Діяльність міністерств, інших центральних та місцевих органів державної влади – відповідальних за виконання заходів Комплексної програми профілактики злочинності на 2001 – 2005 роки, була неефективною, а робота органів влади та управління спрямовувалася, переважно, на боротьбу з проявами злочинності, а не з її причинами, – такий висновок Колегії Рахункової палати, зроблений за результатами аудиту ефективності виконання Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки.

Перевірка показала, що виконання передбачених заходів не забезпечило досягнення в повному обсязі мети програми – забезпечення активної наступальної протидії злочинності та уповільнення темпів її зростання, поступове нарощування зусиль держави і громадськості, вдосконалення законодавства, засобів і методів запобігання та розкриття злочинів.

Встановлено, що бюджетні кошти, в загальній сумі 8651,9 млн. грн., за рахунок яких виконувалися відповідні заходи Програми, органами виконавчої влади використовувалися неефективно. Кошти платників податків розпорошувалися головними розпорядниками без визначення встановлених Програмою пріоритетів та формування окремої бюджетної програми. Внаслідок цього, не забезпечувався безпосередній зв’язок між виділенням бюджетних коштів та результатами їх використання. Головні розпорядники – виконавці Програми, не вживали заходів щодо планування спеціальних бюджетних призначень у проектах законів про Державний бюджет України на відповідний рік і, відповідно, не здійснювали окремий облік бюджетних коштів, спрямованих на реалізацію її заходів.

Координація виконання заходів Програми здійснювалася Урядом формально і неефективно. Внаслідок відсутності урядового контролю міністерствами, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади не були своєчасно розроблені та затверджені заходи щодо виконання Програми з урахуванням регіональних та галузевих особливостей. З 37 задіяних у виконанні Програми міністерств, відомств, установ та організацій, власні заходи щодо її реалізації розробили та затвердили лише 30 відс. виконавців і тільки в половині регіонів. Щорічна оцінка рівня виконання власних відомчих та місцевих програм здійснювалася тільки третиною виконавців.

Внаслідок цього, очікуваних результатів посилення профілактичного впливу на попередження злочинності Програмою не досягнуто.

Запроваджена Державним комітетом статистики України методологія збирання та поширення даних статистичних спостережень щодо динаміки і структури злочинності не забезпечує всебічної та об’єктивної оцінки реального її стану. Кількісні показники злочинності наводилися Держкомстатом у статистичному збірнику “Злочинність в Україні” в абсолютних цифрах, без ув’язки з чисельністю населення, тобто, без урахування демографічних процесів, що відбувалися в регіонах та державі, в цілому, протягом останніх п’яти років. Подібна методика істотно впливає на аналіз та оцінку реального стану злочинності в державі.

За словами Голови Рахункової палати Валентина Симоненка, – прорахунки та відсутність глибокого аналізу стану криміногенної та соціально-економічної ситуації в державі на стадії розробки Комплексної програми перетворили її з загальнодержавної, спрямованої на запровадження взаємоузгодженої, комплексної системи заходів ефективного вирішення загальнодержавних проблем у сфері профілактики злочинності, у план відомчої роботи органів виконавчої влади з виконання поточних функціональних завдань. Нова програма потребуватиме системної координації та планування заходів на загальнодержавному рівні.

Лише 44 заходи Комплексної програми (40 відс.) мали конкретну, практичну міжвідомчу спрямованість і відповідали основному принципу державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України – принципу дотримання загальнодержавних інтересів.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов’язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред’являється особі.

Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Право на суд покриває надзвичайно широке поле різноманітних категорій – воно стосується як інституційних та організаційних аспектів, так і особливостей здійснення окремих судових процедур. Своєрідним механізмом, який дозволяє розуміти, тлумачити та застосовувати Конвенцію є практика Європейського суду з прав людини (далі – Суд), яку він викладає у своїх рішеннях.

Враховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, Європейський суд у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

Так, у справі Delcourt v. Belgium Суд зазначив, що „у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення”.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що „стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права”.

Як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Практика Європейського суду щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 § 1, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.

Так, у справі „Трегубенко проти України” заявник скаржився, що остаточне і обов’язкове судове рішення, винесене на його користь, було скасовано в порядку нагляду, а також що судове провадження в його справі було несправедливим. Крім того, заявник скаржився, що йому було відмовлено у доступі до суду для визначення його цивільних прав.

Слід зазначити, що на час розгляду цієї справи глава 42 Цивільного процесуального кодексу України передбачала можливість перегляду остаточних і обов’язкових рішень суду в порядку нагляду.

Розглянувши обставини цієї справи, Суд зауважив, що, дозволяючи внесення протесту згідно з цим правилом, Верховний Суд України звів нанівець увесь судовий розгляд, що завершився прийняттям остаточного та обов’язкового рішення, і тому порушив принцип res judicata щодо рішення, яке, крім того, вже було частково виконано.

У своїй практиці Суд дотримується тієї думки, що це питання має розглядатися з урахуванням принципу юридичної визначеності, а не просто як втручання з боку виконавчої влади. Тому у вказаній справі Суд дійшов висновку, що, застосовувавши процедуру нагляду з метою скасування судового рішення, винесеного на користь заявника, Пленум Верховного Суду України порушив принцип юридичної визначеності та право заявника на доступ до суду, гарантоване статтею 6 § 1 Конвенції.

Аналогічного висновку щодо скасування остаточного судового рішення, Суд дійшов у справах „Науменко проти України”, „Полтораченко проти України” та „Тімотієвич проти України”. Суд визнав, що у згаданих справах, в яких мали місце скасування рішень, які набули статусу остаточних та мали обов’язковий характер, було порушено статтю 6 § 1 Конвенції.

Як свідчить практика звернень громадян зі скаргами до Європейського суду, поняття „справедливий суд” може тлумачитись досить неоднозначно. Як правило особи, які не досягли у судовому провадженні бажаного результату, не завжди можуть уточнити, у чому конкретно полягала неповага з боку національних судів до їх права на справедливий суд. У багатьох випадках скарга на несправедливий судовий розгляд полягає у запереченні результату судового розгляду справи та тверджень щодо помилок стосовно фактів та права.

У зв’язку з цим слід нагадати позицію Суду, який зазначив, що згідно зі ст. 19 Конвенції, його функції полягають у забезпеченні Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї. Зокрема, питання помилок щодо фактів та права, які начебто були припущені національним судом, не належить до компетенції Суду доти, доки такі помилки не порушують прав та свобод, що захищаються Конвенцією (див. Garcia Ruiz v. Spain). Більше того, тоді як ст. 6 Конвенції гарантує право на справедливий суд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів чи способу їх оцінки. Це питання регулюється, головним чином, національними законодавством та судами. Суд нагадує, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов’язує суди аргументувати прийняті ними рішення, це не можна розуміти як вимогу надавати вичерпну відповідь на кожне питання, підняте стороною під час судового розгляду справи.

Так, у справі „Мельничук проти України” заявник скаржився на несправедливе рішення національних судів у його справі, посилаючись на національне законодавство. Суд, розглянувши матеріали, надані заявником, вирішив, що заявник не надав доказів щодо скарги про порушення у цій справі процесуальних гарантій, передбачених ст. 6 Конвенції і вирішив, що заява є очевидно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пп. 3 та 4 ст. 35 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі „Мельничук проти України”).

Наступною гарантією, що закріплена п. 1 статті 6 Конвенції є незалежність та безсторонність судової влади. Слід зазначити, що Європейським судом у багатьох справах було визначено принципи, за якими суд можна визначити як безсторонній.

Зокрема, у справі „Pullar v. United Kingdom” Суд вказав, що судова практика передбачає два критерії для встановлення безсторонності суду в сенсі п. 1 ст. 6 Конвенції. По-перше, потрібно встановити, що суд був суб`єктивно безсторонній, тобто жоден із його членів відкрито не проявляв упередженість та особисту зацікавленість. Особиста безсторонність презюмується доти, доки не буде доведено інше. По-друге, суд повинен бути об`єктивно безсторонній, тобто передбачається існування достатніх гарантій, щоб виключити будь-які сумніви щодо цього”.

Що стосується практики Суду у питаннях незалежності судової влади України, то вони були розглянуті Судом у справі “Совтрансавто-Холдинг проти України”. Рішення у цій справі створило прецедент, який має значний вплив на подальшу практику як українського судочинства, так і самого Європейського суду.

У цій справі заявник наполягав на тому, що незаконне збільшення частки капіталу в акціонерному товаристві мало наслідком втрату заявником контролю за діяльністю підприємства та його майном.

