Уряд планує змінити систему забезпечення інсуліном хворих на діабет українців. Зараз медикаменти закуповують державні органи влади на місцях і потім роздають хворим. Кабмін пропонує таку схему: кошти на інсулін, закладені в бюджеті, даватимуть на руки людям. При цьому діабетикам ліки не нав’язуватимуть згори, хворі зможуть обирати їх самі. Як нині закуповують інсулін? Якої він якості? Чи поступається за якістю український інсулін закордонному?

Децентралізована система закупівлі діє вже 2 роки

Отже, інсулін закуповують на місцях. Але це не адресна закупівля, уточнив заступник міністра охорони здоров’я Ігор Яковенко. «Уже 2 роки в Україні діє децентралізована система, що є практикою багатьох країн світу. Звичайно, ми будемо шукати рішення, щоб не зробити гірше населенню. Механізм буде вдосконалений, але про кінцевий результат говорити ще зарано, оскільки наразі це питання опрацьовується. На цей рік є поквартальний бюджет, і в першому кварталі система буде така ж, як і в минулому році».

Проблеми із закупівлею імпортних інсулінозамінників на Львівщині

На Львівщині близько 9 тисяч людей хворіють на цукровий діабет і щодня потребують інсулін. Хворі кажуть, що забезпечені життєво необхідним для них препаратом на 2 місяці. Однак є проблеми із закупівлею дорогих інсулінозамінних імпортних препаратів, розповідає львівська кореспондентка Радіо «Свобода» Галини Терещук.

Пропозиція Уряду про запровадження адресної грошової допомоги хворим на цукровий діабет серед медиків викликала неоднозначну реакцію. Є побоювання, що хворий, який вживає вітчизняний препарат, отримає менше коштів, а людина, життя якої залежить від імпортного інсуліну, зрозуміло, більшу. І це зумовить невдоволення і скарги серед хворих. Медиків також непокоїть, що гроші на ліки людина може витратити на інші потреби і залишиться без інсуліну.

Також незрозумілі механізми реалізації урядової Концепції. На сьогодні в міському і проекті обласного бюджетів передбачені додаткові гроші для забезпечення хворих інсуліном. У міській раді планували вже оголосити тендер на закупівлю дорогих інсулінозамінних препаратів, але зміни, які планує уряд, призупинили цей процес.

«Ми не залишимо львів’ян без інсуліну»,- запевнив Радіо «Свобода» начальник міського управління здоров’я Володимир Зуб. Передбачені гроші в проекті обласного бюджету, а це близько 2 мільйонів гривень, що на 15-20 % більше, аніж торік. Наразі важко спрогнозувати ціни на імпортні препарати. «Інсуліном вітчизняного виробника ми забезпечені на 2 місяці. Є проблеми зі забезпеченням імпортним інсуліном. Але діти та інваліди матимуть. Кожен хворий є в реєстрі», – повідомив керівник обласного управління Віктор Кімакович.

Чи запрацює нова схема забезпечення хворих інсуліном?

Грошей, які пропонує уряд хворим на діабет, ледь вистачить на покупку вітчизняного інсуліну, а він за якістю програє закордонним аналогам, переконаний колишній заступник міністра охорони здоров’я Валерій Івасюк. «Окрім того, що ці інсуліни не лікують, їх ще й дуже важко дозувати. Не говорю вже про те, що наші інсуліни надзвичайно «брудні», мають багато домішок. В усьому нормальному світі діабет діагностується, лікується за рахунок держави. А хворого не цікавить, де держава бере гроші, кому їх перераховує».

25-річна Киянка Ганна хворіє на діабет з 11 класу. Дівчина каже, що система забезпечення хворих препаратами не витримує жодної критики. «Коли не було грошей в державі, нас перевели на вітчизняний інсулін. Потім потрібно було зайнятися популізмом – перевели на найдорожчий інсулін. Тепер фінансова криза – знову його немає. Зрештою, це ж не іграшки, а живий організм, який звикає до якогось одного виду інсуліну».

Щоденно 120 тисяч діабетиків вживає інсулін українського виробництва, а це 60% хворих, зазначає Віктор Романюк, заступник голови правління фармацевтичного підприємства, єдиного в Україні, що здійснює повний цикл виробництва інсуліну. «Ми виробляємо більше 3 мільйонів флаконів щорічно, вони йдуть на внутрішній ринок. В Україні діє досить серйозна система контролю якості, це по-перше, а по-друге, високий ступінь конкуренції не дозволяє будь-кому вийти на ринок».

Запропонована урядом схема забезпечення інсуліном хворих на діабет ніде у світі не використовується, стверджує Валентина Очеретенко, голова ради Української діабетичної федерації. На її думку, якщо таку схему втілять, діабетикам буде складніше отримувати ліки. «На скільки я уявляю, адресна допомога буде поступати через Ощадбанк, а всі ми пам’ятаємо, які були там черги, коли люди намагалися отримати свої вклади. А інсулін це такий препарат, отримання якого не можна відкласти. Через 3 дні людина помирає, якщо його не отримує».

В Україні, за даними Міністерства охорони здоров’я, понад 1 мільйон хворих на цукровий діабет. З них понад 150 тисяч не можуть прожити без інсуліну.

Київ – Подорожуючи країнами Європейського Союзу з немовлям, ви не відчуєте дискомфорту. У багатьох публічних місцях є спеціально обладнані місця для зміни пелюшок, пантуси для колясок. Якщо жінка хоче залишатися активною і виходити з дому з маленькою дитиною, в ЄС для цього створена відповідна інфраструктура.

Просувати рівні можливості та права жінок в Україні спрямована нова спільна програма Європейського Союзу, Шведського агентства SIDA та програми розвитку ООН.

Програма, яка вже розпочала свою роботу, розрахована на три роки, її бюджет – 9 мільйонів доларів. Отримувач допомоги – Міністерство України у справах сім’ї молоді та спорту.

Розбиваючи стереотипи

«Мене не взяли в експедицію в Антарктику! І тільки через те, що я жінка. Сказали, що не будуть робити для мене окремого туалету. Це дискримінація», – «плачеться» колега. Вона переконана, що в Україні жінки та чоловіки не мають рівних прав.

Йоанна Казана-Вишньовецька теж на собі відчула стереотип: фахівець жіночої статі завжди сприймається як підлеглий. Зараз ця молода жінка працює заступником постійного представника Програми розвитку ООН в Україні.

Пані Казана-Вишньовська переконана, що жінок має бути більше і в політиці, і на лідерських позиціях, і в науці, і в бізнесі. А також повинна бути більша рівність зарплат, каже вона: «Зараз є 30% різниця в оплаті праці жінок і чоловіків. Є стереотипи, і чомусь вважається, що праця жінки менш цінна і жінці не треба платити високі зарплати, бо високі зарплати отримують чоловіки».

«Коли міністр оборони України буде вагітною жінкою, як це було в Іспанії? – риторично запитує вона. Йоанна Казана-Вишньовецька каже, що в Польщі, звідки вона родом, нещодавно була вагітною заступник міністра праці. І коли колеги-чоловіки просили її сісти під час презентації в парламенті, вона відмовилася і попросила, щоб з нею не поводилися в якийсь особливий спосіб. «Я сподіваюся, що в Україні теж будуть вагітні міністри, – каже Йоанна Казана-Вишньовецька. – Це ж не вимагає якоїсь революції, великої реформи. Це тільки вимагає рівного ставлення жінок і чоловіків у професійному житті».

Ґендерна чутливість?

Міністр у справах молоді та спорту України зараз чоловічої статі. Юрій Павленко погоджується, що в Україні ґендерної рівності поки немає. З одного боку, жінки дискриміновані з точки зору їхніх обов’язків у родині та на роботі. З іншого боку, є дискримінація чоловіків, адже в середньому життя чоловіка на 12 років менше, ніж жінки.

Юрій Павленко також обіцяє, що Міністерство буде ініціювати відповідні факультативи ґендерної рівності для школярів і студентів. «Я без сумніву за те, щоб у школах діти вивчали права дитини, вивчали основні принципи ґендерної рівності. І не тільки їх вивчали, але вчилися і дотримуватися цих принципів у стосунках із дівчатками, бо у мене два хлопці», – каже міністр.

Але головне, на думку пана Павленка, щоб на першому етапі влада на найвищому рівні усвідомила, що таке ґендерна рівність. У цьому їй має допомогти «Програма рівних можливостей та прав жінок в Україні». Її координатор Лариса Кобелянська очікує, що по завершенню програми українські жінки будуть краще усвідомлювати свої права.

«Я ніколи не забуду, як мій син пішов у перший клас. Коли я розгортала абетку і бачила: «Мама мила раму, а батько читав газету, я згадувала свою абетку», – каже Лариса Кобелянська, бо її абетка теж починалася з тієї ж фрази.

Пані Кобелянська вважає, що стереотипи треба викорінювати у зародку. Наприклад, в межах проекту вона та її команда хочуть переглянути всі підручники відповідно до ґендерної чутливості.

Ґендерна нерівність часто закріплена і в мові: слово «секретар» – це поважно, наприклад, секретар якоїсь організації, в той же час слово «секретарка» має здебільшого негативне забарвлення. А ще ґендерна чутливість – це вживати слово прем’єрка замість прем’єр, внести у каталог професій «медбрат», пропонувати чоловікам роботу по прибиранню та догляду за дітьми, а жінкам – роботу охоронця.

У Дніпропетровську новий виток протистояння між римо-католицькою громадою й зареєстрованою у США компанією, котра є фактичним власником костелу, який віруючі вважають своїм. 10 лютого відбудеться засідання Господарського суду області, який розгляне позов комерційної фірми до католицької громади. Фактичні власники костелу вимагають від віруючих сплатити їм більше мільйона гривень. Римо-католики звернулись до посольств католицьких країн в Україні, а також до американського президента Барака Обами, з проханням захисту й допомоги в процесі.

