За радянських часів усе було гранично просто. Якщо Партія ніколи не помиляється, то їй протистоять лише злочинці чи божевільні. Небажаючих визнати ексклюзивне право визначити єдиний правильний шлях вже не розстрілюють, саджають чи «лікують». Проте складається враження, що й у нинішньої влади зі розумінням плюралізму не все гаразд. Можливо, тому не можу позбутися з відчуття дежа вю. Щоправда, дивного в цьому мало, адже спостерігаємось за цілою низкою рімейків..
Почнемо з круглого столу про боротьбу з негативними змістом у ЗМІ, що відбувся 14 квітня Що новини, які декого обурюють своїм негативним змістом, не ті, що під час першого такого круглого столу в жовтні минулого року, не має значення. Негатив є негативом. Привертають увагу деякі інші відмінності. Півроку тому все відбулось з ініціативи політиків, натомість недавню зустріч офіційно ініціювали громадська організація «Українська громада» та інформаційний ресурс «Хорошие новости». Голова Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (НЕК) Василь Костицький офіційно тільки приймав участь в обох заходах. Різнилися ці зустрічі й реакцією представників ЗМІ. Вони вже не мовчали: – лунали цілком конкретні звинувачення в спробах увести цензуру.

А саме цей момент насторожує та спонукає повернутися до дивовижної боротьби нібито за суспільну мораль. З одного боку, можна привітати пробудження зі сну українських журналістів. Коли йдеться про свободу, пильність вкрай рідко буває зайвою, та гадаю, політики не скликали жовтневий круглий стіл аби просто наганяти на представників ЗМІ нудьгу.

Але чому влаштували рімейк, який мав усі шанси провалитися? Звісно, підправили деякі особливо безглузді моменти: політики вже нібито ні при чому, а ініціатива, так би мовити, «знизу». Та й деякі дивні збіги, які принаймні мене збентежили у ці перші місяці боротьби з негативом, зокрема, дослідження, що ніби вказують на підтримку народом цензури, та перестороги щодо згубних наслідків для психічного та фізичного здоров’я, тепер фактично на порядку денному. Запитання викликає й недавно розміщений на сайті НЕК лист з безумовно позитивним змістом від якогось «правозахисника».

Повернусь до всіх «підтверджень» суспільної підтримки, пересторог психологів та обґрунтування в «міжнародному кримінальному праві» діяльності НЕК, але спочатку хотілось би кілька моментів уточнити. З одного боку, п. Костицький нарікає, що його позицію перекручують. З іншого, як на круглому столі, так і в листі на сайті, лунають досить образливі звинувачення на адресу критиків діяльності НЕК. Слова п. Костицького передають і на сайті одного з організаторів заходу («Хорошие новости»), а в разі будь-яких сумнівів щодо моїх мотивів, або «замовного характеру» критики, просила би висунути конкретні звинувачення, й їх розглянемо, скоріше в суді.

В одному я погоджуюсь із п. Костицьким. Держава дійсно має втрутитися в роботу ЗМІ, хоча не «з метою гармонізації поданих ними новин і сюжетів» (що б це ні означало людською мовою), а з метою дотримання законодавства та захисту людей. Пан Костицький проявляє виняткову активність, й постійно наголошує на необхідності протидіяти пропагуванню ненависті та ксенофобії, що так само забороняється, як і порнографія. Проте він ані разу не звертав увагу на досить багато конкретних видань, які порушують ст. 161 ККУ, поширюють брехню та розпалюють ворожнечу. Вже рік висить, на сайті «Кримської правди» стаття проти одної етнічної групи в Криму («Принесенные ветром»). Не може він не знати, адже весь час протестуємо, та двічі заяву до прокуратури написали з вимогою порушити кримінальну справу за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, а статтю не прибирають. Пан посадовець мовчить. Він скаже, що чекає на включення НЕК до переліку державних установ, які здійснюють судово-експертну діяльність за фактом розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті. Його комісія й зараз не може здійснювати судово-експертну діяльність за фактом порнографії, але тут вона якраз не мовчить.

Я спокійно ставлюсь до розумних та обґрунтованих обмежень свободи слова. Один відомий американський суддя колись пояснив, що свобода слова не дає права крикнути «пожежа» в переповненому театрі (якщо, звісно, нічого не горить!). Як на мене, повинні бути обмеження в ЗМІ та Інтернеті для тих, хто кричить, що винувата в пожежі або в будь-яких інших негараздах певна група людей за расовою, релігійною та іншою ознакою, хто нахабно бреше та підпалює ворожнечу. З огляду на ризики, вважаю, що краще, коли відповідальність за те бере на себе суспільство, та й зрештою ЗМІ, а не держава. Багато публікацій явно ксенофобського характеру в українських ЗМІ просто немислимі в країнах ЕС. Чи ЗМІ в цих країнах дбають про суспільну мораль, чи керуються економічними міркуваннями (не хочуть збанкрутувати), мене не сильно обходить. Треба розвивати роль громадського осуду, а не збільшувати втручання держави. Залишаться ситуації, коли державні чи правоохоронні органи муситимуть втрутитися. Али їхні дії повинні бути чітко врегульовані та передбачувані. А тут, даруйте, хто би міг передбачити, що державний орган вбачить загрозу для суспільної моралі (та й національної безпеки) в романі відомого українського письменника чи навіть справжній порнографії (якщо не дитячій, яка має жорстко каратися), а не в цілеспрямованому розпалюванні ворожнечі проти певної етнічної групи? Так само важко передбачити «рецепт» у обмеженні негативних новин.

Пан Костицький послався на результати дослідження, яке нібито довело, що народ підтримує цензуру. Таке просте тлумачення, на мій погляд, не є обґрунтованим, і шкодую, що підхопили оцю версію майже всі ЗМІ. Обробити інформацію треба, а не проковтнути, щоб виплювати в перекрученій формі. Два рази за останні півроку чуємо, що народ тільки і мріє про введення цензури, хоча насправді з’ясували, що люди підтримують якісь обмеження сцен насильства, жорстокості, сексу, тощо. Я мусила би так само відповісти, бо теж не хочу, щоб діти деякі речі дивилися, і щоб мене попереджали про надмірне насильство. Не знаю, для кого Інститут ім. Горшеніна проводить свої опитування, але радила би включити запитання, чи хочуть обмеження будь-яких новин з приводу їх негативного змісту, і я переконана, що результат буде іншим. Досить багато залежить від самих запитань, та й від того, як нам подають результати. Шкода, що ЗМІ кинулись трубити про «цензуру», а дуже мало уваги звертали на ще одне дослідження, де відразу повідомляють, хто воно проводилось Центром Разумкова в рамках проекту «Дому свободи Україна»
Треба надзвичайно чітко визначати терміни, як п. Костицький повинен знати. Він також посилається на ст.ст. 3 та 27 Конституції , що, на його думку, уможливлюють контроль над діяльністю ЗМІ. Він цитує фразу «безпека громадян є обов’язком держави», й каже: «Щодо негативу, держава просто не може мовчати в цій ситуації. І мовчання в державі – це злочин перед суспільством, порушення її конституційного обов’язку».

Що мовчання може бути злочином, не підлягає сумніву. Саме таким злочинцем була совєтська влада 23 роки тому, коли замовчувала беззаперечно негативну інформацію про Чорнобильську аварію. Партійні посадовці відправили своїх дітей в Москву та інших на вулицю, аби ті – в позитивному дусі – відсвяткували Перше травня.

Щодо нинішньої кризи теж маю істотні застереження. Держава може скільки завгодно намагатися не розмовляти про масштаб кризи, неефективність заходів – або скоріше їх відсутність з приводу неспроможності політиків хоча б на деякий час відкласти свою вбивчу боротьбу за владу. Кому це допоможе? До речі, в усіх західних ЗМІ уже давно висловлюють здивування, що українській владі так начхати на народ та майбутнє країни. Отже, замість антикризових заходів у державі, наступного разу МФВ покажуть антикризовий позитивізм у ЗМІ?!

З п. психологом тільки переконаний мазохіст не погодиться щодо негативного впливу негативу. Але висновки, які вона собі робить, є її особистою думкою, яку багато психологів не поділяють. Її запитання: «Яка мета цієї інформації?» за своїм змістом нагадало риторичне запитання дворічної давності голови Держкомархіву Ольги Гінзбург – чому маємо знати про злочини комуністичного режиму? Я тоді відповіла, що це моя родина, рідні мільйонів, й що маємо право та обов’язок знати. Щодо права та обов’язку відповіла би так само й тут.

Інформація дає нам можливість зрозуміти, кому маємо довіряти, кому ні, та й вимагати, щоб ті, хто повинен керувати країною, не тільки налаштовували свої політичні та бізнесові інтереси, а й служили виборцям. Зроблю тільки одне надзвичайно важливе уточнення: інформація може лежати мертвим капіталом, або відволікати увагу від головного, коли її не обробляємо. Тут я сама вважаю, що українські ЗМІ мали би сумлінніше та більш професійно виконувати свої обов’язки. Ставити більше запитань, наприклад, зокрема, щодо джерел інформації та ймовірних мотивів тих, хто її подає. Можна було б безліч проблем уникнути.
Раджу читачеві ознайомитися зі «позитивним змістом» сайтів організаторів другого столу: http://ukrhromada.org/ та http://www.horoshienovosti.com.ua Повинна визнати, що далеко не все, що шукала, знайшла. З першого погляду інформації купа, та грошей не пошкодували.. Але на одному сайті взагалі не зрозуміло, коли все розпочалось, та хто це «все» фінансує, а на другому нібито інформації достатньо, але про конкретні джерела фінансової підтримки так і не дізналась. Зате серед медіа-партнерів знайшла «Народний оглядач», чого відверто не розумію. Про який «позитивний зміст» йдеться, коли партнером є сайт, де майже щодня публікують тексти ксенофобського чи антисемітського характеру?

Повертаючись до запитання щодо мети інформації, додала би ще одну. За педантизм перепрошую, але хочеться знати, що ж відбулося. З цієї точки зору у висвітленні круглого столу, яке можна прочитати тут: http://www.horoshienovosti.com.ua/?id=6&text= 889,  чогось, м’яко кажучи, не вистачає, хоча позитиву, безумовно, більше.
Щодо листа, який висить на сайті НЕК, маю цілу низку запитань, і не в останню чергу, чому таку маячню оприлюднили. Ставити запитання, до речі, завжди варто, бо змушує нас бути насторожі, коли раціональної відповіді немає. Гадаю, розраховували на те, що далі перших абзаців ніхто не буде читати. Прочитати дійсно важко, мені вдалось хіба що з третього разу.

