Сторінка 12 – Українська Гельсінська спілка з прав людини

Євген Захаров: Держава завжди вагітна бажанням контролювати

В інтерв`ю УНІАН голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров розповідає про залежність між заробітною платою і свободою слова, хаотичність у роботі українського омбудсмена та грань між політиком і правозахисником.

Як Ви оцінюєте нинішній стан справ щодо захисту прав людини в Україні?

Усе пізнається в порівнянні – оцінка залежить від того, з яким періодом і з якою країною сьогоднішній стан порівнювати. Якщо з радянськими часами – то зараз стан значно кращий: немає політичних переслідувань, не карають за слово, не використовують правоохоронні органи в якості інструменту придушення опонентів тощо. Якщо порівнювати з Росією та іншими країнами СНД, то у нас стан з правами людини значно кращий, якщо з країнами Центральної та Східної Європи – то гірший.

Я б розділив порушення на більш і менш небезпечні. Є втручання держави, що суттєво позначаються на майбутньому. Наприклад, однією з серйозних загроз є постійні спроби обмежити свободу інформаційного обміну та контролю над інтернетом. Іншою серйозною небезпекою мені видається насильство з боку правоохоронних органів. Мова йде про застосування катувань чи інше незаконне насильство. Коли подібне відбувається, то це виховує ставлення до жорстокості, як до цілком припустимих дій, які можна застосувати з доброю метою. Але жорстокість породжує ще більшу жорстокість, і рівень насильства в суспільстві росте. Дуже швидко можна перейти від злочинців до усіх інших.

Ще одна серйозна проблема – величезний розрив між багатими і бідними. Є принцип, сформульований Джоном Роулзом в книзі «Теорія справедливості», – нерівність, вигідна усім: якщо хтось розбагатів, то всім іншим від цього повинно бути хоч трохи краще. У нас цього немає. Мінімум п`ята частина населення живе украй важко. У порівнянні з цивілізованими країнами розрив між багатими і бідними перевищує 5-10 разів. Не може країна бути благополучною, де багато людей не живуть, а ледь виживають. Це породжує значну нерівність, коли бідні родини не в змозі надати своїм дітям якісну освіту, а хвороба – це вже просто стихійне лихо! У цьому контексті необґрунтоване збільшення плати за квартиру і комунальні послуги, які зараз відбуваються, без підвищення зарплатні і пенсій – це просто неприпустимо, цьому треба чинити колективний опір.

Дуже серйозні проблеми – відсутність незалежної судової влади і порушення права на приватність. Держава завжди вагітна бажанням контролювати. Можна дійти до того, що все життя людини ввійде в єдину державну інформаційну базу. Усе до того йде. Хочуть же зробити податковий номер єдиним універсальним кодом особи. За цим кодом будуть збиратися дані про доходи, нерухомість, кредитну історію, поїздки, склад родини, заощадження, після введення електронних медичних карт – стан здоров`я. Усе буде відомо! Можна буде за хвилину одержати повне досьє на людину, а така держава називається поліцейською.

Які, на Вашу думку, проблеми зараз найбільш гостро стоять перед українським правозахисним рухом?

Правозахисних організацій мало, а більшість з тих, що працюють, – доволі слабкі. Отже, гостро постає проблема якості та ефективності правозахисту, яка напряму залежить від компетентності та кваліфікації. Треба вчитися і рости – і кількісно, і якісно. Це зростання передбачає, серед іншого, спеціалізацію – працю переважно з якимось одним правом чи свободою.

Для цього необхідне створення середовища, яке живило би правозахисну спільноту, забезпечення умов для росту правничої молоді, яка б могла реалізувати себе в сфері правозахисту. Як саме? Використання практики Європейського суду з прав людини надає добрі можливості для професійного росту. Тут – неоране поле. Для цього юрист мусить добре знати англійську або французьку мову (а краще – обидві) і добре володіти комп’ютером, зокрема, легко орієнтуватися в інтернеті – ці складові так само необхідні, як і базові знання з права, як українського, так і юриспруденції Європейського суду.

Обравши яке-небудь ключове право або декілька взаємопов’язаних прав чи свобод, які захищаються Європейською конвенцією, необхідно добре знати рішення Європейського суду за відповідною статтею, рішення інших міжнародних квазісудових органів, міжнародні договори і рекомендуючі документи ООН, Ради Європи, ОБСЄ, які стосуються цього права, знати національне законодавство інших країн, їхню судову практику, внутрішнє законодавство України, яке стосується цього права, судову і адміністративну практику, і постійно слідкувати за змінами, які відбуваються в цій сфері.

Такий юрист зможе порівнювати національне законодавство і практику з міжнародними договорами, учасником яких є Україна, вказати на прогалині в законодавстві, підготувати якісні законопроекти. Уся ця діяльність є одночасно науковою роботою, і дисертації будуть складатися самі собою. Я би спрямовував аспірантів працювати саме таким чином. Як приклад, можу навести дослідження щодо права на захист від катувань та права на свободу і особисту недоторканність, які провів адвокат Аркадій Бущенко (дивіться серію книжок «Проти катувань», видану Харківською правозахисною групою), чи мою книгу «Прослушивание телефонов в международном праве и законодательстве одиннадцати европейских стран». Створення Української Гельсінської спілки з прав людини мало на меті, зокрема, таку спеціалізацію і створення такого середовища.

Як Ви оцінюєте роль Української Гельсінської спілки з прав людини? Чи дослухається влада, особливо на місцях, до вашого голосу?

Сьогодні УГСПЛ – єдина всеукраїнська асоціація правозахисних організацій. До неї входять 23 організації, найбільш сильні і авторитетні. Кожна з них має певний вплив на регіональному рівні, а УГСПЛ загалом – на національному. Так, завдяки зусиллям УГСПЛ та її членів були зведені нанівець усі кримінальні справи проти активістів опозиції, порушені під час виборчої кампанії 2004 року, виграні інші стратегічні судові справи, зокрема, проти працівників міліції, які застосовували катування, з’ясовані власники національних телерадіокомпаній, п’ять разів повертався на переробку проект Кримінально-процесуального кодексу, і зараз розробляється новий проект, підготовлені низка законопроектів. Я міг би ще багато говорити про успіхи УГСПЛ та інших правозахисних організацій і наводити приклади їхнього впливу на прийняття рішень. Але таких організацій ще дуже мало (на два порядки менше, ніж у країнах зрілої демократії), і тому ці позитивні приклади успішного захисту прав людини та основних свобод губляться у величезному масиві порушень. Проблема ще в тому, що багато порушень системні, оскільки вкорінені в законодавстві і сформованій практиці його застосування. Отже, вплив відчувається, але він поки що не є явним і сильним.

Які завдання ставить УГСПЛ перед собою сьогодні, що Ви радите сучасним правозахисникам?

Головне завдання УГСПЛ, на мою думку, – створити правозахисну спільноту, середовище, яке було б привабливим для молодих людей і надавало їм можливості для професійного і особистісного росту. Для цього УГСПЛ має рости і розширяти свою діяльність на усі регіони країни, міцнішати і ставати ефективнішою, тобто успішно захищати права людини, сприяти змінам законодавства на краще, розробляти власні законопроекти, розповсюджувати інформацію про права людини як серед професійних груп, так і серед громадськості загалом. Магістральним напрямком створення цього середовища є зближення правозахисних організацій з адвокатами: обидві ці спільноти потребують одна одну, мають зустрітися і працювати разом.

А порад у мене доволі багато, хоча, мабуть, комусь ці поради будуть видаватися старомодними. Перелічу лише деякі. По-перше, думайте про правозахист в собі, а не про себе в правозахисті, зокрема, зберігайте головне – почуття жалю до жертв насильства. Байдужого правозахисника я собі не уявляю. По-друге, не плутайте політику і правозахист – політики жадають влади для себе і своєї політичної сили, а правозахисники – виключно влади права; тому неможливо сидіти на цих двох стільцях одночасно. По-третє, будьте терпимими до інших думок, зокрема, протилежних вашій точці зору, не забувайте, що в суспільному дискурсі мають бути репрезентовані усі позиції, а ви маєте захищати людину, незалежно від її поглядів та інших її особливостей, коли вона потерпає від держави. По-четверте, ніколи не втрачайте незалежність, зокрема, не погоджуйтеся використовувати кошти із державного бюджету. По-п’яте, не обвинувачуйте державу в усіх гріхах – там працюють такі ж люди, як і ви; намагайтеся сповідувати філософію провини, а не образи – значно конструктивніше шукати корені своїх бід в себе, ніж в інших.

Чи змінилося Ваше уявлення про свободу людини? Чи можна бути дисидентом у державі, яка проголошує демократичні цінності?

Не змінилося. Як і на початку 70-х, свобода є для мене найвищою цінністю і означає можливість вільно чинити власною долею – без зовнішнього диктату і примусу. В ідеалі обмеження свободи має бути пов’язане виключно з моральними вимогами.

Якщо держава тільки проголошує демократичні цінності, а сама залишається тоталітарною, як СРСР, то нічого іншого, як бути дисидентом, не залишається, якщо хочеш зберегти самоповагу. Ваше питання, мабуть, треба переформулювати – чи можна бути дисидентом в країні, де ідеологічна монополія більше не існує. В такій країні говорити про дисидентство вже недоречно. А от інакодумство буде завжди.

У численних соціологічних опитуваннях, у суспільній свідомості ідея забезпечення прав людини нерідко опиняється на другорядних позиціях порівняно з матеріальними проблемами життя пересічного українця. Чому так сталося, що наші люди ще не доросли до розуміння прямої залежності між правом, наприклад, на свободу слова і правом на гідну зарплату чи пенсію?

Я би не стверджував це так категорично, особливо після Помаранчевого Майдану. Мені відомі й інші соціологічні дослідження щодо цінностей, результатом яких виявилося, що головною цінністю є свобода. Тобто я хочу сказати, що права людини в масовій свідомості ще не вивчені достатньо. Я думаю, що наші люди різні – одні вже доросли до розуміння цієї прямої залежності, а інші – не доросли.

Загалом це нерозуміння йде від радянського виховання, від зневажливого ставлення до ідеальних цінностей, які завжди за комуністичної влади програвали цінностям матеріалістичним, від різного ставлення до держави, коли одні чекають від неї манни небесної, а інші благають, аби вона не заважала жити і працювати. Люди, для яких пріоритетним є достаток, вважають, що із свободою можна почекати. А відбувається усе навпаки – якщо не буде свободи, то і достатку ніколи не буде.

Ви є співголовою Громадської ради при МВС України з питань забезпечення прав людини. Що в роботі ради, на Вашу думку, стало найбільш вагомим за більш як півтора роки її діяльності? Як це впливає на життя пересічних українців?

Не треба чекати від Громадської ради чудес, вона тільки в стадії становлення, і це тільки консультативно-дорадчий орган при МВС. Я вважаю головним її завданням створення системи таких рад при регіональних управліннях МВС, налагодження доброї комунікації поміж громадськими активістами, які входять до складу рад, і спільне виконання ними проектів, спрямованих на забезпечення прав людини в діяльності МВС.

Головне, що цей процес поступово поширюється і поглиблюється, хоч і не так швидко і ефективно, як хотілося б. Тут якраз і проявляється те, про що я говорив вище – коли в регіоні є сильна правозахисна організація, яка вже працює в цій сфері, то і регіональна рада працює добре. А де її немає, там в МВС взагалі погано розуміють, навіщо ті ради потрібні.

Цілком успішним слід визнати проект мобільних груп з моніторингу прав людини в місцях позбавлення волі в МВС – ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках, камерах в райвідділах тощо. Успішними були проекти дослідження прав самих працівників МВС, надання безоплатної правової допомоги, оцінки діяльності МВС масовою свідомістю та інші. Детальний опис цих проектів потребує окремого розгляду.

Не так давно в правозахисних колах розгорілася широка дискусія з приводу “лобіювання” громадськими організаціями відомої правозахисниці Катерини Левченко в списки НУ-НС. Серед підписантів звернення на ім‘я В‘ячеслава Кириленка були і організації, які входять до складу УГСПЛ. Як Ви ставитеся до подібних ініціатив?

У даному випадку – позитивно. Але я хочу зазначити, що загального рецепту в таких ситуаціях не існує. Все залежить від конкретних деталей та нюансів. На мою думку, в одних випадках, як в цьому, можна і треба підтримувати подібне звернення, в інших – ні. Слід ясно розуміти одне: правозахисник не може бути діючим політиком. Тобто, як тільки він йде у політику, він перестає бути правозахисником. Ми про це з Катериною Левченко розмовляли, і вона це добре розуміє. Проте вона може бути добрим партнером і помічником правозахисних організацій, а вони – слугувати для неї джерелом інформації і експертної праці. То чому б її не підтримати? Тим більше, що це зовсім не означає взяття на себе зобов’язань підтримувати ту політичну силу, з якою була пов’язана Катерина Борисівна. Мова йде виключно про включення в прохідну частину списку. Перший лист УГСПЛ, ще не відкритий, вимагав, щоб її включили до першої десятки НС-НУ. До речі, до відкритого листа УГСПЛ не приєдналася, оскільки в правлінні не було консенсусу з цього питання.

Є ще одна особливість цієї історії, на яку ніхто не звернув уваги. Дії щодо включення Катерини Левченко до прохідної частини списку НС-НУ були захистом її як жертви порушення політичного права – бути обраним. Справа в тому, що деякі партії цього разу спочатку вирішили включати в свої списки тільки своїх членів. Але ж це брутальне порушення політичних прав! Конституція таких обмежень не містить. Це виглядає доволі смішно – кандидатом в Президенти безпартійний може бути, а для того, щоб потрапити до райради, не кажу вже про парламент, треба кланятися партійним босам. Ну, не нонсенс? Левченко відмовилася вступити до лав партії „Наша Україна” саме тому, що вважає себе правозахисником. І саме тому, що вона безпартійна, її не бажали включати в списки. Дізнавшись про таке ставлення до безпартійних депутатів, я протягом травня-липня неодноразово публічно наголошував на факті порушення права бути обраним для безпартійних кандидатів у списки. В результаті партії таки стали включати до своїх списків безпартійних.

Які форми залучення громадських організацій в партійне життя Ви вважаєте прийнятними?

Є так звані політичні громадські організації, які активно залучаються партіями, особливо в період виборчих кампаній. Для таких громадських організацій можливі різноманітні форми залучення в партійне життя. А для правозахисних організацій ніяких форм залучення партіями не може бути, оскільки вони одразу перестають бути правозахисними.