Судова тяганина навколо права власності на будівлю костелу 19-го століття в Дніпропетровську триває вже понад десять років. Зіпсований реставраціями у дусі радянської доби, костел приватизували 1998-го року. Нові власники-представники приватної фірми, зареєстрованої у США, наполягають: купили споруду цілком законно, адже на той момент вона була будинком спортлото, а не храмом.

В обласній прокуратурі неодноразово лунали заяви про те, що приватизація суперечила законодавству, однак суди майже увесь час були на боці нинішніх власників.

Мільйон гривень – за те, що проводили акції протесту

Наразі в справі новий поворот: тепер вже не громада судиться з власником будівлі, а юридичний господар подав у суд на вірян. Фірма звернулась до обласного господарського суду і вимагає від католиків виплатити їй 1 млн 200 тисяч гривень. Як пояснили представники американської корпорації, саме в таку суму вони оцінили збитки, нібито завдані діями парафіян: католики організовували акції протесту біля костелу і буцімто заважали власникам проводити реконструкцію будівлі.

Дніпропетровські католики називають цей судовий позов цинічним.

«Ми хочемо заявити, що це приниження людської гідності, приниження як людей, так і наших релігійних переконань», – обурюється керівник громади, брат Олександр.

Храм в обмін на землю в центрі міста?

Представники фірми – власника останні події навколо костелу не коментують. Будівля колишнього храму зачинена на замок, охоронець, який наглядає за нею, відмовляється від інтерв’ю. Натомість відомо, що не так давно у владних кабінетах обговорювалась можливість примирення католиків з господарями будівлі. Храм фірма мала повернути вірянам в обмін на земельну ділянку.

«Місто готове виділити землю, це в самому центрі міста», – каже начальник управління внутрішньої політики міськради Володимир Михайлишин.

Костел у Катеринославі збудували наприкінці 19-го століття на кошти вірян. Зведений у неоготичному стилі, він був окрасою центрального проспекту, а число його прихожан сягало 8-ми тисяч. У 20-ті роки минулого століття радянська влада костел забрала, а католиків репресувала. За роки свого існування дім Божий встиг побувати і майстернею, і будинком спортлото. Надії віручих на відновлення мес у храмі не справдились і з початком Незалежності.

Наразі парафіяни відзначають усі свої найбільші свята просто неба, біля підніжжя костелу. Щоденні богослужіння провадять у капличці, облаштованій зі звичайної хати.

Унікальний центр творчого розвитку дітей «Радуга», створений силами ентузіастів з колективного підприємства «Кінотеатр імені Старостіна», працює в Одесі вже більше 7 років. Сотні дітей віком від 1,5 до 15, в тому числі таких, що мають вроджені хвороби, мають можливість розкрити тут свої здібності: навчаються малюванню, логіці, математиці, декоративно-прикладному мистецтву, проводять виставки і свята, ставлять вистави, на які традиційно збираються повні зали глядачів.

Малюки займаються у школі раннього розвитку і дошкільного навчання. Учні «Радуги» – лауреати численних творчих фестивалів і конкурсів, а сам центр має безліч подяк і грамот за плідну і благородну працю. Діти, що мають серйозні проблеми зі здоров’ям, займаються в центрі безкоштовно.

Власними коштами та за допомогою батьків центр придбав все необхідне обладнання для занять з дітьми і творчої роботи: меблі, учбове і наочне приладдя, інструменти, мольберти, шафи, комп’ютери, сценічне обладнання, величезну кількість театральних костюмів і декорацій. Силами і коштами центру і просто небайдужих громадян було приведено в рабочий стан колись напівзруйноване приміщення кінотеатру ім. Старостіна (вул. Акад.Воробйова, 26)

Однак несподівано на сесії Одеської міської ради в жовтні 2008 року було прийнято рішення про створення нового комерційного культурного центру «Слободка», який нібито розширить асортимент надаваних громадянам освітніх послуг. При ознайомленні депутатів з проектом стало зрозуміло, про які послуги йдеться: сауни, солярії, нічні клуби, гральні автомати, бари, кегельбани тощо. Але ні слова про дітей. Проект викликав бурхливе обговорення, і при його прийнятті більшість цих «культурних послуг», які власне і планував надавати новий заклад, було з переліку прибрано, і навіть додано пункт про заняття з дітьми. Рішення було прийнято депутатами з перевагою в один голос. Адресою центра було вказано… вул. Академіка Воробйова, 26!

Директор новоствореного «культурного закладу» Тетяна Случанська швиденько вручила керівництву «Радуги» вимогу про звільнення приміщення кінотеатру. Тобто – про викидання дітей і майна центра просто на вулицю. Побачивши обурення директора «Радуги» Алли Вікторівни Ліханіної, вона вирішила піти іншим шляхом, і повідомила, що пільгова оренда, яку досі надавав «Радузі» міськвиконком, з січня 2009 року закінчується, а нова орендна плата буде складати близько 200 тисяч гривен на місяць (Причому така здирницька орендна плата буде тільки для «Радуги» – КЦ «Слободка» отримає кінотеатр в безкоштовне користування). Щоб розвіяти усі сумніви, у приміщенні кінотеатру пообіцяли відімкнути всі комунальні послуги.

У відповідь на звернення колективу «Радуги» до мера Едуарда Гурвіца (від 11.11.2008, № 95) було отримано відписку від 01.12.2008 за підписом заступника мера Тетяни Фідірко, в якій повідомлялося, що рішенням міської ради за вказаною адресою було створено комунальне підприємство «Культурний центр «Слободка». І все. Жодного натяку про те, що планує мерія зробити з 250 дітьми, яких викидає за двері разом з «невигідним» творчим центром.

3 лютого Тетяна Случанська під’їхала до центру «Радуга» вже у супроводі «групи підтримки» з підконтрольної міській владі організації «Свободная Одесса». Молодики почали висаджувати двері і ламати замки, а при появі міліції схопилися за мобільні телефони. Отримавши «інструктаж», вони почали переговори з правоохоронцями, після чого було складено протокол і міліція покинула місце події, запропонувавши викладачам «Радуги» подати на мерію в суд.

7 лютого за закликом директора «Радуги» Алли Ліханіної відбулися збори батьків, чиї діти відвідують центр, і всіх небайдужих громадян. Перед залом з’явилися і представники міської влади, зокрема вищезгадана Тетяна Фідірко (перед виступом якої люди просто встали і вийшли на вулицю, не бажаючи слухати) і депутати міської ради Ігор Марков і Світлана Фабрикант, які вибачалися за те, що депутати «зачастую не знают, что кроется за принятыми ими решениями», і закликали створити робочу групу для залагодження конфлікту. Дивно, до речі, наскільки цинічно пані та панове народні обранці спочатку заганяють своім голосуванням дітей у глухий кут, а потім використовують створену власноруч ганебну ситуацію для самореклами, вдаючи з себе «рятівників поневолених».

Але особливо обурено батьки учнів зустріли Геннадія Сиротіна, голову громадської організації «Любимый город», яка нібито займається створенням того самого КЦ «Слободка» . Не зважаючи на численні обіцянки пана Геннадія щодо безхмарного майбутнього дітей «Радуги», присутні у залі батьки відверто освистали його промову.

Пан Геннадій до речі сам позиціонує свою організацію як «посередника між міською владою і громадянами». Віддячуючи за можлівість бути «посередником», організація регулярно бере участь у замовних акціях проти опонентів чинного мера Едуарда Гурвіца, а спонсорують її благодійні заходи бізнесмени, наближені до міської влади. «Любимый город», створений у липні 2008 року зі статутним фондом 5 тисяч гривень, зручно розташувався у солідному офісі в двох кварталах від Дерибасівської і рекламується на численних лайтбоксах в історичному центрі міста.

Що надалі буде з дитячим центром «Радуга», залежить від міської влади. Чи вдасться робочій групі, яку вирішили створити учасники зборів, вплинути на мера і зупинити дію рішення міськради, чи то хоча б добитися, щоб КЦ «Слободка» було виділено інше приміщення (яких, до речі, в місті багато, тільки їм потрібен належний ремонт) – поки невідомо.

Керівництво центру направило листа з проханням про підтримку до Голови Наглядової ради благодійного фонду «Україна-3000» Катерини Ющенко. Під листом підписалися десятки батьків, чиї діти відвідують «Радугу» і з радістю чекають кожного дня, проведеного в центрі.

Алла Ліханіна, директор Дитячого творчого центру «Радуга»: Ми не просимо продати чи віддати це приміщення нам – нехай воно й далі належить місту. Ми не просимо грошей з бюджету – ми самі знайшли спонсорів, громадян Одеси, яким не байдужа доля дітей нашого міста. В нас є колектив ентузіастів, які люблять дітей і вміють з ними працювати. Ми хочемо тільки одного: щоб наш центр міг продовжувати свою роботу. Дайте нам можливість створити для міста, для України справжній дитячий оазіс, де усі діти, незалежно від материального рівня їх батьків, будуть почуватися як вдома.
_______________________________________________________

Від Майдан-ІНФОРМ: Редакція бере ситуацію з дитячим центром «Радуга» на контроль, і про подальшу долю центру ми обов’язково повідомлятимемо в наших новинах. У випадку, якщо дітей «Радуги» буде скривджено і рейдерське захоплення центру все-таки відбудеться, ми зобов’язуємося повідомити широкій громадськості Одеси і всієї України поіменний список як тих, хто винен в цій ситуації, так і тих, хто залишився байдужим до майбутньої долі дітей.

Відвідайте сайт центру: http://raduga.odessa.ua/ – ви отримаєте безліч позитивних емоцій і оціните величезну роботу колективу викладачів-ентузіастів!

Члени Громадської ради при МВС занепокоєні змістом брошури, яку МВС рекомендує поширювати серед своїх працівників для роботи із запобігання злочинів, зчинених на підґрунті расової, національної або релігійної нетерпимості. Йдеться про “доробок” за авторства Кобзіна та Черноусова “Нетолерантна діяльність та організації в Україні. Результати соціологічного дослідження”.