Звичайно, приємно, коли хтось висловлює повагу до тебе як до Людини та Особистості. Але коли автор листа пише, що він є представником в Україні «Международного общества прав человека (ООН)», дуже хотілось би знати, що для нього означають літери ООН, бо це шановне товариство не належить до структури Організації Об’єднаних Націй. Не завадило би знати, що це (та звідки у нього) за «специальное программное обеспечение», за допомогою якого він проаналізував зміст критики НЕК «с целью изучения психологического состояния того или иного автора в момент написания материала, выявления скрытых подсознательных внушений в тексте того или иного материала, направленных на создание у читающей аудитории необходимой автору реакции». Варто зазначити, що п. Гальченко дійшов висновку, що вся критика носить замовний характер.

Далі він береться за правозахисні організації, та починає ніби цитувати міжнародні документи. Де він узяв свій російський переклад, не могла дізнатися, але в англійських оригіналах елементарно відсутні вказівки НУО, про які він пише. Один заголовок, щоправда, знайшла, коли із здивуванням намагалась збагнути, звідки у нього ось таке: «К преступлениям против здоровья населения и общественной нравственности в международном уголовном праве наряду с прочими относятся: • посягательства на культурные ценности народов, интересы общественной нравственности, как исторически сложившейся совокупности правил поведения»
Виявилось, що тут п. «правозахисник» сплутав міжнародне кримінальне право зі главою 25 КК Російської Федерації

Чому пишу так багато про цей лист? Почасти тому, що хтось явно намагається створити враження, що правозахисні організації мають триматися далі від питань щодо діяльності НЕК та закликів до обмежень негативу в ЗМІ, і обґрунтовує таку дивну позицію ще дивнішими «тлумаченнями» міжнародних документів. Інформація потрібна й для того, щоб стало зрозумілим, : смілий висновок пана Гальченка щодо ролі НЕК має підлягати щонайменш ретельній перевірці.
Та й тому, що, на моє глибоке переконання, треба ставитися з повагою до людей, а не намагатися їх обдурювати та їх свідомістю маніпулювати з метою, яка – за визначенням – не може знайти виправдання в демократичному суспільстві.

Жодна соціальна служба не може точно вказати цифру, скільки українців працюють за кордоном. Адже на кожного, хто працює легально, припадає два-три нелегали. В Україну ці люди повертаються з грошима, але без жодних гарантій – офіційно вони не працювали, тому про пенсію чи допомогу з безробіття можна забути. Аби врегулювати цю проблему, уряд прийняв постанову, якою трудовим мігрантам дозволили перейти на спрощену систему оподаткування – сплачувати 200 гривень на місяць та мати такі ж права, як люди, які працюють в Україні. Детальніше про нововведення розповіла голова Держкомпідприємництва Олександра Кужель.

Люди, які працюють за кордоном нелегально, не мають ні страхового стажу, ні пенсійного. Але це не єдина проблема. Коли вони повертаються додому і хочуть придбати офіс, квартиру, тоді, відповідно до закону, вони повинні подати декларацію про доходи. Щоб не було переслідувань, я вмовила прем’єра, незважаючи на протидію податкової, дати можливість людям, які працюють за межами України, легалізувати свої доходи. Наприклад, людина за рік заробила 20 тисяч євро. Ці гроші везуть в Україну у шкарпетках, ліфчиках, ховають в автобусах з передачами, їх конфісковують на митниці. Перераховувати офіційно через банки заробітчани бояться, бо це відслідковується. Тепер, сплачуючи добровільно близько 250 євро на рік, людина матиме і соціальні гарантії, і легалізує свої доходи. Гроші можна буде перерахувати через державні банки. Коли кажуть, що ми хочемо стягнути додаткові податки, – це брехня. Ця постанова – не спроба стягнути податки з цих людей, а допомогти їм. І трудовим емігрантам самим вирішувати, погоджуватись на цю пропозицію чи ні. Людина приймає рішення добровільно.

– Як заробітчанин, що зараз перебуває за кордоном, може оформити свідоцтво платника єдиного податку?

– У нашій постанові цю процедуру виписано крок за кроком. Людям не треба приїжджати додому. Вони надсилають довіреність кому завгодно в Україні, а вже та людина зможе це зробити, за спрощеною процедурою за місцем проживання. Крім того, заробітчанам не доведеться робити звітність, як підприємцям, що працюють в Україні. Людина може одноразово сплатити усю суму за рік, а може платити помісячно.

– Тобто їм не доведеться окремо сплачувати єдиний податок, а окремо – у Пенсійний фонд?

– Ні. Це все йде у сумі. На прохання заробітчан ми прийняли пояснення до цієї постанови, де вказали, що усі, хто працює офіційно, підпадає під конвенцію (договір про уникнення подвійного оподаткування). По-друге, трудові мігранти переходять на спрощену систему оподаткування виключно добровільно. По-третє, пояснили, як розподіляються ці кошти. Я тепер відповідаю за мігрантів, і маю провести зустрічі з заробітчанами в Італії, Іспанії, Португалії та записати усі проблеми, які їх хвилюють. Ця постанова дала нам можливість побачити, який пласт проблем пов’язаний з людьми, які працюють за кордоном. Ми уже віддали у Верховну Раду закон щодо нерівності правил. Сьогодні іноземець може в’їхати на авто в Україну на 90 діб, а наш заробітчанин – на десять. Якщо помирає людина, її труну везуть за вартістю багажу, а це у п’ять-шість разів дорожче, ніж перевезення людини. Людина, яка офіційно працює в Італії, не може отримувати там пенсію. Не тому, що італійський уряд не хоче, а тому, що наше МЗС досі не підготувало відповідної конвенції… Але ж навіть якщо у якійсь країні працює один українець – держава повинна займатися його проблемами.

– Нещодавно уряд збільшив внески до Пенсійного фонду і з українських підприємців, які працюють на єдиному податку. Це пов’язано з браком коштів у ПФ?

– Сьогодні, коли мінімальна зарплата 627 гривень, у платників єдиного податку нараховується на пенсію 80 гривень. І ніхто їм чесно не сказав, що поки вони сплачують менший пенсійний внесок, їм нараховують пропорційно пенсійний стаж. Тобто 80 гривень – п’ять місяців пенсійного стажу. До того ж варто розуміти, що внесок у ПФ – це не податок, який йде у бюджет, а особистий внесок, який зараховується на власний пенсійний рахунок платника. Самі підприємці не проти більше сплачувати у ПФ. Єдине прохання, з яким вони до нас звернулися, – щоб можна було єдиним платіжним документом сплачувати єдиний податок і 124 гривні пенсійного внеску. Хочу наголосити, що я завжди готова давати відповіді на усі запитання, які хвилюють чи то заробітчан, чи то підприємців. Тому питання можна надсилати мені на електронну адресу [email protected] або телефонувати за номером 8050 46-96-391 . Єдине прохання – не телефонувати посеред ночі.

Пасивна позиція України у вирішенні Придністровської проблеми та стосунків з Молдовою сприяє асиміляції молдовських українців та призводить до зневаги їхніх прав.

Таким є один з висновків за першими результатами комплексного дослідження «Придністровська проблема: погляд з України», яке провели Група стратегічних та безпекових студій та Інститут демократії ім. Пилипа Орлика.

Тисячі українців в Молдові піддаються дискримінації за національною ознакою під час призначення на ключові посади та задоволення їхніх національних потреб, зазначив експерт Групи стратегічних та безпекових студій Ярослав Матійчек: «Відбувається дивна асиміляція українців навіть не в молдовське, а в російськомовне культурне середовище. Це не йде на користь розвиткові ані України, ані самої Молдови».

Преса ігнорує тему Придністров’я

Інші експерти зазначили, що вирішенню двосторонніх проблем заважає за ангажованість експертів, політизація проблем та недооцінка ролі української громади Молдови, яка могла б виступати в ролі єднальної ланки для двох берегів Дністра. За оцінками учасників дослідження, українська преса або іґнорує проблему придністровського «замороженого» конфлікту та проблеми у відносинах України з Молдовою, або передруковує повідомлення на цю тему російських ЗМІ. Що спричиняє байдужість до цієї проблеми українського суспільства та політиків.

Сучасні конституційні процеси в Україні характеризуються не лише своєю неоднозначністю, а й динамічністю. Йдеться не тільки про їх політико-правовий вимір, а передусім про розширення кола суб’єктів конституційно-правових відносин і оптимізацію їх правового статусу, удосконалення існуючих і утвердження нових інститутів держави і інститутів громадянського суспільства, котрі трансформуються з політичної у конституційно-правову площину й, тим самим, збагачують систему конституційного права та знаходять своє логічне продовження в системі чинного законодавства України.

Розвиваючи думку про розширення кола учасників конституційних правовідносин не можна обійти увагою й таку визначальну тенденцію сучасного вітчизняного правотворення, як унормування конституційної правосуб’єктності інститутів громадянського суспільства. Тобто, теоретичний дискурс попередніх років про необхідність взаємодії держави і громадянського суспільства отримав своє продовження в законодавчому закріпленні принципів і форм такої співпраці, а самі інститути громадянського суспільства подолали усталений стереотип своєї аморфності й трансформуються в повноцінних суб’єктів конституційного права України.

Зазначена тенденція знаходить своє відображення й у теоретичних напрацюваннях українських правознавців. Зокрема, до суб’єктів конституційно-правових відносин нині прийнято відносити: 1) спільноти (народ, нація, національні меншини, корінні народності, територіальні громади тощо); 2) держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, депутати, службові та посадові особи; 3) політичні партії, громадські організації та блоки (асоціації); 4) громадяни України, іноземці, особи без громадянства, біженці; 5) підприємства, установи, організації; 6) міжнародні органи і організації; 7) органи самоорганізації населення; 8) засоби масової інформації. 1

Враховуючи останні новації в чинному законодавстві, заслуговують на особливу увагу ті суб’єкти конституційно-правових відносин, що відносяться до інститутів громадянського суспільства.

Конституція України закріплює вихідний принцип громадянського суспільства, згідно з яким суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (частина перша статті 15).