Правда, слід розуміти, що ця категоричність все ж таки умовна. Можуть бути ситуації, коли правозахисні організації будуть пліч о пліч з політичними партіями захищати права людини і свободу народу – у випадку наступу авторитаризму. Наприклад, зараз в Росії під час виборчої кампанії деякі правозахисники будуть діяти разом з опозиційними політичними силами – Союзом правих сил, „Яблоком”, і це буде цілком природним. Проте, на мою думку, в таких ситуаціях ініціатива має йти від правозахисників, і вони не повинні зливатися з політичним силами.

Ви були головним конкурентом нинішнього Уповноваженого ВР з прав людини Ніни Карпачової під час голосування цієї кандидатури у парламенті у лютому цього року. Як Ви оцінюєте роботу омбудсмана за останні півроку?

Корінних змін в її праці я не спостерігаю – діяльність Ніни Карпачової та її секретаріату залишається хаотичною і безсистемною, втім, як і уся державна політика в сфері прав людини. Хоча слід зауважити, що праця активізувалася: робиться більше заяв, випускається більше прес-релізів, частіше оновлюється сайт уповноваженого – 9-10 разів на місяць, а не 1-2 рази, як раніше. А мало би бути 9-10 нових повідомлень щоденно.

Аналізуючи зміст прес-релізів, заяв уповноваженого, справ, за якими відкрите провадження, можна зробити висновок, що діяльність уповноваженого опосередковано пов’язана з політичною позицією Партії регіонів. Цього впливу Ніна Карпачова не позбулася.

Деякі дії секретаріату були, на мій погляд, фактично спрямовані не на захист, а на покарання заявників: хіба можна скарги на незаконні дії персоналу установ виконання покарань переправляти тому ж самому Державному департаменту з питань виконання покарань? Питання риторичне. Проте слід згадати і про декілька справ, де втручання Ніни Карпачової було позитивним: жертви порушень прав людини отримали допомогу.

На мою думку, відсутність співпраці уповноваженого з недержавними правозахисними організаціями позбавляє її додаткового ресурсу для захисту прав людини. Навіть МВС користається цим ресурсом, а уповноважений – ні.

Щороку УГСПЛ вручає Антипремію «Будяк року» установам, які найбрутальніше нехтують правами людини. Чи можете Ви привідкрити завісу таємниці і назвати бодай кількох претендентів на отримання цієї премії в 2007 році?

Як і в минулому році, ймовірними претендентами є органи прокуратури і Державний департамент з питань виконання покарань. Але якщо в минулому році ми називали відомства в цілому, то в цьому році, я думаю, серед кандидатів будуть конкретні посадові особи. Проте називати їх я не можу до рішення правління УГСПЛ. На мою думку, достойним кандидатом є також підрозділ МВС, який впровадив нові закордонні паспорти.

Тетяна ПЕЧОНЧИК

Україна боротиметься з туберкульозом самостійно

Глобальний фонд відмовив Україні в отриманні гранту на боротьбу з туберкульозом на суму 94,6 млн доларів. Тепер країна, яка посідає друге місце в Європі за поширеністю захворювання, ще як мінімум рік боротиметься з туберкульозом на бюджетні кошти. Державні ж методи лікування, м’яко кажучи, залишають бажати кращого.

Як стало відомо, 13 листопада Глобальний фонд боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією оприлюднив затверджений список заявок 66 країн, які отримали гранти в цілому у розмірі 1,1 млрд доларів.

Україна опинилася в списку із заголовком “Not Approved Proposals” (відхилені пропозиції). Офіційне пояснення відмови буде готове через два дні, проте менеджер портфоліо ГФ країн Східної Європи і Центральної Азії Андреас Тамберг погодився зачитати журналістам чернетку списку мотивів.

“Найслабкішим місцем” заявки, за словами Тамберга, була недостатня деталізація в бюджеті витрат у розмірі 30 млн доларів на покупку “лабораторного устаткування та інших товарів”.

Крім того, зазначив він, в ході реалізації програми було заплановано участь в 80 міжнародних конгресах, що вимагає 2 млн доларів на відрядження. А 5,6 млн заявлено як кошти на “підтримку клієнтів і цільових груп” без деталізації змісту подібних груп.

“Нечітко викладена стратегія використання гранту, відсутній опис розгортання програми по всій країні”, – резюмував експерт.

Нагадаємо, в 2004 році Україна вже діставала відмову Глобального фонду в заявці на боротьбу з туберкульозом. Проте в 2001 і 2006 роках їй вдалося отримати гранти на боротьбу зі СНІДом. Причому коли кошти були виділені безпосередньо українському уряду, виник скандал через завищені ціни при закупівлі ліків.

В результаті ГФ був вимушений призупинити фінансування програми (з формулюванням “неефективне використання коштів Фонду і відсутність прогресу в здійсненні програм з профілактики і лікуванню ВІЛ/СНІДу в Україні”). Поновилося фінансування лише після того, як ГФ призначив управляючим проектами фонду в Україні неурядову організацію Міжнародний альянс проти ВІЛ/СНІДу.

В Мінохоронздоров’я з приводу відмови не переживають

Перший заступник міністра охорони здоров’я Олександр Орда упевнений, що “заявку можна буде відкоригувати і подати знову”. При цьому, зазначає “Комерсант”, Орда вважає відповідальними за відмову громадські організації, що брали участь в підготовці заявки, оскільки вони вказали “дуже великі витрати на адміністрування”.

Самі громадські організації звинувачення на свою адресу відкидають. Навпаки, голова правління Коаліції ВІЛ-сервісних організацій Наталія Підлісова припускає, що заявка якраз була відхилена тому, що в ній “мізерна суспільна складова”.

За інформацією журналістів, апеляцію можна подавати тільки після третьої відмови. А зараз Україна протягом шести місяців може уточнити заявку і подати її на восьмий раунд гранту ГФ в березні 2008 року.

Українська заявка називалася “Зміцнення стратегії STOP TБ шляхом подальшого розповсюдження стратегії ДОТС, контролю розповсюдження туберкульозу з множинною лікарською стійкістю і ТБ/ВІЛ, а також поліпшення доступу до послуг серед уразливих груп населення України”.

Її подавав Національний координаційний радий з питань ВІЛ/СНІДу і туберкульозу за підписом віце-прем’єра Дмитра Табачника.

Українців лікують застарілою протитуберкульозною вакциною

Кожну годину в Україні від туберкульозу вмирає одна людина і реєструються чотири нові випадки захворювання. Не зважаючи на це, вітчизняні медики використовують проти туберкульозу вакцину, яка вже давно втратила свою актуальність і не здатна ефективно лікувати хворобу, повідомляє Вовремя.info.

“Харківський продуцент вакцини БЦЖ продукує вакцину на основі палички, якій вже 40 років. Це було виявлено в ході дослідження проблеми туберкульозу в частині некерованості епідемії”, – заявив на ІІ Всеукраїнській конференції з питань національної відповіді епідемії туберкульозу заступник міністра охорони здоров’я Валерій Івасюк.

“Потрібно подумати, чому в Україні відмовляються змінювати застарілу вакцину на новіший штам, кому це вигідно, і хто за цим стоїть”, – додав він.

Як відомо, на початку року Кабінет міністрів затвердив “Загальнодержавну програму протидії захворюванню туберкульозом в Україні в 2007-2011 роках”. На цей рік її фінансування складає 200 млн гривень.

Тим часом медики критикують не стільки об’єм, скільки темпи освоєння цих коштів. Лікування багатьох хворих відкладається, наприклад, через невчасне затвердження регіональної програми місцевими радами.

Україна не є правовою державою

Україна не є правовою державою. Не треба бути юристом, щоб прийти до такого висновку.

Для того, щоб розглянути шлях України до правової держави, не треба говорити про юридичні моменти цього поняття, про розуміння формального та матеріального аспектів правової держави або про відмінності між концепцією правової держави в континентальній Європі та англосаксонською конотацією поняття Rule of Law.

Україна – не правова держава, тому що вона не надає правового захисту громадянам. Українська держава не хоче обмежуватися лише тим, щоб гарантувати громадянам політичну свободу та безперешкодну підприємницьку діяльність. Діяльність представників держави в багатьох випадках не є ані прозорою, ані обґрунтованою.

Застосування права є свавільним та суперечливим. Розподіл влади, а також обмеження персональної та інституційної влади функціонує в кращому випадку дуже обмежено.

Діяльність політичних еліт цієї країни в кризовому 2007 році в цьому плані була дуже повчальною.

Щоправда, представники всіх сторін, що сперечалися, не випускали з рук Конституцію і застосовували її для риторичних та фізичних погроз, сипали цитатами з різних законоположень – але про примат закону або про дотримання законів з боку виконавчої або судової влади не було й мови.

Нормальне поводження українського політика з законами полягає в їхньому перекручуванні, експлуатації та пошуку дірок, які можна було б використати з вигодою для себе. Ніхто не намагається розуміти та застосовувати закони відповідно до існуючих норм та цінностей.

Про незалежність судів в Україні зараз взагалі на варто згадувати. Список абсурдних та явно куплених судових рішень великий і вже служить матеріалом для цинічних і брудних анекдотів.

Таким чином можна було б ще довго демонструвати невиконання всіх критеріїв правової держави в Україні. Але питання полягає в тому, чому цей негатив триває так довго. В основі відсутності принципів правової держави лежить, на мій погляд, передусім відсутність прив’язки українського суспільства до обов’язкової системи цінностей.

Поняття “суспільство” використане в цьому формулюванні не випадково, тому що я не думаю, що це – проблема еліт.

Простий приклад швидко продемонструє паралелі між тим, як діють громадяни та еліти. Якщо комусь із громадян вдається проїхати в автобусі безплатно декілька зупинок, то він вважається хитрим лисом, а той, хто платить, хоч ніхто його і не контролює – тупим ослом.

Хитрунів, які використовують із вигодою для себе всі можливі дірки в законах, які вправно брешуть і виграють від цього, чекає суспільне визнання. А ті, хто поводить себе коректно, можуть бути лише дурнями.

Напевне, існують правдоподібні культурно-історичні причини такого феномену, можливо, його навіть можна пояснити радянськими традиціями – зараз ідеться не про це.

Запитання звучить по-іншому – як нам наблизитися до правової держави?

Чи, може, Україна так ніколи і не стане правовою державою?

Умови для побудови тривалої і стабільної демократії в Україні вважаються поганими.

Можливо, з правовою державою – схожий випадок?

Нижче представлено три спроби відповідей на запитання “Як Україна може стати правовою державою?”

Перша логічна спроба могла б виглядати таким чином. Побудова правової держави вимагає наявності відповідальних еліт. Але знайти основу для реалізації такої можливості в Україні буде досить важко.

Щоденне перекручування права, протилежне за змістом тлумачення права, широко поширений цинізм та те, що деякі спостерігачі називають “правовим нігілізмом”, визначають діяльність ключових фігур цієї країни.

Часто політичні діячі обґрунтовують свою поведінку різнорідністю законоположень, неякісними та суперечливими законами або навіть прогалинами в Конституції. Але хто розробляє такий правопорядок?

Звичайно, самі політичні еліти, які постійно скаржаться, але по суті справи вже звикли отримувати вигоду через непрозорість, неоднорідність та суперечливість українського правопорядку.

Друга спроба відповіді на запитання щодо шляхів до правової держави могла б бути такою. Завдяки компромісам різних правил правова держава може виникнути, так би мовити, “проти волі”.

Сьогодні ситуація в Україні є політичним патом. Кожна сторона платить своїм суддям, кожна сторона делегує своїх представників у всі номінально незалежні інституції, кожна сторона намагається через видання нових законів та указів тримати іншу сторону на гачку.

Економічно висловлюючись, робляться інвестиції в суддів, депутатів, губернаторів, чиновників і так далі, щоб скрізь мати змогу стежити за іншим політично-економічними табором.

Правова держава “проти волі” може виникнути, якщо економічним та політичним елітам стане вигідно робити інвестиції в незалежні та прогнозовані інституції, тому що збереження балансу на рівні депутатів, водіїв та оплачуваних представників із часом виявиться задорогим, ненадійним, непрогнозованим і вимагатиме занадто багато ресурсів.

Такі міркування, напевне, мають певний шарм і навіть оптимістичну ноту. Можливо, саме на цьому шляху ми зараз в Україні і перебуваємо.

Третій варіант відповіді на запитання “Як Україні стати правовою державою?” звучить просто, як правда. Правова держава виникає, якщо жити за правилами правової держави.

Давайте згадаємо: правова держава – це перш за все прив’язка до системи основних цінностей.

Ще один приклад: в центрі Стокгольма є багатоповерховий гараж, в якому на виїзді немає шлагбаума. Люди заїжджають, паркують машини, платять за це в автоматах і виїжджають звідти. Якщо вони не заплатили, ніхто їх не зупиняє, не переслідує і не штрафує.

Можна подумати: “Нащо ж платити, нема дурних?!” Відповідь, судячи з мого досвіду, може здатися українцям наївною: люди платять, тому що це – правильно, тому що вони пов’язані системою спільних основних цінностей.

Принаймні риторично така ситуація існує і в Україні. Але різниця між тим, що говориться та вважається правильним на публіку та тим, що робиться в дійсності, дуже велика.

Таким чином, вирішальним у третьому варіанті відповіді є правова свідомість громадян. Адже не можна з одного боку скаржитися на хабарників серед політиків або міліціонерів ДАІ, а з іншого боку без зайвих роздумів підкуповувати вчителів власних дітей, щоб ті ставили їм добрі оцінки.

Громадянин, який виріс у радянських та українських реаліях, може зразу відповісти на ці міркування: “Перепрошую, але якщо я поводитиму себе коректно, то я буду дурником, а ті, хто порушує закон, будуть і далі отримувати вигоду. Чесних завжди вважають ідіотами”.

Але це не так. “Чесна людина” завжди є просто чесною людиною. Той, хто поводить себе за принципами правової держави, хто має свідомість правової держави, хто сповідує певні цінності і відповідно до цього діє, той матиме і правову державу, і систему цінностей.