На перший погляд, в цьому нема нічого примітного. Але це лише на перший погляд. На думку члена Громадської ради Олеся Донія “дослідження є суто науковим, відбиває лише точку зору своїх авторів і може хибно орієнтувати працівників міліції при некритичному сприйнятті змісту дослідження”.

Дійсно, автори брошури рекомендують звертати увагу на організації та на сайти, що по своїй суті аж ніяк не закликають до расової, релігійної чи іншої ворожнечі, не закликають до повалення чинної влади тощо.

З точки зору вітчизняного законодавства, міліція не має права в таких випадках втручатися в діяльність цих організацій чи Інтернет-сайтів і тим більше проводити з їх активістами чи редакторами “профілактичні бесіди”.

Ще один мінус видання полягає в тому, що попри згадку усіх можливих організацій ультраправого і навіть націоналістичного спрямування, жодним чином не зачіпається діяльність українофобських організацій, які, до речі, досить комфортно почувають себе в Україні, особливо – в Криму.

Чомусь автори брошури не б’ють на сполох через обставину функціонування в Україні різного роду сумнівних козацьких організацій, таких як, наприклад, “Вєрноє казачєство”.

Ці організації використовують російську імперську символіку, неодноразово зі сторінок друкованих видань і навіть з екранів телебачення закликають до повалення існуючого режиму, пропагують міжрелігійну ворожнечу (агов, МВС!) і не приховують своєї антидержавницької спрямованості.

Дехто з таких “казачков” домігся не просто легалізації своєї діяльності в Україні, але й долучився до спільних з МВС заходів, в першу чергу – з патрулювання вулиць. Так відбувається, наприклад, в Чернігові.

Але “казачки” – це лише півбіди. Справжню загрозу для внутрішньополітичної і соціальної стабільності, територіальної цілісності України становить низка радикально налаштованих проросійських організацій в Криму.

Не кажучи про відверто фашистську екстремістську організацію Євразійський союз молоді, яка відкрито пропагує міжнаціональну і міжконфесійну ворожнечу! Але ними МВС також неохоче займається.

До сих пір нікого не вдалося притягти до суду, ув’язнити – тим паче. Мабуть, вітчизняній міліції легше ловити “скінів”. Це ж бо не вимагає великих зусиль.

Але повернемося до брошури. Окрім згадки різного роду націоналістичних і ультраправих організацій, в ній зачіпається й проблема футбольних фен-рухів. Зокрема, згадуються фанатські угруповання ФК “Карпати” (Львів), “Дніпро” (Дніпропетровськ) та “Динамо” (Київ), як потенційні розсадники ідей нацизму, расизму тощо.

Але чомусь жодним словом не згадано ультрас ФК “Чорноморець” (Одеса), які в не меншій мірі є прихильниками позицій расової і національної нетерпимості. Просто відмінність цих фанів в тому, що вони є яскраво вираженими, як це прийнято тепер казати, “патріотами Росії”, і, як і низка кримських радикальних угруповань, несуть загрозу внутрішній стабільності на Півдні України.

Так само не зачіпає брошура питання діяльності антинацистських формувань, так званих “анті фа” (антифашисти). А вони, як свідчить практика, несуть не меншу загрозу, ніж ультраправі. Це стосується не лише ідеології, яку сповідують ці нацисти навпаки (відомо, що дуже багато антифашів свого часу перебували в лавах українського осередку Націонал-більшовистської партії одіозного Едуарда Лимонова), але й в їх безпосередніх діях.

Хто-хто, а правоохоронці повинні пам’ятати випадок довкола осіннього матчу поточної першості України з футболу у Львові, коли до місцевих “Карпат” мав завітати столичний клуб “Арсенал”.

Нагадаємо, що тоді органи МВС затримали декілька десятків молодиків, що везли з собою не лише файєри і петарди, але й бейсбольні біти, арматуру і навіть холодну зброю з явним наміром вчинити провокацію під час футбольного матчу, а то й масові заворушення в самому місті.

Не секрет, що до фанатських угруповань ФК “Арсенал” в більшості своїй належать саме ті, хто називає себе “антіфа”. І ще більш показово те, що під час того сумнозвісного виїзду в більшості затриманих фенів столичної команди були при собі паспорти…Російської Федерації.

Ось вона, інтернаціональна пролетарська взаємовиручка!

В правоохоронних органах припускають, що в когорті затриманих горе-вболівальників могли бути і члени ЄСМ, зокрема й ті, що замішані в скоєні актів вандалізму на Говерлі і біля пам’ятника Героям Крут.

Отже, не лише ультраправі несуть загрозу нашому суспільству. Українофобські структури потенційно є куди підступнішими й страшнішими, особливо в період назрівання політичної нестабільності, під час парламентських і президентських виборів тощо.

Відомо, що ці структури, так чи інакше, знаходяться під контролем Федеральної служби безпеки Росії (втім, один з лідерів УНА-УНСО Микола Карпюк восени минулого року в розмові з журналістом видання “Кореспондент” заявив, що ФСБ може контролювати і ультраправі ніби-то патріотичні проукраїнські сили).

Підсумовуючи все вищесказане, можемо лише підтримати прохання, що викладено в депутатському листі, що рекомендує керівництву МВС не поширювати дану брошуру серед рядового складу, мотивуючи це також і тим, що звичайні міліціонери просто не можуть розібратися в тонкощах ситуації і почати “гребти під одну гребінку” і ультраправих, і цілком адекватних патріотичних діячів, як це, наприклад, сталося 4 листопада 2007 року.

Тоді, нагадаємо, під час мітингу патріотичної громадськості міста Києва було незаконно затримано близько трьох десятків молодих хлопців з Молодіжного Націоналістичного Конгресу, “Тризуба”, ВО “Свобода”, УНА-УНСО.

Натомість учасників так званої “православної ходи”, що відбувалася в цей же час, міліція навіть не попросила згорнути прапори Російської Імперії і ніяк не відреагувала на присутність серед “шествующіх” агресивно налаштованих “козачків” у камуфляж ній формі.

Істерія навколо так званих проявів “нетолерантності” є більшою мірою надуманою і роздмуханою ЗМІ. Так, звичайно, не можна заперечувати фактів насильства над іноземними громадянами, особливо – неслов’янського походження.

Так само не можна заперечувати і ту обставину, що багато справ, з цими випадками пов’язаних, свідомо перекваліфіковували у “хуліганство”, ігноруючи “расове підґрунтя” насильства і мотиви, які могли бути більш акцентованими, ніж банальне бажання просто натовкти комусь пику через надлишок випитого алкоголю.

Але не можна також ігнорувати і численні факти скоєння злочинів нелегальними мігрантами та просто особами неукраїнського походження проти власне українців.

Питання національної, расової, релігійної нетерпимості не можна розглядати однобоко. Адже українофобія – це такий самий прояв нетолерантності, як і будь які прояви нацизму, расизму, шовінізму.

І коли їдеш по Кримському півострову на авто чи поїзді і маєш змогу побачити багато некоректних написів, серед яких найм’якішим є “Хохли, убєрайтєсь прочь!” або закреслені і замальовані таблички з написами державною мовою (!), то мимоволі доходиш висновку, що в першу чергу міліція повинна думати про те, як захистити наших громадян. І не лише представників національних меншин, але й, власне, українців.

Щороку від алкоголізму в Україні вмирають 40 тисяч осіб. Це приблизна дані консультантів з питань узалежнення від алкоголізму. Однак реальна цифра значно більша, якщо зважити на те, що саме алкоголь став причиною різноманітних людських трагедій. Проблеми з надмірним вживанням алкоголю мають і парламентарі, і мери, і прокурори, і прості селяни, і бомжі. Алкоголізм не вибирає людей за рівнем статків чи посад, зазначає Тетяна Шмігіровська, лікар-нарколог із 25 – річним стажем. За її словами, з вересня в Україні зростає кількість людей, які зловживають алкоголем і яким потрібна уже допомога фахівців.

Щодня лікар Тетяна Шмігіровська витягує з важких запоїв одну, дві, три людини, які мешкають не лише у Львові, а й районах області. Найчастіше доводиться бувати, окрім обласного центру, в Стрию, селах Ходорівського району, а також і на Закарпатті. На одному з таких викликів у Львові разом із лікарем, з дозволу рідних людини, побувала і я.

Молодий 35-річний чоловік запив так, що ані дружина, ані діти не могли його зупинити. А історія його алкоголізму розпочалась 7 років тому, коли він влаштувався держслужбовцем. На роботі постійно влаштовувались якісь застілля з нагоди усіх днів народжень, іменин і свят. Усе починалось із 50-100 грамів, а закінчилось важким тижневим запоєм, із якого чоловік уже вийти сам не міг. Їхати у наркодиспансер, це означало для сім’ї розголос і облік в диспансері, а значить втрата права на водіння автомобілем і роботи. Дружина викликала на допомогу приватного лікаря. Тетяна Шмігіровська з’ясувала, що дід чоловіка зловживав алкоголем, а поштовхом щодня випити для 35-річного чоловіка стало те, що він почувався нереалізованим у житті.

– Пані Шмігіровська, ви знаєте чимало людських історій, що за вашими спостереженнями є причиною, що люди стають узалежнені від алкоголю?

– Причин так багато, як і людей. Доволі часто, щоб випити, людина вигадує десятки різних причин, але не завжди назве правдиву. На мою думку, передусім треба усе ж таки дивитись глибоко в генетику. Усі наші погані і добрі звички, заховані таланти, в тому числі і вади, передаються генетично. Якщо не передасться генетично з покоління в покоління, то через покоління обов’язково це виплине. Хоча пацієнти не говорять, що у них випивав, скажімо, дід.

Так, у місті п’ють, від молодих людей 15-17-річних і до старих, але маємо катастрофічну ситуацію по селах. Зараз зима, менше роботи, люди без грошей. Те, що вони вигодовують курей, корів, свиней, не мають як реалізувати або ж продають за копійки. Те, що заробили влітку, витратили. У кожній хаті женуть самогонку!..