Отже, громадянське суспільство можна розглядати як самоорганізовану і саморегульовану сферу публічно-правових відносин у державі, утворювану вільними і рівними індивідами та створеними ними об’єднаннями громадян, які функціонують, формуючи соціальний капітал та здійснюючи контроль за органами державної влади, служать підґрунтям демократії та визначальним чинником у розбудові правової держави. Тобто, громадянське суспільство не може ототожнюватися з якимось одним суб’єктом публічно-правових відносин, оскільки ця категорія позначує передусім систему суспільних відносин, які виникають, змінюються та припиняються між множиною їх різнопорядкових учасників.

Як відомо, розвинуте громадянське суспільство є невід’ємною складовою всіх демократичних правових держав світу. Очевидно, і навіть аксіоматично, що сильна держава неможлива без розвиненого громадянського суспільства, але громадянське суспільство та його інститути стають дієвим чинником державотворення лише за умови конструктивного та соціально відповідального діалогу з державою в межах правового поля. Отже, закономірним буде висновок, що в правовій державі суспільні відносини, які охоплює категорія “громадянське суспільство”, мають ґрунтуватися на праві й, відповідно, бути правовідносинами, спрямованими на забезпечення легітимних прав і інтересів усіх суб’єктів і інститутів цього громадянського суспільства.

Прийнято вважати, що в основі розвинутого громадянського суспільства лежить активна діяльність інститутів громадянського суспільства. При цьому, термін “інститути громадянського суспільства” є настільки поширеним, що має декілька значень. Під ним розуміють: суб’єктів, які в процесі свої діяльності формують суспільні відносини, спрямовані на утвердження громадянського суспільства; інститути, які об’єднують у своєму складі норми конституційного та інших галузей права, що регулюють суспільні відносини у відповідній сфері і виступають складовими елементами багатовимірної системи конституційного права України; узагальнюючу назву для всіх упорядкованих і структурованих виявів громадянського суспільства тощо. Всі ці підходи заслуговують на увагу і, одночасно, жоден із них не має монополії на істину.

Разом із тим, логічним, хоча й не остаточним завершенням будь-якої правової дискусії, є унормування її предмету в чинному законодавстві. До недавнього часу, дефініція “інститут громадянського суспільства” не була унормованою в законах і підзаконних актах України, що породжувало певні проблеми в конституційній правотворчій і правозастосовній діяльності.

Упродовж 2008 року силами співробітників Департаменту конституційного та адміністративного права, інших департаментів Міністерства юстиції України, представників центральних органів виконавчої влади, науковців, представників громадських організацій і інших інститутів громадянського суспільства з метою створення належних умов для участі громадськості у формуванні та реалізації державної правової політики було розроблено “Порядок сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади”, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р. № 976. 2 Важливим здобутком цього нормативно-правового акта, окрім реалізації вище зазначеної мети, стало унормування інститутів громадянського суспільства.

Відповідно до абзацу другого пункту 2 Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р. № 976, до інститутів громадянського суспільства віднесено: громадські організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні і релігійні організації, органи самоорганізації населення, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства.

Таким чином, уперше в історії державотворення та правотворення незалежної Україні інститути громадянського суспільства перестали бути виключно філософською чи політологічною категорією, а були унормовані як система суб’єктів, наділених правами і обов’язками щодо відстоювання своїх легітимних інтересів у процесі подальшої розбудови громадянського суспільства в Україні та участі в управлінні державними справами, зокрема, у формуванні та реалізації державної правової політики.

Визначальними для ідентифікації правосуб’єктності інститутів громадянського суспільства є правові форми їх діяльності. Так, особливого значення набуває проблема взаємодії інститутів громадянського суспільства з органами державної влади України. Нині ця взаємодія відбувається у таких правових формах, як: участь у розробленні та обговоренні проектів нормативно-правових актів; залучення інститутів громадянського суспільства до надання соціальних послуг; здійснення інститутами громадянського суспільства громадського контролю за діяльністю органів державної влади у формі громадського моніторингу підготовки та виконання рішень, експертизи їх ефективності, подання органам державної влади експертних пропозицій, утворення спільних консультативно-дорадчих та експертних органів, рад, комісій, груп для забезпечення врахування громадської думки у формуванні та реалізації державної політики; проведення органами державної влади моніторингу і аналізу громадської думки, забезпечення своєчасного публічного реагування на пропозиції та зауваження громадськості; ознайомлення широких верств населення з формами його участі у формуванні та реалізації державної політики, виконання спільних проектів інформаційного, аналітично-дослідницького, благодійного і соціального спрямування тощо.

Запровадження наведених форм участі інститутів громадянського суспільства в управлінні державними справами на сьогодні визначено низкою нормативно-правових актів. Зокрема, Указом Президента України від 15 вересня 2005 р. № 1276 “Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики”, Постановою Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 р. № 1378 “Деякі питання забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики”, Концепцією сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства, затверджена Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2007 р. № 1035, Порядком сприяння проведення громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р. № 976 і іншими нормативно-правовими актами.

Сутність і зміст наведених правових актів дозволяють зробити висновок, що сучасна українська правотворча та правозастосовна практика відповідає вимогам, що ставляться до сучасних демократичних держав, створюючи всі необхідні передумови для самостійного вирішення громадськістю питання участі у прийнятті та реалізації рішень органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Утім, стверджувати про вичерпність використання потенціалу інститутів громадянського суспільства в державотворчій і правотворчій практиці України було б передчасним. На наше переконання, нормативна детермінація інститутів громадянського суспільства та встановлення форм їх взаємодії з органами виконавчої влади, не може підмінити собою вкрай нагального завдання – удосконалення правового статусу традиційних інститутів громадянського суспільства та законодавчого забезпечення конституційної правосуб’єктності нових.

У цьому сенсі, як на наше бачення, одним із важливим кроків на шляху налагодження ефективного діалогу інститутів громадянського суспільства та держави через легітимні способи і механізми взаємодії є вдосконалення статусного законодавства3 для громадських організацій. Їх призначення в системі інститутів громадянського суспільства та системі суб’єктів конституційного права України вбачається визначальним, у першу чергу, у силу їх багатоманітності та поліфункціональності.

Так, до прикладу, станом на 3 квітня 2009 року Реєстр громадських організацій Міністерства юстиції України включав до свого складу 2795 відповідних організацій із всеукраїнським статусом.4 Кожна із зазначених громадських організацій охоплює своєю діяльністю певні сектори суспільного життя, які, на відміну від політичних партій чи профспілок, не обмежуються політичною діяльністю чи захистом соціально-економічних прав працюючих. Їх діяльність також поширюється й на гуманітарну, інформаційну, екологічну, безпекову та інші сфери суспільного та державного життя України. Таким чином, розглядаючи громадянське суспільств як органічну систему, громадські організації можна визначити первинними і універсальними елементами, своєрідними “клітинами” цієї системи.

У свою чергу, громадські організації, набуваючи правосуб’єктності, інституалізуються в правовому вимірі, тобто, трансформуються в інститут конституційного права. Останній же, у свою чергу, виступає складовим елементом багатовимірної системи сучасного конституційного права України, під якою слід розуміти історично сформовану та обумовлену об’єктивними чинниками суспільного розвитку систему природного та позитивного, загальної та особливої частини, матеріального і процесуального, типового та колізійного, національного та міжнародного (європейського) конституційного права, які, в свою чергу, складаються з інститутів і норм конституційного права і регулюють політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні), екологічні й інші найважливіші суспільні відносини, що є предметом конституційного права України. 5 При цьому, особливістю інституту громадських організацій є його комплексний характер – у його складі поєднуються норми і субінститути конституційного, адміністративного та інших галузей права, матеріального та процесуального, типового та колізійного, національного та міжнародного права.

Таким чином, інститут громадських організацій є важливою складовою системи конституційного права України. Він складається з системи взаємозумовлених і узгоджених між собою матеріальних і процесуальних, типових і колізійних, національних і міжнародних норм і субінститутів конституційного та інших галузей права, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з організацією та діяльністю громадських організацій. Зазначений інститут знаходить своє логічне вираження в положеннях Конституції та законів України.

Так, частина перша статті 36 Конституції України гарантує громадянам право на свободу об’єднання, в тому числі у громадські організації, для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Свобода об’єднання означає, зокрема, правову (де-юре) і фактичну (де-факто) можливість добровільно, без примусу чи попереднього дозволу, утворювати об’єднання громадян або вступати до них. Згідно з частиною четвертою статті 36 Конституції України, ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян.

Визначальним обов’язком правової держави є невтручання як у реалізацію громадянами права на свободу об’єднання, так і в діяльність самого об’єднання, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (частина перша статті 36 Конституції України). Тим самим, Конституція України унормувала межі втручання держави в реалізацію права громадян на свободу об’єднання. Конституція України (пункт 11 частини першої статті 92) передбачає, що виключно законами визначаються засади утворення і діяльності об’єднань громадян.

При цьому, інші (що не є найбільш загальними) питання реалізації права на свободу об’єднання в громадянському суспільстві не підлягають державному регулюванню і мають вирішуватися на вільний розсуд його членів. Тобто, очевидним є прагнення щодо відмови з боку держави від спроб “адмініструвати” внутрішньокорпоративні відносини в інститутах громадянського суспільства.

На сьогодні правові та організаційні основи реалізації права на свободу об’єднання регулюються Законом України “Про об’єднання громадян”, який застарів і не гарантує дотримання європейських стандартів у сфері діяльності громадських організацій. Чинне законодавство про громадські організації консервує ряд серйозних проблем, а саме: зберігає ускладненість процедури державної реєстрації громадських організацій, обмежує діяльність громадських організацій за територіальною ознакою (чим осяжніше територія статутної діяльності – тим складніші порядок її реєстрації), обмеження видів діяльності за змістом (наприклад, обмеження щодо захисту прав інших осіб тощо), встановлює державний контроль за статутною діяльністю громадських організацій, а також обмеження щодо їх безпосередньої господарської діяльності тощо. Ці та інші архаїзми українського законодавства про громадські організації, а також його неузгодженість із міжнародними зобов’язаннями нашої країни, мають загалом негативний вплив на міжнародний імідж України як демократичної, соціальної та правової держави

До прикладу, 3 квітня 2008 року за результатами розгляду справи № 40269/02 “Корецький та інші проти України” Європейський суд визнав державу Україна винною у справі про відмову управління юстиції в м. Києві зареєструвати організацію “Громадянський Комітет за збереження дикої (корінної) природи Березняків” (м. Київ) та такою, що порушила право, зафіксоване у статті 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. (право на вільне об’єднання громадян).

Європейський суд визначив, що Закон України “Про об’єднання громадян” є доволі нечітким і не прогнозованим щодо його реалізації та залишає достатньо можливостей для органу влади на власний розсуд приймати рішення щодо реєстрації громадської організації.