Ніко Ланге,

керівник Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні

ГМ продукти усе-таки їмо

Готуючись посидіти з друзями за святковим столом чи приготувати звичний обід для сім’ї, прямуємо до супермаркету або на ринок по продукти. Там і там на на їхній вибір нині гріх скаржитися. А ось на якість продуктів доводиться пильніше звертати увагу. У гонитві за легкими прибутками виробники часто не зважають ні на що, навіть на людське здоров’я. Наші співвітчизники сьогодні зіткнулися із західним ноу-хау – генетично модифікованими організмами (ГМО).

З’явилися вони понад п’ятнадцять років тому у США. Для зручності транспортування томатів ці організми застосували виробники сільгосппродукції. Далі ГМО поширилися на сою, кукурудзу, горох, картоплю. Паралельно розширилася і територія їх розповсюдження.

Кілька років тому в Україні відбулася перша спроба офіційного посіву модифікованої картоплі. Одні кажуть, зібраний урожай швидко знищили, інші застерігають, що місцевому населенню таки вдалося прихопити на розплід по кілька кілограмів модифікованого дива. Де воно тепер, користь чи шкода від нього людям – не відомо. Як запевняють науковці, відрізнити ГМ картоплю від звичайної на ринку неможливо. Впізнати таку можна прямо на полі, бо навкруги куща не буде ані бур’янинки або використати на тому ж полі спеціальний індикатор, зануривши його в землю під корчем бульби. А найкраще – віднести в спеціальну лабораторію на аналіз. Та якщо цього не зробити – теж не біда. Адже вплив ГМО на організм людини досі ретельно не досліджено, хоча вчені проводять наукові розробки і висувають певні припущення.

Грунтовні дослідження – сумні результати

Спільно досліджують цю тему науковці з України і Росії. Результатами досліджень поділилася доктор біологічних наук, експерт комітету Росія – НАТО з безпеки харчових ланцюгів Ірина Єрмакова.

– Беззаперечно, біотехнології – майбутнє людства, але з ними слід бути обережними. Наразі нам відомо, що модифікований організм утворюється завдяки вживленню “всліпу” в одну генетичну програму елементів іншої. Що вийде? Ніхто не знає наперед. Прихильники ГМО вважають -немає великої різниці, що саме ми їмо. Говорять, байдуже що там потрапляє в шлунок, адже в ньому все руйнується. Та чи насправді все так безневинно? Зауважу, що в природі не існує міжвидового схрещування. Приклад насильницького людського втручання експеримент над конем з віслюком, в результаті чого одержали мула, який ніколи не зможе мати потомства.

У 2000 році 828 вчених з 24 країн оприлюднили відкритий лист до керівників держав, в якому вимагали ввести мораторій на озповсюдження генетично модифікованих продуктів. У листі перелічено всі небезпеки, пов’язані з генетичним тестуванням організмів. Нині ці технології недосконалі, а відтак і небезпечні. Якщо й беруть до уваги, який саме ген вживляється, то не переймаються, яким чином це зроблено. Розв’язувати цю проблему потрібно зараз, інакше потім неможливо буде подолати наслідки.

Скажімо, як впливають ГМО на комах? На це запитання вчені мають відповідь. Ірина Єрмакова розповіла, що коли лялечок метелика монарха годували ГМ пилком, вони швидко гинули як в лабораторних умовах, так і у відкритій природі. Сонечка, нагодовані тлею, яку розводили на ГМ картоплі, також недовго витримували, а ще у них спостерігалося зменшення розміру крил.

Ланцюжок вибудовується досить довгий: страждає не лише той, хто харчується ГМО, а й той, хто з’їдає попередника. У тварин, яким у корм додавали ГМ продукти, видозмінювалися органи, в яких знаходили чужорідні вставки. Приміром, якщо до корму вагітних щурів додавали плазмід (білок зеленого кольору, відсутній в організмі в природних умовах), потім його знаходили і в організмі ще ненароджених гризунів. Залишався він і після народження в легенях, серці, нирках малюків. Як правило, після цього у пацюків утворювалися злоякісні пухлини.

Що ж відбувається з потомством? У самок щура, яким додавали в раціон ГМ сою, малюки народжувалися кволі, без шерсті, з низькою температурою тіла. Більшість з них проживала лише кілька днів. Спостерігався високий відсоток смертності в першому поколінні й безплідність – у другому, у двадцяти відсотків самок порушувався материнський інстинкт (агресивність спостерігалася і у потомства цих самок).

На думку науковця з Росії, надалі відбуватиметься генетичне забруднення навколишнього середовища. Якщо раніше вважалося, що звичайні сорти рослин ГМ культури можуть існувати паралельно, то нині доведено, що трансгенний пилок, потрапляючи на звичайну культуру, запилює її, перетворюючи на трансгенну. Масове зникнення комарів, тарганів, хрущів і бджіл на території Росї науковці пов’язують з трансгенним забрудненням. Тому й пропонують, як і їхні українські колеги, спочатку вивчити ситуацію, а вже потім робити
висновки – потрібні нам ці технології чи ні. Як це роблять нині Швейцарія, Греція, Польща – країни, які вважаються вільними від трансгенів. Тоді як США, Канада, Аргентина, Бразилія, Китай – найактивніші популяризатори ГМО.

Проте в деяких країнах існують зони, вільні від неприродних організмів. Також, наприклад, у США, де не прийнято маркувати продукти харчування, два штати – Каліфорнія і Аляска – на місцевому рівні ухвалили рішення про запровадження інформаційних позначок для споживачів.

Уникнути трансгенезації

Звичайно, убезпечити себе можуть і українці, запровадивши сучасне законодавство про якість і безпеку продуктів, ввівши маркування продуктів на наявність трансгенів, заборонивши використання ГМ-компонентів у дитячому харчуванні, розвиваючи власне сільськогосподарське виробництво, ввозячи продукцію лише з країн, вільних від ГМО, впевнена перший заступник голови Всеукраїнської екологічної ліги Тетяна Тимочко.

Академік НАНУ, президент Українського ботанічного товариства Костянтин Ситник додав, що не зайвим було б оголосити й нашу країну зоною, вільною від трансгенних організмів, а також заборонити вирощування таких рослин. Науковці доводять, що сорти рослин, виведені протягом останніх ста років природним шляхом і культивовані на наших грунтах, здатні забезпечити врожаєм населення України. Перш ніж сіяти навіть ріпак для виробництва біопального чи цукровий буряк для виробництва спирту, давайте все ж ґрунтовно замислимося – чи насправді воно того варте? На пам’яті 30-ті роки минулого сторіччя, коли наука запропонувала для боротьби з бур’янами дуст. Крок був варварський, але на той час йому просто не було альтернативи. Ось і нині чомусь вважають, що нагодувати людство можна лише за допомогою трансгенізації. А що буде з людьми в п’ятому або сьомому поколінні – не подумали…

На маркування лише сподіваємось

Те, на що очікували вітчизняні споживачі спочатку 1 листопада, а потім 1 грудня цього року – маркування продукції на вміст ГМО – відкладається на невизначений термін. Власне, Кабінет Міністрів України скасував постанову 985 від 1 серпня 2007 року “Питання обігу харчових продуктів, що містять генетично модифіковані організми”, яка зобов’язала б виробників маркувати продукти харчування з вмістом 0,9 відсотка ГМО.

Терміни введення маркування продуктів на наявність в них ГМО в Європі розроблялися поступово, – наголосив голова ржспоживстандарту Олександр Шнипко. – А в Україні ініціатива створення такого маркування виникла лише влітку цього року. Тому звинувачувати когось у лояльності чи, навпаки, у непоступливості необ’єктивно. В принципі вже зараз вітчизняні виробники готові до такого маркування. Проте в Україні ще не налагоджена відповідна система контролю.

Для цього, по-перше, потрібно ввести нові стандарти відбору та оцінки зразків продукції, лабораторних методів, ухвалити низку нормативних документів, включаючи порядок транзиту продукції з вмістом ГМО. Це дасть можливість застосовувати штрафні санкції у певному правовому полі.

По-друге, в державі практично відсутня лабораторна база досліджень. Нині працює лише чотири лабораторні центри: два в Міністерстві аграрної політики, один в Мінохорони здоров’я і один в Держспоживстандарті. Ще потрібно створити хоча б двадцять сім, обов’язково по одному на кожну область. На створення однієї такої бази необхідно близько 600 тис. грн.

Наразі виробникам продукції запропоновано добровільно в рекламних цілях проводити маркування на відсутність ГМО. Олександр Шнипко зазначив, що з проведених у тестовому режимі випробувань 42 продуктів наявність ГМО визначено у 18. До маркування готові й бізнесмени. Наприклад ті, хто займається експортуванням товару у країни Прибалтики, стикалися з проблемою повернення товару без відповідних позначок.

Нам надано повноваження підготувати єдиний документ з комплексом рішень усіх цих питань, який ми надамо на обговорення уряду, – наголосив голова Держспоживстандарту. – Перший варіант такого документа пройшов погодження урядових структурах. Для того, щоб він запрацював, потрібні асигнування, закладені у бюджет наступного року передовсім на гармонізацію стандартів, створення тест-бази та лабораторій.

У Держспоживстандарті також висловлюють занепокоєння можливим рішенням про відміну обов’язкової сертифікації низки продовольчих та непродовольчих товарів, яке останнім часом активно лобіюється на різних рівнях. Це не гарантує поліпшення якості та споживчих властивостей продукції, а в подальшому не забезпечить відповідність її вимогам нормативних документів, що діють в Україні. На думку спеціалістів Держспоживстандарту, це навіть призведе до гальмування процесів розвитку вітчизняного виробництва, негативно вплине на становлення української економіки і надовго зробить неконтрольованими шляхи надходження до споживчого ринку держави низькосортної, неякісної, фальсифікованої продукції.

Другої свіжості не буває

Всі ми знаємо, як у квартирі все просочується якимось запахом.  Коли буквально в кожному кутку просмерділо, досить складно вже фіксувати джерело смороду. Можна вважати, що це на руку тим, хто прагне не розголошувати свої брудні цілі.

Після повідомлення на одному Інтернет-порталі та надзвичайно недоречного прояву пильності з боку Російського Міністерства закордонних справ, один запорізький пенсіонер зовсім не хуліганського виду став своєрідною знаменитістю як в Україні, так і в Росії.

Незручно свідомо повторюватися, але що маю робити, якщо від смороду немає порятунку, й огидний той запах переможно та й страхітливим темпом перескакує всі кордони та мовні бар’єри?

29 листопада 2007 року на Інтернет-порталі MIGnews.com з’явилося дійсно страшне повідомлення. «Як стало відомо  MIGnews.com.ua, вчора голова «Конгресу українських націоналістів» в Запорізькій області Василь Тимчина зробив наступну заяву (дослівно): “Прийшов наш час, і Дніпро стане червоним від крові жидів і москалів” .  Слова важко навіть цитувати, тому читач може розуміти обурення кореспондента тим, що «ніхто з присутніх представників Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ та Генеральної прокуратури не зупинив расиста».

У розширеній версії від 30 листопада під промовистим заголовком «Є вказівка! Жидів та москалів будуть топити у Дніпрі!» уже чуємо натяк на те, нібито мовчанню можна не дивуватися.

Перш ніж розглядати всілякі тривожні висновки, не завадить скорегувати деякі неточності.  Перша, можливо, не всім здаватиметься аж такою суттєвою, але враховуючи серйозність звинувачення дріб’язком теж не назвеш.  У повідомленні мова йде про виступ «вчора», під час відкриття пам`ятника жертвам Голодомору. Але пан Василь хворів і на тому відкритті не був присутній.  Серед можливих алібі, погодьтесь, це не найуразливіше.

Однак 24 листопада відбувся мітинг-реквієм, під час якого Василь Тимчина дійсно виступав з промовою.  Хоча у всіх звинуваченнях в першоджерелі та й на сайтах, які повторили «інформацію» мова йде про відкриття, і всі переплутують дати, не будемо забувати, що MIGnews.com не є українським порталом, і його кореспонденти могли б просто не турбуватися про такі подробиці.  Здається, так міркували співпрацівники СБУ і прокурор Запорізької області, які розслідували обидва заходи в пошуках «інкримінованого» злочину.  Вони перевірили відеозапис усіх виступів і публічно заявили, що ані Тимчина, ані хто-небудь інший на мітингу нічого подібного не говорив.

Провели би кореспонденти MIGnews  те розслідування, яке гучно обіцяли, вони могли би своїх читачів заспокоїти щодо мовчання «всіх силовиків області».  Перепрошую за банальність, але досить важко було б гнівно обурюватися невисловленими словами.

Про свої висновки Прокурор Запорізької області повідомив всі ЗМІ.  Агентство УНІАН, наприклад, 24 грудня розмістило повідомлення (http://human-rights.unian.net/ukr/detail/186730), в якому  пишеться, що обласна прокуратура доручила співробітникам УСБУ в Запорізькій області встановити осіб, які надали неправдиву інформацію на Інтернет сайті “MIGnews com.  Перші повідомлення відносно того, що все це є, щоправда не чиста, але без жодних сумнівів фікція, з’явилися на авторитетних сайтах й раніше.

Незважаючи на всі спростування, фікцію досі підсовують під виглядом факту. В січні цього року, наприклад,  з’явилися  статті за адресами http://www.2000.net.ua/print?a=%2Fb%2F44511  (під гучною назвою «Моє вбивство вже заплановано») і http://time4news.org/index.php?option=com_content&task=view&id=2114&Itemid=31   Можна просто набрати ім’я відомого нам пенсіонера на Гуглі, й знайдеться купа повідомлень на російських і українських сайтах  Майже всі повторюють усю недостовірну інформацію першоджерела.

Найбільш занепокоїть те, що автор місячного бюлетеня Антисемитизм, ксенофобия и права национальных меньшинств в Украине надав матеріали MIGnews як повідомлення про подію, яка дійсно відбулася  http://www.kngu.org/KongrUkr/12-07/likh-11-07.html  Вражає, що автор не вважав за потрібне хоча би обнюхати таку скандальну інформацію й що досі не з’явилося жодного спростування.

З чим залишаємося?

Залишається одна людина, яку фактично звинувачують в серйозному злочині (розпалюванні національної ворожнечі). Жодного слідства, жодного суду, та й прокурор публічно заявив, що жодного «злочину» взагалі не було. Зрозуміло, ми ж не можемо гарантувати, що пан Василь у себе вдома, може, перед кішкою, не виголосив ті страшні слова (а кішка промовчала!).  Тим не менш, інкримінованого виступу він не виголошував, і всі Інтернет-видання, які повторюють завідомо недостовірну інформацію, порушують законодавство і його права. Василь Тимчина повинен позиватися з усіма українськими сайтами, які так нахабно поширюють про нього наклеп.

