Сторінка 13 – Українська Гельсінська спілка з прав людини

У Києві пройшли акції підтримки жертв катувань

26-го червня – Міжнародний день на підтримку жертв катувань. В Україні цей день відзначили низкою акцій, зокрема пікетами прокуратури. Правозахисники вимагають належного розслідування випадків катувань в українських тюрмах. Як стверджують вони, безкарність – причина того, що тортури далі залишаються системним явищем в Україні.

Сина киянки Тамари Рафальської заарештували за підозрою у вбивстві. А оскільки доказів не було, вибивали зізнання. Його катували струмом, вивозили в ліс і примушували рити собі могилу, клацали над скронею спусковим гачком і обіцяли застрелити нібито «при спробі втечі». Проте він так і не підписав зізнання і зараз шукає управи на своїх катів у Страсбурзькому суді з прав людини.

Як кажуть українські правозахисники, не минає дня, щоб до них не надходила нова інформація про тортури та нелюдське поводження у міліції і тюрмах. Тортури продовжують існувати як системне явище в Україні, – стверджують вони, – а головною причиною називають те, що українські суди не вагаються у ролі доказів приймати зізнання, добуті побоями. Практику тортур усталює і безкарність: випадків нелюдського поводження з в`язнями ніколи не розслідують. «Факти не підтвердились, у порушенні кримінальної справи відмовлено», – ось найпоширеніша відповідь прокуратури на звернення жертв чи правозахисних організацій.

Особливо міцно тримає оборону Держдепартамент з виконання покарань. Тут взагалі заперечують існування проблеми як такої, кажучи, що немає жодних катувань. За словами першого заступника голови Держдепартаменту Миколи Ільтяя, проблему роздули задля власного піару правозахисні організації, які заважають виправним установам працювати:

«Що стосується громадських організацій, то вони хотіли б, щоб можна було до установ зайти в будь-який час, без попередження. Ми не можемо на це погодитись».

Правозахисники висувають контраргументи. Факти жорстокого поводження в українських тюрмах визнав Європейський суд з прав людини, інші авторитетні міжнародні організації, – нагадує виконавчий директор Української Гельсінської спілки Володимир Яворський:

«Усі вони визнають, що такі факти є. Не визнає тільки один суб`єкт – це Департамент виконання покарань. Але це не є примха українських правозахисних організацій. Це документально підтверджені факти. Проблема в тому, що не існує системи розслідування таких випадків у системі виконання покарань».

Майже два роки тому, у вересні 2006-го, Україна ратифікувала протокол до Конвенції ООН проти тортур. За цей час у справі запобігання тортур відбулися певні зрушення, – відзначає посол Європейської Комісії в Україні Ієн Боуг:

«Однак попри позитивні кроки, випадки катувань і далі відбуваються в Україні, особливо під час досудового дізнання. Причому розслідування скарг про тортури, а також покарання винних залишаються недостатніми».

У Міжнародний день на підтримку жертв катувань українські правозахисники знову вголос заявили про свою вимогу: належне розслідування випадків катувань та покарання винних. І передали Генеральній прокуратурі України 90 справ, які, за їх твердженням, містять невідпорні факти.

Про тимчасове обмеження конституційних прав

Верховний суд України оприлюднив постанову пленуму ВС «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства». Наводимо окремі роз’яснення Верховного суду України.

Обмеження зазначених конституційних прав і свобод людини і громадянина під час проведення оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства допускається лише за вмотивованим рішенням суду (крім випадку, передбаченого частиною третьою статті 30 Конституції України) і мають винятковий та тимчасовий характер. До порушення кримінальної справи вони застосовуються з метою запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. Надання дозволу на проведення оперативно-розшукових заходів після порушення кримінальної справи не залежить від тяжкості злочину.

У випадках, передбачених законом, за рішенням суду можуть бути витребувані документи та дані, що характеризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів.

Погодження з прокурором подання керівника оперативного підрозділу або його заступника про негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації в усіх інших випадках закон (частина друга статті 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність») не вимагає.

У разі надходження до провадження суду подання, яке повинне бути погоджене з прокурором, але з ним не погоджене, суд має відмовити у його розгляді, про що виноситься вмотивована постанова. Така відмова не перешкоджає повторному зверненню до суду з того ж питання після погодження подання з прокурором.

У поданні керівника оперативного підрозділу або його заступника про негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, здійснення контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації повинно зазначатися: ким і коли заведено оперативно-розшукову або контррозвідувальну справу, її номер; особа, стосовно якої пропонується здійснити відповідні заходи, із зазначенням усіх можливих даних про неї; підстави здійснення оперативно-розшукової та контррозвідувальної діяльності, ознаки злочину, які зазначені у постанові про заведення справи, та статті (частини статті) Кримінального кодексу України (далі — КК).

У поданні мають міститися посилання на відповідні положення законів України, якими визначено підстави застосування заходів, указано мету, з якою пропонується їх здійснити, обґрунтування терміну їх застосування та неможливості одержати інформацію іншим способом, орган чи особа, яка буде здійснювати заходи. Має бути зазначено, які саме заходи пропонується здійснити, спосіб їх здійснення, об’єкт здійснення заходів з конкретними характеристиками (номер каналу зв’язку, його вид, адреса житла чи іншого володіння особи, вмотивовані дані про їх належність особі та дані про те, що особа може користуватися ними тощо).

Суди не вправі надавати дозволи на проведення оперативно-розшукових заходів, якими тимчасово обмежуються конституційні права і свободи людини і громадянина, якщо стосовно особи не заведено оперативно-розшукову або контррозвідувальну справу чи немає даних, які б свідчили, що отримати інформацію в інший спосіб неможливо.

Обсяги надання матеріалів справи визначаються суддею. Невиконання законних вимог судді може бути підставою для відмови в задоволенні подання.

При розгляді подань суди повинні звертати особливу увагу на строки, протягом яких планується обмежити права людини. У будь-якому разі ці строки не можуть перевищувати строки ведення конкретної оперативно-розшукової справи (стаття 91 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).

Розгляд подань, внесених у порядку, передбаченому частиною п’ятою статті 97 та частиною третьою статті 187 КПК, частиною другою статті 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», статтею 15 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», статтею 7 Закону України «Про контррозвідувальну діяльність», здійснюється суддею невідкладно в режимі, що забезпечує нерозголошення даних, які містяться у них та відповідних матеріалах справи. Оригінали та другі примірники подання і постанови суду готуються та зберігаються з дотриманням правил таємного діловодст­ва. У даному разі ведення протоколу судового засідання законом не передбачено.

Подання слідчого про проведення огляду, обшуку або виїмки з житла чи іншого володіння особи, арешту на кореспонденцію та її огляд, зняття інформації з каналів зв’язку розглядається судом лише щодо порушеної кримінальної справи, яка перебуває у його провадженні. Порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину не є перешкодою для розгляду вказаних подань.

Арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку допускається лише за наявності достатніх підстав уважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції містяться дані про вчинений злочин або документи і предмети, що мають доказове значення, і якщо іншими способами одержати ці дані неможливо.

До порушення кримінальної справи може бути накладено арешт на кореспонденцію та прийнято рішення про зняття інформації з каналів зв’язку з метою запобігти злочину.

Судам необхідно враховувати, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини поняття «житло» у пункті 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4.XI.1950) охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поширюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення.

Як «інше володіння» слід розуміти такі об’єкти (природного походження та штучно створені), які за своїми властивостями дають змогу туди проникнути і зберегти або приховати певні предмети (речі, цінності).

Суд не вправі вирішувати питання про винність особи у вчиненні злочину, давати оцінку доказам з погляду їх достовірності та достатності для кваліфікації дій особи або вирішувати інші питання, які підлягають вирішенню під час судового розгляду кримінальної справи.

У постанові про проведення примусової виїмки з житла чи іншого володіння особи мають бути зазначені точні дані про предмети, які підлягають вилученню, зокрема їх опис та характеристика. Якщо ці предмети мають номери чи інші дані (наприклад технічний паспорт), про це суд також має зазначити в постанові. Крім того, постанова має містити конкретний перелік предметів (речей, документів), що підлягають вилученню. Не допускається при цьому таке формулювання постанови, що допускає її розширювальне тлумачення.

Згідно зі статтями 177, 178 КПК постанова судді про проведення обшуку і виїмки оскарженню не підлягає. На постанову судді про відмову в проведенні цих дій прокурор може подати апеляцію до апеляційного суду. Постанова про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку оскарженню не підлягає і на неї не може бути внесено подання прокурора.

Відповідно до пункту 10 частини другої статті 14 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» прокурор вправі опротестувати постанову суду про дозвіл або відмову на проведення оперативно-розшукових заходів.

За змістом закону, апеляційний суд при розгляді апеляції прокурора на постанову судді місцевого суду про відмову в проведенні обшуку або виїмки з житла чи іншого володіння особи не вправі виносити свою постанову про надання дозволу на проведення зазначених слідчих дій. За наявності підстав апеляційний суд, скасувавши постанову місцевого суду, повертає справу на новий судовий розгляд.

ДОВІДКА
Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Конституцією і законами України передбачається можливість тимчасового обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених статтями 30, 31, 32 Конституції України, під час проведення оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства. Підстави і порядок здійснення заходів, пов’язаних із тимчасовим обмеженням цих конституційних прав і свобод людини і громадянина, визначені Кримінально-процесуальним кодексом України, Законами України від 18 лютого 1992 р. №2135-ХІІ «Про оперативно-розшукову діяльність», від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ «Про міліцію», від 26 грудня 2002 р. № 374-ІV «Про контррозвідувальну діяльність», від 30 червня 1993 р. № 3341-ХІІ «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю».

Відповідно до пунктів 7, 9 частини першої, частини другої статті 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», пункту 6 частини другої статті 7 Закону України «Про контррозвідувальну діяльність», статті 15 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» за вмотивованим рішенням суду можуть бути застосовані такі обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених статтями 30, 31, 32 Конституції України:

негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи;

зняття інформації з каналів зв’язку;

контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією;

застосування інших технічних засобів одержання інформації.

КПК передбачена можливість застосування таких обмежень зазначених конституційних прав і свобод людини і громадянина:

примусова виїмка із житла чи іншого володіння особи (стаття 141, частина четверта статті 178 КПК);

арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку (стаття 141, частина четверта статті 187 КПК);

огляд і виїмка кореспонденції та дослідження інформації, знятої з каналів зв’язку (стаття 1871 КПК).

Кому потрібна реформа ЖКГ – людині чи олігарху?

Уряд збирається схвалити законопроект «Про загальнодержавну програму реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2008–2012 роки», а також презентувати житлово-комунальну інспекцію, якій доручається моніторити якість послуг у сфері ЖКГ і карати недобросовісних.

Тарифи вирішують все

Як передбачає програма, про яку журналістам розповідав міністр житлово-комунального господарства Олексій Кучеренко, річний об`єм її бюджетного фінансування планується довести до мільярда гривень, а в цілому, за рахунок залучення кредитів, за чотири роки заплановано для її реалізації використовувати 40 мільярдів. Джерелами фінансування, за словами міністра, «стануть тарифи, бюджетна підтримка, інвестиції при передачі підприємств ЖКГ в концесію або в оренду, а також кредитні ресурси».

Кучеренко не випадково поставив на перше місце тарифи – саме від їх зростання, а також від розміру закладеної в них так званої інвестиційної складової залежатиме успіх реформи. Ні для кого вже не секрет, що при низьких тарифах нічого і сподіватися на приватні інвестиції в цю галузь. Вони можливі тільки в тому випадку, якщо відповідні підприємства стануть привабливими і обіцятимуть власникам прибуток. Програма якраз і будується на новій політиці ціноутворення. Завдяки ій, планують стимулювати і енергозбереження, і ефективне використання ресурсів. «Основне завдання полягає в тому, щоб на кожну гривню бюджетної підтримки залучалося 7–10 гривень приватних інвестицій», – пояснює міністр, але не будує повітряних замків: для повного оновлення ЖКГ, за його словами, потрібно 15-20 років. Хто ж у цьому випадку нестиме відповідальність за її виконання і за витрачені мільярди?

Та все ж у ній є глибокий ринковий сенс: програма реформування ЖКГ розставляє перші віхи, орієнтуючись на які держава буде поступово, але незворотньо виходити з цієї збиткової і політично небезпечної для будь-якого уряду галузі. Тривала і неефективна держприсутність (збитки ЖКГ тільки за 2007 рік, за даними профільного міністерства, перевищують 1,7 млрд. грн.), як уже всім зрозуміло, є не більше ніж атавізмом соціалізму.

Як користуватися кондомініумом

З боку мешканців естафету ЖКГ у держави приймуть об`єднання власників квартир, або кондомініуми, які, за задумом міністерства, повинні поступово взяти на себе функції жеків і прямо або побічно обслуговувати мешканців, піклуватися про справність будівель і всіх їх елементів і, головне – забезпечувати своєчасну оплату послуг (всі останні роки сума заборгованості мешканців не опускається нижче 8 мільярдів гривень).

Іншим стовпом реформ у цій сфері повинні виступити інвестори і банки, чиє завдання профінансувати оновлення інженерних мереж і споруд, та і самого житлового господарства. Ймовірно, саме це повинно повністю змінити зовнішність наших міст.

Чи вийде, запитують скептики. Адже багатьох інвесторів відлякують не стільки навіть невисокі житлово-комунальні тарифи, скільки заковики і лакуни в законодавстві, що ставлять перешкоди будівельникам.

Уяється, що і ця проблема близька до рішення.

Нові підходи до старіння фонду і виселення незгодних

Нещодавно профільний комітет Верховної Ради схвалив законопроект (№2437), який знімає законодавчий блок, що стоїть на шляху намірів реконструювати і модернізувати застарілий житловий фонду. Фішка документа в тому, що тепер мешканців старих будинків судові органи зможуть виселяти без їх згоди.

Більш того, цей законопроект, ініційований Юлією Тимошенко, передбачає абсолютно новий і певною мірою навіть революційний порядок реконструкції “застарілого житлового фонду”. Досі йшлося виключно про житлові будівлі до п`яти поверхів (окрім садибної забудови), які за технічним станом не відповідають сучасним вимогам. Ознаками «старіння» вважалося досягнення граничного терміну експлуатації або знесення основних конструктивних елементів на 60%.

Запропонований урядом новий документ розглядає “застарілий житловий фонд” набагато ширше. У випадку проходження законопроекту через парламент і «благословення» Президентом на «житлові відходи міст» перетворюється будь-яка “сукупність багатоквартирних житлових будинків і об`єктів соціальної інфраструктури (нежилий фонд) всіх форм власності, які не відповідають сучасним архітектурно-планувальним і санітарно-гігієнічним вимогам, а за технічним станом – експлуатаційним вимогам”. Крім того, згідно з законопроектом, до застарілого житлового фонду можуть бути прирівняні також і не застарілі будинки, якщо вони розташовані “у межах території комплексної забудови, реконструкції кварталу (мікрорайону) і ускладнюють реалізацію такої забудови”.

Автори законопроекту передбачають, що будинок можна ставити під знесення за умови, що забудовник (девелопер) представить варіант комплексної забудови, схвалений містобудівною комісією, який одержав дозволи відповідних інстанцій. Зробити це можна буде навіть у тому випадку, якщо це багатоповерховий, нещодавно побудований і цілком комфортабельний будинок.

А як же права людини?

У нинішніх умовах такий підхід може обернутися як активними протестами місцевого населення, так і пасивним, включаючи гальмування судових процесів, опором окремих власників житла, які з тих або інших причин не погоджуються із запропонованими умовами відселення. На цей випадок законопроект №2437 передбачає нову процедуру звільнення “застарілого фонду”. Вона явно спрощена на користь девелоперів. Якщо більше 60% власників житлових і нежилих приміщень будинку погоджуються на переїзд, то незгодних можуть виселяти за рішенням суду в примусовому порядку. Враховуючи фінансові можливості забудовників, за судом діло не стане. Більш того, над незгодними нависає ще і додаткова загроза. Адже у разі перемоги в суді девелопер, який зазнав збитків у результаті втрати темпу робіт, може вимагати компенсації за втрачений прибуток. І закон буде на його боці.

Але, як пам`ятаємо, Конституція називає приватну власність священною і недоторканною.

Отже, схоже, названий законопроект дещо навіть виходить за межі прав людини і громадянина і за грань суспільних потреб, орієнтуючись в першу чергу на крупний і навіть олігархічний капітал, що профінансував свого часу успіхи певної політичної сили і тепер, з наближенням чи то поза-, чи то чергових виборів, вимагає дивідендів. Як же його не задовольнити, якщо вже найближчим часом гроші будуть знову потрібні? Крім того, новий закон дозволяє уряду підтягти до себе і «чужих» олігархів, які із задоволенням скористаються наданими можливостями в перекроюванні міського середовища.

Втім, додатковий штрих у ці можливості може внести ще і законопроект №0883 “Про внесення змін до деяких законів України про сприяння будівництву”, який зараз розглядається в профільному парламентському комітеті. У ньому мають бути прописані правила проведення громадських слухань. Але чи можна буде з їх допомогою точно встановити відсоток людей, які висловилися «за» або «проти»? І як виключити в цьому випадку корупційні чи інші незаконні дії забудовників, яким під силу успішно для себе провести будь-які збори?

Але мати хоч якісь правила завжди краще, ніж не мати жодних. Тому є небезпека того, що цей закон так і не прийде на допомогу закону №2437. Без правил, тобто в каламутній воді, працювати і витягувати з будь-якої справи власний інтерес, звичайно ж, легше.

Отже схвалення згаданих законопроектів може стати Пірровою перемогою у невідкладній і суперважливій справі реформування ЖКГ. Порушуючи конституційні права громадян (не виключено, що Конституційний суд цього не помітить), автори названих, в основному корисних, законопроектів можуть спровокувати в країні чергову хвилю соціальної напруги. А під цю «музику» реформи взагалі не йдуть…

Зазвичай, тоталітарні уряди першою справою перекривають доступ до інформації ,- В.Яворський

«Відкритість інформації є коренем демократії. Без об’єктивної інформації ви не можете зробити правильний усвідомлений крок на виборах, а ЗМІ не можуть ефективно використовувати свою контрольну функцію за владою. Без інформації не можливо оцінити роботу чинного уряду, депутатів чи просто оцінити багато суспільних процесів. Вільна її циркуляція є необхідною умовою демократії та розвитку суспільства…» – інтерв’ю з Володимиром Яворським, виконавчим директором Української Гельсінської спілки з прав людини.

-ІМІ:

-Які недоліки є в теперішньому законодавстві щодо доступу до інформації? Як і що саме обмежує доступ громадян до інформації? Чи можемо загалом так ставити питання?

-Володимир Яворський:

Існує декілька істотних проблем, котрі не дають реалізовувати право на доступ до інформації.

По перше, це величезний обсяг інформації в органах влади, котрий незаконно засекречується. Мова йде перш за все про використання грифу „для службового користування” (ДСК). Законодавство не визначає чіткого критерію віднесення інформації до цієї категорії, не встановлює контроль за використанням цього грифу, а також існує практика, коли секретною є не інформація, а документ. Наприклад, один абзац у документі містить таємні відомості – відповідно до практики, що ґрунтується на не чіткому законодавстві, конфіденційним тоді роблять увесь документ. Це не відповідає міжнародним стандартам.

Що стосується таємної інформації, то відповідний вид інформації має бути включений до Зводу відомостей, що складають державну таємницю. Але такого Зводу не існує для відомостей, які мають гриф «для службового користування». Цей гриф надається конфіденційній інформації, що є власністю держави. Переліки інформації з грифом ДСК якщо й існують, то не завжди є оприлюдненими. У такому випадку складається парадоксальна ситуація, коли ми не маємо доступу до офіційних документів, якими затверджуються переліки інформації, що є конфіденційною. Іншими словами – ми взагалі не можемо дізнатися про те, які види інформації засекречуються.