При цьому, Законом України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” (частина перша, пункт 1 частини другої статті 13) передбачено, що з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене Рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді, державою вживаються заходи загального характеру, спрямовані на усунення зазначеної в Рішенні системної проблеми та її першопричини, зокрема, шляхом внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування.

Отже, системне удосконалення інституту громадських організацій в Україні та, відповідно, оновлення статусного законодавства громадських організацій також зумовлені й об’єктивною потребою належного виконання рішень Європейського Суду з прав людини.

З метою забезпечення належного правового регулювання у зазначеній сфері, у Міністерстві юстиції України було розроблено проект Закону України “Про громадські організації”, який у встановленому порядку було внесено Урядом України на розгляд Верховної Ради України (реєстр. № 3371 від 14.11.2008 р.). Основними завданнями цього законопроекту стало визначення правових та організаційних основ реалізації права людини на свободу об’єднання, створення сприятливих умов для утворення та діяльності громадських організацій щодо розвитку громадянського суспільства в Україні.

Законопроект “Про громадські організації” також став логічним продовженням статті 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, відповідно до якої кожен має право на свободу об’єднання з іншими особами та, відповідно, положень статті 36 Конституції України.

У законопроекті про громадські організації, підготовленому Мін’юстом, враховано досвід законодавчого забезпечення функціонування неурядових організацій у провідних європейських країнах, у тому числі положення “Фундаментальних принципів щодо статусу неурядових організацій в Європі” (прийнято учасниками багатосторонньої зустрічі, організованої Радою Європи 5 липня 2002 року), які за своїм змістом визначають загальні засади формування національного законодавства держав-учасниць Ради Європи, що гарантує свободу об’єднань та врегульовує діяльність громадських організацій. Також були враховані Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно правового статусу неурядових організацій у Європі № CM/REC (2007) 14, прийняті Комітетом Міністрів 10 жовтня 2007 р.

Вдосконалення законодавчого регулювання інституту громадських організацій зумовлене не лише нагальною необхідністю дотримання міжнародних стандартів у сфері прав людини, попри пріоритетність цієї амбітної мети, а й потребою системного правового регулювання відповідних правовідносин. Очевидно, що лише комплексне унормування основних складників інституту громадських організацій забезпечить його дієве функціонування та посилить систему інститутів громадянського суспільства в Україні.

Інститут громадських організацій, будучи складовим елементом структури конституційного права України, має свою власну внутрішню побудову, тобто, структуру. Під нею слід розуміти внутрішню побудову цього інституту, зміст якої визначається генетико-онтологічними, предметно-функціональними і структурними правовими зв’язками між нормами і субінститутами конституційного і інших галузей права, об’єднаними в межах вказаного інституту конституційного права України. Тобто, структура інституту конституційного права України – це взаємозв’язок функціонально обумовлених і структурно упорядкованих складових елементів цього інституту.

Як відомо, основними елементами структури інститутів конституційного права України є: нормативний зміст конкретного інституту конституційного права України, як цілісної юридичної категорії; принципи інституту конституційного права України; функції інституту конституційного права України; конституційно-правовий статус учасників правовідносин, які регулюються норами інституту конституційного права України (права і обов’язки основних інституціоналізованих суб’єктів й організаційно-правові форми їх діяльності); конституційно-правові режими інститутів конституційного права України; гарантії інституту конституційного права України. Відповідно, сутність структури інститутів конституційного права України визначається змістом запропонованих складових елементів (складників) цієї структури. 6 Зазначене положення загалом узгоджується й з особливостями структури інституту громадських організацій.

Фактично всі з названих універсальних складових елементів інституту громадських організацій отримали своє послідовне унормування в законопроекті “Про громадські організації”, розробленому Міністерством юстиції України (далі – Законопроект). Зупинимося на деяких із анонсованих законодавчих новацій.

Первинним елементом інституту громадянського суспільства є нормативне визначення однойменної категорії. У законопроекті пропонується, визначити громадську організацію як добровільне об’єднання осіб для здійснення і захисту прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших суспільних інтересів. Тобто, наголосимо, що законопроектом не обмежується право громадських організацій захищати виключно інтереси своїх членів, а забезпечується можливість діяти також і в інтересах інших суспільних груп.

Заслуговують на увагу й принципи, покладені в основу організації та діяльності громадських організацій в Україні. У законопроекті визначено такі засади утворення та діяльності громадських організацій, як: добровільності участі у громадській організації; рівності членів громадської організації у вирішенні питань, пов’язаних з її діяльністю; демократичності внутрішніх процедур; рівності громадських організацій перед законом; самоврядності; законності; відкритого характеру діяльності тощо. До того ж, громадські організації вільні у виборі напрямів і видів своєї діяльності.

Значна увага приділяється й порядку утворення громадських організацій в Україні. З цією метою запроваджуються принципово нові підходи до відповідної процедури. Так, у законопроекті розширене коло засновників громадських організацій, якими можуть бути громадяни України, іноземці або особи без громадянства, в тому числі, у випадках, установлених законом, – неповнолітні, юридичні особи приватного права. Законопроектом також передбачено, що кількість засновників громадської організації не може становити менше, ніж три особи.

Таким чином, тривала дискусія з приводу права юридичних осіб бути засновниками та членами громадських організацій завершилася визнанням цих прав у законопроекті. Так, стаття 36 Конституції України визначає право громадян України на свободу об’єднання, зокрема, у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Проте, наведену статтю Конституції України не можна тлумачити вузько, в тому сенсі, що громадяни можуть здійснювати право на об’єднання лише одним шляхом, а саме, безпосередньо як фізичні особи, які об’єднуються в ту або іншу громадську організацію.

Можливість реалізувати конституційне право на об’єднання повинно бути забезпечено громадянам і іншим шляхом – опосередкованим. Зокрема, уявлення про те, що через діяльність юридичних осіб реалізуються права людей, конкретних громадян, сприйнято Європейським Судом з прав людини .

Ще одним аргументом на користь перегляду положень чинного закону та надання юридичним особам права засновувати громадські організації, а також бути їх учасниками, можуть слугувати положення Фундаментальних принципів щодо статусу неурядових організацій в Європі. У пункті 15 цих принципів вказується, що “будь-яка особа, юридична або фізична, вітчизняна чи іноземна, або група таких осіб, не повинна обмежуватися у створенні неурядових організацій”. У пункті ж 21 цього документу зазначається, що національне право не має невиправдано обмежувати здатність будь-якої особи, фізичної чи юридичної приєднуватися до неурядових організацій на основі членства. Здатність приєднатися до певної неурядової організації має бути визначена, насамперед, відповідно до її статутів, але не має право перебувати під впливом будь-якої необґрунтованої дискримінації.

Наближені до вищевказаних принципи містяться й у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи державам – членам стосовно правового статусу неурядових організацій у Європі.

Однією з новел законопроекту є підхід до діяльності громадських організацій без обмежень за територіальною ознакою (тобто без поділу громадських організацій на місцеві, всеукраїнські та міжнародні у розумінні чинного Закону України), що дозволить громадським організаціям вільно здійснювати свою статутну діяльність на всій території України без перереєстрації. Таким чином, законопроект удосконалює правовий режим існування та дієвості інституту громадських організацій в Україні, унеможливлює корупційні ризики щодо зловживань, пов’язаних із легалізацією відповідних суб’єктів правовідносин.

У зв’язку з цим, законопроектом передбачена нова концепція легалізації громадських організацій Міністерством юстиції України та його територіальними органами. Вона здійснюватиметься шляхом письмового повідомлення про заснування; реєстрації як юридичної особи; акредитації філії або представництва іноземної неурядової організації.

Державна реєстрація громадських організацій здійснюватиметься органом легалізації відповідно до Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” з урахуванням особливостей, передбачених законопроектом. При цьому, одним із головних завдань законопроекту є узгодження процедур державної реєстрації громадських організацій як юридичних осіб із нормами вказаного Закону.

Так, у законопроекті пропонується, що Міністерство юстиції України здійснюватиме: 1) акредитацію філій і представництв іноземних громадських (неурядових) організацій; 2) реєстрацію символіки громадських організацій; 3) надання громадським організаціям статусу “всеукраїнська”. Територіальні ж органи Міністерства юстиції України здійснюватимуть легалізацію громадських організацій шляхом їх державної реєстрації або повідомлення про заснування за місцезнаходженням органу управління або місцем проживання одного із засновників.

Важливою складовою ланкою інституту громадських організацій в Україні є порядок їх легалізації. У законопроекті деталізовано всі етапи процедури легалізації, передбачене визначення чіткого, не дискримінаційного у порівнянні з підприємницькими товариствами, порядку державної реєстрації, вичерпно визначено документи, необхідні для проведення легалізації громадської організації, а також підстави для відмови у її проведенні, передбачено, що розмір реєстраційного збору, відповідає розміру, визначеному Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”, при цьому, документ про сплату подається після прийняття рішення про державну реєстрацію (на сьогодні – 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто 170 грн.), встановлено термін реєстрації громадської організації протягом 10 робочих днів, легалізації громадської організації шляхом повідомлення протягом 5 робочих днів легалізація філії або представництва іноземної громадської (неурядової) організації протягом 30 календарних днів (на сьогодні – заява про реєстрацію місцевої громадської організації розглядається у 3-денний строк, заява про реєстрацію всеукраїнської та міжнародної громадської організації розглядається протягом одного місяця після надходження документів).

Крім того, згідно з законопроектом громадська організація, зареєстрована у порядку, передбаченому цим законопроектом, може отримати статус “всеукраїнська” або відмовитись від нього за спрощеною процедурою (статус набувається після державної реєстрації). Таким чином, у законопроекті було враховано компромісну пропозицію: всі громадські організації мають право діяти на території України, а “всеукраїнський статус” підтверджується для вже зареєстрованої громадської організації окремо та фіксується в Обліковому реєстрі. Це звільняє організації, що реєструються, від обов’язку подавати відомості про наявність територіальних підрозділів громадської організації, спілки громадських організацій у більшості територіальних одиниць, зазначених у частині другій статті 133 Конституції України. З іншого боку, визнання того чи іншого статусу дозволяє уникати колізій у діяльності багатьох громадських організацій: зокрема, спортивних федерацій, творчих спілок, громадських організацій інвалідів та деяких інших громадських організацій, які мають згідно зі спеціальними законами підтверджувати свій всеукраїнський статус для участі в деяких конкурсах чи державних програмах .