Є й правоохоронні органи, які, можливо, досі намагаються встановити осіб, що надали  MIGnews неправдиву інформацію. Нічого від них не чути, й невідомо, чи спробують вони домогтися спростування цілого напливу наклепницьких повідомлень, зокрема багатьох, які з’явилися після публічної заяви прокурора щодо невідповідності інформації дійсності.

Редакція MIGnews не відповіла на наше звернення, в якому ми просили проінформувати про хід їхнього «розслідування» і про плани опублікувати спростування інформації, що виявилася неправдивою.

Маємо ще одну пляму на репутації України. При тому пляму ту прямо на очах у всіх фабрикують. Злочин, який взагалі не мав місця, широко використовується в якості «доказу» рівня антисемітизму та русофобії в Україні.

Бачимо також і значне число осіб, яки навчилися на журналістів.  Хотілось би, аби вони пишалися своєю професією. Вона без сумніву благородна. І відповідальна.

Залишаємося й ми з Вами. Це ж наше право на інформацію, яке порушується. Ми вправі знати правду и не піддаватися дешевому маніпулюванню та брудній дезінформації.  Це й є наша репутація, яка страждає від усіляких завідомо необґрунтованих звинувачень.

На мою думку, нам усім пора перестати гидливо морщити та відвертати очі, коли стикаємося з подібною брехнею та нахабними фальсифікаціями.  Треба відстоювати право на правду. Якщо якійсь продукт з супермаркету виявився прогнилим і смердючим, ми не погодимося це, так би мовити, проковтнути.  Чому тоді ми терпимо не менш токсичну та недоброякісну інформацію?

Коли побачите тексти, які містять, на Ваше переконання. завідомо недостовірну інформацію, чи прийоми, націлені на маніпулювання, більше не мовчіть!  Принаймні пишіть нам за адресою [email protected]  Втім краще спочатку написати до редакції відповідного видання. Можете ввічливо поцікавитися у редактора, звідки у них така інформація. Зберігайте запити й, зрозуміло, будь-які отримані відповіді. Якщо відповідь (або ж відсутність такої) незадовільна, то можна звертатися до прокуратури. Спитайте, чи є якісь юридичні підстави проти публікації таких матеріалів.  Пишіть обов’язково й до Незалежної Медіа-профспілки України (www.profspilka.org.ua). Нехай там скажуть, чи вважають таку журналістику припустимою, й чи є механізми, які не допустять спроб Вас обманювати.

Ніхто не любить визнати власну помилку. Але коли помилка, якщо вона була, так небезпечна, що може тільки нашкодити державі й всім українцям, то небажання спростувати завідому дезінформацію не можна виправдати.  Напрошується висновок, що хтось знову таки вирішив  до болю знайомим і не менш брехливим способом переписувати історію.

Свобода слова без поваги до прав інших людей занадто легко перетворюється в ліцензію на свавілля й в зазіхання на наше невід’ємне право жити без брехні.

Галя Койнаш

Харківська правозахисна група

Початок легітимного конституційного процесу?

Підписаний Президентом 27 грудня Указ №1294/2007 передбачав створення Національної конституційної ради (НКР), яка буде включати науковців, політиків, регіональних представників, яких делегують органи місцевого самоврядування та громадських діячів. Склад ради затверджується Президентом, який її і очолить. Рада має обговорити концепцію нового проекту Конституції та створити цей проект. Передбачається також його широке обговорення.

Проте персональний склад НКР, затверджений 18 лютого Указом Президента №139/2008, відверто розчаровує. З 97 її членів 40 – народні депутати України (12 з фракції ПРУ, 11 – НУ-НС, 9 – БЮТу, 5 – Блоку Володимира Литвина, 3 – КПУ), 9 працівників Секретаріату Президента, 4 – парламентських установ, 2 урядовця, 6 голів обласних Рад. Словом, весь політичний бомонд. І тільки 13 науковців-правників, серед яких 5 суддів Верховного і Конституційного судів у відставці, 13 представників НАНУ і вузів, 9 представників об’єднань громадян, серед яких неупередженими можна вважати, на мою думку, тільки дві інституції – Центр О.Разумкова та Українську Гельсінкську спілку з прав людини.

Конституція – це акт громадянського суспільства, і її не можуть приймати лише професійні політики, які неодмінно не уникнуть спокуси підлаштувати Конституцію під свої егоїстичні інтереси або взагалі будуть саботувати її створення. Якісний проект може бути підготовлений тільки за умови участі відомих громадських лідерів і правників, яким довіряють люди. Чому у складі НКР нема членів Української Гельсінкської Групи Мирослава Мариновича та Йосифа Зісельса? Де конституціоналісти Всеволод Речицький та Віктор Колісник, правозахисник і публіцист Микола Козирєв, де виконавчий директор Гельсінкської спілки Володимир Яворський, де філософи Євген Бистрицький і Тарас Возняк, економіст Ігор Бураковський, правники Олександр Винников, Вячеслав Якубенко, Олександр Северин? Усі вони пропонувалися до складу НКР організаціями громадянського суспільства. Чому не скористалися досвідом суддів Конституційного суду у відставці Івана Тимченка, Миколи Савенка та інших ? Цей список можна подовжувати і подовжувати.

Ризикну припустити, що цей склад НКР є важким компромісом, якого вдалося досягти, щоб хоча б запустити публічний конституційний процес, легітимізувати НКР. Схоже, усі політичні сили окрім НУ-НС не вважають зміну Конституції пріоритетним завданням, а без участі усіх парламентських фракцій НКР не буде легітимною. Проте чи буде вона працездатною в цьому складі, чи не перетвориться підготовка змін до Конституції у суцільні політичні чвари, які вже набридли в Верховній Раді? Був би радий помилитися, але, здається, така НКР не має перспектив. Що і підтвердило перше засідання НКР.

Воно було 20 лютого. Спочатку Президент коротко розповів про необхідність створення нової Конституції і виклав своє бачення змін до неї. Його підтримав Голова ВРУ, закликавши усі політичні сили спільно працювати над проектом. Але коли пішла розмова про організацію праці НКР, виявилося зовсім різне ставлення до неї політичних сил. Секретар НКР Марина Ставнійчук запропонувала розділення НКР на 5 комісій – засади конституційного ладу, народовладдя; права і свободи людини і громадянина; парламент, глава держави, уряд; правосуддя; територіальна організація влади, місцеве самоврядування – і склад робочої групи з підготовки проекту нової редакції Конституції із 15 членів НКР. Але це не влаштувало політиків. Віктор Янукович сказав, що спочатку необхідно створити концепцію змін до Конституції робочою групою, обговорити її, а вже потім створювати ці комісії, бо зараз незрозуміло, скільки їх має бути і які. Микола Томенко заявив, що БЮТ проти створення нової редакції Конституції, а підтримує тільки внесення змін і доповнень, і тому, навпаки, не треба створювати робочу групу, а нехай працюють названі 5 комісій з метою покращення і оптимізації відповідних розділів Конституції. Петро Симоненко сказав, що до створення якихось робочих органів НКР необхідно обговорити концепцію змін до Конституції і запропонував почати це обговорення прямо зараз. Коротше кажучи, все це дуже нагадувало Верховну Раду. Микола Онищук пояснив, що робоча група і комісії мають працювати разом, передаючи свої напрацювання і уточнюючи концепцію і самі зміни. Президент перервав цю дискусію, сказав, що склад робочих органів ухвалений, вони починають свою роботу наступного вівторка, і закрив перше засідання.

Прогнози щодо подальшої долі такої НКР і конституційного процесу в цілому доволі сумні, на цьому сходяться і фахівці-конституціоналісти, і політики. Але, з другого боку, розвалена в 2004 році Конституція стала джерелом системного процесу політичного протистояння і, як наслідок, поступової руйнації держави. Без зміни Конституції процес руйнації не зупинити. Отже, та частина політичної еліти, яка відчуває цей тягар відповідальності, просто приречена домагатися подовження конституційного процесу. Таким чином, хоча, на перший погляд, НКР у цьому складі непрацездатна, ситуація змушує шукати виходу.

Слід зауважити, що у випадку появи якісного проекту Конституції, який сподобається людям, питання легітимності прийняття Конституції стає другорядним. Згадаймо, як у 1956 році Де Голль, отримавши згоду французького парламенту на внесення деяких змін і доповнень до чинної Конституції, виніс на референдум зовсім новий проект, який і був схвалений. Це було названо „конституційним переворотом”, але Франція отримала одну з кращих в світі конституцій, яка конкурує з американською і якою пишаються французи.

Має заявити про свою позицію і українське громадянське суспільство. Уявляється щось на кшталт громадської конституційної ради, яка може запропонувати свій проект Конституції і вимагати його обговорення і розгляду. Перші кроки – створення громадського конституційного комітету, який пропагує ідею створення спеціального представницького органу для ухвалення Конституції – вже зроблені.

Помаранчева революція була символічним прощанням України з посткомунізмом. Прийняття нової Конституції буде означати реальне прощання з ним і перезаснування Української держави за новими правилами. На мою думку, цей процес є невідворотним, оскільки невідворотним є встановлення демократичного ладу в цій країні, яка знаходиться в поле міцної загальносвітової тенденції вестернізації. Питання тільки в тому, коли станеться це прощання, і які втрати нас чекають на цьому шляху.

Євген Захаров, Харківська правозахисна група

Про «національні образи минулого» (Звернення Міжнародного Товариства «Меморіал»)

ХХ століття залишило глибокі та незагойні рани в пам’яті практично всіх народів Східної і Центральної Європи. Революції, перевороти, дві світові війни, нацистська окупація Європи, катастрофа, незбагненна для людського розуму, – Голокост. Безліч локальних воєн і конфліктів, значна частина яких мала виразне національне забарвлення: Прибалтика, Польща, Західна Україна, Балкани. Круговерть розмаїтих диктатур, кожна з яких безцеремонно відбирала у людей громадянську та політичну свободу, натомість нав’язувала їм уніфіковані, обов’язкові для всіх системи вартостей. Ланцюг здобутків, утрат і нових здобутків народами національної незалежності, усвідомлюваної здебільшого в межах етнічної самосвідомості, – і щоразу ті чи інші спільноти відчували себе ображеними та приниженими.

Це – наша спільна історія. Але кожен народ пам’ятає і відчуває цю історію по-своєму. Національна пам’ять по-своєму переробляє і обмірковує спільний досвід. І тому в кожного народу – своє ХХ століття.

* * *

Звісно, будь-який «колективний образ минулого» – категорія умовна й абстрактна. Але ця абстракція втілюється в цілком конкретних речах: у публічних політичних і етичних оцінках історичних подій, в культурному житті, в змісті освіти, в державній політиці, в міжнаціональних і міждержавних стосунках.

Гіркота давніх взаємних образ може довго отруювати стосунки між народами – якщо тільки у них не знаходяться лідери, подібні до Вацлава Гавела, який, ставши президентом Чехословаччини, знайшов у собі мужність (всупереч тодішнім настроям більшості своїх співгромадян!) публічно вибачитися перед вигнаними після війни з Судетської області німцями та їхніми нащадками. Подібні символічні жести цілком здатні якщо не поставити крапку у взаємних претензіях народів один до одного, то помітно понизити їх напруження. На жаль, люди такого етичного масштабу, як Гавел, рідко стають національними лідерами.

Ми свідомі того, що не існує такого судді, який міг би винести минулому незалежний і безсторонній присуд. Майже в кожному з багатообразних образів минулого, породжених національною пам’яттю, можна розгледіти і прагнення людей виправдати власний народ, і фрагмент історичної істини, понад усе виразний саме для цього народу і менш помітний для його сусідів. Відмінність історичних оцінок – це реальність, яку безглуздо і шкідливо затушовувати. З нею мало просто рахуватися, її треба спробувати зрозуміти.

Сьогодні суперечки на історичні теми виникають не так навколо фактів, як навколо різних інтерпретацій цих фактів. Добросовісне осмислення тієї чи іншої події, явища або процесу вимагає насамперед розгляду його в конкретному історичному контексті. Проте часто сам вибір цього контексту породжує важко сумісні оцінки.

Так, в контексті насильницького відторгнення Вільнюса і Віленського краю від Литовської держави в 1920 і подальшої анексії їх Польщею, повернення цих територій до складу Литви восени 1939 виглядає актом відновлення справедливості. Але зовсім по-іншому виглядає та ж подія в контексті пакту Молотова-Ріббентропа і секретних протоколів до нього, загибелі Польської держави під подвійним ударом із Заходу і Сходу та інших реалій перших тижнів Другої світової війни. Подібна множинність оцінок закладена в цілій низці територіальних переділів, «відторгнень» і «возз’єднань» тих років.

Що таке день 17 вересня 1939 року для польського народу? Це день національної трагедії, коли країна, яка з останніх сил чинила опір гітлерівській агресії, зазнала раптового і нічим не спровокованого вторгнення зі Сходу. Це історичний факт, і жодні посилання на несправедливість довоєнних меж чи на потребу забезпечити Радянському Союзу західні рубежі оборони не можуть зняти зі сталінського керівництва відповідальності за співучасть в гітлерівській агресії проти Польщі.

Але для значної частини українського народу цей день має ще й особливий, додатковий сенс – це день возз’єднання українських земель в єдине ціле, бодай у рамках СРСР.

Мають право українці на особливе ставлення до цих подій, інакше, ніж у поляків? Так, мають. Але при цьому і поляки, і українці мають право сподіватися на взаєморозуміння і пошану до відмінностей їх пам’ятей.

Як слід сприймати події 1944 року, коли Радянська Армія вигнала німців із Литви, Естонії та більшої частини Латвії? Як звільнення Прибалтики від гітлерівців? Як важливий етап на шляху до остаточної Перемоги над нацизмом? Безумовно; і саме так сприймають ці події в світі. У Росії це сприйняття особливе гостре, воно увійшло до основ національної самосвідомості.

Але для естонців, латишів і литовців військові перемоги Радянської Армії означали ще й повернення їхніх країн до складу СРСР – держави, яка в 1940 позбавила їх національної незалежності, повернення режиму, який за 11 місяців, від липня 1940 до червня 1941 встиг відзначитися численними арештами і вироками за політичними звинуваченнями, депортацією десятків тисяч осіб до Сибіру й Казахстану, позасудовими стратами ув’язнених у перші дні війни. А в найближчому майбутньому, яке остаточно визначилося восени 1944, їх чекали насильницька колективізація, нові арешти і нові масові депортації.