Заявник наголошував на тому, що його справа не була розглянута справедливо та протягом розумного строку незалежним і безстороннім судом. Він також скаржився на відсутність відкритого слухання при розгляді його справи.

У своєму рішенні Європейський суд проаналізував діяльність господарських судів України, у тому числі і Вищого господарського суду України, під час розгляду справи, у якій стороною виступало російське підприємство “Совтрансавто – Холдінг”, і констатував, що суди допустили порушення права юридичної особи на справедливий судовий розгляд справи, який мав також вплив на право власності заявника.

Так, Суд вкотре звернув увагу на процедуру внесення протесту як на таку, що не відповідає принципу юридичної визначеності. Також Суд висловив свою стурбованість щодо різних та часто суперечливих підходів до застосування та тлумачення внутрішнього законодавства українськими судовими органами. Врешті-решт, Суд звернув увагу на численні випадки втручання українських органів державної влади найвищого рівня в судове провадження в цій справі.

Суд дійшов висновку, що втручання, з огляду на його зміст та спосіб здійснення, було таким, що суперечило поняттю “безсторонній і незалежний суд” в сенсі статті 6 § 1 Конвенції.

Статтею 6 Конвенції також гарантується право на розгляд справи судом у “розумні строки”. Слід відмітити, що у своїй практиці Суд підходив до цієї проблеми дуже індивідуально. Разом із тим, були встановлені певні критерії, в світлі яких слід оцінювати тривалість провадження це: складність справи; поведінка заявника; дії відповідних органів. Ці питання аналізувались судом у справі “Странніков проти України”, де Суд дійшов висновку, що тривалість оскаржуваного процесу була надмірною та не відповідала вимозі „розумності строку”.

У вказаній справі заявник звернувся до суду з позовом про визнання його засновником підприємства-відповідача та відшкодування моральної шкоди. Судовий процес у справі було розпочато у травні 1995 року. Після розгляду усіх документів, які були йому надані, Суд дійшов висновку, що у справі загальна тривалість оскаржуваного процесу є надмірною та не відповідає вимозі „розумності строку”. Суд наголосив, що оскаржуваний процес закінчився 26 січня 2004 року, коли заявнику була виплачена заборгованість. Таким чином, провадження тривало близько 8 років та 8 місяців для 4 інстанцій (включаючи інстанції виконання), тобто близько 6 років та 4 місяців після визнання Україною права особи на подання індивідуальної заяви до Суду.

Справа „Науменко проти України” також розглядалась Судом на предмет „розумності строку” судового розгляду скарг заявниці, що стосувались отримання нею соціальних пільг та пенсії як ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС.

Суд, оцінюючи тривалість провадження у справі заявниці в світлі встановлених своєю практикою критеріїв, дійшов висновку, що поведінка заявниці протягом розгляду справи була належною. Також Суд зазначив, що провадження щодо отримання компенсації було наслідком зменшення розміру пенсії заявниці та позбавлення її пільг, наданих їй як ліквідатору наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. В світлі цих обставин та враховуючи складне фінансове становище заявниці та стан її здоров`я, розгляд справи мав для неї безсумнівно важливе значення. Суд наголосив на тому, що для заявниці було життєвою необхідністю вимагати скорішого вирішення її скарг.

Враховуючи тривалість провадження після 11 вересня 1997 року (5 років, 8 місяців і 1 день), Суд дійшов висновку, що при вирішенні справи заявниці мала місце необґрунтована затримка і у цій справі мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції у тому сенсі, що “цивільні права” заявниці були визначені з порушенням “розумного строку”.

Іншого висновку щодо тривалості провадження Суд дійшов у справі „Полтораченко проти України”, де заявник скаржився на невиправдано довгу тривалість провадження та несправедливість цього провадження через скасування за протестом голови Верховного суду АРК в порядку нагляду остаточного та обов’язкового рішення, винесеного на його користь.

Оцінюючи тривалість провадження у справі заявника в світлі встановлених своєю практикою критеріїв, Суд зазначив, що предмет судового розгляду не був особливо складним, але передбачав деякі складнощі щодо встановлення суми компенсації, яка підлягала виплаті заявнику. Проте Суд зазначив, що не дивлячись на відкладення справи та скасування в кінцевому порядку остаточного рішення, винесеного на користь заявника, провадження у цілому з безперервним судовим розглядом не перевищило три роки та два місяці. Тому Суд дійшов висновку, що тривалість сама собою не перевищувала таку, яка може вважатися “розумною”.

Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини щодо України можна зробити висновок, що причини порушення прав людини частіше за все полягають у недосконалому законодавстві нашої держави або в його практичному застосуванні державними органами та судовими інстанціями.

30 березня 2006 року набув чинності Закон України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”. Зазначений Закон встановлює обов’язкове здійснення юридичної експертизи всіх законопроектів, а також підзаконних нормативних актів, на які поширюється вимога державної реєстрації. Також Законом передбачено здійснення перевірки чинних законів і підзаконних актів на відповідність Конвенції та практиці Суду.

Важливо підкреслити, що відповідно до вказаного Закону суди України при розгляді справ повинні застосовувати Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Враховуючи практичні кроки України на шляху до утвердження верховенства права та останні позитивні тенденції в українському правовому полі, можна сподіватись, що застосування положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Суду з прав людини національними органами та судовими інстанціями дозволять у майбутньому уникати констатації Європейським судом порушення Україною положень Конвенції.

Ірена Коваль

Начальник відділу імплементації Конвенції
про захист прав і основних свобод людини
та законотворчої роботи
Національного бюро у справах дотримання
Конвенції про захист прав і основних
свобод людини

Ні для кого не є таємницею, що ситуація, яка склалась нині в кримінально-виконавчій системі, є досить складною. І події, що сталися нещодавно в Харківському СІЗО та Личаківській виправній колонії № 30, та пов’язані з масовим протестом ув’язнених за засуджених проти умов їх тримання, зайве тому підтвердження. Така ситуація породжена проблемами, які існують зараз в пенітенціарній системі, вирішення яких є одним із першочергових завдань держави, зокрема:

• умови тримання ув’язнених у слідчих ізоляторах та осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, не відповідають мінімальним міжнародним стандартам, а іноді навіть подібні до катувань;
• переповнення місць тримання ув’язнених та засуджених. Україна на сьогодні є однією з держав, що мають найвищі показники щодо кількості осіб, які тримаються в установах виконання покарань;
• зростання захворюваності серед ув’язнених та засуджених на туберкульоз, ВІЛ-інфекцію та інші епідемічні хвороби;
• недостатнє матеріально-технічне забезпечення установ виконання покарань, що ускладнюється неефективним використанням бюджетних коштів Державним департаментом України з питань виконання покарань (за висновками Рахункової палати);
• низька кваліфікація персоналу органів і установ виконання покарань.

Проблеми, що назріли в пенітенціарній системі та подальше поглиблення кризи у ній потребують вжиття з боку держави невідкладних заходів до їх вирішення.

Перший крок для цього вже здійснено.

Нагадаємо, що 17 травня цього року Уряд, виконуючи зобов’язання, взяті Україною при вступі до Ради Європи, прийняв рішення про спрямовування і координацію діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань через Міністра юстиції України.

Підґрунтям для такого рішення, є те, що політика держави у сфері виконання покарань повинна здійснюватись в одному контексті з правовою політикою та забезпеченням дотримання прав людини.

Міністерство юстиції, відповідно до свого Положення, є провідним органом в питаннях формування та реалізації державної правової політики. На Міністерство юстиції також покладається забезпечення у визначеній сфері дотримання прав і свобод людини і громадянина.

Крім того, Міністерство юстиції визначене головним розробником проектів законів, що подаються на розгляд Парламенту Президентом та Урядом у сфері прав людини, відносин між державою та громадянином, кримінально-правової політики. Тому, з метою здійснення послідовної гуманістичної політики у сфері виконання кримінальних покарань та її успішної реалізації, питаннями кримінальної та пенітенціарної політики має опікуватись один орган. Адже нелогічним було те, що формування кримінальної політики держави здійснював орган, що не мав жодного стосунку до її реалізації (Міністерство юстиції), а орган, що реалізував цю політику (Державний департамент України з питань виконання покарань) не мав повноважень її формувати.

Незважаючи на постійні спроби керівництва Державного департаменту України з питань виконання покарань призупинити вказане рішення Уряду та зберегти свою «автономність», що провокує нестабільність у системі, Міністерство юстиції здійснило певний обсяг робіт та напрацювало цілу низку важливих ініціатив, спрямованих на виправлення ситуації.