Я часто буваю в Ходорівському районі. Прокапала одного пацієнта, а мене уже чекали 4 жінки і просили приїхати до чоловіків чи синів.

Зараз пиячитимуть ще більше. Адже постійно політики нагнітають з екранів, що буде погано і ще гірше. Насправді зростає безробіття, люди нереалізовані у роботі, у житті, не бачать майбутнього. А найголовніше вони почуваються нікому не потрібними у своїй рідній державі!.. Люди не мають до кого піти по допомогу, перед ними зачинені двері і хамство. Вони нікому не потрібні, а пенсіонери, то взагалі, таке враження, що заважають… Неповага, нервозність, заздрість.

Зверніть увагу на людей на вулицях, у транспорті. У людей стали сумні очі. Це трагедія. Повний жах і безвихідь, в очах якесь очікування, але незрозуміло чого. Це матиме страшний вислід. Уже є зростання алкогольної залежності. Люди не вміють спілкуватися без чарки, це скрізь пропагується.

Я лікую пацієнтів, чиї діти мешкають за кордоном або ж дружини чи чоловіки. Вони сумують, хочуть бути разом, а не можуть, бо не дадуть собі раду в Україні, якщо хтось не працюватиме на заробітках.

– Відтак стреси, соціальні невдоволення, відчуття непотрібності, недовіра, безвідповідальність влади – такий набір причин, які стають поштовхом до алкоголізму… Ви розцінюєте алкоголізм як хворобу чи як слабкість людини?

– Алкоголізм – це хвороба. Це та сама ж хвороба, як виразка, ожиріння. Це узалежненість. Я до своїх пацієнтів ставлюсь як до хворих. На першому етапі це психологічна узалежненість, потім це уже переходить поступово у фізіологічну. Вони поєднані, переплетені. З’являється потреба похмелитися зранку, бо в іншому випадку людина буде ніяка. Мої хворі – це, як правило, люди з золотими руками, професіонали своєї справи, починаючи від техніків і закінчуючи професорами та прокурорами. П’ють усі категорії людей. Це така ж тяга як до наркотику.

Я дотримуюсь такої думки, що потрібно лікувати і душу, і тіло. Раджу усім своїм пацієнтам йти на молитву до священика, очиститись, позбутись внутрішнього зла і страхів.

– Алкоголізм – це хвороба бідних і багатих. Чи зростає алкогольна залежність серед заможних впливових людей?

– Ще й як. Люди мешкають у палацах і шалено п’ють. Сідають і п’ють дорогі напої і переконують мене, що горілка коштує аж 150 гривень, як можна стати алкоголіком. Але стають, наклейки не рятують від пияцтва. Я їм завжди кажу: «З однієї бочки наливали та різні наклейки клеїли».

Ось випадок, впливовий начальник, любить випити. Ховаючись від рідних, п’є з друзями у гаражі. Напивається до «чортиків», що аж треба виводити з запою раз у місяць. Щось людину мучить, бо аж ніяк не є причиною бідність, хвороба рідних чи нереалізованість. Можливо, причиною є докори сумління. Треба змінювати себе. Таких прикладів десятки.

– Сільські чи міські мешканці легше виходять із запою і піддаються лікуванню загалом?

– Селяни краще виходить із такого стану. Вони мешкають серед природи, сильніші фізично, не мають таких стресів і страхів, як городяни. Я люблю працювати більше з сільськими мешканцями, вони простіші, довірливіші, мають бажання вилікуватись.

Якось я приїхала до львів’янина, ставлю йому «Торпедо» (процедура, коли вводять в організм ліки несумісні з алкоголем), а він по мобільному вийшов в інтернет і все мені читає про процедуру. І що? Він зірвав лікування.

Інший чоловік, важкий запійний стан, хворе серце, ледь вийшов і пообіцяв, що все – кидає пити. Але на третій день ожив і каже ніякого лікування і кодування не потрібно, бо як він проживе свято нового року?

– Нині жінки п’ють на рівні з чоловіками, часто навіть більше. Побутує думка, що жінки не виліковуються від алкоголізму… А як у вас на практиці?

– Скажу, що чим старша людина, тим більше шансів вилікувати. Молода людина слабша, немає захисної реакції і швидше спивається. Лишень варто прочитати таблички на цвинтарях, середній вік чоловічої смертності 40-50 років.

Зізнаюсь, що мені краще лікувати 50 чоловіків, аніж одну жінку. Жінки дуже важко піддаються лікуванню, одне вони говорять, а планують інше. Дружина часто хоче розділити чарку з чоловіком, щоб йому було менше, і присідає на стакан. В одній кімнаті вивожу з запою чоловіка, а в іншій жінку. Діти викликають на допомогу до батьків…

Один із психіатрів, ще 20 років тому мені сказав, що прийде час, коли в наркодиспансері потрібно буде більше місць для жінок, аніж чоловіків. Жінки часто провокують чоловіків до алкоголізму. Я не люблю і не сприймаю жіночого алкоголізму, але він є і прогресує.

– Коли варто бити тривогу щодо алкоголізму. З чого починається пияцтво з 50 грам горілки чи 100 грам вина, пляшки пива чи усі трьох названих напоїв?

– Усе доволі індивідуально. Знаю людей, які щодня п’ють по 50 грам горілки на вечерю чи обід або ж склянку вина і не спиваються. Ніколи не були п’яними. А є й таке, що починає чоловік із 50 грам і далі його тягне і тягне. Коли людина не може зупинитись, сказати собі досить, коли людина втрачає контроль над собою. Це уже тривога серйозна.

Дуже небезпечний пивний алкоголізм. Пиво сильно б’є по печінці. Пивний алкоголізм важко лікується. Часто можна почути, а що там 2-4 пляшки пива, це ж пиво. Це втягує. Я з жахом дивлюсь, як молодь ходить із пляшками пива в руках. Ніде у світі такого немає. Це виродження нації. Я інакше не можу цього пояснити. Продавати пиво неповнолітнім – це злочин, за це треба карати.

Ось приклад. Школа у районі, навпроти кіоск, де продають не пиріжки і соки, а пиво. Семикласники, дівчата і хлопці, п’ють пиво і йдуть на урок. Що це нормальна ситуація в державі, це нормальний власник кіоску чи продавець, директор школи?!?

Люди, які випивають по 4 літри пива у день, мають хвору печінку, у них робиться характерний дуже живіт, набрякле сіро-зеленого кольору обличчя, обрюзглість. Спершу це стає звичкою пити пиво, а потім виливається у цілий процес.

– Як можна зупинити алкоголізм серед населення, яким є вихід, які мають бути зроблені кроки як з боку держави, так і самої людини?

– Це настільки складне питання з огляду на ситуацію в державі… Але дуже просте, якби була загальнодержавна політика, воля влади і парламентарів. Але багатьом невигідно, щоб люди менше пили. Купують алкоголь – для когось це гроші, спиваються, вмирають молодими, тупіють – це теж вигідно, я так це розумію. Чим менше людей, тим менше проблем.

Має бути ухвалений комплекс законів, багато є, але тих законів мають дотримуватися усі. За продаж алкоголю неповнолітнім мають карати. Заборона існує, тільки хто її дотримується? Немає суспільної відповідальності, відсутня відповідальність перед людьми. Водночас суспільство не є відповідальне за майбутнє покоління. Кажуть, що немає грошей на різні антиалкогольні програми. А куди скеровують кошти, які заробляє наркодиспансер, видаючи довідки водіям?..

Якщо говорити про збільшення цін на алкоголь, то це не поліпшить ситуацію у боротьбі з алкоголізмом. Адже питимуть дешеву неякісну горілку чи розведений технічний спирт. Вислід: отруєння, смертні випадки.

Має бути велике покарання за продаж алкоголю неповнолітнім, пропагуватися культура здорового способу життя. Дорослі люди мусять усвідомити, що не можна дітям давати куштувати алкогольні вироби.

Я у селі виводила з запою чоловіка, а його мама розповіла, що дитині втирає губи пивом, бо так уже 2-річному малюку воно смакує, бо це корисно. Що тут скажеш?

Усе починається з родини. Щоб позбутись алкогольної залежності має бути передусім бажання людини вилікуватись.

До зростання цін на ліки в Україні призвела змова кількох фармацевтичних компаній, такими є попередні висновки розслідування, яке проводить Антимонопольний комітет. Під підозрою сім компаній-порушників із Києва та Дніпропетровська. Як у самих фармацевтичних компаніях реагують на такі звинувачення? Чому ж ростуть ціни на медичні препарати: через зростання курсу долара чи монопольну змову?

Моніторинг цін і загроза санкцій на фармацевтів мало впливає

Від жовтня минулого року ціни на деякі медпрепарати різко стрибнули, подекуди на 100%. Урядовці заявили, що цей стрибок є економічно необґрунтованим і Кабінет Міністрів України обмежив націнки на ліки. Президент Ющенко призупинив дію постанови уряду про обмеження націнок. Зі свого боку, щодо обґрунтованості цін на ліки, почав розслідування Антимонопольний комітет. Завершиться, як очікують антимонопольники, у березні. Перші ж результати такі: 7 фармацевтичних компаній (5 київських, 2 із Дніпропетровська) штучно підняли ціни. Кореспондентка Радіо Свобода Юлія Рацибарська у Дніпропетровську з’ясовувала, як ці 2 звинуваченні фірми реагують на закиди Антимонопольного комітету і наскільки б’ють по кишені ціни в аптеках міста.

У двох дніпропетровських фармацевтичних компаніях, які раніше Антимонопольний комітет звинуватив в необґрунтованому підвищенні цін на медикаменти, зараз від коментарів відмовляються. Менеджери з відділів продажу кажуть, що їхні фірми не виробляють ліків, а лише експортують, тому прямо залежні від курсу долара та євро. Та й виправдовуватись за підвищення цін перед громадськістю, кажуть, вони не зобов’язані, усі пояснення – Антимонопольному комітету.

