муратов зізнався, що гострі публікації про “бєспрєдєл” влади в Чечні, які друкувалися в газеті, писала під псевдонімом Наталія Естемірова. Вона була найкращою подругою Анни Політковської – журналістки “Новой газеты”, яку вбили 7 жовтня 2006 року в Москві. Анна також спеціалізувалася на кавказькій тематиці, перебуваючи в Чечні, завжди зупинялася у Наталії. Вбивць Політковської досі не знайдено, хоча всі сліди вели до президента Чечні Кадирова, який не приховував своєї ненависті до московської журналістки.

Убивство обох відомих журналісток об’єднує і цинічне ставлення до цих вбивств російських президентів. Після вбивства Політковської тодішній російський президент Володимир Путін дозволив собі заявити: “Її загибель принесла більше шкоди державі, ніж її публікації”. Нинішній президент Росії Дмитро Медведєв, юрист за освітою, дозволив собі не кращі висловлювання. Коментуючи вбивство чеченської правозахисниці, він зазначив: “Ті, хто вчинив це злодійство, розраховували саме на те, що будуть озвучені примітивні і найбільш неприйнятні для влади версії”. Таким чином, президент прямо вказав слідству, які версії не слід навіть розглядати, бо вони “неприйнятні для влади”… Одразу ж після висловлювань Медведєва заступник міністра внутрішніх справ Росії Аркадій Еделєв озвучив вже “прийнятну” для влади версію — Естемірова, мовляв, стала жертвою грабіжників. Вона, казав правоохоронець, мала багато грошей, бо отримувала ґранти на Заході. Незрозуміло лише, чому грабіжники не вбили пограбовану на місці, а везли її через кілька блокпостів у сусідню республіку, чому не зняли з трупа годинник, не забрали гаманець з грошима…

У Кадирова були серйозні мотиви ненавидіти Естемірову, яка перейняла естафету правди від Політковської. Естемірова допомагала родичам зниклих у Чечні ворогів Кадирова вигравати процеси у Страсбурзькому суді. Найближча до Кадирова людина, його колишній керівник держбезпеки, а нині депутат Держдуми Росії Делімханов якось заявив: “Правозахисники – це ті ж терористи. І ми будемо вчиняти з ними за нашими законами”. За тими, які сформував своєю відомою фразою Путін – “Мочити в сортирах”…