Так, Міністерством юстиції разом із Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права розробляється проект Концепції державної політики у сфері кримінальної юстиції. Ця Концепція, серед іншого, визначатиме і зміну пріоритетів держави у сфері кримінального та кримінально-процесуального права, зокрема, у частині приведення до європейських стандартів (наприклад щодо застосування взяття під варту, призначення позбавлення волі у виняткових випадках, запровадження інституту пробації тощо).

Не менш суттєвою є розробка Міністерством юстиції Плану невідкладних заходів з покращення ситуації у кримінально-виконавчій системі та Стратегії реформування кримінально-виконавчої системи, які передбачають здійснення заходів, направлених, зокрема, на забезпечення прав людини під час виконання покарань, а саме:

• перегляд державної політики України в галузі кримінальних покарань, декриміналізація діянь, що не становлять великої суспільної небезпеки, включення до кримінальних санкцій більш широкого спектру альтернативних покарань, не пов’язаних із позбавленням волі: штраф, громадські та виправні роботи тощо;
• забезпечення впровадження інституту пробації в Україні, що дозволить забезпечити широке застосування до злочинців альтернативних санкцій соціального спрямування;
• запровадження процедур примирення між обвинуваченим і потерпілим, що дасть змогу врегулювати проблемну ситуацію без втручання держави;
• запровадження диференційованого підходу до різних категорій засуджених, щоб забезпечити максимальну ізоляцію тих, які віддають перевагу протиправній лінії поведінки, від основної маси засуджених;
• створення, на доповнення до гарантованих законодавством, умов для надання засудженим додаткових платних побутових, медичних, оздоровчих та інших послуг;
• перегляд та визначення мінімальних норм витрат на утримання засуджених, які б відповідали міжнародним стандартам;
• створення достатньої кількості місць в установах виконання покарань для тримання засуджених осіб;
• розширення асортименту дозволених предметів індивідуального та колективного користування, оптимізація переліку товарів, заборонених до реалізації через торговельну мережу засудженим та ув’язненим;
• вдосконалення надання медичної допомоги засудженим та ув’язненим, створення системи діагностики та запобігання поширенню захворювання на туберкульоз, ВІЛ-інфекцію та інші епідемічні хвороби серед засуджених.

Це далеко не весь перелік заходів, що передбачається здійснити для виправлення кризової ситуації у пенітенціарній системи. Крім того, передбачається здійснення низки заходів, спрямованих на розвиток органів і установ виконання покарань, покращення соціального та матеріального забезпечення персоналу кримінально-виконавчої системи, підвищення рівня їх кваліфікації.

Ще одним важливим напрямком роботи Міністерства юстиції є удосконалення кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства.

Зокрема, Міністерством юстиції розроблено проекти законів України щодо внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Кримінально-виконавчого кодексів України.

Зміни до Кримінального кодексу України передбачають гуманізацію кримінального законодавства у тих випадках, де держава застосовує необґрунтовано жорстокі покарання, розширення можливості застосовувати альтернативні позбавленню волі покарання. Дуже часто покарання у вигляді позбавлення волі застосовується до особи, яка не заслуговує такого тяжкого покарання лише тому, що законодавець не передбачив іншого покарання.

Зміни до Кримінально-виконавчого кодексу мають на меті виправити ті недоліки законодавства, що призводять до порушення прав людини в пенітенціарній системі, та про які зазначається у звітах міжнародних організацій та вітчизняних правозахисних організацій. Діючий нині Кримінально-виконавчий кодекс України був прийнятий в 2003 році й набув чинності 1 січня 2004 року. Він містить ряд нових і прогресивних положень, однак у той же час в ньому залишилося багато норм, характерних для Виправно-трудового кодексу України, на зміну якого він прийшов, і таких, що не відповідають реаліям сьогодення.

Основними новелами, які пропонуються до кримінально-виконавчого законодавства, та які, на думку Міністерства юстиції, допоможуть створити належні умови відбування покарань є:

• зміна складової мети Кодексу, а саме – це здійснення кари й створення умов для виправлення, а також запобігання вчиненню нових злочинів;
• розширення повноважень щодо громадського контролю. Так, без спецдозволів допускаються на території установ виконання покарань члени Європейського Комітету із запобігання катувань та Голова та члени спостережних комісій. Крім того, таке право будуть мати Міністр юстиції України, а також за його дорученням посадові особи Міністерства юстиції України, його територіальних підрозділів;
• скасування тримання жінок у дільницях посиленого контролю;
• приведення розміру мінімальної жилої площі на засудженого у відповідність до європейських стандартів, а саме – 4 м², супроти діючого – 3 м²;
• збільшення кількості телефонних розмов. Замість однієї розмови на місяць – встановлюються розмови без обмежень;
• надання можливості виїзду за межі установи виконання покарань особам, які перебувають в установах мінімального режиму з полегшеними умовами тримання та особам засудженим до обмеження волі;
• виключено вимоги щодо обов’язковості праці засудженого;
• надання дозволу на отримання посилок без обмежень, а засудженим, що перебувають у колоніях з мінімальним рівнем безпеки – ще й на отримання кореспонденції без її перегляду;
• змінюються умови тримання для засуджених до довічного позбавлення волі;

Змінами до Кримінально-процесуального кодексу України встановлюються максимальні терміни тримання підсудного під вартою як запобіжний захід.

Міністерство юстиції провело широке обговорення цих пропозицій на початку червня із залученням науковців, практиків, громадянського суспільства.

Також Міністерством юстиції подана та 1 серпня цього року схвалена Урядом постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2008 роки”, яка розроблена з метою поліпшення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, зміцнення матеріальної бази органів та установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, підприємств, закладів охорони здоров’я і навчальних закладів Державної кримінально-виконавчої служби.

Основними напрямами виконання постанови є удосконалення системи організаційно-правового забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби; поліпшення умов тримання, медико-санітарного та побутового забезпечення засуджених та осіб, взятих під варту; зміцнення матеріально-технічної бази навчальних закладів, сприяння діяльності підприємств Державної кримінально-виконавчої служби; оновлення та утримання в належному стані об’єктів інженерного забезпечення, інженерно-технічних засобів охорони та зв’язку.

Прийняття Урядом зазначеної постанови дає можливість здійснити заходи щодо створення належних умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, які забезпечуватимуть повагу до людської гідності, дотримання прав людини при виконанні кримінальних покарань, підвищення рівня експлуатаційної безпеки будівель, споруд, інженерних мереж та об’єктів, створення умов для залучення засуджених до суспільно корисної праці.

Важливо відмітити, що, беручи до уваги важливу роль широкого залучення громадянського суспільства до реалізації усіх заходів із реформування пенітенціарної політики, при Міністрові юстиції створено Громадську раду з питань забезпечення дотримання прав людини в установах виконання покарань, до якої увійшли представники більш ніж двадцяти найбільш авторитетних неурядових правозахисних організацій, що здійснюють громадський контроль за дотриманням прав людини під час виконання покарань.

Здійснення всіх цих заходів започаткує створення у державі такої пенітенціарної системи, яка дійсно буде відповідати латинському терміну “penitentia” – покаяння, і позбутись системи виконання кримінальних покарань в її нинішньому вигляді.

Володимир Лиска

Головний спеціаліст відділу забезпечення
боротьби з корупцією та злочинністю
Департаменту законодавства про правосуддя,
правоохоронну діяльність та боротьбу зі злочинністю Мінюсту

Сьогодні розбудова правової та демократичної держави практично є неможливою без діяльності незалежних друкованих засобів масової інформації. Друковані засоби масової інформації можна без сумніву вважати складовою частиною національного інформаційного простору.

Україна має забезпечити розвиток національного інформаційного простору, розпочавши реформування державних та комунальних друкованих засобів масової інформації.

Головною ознакою сучасного світового соціального прогресу є зростання ролі друкованих засобів масової інформації у суспільних відносинах, перехід від індустріального до інформаційного суспільства, від енергетичних технологій до інформаційних.

Перспектива інтеграції нашої держави у світовий інформаційний простір, міжнародний ринок інформаційних товарів і послуг вимагають також активної національно-правової імплементації міжнародно-правових стандартів в інформаційній галузі у відповідне внутрішнє законодавство, зокрема, щодо друкованих засобів масової інформації.

Законом України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” закріплено право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Друкованими засобами масової інформації, відповідно до статті 20 Закону України “Про інформацію”, є газети, журнали, бюлетені, тощо та разові видання з визначеним тиражем.