Обласна влада звітує про стабілізацію цін на лікарські препарати в регіоні. В облдержадміністрації кажуть, що підписали Протокол порозуміння з виробниками, імпортерами та продавцями медикаментів й домовились про ціни і наявність у роздрібному продажу мінімального щоденного переліку соціально значущих ліків.

А втім, постійний моніторинг цінової ситуації з боку влади і загроза фінансових санкцій на фармацевтів мало впливає: ціни на ліки в аптеках потроху повзуть вгору. Деякі препарати у порівнянні з минулим роком подорожчали вдвічі, зокрема, знеболювальні та актуальні зараз проти застудні засоби, які користуються найбільшим попитом.

Фармацевти виправдовуються: кажуть, що зараз у них є два варіанти, або виконувати припис Кабміну, щодо обмеження торговельних націнок і працювати собі на збиток, або ж порушувати закон. Приблизно 75% ліків у регіоні – імпортного виробництва, після стрибка курсу долара, запевняють аптекарі, колишні ціни на медпрепарати втримувати неможливо.

Ненабагато менше зросли ціни й у аптеках Києва. Пенсіонерка з Києва Катерина Михайлівна змушена регулярно купувати ліки для стабілізації артеріального тиску і для поліпшення роботи серця. Препаратів доводиться брати в аптеці чимало, однак об’єднує їх те, що подорожчали вони всі. Щонайменше – на 40%, а подекуди доводиться платити удвічі більше, ніж кілька місяців тому. «Ліки, які мені приписав лікар – імпортні і аналогу Україна не виробляє, тому мені доводиться терпіти ці страшні ціни. Упаковка ліків, яка раніше коштувала 12 грн., зараз – 24 грн.. Верашпірон, без якого я й дня не можу прожити, коштував 18 грн., а тепер 30 грн.».

Чому ж ліки так стрімко подорожчали?

Ціни в аптеках зросли саме через змову фармацевтичних компаній і підвищення курсу долара стало для них лише димовою завісою для виправдання своїх дій. Про такі попередні результати розслідування антимонопольників розповів Радіо Свобода речник АМК України Богдан Яким’юк. «В жовтні 2008 року відбувся стрибок цін на медикаменти. Антимонопольний комітет миттєво відреагував, порушив відповідну справу і розпочав розслідування. Деталі розслідування показали, що завищення цін на медикаменти, під шумок курсової різниці долара до гривні, зчинили 7 компаній».

Ціни на медичні препарати стрімко зросли після стрибка курсу долара, зазначає генеральний директор однієї з фармацевтичних компаній Едуард Кущак. Він переконує, що ніякої змови постачальників медикаментів не було, адже на те, що відбувається в економіці країни, іншої реакції чекати було нереально. «Якщо компанія продає препарат (наприклад, віагру), який закуповує в доларах, то його ціна, відповідно, залежатиме від курсу. Якщо ціна медичних препаратів змінилася рівно настільки, наскільки змінився курс долара – ніяких запитань до фармацевтів й бути не може».

Заморожування цін призведе до дефіциту

Зі свого боку, економіст Олександр Жолудь схиляється до думки, що основним поштовхом до цінового стрибка на медикаменти є різке послаблення курсу гривні. За його словами, зростання курсу долара призвело до того, що дорожчими стали імпортні препарати та вітчизняні препарати, які використовують імпортну сировину, а це доволі велика кількість українських препаратів. «Якщо у підприємств дійсно зросли витрати, то заморожування цін призведе до того, що собівартість виробництва буде вищою за ціну і не буде вироблятися. Якщо нам потрібен дефіцит – можна сміливо заморожувати».

Регулювати ціни на препарати повинен уряд

В умовах кризи держава має визначити гарантований мінімум надання медичної допомоги населенню, Міністерство охорони здоров’я України повинно якнайшвидше розробити перелік життєво необхідних ліків, а Кабінет Міністрів має регулювати ціни на препарати, вважає голова Національної ради з питань охорони здоров’я населення, радник Президента, колишній міністр охорони здоров’я України Микола Поліщук. «Щоб не було надприбутків, держава повинна визначити і компенсувати населенню за найбільш важливі медикаменти. Якщо це буде зроблено – люди не відчують економічної кризи при лікуванні людей, тому що на 90% лікування проходить не за рахунок високих технологій, а за рахунок медикаментів».

Розслідування Антимонопольного комітету триває і список фармацевтичних компаній-порушників може поповнитися, кажуть в Антимонопольному комітеті. Якщо звинувачення підтвердяться, фармацевтичної компанії, що необґрунтовано підняли ціни, покарають стягненням – до 10% річної виручки.

У Харкові закривається відділення протитуберкульозного диспансеру, в якому проходили лікування затримані та взяті під варту особи. Представники Громадської ради з питань забезпечення прав людини 20 січня звернулися до очільників міста та області з листом, у якому закликали вирішити цю проблему.

Голові Харківської обласної

державної адміністрації

Авакову А.Б.

вул. Сумська, 64, м. Харків, 61200

копії:

Голові Харківської обласної ради

Чернову С.І.

вул. Сумська, 64, м. Харків, 61200

Харківському міському голові

Добкіну М.М.

майдан Конституції, 7, м. Харків, 61200

Шановний Арсене Борисовичу!

Основним завданням діяльності Громадської ради є сприяння вдосконаленню механізмів співпраці міліції з органами державної та представницької влади, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини, помічником Міністра внутрішніх справ України в Харківській області, політичними партіями, громадськими організаціями, засобами масової інформації, науковими установами щодо поліпшення ситуації із захисту прав громадян, дотримання законності та правопорядку, формування правової культури населення .

Вимушені звернутися до Вас у зв’язку з нагальною проблемою, розв’язання якої потребує спільних зусиль влади та місцевого самоуправління, міліції та громадськості.

Ми висловлюємо глибоку стурбованість щодо можливих наслідків реалізації Наказу № 1 Головного лікаря Міського клінічного протитуберкульозного диспансеру (МКПТД) №1 Н.П. Сьоми від 03.01.2009 року, згідно з яким, зокрема, зупиняється функціонування легенево-туберкульозного відділення № 5 на 60 ліжок, розташованого по вул. Пирогова, 6.

Справа в тому, що до складу зазначеного відділення входять чотири палати на 20 ліжок для лікування затриманих та взятих під варту міліції осіб, хворих на туберкульоз. Адже утримання спецконтингенту, хворого на туберкульоз легенів, в ізоляторах тимчасового тримання ГУМВС України в Харківській області не передбачено нормативними документами МВС та МОЗ, тому що розміщення хворих в ІТТ може призвести до захворювання інших затриманих та взятих під варту осіб, а також працівників міліції.

З початку відкриття спеціального відділення в МПТД № 1, у ньому пройшла лікування 371 заарештована особа, з яких 116 осіб поступили на лікування з районів області. І на сьогоднішній день у відділенні № 5 утримуються 25 заарештованих осіб.

У зв’язку зі збільшенням спецконтингенту, хворого на туберкульоз, вже зараз гостро стоїть питання щодо поміщення їх на лікування до спеціалізованих установ охорони здоров’я, оскільки у Харківській області даний заклад представлений лише вищезазначеним легенево-туберкульозним відділення № 5 МКПТД № 1. У разі його закриття та ліквідації, особи, затримані та взяті під варту, будуть позбавлені гарантованого ст. 49 Конституції України права на охорону здоров’я та медичну допомогу.

Зазначимо, що рішенням XXVI сесії Харківської обласної ради V скликання від 17.04. 2008 р. № 716-V 21 та XXI сесії Харківської міської ради V скликання від 16.04.2008 р. № 104/08 було вирішено передати комунальну установу охорони здоров’я «Міський клінічний протитуберкульозний диспансер №1» із комунальної власності територіальної громади м. Харкова у спільну власність територіальних громад Харківської області. Але здійснення відповідних заходів з реалізації цього рішення фактично так і не відбулось. Відтепер вищевказаним Наказом Головного лікаря МКПТД приміщення декількох відділень лікувального закладу (не тільки по вул. Пирогова, 6, але й за іншими адресами) загальною площею 9457,8 кв. м. повинні бути вивільнені та передані на баланс Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради «з метою ефективного використання».

Не заперечуючи необхідність раціонального використання будівель, та розуміючи, що в умовах економічної кризи потрібне реформування й оптимізація закладів охорони здоров’я, вважаємо за необхідне підкреслити, що на першому місці в діяльності органів влади та місцевого самоврядування все ж таки повинна бути ЛЮДИНА, її життя і здоров’я, що, відповідно до ст. 3 Конституції України, визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Шановні очільники міста та області! Закликаємо Вас до того, щоб спільними зусиллями розв’язати проблему лікування хворих на туберкульоз легенів харків’ян та мешканців області, в тому числі й заарештованих осіб, які, не зважаючи на обмеження їх свободи пересування, аж ніяк не позбавлені права на належне лікування!

20.01.2009

Співголова Громадської ради,

голова Асоціації українських правників В.М. Зінченко

Відповідальний секретар Громадської ради,

помічник Міністра внутрішніх справ Ю.В. Чумак

Співголова Харківської правозахисної групи,

член Громадської ради Є.Ю. Захаров

Два роки тому Україна ратифікувала Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань, який сам набрав чинності 22 червня 2006 р. Президент підписав ратифікаційний закон, і всі очікували на імплементацію положень протоколу; тим більше, що проблема застосування катувань, особливо правоохоронними органами, як була, так і залишається дуже гострою. Але ця проблема не втратила своєї актуальності й зараз.