Є також істотні проблеми із доступом до інформації, котра незаконно віднесена до таємної інформації. Тобто, перелік інформації, що становить державну таємницю, є надмірно широким і не виправданим у демократичному суспільстві. Наприклад, інформація про узагальненні данні оперативно-розшукової діяльності (зокрема, кількість отриманих дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку) є державною таємницею, хоч у всіх демократичних країнах – ця інформація включена в публічний звіт правоохоронних органів про свою діяльність, оскільки показує рівень втручання правоохоронців та спецслужб в свободу людини.

Також законодавство не визначає чітко питання щодо отримання інформації, котру потрібно окремо готувати на інформаційний запит.

Інші проблеми існують в сфері отримання відкритої інформації. Часто відсутні відповіді органів влади на інформаційні запити, юридичні особи в принципі не можуть подавати інформаційні запити, а журналісти не мають механізмів швидкого отримання інформації. Враховуючи, особливу природу інформації, а саме те, що вона псується так швидко, як пряжене молоко, значення має не тільки факт задоволення запиту, а й оперативність надання необхідної інформації або документу. Ефективної відповідальності за порушення права на доступ до інформації не встановлено.

Загалом, окрім надмірного утаємнення інформації законодавство не встановлює ефективних процедур для отримання інформації.

-ІМІ:

– Як новий законопроект вирішує ці проблемні питання?

-Володимир Яворський:

Якщо мова йде про законопроект, що розробляється робочою групою при Мін’юсті, то в ньому є позитивні і негативні сторони. Позитивом є спрямованість на усунення цих вище згаданих проблем і чітке визначення процедур отримання інформації. Хоча, говорити про нього, оскільки його ще не існує в остаточній редакції..?

-ІМІ:

– Наскільки важливим є принцип доступу до інформації для демократичного громадянського суспільства?

-Володимир Яворський:

Відкритість інформації є коренем демократії. Без об’єктивної інформації ви не можете зробити правильний усвідомлений крок на виборах, а ЗМІ не можуть ефективно використовувати свою контрольну функцію за владою. Без інформації не можливо оцінити роботу чинного уряду, депутатів чи просто оцінити багато суспільних процесів. Вільна її циркуляція є необхідною умовою демократії та розвитку суспільства, котре на основі отриманих відомостей здійснює розвиток. Зазвичай, тоталітарні уряди першою справою перекривають доступ до інформації.

З іншої сторони, доступ до інформації – це питання особистої безпеки, наприклад, якщо поглянути на питання доступу до екологічної інформації чи іншої інформації про те, що потенційно може принести вам шкоду.

-ІМІ:

– Існує багато відомостей, які можуть підпадати під таємну інформацію – наприклад бути комерційною чи державною таємницею. І водночас мати суспільно важливе значення. Де проходить межа між публічною і не публічною інформацією?

-Володимир Яворський:

Необхідно проводити кожного разу простий тест. Інформація стає таємною за певних чітко визначених причин – коли таких причин чітко визначено законодавством. Тобто, по перше, інформація не може бути таємною з інших причин. Наприклад, не може бути таємною інформація про вчиненні злочини, порушення прав людини чи небезпеку для життя громадян тощо. Іншими словами, сфера можливості втаємничення інформації та відповідні процедури мають бути надзвичайно чітко викладені в законодавстві. Уся інша інформація має бути відкритою.

Пізніше слід подивитися, яка потенційна шкода може бути нанесена при поширенні такої інформації. Така шкода має бути реалістичною, а не гіпотетичною, тобто має бути причинно-наслідковий зв’язок між інформацією та наслідками. З іншої сторони, потрібно подивитися для чого потрібна суспільству та чи інша інформація.

У будь-якому разі, на мою думку, при існуванні сумнівів має працювати принцип відкритості інформації. Тобто, вона має бути відкритою до того часу, поки очевидним не стає необхідність втаємничення цієї інформації. Проблемою є те, що держава схильна вважати навпаки. Більше того, в Україні не існує ефективного контролю за втаємниченням інформації з боку, наприклад, омбудсмана, який міг би перевіряти цей баланс інтересів. Тому в більшості випадків, суспільство та громадяни навіть не здогадуються, яка інформація є таємною. Тому не можуть визначити цей баланс.

Щодня прийняти душ можуть не всі солдати…

Під час показового параду українські високопосадовці хизувалися тим, що українське військо проходить “глибоку модернізацію”. І якщо у бік збройного переоснащення експерти скептично кивають головою, то людський ресурс – солдати – досі живуть як у Радянському Союзі. Сплять солдати на залізних ліжках у величезних кубриках, раз на тиждень ходять в баню, де, відповідно, міняють постільну і натільну білизну.

Внутрішні війська: українське «євро»

Аби на власні очі побачити, як живуть українські солдати, кореспондент “ВЗ” відвідав розташування двох військових частин. В одній службу проходять солдати внутрішніх військ МВСУ, в іншій – окремого аеромобільного полку. Обидві частини належать до режимних об’єктів, але у десантників, відчувається відразу ж, – з дисципліною тут строго. Звісно, мене відвели у показові частини, які вважаються найкращими.

Територія, на якій розташувалося Галицьке з’єднання внутрішніх військ, вражає доглянутістю. Відразу видно: тут попрацював дизайнер – не тільки біля альпійських гірок та штучного озерця, а й в середині приміщень. Кімната психологічного розвантаження, як і кабінет психолога, – у ніжних пастельних тонах, тут поважають китайські мотиви, стоять м’які крісла та дитячі іграшки на них – все це дозволяє солдату забути про свої переживання. Хлопці кажуть, що тут вони й справді розвантажуються – де ще можна подивитися мультики і на хвилину забути, що попереду – важка дорога. Cолдати цього роду військ часто супроводжують ув’язнених або виконують інші, небезпечні для життя, завдання.

Декілька годин на тиждень солдати можуть потренуватися у залі з тренажерами або повправлятися у стрільбі в мультимедійному тирі, який дозволяє стріляти у віртуального противника, а не в звичайну мішень. Працюють секції з рукопашного бою та дзюдо.

Хлопцям живеться комфортно. Сплять у невеликих кімнатах – світлих, з євроремонтом. На стінах телевізори. Але ліжко – залізне, хоч замість табурета – м’який пуфик. Шафки для одягу також сучасні. На підлозі – лінолеум “під ламінат”. На вікнах – тюлі, двері – лаковане дерево. У санвузлі – душова кабінка та піддон для миття ніг. У душовій хлопці миються, хоч для усіх однієї кабінки не вистачає. А до бані ходять і міняють білизну раз на тиждень, хоч, за бажання, солдат може відвідувати її кожен день. Зате солдати мають аж три комплекти форм – одну святкову і дві повсякденні.

В їдальні – підвісна стеля, чудернацькі розписи на стінах. Все як у величезному сучасному кафе. Галицьке з’єднання має своє підсобне господарство, тому більшість продуктів – власні. Це дозволяє на великі свята годувати солдатів усілякими смаколиками. Враження від відвідин неоднозначні – євроремонт зробили, а от із побутовими “дрібницями” ще не дотягуємо.

Десантники: акуратний аскетизм

Аеромобільний полк, який передислокувався з Хирова на місце розформованого полку Залізної дивізії, отримав у спадок добре збережені приміщення. За декілька років керівництву вдалося відремонтувати більшість з них, зокрема клуб, у якому свого часу проходив суд за наслідками Скнилівської трагедії.

Ремонти провели і в кубриках. Але солдати досі вимушені жити у величезних приміщеннях – по сорок чоловік в кожному. У кубрику є телевізор та DVD. Про затишок у такому приміщенні хлопцям доводиться тільки мріяти. Незабаром одну казарму планують перебудувати і на місці одного кубрика створити декілька затишних кімнат – тільки для солдатів-контрактників.

Офіцер, що мене супроводжував, показав гордість полку – оранжерею, у якій ростуть унікальні для нашого клімату тропічні рослини. Там працювали два солдати без сорочок. Сфотографувати їх мені не дозволили.

Харчуються солдати у просторій їдальні, у якій років з сім тому зробили ремонт. Стіни їдальні, як і підлога, викладені керамічною плиткою, столи і лави – з дерева. Усюди – майже стерильна чистота. Солдатів тут побачиш хіба що під час їди – на кухні повноправним господарем почувається приватна фірма, яка виграла тендер. Як мені пояснив майор, таким чином виконується “залізне” правило: “солдат має вчитися воювати, а не вирощувати свиней”. Хоча не всі військовослужбовці підтримують таку ініціативу попереднього міністра оборони Анатолія Гриценка. Свого часу деякі військовослужбовці скаржилися, що приватні фірми годують солдатів гнилим м’ясом та неякісними овочами. Найбільше проблем із “приватниками” виникає під час польових виходів на полігони.

На прохання показати, де ж солдати миються, майор здивовано запитав: “Що це ви під нас копаєте?”. Довелося переконувати, що народ має право знати, як живуть його сини в армії. Згідно із правилами, солдати тут теж раз на тиждень ходять у баню, але помити ноги можуть і в подвійному залізному умивальнику для ніг, поставленому на невеличке підвищення. Миються хлопці переважно холодною водою, у декількох казармах вже встановили бойлери.

Нещодавно мені довелося спілкуватися з солдатом-строковиком, який служив в частині на Східній Україні. “Руки і ноги мили щовечора в умивальнику. Раз на тиждень ходили в баню. Коли приходили в казарму за 10 хвилин до відбою, то лягали спітнілі, брудні. Цілий тиждень ходив в одних трусах. Шкарпетки старався прати щовечора, але зранку вони були вологі, тому у багатьох хлопців завівся грибок, а в мене по ногах кинулися якісь червоні плями”, – розказує колишній солдат. За його словами, шкарпетки з натурального волокна їм видавали раз на місяць, тому хлопці витрачали свої гроші, аби докупити решту. “Своїх” від держави строковики отримують в межах 150 гривень.

“Якщо тато з мамою навчили юнака бути мужчиною і дбати про себе, то і в армії він не матиме труднощів із особистою гігієною. Юнакам, до цього не призвичаєним, на перших днях служби складно, але військові керівники роблять все, щоб солдат мав можливість ходити чистим, помитим і нагодованим, адже це один із найважливіших моментів підтримки боєздатності”, – переконаний підполковник, начальник прес-служби Західного оперативного командування Олександр Поронюк.

Солдати мають дві змінні повсякденні форми, які, щоправда, після першого прання відразу ж линяють. На рік – дві пари “берців” – напівчеревиків з високим підйомом (російські солдати, до речі, досі ходять у кирзових чоботях та онучах). Більшість меблів своє уже відслужили, але поки що ніхто їх не міняє.

Враження, яке залишає після себе розташування аеромобільного полку – акуратно, доглянуто. Проте багато моментів вказують на те, що за теперішнього фінансування оборонного комплексу про “совкові” часи тут забудуть не скоро. Адже армія за вимогами НАТО – це не тільки скорочена кількість військовослужбовців, а й відповідні зарплати і гідні умови проживання.

Один день з меню солдата*
Сніданок
М’ясо відварне з кашею
Хліб, масло, цукор, чай, сир
Обід
Салат з огірків, суп картопляний з крупою пшеничною, м’ясо тушковане з макаронами
Хліб, масло, цукор, чай
Вечеря
Салат з моркви, риба смажена з кашею гречаною
Хліб, масло, цукор, чай, сир, булочка

* Під час виходу на полігони солдати отримують додаткове харчування. У неділю додаються два яйця.

Відкрите звернення до Міністра внутрішніх справ стосовно катувань в міліції

Шановний пане Міністре!

Шановні помічники Міністра!

Не дивлячись на всі позитивні зрушення та ініціативи Міністра Внутрішніх Справ та його команди останнім часом намітилась негативна тенденція в роботі органів МВС на місцях.

Хочу навести кілька красномовних приклади, що не все так добре в датському королівстві.

Не дивлячись на всі позитивні зрушення та ініціативи Міністра Внутрішніх Справ та його команди останнім часом намітилась негативна тенденція в роботі органів МВС на місцях.

Хочу навести кілька красномовних приклади, що не все так добре в датському королівстві.

По-перше, почастішали випадки найгрубіших порушень Закону, в т.ч. і катувань в міліції, з боку осіб керівного складу МВС на місцях (рівень зам.начальників райвідділів тощо). Виглядає так, що Міністерство втратило можливість контролювати ситуацію на місцях. І що Міністерство і деякі райвідділи міліції існують окремо. В них – керують свої „міністри”, панують свої „закони” , а точніше – беззаконня та повне свавілля.

Ось один із прикладів. Так один із колишніх спів-керівників Дарницького райвідділу міліції в м. Києві, який мав звання підполковник міліції на той момент, в присутності підлеглих (5-6 молодших за званням офіцерів) особисто катував 18-ти річного підозрюваного аби примусити його давати показання проти себе. При цьому, як з’ясувалось вже в суді при розгляді кримінальної справи, цей підполковник міліції брав підозрюваного і бив його головою о залізобетонну стіну, бив його по колінним чашечкам – і так до втрати свідомості тощо.

Кінець-кінцем він таки примусив невинувату особу „взяти на себе” вбивство, яке він не вчиняв. На даний момент мій підзахисний Новіцький Євген, який під примусом та в результаті застосування до нього катувань написав „явку з повинною” – вже майже 16 місяців перебуває під вартою в Київському СІЗО – доки іще триває суд. Але вже цілком очевидно, що обвинувачення вичерпало всі докази, і виявилося – що дана особа дійсна невинувата. І що це – помилка слідства, що справжні вбивці розгулюють на свободі.

І що ми бачимо в результаті? Службове розслідування даних фактів незаконного поводження з боку працівників міліції фактично не проводилось. Ані цей підполковник, ані його підлеглі із Дарницького райвідділу Києва, які теж катували мого підзахисного Євгена Новіцького і вибивали із нього зізнання у скоєнні злочину, якого він не вчиняв, – не понесли ані кримінальних, ані дисциплінарних, ані навіть дисциплінарних стягнень.

Навпаки за досягнення в розслідуванні даного злочину та інших злочинів, напевно, із застосування в т.ч. тих самих незаконних методів підполковник із Дарниці отримує підвищення в званні – і нову посаду – перший зам. начальника Солом’янського райвідділу міліції в м. Києві.

Виклики до суду в якості свідка полковник ігнорує повністю, на судові засідання – не з’являється (починає „хворіти” тощо). І без того затягує розгляд кримінальної справи в суді.

Другий випадок, про те, як прапорщик областю командував. Даний випадок мав місце в м. Житомирі в березні 2008 року. Працівники ДАЇ м. Житомира без особливих на те причини вирішили познущатися над офіцером погран.військ Валентином Колійчуком. Колійчука було жорстоко побито групою працівників ДАІ (Колійчук в результаті отримав середньої тяжкості тілесні ушкодження і майже 3 місяці провів на стаціонарному лікуванні). Потім аби „замести” сліди вчиненого злочину, один із прапорщиків житомирського ДАІ, який найбільш завзято його бив, облив одежу Колійчука горілкою, і повіз його на мед.огляд оформляти факт алкогольного сп’яніння. Пізніше, експертиза крові показала, що Колійчук не був у стані алкогольного сп’яніння.

Працівники житомирського ДАІ склали рапорти та відібрали письмові пояснення від імені неіснуючих свідків (показання 5-ти із 7 свідків були сфабриковані) і передали їх до Корольовського районного суду (дану інформацію може підтвердити Військова прокуратура Житомира, яка розслідувала дану справу), де, навіть без виклику підозрюваного Колійчука було заочно визнано винним у вчиненні злісної непокори працівникам міліції за ст. 185 КпАП.

Аж до кінця літа 2008 року ані служба внутрішньої безпеки МВС в Житомирській області, ані прокуратура Житомирської області не побачила жодних порушень Закону в діях працівників ДАІ. Проте 28.08.2008 Уповновжений Верховної Ради з прав людини відкрила провадження в цій справі та доручила Генеральній Прокуратурі та МВС розслідувати цей кричущий випадок беззаконня.

І останнє. Почастішали випадки грубого втручання в роботу адвокатів (шляхом несанкціонованого прослуховування мобільних переговорів тощо) та застосування працівниками міліції, які перебувають під слідством (за фактами незаконного поводження, перевищення влади та службових повноважень), погроз до свідків та скаржників –жертв катувань, і аж до погроз фізичною розправи щодо останніх. Приклад – нещодавна справа щодо вокзальної міліції Лінійного управління Південно-Західної залізниці у місті Києві.

Двоє будівельників (Вородай та Переста) стали жертвою немотивованого насилля, яке застосовувалось до них працівниками міліції Київського залізничного вокзалу. Після прес-конференції 15.08.08 в Інтерфаксі, присвяченої цьому кричущому випадку беззаконня та свавілля з боку працівників міліції, які розстрілювали ні в чому неповинних громадян Вородая та Переста з пістолету (з гумовими набоями, в т.ч. стріляли в пах та інші частини тіла!!!) – нами були направлені скарги в усі інстанції. Одна із скарг була передана особисто мною заступнику керівника міліції Лінійного управління Південно-Західної залізниці у місті Києві. Після чого почали прослуховувати мій телефон. Почалися дзвінки невідомих осіб на телефонні номери моїх близьких та знайомих (вважаю, що таким чином шукали, „вираховували” Пересту та Вородая). Їх таки вирахували. І вже 4-5 вересня 2008 року потерпілому від катувань Вородаю почали телефонувати на мобільний телефон невідомі особи і вимагати аби він забрав (відкликав) свою заяву із транспортної прокуратури міста, інакше – в нього з’являться проблеми зі здоров’ям…

Вважаю, що якщо як в цьому випадку – правди ніде діти, і якщо особи – працівники МВС перебувають під слідством, то центральний апарат Міністерства і Міністр повинні були б відсторонити даних офіцерів від виконання службових обов’язків (принаймні тимчасово – до кінця розслідування).

Отже, вважаю, що всі вищевикладені факти свідчать про те, що стан справ із дисципліною і дотриманням законності в своїй роботі працівниками міліції – незадовільний. Ані Міністр (при всій повазі), ані Кадрова служба міністерства, ані служба внутрішньої безпеки МВС (як центральна так і на місцях) не в силах зупинити потік насилля, жорстокості (як мотивованої так і немотивованої) та свавілля, яке супроводжує роботу міліції останнім часом. Потрібні – кардинальні рішення, нові підходи.

Необхідно відсіяти „зерна від плевел”. Потрібна безкомпромісна, жорстка, принципова позиція міністра та центрального апарату МВС в усьому, що стосується ефективного, повного та швидкого розслідування даних і подібних до цих фактів. Покарання винних працівників міліції, які практикують тортури, катування та знущання над мирними громадянами в своїй повсякденній роботі (необхідно широко застосувати до таких нерадивих працівників не тільки дисциплінарні стягнення, але й звільнень з лав органів внутрішніх справ, передавати побільше таких матеріалів до прокуратури з метою порушення кримінальних справ тощо). Тільки в цьому випадку органи внутрішніх справ зможуть очиститися від „оборотнів в погонах”, нерадивих та непрофесійних кадрів. І тільки тоді звання працівник міліції матиме позитивне забарвлення, асоціюватиметься із Законом, викликатиме повагу та довіру у громадян.

Веремієнко Олег Ігорович,

Адвокат

м. Київ, 10.09.2008

+38-050-947-5564

http://avvocato-oleg.livejournal.com/

Клятва Гіпократа

Спочатку – анекдот. У Франції вулицею йшло кілька сумних людей. Опитування з’ясувало: захворіли. В Україні люди лише посміхаються. Опитування з’ясувало: нема грошей, щоб хворіти.