Новостворені організації повинні мати можливість підтверджувати свій всеукраїнський статус у будь-який час після державної реєстрації, без додаткових вимог щодо установчих документів та реєстрації.

З метою забезпечення державних органів, громадян та юридичних осіб достовірною інформацією про громадські організації, спілки громадських організацій, філії та представництва іноземних громадських (неурядових) організацій, легалізованих в Україні, Міністерство юстиції України, як передбачається відповідним законопроектом, вестиме Обліковий реєстр громадських організацій. При цьому, інформація Облікового реєстру громадських організацій буде відкритою для ознайомлення і розміщуватиметься на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України.

Законопроектом суттєво змінено підхід до контрольних повноважень держави щодо діяльності громадських організацій, а саме: орган легалізації (Міністерство юстиції та його територіальні органи) матиме право перевіряти діяльність громадської організації на відповідність законодавству про громадські організації у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України. Це усуне можливості необґрунтованого втручання органів легалізації у легітимну діяльність громадських організацій.

Вагоме значення має й такий елемент інституту громадських організацій, як правовий статус його основних суб’єктів. Так, ключовою новацією, передбаченою законопроектом, є визнання права громадських організацій здійснювати господарську діяльність для досягнення своїх статутних цілей, але не маючи на меті отримання прибутку. Схвалення цієї норми дозволить громадським організаціям надавати послуги, зберігаючи статус неприбуткової організації, що стало значною проблемою в розвитку законодавства про громадські організації. Крім того, в законопроекті значно розширено і перелік видів діяльності, які мають особливе значення для переважної більшості громадських організацій: представництво і захист інтересів осіб, брати участь в управлінні державними справами, подання заяв та пропозицій органам державної влади тощо.

Невід’ємною складовою інституту громадських організацій є й гарантії (позасудові та судові) їх діяльності. Законопроект значно обмежив підстави для ухвалення судових рішень про примусову ліквідацію громадських організацій. У разі прийняття розробленого законопроекту такому рішенню повинне передувати накладення іншої санкції (попередження) або ж доведення фактів прямого порушення конституційних обмежень.

Узагальнюючи вище викладене, можна висловити сподівання, що ухвалення Верховною Радою України проаналізованого законопроекту дозволить здійснити якісне законодавче забезпечення інституту громадських організацій в Україні, а відтак – забезпечити ефективне функціонування всієї системи інститутів громадянського суспільства, оптимізувати шляхи і форми соціально відповідального діалогу між громадянським суспільством і правовою державою. До того ж, відповідний Закон, у разі його прийняття, сприятиме забезпеченню прозорості законодавства, єдності нормативного регулювання та практики його застосування; мінімізації часових і майнових затрат у відносинах із владою при створенні, функціонуванні та припиненні діяльності громадських організацій; ліквідації територіальних обмежень діяльності громадських організацій; забезпеченню правової можливості для фізичних і юридичних осіб створювати максимально широкий спектр громадських організацій; розширенню правових можливостей громадських організацій щодо здійснення своєї діяльності, у тому числі й господарської, створенню правового підґрунтя для запровадження нових механізмів державного замовлення на надання громадськими організаціями окремих послуг на конкурсних засадах.

Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України. Академічний курс: Підруч.: У 2 т. – Т. 1/ За ред. В. Ф. Погорілка. – К.: ТОВ “Видавництво “Юридична думка”, 2006. – С. 465.
Офіційний вісник України. – 2008. – N 86. – Ст. 2889.
Дмитро Український. Статусне законодавство для непідприємницьких організацій.// Пріоритети розвитку громадянського суспільства України./М. Лациба, О. Вінніков, Л. Сідєльнік, Д. Український.: Український незалежний центр політичних досліджень.- К., 2008.-С. 188.
Офіційний вісник України. – 2008. – N 86. – Ст. 288
Див.: http://www.minjust.gov.ua/0/18501
Федоренко В. Л. Система конституційного права України // Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України. Академічний курс: Підручник: У 2 т. – Т. 1 / За ред. В. Ф. Погорілка. – К., 2006. – С. 255.;
Федоренко В. Л. Система конституційного права України // Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України: Підручник / За заг. ред. В. Ф. Погорілка. – К., 2006. – С. 26.;
Федоренко В. Л. Теоретико-методологічні проблеми системи сучасного конституційного права України // Право України. – 2007. – № 2. – С. 22.;
Федоренко В. Л. Концепція багатовимірної системи конституційного права України – теоретико-методологічна основа вдосконалення системи конституційного законодавства України // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2007. – № 9. – С. 31. та ін.
Федоренко В. Л. Структура інститутів конституційного права України: проблеми теорії та практики // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія ПРАВО. – 2007. – № 8. – С. 95-97.
Микола Слюсаревський. Про право юридичних осіб засновувати громадські організації та бути їх учасником// Вісник Центру комерційного права – 2007. – № 25-26. – С.7.
Олександр Вінніков. Українським організаціям – європейське законодавство // Громадянське суспільство – 2007. – № 1. – С. 27.

Директор Департаменту конституційного
та адміністративного права
Міністерства юстиції України
кандидат юридичних наук, доцент,
Заслужений юрист України
Федоренко Владислав Леонідович

Головний спеціаліст
відділу законопроектування з питань
конституційного законодавства
та державного будівництва
Департаменту конституційного
та адміністративного права
Міністерства юстиції України Кагляк Ярослава Олексіївна

Фото з сайту: www.ubr.ua

Заходи щодо покращання ситуації з правами людини у Російській Федерації практично не вживалися, а у деяких сферах стан навіть погіршився, повідомила Amnesty International через рік після прийняття присяги президентом Дмитром Мєдвєдєвим, у якій він присягнувся поважати та охороняти права людини й громадянина.
«Рік тому, обіймаючи посаду президента, президент Мєдвєдєв висловив упевнений намір зміцнювати верховенство закону», – заявила генеральний секретар Amnesty International Айрін Кан.

«Минулого року президент Мєдвєдєв поставив ряд цілей, однак ніяких суттєвих зрушень поки не помічено».

На початку президентського терміну Amnesty International у своєму меморандумі до президента Мєдвєдєва особливо відмітила проблеми у галузі прав людини, що потребують вирішення у Російській Федерації. Ніякої реакції на меморандум не було досі.

Через рік організація підбиває підсумки просуванням у галузі прав людини за період, що минув. Організація відмічає, що, не дивлячись на кілька початкових заходів, у деяких аспектах положення не покращилося.

Як і раніше, переважає безкарність як за порушення прав людини працівниками правоохоронних органів, так і за напади на громадських активістів, журналістів та адвокатів, що заважає розвитку міцного громадянського суспільства.

Ситуація на Північному Кавказі, як і раніше, характеризується нестабільністю та збройними сутичками. Законна мета із зупинення насильства у регіоні з боку збройних угруповань досягається методами, що суперечать положенням міжнародного права у галузі прав людини. Люди, як і раніше, примусово зникають чи стають жертвами викрадень, довільних арештів, тортур та навіть вбивств у місцях позбавлення волі.

Завершення «контртерористичної операції», оголошене нещодавно у більшості регіонів Чечні, розглядається владою як крок до нормалізації ситуації. Однак Amnesty International вважає, що нормалізація неможлива без притягнення до відповідальності винних у грубих порушеннях прав людини, що мали місце у регіоні.

У багатьох регіонах Російської Федерації часто порушувалося право на свободу зібрань, коли влада забороняла проведення демонстрацій, особливо прибічникам політичної опозиції. Учасників подібних демонстрацій нерідко затримували.

Все частіше звучали погрози на адресу активістів, адвокатів, журналістів та представників опозиції; почастішали випадки й фізичного насильства, у тому числі навіть вбивства правозахисників, як, наприклад, Станіслава Маркелова та журналістки Анастасії Бабурової. Судовий процес у справі про вбивство журналістки та правозахисниці Анни Політковської залишив без відповіді найголовніші питання про те, хто замовник та виконавець убивства. Розслідування по справах подібних нападів ведуться неефективно, породжуючи безкарність та стаючи на заваді становлення міцного громадянського суспільства.

Ухвалений у 2006 році закон про діяльність неурядових організацій (НУО) створив нові перепони у їх роботі, починаючи від ускладненого порядку адміністрування та закінчуючи судовим переслідуванням. Amnesty International неодноразово закликала переглянути цей закон. Організація вітає нещодавнє створення робочої групи, до якої увійшли члени уряду та представники НУО, з метою розробки поправок до закону 2006 року про діяльність НУО.

Amnesty International закликає президента Мєдвєдєва вжити заходів щодо підтримання діяльності неурядових організацій та діяльності активістів громадянського суспільства.

Судовий процес у справі бувших керівників ЮКОСу Михайла Ходорковського та Платона Лєбєдєва, а також те, як з ними поводилися у місцях позбавлення волі, свідчать про серйозні недоліки системи кримінального правосуддя, що порушують право на справедливо судочинство.

На міжнародній арені, у ході збройного російсько-грузинського конфлікту у серпні 2008 року російські військові, як повідомлялося, здійснювали не вибіркові напади на житлові будинки. Крім того, вони виявилися не в змозі захистити мирне населення на території, яка знаходилася під їх фактичним контролем, від порушень прав людини з боку південноосетинських підрозділів та повстанців.

Таким чином, після одного року перебування президента на посаді Amnesty International закликає президента Мєдвєдєва вжити негайних заходів для зміцнення верховенства закону, а також зробити усе можливе для того, щоб влада Російської Федерації поважала та захищала права людини як того вимагає російське законодавство та різні міжнародні угоди у галузі прав людини, учасницею яких є Російська Федерація.

Під час нещодавніх зустрічей з журналістами та правозахисниками президент Мєдвєдєв виступив із заявами, які дають надію на те, що виправлення ситуації з правами людини можливе.

«Президент Мєдвєдєв заявив, що повага принципу верховенства права та створення повноцінного громадянського суспільства необхідні для здоров’я суспільства. Тепер необхідні конкретні заходи для того, щоб довести, що це не пусті слова та що заяви зроблені не для того, щоб продемонструвати себе у вигідному світлі», – сказала Айрін Кан.

Фото з сайту http://rcnk.gr

Кабінет Міністрів України ухвалив рішення про запровадження обов’язкового маркування вмісту генетично модифікованих організмів під час виробництва вітчизняних продуктів харчування.

Про це розповів перший заступник міністра економіки Сергій Романюк, повідомляє УНІАН.

Нововведення набирають чинності з моменту публікації відповідної постанови.