Друковані засоби масової інформації в Україні умовно можна поділити на державні друковані засоби масової інформації (засновниками яких є органи державної влади), комунальні друковані засоби масової інформації (засновниками яких є органи місцевого самоврядування або органи місцевого самоврядування спільно з місцевою державною адміністрацією) та недержавні друковані засоби масової інформації (засновниками яких є недержавні суб’єкти господарювання).

Мета статті – висвітлення проблеми необхідності правового забезпечення обмеження впливу органів державної влади та органів місцевого самоврядування на друковані засоби масової інформації та визначення шляхів її вирішення, розробка практичних рекомендацій щодо вдосконалення системи правового регулювання суспільних інформаційних відносин.

Нині проводяться ретельні дослідження щодо пошуку та визначення найбільш ефективних шляхів реформування засобів масової інформації. Одночасно, слід зазначити, що неабиякий внесок щодо пошуку шляхів реформування державних та комунальних друкованих засобів масової інформації зробили Українська Асоціація Видавців Періодичної Преси, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Національна спілка журналістів України.

У процесі підготовки зазначеної статті був здійснений аналіз чинного законодавства в частині врегулювання суспільних відносин стосовно обмеження впливу органів державної влади та органів місцевого самоврядування на друковані засоби масової інформації, який показав, що на сьогодні в законодавстві врегульовано суспільні відносини щодо обмеження впливу органів державної влади та органів місцевого самоврядування на друковані засоби масової інформації шляхом визначення норм про заборону будь-якого впливу вказаних органів на друковані засоби масової інформації.

Свобода слова та вільне вираження у друкованій формі свої поглядів і переконань гарантуються Конституцією України та законами.

Так, відповідно до частини третьої статті 15 Конституції України цензура заборонена. Законами України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” заборонено створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації; не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю; передбачено порядок захисту друкованих засобів масової інформації від монопольного впливу органів тієї чи іншої гілки державної влади або органів місцевого самоврядування.

Але таке регулювання суспільних відносин щодо забезпечення незалежної діяльності друкованих засобів масової інформації від органів державної влади та органів місцевого самоврядування є недостатнім. Оскільки, засновниками (співзасновниками) державних та комунальних друкованих засобів масової інформації виступають органи державної влади та органи місцевого самоврядування, засновані ними друковані засоби масової інформації перебувають в “економічній залежності” від них, існують не поодинокі випадки втручання в редакційну діяльність друкованих засобів масової інформації. Враховуючи наведене, проголошені Конституцією України та законами, свободи слова, заборона цензури невтручання органів державної влади у діяльність засобів масової інформації залишаються лише на папері.

Разом з цим, європейський вибір України потребує від неї приведення законодавства до європейських норм та принципів.

Враховуючи наведене, Україна, як суб’єкт міжнародного права, має дотримуватися його певних принципів і норм.

Так, стаття 19 Загальної декларації прав людини, прийнятої 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН надає кожному право шукати, отримувати, розповсюджувати інформацію та діяти будь-якими засобами і не залежно від кордонів [1, 138].

На сьогодні, Радою Європи, членом якої є Україна, прийнято більше ста правових документів спрямованих на врегулювання суспільних відносин в інформаційній сфері [2, 3], зокрема, Декларація “Політика в галузі засобів масової інформації завтрашнього дня”, ухвалена на 6-й Європейській конференції міністрів з питань політики в галузі засобів масової інформації (м. Краків, 15-16 червня 2000 року), Рекомендація № R (99) 1 “Про заходи щодо сприяння плюралізму засобів масової інформації”, Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1239 (2001) “Свобода вираження поглядів та функціонування парламентської демократії в Україні”, Рекомендація Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1506 (2001) “Свобода вираження поглядів й інформації в засобах масової інформації в Європі”, Рекомендація № 1589 (2003) “Свобода вираження поглядів у засобах масової інформації в Європі”, Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1466 (2005) “Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною” від 5 жовтня 2005 року.

Підпунктом 12.4 Резолюції ПАРЄ № 1466 Україні рекомендовано розпочати роздержавлення друкованих засобів масової інформації, заснованих органами державної влади та місцевого самоврядування.

Пунктом 3 Плану заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, затвердженого Указом Президента України від 20 січня 2006 року № 39, передбачено створити умови для забезпечення плюралізму у висвітленні засобами масової інформації процесів та подій, що відбуваються в Україні та за її межами, для чого підготувати та подати в установленому порядку Кабінету Міністрів України для наступного внесення на розгляд Верховної Ради України проект Закону про обмеження впливу органів державної влади та органів місцевого самоврядування на друковані засоби масової інформації.

Одночасно, необхідно зазначити, що чинне законодавство не містить визначення терміну “роздержавлення”. Під роздержавленням прийнято розуміти зміну форми власності, перетворення державних підприємств у підприємства, що ґрунтуються на інших (недержавних) формах власності. Враховуючи наведене, мова має йти не про підготовку проекту Закону про роздержавлення державних та комунальних друкованих засобів масової інформації, а про підготовку проекту про реформування державних та комунальних друкованих засобів масової інформації, яким передбачити перетворення державних та комунальних друкованих засобів масової інформації у друковані засоби масової інформації, що ґрунтуються на недержавній формі власності.

Згідно з пунктом 109 Доповіді, Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо виконання Україною обов’язків та зобов’язань роздержавлення державних та комунальних друкованих засобів масової інформації може розглядатись як важливий елемент запровадження ринкових відносин у сфері масової інформації та збільшення кола видань, вільних від політичного та економічного тиску. Як зазначено у Доповіді існування в Україні державних засобів масової інформації є анахронізмом, що перешкоджає розвитку інформаційного суспільства в державі. Існуюча система прямих і прихованих державних субсидій друкованим засобам масової інформації та пільг для їхніх співробітників спотворює умови ринкової конкуренції та дискримінує видання їхніх власників. Наприклад, у червні 2004 року в Україні існувало понад 1500 друкованих засобів масової інформації місцевої та загальнодержавної сфери розповсюдження, які були засновані органами державної влади та органами місцевого самоврядування. У таких друкованих засобах масової інформації працюють декілька тисяч журналістів та інших працівників [3].

Але не можна не приділити увагу державним і комунальним друкованим засобам масової інформації місцевої та регіональної сфери розповсюдження (Наприклад: газети, що розповсюджуються у селі), на які є соціальне замовлення найбільш незахищеного населення, яке, між іншим, обділено іншими джерелами інформації. Зазначені друковані засоби масової інформації сьогодні знаходяться на грані виживання, оскільки не вистачає коштів на їх розвиток, постійно зростають ціни на папір, витратні матеріали, поліграфічні послуги, доставку передплатних видань населенню, певний вплив має непродуманий менеджмент, неякісний добір кадрів і низький професіоналізм. У зв’язку з цим, поряд із правовим забезпеченням діяльності вказаних друкованих засобів масової інформації, необхідно забезпечити відповідні економічні передумови для їх незалежної діяльності, вивчивши реальне економічне та соціальне становище кожного друкованого засобу масової інформації в Україні.

Сьогодні вже усвідомлено необхідність правового забезпечення обмеження впливу органів державної влади та органів місцевого самоврядування на друковані засоби масової інформації та провадяться певні заходи. На виконання пункту 3 зазначеного вище Плану заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, Міністерством юстиції розроблено проект Закону України “Про реформування державних та комунальних друкованих засобів масової інформації” (далі-проект).

Зазначеним проектом пропонується запровадження реформування друкованих засобів масової інформації, заснованих органами державної влади та органами місцевого самоврядування у 2006 – 2010 роках, що сприятиме встановленню правової основи незалежної діяльності друкованих засобів масової інформації.

Запропоноване проектом реформування державних та комунальних друкованих засобів масової інформації має здійснюватися шляхом виходу органів державної влади та органів місцевого самоврядування із складу засновників (співзасновників) друкованих засобів масової інформації, у разі відсутності майна редакції; продажу трудовому колективу друкованого засобу масової інформації майна редакції (іншої установи, що виконує її функції) в порядку, визначеному цим проектом; перетворення друкованих засобів масової інформації, заснованих центральними органами виконавчої влади, органами законодавчої та судової влади, в офіційні друковані видання; приватизація майна редакцій друкованих засобів масової інформації (інших установ, що виконують її функції), що є державною чи комунальною власністю, відповідно до законодавства з питань приватизації з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. Друковані засоби масової інформації, засновниками (співзасновниками) яких є органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які не будуть реформовані згідно з цим Законом в термін до 2010 року, мають припинити свою діяльність.