Таку преамбулу я згадала не випадково. Хворіти в нашій країні з безкоштовною медициною м’яко кажучи не рентабельно. Пощастило, якщо звичайний нежить чи головний біль. Тут до лікаря йти не потрібно – а це зайва «стаття видатків», як кажуть економісти. Проте моє «фе» навіть не про гроші. Якщо йдеться про життя та здоров’я власної дитини, тут ці розмови – блюзнірство. Коли сумні оченята дивляться на тебе, шукаючи прихистку, ладен на все. Та спершу треба з’ясувати, від чого лікувати. Для цього потрібен лікар.

Сталося так, що мій син захворів. Я не «шалена мамаша» і не кидаюся від звичайного чиху в усі медичні центри. Та коли дитя за кілька днів тане на очах, одразу телефоную в поліклініку. За теперішніх погодних умов, упевнена, це – найліпший вихід, щоб звичайний кашель не перетворився на пневмонію. Телефонний гудок, зняли слухавку. Занотовують виклик. І раптом: «Зараз якраз лікар приймає. Тож можете прийти самі». Пояснюю: погода, дитя маленьке (рік і 9 місяців), первинні прояви хвороби. На що у відповідь чую: «Я запишу, що ви відмовилися від прийому. А на виклик ми в таких випадках не йдемо!».

Ступор! А як же клятва Гіппократа?! А як же допомога в будь-яку днину?! Із обурених роздумів вивів простий погляд тих таки сумних оченят. Маля упевнене: мама його захистить. І я захищала – сваркою, погрозами позовів у суд, зверненням до начальства. Коли лікар таки прийшла на виклик, пояснила: не ходять лікарі, коли немає температури. Я вже мовчу, що для дитини відсутність температури – це швидше погано. Адже тоді опірність організму захворюванню – нульова. Я вже мовчу, що коли викликають лікаря – без питань треба ПРИЙМАТИ виклик. А вже потім з’ясовувати що, як і по чому.

Не можу лише змовчати про ту ж таки клятву Гіппократа. «У який би дім я не увійшов, увійду з користю для хворого, будучи далеким від усього, що має намір неправедного та згубного…». Для тієї людини, яка сидить у приймальній, це не закон. Мабуть, в умовах сьогоднішньої нехватки молодшого персоналу, в лікарнях і поліклініках у прямому сенсі набирають людей з вулиці. А вулиця, як відомо, нічому доброму не вчить…

«Осінь віку». Чисельність працездатних українців скорочується. Україна переживає процеси старіння суспільства

За даними ООН, сьогодні кожному десятому жителю нашої планети за 60 років. А в Україні кожен п’ятий переступив 60 річний рубіж. Україна, як і інші європейські держави, переживає процеси старіння суспільства, коли пенсіонери переважають над працездатним населенням. Як прогнозують експерти Світового банку, у найближчі 15-20 років чисельність людей працездатного віку в Україні скоротиться на 16%. Які соціально-економічні реформи необхідно запровадити,щоб запобігти цим процесам?

Тягар для працездатного населення

В Україні нараховується нині 14 мільйонів пенсіонерів, а це майже третина населення. Процеси старіння нації створюють тягар для працездатного населення і загрожують крахом пенсійної системи, зазначає Олена Макарова, заступник директора Інституту демографії. «Старіння населення більш значне у європейських країнах, там вища тривалість життя. У нас цей процес не є таким інтенсивним. Процес старіння пов’язаний з низькою народжуваністю. Подальший економічний розвиток може вплинути на зростання народжуваності, але не в такій мірі, щоб забезпечити повноцінне відтворення».

У західних областях люди живуть довше

У таких розвинених країнах як Швеція, Японія чи Швейцарія тривалість життя для чоловіків становить 74-76 років, а для жінок – 80-83. В Україні ж, за даними Держкомстату, чоловіки живуть у середньому 61-62 роки, а жінки – 72-73. Як зазначає Владислав Безруков, доктор медичних наук, директор Інституту геронтології, у західних областях люди живуть на рік-півтора довше, ніж у південних і східних регіонах. «Радіаційне та хімічне забруднення ефективно впливають і на генетику, і на стан найрізноманітніших органів та систем. Та ще й багато людей похилого віку сьогодні не можуть собі дозволити нормальне харчування».

Найголовніше для людини похилого віку

Повноцінне і збалансоване харчування, яке, як кажуть лікарі позитивно впливає на тривалість життя, не є вирішальним для киянки Катерини Михайлівни. Їй більше 70 років. Залишатися бадьорою і здоровою їй допомагає спілкування з дітьми та онуками. «Позитивні емоції і увага з боку близьких викликає радість, оптимізм та наснагу, – зазначає Катерина Михайлівна, – це чи не найголовніше для людини похилого віку. Танцюєш, співаєш з ними, радієш сонечку, квітам та будь-якому горобчику – просто забуваєш про свої роки». До того ж потрібно спілкуватись з молодшими нашими братами і не давати собі сумувати, переконана пенсіонерка.

Італія— країна людей похилого віку

Пенсіонери складають п’яту частину від загальної кількості населення Італії, тобто 20% мешканців Апеннін у віці понад 65 років. Для порівняння: молодих людей, які ще не досягли повноліття, налічується лише 17%, повідомляє кореспондентка Радіо Свобода у Римі Наталка Кудрик:

************************************

Велике число літніх людей в Італії вважають гордістю нації. Найвища у Європі тривалість життя (для чоловіків 77, для жінок 83 роки) свідчить про ефективність національної системи соціального захисту пенсіонерів і охорони їхнього здоров’я. Та останнім часом цей позитивний фактор всерйоз ризикує стати тягарем і проблемою для держави. Ситуація виглядає песимістичною з огляду на те, що рівень народжуваності в країні дуже низький. За прогнозами, у наступні 20 років кількість працездатного населення зменшиться на 40%. Уже тепер порожні місця на ринку праці активно продовжують заповнювати іммігранти. На виплати пенсій та інших субсидій потрібно буде дедалі більше коштів. При цьому від уряду постійно вимагають збільшувати видатки з бюджету на підтримку освіти та соціального захисту молодого покоління.

************************************

Вихід із ситуації

Старіння нації – це міна уповільненої дії. Для України, де тривалість життя менша, ніж у країнах Західної Європи, ця проблема ще не настільки актуальна, за словами економіста Олександра Жолудя. Але за якесь десятиліття кожен платник податків буде змушений годувати все більшу кількість тих, хто ще і хто вже не працює. Вихід із ситуації економіст бачить такий. «Перше, що потрібно зробити, – збільшити пенсійний вік, що, відповідно, збільшує кількість працюючих і зменшує кількість пенсіонерів. І друге – полегшити міграцію населення у трудовому віці до України».

Необхідно покращувати умови праці для пенсіонерів і збільшити вік виходу на пенсію, вважає міністр праці і соціальної політики Людмила Денисова. «Моєму головному бухгалтеру, наприклад, уже за 60. Люди похилого віку повинні бути рівноправними членами суспільства. Вони повинні мати право самі вибирати — працювати чи не працювати. Для цього ми підвищуємо рівень пенсії і не обмежуємо в розмірі зарплати (встановлюємо рівні умови в отриманні зарплати)».

За прогнозами експертів Світового банку, через низьку народжуваність і невисоку тривалість життя до 2025 року населення України скоротиться на чверть, що є найбільшим скороченням чисельності населення в країнах Східної Європи і серед колишніх республік Радянського Союзу.

Коли країна хвора, починають кричати «Понаїхали тут…»

На Бориспільському летовищі сідає літак із Тбілісі – столиці країни, де українців вважають братнім народом і зустрічають з кавказькою гостинністю.
Та перші пасажири тбіліського рейсу, ступаючи на українську землю, вже через кілька хвилин лаються: “Магіс деда ватіре” (щоб його мати плакала – груз.). Це прокляття вони буркотять на адресу українських прикордонників. Тих громадян Грузії, яких не зустрічають громадяни України, які мають поручитися, що людина житиме у них удома й вчасно покине Україну, садять назад у літак і примушують повернутися на батьківщину.

В українському законодавстві відсутні вимоги, якими заборонено громадянинові Грузії чи іншої країни в’їжджати в Україну, якщо він не має тут родичів чи знайомих. Хоча б для того, щоб помилуватися Дніпром чи попити львівської кави, як це роблять тисячі туристів із західних країн. Але прикордонники пояснюють свої дії, якими мав би обуритися будь-який омбудсмен, тим, що внутрішні інструкції дозволяють їм проводити “співбесіди” і не пускати в країну людей, які їм видалися підозрілими особами.

Іноді здається, що силові українські структури цілеспрямовано створюють із кавказців, які прибувають в Україну цілком законно, образ ворога. Якщо якийсь квартирний злодій виявиться грузином, вірменином чи азербайджанцем, будьте впевнені, що Департамент зв’язків з громадськістю МВС України поширить цю інформацію під заголовком, який підкреслюватиме: квартиру українця обчистив саме грузинський (вірменський, азербайджанський) злодій.

За даними того ж МВС, в Україні відсутні етнічні організовані злочинні угруповання. На відміну від тих же США, де найпотужніший злочинний синдикат “Коза ностра” складається лише з вихідців з Італії, а його верхівка – виключно зі сицилійців. Та в Сполучених Штатах нікому не спаде не думку не пускати в країну туристів чи емігрантів із Сицилії лише тому, що їхні земляки організували один із найвідоміших у світі злочинних синдикатів. Мало того, у більшості штатів журналістам заборонено законом вказувати в публікаціях національність злочинця. Там розуміють, що слово “злодій” таке ж інтернаціональне, як “селянин” чи “робітник”.

У 1993 році Грузія програла війну, яку фактично вела з Росією, і втратила Абхазію, 80% населення якої становили етнічні грузини. Чимало із 300 тисяч біженців з Абхазії розбіглися по світу, бо в Грузії, якою тоді правив старий маразматик Шеварднадзе, вижити було неможливо. Чимало з цих біженців осіли в Україні. Особливо багато їх у Донецькій області. Та знайти офіційну роботу ці громадяни Грузії в Україні не можуть, як і інші іноземці. Україна свого часу прийняла дуже жорстке законодавство щодо іммігрантів. Підприємство, яке бере на роботу іноземця, згідно з цим законодавством, має надати у відповідні служби довідки, що на цю роботу не бажають влаштовуватися громадяни України. Поляки, до речі, після вступу в Євросоюз, коли їхні муляри, електромонтери, водії роз’їхалися по усій західній Європі, були змушені пом’якшити вимоги до тих же українських заробітчан. А Україні хіба так уже загрожують зайві робочі руки? Хіба не висять на стовпах і на прохідних підприємств оголошення про те, що на роботу потрібні водії, будівельники, столяри, токарі? Висять! Та біженці з інших країн, які проживають в Україні, влаштуватися на роботу, щоб чесно годувати свою сім’ю, права не мають. Після останніх подій на Кавказі російськомовний схід України, якого добряче обробили “регіонали”, комуністи і російське ТБ, вважає кожного грузина своїм ворогом лише за те, що Грузія наважилася протистояти Росії. “Вашого Саакашвілі повісити треба!”, – кричала моїй родичці в Єнакієвому продавець крамнички, коли йшла російсько-грузинська війна. І відмовилася відпускати їй продукти…

У гостинній Україні кавказцеві взагалі краще не виходити без зайвої потреби на вулицю. Щоразу, коли авторові цих рядків доводиться бувати на залізничному вокзалі (паспорт у мене український та обличчя – кавказьке), до нього обов’язково причепиться прикордонний патруль, “зелені кашкети” на очах сотень людей принизливо оглядатимуть валізу та вивчатимуть документи. Одного разу, коли не мав при собі паспорта, прикордонник-прапорщик навіть не полінувався супроводжувати мене до квартири. Щоб переконатися, що я маю право дихати українським повітрям…

Домашнє завдання батькам: робити щеплення чи ні?

У редакцію «Високого Замку» зателефонувала схвильована мама: “Моїй дев’ятирічній дитині у школі зробили пробу Манту без мого дозволу.
Дитина вийшла з медичного кабінету і в шкільному коридорі знепритомніла, сповзла по стінці… впала. Зі школи її забрала бабуся. Напередодні я попередила свою дитину: якщо в школі будуть робити якесь щеплення, то вона має сказати, що батьки проти”.

Вчителька на претензії мами відповіла досить байдуже, мовляв, вона несе відповідальність лише за навчальний процес…

В іншій школі медична сестра прийшла на урок, дала дітям папірець, в якому батьки мали би поставити підпис, що дозволяють їхнім дітям робити щеплення. Проте більшість дітей не потрудилися цей документ віднести додому, дехто поставив підпис за батьків, дехто викинув під парту. І лише декілька відповідальних дітей поклали папірець у портфель.

Чи можна зробити дитині Манту в школі без дозволу батьків? З цим питанням кореспондент “ВЗ” звернулася до відповідальних осіб.

Вакцинація – вразлива і скандальна тема, особливо після трагічного випадку у травні, коли після вакцинації від кору в м. Краматорську помер школяр – Антон Тищенко. Цей факт породив масовий психоз довкола вакцинації – батьки повально відмовляються від щеплень.

– У школах Львова, згідно з календарем обов’язкових щеплень, зараз дітям проводять вакцинацію, – каже заступник головного лікаря Львівської обласної санітарно-епідеміологічної станції Олег Когут. – Так відбувається щороку, підстав для паніки немає. Немає жодних нововведень. Якщо дитині підійшов вік, коли потрібно провести ревакцинацію (повторне введення вакцини) чи пробу Манту, медсестра у школі цим займається. Але, згідно із наказом МОЗ України № 48, усі медичні маніпуляції неповнолітнім повинні проводитися лише за згоди батьків. Медсестра не буде бігати зі шприцом за вашою дитиною і примусово її колоти! Медичні працівники несуть адміністративну відповідальність за свої дії, у тому числі і за порушення наказу МОЗ про непогодження проведення медичної маніпуляції дитині з батьками.

У разі порушень передбачені адміністративні стягнення з медпрацівників від шести до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів громадян. Медики повинні пересвідчитися остаточно, що дитині можна робити пробу Манту чи щеплення.

У школах повинні попереджати батьків про проведення вакцинації чи проби Манту. Не існує уніфікованої форми такого попередження. У кожній школі директор, вчительський колектив це вирішують по-своєму. Хтось пише дітям у щоденнику, хтось виготовляє записки з попередженням для батьків, хтось каже дітям усно на уроці. Якщо батьки відмовляються від проведення вакцинації, то повинні аргументувати свою відмову у письмовій формі. Якщо дитина каже медсестрі: «Мені не можна робити уколу», медпрацівник має право їй не повірити, бо часто діти спекулюють цим, бо бояться уколу. Те, що дитина знепритомніла, також не означає, що це – реакція організму на вакцину. Те, що відбувається після вакцинації, – не означає, що це – саме від неї! Дівчинка могла перехвилюватися і знепритомніти, але до самої проби Манту це, можливо, не має відношення. Панікувати передчасно. Якщо батьки знають, що дитина – алергік чи має інші протипоказання – повідомляйте про це у школі, аби уникнути неприємностей, адже маленька дитина за себе не відповідає.

– Дитина повинна бути ретельно обстежена перед проведенням вакцинації, – наголошує кандидат медичних наук, керівник Західноукраїнського центру дитячої імунології та алергології Лариса Костюченко. – Проведення вакцинації у школах не є формальністю, яку потрібно виконати «для галочки» – оперативно на перерві. Для того, щоб запобігти поствакцинальним ускладненням, дітей потрібно оглянути і з’ясувати, чи немає у цей час підвищення температури тіла, чи нічого не болить… Як проводити огляд, медичні працівники знають, але далеко не всі, на жаль, його проводять. Щодо проби Манту, то це – не вакцинація, а лише перевірка на інфікованість організму туберкульозом. У той час, коли в Україні триває і набирає обертів епідемія туберкульозу, відмовлятися від проби Манту – абсурд!

Обов’язково потрібно обстежувати кожну дитину. На щастя, більшість батьків розуміє, що щеплення необхідні для того, аби вберегти дитину від смертельно небезпечних недуг і від поширення в суспільстві страшних хвороб. Іншого методу запобігання таким хворобам у світі ще не придумано. У всіх високоцивілізованих державах люди навпаки бояться пропустити день щеплення, аби не порушити графіку профілактичних щеплень. Вас не випустять за кордон, якщо не маєте в карті імунізації необхідних щеплень, адже ви несете загрозу для здоров’я жителів цієї країни. У нас якесь викривлене сприйняття вакцинації. Відмовлятися від щеплень можна лише тоді, коли батьки усвідомлюють, що всю відповідальність за здоров’я дитини беруть на себе. Медики хочуть допомогти. Окрім того, у школах повинні вчитися лише ті діти, яким проведено усі обов’язкові щеплення. В іншому разі вони несуть загрозу колективу. Лише масова вакцинація попереджає спалахи інфекційних хвороб, які загрожуватимуть життю дітей. Вакцинація – не примусовий процес, все – добровільно, але люди повинні усвідомлювати відповідальність.

І неважливо, яке у вас алібі…

Не знаю, в якому жанрі я пишу, може – «сімейні замітки»:) Але знаю, що не писати точно більше не можу – щось відбувається у країні, що не дозволяє мені не помічати політики, яку я так старанно обходила після відомої акції «Україна без Кучми». Тоді багато хто нестерпно розчарувався – і дистанціював свій світ від політики. Але ось мій світ майже зруйновано…

Я – дружина Володимир Чемериса, правозахисника і громадського діяча. У п’ятницю він разом із друзями протестував проти захоплення приміщення їхньої громадської організації. Нічого не говорило про небезпеку – історія з цим приміщенням тягнеться півтора роки, та й для кого можуть бути небезпечні мирні громадяни-правозахисники у центрі європейської столиці?

Проте ввечері зателефонував Володимир і спокійним голосом повідомив: «Тут навколо нас озброєний «Беркут», мабуть, буде штурмувати. Якщо можеш – повідом журналістів». Почулися якісь крики, стукіт, і трубка замовкла. Я стояла у нескінченній пробці в центрі столиці і абсолютно даремно обдзвонювала телефонну книжку. Мені співчували, але з цілої купи різних причин ніхто не може допомогти, якщо у центрі Києва озброєний «Беркут» штурмує мирних громадян.

Через дві години всіх затриманих – 27 осіб, серед яких 7 журналістів – відпустили, не пред’явивши жодних звинувачень. Дійсно – хто винен, що озброєні люди у бронежилетах отримали виклик по 02 про бійку, з’їздили і спакували 27 чоловік? Вони так щоразу роблять. Їх навіть просити про це не треба. Чи якраз треба?

Я вже думаю – добре, що просто полякали, а то могли б і підкинути зброю, абощо.

Розумієте, я чомусь думаю – добре, що обійшлося.

Я вже не думаю, що такого не могло статися в принципі.

Цікаво – це шок і минеться, чи я тепер буду так думати завжди? Так, як думають мільйони громадян країни, яку ми вважали, що будуємо?

Може, треба трохи розказати про «Республіку»? Це якесь унікальне місце, вірніше, атмосфера – з часів затхлого кучмізму і до сьогодні тут збиралися люди, які ігнорували правила покірності. Ну, не визнають такі люди політичної міфології, умовностей існування, ну, не підкоряються маніпуляціям політтехнологів, законам виживання і магії великих зарплат. Їх, звісно, небагато, але саме вони запускають у суспільство нові ідеї, які бумерангом повертаються «громадською думкою». Колись саме тут зароджувалася акція «Україна без Кучми», тут вперше промовлялося слово «революція», ще в часи, коли над цим сміялись обивателі.

Ніколи не думала над дитячою забавкою: «Що б я зробила, якби була президентом?». А от сьогодні впевнена, що точно плекала б такі осередки, бо без них суспільство стане казармою. Щоправда, для цього треба бути президентом, який не прагне країни-казарми.