“Ми (Мінекономіки) пропонували запровадити маркування продовольчих товарів, в яких є ГМО більше 0,9%, оскільки це існує в Європейському Союзі, але за пропозицією міністра юстиції було ухвалено рішення, щоб не встановлювати це рішенням Кабінету Міністрів, а виходити з технічних можливостей лабораторій, які є сьогодні в Держспоживстандарті. Таким чином, будь-яка наявність ГМО в продукті обов’язково має бути позначена на етикетках будь-якого продовольчого товару вітчизняного виробництва”, – сказав Сергій Романюк.

Він також повідомив, що вартість маркування і послуг аналізу буде розрахована Держспоживстандартом. Він зазначив, що під час аналізу для лабораторій прибуток передбачено не буде.

Відповідаючи на запитання, чи достатньо лабораторій для проведення аналізів на вміст ГМО, Романюк сказав: “Сьогодні в нас є такі лабораторії, я не можу сказати точну цифру, але такі лабораторії є”.

На уточнююче запитання, чи означає це, що після набрання чинності постановою про маркування нові партії товарів мають бути відповідним чином промарковані, перший заступник міністра економіки сказав: “Так, виробники будуть зобов’язані на етикетках позначати, чи присутній у продукті ГМО, чи ні, і в якій кількості”.

За останні декілька років продукції з ГМО в Україні суттєво побільшалоНагадаємо, запровадження маркування продукції, яка виготовлена з використанням генетично модифікованої сировини, відкладається з кінця 2007 року, зокрема, через відсутність лабораторій для дослідження продукції.

У листопаді 2008 року в Україні було прийнято державний стандарт, відповідно до якого всі продукти харчування, що містять генетично модифіковані організми (ГМО), потрібно маркувати.

ГМО (генетично модифіковані організми) – це живі організми (тварини, рослини, бактерії та віруси), генотипи яких було штучно змінено за допомогою методів генної інженерії для надання їм певних корисних властивостей.

Наприклад, у рослини можна ввести гени, що відповідають за стійкість до шкідників, гербіцидів, несприятливих умов зростання. Або в геном тварин можна ввести модифікації, що дають змогу збільшити вміст корисних білків у молоці.

Генетична модифікація відрізняється цілеспрямованою зміною генотипу організму на відміну від випадкового, характерного для природного та штучного мутагенезу. Основним видом генетичної модифікації зараз є використання трансгенів для створення трансгенних організмів.

Мізерні заробітки, нереалізованість, безперспективність, безробіття – саме це передумови трудової міграції. Такий висновок європейських експертів. Група депутатів і працівників Європарламенту, фахівці європейської комісій «Справедливість і мир» мешкали у родинах трудових мігрантів в українських містах і селах. За їхніми даними, найбільше від міграції потерпають села Західної України.

Учасники програми з 11 країн світу упродовж 9 травневих днів проживали в родинах українських мігрантів, які стали жертвами торгівлі людьми, кого спіткали проблеми за кордоном, а також у тих, хто досягнув своєї мети і зумів заробити грошей для влаштування побуту, на освіту дітей.

Бідні українські села вразили європейських експертів

Генрік Алберіус із Франції, представник Європейської комісії «Справедливість і мир» при Раді Європи мешкав у родині трудових мігрантів у дуже бідному селі на Житомирщині, а Пауліс Апініс, фахівець комісії «Справедливість і мир» із Німеччини, проживав у сім’ї в Кам’янець-Подільському.

Обоє експертів зазначили, що найбільше їх вразили порожні українські села, що люди змушені їхати на заробітки через те, що їх не влаштовує бідність, що не почуваються реалізованими, потрібними державі.

Трудова міграція розділяє родини, а діти сумують за батьками і почуваються покинутими, каже Генрік Алберіус. «Основна проблема в тому, що йде процес відтоку мізків із України, їдуть ті люди, які могли принести користь державі. Україна втрачає тих людей, які б сприяли її розвитку, це рух держави в нікуди, безперспективний шлях», – зазначає пан Алберіус.

З ним погоджується і Пауліс Апініс, який зауважив: «За кордон їдуть молоді, освічені люди, але проблема в тому, що інші члени родини залишаються і страждають».

Не всі мігранти адаптуються у суспільство після повернення

Понад 80% мігрантів, за даними «Карітас-Україна», мають намір повернутись на батьківщину, близько 70% із них залишили родини і постійно спілкуються з рідними, а 90% мігрантів вважають, що їхнє майбутнє в Україні, тому купують тут помешкання, вчать дітей чи розпочинають бізнес.

Координатор проектів комісії «Справедливість і мир» Української Греко-Католицької Церкви Мирослава Рап зазначила, що найважче українським мігрантам чи заробітчанам адаптуватись до умов на батьківщині після повернення, позбутись відчуття приниження, тому важливою є їхня реінтеграція в суспільство своєї країни.. Тут свою роль мали б відігравати Церква і громадські організації.

«Чимало мігрантів, розчарувавшись, не знайшовши праці, підтримки і розуміння, знову повертаються за кордон, залишають родину. Жертви торгівлі людьми доволі часто опиняються у так званому гетто, з якого не можуть знайти вихід, оскільки їх відштовхує суспільство…», – каже Мирослава Рап.

Європа не може залишатись осторонь проблем трудових мігрантів

Європейські експерти донесуть свої висновки про передумови трудової міграції в Україні, враження від побаченого до Ради Європи і, можливо, до Європарламенту. Оскільки вважають, що європейська спільнота не може залишатись осторонь проблем трудових мігрантів, бо Європа потребує дешевої робочої сили.

Питання розвитку України як держави, підтримка громадських організацій, які займаються проблемами торгівлі людьми, необхідність ратифікації Конвенції Ради Європи «Про боротьбу з торгівлею людьми» – це те, на чому наголошують європейські експерти і апелюватимуть до урядів України та Європейського парламенту.

За даними Ради Європи, в європейських країнах налічується півмільйона жертв торгівлі людьми з різних країн. Генрік Алберіус навів приклад 34-річної галичанка, яка стала жертвою торгівлі у Польщі, з нею перебували діти 6 і 8 років, котрі водночас із мамою теж є жертвами торгівлі.

Українські політики і влада не зважають на людей

Згідно з даними «Карітас-Україна», нині за кордоном перебувають близько 4,5 мільйонів мігрантів із України. Майже половина з них працюють в Європі. 70% громадян України не мають офіційного дозволу на працю і проживання.

15 тисяч українок, стверджує Всесвітня організація у справах міграції, зазнають сексуальної експлуатації, а близько 100 тисяч українських чоловіків перебувають у трудовому рабстві.

Європейські експерти назвали неприпустимим, що нині українські політики і влада шалено багатіють на тлі загального зубожіння громадян. А це ознака дуже і дуже молодої демократії.

Нещодавно Кабмін вирішив, що громадяни України дуже мало платять за інформаційно-технічні послуги судів і збільшив інформаційно-технічний збір (ІТЗ) (простіше: збір на витрати на листування зі сторонами, виготовлення та видачу їм судових рішень) у… 50 разів!

Про це 14 квітня 2009 року Кабінет міністрів України прийняв постанову № 361 “Про внесення змін до розмірів витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов’язаних з розглядом цивільних та господарських справ”.

Автори постанови змінили й порядок обчислення розміру витрат на ІТЗ – замість чітко закріпленої суми ввели формулу: ІТЗ – розмір мінімальної заробітної плати, помножений на відповідний коефіцієнт. І тепер з кожним щоквартальним підняттям мінімальної заробітної плати пропорційно підвищуватиметься й розмір сум, які стягуватимуть з громадян на ІТЗ.

Вже зараз для подачі заяви, що випливає із сімейних правовідносин (окрім розлучення), чи для стягнення матеріальної, моральної шкоди треба заплатити 250 грн. збору на ІТЗ. “Рекордсменами” по “темпах зростання” збору на ІТЗ стали заяви про захист права громадянина на земельну частку (пай) і майновий пай – тут збір з колишніх 1,5 грн. виріс до 75 гривень. І з 1 липня очікується нове зростання суми.

Цивільно-процесуальний кодекс України (ст. 82) передбачає можливість відстрочення або навіть звільнення від сплати судових витрат, але це питання суд вирішує в кожному випадку окремо.

Така “цінова політика” Кабміну суттєво вплине на доступ до правосуддя малозабезпечених, найбільш вразливих верств населення. Не кожен бідняк нині зможе заплатити 50, а тим паче – 250 грн. за саму тільки можливість подати заяву, тим паче, що багато людей зневірилися в реальній допомозі судів, які часто вирішують справи роками. Очевидно, що після нововведення Кабміну більше людей ладні будуть просто мовчки змиритися із порушенням їхніх прав. А ті, хто не схоче терпіти порушення, змушені будуть місяцями збирати кошти для оформлення звернень до суду.

Створена процедура унеможливлює доступ до суду для малозабезпечених і суперечить ст. 55 Конституції України, згідно якої “Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань”; ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод “Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення”; ст. 16 Цивільного кодексу України “Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу”, та іншим нормам чинного законодавства України.

Тому правозахисні громадські організації, в тому числі й Херсонський обласний Фонд милосердя та здоров’я, розпочали всеукраїнську кампанію, спрямовану на відміну нових “розцінок” на захист прав в суді. Газета “Вгору” приєдналася до кампанії і вже зробила перший крок: направила запит до територіального управління державної судової адміністрації України в Херсонській області аби дізнатися, на що були витрачені сплачені за минулий рік кошти за ІТЗ судових процесів, пов’язаних з розглядом цивільних та господарських справ.

У травні 2009 року у Києві стартувала перша хвиля зовнішньої соціальної реклами під назвою «Стоп насильству!: Досить терпіти такі подарунки!», яка закликає жінок, з якими жорстоко поводяться у сім’ї, перестати терпіти, зупинити насильство та отримати психологічну підтримку, зателефонувавши на національну «гарячу лінію» за номером 8 800 500 33 50.

Зазначена реклама створена в рамках Національної кампанії «Стоп насильству!», яку координує Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, а підтримують неурядові та міжнародні громадські організації, серед яких Програма розвитку ООН, Шведське агентство з питань міжнародної співпраці та розвитку (SIDA), Представництво Європейської Комісії в Україні та ін.
Креативна ідея та реалізація кампанії «Стоп насильству!: Досить терпіти такі подарунки!» належать РА TABASCO.