Окрему увагу у проекті приділено трудовому колективу друкованого засобу масової інформації, що підлягає реформуванню. Так, на загальних зборах трудовий колектив приймає рішення про свою участь у реформуванні друкованого засобу масової інформації, після чого вносить пропозицію засновнику (співзасновнику) друкованого засобу масової інформації про свою участь та спосіб реформування друкованого засобу масової інформації. Остаточне ж рішення про спосіб реформування приймає засновник (співзасновник) друкованого засобу масової інформації, але з обов’язковим врахуванням думки трудового колективу. Якщо трудовий колектив протягом встановленого Законом терміну не внесе пропозицію стосовно своєї участі у реформуванні друкованого засобу масової інформації, засновник (співзасновник) державного або комунального друкованого засобу масової інформації має право прийняти рішення про припинення випуску друкованого засобу масової інформації.

Також проектом запропоновано вирішення питання щодо діяльності в Україні офіційних друкованих засобів масової інформації. Відповідно до положень проекту центральні органи виконавчої влади, органи законодавчої та судової влади, зможуть видавати та розповсюджувати лише офіційні друковані видання (відомості, бюлетені, збірники, вісники тощо), які не є засобом масової інформації та мають використовуватися для опублікування прийнятих цими органами нормативно-правових актів, інших рішень про свою діяльність та іншої інформації цього органу, обов’язковість оприлюднення якої передбачено законодавством. Важливим є те, що проект містить положення стосовно заборони розміщення реклами або будь-якої іншої інформації, оприлюднення якої здійснюється за плату, в офіційних друкованих виданнях.

Ціллю такого державного регулювання є обмеження впливу органів державної влади та органів місцевого самоврядування на діяльність друкованих засобів масової інформації.

Основним завданням – є зведення до мінімуму можливості використання друкованих засобів масової інформації як важелів маніпулювання суспільною свідомістю і особистою думкою громадян, а також зміцнення та вдосконалення правових гарантій свободи слова та інформаційного суверенітету України.

Враховуючи наведене, можна зробити висновок щодо необхідності прийняття Закону України “Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації”, з відповідним внесенням змін до чинного законодавства у сфері діяльності друкованих засобів масової інформації, що має сприяти економічній самостійності, розвитку добросовісної конкуренції серед друкованих засобів масової інформації та забезпечувати незалежну діяльність друкованих засобів масової інформації, пов’язану з збиранням, створенням, редагуванням, підготовкою інформації до друку та виданням друкованих засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів.

Зазначене вище має підлягати обов’язковому врахуванню під час вироблення державної політики в інформаційній сфері.

Літературні джерела

Свобода інформації та право на приватність в Україні. Том 2. Право на приватність: conditio sinequa non/Харківська правозахисна група, Харків: Фоліо, 2004.-200 c.

Інформаційне законодавство: Збірник законодавчих актів: У 6 т./ За заг.ред. Ю.С. Шемшученка,, І.С. Чижа.-Т.5. Міжнародно-правові акти в інформаційній сфері.-К.:ТОВ “Видавництво “Юридична думка”, 2005.-328 с.

Доповідь Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо виконання Україною обов’язків та зобов’язань, у тому числі Резолюція ПАРЄ №1466 та Рекомендація ПАРЄ №1722 від 5 жовтня 2005 року

Г. М. Красноступ

Головний спеціаліст Департаменту соціального,
трудового та гуманітарного законодавства Мінюсту

Людина, її життя і здоров’я,
честь і гідність, недоторканність
і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини
та їх гарантії визначають зміст
і спрямованість діяльності держави.
Держава відповідає перед людиною
за свою діяльність. Утвердження
і забезпечення прав і свобод людини
є головним обов’язком держави
(стаття 3 Конституції України).

Бездомність – це соціальне становище людини, зумовлене відсутністю в неї жилого приміщення (будинку, квартири, кімнати тощо), яке б вона могла використовувати для проживання/перебування і в якому могла бути зареєстрованою.

Тривожною тенденцією в даний чає є активне зростання чисельності бездомних громадян та безпритульних дітей, які займаються бродяжництвом.

Проблема бездомних громадян та безпритульних дітей в Україні деформує соціальне середовище, руйнує фізичне, психічне та духовне здоров’я людей, знижує їх життєву, громадську та творчу активність, погіршує моральний стан, створює соціальну напругу в суспільстві.

Більшість громадян, схильних до бродяжництва, ведуть протиправний, здебільшого злочинний спосіб життя. Серед них і ті, які були раніше засуджені, хворі на різні інфекційні захворювання (СНІД, туберкульоз, гепатит тощо), зловживають наркотичними засобами, хронічні алкоголіки.

Причинами такої ситуації стало різке зниження доходів та рівня життя населення внаслідок структурних змін у галузях економіки, збитковості багатьох підприємств виробничої сфери, недосконалості фінансово-кредитних механізмів, різкого збільшення наявного та прихованого безробіття, неготовність навчальних та соціальних закладів, правоохоронних органів проводити роботу з такими категоріями населення в ринкових умовах.

Крім того, свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України не підкріплюються достатньою освітньою, правовою та інформаційною роботою серед громадян, яка б допомогла реалізувати правові норми, передбачені Конституцією України.

Особливої уваги з боку держави потребує сьогодні вирішення проблемних питань безпритульних дітей, зменшення чисельності дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, яких налічується понад 100 тисяч, більшість з них – “сироти” при живих батьках, відновлення житлових і майнових прав дітей. Кардинальних змін потребує діяльність місцевих органів виконавчої влади, органів опіки та піклування, правоохоронних органів та молодіжних організацій.

З метою поліпшення соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей був прийнятий Закон України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей”.

Зазначений Закон визначає загальні засади соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей, забезпечує правового регулювання відносин у суспільстві, які спрямовані на реалізацію бездомними громадянами і безпритульними дітьми прав і свобод, передбачених Конституцією України та чинним законодавством, створює умови для діяльності громадських та благодійних організацій, що працюють у сфері соціального захисту населення.

Норми міжнародного права та правила, встановлені міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України застосовуються при вирішенні питань щодо соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей.

Основними принципами на яких ґрунтується соціальний захист бездомних громадян і безпритульних дітей є принципи: законності; демократизму; рівності громадян; поваги до особистості; визнання честі та гідності; забезпечення основних прав і свобод людини.

Прийнятий Закон поширюється на громадян України та осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживали і після втрати прав на жилі приміщення проживають на території України.

Бездомні громадяни і безпритульні діти мають право на: повагу до їх гідності; охорону здоров’я; соціальний захист; правову допомогу; звернення відповідно до законодавства із заявами та скаргами до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; отримання інформації про свої права та обов’язки.

Крім цього, ці громадяни мають право користуватися іншими правами та свободами, що закріплені Конституцією і законами України.

Слід відмітити, що з метою створення необхідних умов для забезпечення прав та свобод бездомних громадян і безпритульних дітей упроваджується їх облік.

Так, облік бездомних громадян здійснюється за їх переважним місцезнаходженням на підставі особистого звернення або їх виявлення відповідними спеціалізованими закладами, що створюються органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади. Структура і режим роботи закладів обліку бездомних громадян повинні забезпечувати доступність обліку для бездомних громадян. Діяльність таких закладів регулюється положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

При постановці на облік бездомні громадяни отримують посвідчення встановленого зразка.

Що стосується обліку безпритульних дітей, зазначаємо, що він здійснюється службами у справах неповнолітніх місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Реєстрація переважного місцезнаходження бездомних громадян здійснюється за юридичною адресою спеціалізованого закладу, який здійснює облік бездомних громадян, або інших закладів для цієї категорії осіб.

Бездомні громадяни, які не мають паспортного документа, повинні разом із заявою про реєстрацію їх переважного місцезнаходження та посвідченням про постановку на облік звернутися до органів реєстрації для поновлення документів, що посвідчують особу.

Органи реєстрації в терміни, встановлені законодавством, повинні видати бездомному, який є громадянином України, паспорт громадянина України, а бездомному, який є особою без громадянства, – довідку, що підтверджує його статус.

Видача та поновлення документів безпритульних дітей здійснюються відповідно до законодавства.

Разом з цим, з метою попередження бездомності і безпритульності в Україні у рамках відповідних програм проводяться освітні та просвітницькі заходи з інформуванням населення щодо норм законодавства з питань придбання, відчуження, оформлення і державної реєстрації прав на жилі приміщення та земельні ділянки, щодо інших правочинів, предметом яких є житло, стосовно обов’язків і відповідальності учасників житлових та суспільних правовідносин.