«Республіка» – класичний приклад громадської організації, бо є центром тяжіння для вільних і толерантних людей. Цей центр навіть мав географічний вимір – столиця, вулиця Горького, 12-Б, там був офіс «Республіки». Біда в тому, що у цьому місці квадратний метр нерухомості коштує стільки, що мені важко уявити. Тому і сталося неминуче, що останнім часом стається з усіма творчими і громадським організаціями, які розташовані в центрі столиці – це місце приглянулося міліонерові у чині генерал-лейтенанта міліції, та ще й чинному нардепу-регіоналу. Він не був першим, кому воно приглянулося, але він був єдиний, який знав, що треба зробити з законом, щоб нас вигнати.

У якийсь із днів (через рік після рішення) ми випадково дізналися, що приміщення, яке ми орендуємо майже півтора десятки років у територіальної громади міста Києва, тепер орендує наш міліціонер/міліонер. Спочатку не йняли віри – є ж закон, наше пріоритетне право на продовження оренди, зрештою, конкурси якісь міськрада має оголошувати на комунальне майно. Наївні правозахисники – ми вірили у закон! Тепер я приєдналася до мільйонів українців, які вже не чули, а знають на власній шкірі – у країні немає правосуддя, а суди так безсовісно продаються, що арабські ринкові торгівці у порівнянні з ними – чисті і непорочні янголи.

Словом, ми програли грошам і зв’язкам. Сподіваюся, що ми не програли законові, але це правда точно для іншого життя.

Ми протистояли півтора роки не тільки беззаконню, але й іншій вірі – вірі у гроші, кумівство і силу. Це закінчилося штурмом «Беркуту».

Не скажу, що нас розуміли журналісти – темників наче немає, але всі зачаровано кивають або на «неформат», або на «господарську суперечку», наче не зрозуміло, що за спором про оренду стоїть спір про справедливість. І цей світоглядний спір – найголовніший. Чомусь журналісти більше не помічають світоглядних розламів.

Ну, тоді хоча б такий казус помітили – нинішній Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко колись переносив свій офіс у кімнатку до «Республіки». Це, звісно, не означає, що у нас було щось спільне. Просто одна громадська акція, пара розмов, спільні стіни. Недовго. Потім у нього почалася блискуча політична кар’єра. Сьогодні або він послав на «Республіку» «Беркут», або це зробив хтось інший, може, навіть приватна особа. І я не знаю, що з цього краще для нашої України без Кучми.

Як продюсер я робила свій перший фільм, який називався «Обличчя протесту» – про акцію «Україна без Кучми». Про людей, яких нинішній президент називав маленькими українцями, а раніше – фашистами, а минулий ніяк не називав, бо не помічав. Про тих, хто вийшов протестувати не за велінням партії, а тому, що відчував несправедливість. У цьому фільмі були слова Юрія Луценка про сенс акції (цитую по пам’яті): «Всі, хто хотів бути вільним, ними став. Люди зрозуміли, що можна бути вільними, не маючи прикриття мандатами, депутатською недоторканістю…». Я не знаю, чому міністр Луценко не став вільним. І тепер навіть не важливо, яке в нього алібі.

Я все це написала, тому що мій світ, який я старанно захищала від політики, знову руйнують. А отже, на одну людину, в якої є особисті причини прагнути змін, у країні стає більше. Так уже було двічі у моїй Україні.

Висновок. Правова кваліфікація Голодомору 1932-1933 років в Україні та на Кубані як злочину проти людяності та геноциду

У цьому Висновку зроблена спроба довести, що Голодомор 1932-1933 років в Україні і на Кубані має ознаки злочину проти людяності відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду (далі – РС МКС) від 17 липня 1998 року та геноциду згідно з Конвенцією «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» (далі – Конвенція) від 9 грудня 1948 року.

Відповідно до п. 1 статті 7 РС МКС «злочин проти людяності» «означає будь-яке із наступних діянь, які здійснюються в межах широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад здійснюється свідомо:

а) вбивство;

б) знищення;

в) поневолення;

г) депортація або насильницьке переміщення населення;

д) вміщення до в’язниці або інше жорстоке позбавлення фізичної свободи у порушення основоположних норм міжнародного права ;

є) катування;

е) зґвалтування, обернення в сексуальне рабство, примус до проституції, примусова вагітність, примусова стерилізація або будь-які інші форми сексуального насильства порівнянної тяжкості ;

ж) переслідування будь-якої ідентифікованої групи або спільноти за політичними, расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, ґендерними, як це визначено в п.3, або іншими мотивами, які повсюдно визнані неприпустимими згідно із міжнародним правом, у зв’язку з будь-якими діяннями, вказаними в даному пункті, або будь-якими злочинами, які підпадають під юрисдикцію Суду;

з) насильницьке зникнення людей;

і) злочин апартеїду;

ї) інші нелюдські діяння аналогічного характеру, які полягають в умисному спричиненні сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень або завдання серйозної шкоди психічному або фізичному здоров’ю.»

Згідно з п.2 статті 7 РС МКС

«для цілей п. 1 статті 7:

а) …

б) «знищення» включає навмисне створення умов життя, зокрема, позбавлення доступу до продуктів харчування і ліків, розрахованих на те, щоб знищити частину населення; …»

Конвенція ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» (далі – Конвенція) була ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року в Парижі і набула чинності 12 січня 1951 року. Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 18 березня 1954 року.

Відповідно до статті 6 РС МКС та статті ІІ Конвенції геноцид визначається як

«наступні дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку:

а) вбивство членів такої групи;

b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;

d) заходи, розраховані на недопущення дітонародження в середовищі такої групи;

е) насильницька передача дітей із однієї групи в іншу.»

Згідно із статтею 3 Конвенції караними є наступні діяння:

«а) геноцид;

b) змова з метою вчинення геноциду;

c) пряме або публічне підбурювання до вчинення геноциду;

d) замах на вчинення геноциду;

e) співучасть у геноциді.»

Резюме історичних фактів

Для коректної правової кваліфікації явища Голодомору 1932-1933 рр. необхідно розглянути історичні події в Україні і на Кубані і встановити, чи була політика радянського режиму умисною, чи мала вона етнічний чинник і чи була вона спрямованою на створення масового штучного голоду, наслідком якого була смерть мільйонів людей. Результати численних досліджень голоду 1932-1933 рр. українськими, російськими та іншими зарубіжними вченими[1] можна підсумувати таким чином.

Після завершення суцільної колективізації була введена система, за якою колгосп мусив спочатку розрахуватися з державою за спущеним згори планом («перша заповідь», за виразом Й. Сталіна), а вже потім розподілити між працівниками те, що залишиться, за трудодні. Але плани, які були надані, були нереальними, і в результаті колгоспи не могли розраховуватися за трудодні. Це і зробило хліб на селі величезним дефіцитом. Колгоспники могли сподіватися тільки на те, що зберуть на присадибних ділянках – картоплю, городину тощо, і неохоче йшли працювати в колгоспі, не маючи впевненості, що їхня праця буде оплачена. Дефіцит хліба створювався сталінською політикою «підхльостування» (вираз Сталіна): попередній план, який вже був недосяжним, несподівано збільшувався, щоб мобілізувати на виконання попереднього плану. Це призводило до все більшого дефіциту хлібу і, в кінцевому рахунку, до голоду.

Коли кажуть про голод 1932-1933 рр., необхідно розрізняти три різні типи голодування, кожен з яких окрім схожих явищ мав свої специфічні причини, риси та наслідки, різні за своїми масштабами. Голод у першій половині 1932 року був викликаний невиконанням плану заготівель з урожаю 1931 року і політикою Кремля щодо села у зв’язку з цим невиконанням. Той голод був припинений поверненням з портів частини зерна, яке передбачалося для експорту, а також закупкою зерна за кордоном. У третьому кварталі 1932 року голод повторився внаслідок невиконання плану заготівель врожаю 1932 року. Необхідно підкреслити, що характер голоду в Україні до листопаду 1932 року був такий самий, як і в інших хлібовиробних районах СРСР. Голодну смерть під час голоду першого та другого типів слід розглядати як подію злочину проти людяності.

Голод третього типу був викликаний конфіскацією хліба і будь-яких продуктів харчування, яка проводилася тільки в сільських районах України і Кубані. Ця конфіскація у листопаді-грудні 1932 року була частковою, а в січні 1933 року – повною. При цьому внаслідок заходів, організованих партійним та радянським керівництвом СРСР та УСРР, виїхати в пошуках продуктів або отримати їх ззовні було заборонено. Залишившись без продуктів харчування, селяни вмирали від голоду. З лютого 1933 року ця смерть набула масового характеру: з лютого по серпень в Україні від голоду загинули мільйони, а на Кубані – сотні тисяч селян. За даними демографічної статистики прямі втрати України від голоду 1932-1933 р. становлять за одними даними 3-3.8 млн., а за іншими – 4-4.8 млн. осіб. Масовий голод поєднувався із політичними репресіями проти інтелігенції та націонал-комуністів в 1933 р. і припиненням політики українізації. Голодну смерть під час голоду третього типу та від політичних репресій слід розглядати як подію злочину проти людяності і злочину геноциду.

Для встановлення факту злочину проти людяності та злочину геноциду в Україні і на Кубані необхідно розглянути події 1930-1933 року в сукупності. Короткий опис відповідних історичних фактів подається в Додатку.

Смерть від голоду в період січень-жовтень 1932 р. – злочин проти людяності

Визначальним елементом для кваліфікації Голодомору 1932-1933 рр. як злочину проти людяності є доведення усвідомленості дій, спрямованих на «створення умов життя, зокрема, позбавлення доступу до продуктів харчування…, розрахованих на те, щоб знищити частину населення» (підпункт (б) п.2 статті 7 РС МКС).

Як згадано в пп. 1,2[2] план хлібозаготівель на 1930 рік вже був завищеним, але керівництво СРСР ще його збільшило з 440 до 490 млн. пудів, і план 1930 року виконували вже навесні 1931 року, вивозячи усі запаси хлібу. Підвищений план так і не вдалося виконати, хоча зібрали 477 млн. пудів хліба, на 127 млн. пудів більше, ніж 1929 р. План хлібозаготівель на 1931 рік, спущений з Кремля згідно зі сталінською політикою «підхльостування», знову значно перевищував можливості України – він складав 510 млн. пудів. На кінець року план був виконаний на 79% (п. 3). Для виконання «першої заповіді» – спочатку виконати план, а вже потім розрахуватися за трудодні – в січні 1932 року за директивами Молотова почали вилучати хліб, що призвело до голоду в першій половині 1932 р. Внаслідок вилучення хлібу декілька десятків тисяч селян в Україні загинуло від голоду в цей період (пп. 4, 5, 6. Тільки у кінці квітня 1932 р. держава почала надавати продовольчу допомогу голодуючим (п. 7).

«Перша заповідь» і «підхльостування» показували, що керівництво СРСР ставилося до села суто функціонально, тобто лише як до джерела хлібопостачання для прискорення індустріалізації. При цьому вироблена в колгоспах продукція вважалося такою ж державною власністю, що й продукція радгоспів. Проте працівники радгоспів отримували заробітну платню, а з працівниками колгоспів повинні були розраховувалися натурою за трудодні. Оскільки весь хліб був зданий державі за планом, і майже нічого не лишилося, колгоспники працювали задарма. За свідченням Косіора, половина колгоспів України не видала за трудодні у 1931 році зовсім нічого.[3]

Г.Петровський і В.Чубар у своїх листах Сталіну і Молотову на початку червня писали про голод на селі внаслідок неможливості виконання нереального плану і необхідність збільшення продовольчої допомоги. Відповіддю була роздратована реакція Сталіна і припинення ввозу продуктів в Україну (пп. 7-9). Незважаючи на прохання української партійної організації зменшити план хлібозаготівель на 1932 р., обнародування на ІІІ Всеукраїнській партійній конференції 6-7 липня промовистих фактів голоду і критики політики на селі, Молотов і Каганович примусили конференцію ухвалити спущений з Кремля нереальний план (п.10).

Обґрунтовуючи необхідність додаткової продовольчої допомоги, і Чубар, і Петровський у своїх листах писали про можливі крадіжки хліба нового врожаю. Чубар попереджав: «Щоб забезпечити себе на зиму краще, ніж торік, почнуться масові крадіжки хліба. Те, що спостерігається тепер, – викопування посадженої картоплі, бурякових посадок, цибулі тощо – буде відтворене в набагато більших розмірах у період визрівання озимини, оскільки фондів харчування з відпущених ресурсів пізніше, ніж до 1 липня, не вистачить»[4]. Про те ж саме написав Петровський: «Допомогу треба надати ще й тому, що від голоду селяни зніматимуть недозрілий хліб, і його багато може загинути даремно»[5]. У відповідь Сталін з Кагановичем припинили продовольчу допомогу та ініціювали драконівський «закон про 5 колосків» – постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперативів та зміцнення соціалістичної власності», якою за розкрадання колгоспного і кооперативного майна передбачалася вища міра покарання із конфіскацією всього майна з можливістю заміни на термін ув’язнення не менше 10 років у випадку пом’якшувальних обставин (п.11).

Можна зробити висновок: сталінська політика на селі означала навмисне позбавлення колгоспників та одноосібників доступу до вирощеного ними хлібу у випадку невиконання ними плану хлібозаготівель, що призвело до смерті від голоду частини населення. Ця частина населення була знищена внаслідок свідомої політики радянської держави. Таким чином, смерть частини населення мала місце внаслідок свідомого позбавлення його доступу до продуктів харчування, що й становить собою подію злочину проти людяності. Державна політика хлібозаготівель стосувалася всіх сільських районів СРСР, отже, цей висновок стосується всіх померлих від голоду на території СРСР в цей період.

Голодомор 1932 – 1933 років – злочин геноциду

Об’єкт злочину геноциду

Відповідно до Конвенції, під геноцидом розуміються певні «дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». Згідно з визначенням Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді під «національною групою» слід розуміти «об’єднання людей, які мають стійкий правовий зв’язок, як то єдине громадянство та, відповідно, певні права та обов’язки»[6].

Тлумачення «національної групи» дає підстави розглядати як об’єкт злочину геноциду частину українського народу – сукупність жертв Голодомору та політичних репресій в Україні за період від листопаду 1932 р. до серпня 1933 р. незалежно від етнічної, релігійної та інших ознак.

Разом з тим, елемент знищення групи полягає також у «знищенні значної частини конкретної групи … частина групи має бути достатньо значною, щоб мати відповідний вплив на групу в цілому.»[7] Як свідчить практика діяльності міжнародних трибуналів, для кваліфікації злочину геноциду достатньо, щоб суб’єкт злочину мав умисел знищити суттєву частину групи. При визначенні того, яка частина групи є суттєвою, необхідно застосовувати як кількісні, так і якісні показники. Так, судова палата Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії в рішенні у справі Єлісіча (1999 р.)[8] наголосила:

«82. /…/ Обрана мішенню частина групи може бути визначена як суттєва або через умисел завдати шкоди більшості групи, про яку йдеться, або найбільш показовим членам такої групи. /…/ Геноцидний умисел, таким чином, може проявлятися у двох формах. Він може полягати у бажанні знищити дуже велику кількість членів групи, і в такому випадку він становитиме намір знищити групу en masse. Проте, він може полягати у бажанні знищити меншу кількість обраних осіб з огляду на наслідки їхнього зникнення для виживання цієї групи як такої».

Аналіз демографічної статистики, проведений українськими та зарубіжними дослідниками, показує, що прямі втрати українського народу внаслідок Голодомору 1932-1933 років складають за одними даними 3-3.8 млн. осіб, за іншими – 4-4.8 млн. осіб[9]. На період, що розглядається (листопад 1932 року – серпень 1933 року), припадає найбільша частина від загального числа померлих, оскільки в період січня-жовтня 1932 р. від голоду загинули десятки тисяч людей. У будь-якому випадку кількість загиблих від голоду в період, що розглядається, складає не менше, ніж 10% (за іншими даними – 15%) від загальної кількості населення України. Ця частина українського народу є значною і може розглядатися як об’єкт злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид 1948 р.

Слід підкреслити, що таємні постанови ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня 1932 р. (п. 26) повністю змінили політику українізації і поклали відповідальність за продовольчу кризу разом із селянами на провідників „українізації», поклавши початок знищенню українських націонал-комуністів. Репресовані в цей період численні представники культурної, господарчої та політичної еліти (див. пп. 39, 40, 41) мали велике значення для забезпечення розвитку українського народу. Тому в опис групи окрім селян, загиблих від голоду, необхідно включити також всіх загиблих від політичних репресій.

За визначенням Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії у справі Боснія і Герцеговина проти Сербії і Монтенегро, «етнічна група» являє собою «культурну, лінгвістичну або іншу явно виражену відмінність притаманну меншині, як всередині держави, так і поза її межами»[10].

Таке тлумачення «етнічної групи» у порівнянні із становищем українців, що мешкали на Кубані, і подіями 1932-1933 років дає підстави розглядати українців Кубані як етнічну групу, яка стала об’єктом злочину геноциду. На справедливість цього твердження вказують такі аргументи.

Політика українізації територій, де компактно проживали етнічні українці була офіційною політикою СРСР. За Всесоюзним переписом 1926 р. на Кубані налічувалося 915 тис. українців, що складало 62% населення. Вони загалом зберегли свою мову і культуру: 729 тис. з них назвали рідною мовою українську. У деяких районах Кубані українців було 80% і навіть 90%[11], а загалом на Північному Кавказі проживало 3,106 тис. українців.

Політика українізації зустрічала підтримку українського населення Північного Кавказу. Число українських учнів, які навчалися в українських школах, зросло з 12% в 1928/29 навчальному році до 80% в 1931/1932 році[12]. Культурно-освітня політика будувалася під керівництвом народного комісаріату освіти УСРР і безпосередньо Миколи Скрипника й фінансувалася з державного бюджету УСРР[13]. Однак таємною постановою ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 р. політика українізації була припинена. Українське культурне життя на Кубані було репресоване: усі українські школи і книговидання переведені на російську мову навчання, газети і журнали, що виходили українською мовою, були закриті, втім, як і багато й інших культурних українських інституці. Багато їхніх працівників було репресовано, як ворогів радянської влади (пп. 46, 47, 48). Таємною постановою ЦК ВКП(б) від 15 грудня українізація припинялася також і в інших районах компактного проживання українців.

Склад злочину геноциду

Загалом, масова загибель від голоду мільйонів українських та сотень тисяч кубанських селян була спричинена такими діями партійно-радянсько-господарчої верхівки СРСР:

1. Навмисним насильницьким нав’язуванням нереального плану хлібозаготівель з урожаю 1932 р., незважаючи на протести українських керівників (п. 10).

2. Ухваленням постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперативів та зміцнення соціалістичної власності» («Про 5 колосків») (п. 11).

3. Директивою ЦК КП(б)У від 29 жовтня за ініціативою В. Молотова та телеграмою В.Молотова та М.Хатаєвича від 5 листопада про посилення репресій (пп. 16, 17).

4. Прийняттям постанов ЦК КП(б)У від 18 та РНК УСРР від 20 листопада «Про заходи до посилення хлібозаготівель», підготовлених комісією В.Молотова (пп. 18, 19, 20) та постанов бюро Північнокавказького крайкому ВКПР(б), підготовлених комісією Л.Кагановича, якими наказувалося вилучати раніше розданий хліб та вводити штрафи натурою.

5. Створенням «трійок» та ОСО, яким надавалося право розглядати «хлібні» справи у прискореному порядку та застосовувати смертну кару (пп. 21, 22).

6. Введення практики поставлення сіл і колгоспів «на чорну дошку» за ініціативою Л. Кагановича спочатку в Кубані (Постановою бюро Північнокавказького крайкому ВКПР(б) від 4 листопада (п. 43)), а потім в Україні (Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 6 грудня (п. 23)).

7. Повальними обшуками садиб селян в грудні 1932 р. з метою знайти «розбазарений, розкрадений хліб» на підставі постанов від 18 та 20 листопада 1932 р. (пп. 23, 27), посиленням репресій за «хлібними» справами в Україні (п. 28) та на Кубані (п. 45).