Невідповідність викликам у сфері прав людини

У 2005 році Європейський суд з прав людини виніс 100 рішень проти України; в 2006 — 119; у 2007 — 120; з 2001 по 2004 всього було винесено 23 рішення. Кількість справ, розглянутих Судом проти України, катастрофічно збільшується, і така тенденція, за даними експертів, посилюватиметься. Одна з вірогідних причин цього — невідповідність державної політики викликам у сфері забезпечення та дотримання прав людини, зокрема, у сфері свободи від тортур, заборони жорстоких та таких, що принижують людську гідність, видів поводження та покарання.

Може, саме з метою скорішого виправлення ситуації Україна не скористалася правом, яке надається країнам-учасницям відповідно до статті 24 протоколу: відтермінувати здійснення своїх зобов’язань. А це означає, що не пізніше як через один рік після набуття чинності цим протоколом країна підтримує, призначає або створює один або кілька незалежних національних превентивних механізмів для недопущення катувань на національному рівні. Минуло вже більш як два роки з моменту набрання ним чинності, й що ж було зроблено за ці роки?

Нагадаємо, що відповідно до Протоколу, країни, які ратифікували його, мають:

а) створити систему та механізми національного контролю, здійснюваного незалежними національними та міжнародними органами, за місцями відбування;

б) створити глобальну систему регулярних відвідувань, що здійснюються незалежними міжнародними та національними органами, місць, де перебувають позбавлені волі особи, з метою недопущення катувань.

Для цього в системі ООН створюється Підкомітет з недопущення катувань, який виступає координуючим органом.

Але в Україні досі на державному рівні не вирішено, де й у який спосіб має формуватися інституція, котра координуватиме діяльність національного превентивного механізму попередження катувань. Дискусії навколо цього точаться вже більше двох років. Багато сподівань покладалося на Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, оскільки на цю структуру ратифікаційним законом покладена відповідальність за імплементацію протоколу. Справді, найприйнятнішою серед існуючих позицій є ідея стосовно створення такої інституції в секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Уповноважений Верховної Ради має дуже широкі повноваження (в тому числі стосовно місць тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установ відбування засудженими покарань та установ примусового лікування і перевиховання, психіатричних лікарень тощо). Уповноважений зобов’язаний представляти Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні. Щоправда, остання була розглянута влітку 2005 року, і більше доповіді, всупереч закону, не подавалися.

Механізми попередження

А тим часом сусідні країни, які підписали або вже ратифікували Факультативний протокол проти катувань, демонструють просування вперед у сфері захисту своїх громадян від катувань. На початку жовтня 2008 р. на запрошення Офісу координатора проектів ОБСЄ в Україні, Міністерства внутрішніх справ України та громадської організації «Харківський інститут соціальних досліджень» в Україні зібралися учасники національних превентивних механізмів попередження катувань із Великобританії, Румунії, Фінляндії, Молдови, Болгарії, Швейцарії, Словенії, України для обміну досвідом роботи у цій сфері.

У Болгарії (яка ще не ратифікувала протокол, але готується до цього) з 2005 року Інститут відкритого суспільства та Національний поліцейський директорат реалізує проект відвідувань місць позбавлення волі спеціально навченими волонтерами відповідно до положень про національні превентивні механізми. Члени Болгарського Гельсінкського комітету на основі спеціальної угоди з Міністерством юстиції здійснюють незалежний моніторинг пенітенціарних установ. Вони мають спеціальні посвідчення, які надають їм право входити в тюрми у супроводженні офіцера, вести бесіди з затриманими, знайомитися з тюремною документацією. Щорічно вони складають звіти з рекомендаціями щодо вдосконалення законодавства.

У Словенії завдання та повноваження національних превентивних механізмів реалізуються омбудсменом, а також, за його згодою (що дуже цікаво), громадськими організаціями, які зареєстровані в Словенії.

У Польщі як національний превентивний механізм обрано Комісара із захисту громадянських прав.

У Молдові створено консультативну раду з одинадцяти осіб при Центрі з прав людини, який очолює один з трьох омбудсменів Молдови. Десять членів ради обираються з представників громадянського суспільства. Роботу зі здійснення моніторингу рада розпочала в квітні 2008 року.

Фінляндія підійшла дуже виважено до ратифікації протоколу, який підписала ще в 2003 році. Тут було створено міжурядову робочу групу з ратифікації протоколу, яка вже на першому засіданні дійшла висновку, що парламентський омбудсмен Фінляндії є найбільш пристосованою інституцією для виконання функцій національного превентивного механізму. На кінець жовтня планується ратифікація протоколу парламентом Фінляндії.

У Румунії відвідування місць позбавлення волі координується Координаційним комітетом служби цивільних інспекцій.

У Великобританії існує більш як тридцять національних превентивних механізмів. Один із них — це робота Асоціації незалежних відвідувань місць позбавлення волі, яка діє вже більше десяти років. Асоціація є неурядовою організацією, яка співробітничає з поліцією, поліцейськими радами, місцевими громадами, органами державної влади. Мета діяльності асоціації — покращення взаєморозуміння між поліцією та громадою. Незалежні відвідувачі місць позбавлення волі є членами місцевих громад, які без оголошення відвідують поліцейські дільниці з метою перевірки умов утримання та поводження із затриманими. А організація незалежних відвідувань — це обов’язок кожної поліцейської ради спільно з шеф-констеблями.

Подібні приклади можна продовжувати.

Що ж до України, то поки єдиним прообразом превентивних механізмів та відвідувань можна назвати мобільні групи з моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ, створені в системі МВС України у співпраці з громадськими організаціями.

Подолання спротиву

Що таке відвідування? Чому на створенні системи відвідувань наголошується в міжнародних документах? Так, стаття 3 Протоколу проти катувань прямо вказує, що кожна держава-учасниця створює, призначає чи підтримує на національному рівні один або кілька органів для відвідувань з метою недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.

Чому так складно з подоланням супротиву як всередині міліцейської системи, так і поза нею пробивають собі шлях прихильники та ідеологи мобільних груп. Відповідно до національного законодавства доступ до місць позбавлення волі та осіб, яких там утримують, мають прокурори, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, слідчі. Але всі вони є посадовими особами, потрапляють туди у зв’язку з виконанням своїх службових обов’язків. Представники організацій громадянського суспільства, місцевих громад, правозахисники не могли потрапити до спецустанов. Але відомо, що закритість створює підґрунтя для порушень, жорстоких видів поводження, застосування катувань. Для зламу такої ситуації і була запропонована система регулярних незалежних відвідувань усіх місць позбавлення волі, а також таких, де людина перебуває в залежності від персоналу (психіатричні лікарні, дитячі школи-інтернати, інтернати для осіб похилого віку, армійські підрозділи тощо).

Ідеологія відвідувань місць позбавлення волі була закладена в Європейській конвенції проти тортур, відповідно до якої кожні два роки група міжнародних експертів Європейського комітету проти тортур здійснює регулярні візити до країн-учасниць. Час проведення таких візитів до країни повідомляється, але місця, куди поїдуть експерти, тримаються в таємниці, що відповідає принципу раптовості. Позитивний європейських досвід було враховано під час підготовки Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань — таким чином система відвідувань перетворилася на всесвітній глобальний механізм моніторингу дотримання прав людини в закритих установах.

Створення мобільних груп з питань дотримання прав людини було зумовлене необхідністю протидії порушенням прав людини з боку працівників міліції. На час створення мобільних груп в Україні в інших країнах Європи, окрім Великобританії, подібного досвіду не було. В 2006—2007 роках подібні форми громадського моніторингу з’явилися в Республіці Молдова, Республіці Вірменія та в Румунії.

Робота мобільних груп базується на принципах законності, гуманізму, об’єктивності, неупередженості та невтручання в оперативно-службову діяльність органів внутрішніх справ, професіоналізмі, доступності для широких верств громадськості та засобів масової інформації. Участь громадських організацій — це обов’язкова умова для виїзду мобільної групи. Висновки, які містяться у моніторингових звітах, носять рекомендаційний характер і, відповідно до положення, повинні враховуватися органами внутрішніх справ. Протягом 2006—2008 рр. мобільними групами було здійснено більш як 400 виїздів (із них 85 — тільки в серпні 2008 року) та обстежено приблизно 80 відсотків ізоляторів тимчасового тримання. Їх робота завдяки створенню Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ та діяльності помічників міністра з прав людини налагоджена в усіх областях України. Серед основних систематичних порушень прав людини з боку працівників ОВС на стадії до порушення кримінальної справи та в адміністративному процесі під час моніторингу фіксуються такі: використання адміністративної процедури (адміністративного затримання) для збирання доказів стосовно причетності громадянина до скоєння злочинного діяння; застосування заходів фізичного впливу під час затримання, навіть коли такі заходи не є вкрай необхідними, як на це вказує закон; формалізм у роз’ясненні підозрюваним у скоєнні злочину їх прав, що зводиться до підписання протоколу про роз’яснення прав згідно з чинним законодавством; перешкоджання участі захисника в кримінальному та адміністративному процесі; необґрунтовані відмови в задоволенні клопотань захисників та самих підозрюваних, обвинувачуваних; порушення процедури ознайомлення з матеріалами кримінальної справи колом зацікавлених осіб; відсутність можливості залучення безплатного захисника до процесу; навіть коли залучення здійснюється, дуже часто воно має номінальний характер; порушення існуючої процедури затримання за підозрою у скоєнні злочину; невідповідність умов тримання арештованих навіть національним нормам (площа на одну людину, санітарно-гігієнічні умови, харчування; помилки у веденні документації, що іноді призводить до «втрачання» людини тощо).

Мобільні групи

Ініціативи МВС України, громадських та міжнародних організацій стосовно створення та розвитку діяльності мобільних груп з моніторингу дотримання прав людини в органах та підрозділах МВС можна розглядати як позитивне намагання одного правоохоронного відомства до здійснення моніторингової та попереджувальної діяльності, а з другого боку, до формування моделі, яка може згодом використовуватися на національному рівні. При цьому мобільні групи не підміняють національного превентивного механізму і не відміняють необхідності його створення.