Зазначені освітні та просвітницькі заходи повинні формувати здатність громадян застосовувати норми законодавства для реалізації та захисту своїх прав на житло.

Законом України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” визначено коло громадян, яким надаються жилі приміщення позачергово. А саме, дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, а також повнолітнім особам з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які не мали жилих приміщень або втратили житло до свого влаштування в заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, передачі під опіку, піклування, після закінчення їх перебування в зазначених закладах, прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу, під опікою, піклуванням, а також після строкової служби в Збройних Силах України або після відбування покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або арешту, жилі приміщення надаються позачергово.

Держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна.

Згідно із чинним законодавством, неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.

Слід зазначити, що здійснення контролю за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей покладено на органи опіки та піклування.

Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна.

Питання щодо попередження бездомності серед осіб, які звільняються з установ виконання покарань регулюється Законом України “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк”.

Цим Законом визначено умови і порядок надання соціальної допомоги особам, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк, а також засади участі у їх соціальній адаптації органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій і об’єднань громадян.

Одночасно слід повідомити про надання соціальних послуг бездомним та безпритульним громадянам.

Так, відповідними закладами та за їх переважним місцезнаходженням шляхом здійснення соціального патрулювання зазначеним громадянам надаються соціальні послуги, передбачені Законом України “Про соціальні послуги”.

Соціальні послуги – це комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя.

Такі послуги можуть надаватись як на платній, так і на безоплатній основі.

Поряд з цим, на допомогу бездомним громадянам і безпритульним дітям, на їх підтримку та реінтеграцію створюються соціальні заклади.

Такими закладами соціального захисту для бездомних громадян є:

– будинок нічного перебування – заклад соціального захисту для бездомних громадян, діяльність якого спрямована на поступове повернення особи до самостійного повноцінного життя шляхом надання їй комплексу послуг (соціальних, психологічних, юридичних, медичних тощо) з урахуванням індивідуальних потреб;

– центр реінтеграції – заклад соціального захисту для бездомних громадян, діяльність якого спрямована на поступове повернення особи до самостійного повноцінного життя шляхом надання їй комплексу послуг (соціальних, психологічних, юридичних, медичних тощо) з урахуванням індивідуальних потреб;

– соціальний готель – заклад соціального захисту для перебування бездомних громадян, який має у своєму складі окремі номери (кімнати). Розміщення та проживання бездомних громадян у соціальному готелі є платними. Оплата за проживання в соціальному готелі може здійснюватися безпосередньо бездомним громадянином або іншою фізичною чи юридичною особою.

Заклади соціального захисту для бездомних громадян створюються місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності відповідно до потреб регіону.

Закладами соціального захисту для безпритульних дітей є:

– притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх заклад соціального захисту, створений для тимчасового перебування в ньому неповнолітніх віком від 3 до 18 років;

– центр соціально-психологічної реабілітації дітей служби у справах неповнолітніх заклад соціального захисту, що створюється для тривалого (стаціонарного) або денного перебування дітей віком від 3 до 18 років, які опинилися у складних життєвих обставинах, надання їм комплексної соціальної, психологічної, педагогічної, медичної, правової та інших видів допомоги.

Також, необхідно відмітити, що фінансування заходів, спрямованих на соціальний захист бездомних громадян і безпритульних дітей здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів. Додаткове фінансування – за рахунок залучення коштів об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій, благодійних організацій та фізичних осіб.

Таким чином, соціальний захист бездомних громадян і безпритульних дітей – це обов’язок держави гарантований Конституцією України.

Ананко Світлана Вікторівна

Головний спеціаліст Департаменту
соціального, трудового
та гуманітарного законодавства Мінюсту

На Тернопільщині функціонує 14 геріатричних відділень і сім будинків-інтернатів, які перебувають на державному забезпеченні. Щороку в області відкриваються нові подібні заклади, і нині таких відділень немає лише у трьох районах – Бережанському, Монастириському та Підгаєцькому. Про це повідомила 1 вересня начальник головного управління праці та соціальної політики ОДА Софія Погоріла.

За її словами, наразі розглядається можливість створення в області центру обліку бездомних громадян, відкриття будинку для ночівлі таких людей і створення оперативних штабів для запобігання замерзанню осіб без певного місця проживання у зимовий період.

А в трьох згаданих районах керівник області Іван Стойко зобов’язав протягом півроку створити геріатричні відділення.

Перше враження від побаченого на Хрещатику вранці 14-го жовтня 2006-го року: в Україні запроваджено надзвичайний стан.

Центральна та прилеглі до неї вулиці столиці забарикадовано, спеціальні турнікети та міліцейські спецназів ці перегородили всі шляхи у центрі Києва. Пройтися Майданом суботнього дня можна лише тоді, коли маєш посвідчення особи, яке подобається охоронцям порядку.

14-го жовтня Україна показала всьому світові, що вона є поліцейською державою. Країною, де у центрі її столиці збиратися і рухатись громадяни можуть лиш тоді, коли їм це дозволить Його Величність МЕНТ.

“За Кучми такого не було,” – зауважив мій колега, учасник акції “Україна без Кучми”.

Так, цього дня у Києві різнополярні політичні сили планували свої акції, які могли вилитись у сутички, як це було минулого року.

Так, 13 жовтня Шевченківський райсуд столиці заборонив п’ятьом політичним організаціям мітингувати у центрі міста.

Але чому позапартійні громадяни, які прийшли на Хрещатик зовсім не для того, аби розквасити носи своїм ідейним опонентам, не змогли дійти до станції метро або до зупинки 18-го тролейбусу?

Зрештою, суд заборонив демонстрації заради того, аби демонстранти “не перешкоджали киянам і гостям міста відпочивати”, але перешкодили їм відпочивати зовсім не демонстранти, а органи державної влади.

Власне, якщо відійти від шокуючих свідомість будь-якої людини емоцій, треба відповісти собі і вимагати від української влади відповіді на два питання.

Перше: наскільки законною була заборона мітингів 14-го жовтня – день заснування Української повстанської армії та православне свято Покрови)

Друге: наскільки адекватними були дії міліції, щодо недопущення порушень громадського порядку?

Отже, щодо першого питання.

В п’ятницю суддя шевченківського суду Наталія Бужак винесла рішення про заборону акцій комуністів, націоналістів та чомусь, чорнобильців, лише тому, що Київська міськдержадміністрація, міліція та адміністрація президента Ющенка вважали, що 14-го жовтня на Хрещатику можуть статися сутички.

Таким чином це судове рішення базується зовсім не на правових аргументах. Суд всього лиш “узаконив” бажання Банкової, 11 та Хрещатика, 36.

Прикро, що рішення про заборону демонстрацій на Хрещатику прийняв саме той суд, який вже більше двох років відхиляє позови КМДА про заборону зібрань, в тому числі Шевченківський суд у листопаді 2004-го відхилив позов про заборону мітингу, з якого розпочалася “помаранчева революція”.

Але мусимо констатувати, що 13-го жовтня Шевченківський суд ухвалив рішення, яке протирічить Європейській конвенції із захисту прав людини та основних свобод, практиці Європейського суду з прав людини, Конституції та законодавству України і порушує природне та невід’ємне право громадян на мирні зібрання.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

Приватизація УПА

Справа в тім, що ситуація, яка виникла в суботу ні вулицях Києва, у практиці Євросуду називається “контрдемонстрації”.

Євросуд вже ухвалював рішення щодо кількох справ, які стосувалися саме контрдемонстрацій. Стаття 17 закону про застосування рішень Євросуду в України говорить про те, що ці рішення є “джерелом права”. Тобто, по суті, вони є обов’язковими для виконання на українській території.

Одне з рішень Євросуду (у справі, яка називається “Платформа “Лікарі за життя” проти Австрії”) говорить таке: “Демонстрація може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідеї чи вимоги, на підтримку яких вона проводиться. Однак учасники демонстрації повинні мати можливість проводити демонстрацію, не боячись бути підданому фізичному насиллю зі сторони своїх супротивників (опонентів); такі побоювання могли би перешкодити асоціаціям чи іншим групам, що підтримують загальні ідеї чи інтереси, відкрито виражати свою думку з найбільш суперечливих питань, які зачіпають суспільство. У демократичному суспільстві право на проведення контрдемонстрації не може суміщатися з обмеженням реалізації права на демонстрацію“.

Далі Євросуд говорить про те, що будь-яка держава, яка визнає Євроконвенцію має позитивні зобов’язання щодо зібрань.