8. Ухваленням таємних постанов ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня 1932 р. про посилення репресій проти «саботажників з партквитком у кишені» та припинення українізації в Кубані та інших регіонах компактного проживання українців в СРСР; цими постановами почалися репресії проти націонал-комуністів (пп. 25, 26).

9. Депортаціями на північ більше ніж 62 тис. кубанських селян за «саботаж» (п. 44).

10. Рішенням ЦК КП(б)У про вилучення насіннєвих фондів від 29 грудня 1932 р., ухвалене під тиском Л.Кагановича (п. 27)

11. Телеграмою Й.Сталіна від 1 січня 1933 року з вимогою здати хліб і погрозою репресій тим, хто цього не зробить (пп. 29, 30).

12. Директивою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 22 січня, яка встановлювала блокаду голодуючих України та Кубані і вводила заградзагони на вокзалах та ґрунтових дорогах (пп. 32, 33).

13. Урядовою постановою від 17 лютого 1933 р. за ініціативою М.Хатаєвича та П.Постишева, якою збір насіння провадився засобом хлібозаготівель із наданням частини зібраного тим, хто вилучав хліб (п. 36).

14. Постановою ЦК КП(б) від 31 березня 1933 р., якою за ініціативою П.Постишева продовольча допомога надавалася тим, хто міг бути працездатним (п. 37).

15. Політичним репресіям 1933 року проти інтелігенції та націонал-комуністів за ініціативою П.Постишева, кампанія проти «скрипниківщини» (пп. 39, 40, 41).

16. Повним знищенням усіх етнічно-культурних форм існування українців на Кубані (п. 48).

У сукупності перераховані дії означають створення для вищеназваних груп таких життєвих умов, які розраховані на їхнє часткове фізичне знищення, що й становить склад злочину геноциду (стаття ІІ, п. «с» за Конвенцією). Можливо також довести, що ці дії були умисними. Тим самим одночасно буде доведено, що Голодомор 1932-1933 р. є злочином проти людяності, оскільки за даних обставин смерть значної частини населення мала місце внаслідок навмисного позбавлення її доступу до продуктів харчування (підпункт «б» п. 1 статті 7 РС МКС).

Перебіг подій, які призвели до геноциду, коротко можна викласти таким чином. Після того, як нереальний план хлібозаготівель не був виконаний, Сталін поклав відповідальність за це на селян, які, на його думку, саботували збір врожаю, і на українських комуністів, які цьому потурали. Були прийняті партійні та урядові рішення, які вимагали повернути хліб, виплачений натурою за трудодні в рахунок майбутнього врожаю. Вони ж запроваджували натуральні штрафи і дозволяли проводити обшуки з метою вилучення вже розданого хлібу, а також заохочували ДПУ до посилення політичних репресій за прискореними процедурами і використання смертної кари.

Повальні обшуки та інші каральні заходи бажаних результатів не дали, тому селяни отримали на початку 1933 року ультиматум вождя: вони здають хліб добровільно, або будуть жорстоко покарані. Для цього обшуки та натуральні штрафи поєднали в одну каральну акцію – у селян були вилучені усі продукти харчування. 22 січня 1933 р. була встановлена блокада, яка не пропускала селян в пошуках продуктів до більш благополучних районів. Це й призвело до масового голоду і смерті мільйонів людей на селі. Паралельно розвернулася кампанія політичних репресій проти національних комуністичних кадрів та інтелігенції, на яких також покладалася відповідальність за зрив плану хлібозаготівель. Їх оголосили ворогами народу. Українізацію припинили, а українське культурне життя в місцях компактного проживання українців фактично завмерло.

Цілеспрямована насильницька русифікація українців мала наслідком формальне зменшення їхньої чисельності: за переписом 1937 р. 3 млн. громадян РСФСР назвали себе українцями (за переписом 1926 р. їх було 7.8 млн.). З припиненням українізації молодші покоління українців втрачали можливість зберігати свою етнічну ідентичність. Таким чином, стосовно українців Кубані здійснювалась також «насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу» (пункт «е» статті ІІ Конвенції.

Мотив злочину

Конвенція про геноцид не вимагає встановлення мотиву суб‘єкту злочину. Разом з тим, воно може допомогти при визначенні злочинного умислу суб‘єкту злочину.

Ключ до розуміння мотивів створення штучного Голодомору можна знайти в листі Сталіна Кагановичу від 11 серпня 1932 р. Наводимо відповідний фрагмент мовою оригіналу.

« […] 3) Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 5-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того, чтобы руководить районами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП и требованиями райкомов и вот – долавировался до ручки. Правильно говорил Ленин, что человек, не имеющий мужество пойти в нужный момент против течения, – не может быть настоящим большевистским руководителем. Плохо по линии советской. Чубарь – не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.

Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также ввиду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец – прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей.

Так дальше продолжаться не может.

Нужно:

а) взять из Украины Косиора и заменить его Вами с оставлением Вас секретарем ЦК ВКП(б);

б) вслед за этим перевести на Украину Балицкого на пост преда украинского ГПУ (или ПП Украины, так как должности преда ГПУ Украины, кажется, не существует) с оставлением его замом председателя ОГПУ, а Реденса сделать замом Балицкого по Украине;

в) через несколько месяцев после этого заменить Чубаря другим товарищем, скажем Гринько или кем-либо другим, а Чубаря сделать замом Молотова в Москве (Косиора можно сделать одним из секретарей ЦК ВКП);

г) Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР, в действительно образцовую республику. Денег на это не жалеть.

Без этих и подобных им мероприятий (хозяйственное и политическое укрепление Украины, в первую очередь – ее приграничных районов и т.п.), повторяю – мы можем потерять Украйну.»

Економічна і соціальна криза, яка охопила СРСР на початку 1932 р., загрожувала радянському режимові. Голод, викликаний розкуркулюванням, примусовою колективізацією, поганою організацією колгоспів та їхньою бідністю; безжалісне і безкінечне вилучення хлібу для експорту, щоб оплачувати зовнішні борги, опір селян, які не бажали визнати «нове кріпосне право» і працювати без оплати; проблеми з індустріалізацією – все це породжувало сумніви компартії у правильності обраного шляху, приховану а іноді і відкриту фронду. Економічна криза могла перетворитися на політичну.

Деякі російські урядовці – О.Смирнов, В.Толмачов, М.Ейсмонт, вважаючи, що Сталін несе відповідальність за провал хлібозаготівель, звинуватили його. 27 листопада 1932 р. Сталін скликав об’єднане засідання політбюро ЦК і президії ЦКК ВКП(б), на якому виступив проти групи Смирнова. Він заявив, що в колгоспи і радгоспи проникли антирадянські елементи для організації шкідництва і саботажу і що значна частина сільських комуністів неправильно ставиться до колгоспів і радгоспів. Сталін закликав застосувати примус, щоб викоренити саботаж і антирадянські явища і підкреслив: «Було б нерозумно, якби комуністи, виходячи з того, що колгоспи є соціалістичною формою господарства, не відповіли б на удар цих окремих колгоспників і колгоспів нищівним ударом»[14].

Найбільшою загрозою для влади Сталіна, на його думку, була Україна. Він був явно стривожений опором українського політбюро ухваленню плану хлібозаготівель, прийняттю закону «про 5 колосків» (див. пп. 15, 16, 17). Сталін боявся союзу «петлюрівців» і Пілсудського і підозрював українських комуністів у зв’язках з поляками. Характерно, що, написавши «Самое главное сейчас Украина», він виділив курсивом слова «самое главное». Сталін найбільше боявся втратити Україну, яка за період українізації виростила власну національно налаштовану компартійно-радянську еліту (українці становили абсолютну більшість членів КП(б)У), домагалася приєднання до республіки території суміжних областей Росії та Білорусі, де українське населення переважало, вела там активну політику українізації і могла в умовах кризи скористатися своїми правами і заявити про вихід зі складу СРСР.

Політика українізації на кінець 20-х років вийшла далеко за межі, які було встановлено більшовиками. Українська національна свідомість до того часу набула загрозливих для єдності СРСР масштабів, Україна намагалася проводити самостійну політику, в тому числі й у міжнародних відносинах. Один з лідерів ЦК КП(б)У Володимир Затонський стверджував, що найперша мета українізації – зміцнення Української СРР як державного організму в рамках Союзу РСР[15]. Такий розвиток подій не міг влаштовувати Сталіна та його прибічників. Якби процеси в Україні пішли у цьому напрямку, це вплинуло б на всі процеси в СРСР, оскільки Україна тоді була єдиною національною і державною одиницею, яка могла протистояти натиску Кремля. Тому Сталін пішов на війну з українським селом як соціальною опорою національного державного організму. Він вирішив завдати селу превентивного нищівного удару й ліквідувати загрозу для свого режиму. Як точно висловився Джеймс Мейс у 1982 році, «Сталін бажав знищити український народ як політичний чинник і як соціальний організм»[16]. Саме це було мотивом його злочину.

Кубань була другим, після України, і єдиним районом СРСР, де мешкало більше двох третин етнічних українців. Вона знаходилась під найбільшим впливом України (серед інших регіонів компактного проживання українців). Кубань була також осереддям козацької вольниці, тому козаки були не меншими «улюбленцями» Сталіна, ніж українці. Вони були на вістрі репресій радянського режиму. Як і в Україні, тут був найбільший опір колективізації, тому Сталін невипадково вважав кубанських козаків серйозним джерелом загрози для своєї влади.

Умисел

Визначальним елементом для кваліфікації злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид є наявність прямого умислу знищення членів відповідної групи в силу їх приналежності до неї. Дії, передбачені положеннями статті ІІ Конвенції, чітко вимагають наявності певних суб‘єктивних факторів, серед яких умисел, як необхідна складова злочину геноциду, є визначальним елементом кваліфікації злочину: «дії, визначені у статті ІІ, повинні бути вчинені з умислом знищити [захищену] групу цілком або її частину.» [17]

Чи мав Сталін намір організувати штучний голод? У відповіді на це питання погляди вчених розділилися. Одна група дослідників вважає, що масовий голод почали навмисно організовувати ще у 1930 року з метою зменшення життєздатності українського народу, перетворення його на рабів, які будуть покірно працювати в колгоспах і не зазіхатимуть на радянську владу. Друга група дослідників вважає, що політика Сталіна була злочинною, але пояснює виникнення голоду складною політичною ситуацією, бажанням модернізувати економіку, виплатою відсотків по зовнішніх кредитах. Ця група дослідників заперечує прямий умисел організації штучного голоду і не погоджується з кваліфікацією Голодомору 1932-1933 років як геноциду.

На нашу думку, сказати точно, чи мав Сталін заздалегідь розроблений план знищення частини українських селян через організацію штучного голоду, не можна. Тут доречно скористатися підходом дослідника голоду в СРСР Андреа Граціозі, який узагальнює різні пояснення причин Голодомору[18]. Тобто, він стверджує, що голод у третьому кварталі 1932 року був викликаний тими ж причинами, що й голод у першій половині 1931 року – невиконанням завищеного плану хлібозаготівель. А в жовтні 1932 р. Сталін прийняв рішення використати голод для знищення селян України і Кубані, які найбільше опиралися «новому кріпосному праву». Зокрема, усі дії компартійної верхівки СРСР, починаючи з жовтня 1932 р., свідчили про прямий умисел організації Голодомору і проведення політичних репресії проти тих, хто заважав цим планам.

Так, 22 жовтня 1932 р. Сталін надав комісіям Молотова і Кагановича надзвичайні повноваження щодо України і Кубані з метою виконання плану хлібозаготівель. Рішення, ухвалені партійними та радянськими органами за ініціативою цих комісій (пп. 16-22, 43-47), свідчать про намір позбавити селян розданого ним за виконану роботу хліба та вилучити інше продовольство (м’ясо, картоплю) через повальні обшуки і натуральні штрафи. Запроваджувалися жорстокі покарання селян та місцевих функціонерів («саботажників з партквитком в кишені»), які роздавали голодним селянам хліб за трудодні. Сотні їх були розстріляні, тисячі заарештовані і засуджені (п. 28).

Про намір знищити українську «фронду» і покласти на неї відповідальність за умисно організований голод, свідчать також плани ОДПУ та їхня реалізація. Наприкінці листопада 1932 р. Сталін відрядив до України особоуповноваженого ОДПУ Всеволода Балицького із завданням, викладеним в оперативному наказі по ДПУ УСРР № 1 від 5 грудня, де вказувалося, що в Україні існує «організований саботаж хлібозаготівель та осінньої сівби, організовані масові крадіжки в колгоспах і радгоспах, терор щодо найбільш стійких і витриманих комуністів та активістів на селі, перекидання десятків петлюрівських емісарів, розповсюдження петлюрівських летючок.» Із цього робився висновок про «безумовне існування на Україні організованого контрреволюційного повстанського підпілля, яке пов’язане із закордоном та іноземними розвідками, головним чином польським генеральним штабом». Закінчувався наказ постановкою завдання: «основне та головне завдання – нагальний прорив, викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля, та завдання рішучого удару по всім контрреволюційним куркульсько-петлюрівським елементам, які активно протидіють і зривають основні заходи радянської влади та партії на селі»[19]. У оперативному наказі № 2 від 13 лютого 1933 р. по ДПУ УСРР В.Балицький уже підбивав підсумки виконання наказу Сталіна: ударно-оперативна група №2 «викрила контрреволюційне повстанське підпілля на Україні, що охопило до 200 районів, близько 30 залізничних станцій і депо, ряд пунктів прикордонної смуги. В процесі ліквідації встановлений зв’язок з закордонними українськими націоналістичними центрами (УНР, «УВО», УНДО) і польським Головштабом».[20] Тобто, ОДПУ надавалася готова стратегія викриття штучно організованих контрреволюційних організацій.

Усвідомлення Й. Сталіним, що «національна проблема, по своїй суті, це селянська проблема»[21], штовхало його на вирішення національної проблеми разом із селянською. Так, почав виконуватися план знищення національної політичної еліти, представники якої були звинувачені у змові із саботажниками-селянами (див. лист Сталіна до Кагановича від 11 серпня 1932 р.). Зокрема, 14 та 15 грудня 1932 р. політбюро ЦК ВКП(б) схвалило дві таємні постанови (пп. 25, 26, 47, 48), які запроваджували особливу національну політику відносно українців (інших етнічних груп це не стосувалося). Згідно з цими постановами відповідальність за продовольчу кризу покладалася не тільки на селян, а й на українську політичну еліту.

20 грудня 1932 р. за пропозицією Кагановича політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення домогтися росту поставок зерна, для чого 29 грудня був даний наказ здати всі колгоспні фонди, в тому числі насіннєві (п. 27). Це не можна кваліфікувати інакше, ніж умисне позбавлення селян останніх з належних їм запасів хлібу.

1 січня 1933 р. було послану телеграму «вождя, вчителя і друга всіх селян» (п. 29), яка складалося з двох пунктів. Перший: ті, що добровільно здають державі «раніше розкрадений і прихований хліб», не репресуються. Другий: до тих, хто продовжує його приховувати, застосовуватимуться найсуворіші заходи покарання. Здавати вимагалося весь необлікований хліб. Якщо не здаси, – буде обшук. Знайдуть хліб – смертна кара або 10 років ув’язнення. Не знайдуть – заберуть у вигляді штрафу інше продовольство. Наслідком телеграми було поєднання обшуків з натуральним штрафуванням в єдину акцію. При цьому Сталін був поінформований про результати попередніх обшуків (п. 27) і знав: хліба у селян немає, план заготівель виконати неможливо. Це й був його «нищівний удар», який свідчить про умисел вилучити у селян продукти харчування з метою організації голоду.

Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 22 січня 1933 р. заборонила виїзд голодуючих в інші райони в пошуках хліба (пп. 32, 33), що також необхідно розглядати як умисні дії з наміром позбавити голодуючих останніх можливостей знайти продукти харчування для своїх родин.

У свою чергу, політичні репресії 1933 року (пп. 39, 40, 41) свідчили про намір знищити політичну та інтелектуальну еліту республіки.

В підсумку, намір знищити селян голодом демонструють слова другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, виголошені ним у 1933 р.: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут хазяїн. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система буде існувати завжди. Ми виграли війну!»[22].

Суб’єкт вчинення злочину

Головним організатором та ідеологом геноциду був особисто Йосиф Сталін. Троє його підручних – Лазар Каганович, В’ячеслав Молотов і Павло Постишев – були безпосередніми організаторами голодомору в Україні і на Кубані. Його здійснював також партійно-державний апарат ВКП(б), КП(б)У і Північнокавказького крайкому ВКП(б) (Станіслав Косіор, Влас Чубар, Мендель Хатаєвич, Борис Шеболдаєв, Анастас Мікоян) та репресивно-каральні органи ОДПРУ та ДПУ УСРР (Всеволод Балицький, Генріх Ягода, Станіслав Реденс) і суди.

Безпосередніми виконавцями партійно-державних рішень щодо обшуків і вилучення хліба та іншого продовольства були тисячі місцевих активістів, членів комітетів незаможних селян.

Як це витікає з висновку Міжнародного кримінального трибуналу для Руанди 1998 року – «правопорушник вважається винним, оскільки він знав або мусив знати, що вчинені ним дії зруйнують, частково або повністю, групу»[23] – Сталіна та його підручних слід вважати винними у геноциду. Вони знали про розміри врожаю, знали і розуміли наслідки вилучення продовольства і заборони виїзду селян з регіонів, охоплених голодом.

Наслідки Голодомору 1932-1933 років

Наслідки Голодомору 1932-1933 років в Україні жахливі, вони стосуються «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Тарас Шевченко). Окрім мільйонів загиблих від голоду і ненароджених, що само по собі суттєво вплинуло на генофонд і розвиток українського народу, Голодомор боляче вдарив по тих, хто залишився живим. Він негативно вплинув на їхню соціальну та політичну активність, посіяв страх перед владою. Історична пам’ять і психологія тих, хто вижив у 1932-1933 роках, була скалічена згадками про людоїдство, про доноси на сусідів тощо. Ці трагічні події досі відображаються на психології їхніх нащадків.

Голодомор і знищення української інтелектуальної еліти, про які заборонялося знати до кінця вісімдесятих років ХХ ст., призвели до розриву поступовості в інтелектуальному розвиткові українського народу, втрати ідентичності та спільних цінностей. Трагедія Голодомору мала наслідком також неусвідомлений комплекс меншовартості у великої кількості українців.

Постгеноцидне українське суспільство гостро потребує спокійної совісті, вивільнення від психологічних комплексів, свободи від страху. Це неможливо без публічного визнання Голодомору злочином, яке має бути здійснене на правовому рівні. Це є моральним обов’язком нації перед загиблими, це необхідно для утвердження історичної справедливості, укріплення імунної системи українського народу проти політичних репресій, насильства, невиправданого державного примусу.

Зазначимо також, що європейська спільнота наполягає на розслідуванні та засудженні злочинів тоталітарних режимів. У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 1481 (2006) «Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів» стверджується, зокрема, таке:

«Падіння тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі не завжди супроводжувалося міжнародним розслідуванням їхніх злочинів. Більше того, міжнародне співтовариство не притягнуло виконавців цих злочинів до суду, як це було з жахливими злочинами націонал-соціалізму (нацизму).

Відповідно, широкій громадськості майже невідомі злочини тоталітарних комуністичних режимів. У деяких країнах комуністичні партії легально існують та все ще активно діють, попри те, що інколи вони навіть не відмежувалися від злочинів, учинених у минулому тоталітарними комуністичними режимами.

Асамблея впевнена, що знання історії є однією з передумов запобігання подібним злочинам у майбутньому. До того ж, моральна оцінка й засудження вчинених злочинів мають велике значення для виховання молодих поколінь. Чітко визначене ставлення міжнародного співтовариства до минулого може стати орієнтиром на майбутнє.

Крім того, Асамблея впевнена, що жертви злочинів тоталітарних комуністичних режимів, які продовжують жити сьогодні, або їхні родини заслуговують на співчуття, розуміння й визнання їхніх страждань.»

