Автори альтернативної доповіді провели дослідження ситуації стосовно того, як Україна виконує Конвенцію ООН з подолання дискримінації щодо жінок, зокрема, на регіональному рівні.

Зібраний матеріал ілюструє факти дискримінації; наводить нормативно-правові документи, які використовуються на місцях; досліджує механізми утвердження гендерної рівності в областях і районах, а також тамтешні методи практичної роботи.

Альтернативний звіт містить також рекомендації незалежних експертів для глибшого розуміння гендерних проблем та більш ефективного втілення вимог Конвенції ООН.

Контакти:
тел: +38-044-592-68-54
ел.пошта: [email protected]

Джерело : Жіночий консорціум України

Додатки : Альтернативный отчет о выполнении в Украине Конвенции ООН о ликвидации всех форм дискриминации в отношении женщин – 1227271193

4 грудня за ухвалою міської прокуратури був проведений обшук в приміщенні науково-інформаційного Центру “Меморіал” в Санкт-Петербурзі. Під час обшуку, який провели люди в масках, що увірвалися в приміщення Центру, були вилучені комп’ютерні диски, на яких зберігалася унікальна база даних про десятки тисяч жертв сталінських репресій, по крупицях зібраних по всій території колишнього СРСР, унікальні фотоматеріали, копії документів з історії радянського терору, результати пошукових робіт по табірних кладовищах Гулага, інтерв’ю з колишніми в’язнями сталінських таборів, багато хто з яких вже пішов з життя.

Безпрецедентно грубі в юридичному сенсі дії російських владних структур, спрямовані проти авторитетної міжнародної правозахисної організації, на жаль, вписуються у все помітнішу тенденцію боротьби держави з громадянським суспільством Росії, з сумними і амбітними спробами «модернізації» її історії.

При цьому все більш часто наводяться «раціональні» виправдання дій більшовицької і комуністичної влади, що знищили мільйони ні в чому не повинних людей. Зокрема, сталінський терор пояснюється і виправдовується успіхами промислової індустріалізації країни і т.п. Все це не може бути розцінено інакше, як серйозний намір величезної федеральної держави повернутися до тоталітарного мислення на політичному рівні, піддати ревізії демократичні завоювання Горбачовської перебудови, змінити сам стиль і образ мислення сучасного російського суспільства.

Усвідомлюючи всю небезпеку вибраного виконавчою владою Росії курсу, ми засуджуємо її репресивні дії і приєднуємося до вимог наших колег – правозахисників Росії і Білорусі негайно припинити переслідування науково-інформаційного Центру товариства «Меморіал» в Санкт-Петербурзі!

5 грудня 2008 року

Співголови Харківської правозахисної групи

Євген Захаров, Ірина Рапп

«У світі, який ще відчував на собі відлуння жахів Другої Світової війни, Декларація стала першою глобальною заявою про те, що сьогодні ми сприймаємо як належне – гідність та рівність усіх людей».

                                                                                                                                              Генеральний секретар ООН  Пан Гі-мун

Вступ

Дотримання прав і свобод особи стало одним з найважливіших пріоритетних принципів у роботі міліції молодої незалежної української держави. На виконання Указу президента України «Про відзначення в України 60-ої річниці проголошення Загальної декларації прав людини» та Плану заходів МВС України з нагоди Дня прав людини в органах та підрозділах ГУМВС України в Харківській області проводяться навчання особового складу основним принципам та положенням документу, що став дорожньою картою в галузі забезпечення дотримання прав людини в усьому світі.

У ці дні міжнародна спільнота відзначає 60-річчя знаменної події в історії людської цивілізації – прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини. Цим документом започатковано процес створення системи міжнародних стандартів у галузі прав людини, набуття ними універсального характеру. З прийняттям Декларації людство отримало надію – надію на право кожного бути вільною людиною, жити у світі без насильства, дискримінації, бідності, воєн, екологічних катастроф.

У всіх народів завжди існували моральні та правові кодекси на захист людської гідності, які визначали межі втручання державної влади у життя простої людини. Але зазвичай відносини у площині «влада – людина» були об’єктивно нерівними. У 1-й половині XX століття це призвело до появи тоталітарних режимів та найжахливішої в історії світової бійні. Запровадження єдиної міжнародної системи захисту прав людини стало одним із найважливіших завдань створеної після завершення Другої світової війни Організації Об’єднаних Націй. Наріжним каменем у побудові системи захисту прав людини і стало прийняття Загальної декларації прав людини.

Історія прийняття Загальної декларації

Питання про необхідність розробки декларації прав людини було підняте США в ході роботи над Статутом Організації об’єднаних Націй у 1943-1945 році. Саме в цей період проблема створення механізму міжнародного захисту в області прав людини стала дуже актуальною, причини цього були згодом сформульовані в Преамбулі Загальної декларації прав людини. Вони зводяться до такого:

Зневага і презирство до прав людини призвели до варварських актів, що обурюють совість людства.

Прагненням людей є створення такого світу (суспільства), де люди матимуть свободу слова і свободу переконань, будуть вільні від страху та злиднів (інакше кажучи, для нормальної життєдіяльності людини потрібен весь комплекс прав, як цивільних і політичних, так і соціально-економічних).

Права людини повинні мати надійний правовий захист (забезпечуватися законом), щоб людина не була змушена удаватися до повстання в якості останнього засобу проти тиранії і гноблення.

Статут ООН зобов’язує держави сприяти в співробітництві з ООН, в загальній повазі та дотриманню прав і свобод людини. Величезне значення для виконання цього обов’язку має загальне розуміння характеру цих прав і свобод, що досягається регламентацією в універсальному міжнародному документі.

Закріплення прав і свобод у єдиному документі створить умови для просвітництва в галузі прав людини, сприяючи в такий спосіб їхній повазі, вжиттю національних і міжнародних заходів для їх загального й ефективного визнання і здійснення.

Підготовка Загальної декларації прав людини відбувалася в умовах складної дипломатичної боротьби, а її ухвалення було результатом розгляду і погодження різних поглядів і точок зору. Виявлялось це у тому, що західні держави орієнтувалися на Французьку декларацію прав людини і громадянина 1789 р., Конституцію США 1787 р. та інші документи, що проголошують природний характер прав і свобод людини, які належать кожному з моменту народження.

З вересня по грудень ІІІ Комітет Генеральної Асамблеї ООН провів 85 засідань з проекту Декларації, а голосування проходило 1400 разів, тобто фактично по кожному слову і кожній поправці. Найбільш гострі дебати і розбіжності розгорнулися між представниками соціалістичних і західних країн з приводу змісту прав людини. Проте в результаті тримісячної боротьби вдалося узгодити текст Загальної декларації прав людини. На 183 пленарному засіданні Генасамблеї ООН 10 грудня 1948 року Загальна декларація прав людини була прийнята абсолютною більшістю голосів: із 56 держав, що брали участь у голосуванні, 48 проголосували за, лише 8 держав утрималися. Серед них: Білоруська РСР, Польща, Саудівська Аравія, СРСР, Українська РСР, Югославія і Південно-Африканський Союз.

Але в цілому результати голосування показали, що розробникам Загальної декларації (канадець Джон Хампрей був головним автором, якому допомагали Елеонора Рузвельт зі США та інші), незважаючи на різноманітні точки зору, різкі ідеологічні протиріччя, специфіку культурних і релігійних систем, вдалося сформулювати такий текст, що одержав схвалення міжнародного суспільства. Робота на Загальною декларацією була видатним зразком співробітництва й узгодження позицій з настільки складної проблеми, як права людини.