Довідкова інформація:
У 2007 році Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун ініціював Всесвітню кампанію із викорінення насильства над жінками «Об’єднаймося заради подолання насильства щодо до жінок», яка триватиме до 2015 року.
У рамках проведення Всесвітньої кампанії, Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту спільно з рядом громадських та міжнародних організацій ініціювало проведення в Україні національної кампанії боротьби з насильством щодо жінок, дітей, насильством в сім’ї «Стоп насильству!».

У 2008 році був проведений Національний форум “Стоп насильству!”. Учасники форуму затвердили Національну Платформу дій та план заходів її реалізації та порушили питання розробки, затвердження і впровадження мінімальних стандартів послуг для осіб, які зазнали насильство.

У 2009 році напередодні Міжнародного жіночого дня видатні українські чоловіки об’єдналися у «Національну мережу чоловіків-лідерів проти насильства». У травні 2009 року в Києві з’явилась перша «хвиля» зовнішньої соціальної реклами.

Планується, що у червні соціальна реклама «Стоп насильству!: Досить терпіти такі подарунки!» з’явиться у регіонах України. Триває робота над другою «хвилею» соціальної реклами. Організатори сподіваються, що суспільство нарешті перестане замовчувати таке явище, як домашнє насильство, що стане першим кроком на шляху до вирішення проблеми.

Яким буває насильство?

Насильство в сім’ї – будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї по відношенню до іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю;

фізичне насильство в сім’ї – умисне нанесення одним членом сім’ї іншому члену сім’ї побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров’я, нанесення шкоди його честі і гідності;

сексуальне насильство в сім’ї – протиправне посягання одного члена сім’ї на статеву недоторканість іншого члена сім’ї, а також дії сексуального характеру по відношенню до неповнолітнього члена сім’ї;

психологічне насильство в сім’ї – насильство, пов’язане з дією одного члена сім’ї на психіку іншого члена сім’ї шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психічному здоров’ю;

економічне насильство в сім’ї – умисне позбавлення одним членом сім’ї іншого члена сім’ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров’я;

Де можна отримати консультацію та допомогу?

Національна „гаряча лінія” з питань запобігання насильству та захисту прав дітей працює щоденно, окрім неділі з 9.00 до 20.00 за номером

8 800 500 33 50

(+ 38 044 205 36 94 для дзвінків з Києва та з-за кордону)

Для детальнішої інформації звертайтесь до Миколи Ябченка, Програма рівних можливостей та прав жінок, тел.: +38 067 290 55 01, +38 044 569 40 75, mykola.yabchenko AT undp.org.ua

Кожен 14-тий мешканець України зазнавав катувань із боку представників міліції, лише за останній рік подібних випадків було майже 100 тисяч.
Про це свідчать спільні підрахунки Української Гельсінської спілки та інших правозахисних організацій, передає Радіо “Свобода”.

Водночас, більшість постраждалих від рук міліції бояться розповідати комусь про це, бо не вірять, що держава здатна захистити їх від свавілля й помсти.

Спеціально створена Служба внутрішньої безпеки Міністерства внутрішніх справ України розслідує злочинні дії з боку правоохоронців і карає винних. Але від цього насильства у райвідділах менше не стає.

Правоохоронців провокує на агресію безкарність?

Щороку в Україні понад 2,5 тисячі людей звертається до Служби внутрішньої безпеки МВС зі скаргами на протиправні дії представників міліції. У дійсності ж випадків катувань з боку правоохоронців у кілька разів більше.

За словами помічника міністра внутрішніх справ із прав людини у Харківській області Юрія Чумака, причина цього – у почутті безкарності. Якби кожен постраждалий послідовно відстоював свої права, агресія з боку міліціонерів стала б анахронізмом.

Жертвою може стати кожен

Художник-дизайнер із Харкова Світлана Поміляйко розповідає, що потрапила з колегою до міліції, коли на заводі, де вони працювали, зникло кілька комп’ютерів. Правоохоронці говорили жінкам, що ті мають виступити у ролі свідків, та коли за ними зачинилися двері Орджонікідзевського райвідділу, їх почали катувати працівники міліції.

“Мене били по голові, одягали пакет на голову. Один я прогризла, тоді одягнули другий, і я втратила свідомість. Нас щипали плоскогубцями, садили до камери зі злочинцями, вимагаючи зізнання у крадіжці комп’ютерів. Ми відмовлялися брати на себе злочин, якого не робили. Через вісім годин вони відпустили нас у місто, побитих і виснажених, так спокійно, наче це для них була звична щоденна процедура”, – пригадує Поміляйко.

Після того випадку Поміляйко більше місяця лікувала побої, втратила роботу і залишилася з двома дітьми на руках, практично без засобів до існування. У справедливість українських правоохоронців жінка більше не вірить, і боїться помсти з боку своїх колишніх катів.

Трьох співробітників райвідділу, які з знущалися з Поміляйко, звільнено з роботи, суд над ними триває. Втім цей випадок є винятком, адже більшість правоохоронців, які катують підозрюваних, не зазнають жодних покарань, зазначає помічник міністра внутрішніх справ із прав людини у Харківській області Юрій Чумак.

“Це загрозливе явище, коли за катування з боку працівників міліції нікого не карають. З одного боку, є свідчення Світлани, її тілесні ушкодження. З іншого – працівники міліції, які кажуть, що нічого протизаконного не робили. Тим паче, що всіх підозрюваних при виході з райвідділу змушують писати заяву про те, що жодних претензій до міліції вони не мають”, – пояснює він.

Правозахисники бачать вихід і мають поради

Припинити свавілля з боку окремих працівників міліції можна, докорінно змінивши принципи роботи правоохоронних органів, вважає голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

“В українській міліції існує дуже давня традиція вибивати в підозрюваного зізнання за будь-яку ціну. І це передається з покоління у покоління”, – зазначає він.

“Аби припинити цю практику, було ухвалене розпорядження Міністра внутрішніх справ, яке забороняє без поважних причин затримувати людей, не винних у скоєнні злочину. Але воно призвело до протилежного результату, витягати зізнання за допомогою тортур стали в кожного затриманого”, – каже Захаров.

“Потрібно скасувати норми, які вимагають від слідчого розкриття більшості злочинів: у Європі показник розкриття злочинів зазвичай не перевищує 40%”, – переконаний він.

Захаров також наголошує, що неприпустимою є ситуація, коли працівника міліції чекає більше покарання за низький відсоток розкриття злочинів, аніж за грубе поводження з підозрюваними.

Аби уникнути проблем, правоохоронці не оформлюють факт затримання доти, доки не виб’ють зізнання. В такому разі людина зазнає катувань, але немає жодних доказів того, що вона взагалі була у міліції, зазначає він.

Втім, чимало залежить і від тих, кого затримують. Правозахисники радять одразу ж скористатися правом на дзвінок, яке гарантоване Конституцією. Повідомити про місце свого перебування близьким, і попросити їх звернутися до адвоката. І – відмовлятися відповідати на будь-які запитання без адвоката, адже це право теж гарантоване законом.

Тоді катування стануть просто неможливими, вважають правозахисники.

Фото з сайту: radikal.ru

Без чесно зароблених грошей, зі статусом депортованих, із боргом у кількасот євро за депортацію, з приниженою гідністю рівно рік тому повернулись на батьківщину з сезонних робіт в Іспанії 10 мешканців Львівщини. Коли заробітчани повертались в Україну, їх затримала прикордонна поліція Німеччини за порушення правил перетину кордону. Потерпілі громадяни України подали позов проти держави Німеччина за образу гідності.

Заробити гроші на оплату операції рідним, на власне лікування чи на навчання дітей – це основні причини, які спонукали галичан поїхати торік на сезонні роботи в Іспанію.

Українці не мали наміру залишатись в Європі

Львів’янка Тереза Семенів після смерті чоловіка сама виховує сина, за фахом вона кухар. Жінка звернулась у фірму-посередник ВАТ «Львівінтуртранс», оскільки це підприємство вело переговори із сільськогосподарською Асоціацією Фрешуельва про забезпечення робочою силою. Фірма відкрила жінці іспанську візу на три місяці, а потім восени вона мала перспективу знову поїхати уже на 10 місяців.

Тереза Семенів упродовж трьох місяців збирала полуниці. Хоча робота доволі важка, за 6 з половиною годин збирала і переносила 250 кілограмів ягід, її цілком влаштовували умови праці, побут і ставлення працедавця. Жінка поверталась в Україну, як інші галичани, автобусом із Мадрида до Вроцлава.

«Ми повертались додому, хоча мали візу ще на місяць, але боялись порушити візовий режим, бо восени знову збирались в Іспанію», – каже Тереза.

Прикордонна поліція Німеччини затримала українців

Однак, яким було здивування людей, коли уже на колишньому німецько-польському кордоні в Ґерліці групу українців затримала прикордонна поліція Німеччини за порушення правил перетину кордону. Останні пояснили, що в українців не було транзитної візи через Німеччину. Відтак вони порушили закон про перетин території Німеччини.

Люди мали довгострокову іспанську національну візу типу D – з правом перетнути по дорозі 5 шенгенських держав, але тільки раз і в одному напрямку – до Іспанії.

В Іспанію заїхали автобусом без жодних проблем. В Іспанії їх сказали, що таким же ж чином можуть повертатись додому. Натомість прикордонна поліція Німеччини стверджувала, що заробітчани мали право повертатись додому лише повітряним шляхом.

За словами директора ВАТ «Львівінтуртранс» Василя Поповича, такі візи посольство Іспанії видає українським трудовим мігрантам уже роками.

«Ми виступали як посередники щодо працевлаштування за кордоном. Із кожною особою був підписаний індивідуальний контракт, візи ставило іспанське консульське відділення. Вони поставили національну візу плюс перетин 5 країн Шенгену. Я казав, що це неправильно, але Іспанія іншої форми візи для трудових мігрантів не має, щоб її змінити, потрібно звертатись в уряд і парламент Іспанії. Нещодавно між Україною та Іспанією підписана угода про сезонне працевлаштування, але візи далі відкривають національні. Зараз їдуть тисячі людей, вони матимуть проблеми, якщо назад повертатимуться не літаком, а наземним транспортом», – зазначає Василь Попович.

За єдиними шенгенськими нормами, довгострокові візи типу D, зокрема, на підставі працевлаштування, завжди є суто національними і дають право на перебування тільки в країні, яка їх видала, та на одноразовий транзит у напрямку цієї країни через інші шенгенські держави. Для зворотнього шляху власникам таких віз необхідно отримувати транзитні візи всіх транзитних держав або ж летіти літаком. Деякі з шенгенських країн заплющують очі на цю останню норму, але Німеччина й особливо Польща суворо дотримуються її.