Можливості для правової кваліфікації Голодомору 1932-1933 років як геноциду

Ми довели, що голод в Україні 1932-1933 років має всі необхідні ознаки злочину проти людяності відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року і злочину геноциду згідно з Конвенцією «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року. Встановлені об’єкт, суб’єкт, подія і склад злочину геноциду, його мотив та прямий умисел. Але чи можна застосувати положення цих міжнародних договорів щодо подій в Україні 1932-1933 років і кваліфікувати згідно з цими договорами Голодомор 1932-1933 років як злочин проти людяності і злочин геноциду? Чи діє в даному випадку зворотна сила даних міжнародних договорів? Погляди правників розділилися. Існує дві аргументації, які призводять до взаємовиключних висновків, проте обидві виглядають несуперечливими.

Перша. Відповідно до частини 1 статті 7 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року: «Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національними законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення». Цей же фундаментальний принцип закріплений в першій частині статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. А другі частини цих же статей Конвенції і Пакту стверджують про можливість покарання за правопорушення, якщо на час його здійснення воно вважалось злочином «відповідно до загальних принципів права». Так, у другій частині статті 7 Конвенції 1950 року проголошується: «Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями». З цього витікає можливість ретроспективної дії Конвенції про геноцид. Дійсно, сама Конвенція посилається на Резолюцію 96 (I) Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 р. «Злочин геноциду», в якій стверджується, що «геноцид, з точки зору міжнародного права, є злочином, який засуджується цивілізованим світом»[24]. Доказом можливості ретроспективної дії Конвенції є також рішення Верховного Суду Ізраїлю у справі Адольфа Ейхмана 1961-1962 рр. (це рішення є яскравим прикладом застосування зворотної сили закону[25]) та Консультативний висновок Міжнародного суду ООН від 28 травня 1951 року «Застереження до Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього». Верховний Суд Ізраїлю, зазначивши, що відмінність геноциду від злочинів проти людяності лише у наявності специфічного умислу, підтвердив, що Резолюція 96 (I) та Конвенція 1948 р. не створюють нового злочину, а закріплюють існуючий. Міжнародний суд ООН також ясно висловився з цього приводу: «Принципи, на яких ґрунтується Конвенція [1948 р.], є принципами, визнаними цивілізованими націями як обов’язкові для держав навіть за відсутності будь-яких конвенційних положень»[26]. Крім того, згідно з Конвенцією ООН про незастосування строків давності до воєнних злочинів та злочинів проти людяності 1968 р. злочин геноциду не має строку давності. Тобто строк давності, встановлений законом, не застосовується до судового переслідування та покарання за воєнні злочини та злочини проти людяності.

Друга аргументація заперечує можливість застосування Конвенції про геноцид щодо подій, які мале місце до набуття нею чинності. Взяті за Конвенцією ООН 1968 р. зобов’язання не застосовувати строків давності щодо злочинів проти людяності і, зокрема, геноциду, не свідчать про зворотну дію у часі Конвенції 1948 р., а застосування другої частини статті 7 Конвенції та другої частини статті 15 Пакту є неможливим, оскільки міжнародним співтовариством на той момент такі дії ще не було визнано злочином. Крім того, згідно із статтею 58 Конституції України «ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Кримінальний кодекс УСРР 1927 року не відносив геноцид до кримінально караних діянь. Слова «геноцид» тоді не існувало, воно було запропоноване для вжитку автором Конвенції 1948 року Рафаїлом Лємкіним у 1944 році. Згідно з вимогою частини третьої статті 3 Кримінального кодексу України 2001 р. «злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом». За частиною другою статті 4 КК України, яка регламентує чинність закону про кримінальну відповідальність у часі, злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Принцип заборони зворотної сили закону, який встановлює кримінальну відповідальність, є одним з фундаментальних принципів права. Цей принцип закріплений статтею 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, згідно з якою «положення договору не є обов’язковими для учасника договору щодо будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності для зазначеного учасника» в тому випадку, «якщо інший намір не випливає з договору або не встановлений в інший спосіб». Конвенція про геноцид 1948 року не містить положень щодо власної зворотної дії у часі, що не дає можливості застосувати її для визнання геноцидом дій, вчинених до набрання нею чинності. Отже, Конвенція 1948 року не може бути застосована для кваліфікації Голодомору 1932-1933 років як геноциду.

Можна зробити висновок, що питання про можливість ретроспективного застосування Конвенції про геноцид 1948 року залишається дискусійним[27]. Проте, судовий процес у справі Ейхмана показує, як можна пояснити цей парадокс – наявність двох взаємовиключних аргументацій. Верховний суд Ізраїлю зазначив, що в тих країнах, де принцип заборони зворотної сили закону включений до конституції чи кримінального кодексу, ретроспективне застовування його неможливе. Але це стосується не всіх країн. Наприклад, в Об’єднаному Королівстві такої заборони немає. Суд вирішив, що в Ізраїлі сфера застосування цього принципу така ж сама, як і в Великобританії[28]. Отже, якщо національна правова система дозволяє застосування зворотньої сили закону, то ретроспективна дія Конвенції про геноцид може бути обґрунтована. На жаль, Конституція України в статті 58 жорстко закріплює принцип заборони зворотної сили закону, а її статті 9 та 151 презюмують відповідність міжнародних договорів Конституції. В тій частині, в якій вони Конституції не відповідають, вони не діють. Таким чином, українські суди на відміну від ізраїльських та британських кваліфікувати як геноцид злочин, який відбувся до набуття чинності Конвенції про геноцид, не зможуть.

Проте, Конвенція завжди може бути використана для надання історичної оцінки певним подіям. Така оцінка була надана Верховною Радою України, яка, «визнаючи Голодомор 1932-1933 років в Україні відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього як цілеспрямований акт масового знищення людей», прийняла Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні». Статтею 1 цього Закону його було визнано геноцидом Українського народу.

Голодомор 1932-1933 рр. був засуджений 64 країнами-членами ООН у спільній декларації від 7 листопада 2003 р., країнами-членами ОБСЄ у спільній декларації від 3 листопада 2007 року та ЮНЕСКО 1 листопада 2007 року у Резолюції щодо пам’яті жертв Голодомору в Україні в 1932-1933 роках.

Голодомор 1932-1933 років визнаний актом геноциду парламентами Австралії, Грузії, Еквадору, Естонії, Канади, Колумбії, Латвії, Литви, Мексики, Молдови, Парагваю, Перу, Польщі, Словаччини, Угорщини і Чеської Республіки.

3 липня 2008 року Парламентська Асамблея ОБСЄ прийняла резолюцію «Голодомор 1932-1933 років в Україні», в якій нагадала, що «правління тоталітарного сталінського режиму в колишньому СРСР супроводжувалося жахливими порушеннями прав людини, внаслідок чого права на життя були позбавлені мільйони людей» та «віддала данину пам’яті невинним життям мільйонів українців, що загинули під час Голодомору 1932-1933 років внаслідок масового голоду, викликаного жорстокими навмисними діями та політикою тоталітарного сталінського режиму». Парламентаріям було запропоновано вжити заходів відносно визнання Голодомору.

21 листопада 2007 року Президент Європарламенту Ханс-Герт Поттерінг зробив заяву, присвячену Голодомору в Україні 1932-1933 років. ВІн закликав пам’ятати про Голодомор і нагадав, що голод, який призвів до загибелі від голоду 4-6 млн. українців, був цинічно і жорстоко спланований сталінським режимом. «Сьогодні ми знаємо, що голод, відомий, як Голодомор, в дійсності був страшним злочином проти людяності», – зазначив Ханс-Герт Поттерінг.

Парламентська Асамблея Ради Європи включила до порядку денного розгляд доповіді з питання засудження Голодомору як злочину тоталітарного режиму в Україні та на інших територіях колишнього СРСР. Політичний комітет ПАРЄ 26 червня 2008 року затвердив доповідача з цього питання – віце-президента ПАРЄ Олександра Біберая (Албанія). На підготовку доповіді відводиться два роки. Проте Олександр Біберай планує закінчити її значно раніше.

23 жовтня 2008 року Європейський Парламент ухвалив резолюцію щодо відзначення Голодомору 1932-1933 рр., якою визнав «Голодомор (штучний голод 1932 – 33 років) жахливим злочином проти народу України та людяності» та рішуче засудив «ці дії, спрямовані проти українського селянства, які характеризувалися масовим знищенням і порушенням прав та свобод людини».

Вищенаведені факти свідчать про увагу світової спільноти до Голодомору 1932-1933 років і розуміння необхідності правової кваліфікації Голодомору як злочину проти людяності і злочину геноциду. Для цього можна було б змінити Конвенцію про геноцид 1948 року, додавши положення про ретроспективну дію Конвенції щодо подій, які відбулися з початку ХХ сторіччя. Злочини тоталітарних режимів в ХХ сторіччі, насамперед, комуністичного режиму в СРСР, потребують правової оцінки, засудження і покарання. Є й інші причини для внесення змін до Конвенції. Її вузькі рамки не відповідають бурхливим подіям другої половини ХХ сторіччя. Нагадаємо, що підписання Конвенції в існуючому вигляді було компромісом західних держав з СРСР, представник якого наполягав на виключенні з переліку жертв «політичних груп». Майже одразу після ухвалення Конвенції науковці критикували її за це, а також за зосередженість на суто фізичному вимірі насильства.

Внутрішнє законодавство деяких країн пішло далі у визначенні геноциду. Так, кримінальний кодекс Франції 1991 року до груп, перерахованих у Конвенції, додає «групу, визначену на підставі будь-якого іншого нормативного критерію»[29]. У зв’язку з цим доречно згадати висловлювання автора Конвенції Рафаїла Лемкіна, який незадовго до її ухвалення зауважив, що «взагалі кажучи, геноцид необов’язково означає негайне знищення цілої нації, виключно коли здійснені масові вбивства усіх представників народу. Цей термін скоріше позначає продуманий план різних дій, спрямованих на знищення суттєвих основ життя національних груп з метою зникнення цих груп як таких»[30].

Інший підхід до здійснення правової кваліфікації Голодомору 1932-1933 років полягає у заснуванні спеціального Міжнародного трибуналу для правової кваліфікації голоду 1931-1933 рр. як злочину тоталітарного режиму СРСР (за аналогією з Міжнародним Нюрнберзьким трибуналом 1945 року, Міжнародним трибуналом для колишньої Югославії 1993 року та Міжнародним трибуналом по Руанді 1994 року). Цей підхід видається більш реалістичним, ніж внесення змін до Конвенції 1948 року. Створення Міжнародного трибуналу для правової кваліфікації голоду 1931-1933 рр. як злочину комуністичного режиму СРСР може бути ухвалене рішенням міждержавних організацій – ООН, Радою Європи, ОБСЄ.

Міжнародний трибунал, якби його було створено, мав би використати результати Комісії Конгресу США під керівництвом Джеймса Мейса із дослідження голоду 1932-1933 років в Україні, Міжнародної Комісії під керівництвом Джейкоба Сандберга з розслідуванню злочинів голоду 1932-1933 років на Україні, архівні документи та свідчення жертв та свідків Голодомору, зібрані за часи української незалежності.

Слід особливо підкреслити при цьому, що, хоча Російська Федерація є правонаступницею СРСР, Російська держава не є відповідальною за злочини тоталітарного комуністичного режиму СРСР. Вони не входять до переліку прав і обов’язків, які Російська Федерація унаслідувала від СРСР. Не можна вчинити позов про відшкодування збитків неіснуючій державі. Крім того, російський народ був жертвою цих злочинів поряд з українським, казахським та іншими народами та соціальними й політичними групами і має так само кваліфікувати голод, колективізацію, знищення цілих соціальних груп – дворянства, козацтва тощо, як й інші народи колишнього СРСР. Зло повинне бути назване і покаране.

Загальні висновки

1. Смерть десятків тисяч людей від голоду в Україні в період січня-жовтня 1932 р. сталася внаслідок злочину проти людяності, організованого партійно-радянським керівництвом СРСР.

2. Смерть мільйонів людей в Україні від голоду і політичних репресій в період від листопаду 1932 р. до серпня 1933 р. відповідає поняттю злочину геноциду, передбаченого Конвенцією ООН від 9 грудня 1948 року «Про попередження злочину геноциду та покарання за нього», передусім пункту «с» статті ІІ «навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її».

3. Смерть сотень тисяч людей на Кубані від голоду і політичних репресій в період від листопаду 1932 р. до серпня 1933 р. відповідає поняттю злочину геноциду, передбаченому Конвенцією ООН від 9 грудня 1948 року в частині пункту «с» «навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її» та пункту «е» «насильницька передача дітей з однієї людської групи до іншої» статті ІІ.

4. Голодомор став наслідком умисних системних дій тоталітарного радянського режиму, що знайшло історичне та документальне підтвердження, спрямованих на «знищення українського народу як політичного фактора і як соціального організма» (Джеймс Мейс).

5. Жахливі наслідки Голодомору 1932-1933 років потребують правової кваліфікації Голодомору як злочину тоталітарного комуністичного режиму СРСР.

6. Можливість застосування Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року для правової кваліфікації Голодомору 1932-1933 років як злочину геноциду доводиться одніми дослідниками і заперечується іншими. Це питання залишається остаточно невирішеним.

7. Для встановлення правової кваліфікації Голодомору як злочину пропонується також утворити Міжнародний трибунал для правової кваліфікації голоду 1931-1933 рр. як злочину тоталітарного режиму СРСР. Рішення про створення такого трибуналу могло би бути ухвалене міждержавними організаціями – ООН, Радою Європи, ОБСЄ.

Додаток

Короткий опис історичних фактів 1930-1933 років

Врожай 1930 року

1. План хлібозаготівель на 1930 рік для України встановили в квітні 1930 р. у розмірі 440 млн. пудів (при тому, що очікування Укрзерноцентру на врожай склали 425-430 млн. пудів), а в вересні збільшили до 490 млн. пудів. У жовтні ЦК КП(б)У домігся зменшення плану до 472 млн. пудів. Але і цей план не можна було виконати, бо на селі вже не було резервів хліба. 27 січня 1931 р. політбюро ЦК ВКП(б) констатувало заборгованість в обсязі 34 млн. пудів. Сталін зменшив заборгованість до 25 млн. пудів і зобов’язав ЦК КП(б)У оголосити лютий місяцем ударних хлібозаготівель і виконати план[31].

2. Почали сіяти, а план минулого року все ще не вдавалося виконати. На початку травня В.Молотов повідомив, що план урожаю 1930 року повертається до попередньої цифри 490 млн. пудів («підхльостування»). Керівництво республіки було змушене почати знову заготівельну кампанію щодо минулорічного хлібу. Після вивезення всіх запасів Україна виконала попередній варіант плану, який у лютому 1931 р. здавався недосяжним. До 1 червня 1931 р. у селянському секторі (колгоспи та одноосібники) було зібрано 393 млн. пудів з урожаю 1930 року, а загалом по республіці – 477 млн. пудів. Це становило на 167 млн. пудів більше, ніж було зібрано в 1929 р.[32]

Врожай 1931 року. Перша хвиля голоду

3. У плані заготівель на 1931 рік до України висунули ще більші вимоги. Селянському сектору встановили план у 434 млн. пудів, тобто на 41 млн. пудів більше від фактично зданого хліба в 1930 році. Загальний план заготівель визначався в 510 млн. пудів. На кінець 1931 року цей план був виконаний тільки на 79%.[33] До Харкова був відряджений В.Молотов для посилення хлібозаготівель. Як показують звіти партійних керівників, «посилення» згідно з директивами В.Молотова і постановою ЦК КП(б)У від 29 грудня 1931 р. вилилося в обшуки місцевим активом з метою вилучення «розбазареного, розкраденого в колгоспах хліба». До виконання плану колгоспники не могли отримувати хліб на трудодні, тому хліб, знайдений у селян, апріорі вважався розбазареним або розкраденим.[34] Але хліб вилучали незалежно від того, чи виконали колгоспи свої зобов’язання перед державою. Проте план заготівель виконати було все одне неможливо. Станом на 25 червня 1932 року план було виконано тільки на 86.3%.[35]

4. Внаслідок вилучення хлібу в першій половині 1932 року почалося голодування, яке в деяких районах переросло в справжній голод. Подібна картина спостерігалася й в інших хлібовиробних регіонах СРСР, але в Україні голод був більш масовим, оскільки вона, маючи завищений план, гірше його виконувала, тому і тиск був значно сильнішим. Голод забрав життя десятків тисяч людей. Більший масштаб він мав у 1931-1932 рр. тільки у Казахстані – там від голоду загинули сотні тисяч людей.

5. Велика кількість селян у пошуках продовольства покинули свої села. Станом на середину липня 1932 р. за даними ОДПУ з окремих сільських районів України виїхало до половини населення. 21 район покинуло 116 тис. селян[36]. Якщо єкстраполювати цю цифру на загальну кількість районів – 484 – то отримаємо орієнтовну чисельність біженців від голоду – близько 2 млн. 700 тис. селян. Така міграція населення викликала роздратування у партійних лідерів СРСР, але в той час вони ще не перешкоджали масовим виїздам для придбання продуктів харчування.

6. Наведемо свідчення про стан голодуючого села. У квітні 1932 р. до Зінов’євського району (нині Кіровоградська область) приїхав заступник наркома землеробства СРСР А.Гриневич з метою ознайомлення на місці с ходом сівби. У доповідній записці наркому Я.Яковлєву він повідомляв, що район колективізований на 98%, з 1 січня його покинуло 28.3 тис. селян, в тому числі всі кваліфіковані трактористи (загальне населення району – близько 100 тис. осіб). Ті, хто залишився, – здебільшого голодують, хліб у колгоспників вичерпався ще в березні, є випадки опухання від голоду. В районі організовано кілька десятків харчувальних пунктів для дітей колгоспників. Ті, хто працює в полі, мають державну допомогу у вигляді 200 г хліба щоденно, трактористи – 400 г. Запас продовольства для надання харчової допомоги населенню в районних організаціях вичерпується 5 травня. Продуктивні сили району підірвані настільки, що він не впорається із жнивами без допомоги фуражем для худоби і продовольством для колгоспників, без закупівлі додаткової тяглової сили, без поставки тракторів і вантажних автомашин[37].

7. Турбуючись про долю врожаю 1932 р., держава почала надавати допомогу голодуючому внаслідок її політики селу у вигляді насіння, фуражного і продовольчого зерна. 6 березня 1932 р. була припинена хлібозаготівельна кампанія. В кінці квітня повернули з портів 15 тис. т кукурудзи і 2 тис. т. пшениці, які вже мали експортувати. В Китаї, Персії та Канаді для потреб Комітету заготівель було закуплено 9.5 млн. пудів зерна.[38] Наприкінці травня 1932 р. голодуючі почали одержувати сушену рибу, крупи, тюльку та інші продукти. Проте Сталін вважав, що «Україні дали більше, ніж належить» (з листа Л.Кагановичу від 15 червня)[39]. 20 червня 1932 р. було прийняте рішення політбюро ЦК ВКП(б) про припинення завозу хлібу в Україну[40].

8. Роздратована реакція Сталіна і рішення політбюро ЦК ВКП(б) від 2щ червня суперечили висновкам, які містилися в листах Г.Петровського і В.Чубаря Молотову і Сталіну про їхні враження від поїздки по районах республіки. Обидва листи надійшли в Кремль з однаковою датою – 10 червня.[41] Григорій Петровський писав, що ЦК КП(б)У винен у тому, що беззастережно погодився на нереальний для республіки план заготівель у 510 млн. пудів зернових. Його реалізація мала наслідком голодування, і багато сіл охоплено голодом досі. Петровський попереджав, що до нового врожаю залишається місяць або півтора, і за цей час голод посилюватиметься, якщо держава не надасть селу додаткову продовольчу допомогу. Влас Чубар у своєму листі вказував, що на початок червня щонайменше 100 районів потребують проддопомоги (замість 61 на початок травня). Через тяжке становище цих районів посівна кампанія виконувалася незадовільно. Чубар просив про надання республіці допомоги в обсязі не менш 1 млн. пудів продовольчих культур. Він пропонував відмовитися від кількісного збільшення завдань і ґрунтуватися на якісних показниках.