Основні положення Загальної декларації

Відповідно до Декларації, основним елементом, для визнання прав і свобод людини є гідність особистості. Вона кваліфікується як невід’ємна властивість, тому що притаманна «усім членам сім’ї від народження, визначає рівність їх прав і свобод, поводження у відношенні один до одного у дусі братерства» (ст. 1). Рівність прав і свобод означає, що кожна людина повинна володіти ними незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального стану, національності, проживання на території незалежної держави, або на підопічній чи території без самоврядування (ст. 2).

У статті 3 дається загальне розуміння громадянських і політичних прав, що включають право на життя, свободу й особисту недоторканість. Далі, у наступних статтях 4-21 вони перераховуються, трактуються і конкретизуються. Причому із змісту статей виходить, що громадянські права не пов’язуються з приналежністю до громадянства держави, а лише з членством у суспільстві. Тому вони поширюються рівною мірою на громадян і іноземців, що мешкають на території держави. Необхідною умовою надання політичних прав є наявність статусу громадянина держави.

Звідси до громадянських прав належать: неприпустимість рабства або підневільного стану, неприпустимість катування, жорстоке і принижуюче людську гідність поводження і покарання, право на правосуб’єктність, рівність усіх перед законом, право на відновлення порушених прав, право на судовий розгляд, неприпустимість свавільного арешту, затримання або вигнання, презумпція невинності, право на особисте життя, недоторканість житла, таємницю кореспонденції. Право на вільне пересування і вибір місця проживання, право шукати притулку, рятуючись від переслідування по політичних мотивах, право на створення сім’ї і рівність сторін у шлюбі, право на громадянство, право володіння майном, право на свободу думки, совісті, переконань, право на свободу мирних зборів і асоціацій. До політичних прав відноситься право на участь у керуванні країною безпосередньо або через своїх представників.

Стаття 22 є вступною та узагальнюючою у відношенні соціально-економічних і культурних прав. У статті підкреслюється їхня значимість для забезпечення гідності і вільного розвитку особистості і визначаються засоби і форми їхньої реалізації, а саме: національні зусилля, міжнародне співробітництво, наявність відповідної структури і ресурсів. Декларація закріплює такі соціально-економічні і культурні права: право на працю і створення професійних спілок, право на відпочинок, право на достатній життєвий рівень, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, право на освіту, право на участь у культурному житті і користування благами наукового прогресу (ст. 23-27).

У Декларації підкреслюється взаємозв’язок громадянських, політичних і соціально-економічних прав, необхідність встановлення такого соціального і міжнародного правопорядку, при якому вони можуть бути цілком здійснені (ст. 28). У Декларації встановлено, що «кожна людина має обов’язок перед суспільством» (п.1 ст. 29). Взаємозумовленість прав особистості і обов’язками перед суспільством пояснюється тим, що тільки суспільство може забезпечити «вільний і повний розвиток особистості» (ст. 29). Відсутність детального трактування обов’язків особистості мотивується тим, що Статутом ООН була поставлена задача «знову затвердити віру в права людини», тому саме правам у Декларації приділяється першорядне значення.

Трактуючи права і свободи людини як невід’ємну властивість особистості, Декларація закріплює їхнє домінуюче положення, зменшуючи цим виключну роль держави у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави. Вони виражаються в такому: 1) ґрунтуються на законі; 2) здійснюються з метою «поваги прав і свобод інших, задоволення вимоги моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (ст. 29). Причому, допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках, Декларація в імперативній формі забороняє «будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, спрямовані до знищення прав і свобод» (ст. 30).

Історичне значення Загальної декларації

Загальна декларація була прийнята у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН, закріплені в ній норми мають рекомендаційний характер. Тобто, вони бажані, але не обов’язкові для держав – членів ООН. Але все ж, оцінюючи юридичне значення і силу положень Декларації, слід зазначити, що саме проголошені в Загальній декларації основні права і свободи розглядаються сьогодні більшістю країн як юридично обов’язкові договірні норми. На Декларацію часто посилаються при тлумаченні національного законодавства з прав людини, а також у судовій практиці. Вміщені в Декларації принципи і норми постійно розвиваються і уточнюються у процесі укладення нових міжнародних угод. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше ніж 120 країн світу перелік, зміст і припустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.

Цей документ був переведений на безліч мов світу (більше ніж на 300). Елеонора Рузвельт назвала Декларацію «Великою хартією вольностей» для всього людства (тому Декларацію іноді називають Хартією прав людини). В 1950 році ООН заснувала День прав людини, що відмічається у день прийняття Декларації.

І хоча положення Декларації мали рекомендаційний характер, вони були покладені в основу розбудови всієї системи міжнародного права. Так, у 1966 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, які разом із Загальною декларацією прав людини та двома додатковими протоколами до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права склали Міжнародний білль про права людини.

У СРСР, починаючи з 1977 року, правозахисники в День прав людини проводили на Пушкінській площі в Москві так званий «Мітинг мовчання». У Радянському Союзі текст Загальної декларації довгі роки вважався «антирадянською» літературою, і був офіційно оприлюднений лише у роки «перебудови».

Нині Конституція України – основний Закон нашої держави – увібрала фундаментальні положення Декларації, зокрема – про верховенство прав людини, рівність і непорушність прав, права людини на свободу і особисту недоторканість, на достатній рівень життя тощо.

Післямова

Очевидно, що ідея прав людини визначатиме стан відносин держави з людьми лише тоді, коли для цього сформується потужна суспільна вимога. Адже права людини шануються в першу чергу тому, що їх визнає суспільство, а не лише тому, що їх проголошують уряди.

60-річний ювілей Декларації світ зустрічає в умовах глобальної фінансово-економічної кризи, яка загострює існуючі проблеми забезпечення прав і свобод людини, спричиняє їх масові порушення в усіх куточках планети. «Несправедливість, нерівність і безкарність – явища, типові для сучасного світу. Уряди повинні діяти негайно і подолати прірву між обіцянками і дійсністю», – за даними Доповіді Amnesty International-2008, 60 років після прийняття ООН Загальної декларації прав людини, люди, як і раніше, піддаються тортурам і жорстокому поводженню не менш ніж у 81 країні світу, несправедливі судові розгляди проводяться, щонайменше, в 54 країнах, і як мінімум в 77 громадянам не дозволяють вільно висловлюватися.

В Україні негативний вплив світової кризи посилюється тривалою політичною нестабільністю. Але боротися за права і свободи людини необхідно завжди, незважаючи на будь-які негаразди: чи йдеться про незаконно заарештованого журналіста, малозабезпечену сім’ю, у якої намагаються відібрати останнє, чи українських моряків, що потрапили у піратський полон. Треба займати активну громадянську позицію, бути небайдужим до долі іншої людини і своєї країни.

Можливо, що День прав людини в Україні святкувати ще зарано. Цей день потрібно розглядати як можливість накреслити плани для подальшої роботи, а її більш ніж достатньо для всіх: від пересічного громадянина, який мусить відстоювати свою гідність щодня, до Президента держави – гаранта прав і свобод громадян, від правоохоронців, що зобов’язані захищати охоронювані законом права та інтереси громадян, до законодавців, які повинні приймати закони в інтересах всього суспільства, а не окремих

Право на доступ до інформації є одним із найважливіших прав людини, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та закріплених у Конституції України.