Чи мають громадяни Росії та інших країн, які входили до складу СРСР, право пишатися військовими успіхами Радянської Армії в 1944 році? Поза всяким сумнівом: це право сплачене кров’ю сотень тисяч загиблих солдатів. Але, аніскільки не поступаючись цією законною гордістю, вони повинні знати і розуміти, що, окрім звільнення від нацизму, принесли ці успіхи народам Балтії. Ті ж, у свою чергу, пам’ятаючи про свою трагічну історію, повинні пам’ятати і розуміти, що означає для Росії – та й для всього людства – пам’ять про велику боротьбу народів із нацизмом.

У Тбілісі та Києві нещодавно відкриті «музеї радянської окупації». Це викликало у більшості російських громадян подив або роздратування: У Росії лише фахівці-історики знають про існування незалежної Грузинської Демократичної Республіки в 1918-1921 рр. і про спроби створення в 1918-1920 незалежної Української Народної Республіки, а також про роль Червоної Армії в їх ліквідації. Але в самих цих країнах пам’ять про їх незалежне державне існування в ХХ столітті, хай історично коротке, ніколи повністю не зникала. Цілком природно, що зараз там виникає прагнення до переосмислення подій 1920 і 1921 років.

Можна не погоджуватися з деякими висновками, які при цьому робляться. Можна полемізувати з тими істориками і юристами, які зводять нинішню українську або грузинську державність до подій 1918 року. Можна рішуче сперечатися з тими, хто схильний розглядати всю історію цих країн від кінця Громадянської війни до 1991 року як період «окупації». Але суспільство в Росії – країні, на яку багато хто звично покладає провину за все, вчинене комуністичним режимом, – мусить знати про існування дискусій про минуле, які тривають у сусідніх країнах, і ставитися до цих дискусій треба з розумінням, а не збувати їх газетними фейлетонами і карикатурами.

Водночас хотілося б, щоб українська і грузинська громадськість усвідомлювала: відсутність в Росії автоматичної згоди з дошкульними епітетами, які іноді вживають у Грузії чи Україні щодо деяких ключових епізодів цієї нашої спільної історії, не обов’язково свідчить про «великодержавний шовінізм» і «неподолані стереотипи імперської свідомості».

Те ж саме стосується оцінок збройного партизанського опору комуністичному режиму в післявоєнні роки на Західній Україні, в Литві, Латвії, Естонії, Польщі. Пам’ять про повстанські рухи, як правило, складна і драматична; вона не може не породжувати безліч вкрай різних оцінок. Аж до найбільш крайніх: хтось схильний до безоглядної героїзації «борців за свободу», комусь болісно важко розлучитися із звичними уявленнями про «бандитів». І для будь-якої точки зору без зусиль знаходяться обґрунтування. Диспутанти не в змозі переконати один одного (навіть у тих випадках, коли суперечка триває усередині однієї країни). Коли ж до запеклої суперечки домішуються національно-державні амбіції та політичні пристрасті, навряд чи можна сподіватися досягнення зважених і взаємоприйнятних оцінок. Але перейти від суперечки і взаємних образ до цивілізованого обміну думками – можна і треба.

Перелік прикладів, коли пам’ять одного народу вступає в конфлікт із пам’яттю іншого народу, можна продовжувати і далі. У цих суперечностях немає абсолютно нічого поганого, навпаки: якщо ставитися до них із належним розумінням, вони лише збагачують історичну свідомість кожного народу, роблять наші уявлення про минуле більш об’ємним.

* * *

У тій галузі історії, якою займається Товариство «Меморіал», – в історії радянського державного терору – ця різниця в оцінках і розумінні виявилася не менш болісною, ніж в інших галузях. Трагедії минулого, неусвідомлені й неосмислені, або осмислені лицемірно й поверхово, стають основою для нових історико-політичних міфів, впливають на національні менталітети, спотворюють їх, зіштовхують між собою країни і народи.

Майже у всіх країнах колишнього «соціалістичного табору» процвітають нині ті форми історико-політичної рефлексії, які дозволяють представити «свої» страждання винятково як результат «чужої» злої волі. Диктатуру й терор позиціонують насамперед як спрямовані проти нації, а тих, хто їх чинив – як «чужинців» або чужинських маріонеток. Та обставина, що комуністичні режими в цих країнах упродовж багатьох років спиралися не тільки на радянські багнети, але й на певні внутрішні ресурси – поступово зникає з національної пам’яті.

При цьому до краю загострюються історико-правові оцінки того, що відбувалося: наприклад, розхожою монетою в політичному лексиконі цілої низки посткомуністичних країн стало слово «геноцид». Ми усвідомлюємо те, що подібні крайні оцінки нерідко містять у собі частину історичної правди. Але ми вважаємо, що часткова правда завжди небезпечна – насамперед для тих, хто готовий прийняти її за історичну істину у всій її повноті.

Культивування образу власного народу як «жертви», зведення рівня людських втрат до рангу національного надбання органічно пов’язані з відчуженням відповідальності, з персоніфікацією образу «ката» в сусіді. Це – природний результат рефлекторної потреби людей зняти з себе непідйомний вантаж громадянської відповідальності за минуле. Але зняття з себе будь-якої відповідальності та покладання її на сусіда – не краща основа не тільки для взаємного розуміння народами один одного, але й для власного національного відродження.

Для Росії історія Радянського Союзу, який розвалився, невіддільна від її власної історії – така самосвідомість більшості її громадян. Почасти тому, а почасти з тієї причини, що Росія оголосила себе правонаступником СРСР, для низки сусідніх народів вона є зручним об’єктом, на який можна покласти історичну відповідальність, – вистачить однозначно ототожнити сьогоднішню Росію із сталінським СРСР і вказати на неї як на джерело своїх національних трагедій.

Росія, зі свого боку, знайшла особливий спосіб полегшення ноші, покладеної історією на народи, які пережили тоталітаризм. Замість добросовісних спроб осмислення історії ХХ століття у всій її повноті й трагізмі, замість серйозної загальнонаціональної дискусії про радянське минуле, тут відроджується, з невеликими змінами, радянський державно-патріотичний міф – міф про вітчизняну історію як про низку славних героїчних звершень. У цьому міфі, за великим рахунком, взагалі немає місця ні провині, ні відповідальності, ні усвідомленню самого факту трагедії. Яка ж може бути громадянська відповідальність за героїзм і самопожертву? Відтак багато російських громадян просто не в змозі осмислити не лише міру історичної відповідальності Радянського Союзу перед сусідніми з сучасною Росією країнами, але й масштаби катастрофи, яка спіткала саму Росію. Відмова від пам’яті, підміна її образом лубкової імперії, де «від молдаванина до фіна / на всіх язиках все мовчить, // бо благоденствує», представляє для Росії не меншу суспільну небезпеку, аніж культивування національних образ – для її сусідів.

* * *

Повторимо ще раз: самі по собі національні відмінності в інтерпретації важливих історичних подій – природні й неминучі. Треба всього лиш виразно розуміти, як ставитися до цих відмінностей.

Звісно, не слід відмовлятися від власного розуміння історії на догоду одній лише «політкоректності»; але нав’язувати сусідам власну правду теж не слід.

Безглуздо ігнорувати «чужу» пам’ять, вдавати, що її не існує зовсім; безглуздо заперечувати її обґрунтованість, огульно оголошуючи помилковими ті факти й тлумачення, які за нею стоять.

Не слід перетворювати страждання і нещастя власного народу на рід етичної переваги над іншими народами, які нібито (чи насправді) не так сильно постраждали, використовувати ці страждання як політичний капітал, конвертувати їх у списки претензій до сусідніх країн і народів.

У жодному разі не слід намагатися експлуатувати суперечності в «національних образах минулого», перетворювати особливості національної пам’яті в привід для міжнаціональної ворожнечі та міждержавних конфліктів.

За будь-якого історичного бачення – сьогодні непродуктивно і небезпечно ділити народи на «жертви» і «катів», оцінювати минуле в категоріях «історичної провини» одних перед іншими.

Річ навіть не лише в тому, що сучасне правове мислення заперечує концепцію колективної, а тим більше, спадкової провини за злочин. (Ми не торкаємося тут проблем, пов’язаних із юридичною відповідальністю держав перед своїми і чужими громадянами). Ми переконані: для серйозного усвідомлення минулого, для пошуку виходу з безвиході історичних суперечностей головне – не пошук винних, а громадянська відповідальність, яку добровільно бере на себе кожна людина, яка відчуває себе членом якоїсь спільноти, що історично склалася, за діяння, вчинені від імені цієї спільноти. Якщо народ об’єднаний не тільки одномоментним громадянським і політичним буттям, але й спільним минулим і сподіванням на спільне майбутнє – то категорія громадянської відповідальності природним чином поширюється і на національну історію. Саме громадянська відповідальність за власну історію, а не великі досягнення і великі катастрофи як такі, роблять народ повноцінною нацією – суспільством співгромадян.

Ця відповідальність – не та робота, яку можна зробити один раз і назавжди. Кожен народ повинен знову і знову звертатися до свого минулого, повинен знову і знову, в кожному новому поколінні, осмислювати і переосмислювати його, не відвертаючись від гірких і страшних його сторінок, повинен розвивати власне прочитання історії – і виразно розуміти при цьому, що інші мають право на інше, своє власне її прочитання. Ба більше, кожен народ повинен прагнути побачити і зрозуміти образи минулого, які склалися в його сусідів, зрозуміти ту історичну реальність, яка стоїть за цими образами. Не прийняти, а саме зрозуміти; не замінити власну правду історії чужою правдою, а доповнити і збагатити нею своє бачення минулого.

На жаль, на наших очах історія стає інструментом для досягнення одномоментних політичних цілей, палицею в руках людей, яким, по суті, немає діла ні до національної пам’яті інших народів, ні до трагедій, пережитих їх власними народами, ні до минулого взагалі. Події, які трапилися нещодавно навколо пам’ятника радянським солдатам в Таллінні, виразно демонструють дефіцит громадянської відповідальності у політиків і в Естонії, і в Росії. Історія з пам’ятником – яскрава ілюстрація того, які наслідки можуть спричинити відмінності в національних образах минулого, якщо суперечка про історію набуває постаті «конфлікту пам’ятей».

Звісно, завжди знайдуться люди, які захочуть підігріти цей конфлікт, щоб здобути від нього політичні дивіденди – на шкоду своєму власному народу, на шкоду іншим народам, на шкоду всім нормальним людям. Але і суспільство не може зняти з себе відповідальність за подібний розвиток подій, бо конфлікт стає можливим там, де відсутній доброзичливий і зацікавлений діалог.

Що може протиставити суспільство застарілим забобонам, взаємній нетерпимості, корисливості й обмеженості політиків?

Ми вважаємо, що єдиний спосіб подолати наростаючу відчуженість між народами – це вільний, неупереджений і цивілізований обмін думками щодо всіх питань нашої спільної історії, які породжують розбіжності. Мету цього обміну думками ми вбачаємо не в тому, щоб повністю зняти суперечності в поглядах, а всього лиш у тому, щоб більше дізнатися і спробувати зрозуміти точки зору один одного. Якщо при цьому ми прийдемо до спільної думки щодо якоїсь болючої проблеми, пов’язаної з нашим минулим, – чудово. Якщо не прийдемо – нічого страшного: кожен із нас залишиться при своєму розумінні, але ми навчимося бачити і розуміти також і образи минулого, які існують у свідомості наших сусідів. Єдиними умовами діалогу повинні стати загальна готовність учасників поважати іншу точку зору, якою б «неправильною» вона не здалася комусь на перший погляд, щирий інтерес до цієї точки зору і щире бажання зрозуміти її.

Для цього діалогу необхідно створити відповідний механізм, свого роду дискусійний майданчик.

* * *

Товариство «Меморіал» пропонує всім, хто зацікавлений в змістовній і доброзичливій дискусії на теми, пов’язані із спільним історичним минулим, взяти участь у створенні такого майданчика – Міжнародного історичного форуму. Цей Форум бачиться нам як вільна асоціація громадських організацій, дослідницьких центрів, культурно-просвітницьких установ тощо, усередині якої постійно триває обмін думками навколо конфліктних історичних подій ХХ століття, пов’язаних із нашим регіоном.

Само собою зрозуміло, Форум не може бути закритий і для окремих дослідників, публіцистів й інших зацікавлених людей. І, звичайно, ми хотіли б, щоб на ньому були представлені як «панівні» в тому чи іншому суспільстві історичні переконання, так і «дисидентські» точки зору – за винятком тих інтерпретацій, які засновані на відверто людиноненависницьких, фашистських і расистських системах вартостей.

Стан національної пам’яті в країнах Центральної і Східної Європи цікавий і важливий насамперед для народів цього регіону, але не тільки для них. Так звана «стара Європа» сьогодні приростає Європою новою. Майже всі держави регіону увійшли або прагнуть увійти до загальноєвропейських структур. Разом із ними в європейську культуру, в спільну європейську пам’ять входять наші історичні проблеми, травми і комплекси. Досвід посткомуністичних країн (включаючи не тільки «географічну Європу», але й Казахстан, і держави Кавказу та Центральної Азії) стає викликом для всіх європейців: з ним необхідно працювати, його належить зрозуміти. Наш майбутній діалог – це лише частина загальноєвропейського, а, за великим рахунком, загальнолюдського діалогу про минуле. Крім того, освоюючи та осмислюючи власне ХХ століття, багато народів – і в Західній Європі, і в Латинській Америці, і в інших регіонах світу – зіштовхувалися з проблемами, схожими на ті, які стоять сьогодні перед нами, і було б дуже важливо знати, як ці проблеми у них вирішувалися і вирішуються. Тому ми сподіваємося, що тематика і склад учасників Форуму не будуть жорстко обмежені одним лиш нашим регіоном.

Конкретні форми організації діалогу – спеціальний Інтернет-сайт, серії «очних» двосторонніх і багатосторонніх тематичних конференцій, в яких зможуть взяти участь не тільки історики-фахівці (які й без того так чи інакше обмінюються думками усередині академічного співтовариства), але і юристи, соціологи, журналісти, активісти громадських організацій тощо, – ми пропонуємо виробити спільно всім тим, хто підтримує нашу ідею і ладний брати участь в її втіленні. Те ж саме стосується різних «продуктів діяльності» Форуму, аж до спільних періодичних видань і спільної розробки навчальних посібників для середньої школи, за допомогою яких молодь кожної з наших країн могла б ознайомитися з «національними образами минулого», поширеними серед сусідніх країн і народів.