9. Сталін відреагував на листи Чубаря й Петровського в листі Кагановичу від 15 червня таким чином: «Перший розводить «самокритику» – щоби одержати з Москви нові мільйони пудів хліба, другий зображає святенника, який віддав себе в жертву «директиві ЦК ВКП», – щоб добитися скорочення плану заготівель. Неприйнятним є ані перше, ані друге»[42]. Українське село у 1932 р. знову чекали нереальний план і нові хвилі голоду.

Врожай 1932 року. Друга хвиля голоду

10. Новий план хлібозаготівель з урожаю 1932 р. для України затвердили 6 липня на ІІІ Всеукраїнській партійній конференції у розмірі 356 млн. пудів, на 40 млн. пудів менше, ніж з урожаю 1931 р. Проте й цей план був завеликим для знесиленого сільського господарства республіки. Політбюро ЦК КП(б)У напередодні конференції висунуло вимогу Молотову і Кагановичу, яких Сталін відрядив до Харкова, зменшити план. Проте дарма українські комуністи намагалися на конференції вплинути на Молотова і Кагановича. Хоча Микола Скрипник прямо говорив, що в селах України вже забрано все, що тільки можна забрати, Молотов і Каганович заявили, що «ніяких поступок чи вагань у виконанні завдань, поставлених партією і радянським урядом перед Україною, не буде»,[43] а партійні сили мусять мобілізуватися для боротьби з втратами та розбазарюванням хліба[44]. Врешті решт українське партійне керівництво здалося, план був затверджений.

11. У липні 1932 р. було заготовлено 2 млн. пудів хліба з нового врожаю (у липні 1931 року – 16.4 млн. пудів). Керівництво ВКП(б) було переконано, що селяни розкрадають хліб. Тому за ініціативою Сталіна 7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперативів та зміцнення соціалістичної власності», яка отримала народну назву «закону про 5 колосків». За розкрадання колгоспного і кооперативного майна запроваджувався розстріл із конфіскацією всього майна. За «пом’якшуючих обставин» розстріл замінювався на термін не нижче 10 років.

12. Після публікації цієї постанови редакція «Правди» разом з українським компартійно-місцевим апаратом організувала грандіозний двотижневий рейд, спрямований на боротьбу з крадіжками зерна, в якому взяли участь 100 тис. «ударників преси». Вони шукали «підземне пшеничне місто», але безрезультатно[45]. Сталін зрозумів, що примусив українське керівництво взяти до виконання явно нереальний план хлібозаготівель. 24 липня у листі до Кагановича і Молотова він писав, що настанова на безумовне виконання плану правильна, але доведеться зробити виняток для «особливо постраждалих районів України». Але оголошувати про зниження плану він волів пізніше, «щоб сівба озимини пройшла більш жваво»[46]. А селяни не бажали працювати в колгоспах, справедливо вважаючи, що вони знову нічого не отримають за трудодні.

13. У третьому кварталі 1932 року українське село продовжувало голодувати. Про це свідчить, зокрема, статистика смертності, зафіксована місцевими ЗАГСами. За період від березня до червня вони зафіксували 195 411 померлих, а за липень-жовтень – 191 105 померлих[47]. Щоб врятуватися від голоду, колгоспники йшли на такі заходи, як розкриття мишачих нор. Так, селяни в колгоспі «Перемога» Барвінковського району Харківської області ціною надлюдської праці розкрили мишачі нори на площі 120 га. Завдяки цьому вони отримали 17 центнерів доброякісного зерна, в кожній норі було від 2 до 6 кг пшениці[48].

14. Серпнева «атака» на українське село дала державі 47 млн. пудів хліба, у вересні вичавили ще 59 млн. Станом на 5 жовтня з 23 270 колгоспів лише 1 403 виконали план хлібозаготівель. Після кадрової перестановки в українському місцевому керівництві і пленуму ЦК КП(б)У 12 жовтня 1932 р. уся республіканська партійна організація була мобілізована на збір врожаю. Проте станом на 25 жовтня річний план хлібозаготівель був виконаний лише на 39%[49].

15. Не бажаючи визнати крах політики «першої заповіді» і «підхльостування», Сталін усю відповідальність за провал хлібозаготівель поклав на селян. Він вважав, що за умов застосування сили врожай можна зібрати. Для цього він вирішив відрядити до основних хлібовиробних регіонів країни спеціальні комісії з надзвичайними повноваженнями. 22 жовтня 1932 р. політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення відрядити до УСРР на дві декади комісію Молотова, до Північнокавказького краю – комісію Кагановича. Наприкінці жовтня комісії виїхали до місця призначення.

Дії комісії Молотова

16. 29 жовтня 1932 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У спільно з першими секретарями обкомів партії комісія повідомила про згоду Кремля на зменшення плану. 30 жовтня було прийнято остаточне планове завдання по областях, секторах і зернових культурах. УСРР мала дати 282 млн. пудів зерна: колгоспи – 224.1 млн., одноосібники – 36.9 млн., радгоспи – 21 млн. пудів. Водночас Молотов домігся прийняття директиви ЦК КП(б)У щодо посилення допомоги органами юстиції хлібозаготівлям. Суди зобов’язували розглядати цю категорію справ поза чергою і на виїзних сесіях із застосуванням суворих репресій[50].

17. 5 листопада Хатаєвич і Молотов надіслали секретарям обкомів КП(б)У телеграму такого змісту: «У повідомленнях обласних органів ОДПУ є багато відомостей про розкрадання, злочинне розбазарювання і приховування колгоспного хліба за участю і під керівництвом правлінь колгоспів, і в тому числі деяких правлінців-комуністів, які являють собою насправді куркульську агентуру, що розкладає колгоспи. Незважаючи на це, Центральному Комітету КП(б)У невідомо, що роблять обкоми для боротьби з цими явищами. Відзначаючи неприпустиму бездіяльність судів і прокуратури і пасивність преси щодо відповідних конкретних фактів, ЦК КП(б)У категорично вимагає від обкомів негайних і рішучих заходів боротьби з цими явищами з обов’язковим і швидким проведенням судових репресій та нещадної розправи зі злочинними елементами у правліннях колгоспів на основі відомого декрету про охорону суспільної власності, з висвітленням цих фактів у пресі, винесенням рішень колгоспних зборів, що засуджують ці факти»[51].

18. 18 листопада 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У і 20 листопада РНК УСРР прийняли постанови з однаковою назвою «Про заходи до посилення хлібозаготівель», які підготувала комісія Молотова. Цими постановами ставилася вимога виконати план хлібозаготівель до 1 січня 1933 р. і створити насіннєві фонди до 15 січня 1933 р. Заборонялося витрачати натуральні фонди, утворені в колгоспах, які не розрахувалися з державою. Райвиконкоми зобов’язувалися негайно перевірити ці фонди і призначити в артілях відповідальних за їхнє зберігання. Райвиконкомам було надане право зараховувати до фонду хлібозаготівель всі натуральні фонди колгоспів. Колгоспи-боржники, які видавали аванси за відпрацьовані трудодні або для громадського харчування понад встановленої норми (15% від фактичного обмолоту), повинні були негайно організувати повернення «незаконно розданого хліба» з тим, щоб спрямувати його на виконання плану. Райвиконкомам доручалося організувати вилучення у колгоспів, одноосібників та робітників радгоспів хліба, розкраденого під час косовиці, обмолоту і перевезення. З метою придушення саботажу в управлінських ланках ставилася вимога притягати до суду бухгалтерів, рахівників, комірників, завгоспів тощо, які приховали хліб від обліку (на підставі постанови від 7 серпня 1932 р.) як розкрадачів державного та громадського майна[52].

19. У п.9 Постанови РНК УСРР від 20 листопада вказувалося: «До колгоспів, що припустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель, застосувати натуральні штрафи порядком додаткового завдання з м’ясозаготівель у розмірі 15-місячної норми здавання даним колгоспом м’яса як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників»[53]. Партійна постанова дублювала цей пункт, додаючи до нього ще й таке: «У колгоспах, які незадовільно виконують план хлібозаготівель, стосовно колгоспників, що мають посіви зерна на присадибних землях, повністю зарахувати все одержане ними з присадибних ділянок зерно в залік натуральної видачі на трудодні з вилученням надлишку виданого хліба на виконання плану хлібозаготівель»[54]. Партійна постанова включала ще один пункт, якого не було в постанові урядовій: одноосібників, які не виконували хлібоздачу, дозволялося штрафувати встановленням додаткових завдань не тільки з м’ясозаготівель у розмірі 15-місячної норми, а й із картоплі (в розмірі річної норми здавання)[55].

20. При цьому партійна постанова наголошувала на тому, що хліб є і що виконанню плану заважають шкідники-комуністи і колишні петлюрівці: «Оскільки у низці сільпарторганізацій, особливо в період хлібозаготівель, виявилася змичка цілих груп комуністів й окремих керівників партійних осередків з куркульством, петлюрівщиною і т.п., що на ділі перетворює такого роду комуністів й парторганізації в агентуру класового ворога і є наглядним доказом повного відриву цих осередків й комуністів від бідняцько-середняцьких колгоспних мас, ЦК й ЦКК КП(б)У постановляє негайно провести чистку низки сільських парторганізацій, які явно саботують виконання плану хлібозаготівель і підривають довіру до партії в рядах трудящих»[56].

21. 21 листопада Молотов, Чубар, Строганов і Калманович звернулися до Сталіна з проханням надати ЦК КП(б)У в особі спецкомісії (генеральний секретар ЦК, голова ДПУ УСРР і представник Центральної контрольної комісії) на період хлібозаготівель право остаточного вирішення питань про застосування смертної кари. Спецкомісія ЦК КП(б)У мала раз на декаду звітувати перед ЦК ВКП(б) про рішення в таких справах[57].

22. Подібні комісії на обласному рівні у складі першого секретаря обкому, обл. КК, начальника обласного відділення ДПУ та обласного прокурора для прискорення репресій було створено відповідно до постанови політбюро ЦК КП(б)У від 5 грудня 1932 р. Суди мали розглядати справи не довше 4-5 діб під безпосереднім керівництвом і наглядом комісії[58]. Аналогічні «трій­ки» та ОСО були створені в обласних відділеннях ДПУ (наказ ДПУ УСРР від 11 грудня 1932 р.)[59]

Голодомор 1932-1933 рр. в Україні

23. Для того, щоб змусити селян віддати хліб, партійна верхівка застосувала показове покарання: села, які тривалий час не могли розрахуватися з державою, – ставили на так звану «чорну дошку». Вперше цей вираз вжито в щоденнику Кагановича під час його поїздки на Кубань: йшлося про закриття всіх державних та кооперативних магазинів з вилученням усіх запасів, повну заборону торгівлі, колгоспної або приватної, «чистку» від контрреволюційних і куркульських елементів та заборону виїзду з села[60]. В Україні підтримали ідею і вже 6 грудня 1932 р. постановою ВУЦВК і РНК УСРР поставили на «чорну дошку» шість сіл, місцеві органи влади – до 400 сел.

24. Незважаючи на надзвичайні заходи, темпи хлібозаготівель знижувалися. Як писав С.Косіор Сталіну 8 грудня 1932 р., обмолот скирт майже всюди закінчився, і тому українська парторганізація повинна перебудуватися «на виявлення прихованого, неправильно виданого і розкраденого хліба»[61]. Відібрати у колгоспників та одноосібників хліб можна було обшуками і репресіями. Косіор вважав найкращим засобом репресії у вигляді «натурштрафів» („за корову і свиню тепер колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються») і позбавлення присадибної землі[62].

25. Невдоволений діями українських і кубанських керівників, Сталін піддав їх різкий критиці на засіданні політбюро ЦК 10 грудня 1932 р. 14 грудня опитуванням була прийнята таємна постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області», якою термін виконання плану хлібозаготівель в Україні було перенесено на кінець січня, а на Північному Кавказі – на 10-15 січня. В постанові стверджувалося, що внаслідок слабкої роботи партійного керівництва колишні куркулі, офіцери і петлюрівці просочилися в керівництво колгоспів, де вони намагаються організувати «контрреволюційний рух, саботаж хлібозаготівель, саботаж сівби». ЦК ВКП(б) та РНК СРСР зобов’язали «рішуче викоренити ці контрреволюційні елементи шляхом арештів, вміщення в концтабір на тривалий термін, не зупиняючись перед застосуванням вищої міри покарання відносно найбільш злісних з них». Постанова вказувала, що «найлютішими ворогами партії, робочого класу та колгоспного селянства є саботажники хлібозаготівель з партквитком в кишені» і зобов’язала «застосовувати суворі репресії, засудження на 5-10 р. ув’язнення до концтабору, а за певних умов – розстріл»[63].

26. Постанова ЦК від 14 грудня 1932 р. різко критикувала «українізацію». Стверджувалося, що вона проводилася «механічно, без врахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного добору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та іншим створення своїх легальних прикрить, своїх контрреволюційних осередків й організацій». ЦК КП(б)У та РНК пропонувалося «звернути серйозну увагу на правильне проведення українізації… вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних та радянських організацій, ретельно добирати і виховувати українські більшовицькі кадри, забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації»[64]. Постанова містила вказівку припинити українізацію на Північному Кавказі (детальніше див. пункти 46, 47, 48 нижче), а 15 грудня 1932 р. на адресу ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, голів раднаркомів, край- та облвиконкомів надійшла телеграма за підписом Сталіна та Молотова, яка переказувала ще одну таємну постанову ЦК від 15 грудня. Наказувалося негайно припинити українізацію в усіх місцях компактного проживання українців на всій території СРСР. Окрім Північного Кавказу (3.106 млн. українців) це були такі регіони, як Курська (1.3 млн.) та Воронезька обл. (1 млн.), Далекий Схід, Сибір, Туркестан (по 600 тис.).

27. Не сподіваючись на українських керівників, Сталін відрядив 18 грудня 1932 р. на Україну Л.Кагановича і П.Постишева з особливими повноваженнями для вжиття «усіх необхідних заходів організаційного та адміністративного порядку для виконання плану хлібозаготівель». Заступник голови ОДПУ СРСР В.Балицький був відряджений на Україну ще в кінці листопада 1932 р. 20 грудня 1932 р. під час засідання політбюро ЦК КП(б)У В.Балицький вказав, що з початку грудня через повальні обшуки виявлено 7 тис. ям і 100 прихованих амбарів, у яких знайдено 700 тис. пудів зерна[65], звідки випливало, що виконати план такими заходами не вдасться. Проте, Каганович вважав, що необхідно виявити в Україні «підземне пшеничне місто». 29 грудня він примусив ЦК КП(б)У прийняти рішення про вилучення всіх колгоспних фондів, включаючи насіннєві. У свою чергу, Чубар вважав недоліком хлібозаготівель те, що не стягують штрафи натурою[66].

28. На засіданні політбюро Балицький поінформував, що з середини липня до середини листопада 1932 р. за «хлібними» справами було заарештовано 11 тис. осіб, а з 15 листопада по 15 грудня – 16 тис. осіб, серед яких було 409 голів колгоспів і 107 голів райвиконкомів. «Трійка» винесла 108 смертних вироків, ще 100 справ перебуває на розгляді[67].

29. 1 січня 1933 року керівники УСРР одержали за підписом Сталіна таку телеграму.

«Повідомляється постанова ЦК від 1 січня 1933 р.: «Запропонувати ЦК КП(б)У і РНК УССР широко сповістити через сільради, колгоспи, колгоспників і трудящих одноосібників, що:

а) ті з них, що добровільно здають державі раніше розкрадений і прихований від обліку хліб, не будуть підлягати репресіям;

б) до колгоспників, колгоспів та одноосібників, які вперто продовжують приховувати розкрадений і прихований від обліку хліб, будуть застосовуватися найсуворіші заходи покарання, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної соціалістичної власності).»[68]

30. Телеграма примушувала селян здавати весь наявний хліб, а якщо вони цього не зроблять, їх очікують повальні обшуки з метою знайти «розкрадений та схований від обліку хліб». Якщо хліб знайдуть – покаранням за «законом про 5 колосків» буде смертна кара або не менше, як 10 років позбавлення волі, а якщо не знайдуть – натуральний штраф, тобто вилучення м’яса, в тому числі «живою» вагою, та картоплі.

31. На сьогоднішній день зібрані усні свідчення тих, хто вижив, багато з таких свідчень надруковано. Такі свідчення збігаються у фактах. Після телеграми вождя обшуки та вилучення хліба поєдналися в єдину репресивну акцію. Організовані бригади активістів вилучали у колгоспників та одноосібників не тільки хліб, м’ясо і картоплю, а й всі продукти харчування, які були – капусту, квашені буряки, жменю пшона – геть усе, а якщо знаходили вже приготовлену їжу – її знищували. Таким чином активісти самі рятувалися від голоду – частка знайденого залишалася їм. Тритомник Oral History Project on the Ukrainian Famine обсягом в 1734 стор., виданий Комісією Конгресу США із дослідження голоду 1932-1933 років в Україні під керівництвом Джеймса Мейса, переповнений подібними свідченнями з усіх регіонів країни.

32. Як і в 1932 році селяни намагалися виїхати в інші регіони СРСР, щоб здобути продукти харчування. Проте радянська держава організувала справжню блокаду, щоб перешкодити їм виїхати з України. 22 січня 1933 р. вийшла директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про попередження масових виїздів голодуючих селян України та Кубані за продуктами. Вона була складена особисто Сталіним. Наступного дня вийшов ідентичний директивний лист ЦК КП(б)У та Раднаркому УСРР за підписом Хатаєвича і Чубаря всім обкомам партії та облвиконкомам, в якому наголошувалося на неприпустимості масових виїздів колгоспників та одноосібників за межі України:

«За прикладом минулого року з деяких районів України почалися масові виїзди селян до Московської, Західної областей, ЦЧО, Білорусі «за хлібом». Мають місце випадки, коли села залишають майже всі одноосібники і частина колгоспників. Поза всяким сумнівом, подібні масові виїзди організовуються ворогами Радянської влади, есерами та агентами Польщі з метою агітації «через селян» в північних районах СРСР проти колгоспів, проти Радянської влади. В минулому році партійні, радянські та чекістські органи України проґавили цю контрреволюційну витівку ворогів Радянської влади. В цьому році повторення цієї помилки не повинно бути. ЦК КП(б)У і РНК УСРР пропонують:

Негайно вжити в кожному районі рішучих заходів щодо недопущення масового виїзду одноосібників та колгоспників, виходячи з розісланої по лінії ДПУ директиви Балицького.

Перевірити роботу усіляких вербувальників робочої сили на вивіз за межі України, взяти її під суворий контроль з відстороненням від цієї роботи та усуненням усіх підозрілих контрреволюційних елементів.

Розвернути широку роз’яснювальну роботу серед колгоспників та одноосібників проти самовільних виїздів із залишенням хазяйства і застерегти їх, що у випадку виїзду в інші райони вони будуть там заарештовані.

Вжити заходів до припинення продажу квитків за межі України селянам, які не мають посвідчень РВК про право виїзду або промислових та будівельних, державних організацій про те, що вони завербовані на ті чи інші роботи за межі України. Відповідні вказівки дані по лінії Уп НКШС та транспортного ДПУ.

Повідомте не пізніше 6 години вечора 24 січня коротко про фактичний стан із масовим виїздом селян у вашій області.»[69]

33. На залізничних вокзалах створювалися оперативні заслони, оперманеврені групи і фільтраційні пункти. Чекісти, міліція і місцеві активісти контролювали ґрунтові шляхи. За даними ОДПУ упродовж 50 днів після появи директиви було затримано 219.5 тис селян, зокрема в УСРР – 38 тис., на Північному Кавказі – 47 тис., в ЦЧО – 44 тис., в Західній обл. – 5 тис., на залізницях – 65 тис. селян. З числа затриманих 186.5 тис. осіб було відправлено додому під конвоєм, майже 3 тис. засуджено, а решта чекали суду або перебували під слідством у фільтраційних таборах[70].