Для його належної реалізації потрібні значні зміни законодавства та одночасно відповідні інституційні зміни. Останнім часом процес законотворення в інформаційній сфері значно активізовано, зокрема, й завдяки діяльності Міністерства юстиції. Це стосується як удосконалення доступу до інформації так і забезпечення свободи слова. Проте, яке б досконале не було законодавство в цій сфері, важливим є встановлення дієвого контролю за його виконанням. Це має забезпечуватися як системою покарання за порушення встановлених норм, так і ефективною системою відповідних державних та громадських інституцій.

гляд міжнародного досвіду свідчить про те, що в світі спостерігається тенденція до створення наглядових органів в цій сфері, таких, як Комісари або Комісії з питань інформації. Вони функціонують в Словенії, Угорщині, Сербії, Македонії, Великій Британії, Португалії тощо. Одним з основних завдань таких Комісій (Комісарів) є розгляд скарг щодо недотримання права на отримання інформації через офіційну відмову, приховування певної інформації а також інших питань, що виникли під час подання й задоволення запиту. Іншим завданням Комісії (Комісарів) з питань інформації є збір інформації про функціонування права на отримання інформації: статистика поданих запитів, кількість відповідей, аналіз змісту проблем, що виникають.

Виходячи з огляду різних моделей функціонування таких органів у деяких країнах: Словенія, Сербія, Македонія і Туреччина, можна виділити такі основні завдання таких Комісій (Комісарів):

* розгляд позовів щодо порушення права на доступ до інформації;
* узагальнення та поширення інформації стосовно функціонування права на доступ до інформації.

У різних країнах рішення такого органу мають різний вплив. Так, в Угорщині, наприклад, рішення Комісара є лише рекомендаціями для державних органів. У Великобританії та Сербії такий орган виносить обов’язкові до виконання рішення про надання інформації.

Ідея створення такого органу відповідає світовим тенденціям розвитку інформаційного законодавства та ґрунтується на Рекомендації РЄ Rec(2002) 2 “Про доступ до офіційних документів“ (ухвалена Комітетом міністрів 21 лютого 2002 року на 784-му засіданні заступників міністрів), в якій зазначено, що заявник, якому було відмовлено в запиті про офіційний документ — в окремій його частині або щодо документа в цілому — або запит якого був відхилений чи залишився без відповіді впродовж терміну, про який ішлося в принципі VI.3, повинен мати доступ до процедури перегляду в суді або в іншій незалежній та неупередженій інстанції, що має бути встановлено законом.

Серед іншого, в Оціночному звіті ГРЕКО по Україні за 2007 рік, було зазначено, що “Закон України “Про інформацію” може бути удосконалений з метою спрощення процесу отримання офіційної інформації. Також необхідно запровадити чіткий обов’язок посадових осіб чи державних службовців допомагати громадськості відслідковувати і отримувати інформацію. Крім того, право на інформацію має підтримуватися ефективним механізмом оскарження. У державах-членах ГРЕКО існують гарні приклади спеціалізованих органів з належним рівнем незалежності, до яких громадськість може оскаржувати негативні рішення протягом розумного періоду часу. Такі органи також можуть допомагати органам влади у розробці уніфікованої практики“.

Також, питанню створення незалежного механізму контролю за додержанням законодавства про доступ до інформації було приділено велику увагу у Коментарях експертів Ради Європи (Х.Дарбішир та Д.Голдберг) у 2007 році до розробленого Мін’юстом проекту Закону “Про інформацію“ (нова редакція).

Більшість цих рекомендацій була врахована Міністерством юстиції під час підготовки проекту Закону України “Про доступ до інформації“, який передбачає також і внесення змін до Закону України “Про інформацію“. Проте питання створення окремого органу залишається відкритим.

Для захисту законних прав і свобод в Україні вже створені та діють відповідні органи: суди, прокуратура, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Громадський контроль за діяльністю органів державної влади здійснюють громадські організації та правозахисні групи. Однак інститути громадянського суспільства також не завжди мають можливість отримати своєчасну та повну інформацію, пов’язану з діяльністю органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, маючи високий статус, визначений Законом України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини“, здійснюючи парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, не зможе оперативно розглядати такого роду скарги та не має достатньо ресурсів для такого роду роботи.

У рекомендаціях щодо створення посади Комісара з питань інформації в Україні, підготовлених експертом Ради Європи Х.Дарбішир, наголошувалося на тому, що «в країнах, що знаходяться на стадії переходу до демократії, Омбудсмен, як правило, вирішує ряд інших питань, пов’язаних з правами людини, та не має достатньо часу та ресурсів, аби забезпечувати право доступу до інформації». У зв’язку з цим, не рекомендувалося покладати такі функції на Омбудсмена або подібний орган. Однак, у деяких країнах (Швеція, Норвегія, Боснія і Герцеговина) така практика існує.

У згаданих рекомендаціях експертів Ради Європи зазначалось, що “процес призначення керівника такого органу повинен бути якомога більш відкритим і консультативним і бути передбаченим у законодавстві, при цьому прозорим повинен бути навіть процес висунення кандидатур і процес схвалення кандидатури парламентом. Кандидатури повинні пропонуватися всіма гілками уряду та всіма верствами громадянського суспільства.“ Такий прозорий порядок призначення керівника цього органу мав би стати однією з гарантій його незалежності.

Проте для того, щоб до процесу обрання та призначення цієї особи були залучені Президент України, Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України, необхідним є внесення змін до Конституції України, що здається у нинішніх умовах нереальним.

Також, для того, щоб запобігти дискредитації цього органу необхідно максимально чітко визначити його статус, повноваження, сферу впливу та передбачити достатнє фінансування. Усвідомлюючи, що такий орган може дублювати деякі повноваження інших органів в сфері доступу до інформації, слід таким чином «вписати» його в структуру контролюючих та наглядових інституцій, щоб він по-перше полегшив користування правом на інформацію та по-друге, не заважав існуючим органам у здійсненні своїх функцій.

Зважаючи на це, переконана, що в інформаційній сфері має функціонувати окремий незалежний орган, який стане арбітром у справах щодо доступу до інформації та забезпечить надання вказівок (або ж рекомендацій) органам державної влади стосовно надання у кожному конкретному випадку певної інформації відповідному суб’єкту запиту.

Його діяльність також має бути спрямована на забезпечення однакового застосування норм права щодо доступу до інформації (зокрема, шляхом видання рекомендацій (посібників) для державних службовців), з тим, щоб попереджувати можливість довільного трактування відповідних положень законодавства. Також, корисним була б його участь в організації навчання державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування з питань забезпечення доступу до інформації.

Головне, на мою думку, щоб статус такого органу, його функції, джерела фінансування були визначені законом.

С.С. Рябошапка

Брюссель – «Міжнародна амністія» – загальновідома правозахисна організація, що має більше мільйона активістів та осередки у понад 140 країнах світу. Їх численні відкриті листи та петиції, надіслані лідерам країн, урядам та генеральним прокурорам, звільнили багато невинно засуджених, катованих та принижених. Східноєвропейський експерт цієї організації – Гізер Макджіл, каже, що якраз нині готується звернення до Генерального прокурора України. Про його зміст та, загалом, ситуацію із дотриманням основних свобод на сході Європи Гізер Макджіл розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода.

Пані Макджіл, організація «Міжнародна амністія» ретельно слідкує за дотриманням фундаментальних прав людини в Україні, Молдові та Білорусі. Які права і далі порушують у цих країнах найчастіше?