Історичний Форум, створити який ми пропонуємо, буде, поза сумнівом, сприяти розвитку взаєморозуміння між його учасниками – особами та організаціями, які представляють різні країни та різні традиції осмислення минулого. Але ми сподіваємося, що він стане також одним із шляхів до взаєморозуміння між нашими країнами і народами.

Ми зобов’язані спробувати зробити так, щоб наші спільні трагічні спогади зближували, а не роз’єднували народи. І у нас є шанс цього добитися, якщо ми погодимося працювати над минулим разом, а не порізно.

Березень 2008

Адреса Міжнародного історичного форуму: [email protected]

Переклав українською Андрій Павлишин

Карпачова не має сумнівів що напад на Дмитра Гройсмана скоєно за його активну правозахисну діяльність

У ніч з 23 на 24 травня 2008 року внаслідок бандитського нападу завдано тяжких травм Дмитру Гройсману – координатору Вінницької правозахисної групи. Злочин скоєно у під’їзді будинку в м.Вінниці, де мешкає відомий правозахисник. Зараз потерпілий із черепно-мізковою травмою знаходиться в реанімації Вінницької міської лікарні №2.

Особи, які скоїли напад, як випливає з отриманої інформації, чекали саме на Дмитра Гройсмана, коли той повернеться додому, що робить найвірогіднішою версію про цілеспрямований характер злочину, безсумнівно пов’язаного з активною правозахисною діяльністю потерпілого, вважає Уповноважений з прав людини.

Ніна Карпачова негайно зв’язалася телефоном з дружиною Дмитра Гройсмана Світланою, яка постійно перебуває в реанімаційному відділенні лікарні швидкої допомоги, а також поспілкувалася безпосередньо із постраждалим правозахисником.
Уповноважений з прав людини за власною ініціативою відкрила провадження про брутальне порушення прав і свобод людини, провела перемовини з Вінницьким міським головою про надання правозахисникові необхідної медичної допомоги та з керівництвом УМВС у Вінницькій області щодо стану розслідування кримінальної справи за фактом завданих тяжких тілесних ушкоджень Дмитру Гройсману.

Ці питання перебувають під особистим контролем Уповноваженого з прав людини, як і обставини збройного нападу на Сергія Мартіяна – члена громадської організації “Власники майнових та земельних паїв села”. Це сталося 22 травня 2008 року біля його будинку у селі Княжичі Броварського району Київської області. З вогнепальним пораненням ноги потерпілого було доставлено в лікарню швидкої допомоги міста Києва. За цим фактом порушено кримінальну справу. Міліція здійснює оперативно-пошукові заходи.
Представник Уповноваженого з прав людини провів перемовини безпосередньо з потерпілим. Відкрите провадження щодо брутального порушення його прав і свобод.

Уповноважений з прав людини рішуче засуджує напади на правозахисників, що ставить під загрозу їх діяльність як невід’ємну складову громадянського суспільства, без якого не може існувати жодна демократична країна, і вимагає від правоохоронців якнайоперативнішого розкриття скоєних злочинів.

Homo xenophobicus: злочини «ненависті»

Феномен неприйняття «іншого» та похідні від нього прояви ксенофобії, упередженості, ворожості та навіть гострих конфліктів на цьому ґрунті – як міжособистісних, так і колективних – спостерігається протягом всієї історії людства. Але в минулому столітті людству довелось пережити пароксизми нетерпимості та насилля, безпрецедентні за масштабами та формами, до цього ж підкріплені «науковим расизмом».

Ця хвороба глибоко проникла в усі пори людського організму, і сьогодні, навіть з огляду на спростування біологічною наукою терміну «раса» в контексті ієрархізації Homo sapiens і визнання теорії чистих рас біологічним містицизмом, не можна говорити про одужання.

З другої половини ХХ ст. гостро стала проблема гуманізації суспільних відносин, залагодження суперечностей задля досягнення суспільної стабільності та прогресу. Демонтаж майже всіх колоніальних утворень, визнання проблеми культурного розмаїття світу та пов’язаної з нею дискримінації, проведення конституційних реформ в багатьох державах з урахуванням етнокультурного фактору, рух за права корінних народів та меншин і, нарешті, створення міжнародної Організації непредставлених народів і націй та ряду міжнародних правозахисних документів дає можливість назвати минуле сторіччя – сторіччям боротьби за права людини. Але і сьогодні, коли запаморочливо прискорились глобалізаційні процеси у всіх сферах матеріального і духовного життя людства, проблема розмаїття залишається найнагальнішою не лише для подальшого розвитку людства, а й для його виживання. Міграційні процеси зруйнували ілюзію односторонності та завершеності національних держав, так як більшість елементів культурного обміну транснаціональні. Взаємопроникнення культур, часто заснованих на різних принципах, спричиняє виклик нерозуміння, а як наслідок – ксенофобію, що збільшує масштаби та нарощує свою інтенсивність. Вдало підмітив А.С. Штемберг: «Ксенофобія – ланцюгова реакція, що швидко стає некерованою, кислота, що роз’їдає суспільство. Її легко розпалити, стримати ж практично неможливо» [6].

Для пострадянських країн тема ксенофобії не нова, адже вона притаманна будь-якому суспільству. Але наукового аналізу не проводилось з огляду на міфічну ідеологію «пролетарського інтернаціоналізму» та запевнення у вирішеності національного питання. Після розпаду соціалістичного табору, що спричинило різке підвищення рівня масової тривожності, тема ксенофобії хоч і з запізненням, але з’явилась на порядку денному. Даної тематики у своїх працях торкаються А. Верховский, Л.Д. Гудков, Л.М. Дробіжева, А.А. Кельберг, Ю.А. Левада, О. Осіпов, Е.А. Паін, Н.В. Паніна. Дослідження цього феномену не можна звести до однієї науки, адже в основі ксенофобії чимало факторів: фізіологічних, психологічних, соціальних, політичних, економічних, демографічних, культурно-історичних тощо, що свідчить про мультидисциплінарний статус категорії.

Не дивлячись на світову актуальність проблем ксенофобії та широку вживаність даного терміну науковцями, правозахисниками, представниками ЗМІ та на побутовому рівні, й досі не існує єдиного визначення даного терміну як у міжнародних, так і вітчизняних правозахисних документах. Доволі однозначно визначає цей термін довідкова література: ксенофобія (від грецького ξένος – «чужинець», «незнайомець», φόβος – «страх») – це нав’язливий страх стосовно чужинців чи просто чогось незнайомого, незвичного та чужоземного; ненависть, нетерпимість та неприязнь до представників іншої раси, нації, культури, іноземців, а також до чогось незнайомого, незвичного, чужого. Відповідно, у сприйнятті ксенофоба визначальними є соціально-перцептивні механізми міжгрупового, а не міжособистісного рівня, коли суб’єкт сприймається ним не у своїй суб’єктності, а як типовий представник, член відповідної соціальної групи «чужинців». Завдяки цьому конструюється специфічний образ «чужого» – «образ ворога», якому приписуються негативні стереотипні уявлення: часто неіснуючі вади та антилюдські якості (агресивність, ворожість, тайні умисли тощо), і за яким можна вже не бачити конкретну людину. Маємо таку собі Untermensch – недолюдину (термін широко вживався у нацистській Германії). А отже, ігнорується той факт, що людина – істота самоцінна і до неї необхідно відноситись, в першу чергу, як до окремої, суверенної особи, а вже потім як до представника чого б то не було (класу, раси, етносу тощо).

Ксенофобія провокує та посилює соціальну напругу, слугує потужним фактором росту деструктивної агресивності, насилля та злочинності. Детальніше хотілось би зупинитись на крайніх проявах ксенофобського світогляду – «злочинах ненависті».

Вважається, що словосполучення «злочини ненависті» (Hate crime) вперше з’явилось у 1985 році, коли Джон Конірс, Барбара Кенелі та Маріо Б’яджи опублікували «Hate Crime Statistics Act». Правники Джеймс Джейкобс та Кімберлі Поттер у своїй книзі «Hate crime: Criminal Law and Identity Politics» («Злочини Ненависті: Кримінальне Законодавство та Особистісна Політика») запевняють у необхідності ввести в офіційний оборот новий термін та використовувати його у якості окремої графи у статистиці злочинів. Термін «Hate crime» одразу підхоплюється пресою та багаточисленними правозахисними організаціями і вже з кінця 80-х використовується правоохоронними органами США у офіційних документах. Так, у 1992 році ФБР вперше публікує щорічник «Статистика злочинів ненависті», де інформація за схожими злочинами, що зібрана різними правоохоронними органами США, зводиться воєдино. У 1999 році Сенат США приймає особливий Закон про попередження злочинів ненависті, за яким всі подібні злочини автоматично потрапляють під федеральну юрисдикцію, так як представляють особливу загрозу США. В першу чергу кримінально караними визначались злочини за мотивами расизму, антисемітизму та гомофобії [1].

Я. Глинський визначає «злочини ненависті» як соціальний і правовий конструкт, заручаючись твердженнями з цього приводу Джейкобса і Поттера. У вищезгаданій книзі вони підкреслюють, що такі злочини – це, перш за все, злочини, породжені упередженнями, забобонами (bias, prejudice) по відношенню до осіб іншої раси, національності, релігії, сексуальної орієнтації тощо. Н. Холл також відносить «злочини ненависті» до соціальних конструктів. Він відмічає складність всіх визначень злочинності загалом і злочинів ненависті особливо. У своїй монографії Н. Холл наводить чимало визначень «Hate crime» різними вченими, а також ряд нормативних визначень, ретельно зупиняється на аналізі складових даного поняття: ненависть, упередження, забобони, дискримінація тощо. Найпростіше визначення «злочинів ненависті», за Холлом, – це кримінальна дія, що вмотивована, принаймні, груповою приналежністю жертви; у іншому визначенні він вказує на ознаку насилля, яке спрямоване у відношенні до груп осіб, які в цілому не схвалюються більшістю суспільства, які відчувають дискримінацію у різних сферах діяльності [1].

Не дивлячись на те, що зміст даного злочину зрозумілий, у США й досі не існує чіткого визначення даного явища. В результаті цього, законодавство різних штатів по-різному його трактують. Наприклад, в 21 штаті «злочинами ненависті» вважаються злочини, скоєні також по відношенню до інвалідів та психічно хворих людей. У 22 штатах – злочини, скоєні проти осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації. В 3 штатах до «злочинів ненависті» відносять злочини, скоєні також за політичними мотивами. Ще у 1998 році Джейкобс і Поттер при перевиданні своєї прославленої книги відмітили розмитість даного терміну. Тож, можна говорити, що це поняття ще не стале, і по-різному трактується не лише законодавцями, а й вченими.

Українське законодавство та міжнародні правові документи, ратифіковані Україною – це повноцінний інструмент для протистояння проявам ксенофобії та дискримінації. Ст. 21 Конституції України відмічає, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. У ст. 24 зазначається також, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Саме тому, у ст. 161 Кримінального кодексу України кримінально караними, а отже такими, що становлять найбільшу небезпеку для людини і суспільства, визнаються злочини, пов’язані з порушенням рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії. Отже, у чинному українському законодавстві під «злочинами ненависті» розуміють умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. При цьому, особливо кваліфікуючими ознаками є вчинення таких дій, якщо вони поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також їх вчинення службовою особою; вчинення їх групою осіб, або якщо такі дії спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки.

Під діями, спрямованими на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті треба розуміти будь-які дії (публічні виступи, розповсюдження матеріалів у ЗМІ, їх поширення через комунікаційні мережі тощо), якими винний висловлює своє явно негативне ставлення, огиду, неприязнь, ворожість до певних етнічних, расових чи релігійних груп з метою викликати у багатьох осіб такі ж почуття і ставлення до таких груп, до їх побуту, способу життя, культури, звичаїв тощо. При цьому не має значення, чи вдалося досягнути винному своєї мети. Пряме чи непряме обмеження прав громадян стосується будь-яких прав громадян, якими вони наділені Конституцією України та Законами України.

Варто також відмітити, що вчинення передбачених ст. 161 дій може діставати вияв і у одночасному вчиненні дій, передбачених іншими статтями КК (наприклад, 157, 162, 163, 175, 179, 180 тощо). За наявності у діях особи ознак інших складів злочинів, з якими поєднується (в яких дістає вияв) вчинення дій, передбачених ст. 161, вони підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів – за ст. 161 та іншою відповідною статтею [5, 452].

Тим не менш, достатньо широко відомо, що справи, які порушуються за ознаками ст. 161 КК України, рідко застосовуються судами і, як правило, або не доходять до судового розгляду, або покарання призначається умовно, або взагалі кваліфікація змінюється на іншу статтю. Тим паче, якщо є ознаки інших злочинів, то дії винних найчастіше кваліфікують за статтями «не ксенофобського» змісту (найчастіше як хуліганство). Часто кримінальні справи не порушуються чи згодом припиняються навіть при наявності достатніх умов, коли слідчий не уявляє, які мають бути основні напрями розслідування та які джерела можуть бути використані для отримання необхідної додаткової інформації.

Отже, віднесення тих чи інших порушень рівності людей за расовими, етнічними, релігійними тощо ознаками до категорії злочинів є неодмінною, але недостатньою умовою можливості реально здійснювати кримінальне розслідування за кожним фактом такої дії. Очевидно, що необхідне і методичне забезпечення такої діяльності. Найважче в таких випадках довести умисність дій правопорушника. Таким чином, термін «Hate crime», придуманий для визначення кримінальних дій, сфокусований скоріш на психології злочинів, чим на власне кримінальних діях. В такому випадку необхідно зосередитись на суб’єктивній стороні злочину, де мотив і мета є обов’язковими ознаками. Можна сказати, що мотивація у вигляді «презумпції винуватості», неприязні, ворожості чи порочності за вказаними ознаками існує в основі всіх протиправних дій, які безпосередньо відносяться до «злочинів ненависті». Метою, відповідно, є розпалити національну, расову чи релігійну ворожнечу, принизити національну честь і гідність, образити почуття громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями [5, 452].