Фото Reuters

Тобто держава повинна забезпечити реалізацію права на зібрання як для демонстрантів, так і для контрдемонстрантів. Ці позитивні зобов’язання випливають із статті 11 Євроконвенції, яка гарантує всім європейцям свободу зібрань та асоціацій.

Отже, суд не може заборонити демонстрацію на підставі лише того, що відбудеться контрдемонстрація, а позитивні зобов’язання міліції – державного органу – полягають не у тому, щоб обмежити права всіх громадян – навіть тих, хто не збирався брати участь у жодному із заходів 14-го жовтня, а в тому, щоб забезпечити реалізацію прав всіх громадян. В тому числі право на зібрання для тих, хто збирався взяти участь у якомусь із заходів 14-го жовтня.

Тобто міліціонери повинні були не перекривати Хрещатик для всіх, а охороняти обидва мітинги – прибічників та противників УПА. Охороняти і не допустити при цьому порушень громадського порядку. Робити це їх зобов’язує закон “Про міліцію”.

Міліціонери в суботу говорили: “А яким способом ми зможемо не допустити зіткнень, якщо не перекриємо Хрещатик”.

Автор цих рядків міг би дати кілька порад, але не буде цього робити, бо він – не міліціонер. Продумувати і реалізовувати заходи щодо охорони громадського порядку – справа міністерства внутрішніх справ, яке існує за рахунок податків громадян, але зовсім не справа громадян, які ці податки платять.

Зрештою, українські міліціонери могли би вивчити досвід поліції Північної Ірландії, яка у набагато складніших за українські умовах може забезпечити громадський порядок під час контрдемонстрацій католиків і “оранжистів”.

Повторимося: українці різних політичних поглядів платять судам і міліції зовсім не для того, щоб ті обмежували їх права, а для того, щоб вони забезпечували реалізацію цих прав і при цьому, бажано, не задавали питань, які не належать до компетенції пересічного громадянина.

Звичайно, найпростіше рішення для міліції – запровадити комендантську годину і просто заборонити людям виходити із своїх помешкань. Тоді не буде ніяких демонстрацій, масових заворушень, порушень громадського порядку. Натомість міліція отримуватиме зарплату і відпочиватиме.

Втім, комендантська година в Україні – фантазія автора. Але події 14-го жовтня показали тенденцію, яка до цієї комендантської години може призвести.

Отже, громадянське суспільство повинне зупинити МЕНТА на початку. Потім буде пізно.

Для себе ми вже маємо варіант відповіді на питання, які поставили собі 14-го жовтня. Тепер ми хочемо почути відповідь на ці питання від української влади – президента, МВС, київського мера.

Володимир Чемерис,

член правління Інституту “Республіка”,

член правління Української Гельсінської спілки з прав людини

Гостем інтерактивної програми Української Служби Бі-Бі-Сі у п’ятницю 3-го листопада був колишній радянський дисидент і український правозахисник Василь Овсієнко.

Пан Овсієнко – за фахом філолог, поширював у часи СРСР самвидав, просвітянин, член Української Гельсінкської групи (УГГ) був одним з упорядників нової збірки документів присвячених правозахисному руху в Україні: “Українська Гельсінкська Група. До 30-річчя створення: історія, документи”, яка надрукована цього року у Києві.

Бі-Бі-Сі: Пане Василю, за 30 років від часу створення Гельсінкської Групи виросло вже ціле покоління людей, і не усі з них можуть знати, що поєднує рух правозахисників зі столицею Фінляндії. Поясніть, будь ласка, для молодшого покоління.

В. Овсієнко: У середині 1970-х років ідеологічне протистояння СРСР і країн Заходу досягло такого напруження, що загрожувало перерости у нову Світову війну, яка би неминуче була термоядерною, що означчало би самогубство людства.

У зв’язку з цим країни Європи, США і Канада домовилися між собою і провели нараду з питань безпеки і співробітництва у Європі саме у Гельсінкі.

Нарада сама тривала досить довго, а прикінцевий акт НБСЄ було підписано 1 серпня 1975 року. Власне це і надихнуло на створення правохахисного руху, відомого як Гельсінська група чи ж спілка.

Бі-Бі-Сі: Один з фундаторів групи Левко Лук’яненко писав, що після наради у Гельсінкі провідні інтелектуали Росії та України хотіли, цитата, “кинути пробний камінь” і випробувати тодішні власті СРСР на чолі з Леонідом Брежнєвим, який поставив свій підпис під заключним актом, щодо справжньої відданості демократії. Ми знаємо, що це завершилося багатьма арештами, ув”язненнями і жертвами. Чи справді ті інтелектуали були настільки наївними, що щиро вірили у спроможність перехитрити тодішній режим?

В. Овсієнко: Це була геніальна ідея – поставити наш інтерес у контекст протиборства демократичного Заходу і тоталітарного Сходу.

Оскільки було підписано документи, у тому числі і так звану “третю корзину”, де йшлося про гуманітарні питання, дотримання прав людини згідно з Декларацією ООН від 1948 року, СРСР брав на себе відповідні зобов”язання.

Звісно, режим Брежнєва думав: ми той Захід неодноразово дурили і знову надуримо.

Але розумні люди – спочатку в Москві, це був Юрій Орлов – вирішили, що треба створити спеціальні групи, які будуть спостерігати як держави-підписанти виконують, або НЕ виконують, ті зобов”язання у гуманітарній сфері.

Першою 12 травня 1976 року постала Московська Гельсінська група. Членом тієї групи був і генерал Петро Григоренко, який вже перед тим був репресований.

Він спілкувався з українськими інтелектуалами, зокрема, з київським письменником і філософом Миколою Руденком про доцільність існування окремої групи в Україні, щоби виявляти порушення прав людини в Україні та щодо українців у цілому світі.

Очолити її мав саме Микола Руденко, оскільки він перебував у Києві.

Бі-Бі-Сі: І власне ту групу в Україні було створено доволі швидко – буквально за кілька місяців?

В. Овсієнко: Мені розповідала Оксана Яківна Мешко, чий син Олесь Сергієнко був ув’язнений, як до неї у вересні 1976 року прийшов Микола Руденко з дружиною з пропозицією створити відповідну групу. Оксана Яківна мала сумніви, але Руденко казав, що група діятиме у відповідності до заключного акту Гельсінкі, який прирівнювався до національного законодавства, тобто на цілком законних підставах…

Бі-Бі-Сі: Тобто були ще тоді такі ілюзії, що влада не перешкоджатиме діяльності правозахисників?

В. Овсієнко: У Миколи Руденка справді були певні ілюзії, хоча Оксана Мешко вже тоді казала, що будемо ми всі переслідуватися і сидіти у в’язницях. Але все ж таки погодилася, бо просто сказала: “Я так далі все одно жити не можу і не хочу!”

Ось так вони з Григоренком і стали першими членами групи. Ще був член-засновник Олесь Бердник.

Поїхали вони також до Чернігова до Левка Лук’яненка, який тоді щойно відбув 15-річне ув’язнення і мав там безвиїздно жити під наглядом. Він теж погодився стати членом групи.

Ще погодились Іван Кандиба, Олекса Тихий, Ніна Строката-Караванська, Микола Матусевич і Мирослав Маринович. Оце перша десятка відважних.

Бі-Бі-Сі: Але Ви особисто, пане Василю, почали займатися правозахисною діяльністю ще раніше, чи не так. Ще до створення групи, наприкінці 1960-х, коли були студентом, Ви вже поширювали самвидав. Чому Ви пішли цим шляхом? Чи розуміли тоді, 18-річним юнаком, що це небезпечно?

В. Овсієнко: Певно, що розумів. Я виростав у селянській родині, яка не політикувала, але мала тяжкий історичний досвід.

Мої батьки пережили кілька воєн, пережили голод і звісно не хотіли, щоби їхні діти теж мали таке складне життя.

Але, приїхавши до Києва, я отримав доступ до самвидаву. Щоденник Василя Симоненка ходив у машинописі та в рукописах, вірші ходили.

Пам’ятаю фотокопію статті Михайла Брайчевського “Возз”єднання чи приєднання?”, а потім викладач англійської мови університету Феодосій Слюсаренко дав мені фотовідбиток праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” і фотоплівку, з якої я вже сам зробив 6 відбитків.

Пізніше викладач логіки Василь Лісовий довірився мені і постійно давав літературу самвидаву для поширення.

Це зараз з множенням і поширенням проблем немає завдяки ксерокопіюванню, а тоді це була велика проблема – розмножити рукописи чи фотовідбитки.