– Заборона тортур, право на життя, право на свободу слова та дискримінації, пов’язані з цим правом. Ми спостерігаємо часті порушення у цих країнах. Наприклад, у Молдові молодого чоловіка піддали тортурам у міліцейському відділі. Внаслідок цього він став інвалідом, проте жодного розслідування не проведено і нікого за це не покарали. Ми маємо також звіти про тортури та грубе поводження з людьми в Україні. Минулого року, наприклад, українського громадаянина піддали тортурам та примушували взяти на себе вину в убивстві. Наразі він переховується у Британії. Ми домагаємося від українського уряду розслідувати цю справу та вчинити над винними правосуддя.

– Останнім часом Ваша організація звертала увагу на прояви расизму та дискримінації в Україні. Чи спостерігаються там якісь зміни на краще?

– Ми занепокоєні проявами дискримінації та опублікували цього року звіт про расизм в Україні. Зокрема, про те, як людей з видимими ознаками належності до етнічних меншин піддають утискам на вулицях, про насилля і, навіть, убивства. Та український уряд все ще не вжив ефективних заходів, щоб побороти дискримінацію у цій країні.

– «Міжнародна амністія» закликала сьогодні не тільки до святкувань 60-річчя «Загальної декларації прав людини», але й до дій. Якими діями повинен український уряд захистити економічні та соціальні права своїх громадян в умовах глобальної кризи?

– Ми теж цим занепокоєні, хоча ще не бачили, яким чином позначиться економічна криза на цій країні. Проте ми підозрюємо, що люди дуже страждатимуть. Адже багато українців працюють за межами своєї країни і, безумовно, особливо відчують це на собі. Тому надзвичайно важливо, щоб уряд забезпечив доступ цих людей до медичного захисту та отримання ними даху над головою. Гадаю, саме це буде найбільшим викликом українського уряду на найближчі роки.

– «Міжнародна амністія» готує листа Генеральному прокурору України. Про що у ньому йдеться?

– Україна не проявляє поваги до Конвенції з надання політичного притулку. Вона не повинна повертати людей до тих країн, де їх можуть піддавати тортурам. Разом з тим, Україна часто вдається саме до таких кроків і, до того ж, відмовляє людям, які просять притулку. Нині там перебуває громадянин Узбекистану, котрий має незаперечні докази того, що, коли його повернуть, то обов’язково катуватимуть. Проте українські представники, незважаючи на це, погрожують йому відмовою у наданні притулку. «Міжнародна амністія» готує листа українському Генеральному прокурору, де говориться, що повернення цієї особи буде порушенням зобов’язань України перед численними міжнародними конвенціями: Конвенцією про надання притулку, Конвенції проти тортур і Європейської Конвенції з прав людини.

(Брюссель –Прага – Київ)

Фінансова криза змушує українців повертатися з уже насиджених місць праці. В Україну уже почали повертатися українці з Росії, насамперед працівники будівельних професій. А от із Західної Європи українські заробітчани повертатися не поспішають. Вони радше почнуть шукати менш оплачувану роботу, ніж іти невідомо на що, тим більше, що рівень безробіття постійно зростає, – вважає керівник Західноукраїнського центру “Жіночі перспективи” Любов Максимович.

Росія вже без українських заробітчан

За останні три з половиною роки хоча б один раз виїжджали у пошуках роботи за кордон майже 1,5 млн. українців. Такі результати дослідження, проведеного Держкомстатом та Українським центром соціальних реформ. Майже половина (48,4%) українців працювала в Росії, майже стільки ж – у країнах Євросоюзу, здебільшого в Італії (13,4%), Чехії (12,8%), Польщі (7,4%), Іспанії (3,9%) та Португалії (3%). Їхати бозна-куди людей спонукали нестабільність у країні, корупція у всіх гілках влади та відсутність можливостей для розвитку та самореалізації.

Майже всі українці, які повернуться зараз в Україну, – це чоловіки, які працювали на будівельних роботах у Росії. За словами заробітчанина Сергія, купити сьогодні квитки на поїзд до України вже неможливо, всі місця заброньовані були ще місяць наперед. Після повернення на Батьківщину будівельники тільки поповнять ряди безробітних.

Утім, за словами Любові Максимович, ті українці, які уже повернулися із заробітків додому, вже в пошуках роботи. “Минулого тижня зустрілася зі знайомими, які працювали у Москві на будовах. В Україні вони уже шукають будь-яку роботу, пов’язану з професією будівельника, готові робити ремонт квартир. Вони не ставлять львівських цін, а середні по району, свідомо їх занижуючи. Наші заробітчани готові працювати за меншу винагороду”, – каже Любов Максимович. І додає: “Якщо Львів не втратить Євро-2012, то вони не залишаться без роботи, бо є хорошими фахівцями. Гірше тим українцям, які живуть на Донеччині та Луганщині. Вони можуть поповнити ряди безробітних”.

А от заробітчани, які працюють у країнах Західної Європи, в Україну навряд чи повертатимуться. В країнах Євросоюзу, каже директор центру “Соціальні індикатори” Елла Лібанова, зарплати хоч і зменшились, але все одно вищі, ніж в Україні.

Щоб заробітчани не спилися…

Після повернення додому на заробітчан може чекати гірке розчарування. Відчувши смак справжніх доходів, їм тепер важко буде змиритися із бідним існуванням вдома. Дехто спробує стати на облік у центр зайнятості, інші – підуть шукати роботу. А ті, кому не пощастить, спробують втопити своє горе в горілці, припускає Любов Максимович.

Найскладніше, за її словами, буде тим заробітчанам, які повертаються не у великі міста, а в села – через критичну нестачу робочих місць. Безробіття сприятиме виникненню кризових ситуацій у сім’ях, а чоловіки навіть стануть прикладатися до алкоголю. “Поки що не чула, щоб мужчини масово пропивали свої зароблені важкою працею за кордоном зарплати. Зараз чоловіки п’ють, бо свята”, – каже керівник центру “Жіночі перспективи”. Головне – з розумінням ставитися до близьких, які повернулися з-за кордону, допомогти їм адаптуватися до старого нового життя, допомогти їм спокійно перечекати час, поки не буде знайдено нове місце праці.

Складне становище поки що безробітних заробітчан, які повернулися додому, могло б полегшити зменшення податків на провадження малого та середнього бізнесу. Тоді могли б створитися нові робочі місця. Інакше Україну затопить хвиля безробіття, прогнозує експерт.

За даними дослідження “Зовнішня трудова міграція України”, не лише криза змушує заробітчан повертатися додому. Серед інших причин свого повернення заробітчани називають погіршення стану здоров’я або близьких, наближення пенсійного віку, відчуття виконаного обов’язку перед близькими щодо матеріального забезпечення родини.

Попри економічну кризу в світі рівень економічної свободи зростає, мовиться у спільному дослідженні американської дослідницької організації Heritage Foundation та газети Wall Street Journal. Із майже 180 країн, які увійшли до дослідження, 83 країни в усіх частинах світу продемонстрували рух в напрямку економічних свобод. В Україні ж, на думку дослідників, спостерігається рух у зворотному напрямку, адже за останній рік погіршилося відразу декілька показників. Тепер серед європейських країн Україна посідає передостаннє, 42 місце. А у світі вона на 152. Нижче з європейських країн лише Білорусь.

Найбільше економічної свободи, як і раніше в Гонконгу і Сінгапурі. Далі в списку Австралія, Ірландія та Нова Зеландія. Сполучені Штати і Канада посідають відповідно 6 і 7 місця в рейтингу. А найбільшим блоком ідуть європейці – серед 10 найвільніших в економічному сенсі країн 4 зі старого континенту і половина з цілого списку економічно вільних країн.