Але нам здається, що така трактовка КК дещо обмежена, не враховує усіх критеріїв, за якими чиняться злочини даної категорії. Так, наприклад, Європейська комісія проти расизму та нетерпимості (ЄКРН) у своїй третій доповіді по Україні (Strasbourg, 12 лютого 2008) також зазначає, що до підстав для захисту людської гідності і почуттів не були включені раса, колір шкіри, етнічне походження і мова.

Звісно, суб’єктивна сторона є центральним компонентом для даної групи злочинів, але також важливо встановити не лише зазначений мотив, а й виявити, дослідити та довести закономірний зв’язок між мотивом, суб’єктивною діяльністю винного, об’єктом посягань, діями злочинця та наслідками, які наступили.

Представляється, що можна виділити наступні компоненти, обов’язково присутні при скоєнні «злочинів ненависті»: 1) соціальний та світоглядний контекст події – об’єктивна та суб’єктивна соціальна дискомфортність та вибраний спосіб її інтерпретації; 2) створення мотивації для дискримінації громадян у вигляді «презумпції винуватості» на основі реальної чи уявної наявності відповідних ознак; 3) визначення способу «очищення» соціальної системи від визнаних шкідливими елементів в особі людей, що належать до відповідної групи (етнічної, расової, релігійної тощо); 4) здійснення дій, спрямованих на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, витіснення об’єкту з соціального середовища певного рівня, дискримінацію особи (групи) або, навпаки, надання привілеїв, нанесення матеріальної, фізичної чи моральної шкоди, або погроза вчинити такі дії [4,11].

У якості висновку хотілось би відмітити: особлива суспільна небезпека ксенофобії та «злочинів ненависті» обумовлена ще й тим, що окремі дії при певних об’єктивних та суб’єктивних факторах можуть достатньо швидко перерости в більш тяжкі злочини, які посягають на суспільну безпеку (масові безлади, вандалізм, екстремізм, тероризм та ін.), на основи конституційного строю та безпеку держави в цілому (збройні конфлікти, насильний захват влади та ін.). Не випадково ЄКРН неодноразово якомога скоріше рекомендувала Україні посилити кримінальну відповідальність при скоєнні злочинів даного виду, а також внести поправки до ст. 161 КК, особливо у зв’язку зі збільшенням числа нападів расистського характеру, вчинених скінхедами на іноземців, включаючи африканців, азіатів, шукачів притулку і біженців, а також вихідців із Середнього Сходу, Кавказу або представників єврейської громади. Тому не можна «заплющувати очі» та робити вигляд, що такі злочини Україні непритаманні (існують поодинокі випадки покарань, які, в основному, стосуються резонансних справ). Також, попри вдосконалення законодавства, необхідно розробити теоретично обумовлені та практично значимі рекомендації для розкриття та розслідування «злочинів ненависті», які дадуть змогу точно встановити, що представляють собою такі злочини.

Горбачова О.В.,

науковий співробіник НДЛ соціальної та психологічної роботи в ОВС Харківського національного університету внутрішніх справ

Література:

1. Гилинский Я. «Преступления ненависти»: история, теория, реальность. Журнальный клуб „Интелрос” №25

2. Конституція України (зі змінами та доповненнями). Відомості Верховної Ради, 1996, N 30, ст. 141.

3. Кримінальний кодекс України (зі змінами та доповненнями). Відомості Верховної Ради, 2001, N 25-26, ст.131

4. Методика расследования преступлений, совершаемых на почве национальной или расовой вражды или ненависти / А. Я. Винников, Н. М. Гиренко, О. Н. Коршунова, А. В. Леухин, Е. Б. Серова; Под общ. ред. О. Н. Коршуновой. СПб., 2002. – 92 с.

5. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України (2-е вид., перероб. та доп.)/ За заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. – К.: Дакор, 2008. – 1428с.

6. Штемберг А.С. Ксенофобия. Размышления холодного философа «ЭНЕРГИЯ», 2001, №12.

Дивись також:

Науково-практична конференція «Проблеми дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України». Висновки та рекомендації

Расизм та ксенофобія в Україні – нові виклики у сфері захисту прав людини

Расизм і злочини на ґрунті ксенофобії не були характерними для українського суспільства досить тривалий час. Один з перших резонансних проявів ксенофобії в Україні датується липнем 2001 р., коли біженця з Руанди було забито на смерть поблизу його помешкання у Вінниці, що викликало офіційну стурбованість Верховного Комісару ООН з питань біженців. Цей випадок за часом співпадає із загальним поширенням злочинів, вчинених на ґрунті расової та релігійної ворожнечі, що стали відчутною проблемою у країнах постіндустріальної Європи через невирішеність питань у сфері міграційної та національно-культурної політики.

Щодо України, то починаючи з середини 2002 року у нашому суспільстві спостерігалося підвищення рівня ізоляціонізму та ксенофобії, які супроводжувалися зростанням кількості публікацій з ксенофобськими відтінками. Результати соціологічних досліджень також вказували на зниження за роки незалежності питомої ваги психологічно відкритих та схильних до національної толерантності людей більше, ніж у 3,5 рази. На думку окремих дослідників, практично половину населення у 2003 році складали громадяни з ізоляціоністськими настроями, а кількість носіїв ксенофобських настроїв виросла більше, ніж учетверо [1, С.17-20.]. У той же час експерти Держдепартаменту США оцінювали рівень ксенофобії в Україні як такий, що не перевищує її рівень в інших посттоталітарних країнах. Хоча випадки ксенофобії відносно росіян, євреїв, кримських татар, ромів та іммігрантів з Кавказу, Азії та Африки були достатньо частими, американські спостерігачі вважали ситуацію в Україні менш загрозливою на відміну від Росії, Румунії, Польщі, Угорщині, Словаччині. Можливо, це було обумовлено тим, що більшість випадків не носила насильницького характеру, обмежуючись словесними образами, малюванням антисемітських граффіті та досить рідко – актами вандалізму на кладовищах.

Більш загрозливі результати ескалації ксенофобських настроїв стали помітними в Україні після 2005 року, коли групи так званих скінхедів («бритоголових») виокремилися із лав футбольних фанатів на окрему течію. З’явившись наприкінці 60-х років ХХ століття у Великобританії, рух перших бритоголових спочатку мав суто класовий характер, об’єднуючи робітничу молодь, в тому числі й темношкіру, під гаслом «Fight fог уоuг сlass, nоt foг уоuг rасе!» (Борися за свій клас, а не за расу!). Згодом скінхеди перейняли нацистську символіку й ідеологію та поширили свій рух на Європу, Америку, Австралію. У сусідній Росії «бритоголові» з’явилися наприкінці 1990-х років, швидко оформившись за фінансової підтримки ультраправих політичних сил на організований неонацистський рух.

На українському просторі найбільш активними та агресивними вважаються ультраправі групи з числа так званого руху «Біла Влада-Скінхед Спектрум» (White Power – Skinhead Spektrum), українська філія світової екстремістської мережі «Кров і Честь» (Blood & Honour), воєнізована неонацистська секта «Світова Церква Творця Рутенія» (World Church of the Creator Ruthenia, WCOTC). Їх об’єднує загальна ідеологія расизму та націоналізму, яка діє на принципах установлення переваги над особами інших рас та національностей. Найбільш чисельні групи скінхедів були зафіксовані у містах Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Львові, Севастополі, Чернігові та Автономній Республіці Крим. Якщо у Росії масштаб скінхедівського руху обчислюється десятками тисяч осіб, то в Україні, за попередніми даними МВС України, сьогодні їх налічується не менше 500 осіб віком від 14 до 27 років, об’єднаних у групи чисельністю від 20 до 50 осіб без чіткої структури та організаційної побудови.

Саме з 2005 року у Львові та Харкові стають регулярними закриті фестивалі неонацистських музичних гуртів з України та Росії, організовані неофіційною Українською націонал-трудовою партією з піснями відверто расистського характеру. Організація «Патріот України», яка протягом 2007 року провела серію маршів зі смолоскипами у Києві та Харкові, використовуючи ксенофобські та расистські гасла, регулярно організує для активістів руху так звані воєнізовані «вишколи» на покинутих промислових об’єктах, у лісових таборах, туристичних базах. В Інтернет-мережі постійно діють не менше 30 веб-сайтів неонацистського та націоналістичного характеру (Радикальний Український Націоналізм, Сайт справжніх патріотів, Nachtigall, Blood&Honour Ukraine тощо).

У засобах масової інформації набуває сталості тенденція до оперування такими термінами як «кавказька мафія», «злочини осіб циганської національності», «азіатські злочинні угрупування». Такі вислови є не тільки некоректними та неприпустимими, але й часто призводять до спекуляцій з боку радикально налаштованих прибічників неонацистського та націоналістичного кшталту.

Одночасно статистичні дані МВС України зафіксували чітку тенденцію до зростання злочинів, вчинених стосовно іноземців: упродовж п’яти останніх років кількість протиправних посягань, унаслідок яких постраждали громадяни іноземних держав, збільшилася вдвічі – з 604 у 2002 році до 1178 у 2007 році. Переважну більшість злочинів учинено відносно громадян держав-учасниць СНД (63,5 %), стосовно ж іноземців з інших країн – відповідно 36,4 %. Найбільш напружена обстановка в зазначеному напрямку спостерігається в АР Крим, місті Києві, Одеській, Донецькій, Львівській та Харківській областях.

Проте наведені цифри, на жаль, не відображають частки злочинів, вчинених виключно з мотивів расової та релігійної ворожнечі. Хоча рівень розкриття злочинів, що вчиняються стосовно іноземних громадян, становить 84% проти 59,1% у середньому по державі, проте протягом 2005-2007 років було порушено лише 7 кримінальних справ за ст. 161 КК України (Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії). Вочевидь, що ця цифра не відображає реальної картини, оскільки за оцінками незалежних експертів, кількість злочинів, вчинених на ґрунті расизму та ксенофобії, є не меншою 190 на рік. Зазвичай це насильницькі злочини, вчинювані організованими групами молодих людей, які належать до груп скінхедів та неофашистів і спрямовані, перш за все, проти іноземних студентів, шукачів притулку, біженців та іммігрантів, бізнесменів, дипломатів, а також проти членів сімей персоналу ООН, які є часто є вихідцями з країн Африки, Азії, Середнього Сходу, Кавказу або представниками помітних груп меншин країн Заходу [2, С.32]. Саме тому досить актуальним є питання – скільки взагалі вчинюється злочинів саме за расовими мотивами? Які реальні масштаби нової кримінальної загрози?

Вирішення цих питань полягає передусім у площині зниження високої природної латентності цих злочинів, адже більшість іноземців у випадку нападів з боку «скінхедів» практично не звертаються до правоохоронних органів. Невідомою є також реальна кількість злочинів, вчинених стосовно нелегальних мігрантів. Підходи, існуючі у країнах західної демократії – імміграційна амністія, суспільно-орієнтована робота поліції (community policing), відновлююче правосуддя (restorative justice)) – надають можливості для вирішення означеної проблеми, однак поки що за різними причинами є неприйнятними для вітчизняної системи роботи з іммігрантами.

Вкрай необхідним вважається також удосконалення національного законодавства з метою запровадження більш широкого кола підстав для притягнення до кримінальної та адміністративної відповідальності осіб, винних у вчиненні злочинів, спрямованих на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі. Досвід європейських країн дає підстави вважати, що розгалужена система правових приписів знижує ризик зростання такого роду злочинів, проте цей досвід потребує на ґрунтовну роботу вітчизняних законодавців щодо його адаптації [3, C.37-39].

Необхідність державної політики у розробці превентивних заходів протидії сучасним формам расизму було закріплено рішенням №4/03 Маастрихтської зустрічі міністрів іноземних справ 55 країн у грудні 2003 року, яке визнало за необхідне для країн ОБСЄ заохочувати толерантність та боротися із дискримінацією, у тому числі з усіма проявами агресивного націоналізму, расизму, шовінізму, ксенофобії, антисемітизму та екстремізму [4]. Проте в Україні, як констатує більшість фахівців, у цьому напрямку робиться поки що замало.

Досить симптоматичний є той факт, що до 2007 року жоден правоохоронний орган держави, за винятком МВС України, не вважав за необхідне визнавати про існування екстремістських угрупувань ультраправого нахилу в Україні. У травні минулого року МВС України не тільки першим заявило про загрозу поширення расизму і ксенофобії у суспільстві, але й розробило власний і поки що єдиний у державі план заходів протидії цьому явищу. Органи внутрішніх справ також звернулися за підтримкою та співпрацею до недержавних організацій та органів державної виконавчої влади, ініціювали перед Урядом України створення міжвідомчої робочої групи з протидії ксенофобії та расизму.

МВС України були запропоновані такі спільні заходи, як надання правової допомоги жертвам проявів ксенофобії та дискримінації; здійснення експертизи національного законодавства щодо боротьби з проявами дискримінації та ксенофобії; розробка пропозицій щодо вдосконалення нормативно-правової бази з метою протидії правопорушенням, що мають расове підґрунтя; вдосконалення механізмів реагування на використання засобами масової інформації ксенофобських штампів та висловів; розробка відповідних навчальних програм.

Результати діяльності у цьому напрямку підтвердили, що расизм та ксенофобія, хоча й не набули в Україні масштабу соціального явища, проте мають значний криміногенний потенціал в силу таких чинників, як тривала політична нестабільність, низький рівень достатку населення, активність нелегальної міграції. Одночасно, враховуючи комплексний характер цієї нової для нашого суспільства кримінальної загрози, слід констатувати, що органи внутрішніх справ може виконувати функцію протидії расизму у досить обмеженій формі, як це й витікає зі статусу та можливостей воєнізованого, примусово-виконавчого органу державного управління. З оглядом на це постає нагальна потреба у скоординованій превентивній діяльності усіх органів державної влади та громадянського суспільства.

О.А. Мартиненко,

доктор юридичних наук, начальник управління з моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС – помічник міністра внутрішніх справ

Список літератури

1. Паніна Н. Неподолана дистанція. /Критика, №7-8, 2003. – с.17-20.

2. Європейська комісія проти расизму та нетерпимості. Третя доповідь по Україні. Страсбург: CRI(2008)4, 2008.

3. Fight against Hate crimes in the OSCE region. ODIHR OSCE, 2006.

Document of the Ministerial Council, Maastricht 2003: Decision No.4/03 on Tolerance and Non-discrimination, MC.DEC/4/03, 2 December 2003.