Успішність досвіду роботи мобільних груп визнана міжнародними організаціями, світовою спільнотою. Так, під час звітування України в Раді ООН з прав людини в травні 2008 р. у виступах з приводу її доповіді представники двадцяти трьох країн відзначили як серйозне досягнення створення та діяльність мобільних груп. Комісар Ради Європи Томас Хаммерберг також підтримав спільну ініціативу української міліції та громадськості. Цей висновок дає підстави прогнозувати можливість поширення такої діяльності на інші правоохоронні органи, які мають у своєму відомстві місця позбавлення волі, перш за все на Державний департамент України з питань виконання покарань, а також інші державні структури, до яких входять установи, перебування в котрих є певним обмеженням свободи, — міністерства охорони здоров’я, оборони, праці та соціальної політики, освіти та науки України тощо. Тим більше, що стаття 4 визначає: позбавлення волі означає не тільки як будь-яку форму утримання під вартою чи тюремного ув’язнення, а й поміщення особи в державне чи приватне місце утримання під вартою, яке ця особа не має права залишити за власним бажанням.

Така робота має відбуватися з урахуванням принципів відкритості, обговорення, залучення інститутів громадянського суспільства, науковців, міжнародних та неурядових організацій, як це рекомендує Підкомітет з попередження Комітету ООН проти тортур: «національні превентивні механізми мають бути створені публічно, за участі усіх агентів громадянського суспільства з попередження катувань і на прозорих засадах». Знаючи досвід та реалії України, можна передбачити, що саме прозорість та публічність може стати найбільшим викликом у цій сфері для нашої держави.

19.01.2009,

Голос України

Невже в наші часи можна безпідставно посадити людину в тюрму на невизначений термін і при цьому залишатись абсолютно впевненим у тому, що не доведеться за це відповідати? Виявляється, можна.

Ігор Коктиш – відомий білоруський опозиціонер, людина, яка об’єднала своїх співвітчизників однією ідеєю, людина, яку поважають сотні прихильників і яку так боїться диктаторський режим Білорусі. Ігор був лідером Молодіжної гуманітарної асоціації імені Іоанна Боско в м. Барановичі, автором ідеї створення всебілоруського “Неформального молодіжного руху” а також фронт-меном рок-гурту “Млечный Путь”. Окрім того, що він прищеплював своїм співвітчизникам ідеї громадської свободи і демократичні принципи суспільства, Ігор Коктиш, як християнин-католик, пропагував здоровий спосіб життя, боровся з суїцидом, наркоманією та алкоголізмом серед молоді. Він розробив низку програм по залученню християнських принципів в життя молоді своєї країни, проводив масштабні масові заходи з метою поширення інформації про вищезгадані проблеми. Ігор був членом європейського християнського руху “Фокуляри” і в якості молодіжного лідера їздив на аудієнцію до Папи римського Іоанна Павла ІІ.

Коли в 2000 році влада відмовила в реєстрації Молодіжної гуманітарної асоціації, Ігор Коктиш організував з’їзд лідерів різних молодіжних організацій з усіх куточків Білорусі. Присутні без вагань підтримали ідею загального об’єднання в єдиний потужний організм під назвою “Неформальний молодіжний рух”, метою якого стала боротьба за громадську свободу білоруського народу.

Одразу після з’їзду на Ігоря посипались численні погрози з боку працівників міліції. Одного разу навіть при свідках (під час репетиції) начальник кримінального розшуку підполковник Савостюк заявив, що коли Ігор не припинить свою діяльність, то вони знайдуть спосіб посадити його. Так, 22 січня 2001 року в м. Ганцевичі була вбита громадянка Мелеховець В.А., родичка бас-гітариста гурту “Млечный Путь”. Правоохоронці вмить зорієнтувалися і відпустили двох підозрюваних зі слідами крові на одязі, які раніше вимагали гроші у вбитої. Натомість вони ганебним чином сфальсифікували кримінальну справу проти Ігоря Коктиша. Його кинули за ґрати і потяглися довгі і невимовно важкі місяці знущань і тортур. Ігоря жорстоко били та чинили психологічний тиск, вимагаючи, щоб він зізнався в злочині, якого не коїв. Його абсолютно голого кинули в камеру, де було 25 градусів морозу і забрали життєво важливі ліки “Астмопент” (Ігор хворий на бронхіальну астму). Три доби він просив у слідчого Брестської обласної прокуратури Козел Е.Г. і слідчого Хитрик повернути ліки, щоб зберегти собі життя. Лише Бог дав можливість Ігорю вистояти в правовому свавіллі посадових осіб держави. 7 грудня 2001 року Брестський обласний суд виправдав Ігоря Коктиша і звільнив його з-під варти негайно. 1 лютого 2002 року Верховний Суд Республіки Білорусь залишив вирок в силі. Адже без жодного доказу і з залізним алібі надзвичайно важко визнати людину винною. Експертизи і численні свідки довели, що Ігор навіть фізично не міг скоїти той страшний злочин, адже він знаходився на навчанні (він був студентом Барановицької філії Білоруського комерційного інституту на факультеті правознавства).

Також суд не зміг заперечити застосування тортур та жорстокого ставлення працівників міліції до Ігоря Коктиша. B Діяльність Коктиша з території України. Доки Ігор відновлював своє здоров’я в Криму, замовники трудились, не покладаючи рук. До Президіуму Верховного суду Республіки Білорусь поступив дзвінок від великого чиновника з вимогою будь-якою ціною посадити Коктиша. Не дивно, що справа була передана на новий розгляд до суду першої інстанції. Звичайно, Ігор вирішив не повертатися на батьківщину по зрозумілій причині недовіри до білоруського суду за вищевказаних умов. Ігор Коктиш, 28 років, громадянин Республіки Білорусь. Проживання в Україні стало успішним для музичної кар’єри та особистого життя. В 2003 році Ігор одружився з житомирянкою Іриною Тютюнник. Разом вони створили музичний гурт “Ендорфіни”, записали альбом, відзняли два відео кліпи. Давали численні концерти та інтерв’ю, в тому числі на Першому національному телеканалі України. Про якісь переховування не було навіть мови. Натомість, Ігор офіційно подовжив прописку в Житомирі, отримав ідентифікаційний код, неодноразово офіційно перетинав кордон з Європою.

За кілька тижнів перед одруженням він, як іноземна особа, отримав довідку в будинку правосуддя про те, що не знаходиться в розшуку в Україні. Життя Ігоря Коктиша було спокійним аж до президентських виборів в Білорусі 2006 року. Ігор не зміг залишитись осторонь в нерівній передвиборчій боротьбі і завдяки Інтернету підтримав кандидата від опозиції Олександра Мілінкевича, створюючи для його штабу відео та аудіо продукцію агітаційного характеру. Окрім цього він власноруч розповсюджував звернення до співвітчизників, агітаційні листівки, став автором ряду опозиційних Інтернет-проектів. Братерство народів проявляється у сприянні правовому свавіллю? Очевидно білоруська влада сприйняла це як небачене зухвальство, адже після білоруських виборів почали відбуватися просто містичні події. Раптово виявилося, що Ігор Коктиш був об’явлений в міжнародний розшук з 2002 року. І з яких це пір розшуки оголошуються заднім числом? Містика. 25 червня 2007 року Ігоря схопили українські правоохоронці в Севастополі, при чому відбувалося це численною групою захвату надзвичайно жорстоко, з застосуванням вогнепальної зброї та фізичної сили, що навіть спричинило пошкодження нирки. Невже саме така співпраця білоруських і українських правоохоронних органів називається братерством народів? Надалі і до тепер наші правоохоронці продовжили доводити свою солідарність з білоруськими колегами. 7 червня 2007 року суддя Балаклавського районного суду Гавура постановила взяти Ігоря Коктиша під варту терміном на 40 діб.

Мабуть білоруська сторона не поспішила з запитом на екстрадицію, але ж нашим компетентним органам кмітливості не позичати. 19 липня 2007 року Генеральна прокуратура України звернулась (офіційно!) до прокуратури м. Севастополя з “проханням” вжити заходів для взяття Ігоря Коктиша під варту БЕЗСТРОКОВО і надіслати їм “правильне” судове рішення по цьому питанню. Цей лист разом з іншими документами по справі розміщений на офіційному сайті Ігоря Коктиша www.i-cent.org.ua. Не дивно, що 3 серпня 2007 року та ж сама суддя Гавура О.В. постановила тримати Ігоря під вартою, при чому цього разу терміни визначені не були. В постанові вона розписала білоруську версію подій і додала: “Данные обстоятельства подтверждены копиями соответствующих документов”. Яких саме, не уточнюється. Мабуть варто нагадати, що згідно Європейської конвенції з прав людини максимальний термін утримання під вартою в очікуванні екстрадиції має складати 40 діб. Єдиним порятунком для Ігоря за таких умов мало стати лише втручання третьої країни. Бажане стало дійним, коли 10 жовтня 2007 року Європейський суд з прав людини зупинив екстрадицію Коктиша. Коли загроза видачі минула і Ігор отримав можливість відкрито говорити про свою опозиційну діяльність, він звернувся до міграційної служби з проханням надати йому політичний притулок в Україні. Державний комітет у справах національностей і релігій зі своєю відомою на весь світ “об’єктивністю”, “справедливістю” і “бажанням розібратися” без будь-яких докорів сумління зняв з себе відповідальність за долю білоруса. Розгляд справи розтягнули надовго, дотягуючи кожен етап до останньої миті. Про що говорити, коли, за їхніми словами, документи з Кримської міграційної служби до Держкомнацрелігій, що в Києві, йшли майже місяць.