Як зауважують дослідники, позитивні зрушення відбулися в кожній частині світу. Однак, Україна протягом останнього року йшла в розріз із загально світовою тенденцією. «У порівнянні з іншими країнами, які просуваються до економіки більш зорієнтованою на ринок, Україна відстає в лібералізації цін та ефективності свого підприємницького середовища. Ïї регуляторна база залишається складної і заплутаною. І незважаючи на те, що офіційно закордонні інвестиції вітаються, корупція та бюрократія відлякують багатьох інвесторів», – мовиться у звіті.

Американські дослідники говорять, що на українську судову систему не можна покладатися, що вона винесе справедливий вирок, бо її роз’їла корупція. Так само, мало можна очікувати від державних служб, які є неефективними і корумпованими.

Загальні витрати уряду України сягають понад 45% всієї економіки

За винятком свободи торгівлі, якій посприяв вступ країни до Світової організації торгівлі, всі інші показники свободи економіки України або залишилися незміненими, або погіршилися. Серед тих, що погіршилися, такі ключові для добробуту країни, як свобода бізнесу, розмір уряду, фінансова свобода, та, звичайно, свобода від корупції. Незмінно поганими залишаються захист майнових прав та інвестиційна свобода.

Пояснюючи окремі показники рейтингу, дослідники наводять такі факти: уряд може втрутитися у формування цін, чи у перерозподіл майна. Загальні витрати уряду сягають понад 45% всієї економіки, що є дуже високими показником.

Із 2005 року рейтинг свободи України постійно погіршувався, і тепер вона належить до країн зі швидше репресивним, ніж вільним режимом економіки. Україна сильно відстає від деяких країн, які починали зі значно гірших позицій, наприклад Грузії, яка є на дуже високому 32 місці у рейтингу. Сусідня Росія не далеко пішла від України, хоча і вона просунулася у сфері економічних свобод, посівши 146 місце в загальному списку.

Дослідники Heritage Foundation та Wall Street Journal вважають, що хоча Україні і вдавалося протягом останніх років демонструвати високі темпи зростання, подальший розвиток економіки, особливо за умов сповільнення світової економіки, без структурних реформ буде неможливий.

Ефективна соціальна політика щодо всебічного вирішення проблем інвалідів є можливою лише за умов комплексної взаємодії держави та громадських організацій інвалідів. Держава у партнерстві з такими організаціями повинна усунути перешкоди, що ускладнюють участь громадян з інвалідністю у житті суспільства. За даними Міністерства юстиції, станом на 1 липня 2008 року в країні було зареєстровано 66 всеукраїнських та міжнародних громадських організацій інвалідів.

Одним із суттєвих стимулюючих важелів розвитку та функціонування громадських організацій інвалідів є передбачена чинним законодавством їх державна фінансова підтримка. Стосовно останнього, то слід зазначити, що протягом 2001-2007 років обсяги бюджетних призначень і кількість громадських організацій інвалідів, які отримували кошти з держбюджету, постійно зростали. Якщо у 2001 році фінансову підтримку отримували лише три організації, то сьогодні їх кількість зросла до 17, а обсяги державного фінансування – у шість разів.

Щоб одержати чітку картину стосовно того, чи сприяє багатократне збільшення державного фінасування активізації діяльності громадських організацій, питання ефективності використання цих коштів було розглянуто на Колегії Рахункової палати. За висновками аудиторів, Мінпраці не створило організаційно-правових умов, що забезпечували б прозорість процедур отримання цими організаціями фінансової підтримки з боку держави, визначали б критерії оцінки якості програм та заходів, що здійснюються за рахунок бюджетних коштів. Як наслідок, не забезпечено рівних можливостей ГО інвалідів при отриманні фінансової підтримки.

Протягом минулого року за бюджетною програмою “Фінансова підтримка громадських організацій інвалідів” спрямовано більше 40 мільйонів гривень, а за 9 місяців цього – понад 35 мільйонів гривень. Оскільки перелік всеукраїнських громадських організацій, яким держава надає матеріальну допомогу, всупереч ст.. 8 Закону України від 16.06.92 “Про об´єднання громадян”, не затверджено окремим нормативно-правовим актом Верховної Ради України, визначення громадських організацій – одержувачів бюджетних коштів, Мінпраці здійснювало самостійно. Фінансову підтримку з державного бюджету отримували 17 з 66 діючих всеукраїнськиї громадських організацій інвалідів, при цьому понад 70 відсотків її спрямовано УТОС ТА УТОГ.

Аудитори зазначили, що видатки УТОГ і УТОС та інших громадських організацій різні за змістом і напрямами використання коштів. Тому об´єднання цих видатків ускладнює процес визначення результативних показників виконання бюджетної програми, критеріїв розподілу коштів та контроль за їх використанням. Верховна Рада України доручала Уряду виділити видатки на утримання закладів невиробничої сфери УТОГ та УТОС окремим рядком в державному бюджеті, але Уряд, Мінфін і Мінпраці не забезпечили виконання цієї постанови.

Відсутність скоординованих дій Мінпраці та Мін´юсту щодо нормативно – правового визначення ознак та критеріїв належності об´єднань громадян до всеукраїнських громадських організацій інвалідів, ветеранів тощо, ускладнило процедуру легалізації таких організацій. Тому впродовж 2006-2007 років та І кварталу 2008 року з державного бюджету спрямовано понад 18 мільйонів гривень 11 громадським організаціям інвалідів, які за результатами перевірок Мін´юсту не підтвердили свій статус як всеукраїнські згідно з вимогами законодавства.

Крім того, Мінпраці несвоєчасно, майже з піврічним запізненням, затверджувало координаційні плани на 2007 та 2008 роки. Це, при рівномірному розподілі асигнувань та стабільному фактичному фінансуванні, призвело до зміщення освоєння основних обсягів асигнувань на ІІ півріччя, утворення їх залишків, що свідчить про неефективне управління бюджетними коштами. Як наслідок, станом на 1 жовтня 2008 року зі 126 заходів, передбачених координаційним планом та календарними планами громадських організацій на 2008 рік, проведено лише 57 або 45 відсотків від запланованих.

Аудитом встановлено, що Мінпраці не здійснювало належного моніторингу за повнотою, своєчасністю та результатами проведення заходів громадськими організаціями інвалідів. Дані про загальну кількість проведених заходів у період, що перевірявся, та кількість учасників, у тому числі інвалідів, які брали в них участь, у Мінпраці відсутні. Затверджені Мінпраці та погоджені Мінфіном результативні показники виконання бюджетної програми “Фінансова підтримка громадських організацій інвалідів” не уніфіковані та містять дані лише за окремими ГО – одержувачами коштів. Це не дозволяє оцінити ефективність виконання бюджетної програми в цілому.

За висновками фахівців Рахункової палати, існуючий порядок надання фінансової підтримки громадським організаціям інвалідів потребує принципових змін у контексті надання її лише на конкурсних засадах та під конкретні заходи, які мають визначатися спільно з всеукраїнськими ГО інвалідів.

22-го вересня цього року, не дочекавшись матеріалізації річної (тоді) давнини запевнення чиновника Секретаріату Президента України про те, що, мовляв, “Громадяни України мають можливість ознайомитися із всіма офіційними документами за підписом Президента України на президентському веб-сайті”1, я надіслав на поштову адресу глави держави запита2 з вимогою надати тексти 44-х виданих Президентом Віктором Ющенком правових актів, що були приховані під незаконною позначкою “опублікуванню не підлягає”.