«Нас змусили роздягнутись цілком…»

Однак люди найбільш обурені брутальним поводженням із ними німецьких поліцейських, тим, як зневажливо ставляться до українців. Адже кожну людину оглядали індивідуально, змусили цілком роздягнутись, у людей вилучили гроші і їжу.

Депортовані Тереза Семенів, Оксана Сидорова, Ольга Розлуцька і Василь Волчанський розповіли:

– Нам не надали перекладача, адвоката, ми не мали права зробити телефонний дзвінок.

– Нам на руки одягнули кайданки.

– Я просив дозволу, щоб помитись російською (бо німецькі прикордонники сказали, що розуміють російську), а мені вони вже по-польськи сказали, що не розуміють. Я по-польськи, а у відповідь вони російською, що не розуміють. Це була просто якась насмішка.

– Нас цілком догола заставили роздягнутись, щоб провести огляд, і навіть сказали присідати.

Суд постановив взяти українців під варту

Місцевий суд у Ґерліці постановив взяти українців під варту для «забезпечення депортації». А це означало, що вартість затримання мають оплатити самі ж затримані. Гроші за затримання, транспорт, переклад, переліт, персональні витрати на це в українців вилучили майже 10 тисяч євро. По суті, заробітчани віддали усі зароблені гроші.

Одній жінці поліцейський подер закордонний паспорт. Людям пояснили, що телефонувати в українське посольство в Німеччині марна справа, бо там не відповідають.

Згідно з рішенням суду, цим особам взагалі заборонений в’їзд до Шенгенської зони.

Півтори доби українці провели за ґратами без їжі, води, в кімнаті без вікон. Німецький суд ухвалив рішення депортувати громадян України на батьківщину літаком.

«Кожного викликали у зал засідань і не давали можливості висловитись. Справу щодо кожного розглядали по 10 хвилин. Ми почувались злочинцями, терористами», каже Василь Волчанський. –- «Це якийсь візовий парадокс, що ми не знаємо, які мають бути правила перетину Шенгенського кордону. Кожна країна має свої правила. Таких, як ми, сотні українців, лише вони мовчать за всі приниження, які переживають».

До літака в Берліні депортовані проходили через так званий живий коридор німецької поліції, летіли під супроводом української служби охорони, спілкуватись їм було заборонено. Цікаво, розповіли депортовані, що в літаку із заробітчанами у Київ якраз летіли народні депутати Іван Заєць і Олег Зарубінський, які навіть не поцікавились долею своїх співгромадян.

Українців захищають європейські організації, а МЗС України навіть не відреагувало

Міжнародні правозахисні організації Європи, зокрема Німеччини, українська діаспора в Німеччині, депутати Європарламенту допомагають українцям відстояти своє право у суді в Дрездені з вимогою скасувати статус депортованих, повернути їм гроші, здійснити моральне відшкодування і вибачитись. Судове засідання наразі не призначене. Насьогодні уже 4 особам зняли статус депортованих.

Протягом року громадяни України неодноразово звертались із листами до МЗС України, але жодної відповіді не отримали ані від міністерства, ані від посольства України в Німеччині.

«Ми не можемо заробити в Україні, немає роботи, змушені щось шукати, почуваємось цілком незахищеними у своїй державі і держава не може захистити своїх громадян. Владі ми потрібні тільки тоді, коли вибори», – констатували обурені люди.

Справа депортованих українців викликала значний резонанс у німецькому суспільстві.

Фото з сайту: www.image.tsn.ua

Закон України «Про психіатричну допомогу, прийнятий у 2000 році, має багато суттєвих недоліків, які прямо загрожують або психічно хворим, або їх оточенню.

Стаття 6 передбачає примусовий огляд хворих лише у двох випадках:

1. організація надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги;

2. провадження дізнання, попереднього слідства або судового розгляду за письмовим запитом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду.

А для огляду дитини, якій ще не виповнилось 14 років необхідна згода обох батьків (піклувальників). Це призводить до того, що психічно хворі не отримують своєчасну допомогу. Є випадки вбивств і каліцтва своїх родичів психічно хворими. Дуже часто страждають сторонні особи.

У випадках прямих погроз або неадекватних дій з боку психічно хворого, якій вже відмовився від обстеження психіатрів, чи таке питання постає уперше, жертви агресії мають викликати міліцію яка викликає-швидку психіатричну допомогу.

Це забирає багато зайвого часу, та ще, за нашим досвідом міліція далеко не завжди адекватно оцінює ситуацію, особливо, коли на агресію психічно хворого скаржиться хтось із родини. Ми зтикались з випадками відмови надати допомогу працівниками міліції у випадках, коли агресивний психічно хворий загрожував повбивати або порізати когось із родини. На виклики сторонніх осіб міліція реагує скоріше і адекватніше, але і тут витрачається певний час.

Два приклади:

1. До нас звернулась громадянка К., дочка якої , знаходячись в психотичному стані, ледь не вбила її внука (свого сина), також вона загрожувала вбити свою матір. Мати хворої і бабуся потерпілої дитини викликала міліцію, але міліціянти сказали, що мати має право вчити свою дитину. Після такого «вчення» дитина потрапила до нейрохірургії з черепно-мозковою травмою. У будь-якій цивілізованої державі сам факт побиття дитини та ще й з вадою для його здоров’я невідворотно потягло би звинувачувальний вирок, позбавлення батьківських прав для здорових батьків А хворі потрапили б у психіатричну лікарню.

2. Психічно хворий довго і безкарно знущався над родиною. Бив жінку і дітей, до того, що вони звертались до травматологів, викликали «швидку». Сусіди, які чули , як плачуть діти, не могли спокійно на це реагувати, і, на відміну від міліції, намагались захистити дітей .Хворий почав погрожувати їм вбивством, демонстрував сокиру. На цьому етапі жінка звернулась до нас і, за нашою порадою, подзвонила до міліції. Наряд прибув негайно, викликав швидку, і хворого госпіталізували.

Можна точно сказати, що така редакція закону «Про психіатричну допомогу», яка не враховує відповідальність міліції, не передбачає кримінальну відповідальність службових осіб у такому випадку, як побиття хлопчика хворою матір’ю, а також відповідальність того з батьків, який перешкоджав огляду дитини, в сучасних умовах нашого суспільства є небезпечним.

Ще небезпечнішим закон «Про психіатричну допомогу» є для силових структур. Бо в цьому законі немає жодного слова про те, що солдати строкової служби, контрактники так же, як і всі військовослужбовці збройних сил України, повинні неодмінно обстежуватись психіатрами – це має бути їх обов’язком і на це не може бути потрібна їх згода

Бо в іншому випадку це призводить до каліцтв, самогубств і вбивств в армії. Це призводить до того, що в армію потрапляють психічно хворі, а їх, особливо контрактників, ніхто не має права комісувати за психіатричною статтею і, навіть, обстежити без їх згоди.

Ст.7 Закону «Про психіатричну допомогу» не дозволяє інформувати про наявну психіатричну хворобу будь-кого, окрім самого пацієнта, чи його опікунів, батьків та випадків, передбачених ст. 6 цього Закону (див. вище)

Отже психіатричні диспансери згідно того ж закону не мають права передавати відомості про тих юнаків, які з дитинства знаходяться в них на обліку, до призовних комісій, як це потребує Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу»

Виникає абсурдна ситуація, коли одні медичні заклади достеменно знають, що призовник є непридатним до служби в силових структурах, але не можуть повідомити про це своїх колег з призовних комісій, бо несуть за це кримінальну відповідальність.

Не менш абсурдним є те, що більшість психічно хворих військовослужбовців і контрактників місяцями обстежують у шпиталях, щоб знайти у психічно хворого якусь соматичну патологію, для того, щоб його комісувати, бо військовослужбовець відмовляється від лікування у психіатричному відділенні шпиталю.

Показовим є приклад з хворим військовослужбовцем за контрактом Ж., якій був хворий на психопатію, але категорично відмовлявся обстежуватися у психіатрів. Його майже сім місяців переводили з одного шпиталю до другого. І тільки після того, як він був переведений на строкову службу, його комісували за ст. 57б (грижа страховоду)

Здається, що медичне законодавство, як і медична галузь в цілому нікому не потрібна. Депутати не звертають уваги на недосконалість медичного законодавства, не хочуть на законодавчому рівні реформувати медичну галузь.

Закон «Про психіатричну допомогу» разом із законом «Про обіг прекурсорів і наркотичних речовин» вкрай ускладнив роботу психіатрів, бо стара система обліку і надання допомоги хворим цим законом порушена, а нової дійової системи немає.

Крім того, що психіатри обмежені в правах огляду і надання допомоги хворим, закон «Про психіатричну допомогу» ще нікого не врятував від зазіхань на його майно, спробу заволодіти квартирою тощо.

Як приклад, можна привести ситуацію з хворою Л., одинокою жінкою, яка, до того, як перенесла інсульт, працювала науковим робітником на кафедрі в одному з ВУЗ’ів м.Харкова. Саме її колеги звернулись до нас, коли відвідали хвору і дізнались від лікарів звичайного неврологічного відділення, що Л. після інсульту втратила розум, і тому її переводять у інтернат для психохроників.

Колеги Л. ніякої розумової відсталості не побачили, крім істотного після інсульту перепон у вимові окремих слів. Вони написали заяву на ім’я головного лікаря медичної установи, де вона лікувалась, якій відповів їм, що Л. ніде не прописана, і в неї немає паспорта.

На цьому етапі колеги Л. звернулись до Харківської правозахисної групи. Співробітники ХПГ, якім колеги Л. представили всі дані про прописку і приватизацію квартири, звернулись вже до паспортного столу. Чиновниця – паспортистка спочатку сказала, що в неї така особа не зареєстрована, тобто підтвердила відповідь головного лікаря.

Але, коли співробітники ХПГ звернулись до начальника РОВД, раптом знайшлись і відомості про прописку і приватизацію. А того же вечора колеги хворої знайшли в неї під подушкою її паспорт, якого там до того не було і Л. не знала, куди він подівся.

Психіатр, підпис якого був в карточці Л., відмовився від контакту з працівниками ХПГ.

Отже, уявна «демократичнисть» Закону «Про психіатричну допомогу» ніяк не уберігає одиноких і беззахисних людей від налагодженої системи чиновного бандитизму і корупції.

Закон потребує негайних змін, про що ми неодноразово, вже в цьому році написали народним депутатам Яценюку, Гриценко.