Там виділеного законодавством терміну (1 місяць) виявилось мало і працівники комітету подовжили розгляд справи ще на 2 місяці. 23 жовтня 2008 року Ігорю Коктишу було відмовлено у наданні статусу біженця, а повідомили йому про це лише 19 листопада того ж року. Ніяких причин відмови ніхто пояснювати не збирався (може через їх відсутність?), а надати письмовий висновок стосовно справи Ігоря Кримська міграційна служба відмовилась. Міжнародна підтримка “Міжнародна Амністія” провела акцію негайної допомоги, відіславши сотні листів-звернень до уряду України з проханням не допустити екстрадицію Ігоря Коктиша в Білорусь. Європейський Суд з прав людини 10.10.2007 призупинив екстрадицію Ігоря до свого кінцевого рішення. Зараз заява Коктиша знаходиться на стадії комунікації, а Президент Палати прийняв рішення надати цій справі статус пріоритетної. Парламентська Асамблея Ради Європи підняла питання Ігоря Коктиша. В докладі на тему “Зловживання кримінальною системою правосуддя в Білорусії” доповідач пояснив причини необхідності підтримки справи Ігоря асамблеєю. Управління Верховного Комісаріату ООН у справах біженців на даний час приймає певні рішення щодо справи Ігоря Коктиша.

Наприкінці варто додати, що ніяких запитів білоруської сторони (в тому числі запиту на екстрадицію чи постанови про міжнародний розшук) ще ніхто не бачив. Генеральна прокуратура України відмовляється надати будь-які документи, на основі яких Ігор Коктиш вже майже 20 місяців безпідставно утримується під вартою в Сімферопольському СІЗО №15.

Фото взято з сайту “Українська правда”

http://www.pravda.com.ua/news/2009/2/12/89552.htm

Чи можете Ви уявити, що туалети в літаку – це труба, яка викидає все у повітря? Мовляв, поки долетить до землі, розпадеться на мікрони. У гіршому випадку поживить ґрунт. Або з корабля все виливається у море, як неодобриво? Чомусь ні! А от наші потяги так і роблять.

Як пояснили мені колись провідники, велике розбивається на швидкості, а рідина розтікається. Що ж до паперу, то він звичайно згниє. Тому й мусимо терпіти вигадані санітарні зони, а якщо вагон старий і туалети закривають на ніч, бо пасажири можуть їх поламати – то бігати до сусідів.

Закордоном – ситуація зовсім інша. Весь транспорт далекого слідування давно оснастили біотуалетами. І природна проблема не обмежена ні зупинками, ні кількістю випитої води чи якістю транспорту. Туалет мусить працювати, бо то велике слово – “сервіс”.

Скажете, криза і треба економити. Так утримання біотуалету у світі входить у вартість квитка. Хіба вони у нас дешеві? А ми ж зараз оновлюємося і підтягуємося до Європи, бо на носі 2012 рік. То може і про такі дрібнички, як нормальні туалети у потягах, електричках та автобусах подбаємо. Це теж модне слово – ” інфраструктура” та впливає на інше модне слово – “імідж”. Шкода якщо все обійдеться синіми смердючими біотуалетами на площах, а потяги – будуть диковинкою про яку розповідатимуть анекдоти. І до переліку Чорнобиль, Шевченко, Руслана додадуться туалети із лайном на виліт.

Кількість безробітних в Україні наближається до мільйона. За даними Державного центру зайнятості, нині не мають роботи 932 тисячі людей. А до кінця року число тих, хто опиниться на вулиці, сягне 3 мільйонів. Наскільки складна проблема пошуку роботи, зокрема в регіонах України? Як можна загальмувати зростання безробіття в Україні? Як можна краще допомогти безробітним, тим більше в умовах кризи?

Від початку року ситуація на ринку праці дещо покращилась

Якщо в Україні до кінця року справді буде 3 мільйони безробітних, це означає, що без заробітку опиниться практично кожен десятий з тих, хто нині ще працює.

Директор Державного центру зайнятості Володимир Галицький пояснив Радіо Свобода, як вирахувати кількість тих, хто буде змушений шукати роботу. «Близько 3 мільйонів безробітних буде вже протягом року, на основі закладених у держбюджеті макропоказників та прогнозів економічного безробіття (8,5-9%). Крім того, упродовж січня 2009 року було працевлаштовано 39,3 тис. осіб, а близько 41 тис. людей проходили професійні перенавчання. Не можна говорити про те, що сьогодні все зупинилось».

Володимир Галицький додав, що в останні місяці ринок праці в Україні завмер. Більше того, у січні та на початку лютого по Україні втрачено менше робочих вакансій, ніж наприкінці минулого року. Зі свого боку, експерти не виключають, що це лише затишшя перед бурею, вже навесні безробітних стане втричі більше.

Невпинно зростає число безробітних на Дніпропетровщині

Число тих, хто опинився на вулиці, безперервно зростає в одному з найпотужніших промислових регіонів України – на Дніпропетровщині, розповідає кореспондентка Радіо Свобода у Дніпропетровську Юлія Рацибарська.

Місяць тому – близько 50 ти тисяч, зараз – майже 60 тисяч. У умовах кризи число офіційно зареєстрованих безробітних на Дніпропетровщині невпинно зростає. Фахівці центрів зайнятості щодня реєструють до півтисячі людей, які втратили роботу. У паперах справжню причину звільнення (скорочення штату чи тимчасове зупинення підприємств) вказують одиницям, в основному людей звільняють «за згодою сторін» та «за власним бажанням». Це означає: допомога з безробіття їм світить не раніше, ніж за 3 місяці після реєстрації.

Практично половина від тих, хто звернувся до служби зайнятості останнім часом, – молоді люди віком до 35 років. Третина мають повну та базову вищу освіту, амбітні, з досвідом роботи. А втім, вакансій для них обмаль, на одне робоче місце в регіоні наразі претендує 7 осіб, ще місяць тому було 5.

35-річний Олександр працював менеджером із продажу імпортної техніки, з початком кризи втратив роботу і надію на погашення іпотечного кредиту. Робота водія, яку пропонує центр зайнятості, не влаштовує. «Іпотеку треба платити 3 тисячі гривень на місяць, тому на зарплату в 1,5-2 тис. грн. я не погоджуюсь».

Говорити про те, що на Дніпропетровщині немає роботи, не можна, однак в 14% вакансій роботодавці пропонують потенційним працівникам зарплату, яка є меншою за прожитковий мінімум (669 грн). Лише 5% пропозицій – із середньою зарплатою в області (2 тисячі).

Зараз на ринку праці регіону попитом користуються медсестри, охоронці, підсобні робітники, вантажники, прибиральники, двірники. А от банківським працівникам та менеджерам – зась.

Керівник Ленінського райцентру зайнятості Людмила Шмідт розповідає, в яких сферах найскладніше зараз знайти роботу.

«У нас багато людей прийшло з малого та середнього бізнесу, банківської сфери, будівництва і підприємств галузей, які обслуговують будівництво», – каже Шмідт.

Між тим, у центрах зайнятості демонструють оптимізм. Кажуть, помітили позитивну тенденцію: кількість людей, які звертаються за допомогою, щодня почала зменшуватися.

Із приходом весни прогнозують покращення погоди на ринку праці. І це попри те, що найближчим часом підприємства Дніпропетровщини планують звільнити близько 3 тисяч людей.

Латвійський досвід боротьби з безробіттям

У Латвії, де сьогодні проживає 2,3 мільйона людей, безробітним є кожен 25-ий мешканець. За прогнозами Міністерства добробуту країни, в кінці цього року рівень зареєстрованого безробіття може зрости до 14% і скласти 130 тисяч осіб, розповідає кореспондентка Радіо Свобода Людмила Пилип.

Аналізуючи ситуацію на ринку праці, уряд Латвії приділяє значну увагу заходам зі сприяння зайнятості, на здійснення яких планується витратити як кошти з державного бюджету, так і кошти зі структурних фондів ЄС. Зокрема, буде збільшене фінансування з Європейського соціального фонду. Також Латвія має намір звернутися в європейські інституції для отримання коштів з Фонду глобалізації Євросоюзу, завданням якого є надання допомоги з перенавчання та пошуку роботи для безробітних.

Завдяки європейським коштам безробітні латвійці зможуть пройти курси з підвищення рівня кваліфікації або змінити професію. Навчання відбуватиметься відповідно до вимог ринку праці. Буде також надаватися підтримка охочим відкрити власний бізнес або стати самозайнятою особою.

Грошей на виплати безробітним вистачає

За підрахунками експертів, якщо в Україні з’явиться 3 мільйони безробітних, на виплати їм знадобиться близько 5 мільярдів гривень допомоги. При цьому у Державному центрі зайнятості заспокоюють, що коштів вистачить усім. Вистачає грошей для безробітних і зараз, переконувала в інтерв’ю Радіо Свобода міністр праці і соціальної політики України Людмила Денисова. «Усі отримають своєчасно в повному обсязі все, що їм нараховано. На Донбасі ситуація найгірша, в Криму – погана. У металургійній промисловості ситуація покращується, тому що зменшилась у цій галузі кількість безробітних. Але зауважу, що, наприклад, у Києві на 10 тисяч безробітних 19 тисяч вакансій».

Слід гальмувати зростання безробіття

А головним рецептом у гальмуванні безробіття є підвищення зайнятості, каже міністр. «Потрібно затримувати робітників на підприємствах, на яких вони зараз працюють і підвищувати їхню зайнятість. Це ресурс, який буде використовуватись на підтримку реальної економіки, та ресурс, який буде запропонований по частковому безробіттю через фінансування із Фонду соціального страхування на випадок безробіття», – вважає мінінстр.

Звільнили? Поради тим, хто втратив роботу

Як діяти людині, якщо вона стала безробітною, тим більше, коли на вулиці опиняються мільйони людей? Поради дає експерт із працевлаштування Олена. «Шукати роботу можна через знайомих, якщо Ви спілкуєтесь у професійному середовищі. А найліпше – розмістити своє резюме в мережі Інтернет. І шукати роботу потрібно відразу, як тільки-но Ви дізналися про Ваше звільнення, коли ще допрацьовуєте останні дні».

Критична межа кількості безробітних в Україні – від 15%. Це якщо роботу шукатимуть понад 4,5 мільйони українців.