Відведений законом для надання інформації місяць пролетів, як і не було, без щонайменшого відгуку або то поруху з боку адресата (чого, втім, і раніше за адресатом не помічалося) чи то його Секретаріату. Проминуло і більше, аж поки у середині жовтня не довелося застосувати ще одного і більш сильнодіючого засобу – судовий позов до Президента України щодо визнання незадоволення запита протиправним і зобов’язання надати інформацію3.

Невідомо, чи це саме факт подання позову справив враження на чиновників СП, адже реформований, перереформований та штурмований багатостраждальний Окружний адміністративний суд м.Києва (центральний) поки що не спромігся повідомити про відкриття провадження у справі. Тож, можливо, спрацював якийсь неафішований потаємний канал зв’язку між судом та СП, внаслідок чого останній дізнався про існування позовної заяви, а можливо – в Секретаріаті просто витікла врешті вода з клепсидри, неквапом вимірючої якийсь незбагненний для невтаємничених відтинок часу, вельми відмінний від терміну, передбаченого законом. Але як би там не було, а 01.12.08 (перепрошую, але так і хочеться прокоментувати – не проминуло і півроку), світ побачив лист №45-02/384, в якому пані Марина Ставнійчук (“Заступник Глави Секретаріату Президента України – Представник Президента України у Конституційному Суді України, Представник Президента України у Центральній виборчій комісії України” – кількість великих літер спонукає навести це повністю) написала мені таке:

Шановний Олександре Євгеновичу!

У Секретаріаті Президента України розглянуто Ваше звернення до Глави держави В.Ющенка (відтак, слід вважати, до самого Глави держави моєму запиту-бідасі потрапити не вдалося) щодо опублікування виданих ним правових актів, що мали обмеження доступу “Опублікуванню не підлягає” та “Не для друку”.

Повідомляємо, що за результатами роботи відповідної експертної комісії, яка здійснювала розгляд і оцінку згаданих правових актів за 2005-2006рр., прийнято рішення4 щодо можливости їх опублікування.

Найближчим часом ці акти будуть розміщені на сайті Глави держави і Ви зможете з ними ознайомитись, виняток становлять два Укази Президента України, які не стосуються прав людини та громадянина і віднесені експертною комісією до категорії відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави.

Аналогічна робота в Секретаріаті ведеться і з перегляду актів Президентів України Л.Кравчука та Л.Кучми, але через значну кількість цих документів їх оприлюднення планується після завершення роботи експертної комісії.

Насамперед мені варто подякувати пані Ставнійчук – як висококваліфікований юрист вона, безперечно, розуміє тему та проблематику і я чомусь переконаний, що у тому, що “прийнято рішення”, є її особисті зусилля. І подякувати ще більше – тим, хто раніше брав участь у подібних попередніх акціях “Майдану”, надсилаючи власні запити і підписуючись під відкритими зверненнями – без вас точно нічого не було б (у сенсі – нічого хорошого). Факт.

Разом з тим (“вмєстє с тєм” – як казали за совка, ідеологічно витримано виливаючи діжку дьогтю на чайну ложечку меду) є, як завжди, “дрібниці” і “дещиці”, котрі заважають розслабитися і з чистим сумлінням та з відчуттям зробленої справи перехилити за “гепі-енд” кухоль чи келих чогось відповідного.

Я не про те, що невідомою є правова природа “експертної комісії”, яка приймає рішення щодо режиму доступу до документів в СП, адже відповідна постанова Кабміну (№1893 від 27.11.98), яка регламентує діяльність подібних комісій, на СП не поширюється в силу невизначеного правового статусу самого СП, який, зокрема, не є органом виконавчої влади, не підпадаючи, відтак, під “юрисдикцію” КМУ.
І не про те, що навіть приблизно не названо строки завершення перегляду тією загадковою комісією актів попередників пана Ющенка на президентській посаді.
І навіть не про те, що взагалі-то непотрібні жодні експертизи, щоби оприлюднити – тут і зараз – акти, засекречені однозначно незаконно. Не існує в українському законодавстві поняття “опублікуванню не підлягає”, а це значить, що допоки акти, приховані під цією незаконною позначкою, не оприлюднено – щохвилини коїться “триваюче” правопорушення. Не кажучи вже про те, що хтось би мав відповідати за беззаконня.

Я про те, що станом на 24.12.08:
а) жодного акту Ющенка з числа “cекретних матеріалів” на офіційному сайті Президента України так і не з’явилося;
б) жодного такого акту не з’явилося, наскільки мені відомо, і в інших відкритих джерелах;
в) мій бідака-запит про надання інформації у письмовому вигляді так і залишається п’ятий місяць без задоволення, маючи всі шанси зустріти в такому ж незадоволено-набурмосеному стані і новий рік і Рідзво і добре щоб не весну. Може по дев’яти місяцях щось станеться?
Не знаю, втім, можливо в СП є окрема клепсидра і для відмірювання “найближчого часу”?

Тому дякуючи пані Ставнійчук за благу звістку, не поспішу забирати позовної заяви. По-перше, за традицією благими звістки визнаються не апріорі, а лише коли за ними слідують певні явлення (у крайньому випадку – просто явища). А по-друге, “більшого вимагай”, як сказав один екс-депутат, виголосивши (виспівавши) чи не найголовий принцип правильної побудови взаємин громадянина з владою.

На даний момент базовим Законом, що регулює діяльність громадських організацій, є Закон України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р. Законодавче регулювання діяльності громадських організацій піддається обґрунтованій критиці з боку представників третього сектора. Значною мірою внаслідок лобіювання ними зміни нормативної бази діяльності громадських організацій Кабінетом Міністрів України було внесено до парламенту проект закону «Про громадські організації».

Законопроект внесений 14 листопада цього року й, відновлення роботи Верховної Ради України дає надію на позитивний результат його розгляду (проект закону № 3371; із текстом і супровідними документами можна ознайомитися на сайті ВР за посиланням:http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=33677). Проект не позбавлений недоліків, але містить низку й прогресивних норм, про що необхідно згадати окремо.

Серйозних змін можуть зазнати норми щодо заснування громадських організацій. Зокрема право засновувати їх можуть отримати юридичні особи приватного права, тобто всі юридичні особи, крім створених розпорядчим актом органу державної влади чи місцевого самоврядування. За чинним законодавством засновниками громадської організації можуть бути лише фізичні особи.

Легалізація громадських організацій може відбуватися шляхом 1) реєстрації або 2) надсилання повідомлення про заснування. За чинним законодавством реєстрація громадської організації передбачає набуття нею статусу юридичної особи. В законопроекті вже чітко вказано, що громадські організації, легалізовані через повідомлення про заснування, прав юридичної особи не набувають. Певним кроком назад можна назвати появу в проекті норми про можливість відмови в легалізації при надсиланні повідомлення про заснування, що ставить всі громадські організації в залежність від Міністерства юстиції на стадії їх заснування. Закон України «Про об’єднання громадян» для випадків надсилання повідомлення про заснування такого права в легалізуючого органу не передбачає. Але в будь-якому разі на практиці засновники громадських організацій зараз віддають перевагу першому способу легалізації – реєстрації громадської організації, зокрема тому, що набуття прав юридичної особи дозволяє вести більш масштабну діяльність завдяки залученню коштів ззовні організації, не обмежуючись ентузіазмом і коштами самих лише членів організації.