Втаємничувана „відкритість”, або як голова тюремного відомства Кощинець програв суд

Адміністративний суд Донецької області визнав неправомірним ненадання головою Державного департаменту з питань виконання покарань Кощинцем В.В. у встановлений законом термін запитуваної громадською організацією “Донецький Меморіал” інформації щодо показників смертності в установах системи. Система дійсно стає відкритою, але – через суд.

Показник смертності в установах виконання покарань, як і показник захворюваності на туберкульоз, є одними з показників, які відображають умови утримання ув’язнених, а їх динаміка свідчить про ефективність дій персоналу систем у надання медичних послуг в’язням, що хворіють. Останнім часом керівництво Департаменту заявляє про певні успіхи у надання медичних послуг та зниження смертності.

Так, на критичні зауваження Доповіді міжвідомчої комісії щодо захворюваності та смертності в установах Департаменту, у документі Департаменту надається оптимістична інформація:
„Завдяки виваженій та послідовній роботі щодо медико-санітарного забезпечення осіб, позбавлених волі, кількість померлих в установах Департаменту за останні 5 років вдалося зменшити майже на 25% (2003 рік — 957 померлих; 2006 рік – 716 померлих). У поточному році також присутня позитивна динаміка (за 9 місяців 2007 року в установах ДКВС померло 544 особи, що на 25 осіб менше, ніж за аналогічний період 2006 року”.

Й у листі п. Є. Захарову з приводу вручення анти премії „Будяк року” п. Кощинець стверджує:
“Показник смертності у порівнянні з аналогічним періодом минулого року в установах виконання покарань зменшився на 7%, в слідчих ізоляторах – на 12%.
У 2005 році в порівнянні з 2004 роком захворюваність на туберкульоз в установах виконання покарань зменшилась на 14%”.

За даними „Донецького Меморіалу” смертність в усіх установах Департаменту в розрахунку на 1 тис. ув’язнених з 2003 року навпаки – зросла. Вона становила 4,3 у 2003 та 5,08 у 2005 році, у 2007 – 4,87. Аби з’ясувати ці розбіжності, керівник громадської правозахисної організації „Донецький Меморіал” О.Букалов вирішив дізнатися про процедуру обчислення Департаментом показників смертності та захворюваності на туберкульоз. Для цього звернувся 26 листопада 2007 року з відповідним інформаційним запитом до голови відомства Кощинця В.В. Запит було надіслано відповідно до ст. 40 Конституції України та до норм Закону України “Про інформацію”.

Відповідь на запит протягом двох місяців так і не надійшла. Цей факт зайвий раз свідчить про щирість та справжність численних запевнень керівництва про співробітництво з правозахисними організаціями, про начебто відкритість системи.
У зв’язку з ненаданням відповіді у визначений законом строк, що вже само по собі є порушенням вимог закону України „Про інформацію”, О.Букалов повторно звернувся до Голови департаменту листом від 23 січня 2008 р., в якому відзначив факт ненадання відповіді та наполегливо просив надати запитувану інформацію.

В отриманій відповіді від 6 лютого 2008 року за підписом начальнику управління Живаго С.Б. повідомляється, що „при проведенні розрахунків показників смертності, захворюваності на туберкульоз нами використовуються методики, рекомендовані кафедрою соціальної гігієни…”, Натомість запрошуваної інформації у відповіді не було, тобто відповідь по суті питань була відсутня. Оскільки зазначений лист не містить запитуваної інформації, він не може вважатися змістовною відповіддю на запит.

Важливо зазначити, що надісланий у лютому лист був фактично першою відповіддю на запит від 26 листопада.

Керівник „Донецького Меморіалу” втретє звернувся до Департаменту, направивши 16 лютого 2008 р. листа і голові відомства, і п. Живаго, в якому зазначав, що „ненаданням відповіді порушено вимоги ст. 40 Конституції України, а також ст. 29 Закону України „Про інформацію”, якою забороняється обмеження права доступу до відкритої інформації, а також ст. 32 цього закону, яка проголошує обов’язковість надання інформації”.

В листі відмічалося, що ненаданням змістовної відповіді також порушена ст. 33 цього Закону, яка вимагає протягом 10 днів письмово повідомити про намір дати інформацію або відмовити у цьому, і не пізніше, ніж у місячний термін, тобто до кінця грудня 2007 року, голова Департаменту був зобов’язаний надати змістовну відповідь. До того ж ненадання відповіді порушує вимоги ст.. 19 Закону України „Про демократичний цивільний контроль над воєнною організацією та правоохоронними органами держави”, яка гарантує можливість отримувати інформацію про діяльність правоохоронних органів.

О.Букалов підкреслював, що у факті ненадання відповіді по суті питань містяться також ознаки правопорушення, передбаченого п. г ст. 5 Закону України „Про боротьбу з корупцією”, яка передбачає, що „державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права…. відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію.”

Натомість пропозиція надіслати відповідь не пізніше 27 лютого знову була головою Департаменту проігнорована.
Саме тому наступним кроком керівника правозахисної організації стало звернення до окружного адміністративного суду Донецької області з позовом на неправомірне ненадання інформації головою департаменту Кощинцем В.В. Водночас було направлено звернення до Генеральної прокуратури про порушення вимог законодавства головою відомства.

В своєму позові до суду керівник громадської організації зокрема зазначав, що „голова Департаменту з питань виконання покарань без достатніх на то підстав обмежив моє право на отримання інформації, яка є до того ж суспільно важливою та безпосередньо стосується питань дотримання прав людини в установах кримінально-виконавчої системи. Це моє право гарантоване чч.1, 2 ст.34 Конституції України, ч.1 ст.9, чч.1, 2, 7 ст. 10, чч.2, 3 ст.32 Закону України “Про інформацію”. Крім того, відповіді мені була надані з порушенням термінів, встановлених ст..33 Закону України „Про інформацію”. Таким чином моє конституційне право на отримання інформації, передбачене ст. 40 Конституції України, є порушеним.

Порушення вимог Конституції України та чинного законодавства з боку голови Департаменту з питань виконання покарань відбувається не вперше і свідчить, на мій погляд, про зневагу до закону, принижує мою гідність, змушуючи отримувати будь-яку потрібну інформацію шляхом звернення до суду, я зазнаю суттєвої моральної шкоди.”

Позивач звертався до суду і просив
– „визнати, що направлення відповіді на інформаційний запит було здійснено з порушенням термінів, встановлених Законом.
– визнати ненадання головою Державного департаменту з питань виконання покарань Кощинцем В.В. у встановлений законом термін запитуваної інформації неправомірним”.

Окружний Адміністративний суд Донецької області розглянув позов 10 червня.
Але з моменту подання позову відбулися доволі цікаві події. Ще 6 березня начальник медичного управління департаменту п. С.Живаго вдруге повідомляв, якими вони користуються методиками, не надаючи відповіді по суті. А вже 14 березня перший заступник голови департаменту надіслав листа із запитуваною інформацією. Потім прислав листа з повідомленням про службове розслідування в департаменті причин, з яких відповідь була надана несвоєчасно. Але вся ця метушня почалася лише тому, що Генеральна прокуратура поцікавилась порушеннями чинного законодавства. Цей алгоритм Департаментом застосовано не вперше. Коли минулого року п. Кощинець В. видав вказівку, яка регламентувала доступ громадськості до установ лише два дні на тиждень – у вихідні, „Донецький Меморіал” звернувся до голови відомства з пропозицією скасувати незаконну вказівку. Голова відмовився, бо його вказівка видана „для впорядкування візитів громадськості”. Тільки після звернення „Донецького Меморіалу” до Генпрокуратури, яка визнала цю вказівку незаконною, вона була скасована.

Схожа ситуація була з ігноруванням керівниками територіальних органів Департаменту вимог Закону України „Про інформацію” і ненаданням ними відповідей на запити. На звернення „Донецького Меморіалу” щодо порушень законодавства високо посадовцями відомства п. Кощинець не реагував. Аж допоки громадською організацією не було надіслано листа до Генпрокуратури та до Міністра юстиції. Отримавши з Мін’юсту листа 23 березня 2007 року, п. Кощинець того ж дня видав вказівку, в якій вимагав від підлеглих:

„- забезпечити неухильне дотримання вимог законодавства про інформацію при інформуванні громадян та громадських організацій про діяльність органів та установ виконання покарань, зокрема при наданні інформації за запитами;
– вжити заходів щодо належного опрацювання звернень і запитів та надання обґрунтованих відповідей у встановлені законодавством строки.”

Проте вже у грудні того ж року ця вказівка була порушена самим п. Кощинцем.

Але повернемось до суду. В суді представник голови відомства повідомила, що в Департаменті було проведено службове розслідування, виявлені працівники, начебто винні у несвоєчасному наданні інформації за запитом. Тому причин для визнання дій голови Департаменту протиправними вже немає.

Натомість позивач зауважив, що п. Кощинець В. як голова Департаменту тричі отримував листи від „Донецького Меморіалу” з проханням надати інформацію. Він був поінформований, що ані на перший, ані на другий лист змістовної відповіді не було надано його підлеглими. Більше того, зрештою відповідь на запит була надана не тому, що хтось з працівників відомства порушив закон, а голова відомства вирішив виправити помилку підлеглого та розпорядився надати інформацію. Ні! Змістовна відповідь була надана тільки після звернення до Департаменту з Генеральної прокуратури.

Цим фактом підтверджується, що пан Кощинець не вважає за потрібне відповідати громадській організації, навіть якщо цього вимагає закон та його власні вказівки. Тільки звернення Генпрокуратури має для нього значення, і саме на це звернення він змушений реагувати. При цьому стають винними працівники, які з його ж відома не надавали інформацію. Та це вже дрібниці для поважного керівника. Але саме з цих обставин, на думку позивача, саме він повною мірою відповідальний за несвоєчасне надання інформації.

Суд зважив на всі обставини, взяв до уваги всі повідомлені позивачем та представником відповідача аргументи і визнав неправомірним ненадання головою Державного департаменту з питань виконання покарань Кощинцем В.В. у встановлений законом термін запитуваної інформації.

Навряд чи п. Кощинець погодиться з таким рішенням суду, бо воно суперечить його численним запевненням про співпрацю з громадськістю, про відкритість системи, про створення пенітенціарної системи європейського зразка.
Натомість, як виявилось, у житті голова відомства практикує зовсім не європейські стандарти ставлення до громадськості, та й до своїх обов’язків також.

Тортури за ґратами. Наскільки поширена практика катувань в місцях позбавлення волі?

В українських тюрмах масово і систематично знущаються над ув’язненими. Такі відомості з колоній отримують українські правозахисники мало не щодня. Одне з нещодавніх повідомлень прийшло з Харківщини, де близько сорока в’язнів покалічили себе, протестуючи в такий спосіб проти умов утримання та жорстокого поводження з боку адміністрації. Водночас у Державному департаменті з питань виконання покарань стверджують, що застосовують до в’язів законні методи і лише наводять лад в установах.

Катування чи «виховна робота»?

Як стверджують вітчизняні правозахисники, тортури відчувають на собі 90% ув’язнених, Дев’яносто відсотків відомостей про катування ув’язнених правозахисники отримують нелегальним шляхом, каже координатор Вінницької правозахисної групи Дмитро Гройсман. Він переконаний, що повідомлення про катування й жорстоке поводження на території українських пенітенціарних установ — це правда. Однак, це лише третина фактів. На думку правозахисника, проблема полягає в тому, що в Україні не існує незалежного від повністю корумпованої Прокуратури і тотально корумпованого Департаменту з питань виконання покарань системи контролю за дотриманням прав людини в пенітенціарних установах.

Олександра Рафальського затримали вісім років тому за підозрою в скоєнні вбивства. Щоб отримати свідчення, його почали бити. «Змочували всі частини тіла, підключали струм, тілесні пошкодження були по всьому тілу», — говорить мати обвинуваченого Тамара Рафальська

У Державному департаменті з питань виконання покарань спростовують факти масового побиття засуджених, а більшість звинувачень на адресу адміністрацій колоній вважають безпідставними. Микола Ільтяй, виконувач обов’язків голови департаменту, називає це провокацією. «Це робота з розхитування установ покарання, фінансується з бандитського «общака», залучаються ЗМІ, правозахисники. Ми не збираємося схиляти перед тим голову, хоч деякі помилки є у виховній роботі. Я вважаю, що має бути адекватна виховна робота. Тих, хто не розуміє, треба карати».

Державний департамент з питань виконання покарань нині є автономною структурою з окремим статусом, на яке не може впливати навіть уряд, розповідає Олександр Беца, голова громадської ради з питань дотримання прав людини в установах виконання покарань при Міністерстві юстиції. Кілька років тому, виконуючи зобов’язання перед Радою Європи, Україна вивела департамент з підпорядкування МВС, проте і досі не передала його до Мін’юсту.

У 2005 році в Європейському суді з прав людини харків’янин Олексій Афанасьєв вперше в історії України виграв справу за фактом катувань і жорстокого поводження. Суд зобов’язав державу виплатити йому шість з половиною тисяч євро. Проте правоохоронці, які збиткувалися з чоловіка і досі не покарані, стверджує його адвокат Аркадій Бущенко. Адже Прокуратура неохоче розслідує такі справи.

Досудове побиття

Побиття і катування поширені не лише у колоніях, вони починаються ще з місць попереднього ув’язнення — в ізоляторах тимчасового утримання і приймальниках-розподільниках, кажуть правозахисники. Там піддають тортурам, щоб вибити зізнання, як це сталося з мешканцем Вінницької області Михайлом Бондарем. Його мати Катерина Михайлівна розповідає про знущання над сином: «Його трусило, у вухах кров. Вони його підвішували в наручниках, він так добу висів».

Зі співробітниками правоохоронних органів, а також пенітенціарних установ має працювати психолог, щоб зменшувати у них прояви агресії й жорстокості, вважає Тетяна Яблонська з Українсько-американського бюро захисту прав людини. До того ж, за її словами, так званий план розкриття злочинів змушує осіб у погонах застосовувати незаконні методи ведення слідства. «Я проводила моніторинг, опитала 1000 в’язнів. Майже 80% стверджували, що всі тортури були на рівні затримання й отримання явок з повинною. Мені відомі випадки, коли прокурор був присутній при таких катуваннях».

Поки в Україні не створена незалежна система контролю держави і суспільства за дотриманням прав людини у місцях позбавлення волі, проблема вирішена не буде, стверджують представники правозахисних організацій.