34. Українські селяни, замучені безперервними обшуками, вилученням продуктів харчування, блокадою, масово голодували. Як свідчать ті, хто вижив, починаючи з лютого 1933 р. голод став жахливим. Якщо до січня вмирали десятками тисяч, то з лютого по травень – мільйонами. За довідкою ДПУ УСРР, за весь період з 1 грудня 1932 р. по 25 січня 1933 р. було виявлено 14 956 ям, 621 «чорна комора» і 1359 інших таємних сховищ, з яких вилучено 1 718.5 тис. пудів хліба[71].

35. 5 лютого постановою ЦК ВКП(б) заготівлі з урожаю 1932 року завершилися. УСРР в цілому виконала двічі знижений план на 83.5%. Загалом було заготовлено 4171.4 тис. т. зерна проти 7047.1 тис. т зерна з урожаю 1931 р. До 1 листопада було здано 136.1 млн. пудів, за листопад-січень 1933 р. – ще 87 млн. пудів зерна.

36. У кінці січня 1932 р. в Україну знову був посланий П. Постишев для підготовки весняної сівби, що на тлі масового голоду та відсутності насіння було проблематичним. Ще 23 вересня 1932 р. за ініціативою Сталіна ЦК ВКП(б) та РНК СРСР ухвалив постанову, згідно з якою відхилялися всі пропозиції надати насіннєву позичку, а радгоспи і колгоспи попереджалися, що вона не буде надаватися ані для озимого, ані для ярового посіву[72]. Тому Постишев 4 лютого заявив, що насіння буде збиратися методами хлібозаготівель. Оскільки у голодних селян хліба не було, партійні керівники встановили нагороду за донос: кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого зерна в якості премії. 17 лютого 1933 р. ці «заходи» були затверджені урядовою постановою[73].

37. У лютому керівництво республіки розпочало допомогу голодуючим, щоб забезпечити сівбу. 19 лютого 1933 р. Постишев отримав згоду Сталіна на розблокування державних запасів хліба обсягом 3 млн. пудів для продовольчої допомоги селянам. Проте масштаби голоду збільшувалися з кожним днем. Тому Постишев вирішив, що не варто годувати непрацюючих. У постанові ЦК КП(б)У від 31 березня 1933 року про хід підготовки до весняної сівби передбачалося: «Запропонувати Київському обкому здійснити наступні заходи у справі організації продовольчої допомоги нужденним колгоспникам та одноосібникам: … б) розділити всіх госпіталізованих на хворих та одужуючих, значно поліпшити харчування останніх із тим, щоб якомога швидше випустити їх на роботу»[74]. Селян поділили на тих, хто міг заробляти трудодні, і знесилених голодом, хто не міг працювати. Перші виживали, другі – гинули. Такою була «благодійна» державна допомога.

38. Смертність у першій половині 1933 р. зростала щомісяця. І хоча робота ЗАГСів в цей час була частково паралізована, з березня по серпень 1933 р. вони зареєстрували сотні тисяч померлих[75]. Загалом у 1933 році ЗАГСи зареєстрували в сільській місцевості 1678 тис. смертних випадків, 1552 тис серед померлих становили українці. Ця статистика, однак, залишається неповною.[76]

39. На тлі масового голоду на селі в 1933 Павло Постишев почав наступ на українську інтелігенцію і українську компартію. 1933 рік став роком політичних репресій. Приховати голод і смерть мільйонів людей було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе звинувачення, перекинувши їх на «шкідників» – фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та ін.» У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула («за списком») справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи щодо 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено у харківському сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили близько 270 професорів і викладачів.

40. На початку 1933 року почалося фабрикування «Української військової організації», до якої «підключили» трьох письменників — Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка та Остапа Вишню. Перший в Україні позасудовий і закритий «терористичний» процес відбувся в Харкові 3 березня 1934 року. Досвітній, Пилипенко і Вишня обвинувачувалися у підготовці вбивства Постишева, Чубаря і Балицького. Тільки Остап Вишня був «помилуваний» – отримав десять років таборів. Дев’ятьох обвинувачуваних у справі УВО (не завершеній, всього було заарештовано 148 осіб) розстріляли. Були сфабриковані також справи «Польської організації військової» (ПОВ) та «Блоку українських націоналістичних партій».

41. У кінці лютого 1933 р. розпочалася кампанія проти Миколи Скрипника і підтримуючих його комуністів. Скрипник був усунений з посади міністра освіти. Все, що було в Україні пов’язане з літературним відродженням, впровадженням літературних мовних стандартів, створенням нових словників, розвитком театру, історичними дослідженнями, українізацією школи – отримало тавро «скрипниківщини», стало об’єктом політичних репресій, які не переривалися протягом 1933-1934 рр. Були масово репресовані як буржуазні націоналісти люди, які проводили українізацію, – від сільського вчителя до академіка. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством відомий письменник Микола Хвильовий. У червні 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У Постишев звинуватив Скрипника і його націоналістичний «ухил» у всіх «труднощах попереднього року», звинуватив його у приховуванні у наркоматі освіти «ухильників, шкідників, контрреволюціонерів»[77]. Не витримавши цькування, 7 липня 1932 р. Скрипник покінчив життя самогубством. З його смертю з українізацією і «націонал-комунізмом» в цілому було покінчено (КП(б)У була переполовинена, а політбюро ЦК під час Великого Терору 1937-1938 рр. знищене у повному складі). Був заарештований також інший провідник українізації – нарком освіти Олександр Шумський та десятки комуністів, з ним пов’язаних. 5 вересня 1933 р. Шумського засудили на 10 років виправно-трудових робіт. У листопаді 1933 р. заарештували головного режисера театру «Березіль» Леся Курбаса. У 1934 році були затавровані як «буржуазні націоналісти» й «терористи» першокласні письменники, які складали явище, що отримало потім назву «розстріляного відродження». Загалом ОДПУ в Україні було заарештовано у 1932-1933 роках 199 тисяч осіб (проти 119 тисяч у 1929-1931 рр. і 71 тисячі у 1934-1936 рр.) Так смерть від голоду змикалася з репресіями проти національної української культурної, інтелектуальної, творчої та політичної еліти.

Голодомор 1932-1933 на Кубані

42. Україна серед усіх хлібовиробних районів отримала найбільш напружений план хлібозаготівель у 1931-1932 рр., в свою чергу, планові показники заготівлі хлібу на Кубані у 1931-1932 роках перевищували показники інших 10 округів Північнокавказького краю. Саме тому сільське населення Кубані та України найгірше виконувало план хлібозаготівель і стало об’єктом особливих зусиль партійно-державної верхівки СРСР, спрямованих на викачування хліба. Як зазначалося в проекті постанови політбюро ЦК ВКП(б) від 29 жовтня 1932 р. щодо комісії на чолі з Кагановичем, «основне завдання означеної групи товаришів – виробити і провести заходи зі зламу саботажу сівби та хлібозаготівель, організованого контрреволюційними куркульськими елементами на Кубані»[78].

43. Комісія Кагановича одразу запровадила каральні заходи. Постановою бюро Північнокавказького крайкому ВКП(б) від 4 листопада 1932 р. три станиці були занесені на «чорну дошку», а населення попередили, що, якщо воно буде продовжувати саботувати сівбу і заготовку хлібу, то усіх буде вислано на Північ. Натомість станиці заселять старанними колгоспниками, які працюють в умовах малоземелля і на незручних землях в інших краях. Постанова передбачала заходи, аналогічні заходам, вказаним в постанові ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р.: посилення боротьби з саботажниками, особливо з партквитками в кишені, вилучення раніше розданого за трудодні хліба і введення натуральних штрафів.

44. Погроза Кагановича була виконана: з 4-х великих станиць – Полтавської, Медведовської, Урупської та Уманської – на Північ країни було вислано 51.6 тис. осіб, з інших станиць – не менше 10 тисяч. Їхнє майно і худобу залишили для тих «старанних колгоспників», які мали заселити ці станиці. Фактично що мешканців зазначених станиць, вже замучених голодом, депортували на вірну смерть.

45. Ті, хто відмовлявся грабувати селян і козаків, сам потрапляв під машину репресій. Ще до приїзду комісії Кагановича ОДПУ заарештувало 5 тис. комуністів Кубані, в цілому по краю – 15 тисяч. 4 листопада 1932 р. було прийняте рішення Північнокавказького крайкому – про чистку парторганізацій краю, насамперед Кубані. Впродовж листопада-грудня 1932 р. і в 1933 р. в краї було виключено з партії близько 40 тис. осіб, ще близько 30 тис. членів партії втекли за межі краю[79].

46. Кубанців спіткала та ж сама доля, що й українських селян – повальні обшуки, вилучення продовольства, а після 22 січня 1933 р. – блокада, неможливість виїхати в пошуках продуктів харчування. До цього додалася дискримінація за етнічною ознакою. П.7 постанови ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 р. вказував, що «легковажна, не пов’язана з культурними інтересами населення, не більшовицька «українізація» майже половини районів Північного Кавказу за цілковитою відсутністю контролю над українізацією школи та преси з боку крайових органів, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням Радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів-козаків, учасників Кубанської ради і т.д.»[80].

47. «З метою розгрому опору хлібозаготівлям куркульських елементів та їхніх «партійних» та безпартійних прислужників» ЦК і РНК СРСР серед іншого постановило «негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також усі газети та журнали, що видаються, з української мови на російську мову як більш зрозумілу для кубанців, підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК та РНК зобов’язують крайком і крайвиконком терміново перевірити і покращити склад працівників шкіл в «українізованих» районах»[81].

48. Наслідком стало повне знищення майже усіх етнічно-культурних форм існування українців на Північному Кавказі: закриття українських шкіл, газет, журналів, інших українських культурних інституцій. До фізичних страждань від голоду на Кубані додалися і страждання моральні, викликані образою честі і гідності мешканців Кубані – етнічних українців, які складали більше двох третин населення Кубані.

03.11.2008

[1] Investigation of the Ukrainian Famine 1932-1933. Report to Congress Commission on the Ukraine Famine. – Washington: 1988; Investigation of the Ukrainian Famine 1932-1933 // Oral History Project on the Ukrainian Famine in three volumes. – Washinghton, 1990; Максудов. Потери населения СССР. – Бенсон (Вермонт): 1989; Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. – К.: 1993; Граціозі А. Великая крестьянская война в СССР. Большевики и крестьяне: 1917-1933. – М.: 2001; Куртуа С., Верт Н., Панне Ж.-Л. и др. Черная книга коммунизма. Преступления, террор, репрессии. – М.: 2001. ; Коммунизм. Террор. Человек. – К.: 2003; Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Док. и матер. в 5 т. – М.: 1999-2006; Сталин и Каганович. Переписка. 1931-1936. – М.: 2001; Davies R.W., Wheatcroft Stephen. The Years of Hunger. Soviet Agriculture, 1921-1933. Palgrave Macmillan, 2004. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К.: 1990; Кульчицький С.В.. Ціна „великого перелому». – К.: 1991; 33-й: голод. Народна Книга-Меморіал / Упоряд. Л.Б. Коваленко, В.А. Маняк. – К.: 1991; Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20 – 30-ті роки. – Едмонтон-Київ, 1991; Колективізація і голод на Україні 1929 – 1933. Збірник документів і матеріалів. – К.: 1992; Чорна книга України: Зб. документів, архів. матеріалів, листів, доп., ст., досліджень, есе. – К.:1998; Командири великого голоду. Поїздки В.Молотова і Л.Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932-1933 рр. – К.: 2000; Шаповал Ю.І., Золотарьов В.А. Всеволод Балицький: особа, час, оточення. – К.:2002; Голод 1932-1933 років в Україні: причини і наслідки. – К.: 2003; Український Голокост 1932-1933. Свідчення тих, хто вижив. – К.: 2003; Голодомор 1932-1933 років в Україні: Документи і матеріали. – К.: 2007; Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ҐПУ-НКВД. – К.: 2008; Кульчицкий С.В. Почему он нас уничтожал? – К.: 2007; Кульчицкий С.В.. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. – К.: 2008.

[2] Тут і далі йде посилання на номера пунктів Додатку «Короткий опис історичних фактів 1930-1933 років»

[3] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид… – С. 183.

[4] Командири великого голоду. – С.209.

[5] Там само. – С. 214.

[6] William A. Schabas, Genocide in International Law. The Crime of Crimes (Cambridge: Cambridge University Press, 2000), “Chapter 3. Groups protected by the Convention». (Quoted in Serbin, The Ukrainian Famine of 1932-1933 and the UN Convention on Genocide, p.5).

[7] Id. at 10 (emphasis added).

[8] Prosecutor v.Goran Jelisic, ICTY (Trial Chamber I), Case No. IT-95-10 “Breko», Judgement of 14 December 1999.

[9] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид… – С. 396-415.

[10] Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Bosnia and Gerzegovina v. Serbia and Montenegro); Summary of the Jadgment of 26 February 2007, p.9.

[11] http://ukrsvit.kiev.ua/us/gazeta/statii.html.vatra2

[12] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид… – С. 287-288.

[13] Джеймс Мейс. Політичні причини Голодомору в Україні (1932-=1933 рр.) ..Український історичний журнал, №1, 1995. Доступно в Інтернеті за адресою: http://maidan.org.ua/n/lib/1044901106

[14] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид… – С. 264-265.

[15] Джеймс Мейс. Політичні причини Голодомору в Україні (1932-=1933 рр.) ..Український історичний журнал, №1, 1995. Доступно в Інтернеті за адресою: http://maidan.org.ua/n/lib/1044901106

[16] Кульчицький С.В. Нищення для порятунку. // Критика, №3, 2008. – С. 15-17.

[17] Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Bosnia and Herzegovina v. Serbia and Montenegro); Summary of the Judgment of 26 February 2007, p. 9.

[18] Андреа Грациози. Советский голод и украинский Голодомор. Доступно в Интернеті заадресою:http://www.strana-oz.ru/?numid=34&article=1406

[19] Шаповал Ю.І., Золотарьов В.А. Всеволод Балицький: Особа, час оточення. – К.: 2002. – С. 189.

[20] Розсекречена пам’ять. – С.511-512.

[21] «Крестьянство представляет основную армию национального движения… без крестьянской армии не бывает и на может быть мощного национального движения. Это именно и имеют ввиду, когда говорят, что национальный вопрос есть по сути дела вопрос крестьянский»
30 марта 1925 г. (И.Сталин. Вопросы ленинизма. Изд. 2-е, доп., М.-Л., 1930 (?) – с. 129)

[22] Сергій Махун. Бійня на «літературному фронті» // Дзеркало тижня, №45, 24-30 листопада 2007 р.

[23] Цит. за працею: Андрій Портнов. Концепції геноциду та етнічних чисток: західні наукові дискусії. // Україна модерна, ч. 2 (13), 2008. – С.99

[24] A/RES/96 (I).

[25] Ейхман був викрадений ізраїльськими спецслужбами в Аргентині й засуджений за ізраїльськими законами про злочини проти єврейського народу під час Другої світової війни. Захист Ейхмана заявив протест, заснований на твердженні, що відправлення правосуддя судом Ізраїлю відносно злочинів, зроблених за межами Ізраїлю й до утворення цієї держави, є порушенням міжнародного права. Верховний Суд апеляцію відхилив і залишив у силі рішення ізраїльського суду.

[26] CIJ, Réserves à la Convention sur le Génocide, Avis consultatif, CIJ Recueil 1951, p. 23.

[27] На нашу думку, ця дискусія є різновидом старого спору про пріоритетність природного та позитивного права.

[28] Мошенская Н.В. Проблема придания обратной силы Конвенции о предупреждении преступления геноцида и наказания за него от 9 декабря 1948 года. http://www.genocide.ru/lib/moshenskaya/2-3.htm

[29] Цит. за працею: Портнов А. Теорія геноциду перед викликом Голодомору //Критика, №5, 2008. – С.11-13.

[30] Raphael Lemkin’s Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation – Analysis of Government – Proposals for Redress, (Washington, D.C.: Carnegie Endowment for International Peace, 1944), p. 79 – 95. http://www.preventgenocide.org/lemkin/AxisRule1944-1.htm

[31] Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. – С.394.

[32] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. – Київ: Наш час, 2008. – С.186.

[33] Трагедия советской деревни… – Т.3. – С. 227.

[34] Трагедия советской деревни… – Т.3. – С. 239-240.

[35] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид… – С. 195.

[36] Трагедия советской деревни… – Т.3. – С. 420.

[37] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид… – С. 200.

[38] Трагедия советской деревни… – Т.3. – С. 362-363, 365.

[39] Голод 1932-1933 років на Україні. Документи і матеріали. – К.: 2007. – С.206

[40] Там само. – С.213.

[41] Там само. – С.205.

[42] Голод 1932-1933 років на Україні. Документи і матеріали. – К.: 2007. – С.206.

[43] „Правда», 14 липня 1932 р.

[44] Сталин и Каганович. Переписка. 1931-1936 гг. – С. 205.

[45] Кульчицький С.В. Ціна „великого перелому». – С. 212.

[46] Сталин и Каганович. Переписка. 1931-1936 гг. – С. 241-242.

[47] Кульчицький С.В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид… – С. 399.

[48] Кульчицький С.В. 1933: трагедія голоду. – К.: 1989. – С. 32.

[49] Голод 1932-1933 років на Україні. Документи і матеріали. – К.: 2007. – С.356.

[50] Трагедия советской деревни. – Т.3. – С.528-529.

[51] Голод 1932-1933 років на Україні. Документи і матеріали. – К.: 2007. – С.371-372.

[52] Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. – С.548-549.

[53] Голод 1932-1933 років на Україні. Документи і матеріали. – К.: 2007. – С.400..

[54] Голод 1932-1933 років на Україні. Документи і матеріали. – К.: 2007. – С.391.

[55] Голод 1932-1933 років на Україні. Документи і матеріали. – К.: 2007. – С.393.

[56] Там само. – С.392-393.

[57] Трагедия советской деревни. – Т.3. – С.548.

[58] Голод 1932-1933 років на Україні. Документи і матеріали. – К.: 2007. – С. 443.

[59] Там само. – С. 472.

[60] Командири великого голоду. – С.260.

[61] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.282.

[62] Там само. – С. 284, 286.

[63] Голод 1932-1933 років на Україні. Документи і матеріали. – К.: 2007. – С.476.

[64] Там само. – С. 477.

[65] Командири великого голоду. – С.316.

[66] Там само. – С.317.

[67] Там само. – С. 316.

[68] Голод 1932-1933 років на Україні. Документи і матеріали. – К.: 2007. – С.569.

[69] Голод 1932-1933 років на Україні. Документи і матеріали. – К.: 2007. – С.617.

[70] Кульчицький С.В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид… – С. 310.

[71] Там само. – С. 299.

[72] С.В.Кульчицький. 1933: трагедія голоду. – С.41.

[73] Там само.

[74] Голод 1932-1933 років на Україні. Документи і матеріали. – К.: 2007. – С.802.

[75] Кульчицький С.В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид… – С. 340.

[76] Кульчицкий С.В. Почему он нас уничтожал? – С. 154.

[77] Джеймс Мейс. Політичні причини Голодомору в Україні (1932-=1933 рр.) ..Український історичний журнал, №1, 1995. Доступно в Інтернеті за адресою: http://maidan.org.ua/n/lib/1044901106

[78] Командири великого голоду. – С 250.

[79] Кульчицький С.В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид… – С. 293.

[80] Голод 1932-1933 років на Україні. Документи і матеріали. – К.: 2007. – С.476.

[81] Там само. – С. 477.