Строки розгляду документів, поданих для легалізації громадської організації, пропонується збільшити до десяти днів (при поданні документів для державної реєстрації). Десять днів не можна назвати дуже тривалим строком для реєстрації, але в теперішньому Законі «Про об’єднання громадян» для реєстрації відводиться всього три дні. При поданні легалізуючому органу повідомлення про заснування ГО на розгляд повідомлення проект відводить п’ять днів, хоча чинний Закон ніякого строку не встановлює, оскільки зараз легалізуючий орган по ідеї повинен тільки збирати повідомлення й фіксувати дані з них, а не розглядати й оцінювати повідомлення про заснування на предмет відповідності Закону.

Проект закону розширює можливості державних органів і щодо припинення громадських організацій. Щодо організацій, легалізованих через повідомлення про заснування, їх може бути припинено шляхом публікації органом відповідного оголошення в друкованих ЗМІ за наслідками виявлення відсутності діяльності громадської організації протягом більш як трьох років. Серед підстав примусового розпуску громадських організацій за рішенням суду з’являється формулювання «провадження… діяльності, що заборонена законом». Це формулювання виглядає ширшим, ніж норми чинного законодавства, де наведено вичерпний перелік заборонених видів діяльності.

Болюче питання для громадських організацій – фінансування діяльності. Проект закону передбачає неприбутковість громадських організацій. В той же час, на відміну від Закону «Про об’єднання громадян», який передбачає здійснення господарської діяльності шляхом створення окремих госпрозрахункових юридичних осіб, законопроект дозволяє самим організаціям провадити господарську діяльність без мети отримання прибутку. Проте і з такою зміною законодавчих формулювань, мабуть, не варто сподіватися, що продаж за собівартістю виготовлення, або нижче, продукції неприбуткових організацій, пов’язаної з веденням їх основної діяльності, трактуватиметься податковими органами як отримання доходів, звільнених від оподаткування. Не зважаючи на наявність вже зараз у Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» положення про звільнення від оподаткування доходів неприбуткових організацій у вигляді «коштів або майна, які надходять таким неприбутковим організаціям, від проведення їх основної діяльності», ДПА звільняє від оподаткування лише пасивні доходи й надходження, отримані не від, а тільки для ведення основної діяльності (пожертви, гранти і т.п.).

Як бачимо, проект закону «Про громадські організації» потребує доопрацювання. Інститут масової інформації має намір докласти якомога більше зусиль для покращення правового регулювання діяльності третього сектора в Україні. Ми готові до координації зусиль і співпраці з усіма організаціями та фахівцями, які зацікавлені у відповідних законодавчих змінах та мають ідеї й натхнення для їх формулювання, популяризації та лобіювання в органах влади.

Примусове стягнення нерухомого та рухомого майна, яке виступає предметом іпотеки чи застави, можливе лише на підставі рішення суду. Примусити боржника здійснювати дії, спрямовані на відчуження предмету іпотеки чи застави, не вправі ніхто інший, ніж суд, – йдеться у роз’ясненні Міністерства юстиції щодо здійснення позасудового регулювання звернення стягнення на нерухоме та рухоме майно, яке є, відповідно, предметом іпотеки та застави.

Роз’яснення подаємо у повному обсязі:

«На сьогодні правила про іпотеку встановлює Закон України «Про іпотеку». Названим Законом регулюються відносини щодо позасудового регулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Так, у разі невиконання або неналежного виконання боржником (іпотекодавцем) основного зобов’язання кредитор (іпотекодержатель) вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на підставі договору здійснюється згідно із:

– застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі;

– окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Ураховуючи вищенаведені норми, слід звернути увагу на таке.

Договором згідно з Цивільним кодексом України є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 626).

Тобто, договір – це домовленість, що свідчить про волевиявлення сторін та узгодженість їх дій.

За своєю юридичною природою договір є інститутом добровільного виконання зобов’язань з метою досягнення результату, задля якого був укладений договір, і якого намагаються досягти сторони у договорі шляхом вчинення певних дій.

У зв’язку з цим, через умови договору закладена поведінка боржника, яку вправі вимагати кредитор від боржника. У разі відхилення боржником від поведінки, встановленої договором, кредитор, керуючись фактом виникнення цих обставин, може вимагати від боржника виконання його обов’язку шляхами, передбаченими договором. У цьому полягає сутність зобов’язання.

Водночас боржник, у разі порушення ним взятого зобов’язання, має можливість виконати договір, правовим наслідком якого є припинення договору, або укласти окремий договір між кредитором і боржником про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню, що свідчить про згоду боржника на звернення стягнення на предмет іпотеки (слід зазначити, що боржник, у цьому випадку, не несе витрат, які б він зазнав у разі примусового стягнення, зокрема, стосовно сплати державного мита, виконавчого збору).

Проте, якщо боржник не погоджується діяти у такий спосіб, воля боржника для кредитора виражається шляхом невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання) договору. Тому законодавець у разі настання вказаних подій, пропонує боржнику і кредитору розв’язати їх спір через інститут правосуддя, тобто через суд.

Таким чином, неналежне виконання умов договору (тобто порушення договору) однією із сторін є лише підставою для звернення до суду з позовом про примусове виконання стороною взятих на себе зобов’язань.

Ураховуючи нинішню в країні ситуацію кожний випадок незадоволення вимог є індивідуальним і лише суд як орган, що покликаний здійснювати захист гарантованих Конституцією України та законами прав та інтересів, може дослідити і встановити правомірність чи неправомірність дій сторін. Єдиного підходу до всіх боржників не може бути.

Як свідчить практика, сьогодні майже кожний іпотечний договір містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя у разі невиконання договору, яке полягає у задоволенні шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а цей договір є підставою для державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за кредитором.

Але кредитор не є суб’єктом примусового стягнення (стаття 2 Закону України «Про виконавче провадження») і не може примусити боржника, всупереч його волі, до певної поведінки. Це застереження в іпотечному договорі можливо реалізувати лише шляхом укладення окремого договору між кредитором та боржником і саме цим договором можливо урегулювати їх відносини з приводу предмету іпотеки.

Тому, національна правова система і побудована на інститутах добровільного та примусового виконання зобов’язань, і лише баланс та прозорість їх функціонування у будь-яких суспільних відносинах гарантує дотримання прав, свобод та інтересів його учасників.

На нашу думку, це є логічним, і цю позицію підтверджує Цивільний кодекс України, засадами якого є, зокрема, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; рівність сторін перед законом; їх вільне волевиявлення; справедливість, добросовісність та розумність тощо (стаття 3).

При цьому, Конституцією України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (стаття 41).

Слід звернути увагу, що на відміну від Закону України «Про іпотеку», Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» містить чітку послідовність дій у разі позасудового звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, яким є рухоме майно. А саме, він визначає позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, порядок повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов’язання, правові наслідки невиконання вимоги обтяжувала, порядок передачі обтяжувачу права власності на предмет забезпечувального обтяження.

Правові наслідки невиконання вимоги обтяжувача визначені у статті 28 Закону. Зокрема, якщо боржник, у володінні якого перебуває предмет забезпечувального обтяження, не виконує обов’язок щодо передачі предмета забезпечувального обтяження у володіння обтяжувача, звернення стягнення здійснюється на підставі рішення суду.

Вказаним Законом також визначена і процедура передачі обтяжувачу права власності на предмет забезпечувального обтяження (статті 29). Зокрема, якщо заперечення проти переходу права власності на предмет забезпечувального обтяження надійшло від боржника, набуття обтяжувачем, який ініціює звернення стягнення, права власності на предмет забезпечувального обтяження можливе на підставі рішення суду.

Отже, можна стверджувати, що законодавець запровадив при зверненні стягнення на рухоме майно, яке є предметом застави, механізм аналогічний як при зверненні стягнення на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, а саме – на підставі договору, а у разі наявності спору між кредитором та боржником – через суд.

Підсумовуючи наведене, наголошуємо, що примусове стягнення предмету іпотеки (чи застави) можливе лише на підставі рішення суду, оскільки примусити (заставити) боржника здійснювати певні дії, спрямовані на відчуження предмету іпотеки (застави), ніхто інший, ніж суд, не вправі. Натомість, добровільні дії і боржника, і кредитора, наслідком яких буде зміна власника обтяженого іпотекою (заставою) майна, можливі на підставі договору про позасудове врегулювання спору, який буде належним чином виконаний обома сторонами».

Можемо бурхливо радіти: у щойно опублікованій щорічній доповіді міжнародної неурядової організації Freedom House про стан свободи в світі Україну втретє вже визнано єдиною серед держав – членів СНД вільною країною. І це попри те, що ситуація з людськими правами і свободами у сучасному світі погіршується вже кілька років поспіль, і не в останню чергу – на пострадянському просторі (так, Грузія, яка вже було визнавалася «вільною», повернулася до категорії «частково вільних», а Росія стала ще більш невільною країною у порівнянні з минулим роком, остаточно опинившись серед країн без свободи поряд із Іраном, Китаєм, Венесуелою, Узбекистаном і Лівією).

Звісно, можемо тішитися своїми здобутками, коли, скажімо, ніким, крім Росії, ХАМАСу й Нікарагуа, не визнана Південна Осетія в царині політичних і громадянських свобод віднесена до «найгірших із гірших» поряд із Еритреєю та Західною Сахарою і коли тільки половина з усіх держав світу (куди входить й Україна) вважається авторитетними експертами вільною. А хіба ж свобода не ґрунтується – чи не передусім – на свободі слова, свободі ЗМІ? Гіп-гіп! Але…

Але не тільки брутальна емпірична реальність не дозволяє тішитися ТАКОЮ свободою, яка сьогодні ствердилася в Україні. А й висліди соціологічних досліджень, в числі яких – опубліковані буквально днями результати загальнонаціонального опитування населення України, здійсненого знаними і поважними структурами – Фондом «Демократичні ініціативи» та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» 17-28 грудня 2008 року.

У цьому опитуванні крім традиційних запитань про ставлення люду до влади, провідних політиків, партій тощо досліджувалися й питання, безпосередньо пов’язані з проблемами української свободи. І з’ясувався парадоксальний факт: тимчасом як Україна більш-менш міцно стверджувалася у списку вільних держав світу, її громадяни все більш скептично ставляться до цінностей свободи.

Отже, що констатували соціологи?

По-перше, ще ніколи за час проведення подібних замірів (а вони почалися 2000 року) частка громадян, які вважають, що Україна рухається у хибному напрямі, не сягала аж 84% (тоді як у правильності шляху впевнені лише 4%). Зауважмо: Україна вже три роки вважається вільною державою, а все більше її громадян вважає, що вона рухається кудись не туди.

По-друге, ще ніколи (навіть у розпал масових акцій проти режиму Леоніда Кучми) оцінка громадянами політичної ситуації в Україні як критичної, вибухової не сягала 49% (ще 44% визначили ситуацію як напружену, тоді як благополучною нинішню політичну ситуацію вважають лише 0,5% опитаних, спокійною – 1,5%). Ні, може, це й справді одне зі свідчень свободи – громадяни щиро говорять те, що вважають за потрібне, але ж хіба це норма для справді вільної держави, коли половина населення вважає ситуацію вибуховою?

По-третє, у виборі між цінностями свободи та добробуту думки опитаних поділилися: третина готова в обмін на власний добробут поступитися державі частиною своїх прав та громадянських свобод; третина, навпаки, заради дотримання свобод та громадянських прав готова терпіти певні матеріальні труднощі, а ще третина вибору зробити не змогла. А от у виборі між цінностями особистої свободи та рівності більшість опитаних громадян (56%) обирала соціальну рівність, щоби соціальні розбіжності не були надто великими, а «чисту» свободу, можливість жити без обмежень обрали 26% респондентів. Відповідно, більшість населення (58%) обрала такий варіант відповіді на запитання соціологів: «держава повинна турбуватися про своїх громадян, забезпечуючи їм пристойний рівень існування».

Істотно менше – 30% опитаних – поділяють думку, що «держава повинна встановлювати єдині для всіх “правила гри” та стежити за тим, щоби вони не порушувалися». Обмеження участі держави в економічному житті людей підтримали тільки 5% опитаних. Тож попри певну абстрактність запитань і неточність формулювань (наприклад, турбота держави про забезпечення рівня життя громадян не нижчого за певні стандарти – це класична ознака «нового курсу» цілком демократичного (і за партійною належністю, і за поглядами) президента Франкліна Делано Рузвельта, а обмеження участі держави в економічному житті було притаманне низці диктатур Латинської Америки), вимальовуються досить чіткі тенденції українських громадських настроїв, і ці тенденції не завжди найкращі у сенсі ствердження свобод чи руху до них.

Нарешті (і це, мабуть, головне), кількість українських громадян, які вважають, що «демократія є найбільш бажаним типом державного устрою в Україні», згідно з опитуваннями Фонду «Демократичні ініціативи» та фірми «Юкрейніен соціолоджі сервіс», невпинно зменшується: з 56% у жовтні 2006 року до 45% у червні-грудні 2007 року і до 38% у грудні 2008 року. І ще прикметні показники: у порівнянні із груднем 2007 року зросла кількість тих, хто вважає, що «за певних обставин авторитарний режим може бути кращим, ніж демократичний» (з 21% до 24%) та тих, для кого «не має значення, демократичний режим у країні чи ні» (з 15% до 19%), й удвічі збільшилося (з 4,7% до 9,4%) число тих, хто вважає, що «жодна партія в Україні не потрібна».

І хай нікого не тішать ці 9,4%: наприкінці 1917 року на виборах до Всеросійських Установчих зборів за список партії більшовиків по українських губерніях проголосувало приблизно стільки ж виборців. Лише стільки – можна було б додати, якби ми не знали результатів усієї тієї катавасії за умов чи не найбільшої у тодішній Європі політичної, світоглядної і журналістської свободи…

До речі: прихильників однопартійної системи серед опитаних ще більше, ніж адептів цілковитої непотрібності партій – 14,7%.

І ще одне хай не тішить нікого: попри те, що в опитуванні відсутні прямі запитання стосовно свободи слова, українські громадяни – давно вже биті жаки, й у своїй абсолютній більшості добре розуміють безпосередній зв’язок феноменів багатопартійності, політичної демократії та загальних цінностей свободи із більш конкретними явищами свободи слова і свободи друку та ЗМІ. І коли хтось висловлюється на користь автократії чи стає в позу циніка: мовляв, мені все одно, хто з ким і як, аби жилося добре, – ці люди чудово розуміють чи, принаймні, відчувають, що у бажаному ними соціально-політичному устрої, де свобода розміняна на добробут, можна буде вести мову лише про «вільні відповідно до слов’янської специфіки» або «регульовані на основі норм народної моралі» ЗМІ.

Ясна річ, соціологія – це лише інструмент. Її не можна винуватити в тому, що вона фіксує. Ба більше: самі по собі висліди опитування – ще не діагноз; опитування – це такий собі соціальний термометр чи вимірювач артеріального тиску. Але діагноз ставити треба. І діагноз точний, бо процес втечі від свободи зайшов надто далеко, а до того ж, боюся, не останню роль у настроях на користь такої втечі зіграла наша свобода слова у своїй перманентній безвідповідальності…