Я це робив за допомогою старенької фотокамери вдома у моєї сестри, і фактично через мої руки пройшло усе, що тоді циркулювало у Києві: “Український вісник”, що його розвивав В’ячеслав Чорновіл, “Бельмо” Михайла Осадчого, статті Євгена Сверстюка тощо.

Бі-Бі-Сі: Але як люди Вашого кола впізнавали одне одного? Як насмілювалися довіряти одне одному, як от Ваші викладачі? Адже це було дуже небезпечно.

В. Овсієнко: Я мав дуже простий тест. Якщо людина поводиться порядно у дрібницях, їй можна довірити і щось важливіше. А непорядній людині просто не довіряли.

У мене за 5 років університетського навчання завжди у портфелі щось було із самвидаву. Так от мої товариші знали, що той портфель треба оберігати, якщо я кудись виходив.

Якби тоді у мене виявили матеріали, що були у тому портфелі, були би великі неприємності – зрозуміло, що з університету би вигнали, але могли і заарештувати.

Бі-Бі-Сі: Так Вас же, власне, і заарештували!

В. Овсієнко: Так, але я тоді вже закінчив університет і півроку працював у школі. Тоді на мене прийшов подивитися університетський КҐБіст.

Я знав, що був такий собі Люшенко, який навіть мав у ректораті власний кабінет і цілу мережу своїх “стукачів”.

Так от коли мене заарештували, він навіть спеціально прийшов на мене подивитися, мовляв, як же це так, що ми Вас не знали. А я йому кажу: “Зате я Вас знав!”

Бі-Бі-Сі: І таким чином Ви 1972 року потрапили за ґрати?

В. Овсієнко: Так, тоді був так званий “покіс” 1972 року, а після цього вже підбирали і таких як я.

Я, певна річ, не був якимось діячем, як, скажімо, Іван Світличний, Чорновіл, Дзюба чи Василь Стус.

Я лише поширював самвидав, але у ті часи репресій вже затримували і таких як я. І мене, до речі, заарештували рівно у день 20-річчя смерті великого деспота Сталіна 5 березня 1973 року, коли я йшов до школи з повним портфелем учнівських зошитів.

Бі-Бі-Сі: Фактично, Вас видав хтось із оточення?

В. Овсієнко: Власне, на той час вже були заарештовані Василь Лісовий і Євген Пронюк, вже кілька місяців тривало слідство у їхній справі і десь там випливло моє ім’я.

Але мене не відразу заарештували. Вони тоді розставили сіті, щоби зловити якомога більше людей – тих, кого знав я, чи які знали мене.

Тоді масово затримували так званих дисидентів, і на кінець 1972-го – початок 1973-го Київ уже був буквально порожній, не було до кого слова сказати.

Василь Стус геніально відобразив ту ситуацію. Його привозили до Києва 1976 року з концтабору на розмови у КҐБ. І ось що він писав:

“Яка нестерпна рідна чужина
Цей погар раю, храм зазналий скверни
Ти повернувся, але край не верне
Йому за трумну пітьма кам’яна…”

Бі-Бі-Сі: До речі, у нас є запитання до Вас від слухача. Євген з Харкова якраз запитує, що Вам найбільше подобається з поезії Василя Стуса?

В. Овсієнко: Мені з Василем довелося бути у мордовських таборах у 1975-1976 рр., а потім іще я був з ним на Уралі – то було вже моє третє ув’язнення, а Василеве друге.

Тоді нас вже вважали особливо небезпечними рецидивістами, і ми сиділи по камерах. Десь півтора місяці ми провели в одній камері.

Власне там Василь Стус і загинув у 1985 році. І я був учасником тієї експедиції, яка перевозила тлінні рештки Стуса, Литвина і Тихого на батьківщину.

Я оце видав книжку “Світло людей” – це як Господь про себе казав, і я навіть у священника просив дозволу так книжку назвати. Він мені сказав, що про таких людей, які “горіли” і “світилися” – можна.

І саме про Василя Стуса у цій книжці нарис найбільший – близько 100 сторінок.

У в’язниці я бачив зошит Василя Стуса “Птах душі”. Але той птах звідти так і не вилетів. Після загибелі Василя його рідним сказали, що усі його папери і записи були знищені. А там було близько 300 віршів і 300 перекладів.

Я, на жаль, був тоді у такому тяжкому фізичному стані, що не міг тих віршів вивчити. І це мій гріх.

Те, що Стус написав у Кучино на Уралі за своє останнє ув’язнення, – цей його 5-річний доробок – просто зник, і це ще один злочин перед українським народом. Як каже Михайлина Коцюбинська, творчість Стуса – це як дерево з обрубаною вершиною.

Бі-Бі-Сі: Один з Ваших побратимів, з якими Вам довелося сидіти, – Микола Горбаль – розповів нам, як ви там співали українських пісень. Які саме пісні співали українські в’язні?

В. Овсієнко: У камері ми часто співали, але тихенько – переважно народних пісень. Микола прибув на Урал вже після смерті Василя Стуса, десь у жовтні 1985 р. Десь через рік по тому режим став трохи слабнути і нас перевезли в іншу тюрму.

Там, у в’язниці на станції Всесвятська, нас вже тримали у так званому безкамерному режимі.

Там вже можна було вийти у скверик, поміж берези, і поспівати голосніше. Це вже не було такою проблемою.

От у камері було співати, та й загалом голосно розмовляти, небезпечно. За це могли карати: позбавляти права купувати продукти на ті нещасні 4 рублі, що нам давали, скасовувати побачення, які і так дозволялись раз на рік, садити у карцер до 15 діб тощо.

За кілька таких порушень могли дати одиночне ув’язнення, і Василь Стус, наприклад, відбув цілий рік “одиночки”.

Запитання слухачки: Лариса Скрипникова, голова Товариства української культури Карелії “Калина”. Що для Вас головне з того важкого і прекрасного життя? Чи Ви не жалкуєте, що саме так склалося Ваше життя?

В. Овсієнко: Певно, що жалкую! Якби були нормальні умови, нормальна держава, я, можливо, був би непоганим учителем української мови і літератури.

Але довелося покласти життя на ту потребу, що стояла перед нацією.

Колись Василь Лісовий казав, що допоки нація не розв’яже національного питання, воно відтягуватиме усі сили.

Воно і самого Лісового потягнуло, і мене так само. Така вже наша доля…

Бі-Бі-Сі: У 77-му ви звільнилися і повернулися до свого села. Нас зацікавило те, що ви працювали там художником-оформлювачем. Що це було ? Вам довелося після таборів писати якісь радянські плакати ?

В.Овсієнко: Певно, до школи мене не пускали і на гарматний постріл, до роботи з дітьми. А треба було щось робити, і ось звільнилася посада художника-оформлювача. Скажімо, треба було писати соціалістичні зобов”язання, номери на машинах і навіть великі гасла “Слава КПРС”. Мій приятель, який залишався в таборах, поцікавився у листі, як мені це вдається. А я сказав: “Так само, як Вам там шити рукавиці. Ви ж шиєте робочі рукавиці у Мордовії, і кожна рукавиця – це удар по імперіалізму.” Я ставився до цього як до звичайної роботи. Можна було так само гній кидати, чи картоплю перебирати. Брали ж ми з рук наших наглядачів пайку. Можна було б теж не брати тієї пайки. Це був заробіток. Між іншим, я писав ці ж передвиборчі гасла, всю цю агітацію, але сам на вибори не пішов. Я не пішов єдиний на все село, на весь район і, можливо, на цілу область, бо вже зранку до мене приїхав голова колгоспу, секретар сільради, голова райвиконкому переконувати мене піти голосувати. Допитувалися, чому я не йду. Це моя особиста справа, я не бажаю брати участі у виборах, це не обов”язок, це є право, я цим правом не користаюсь. Певно, що дільниця не може відрапортувати про закінчення виборів, район не може теж, і область і ціла республіка не може закінчити вибори достроково через одного такого, що не хоче брати в них участі.

Микола з Одеси: Я дуже радий, що така хороша передача, корисна для всіх нас. Пане Василю, я захоплююся вашим геройством у 70-ті роки, це було важко, але як ви можете пояснити, чому розійшлися шляхи-дороги ваших побратимів. Чорновіла і Левка Лук”яненка .. всіх назвати немає можливості. В чому була причина ? Чи може залегко прийшла незалежність ?

В.Овсієнко: Я би не сказав, що розійшлися. Коли ми були в ув”язненні, то всім нам однаково була потрібна свобода, і найголовніше – це свобода слова. А коли ми цієї свободи домоглися, то кожен почав говорити те, що він вважав за потрібне. Багатовекторність думок це нормально для будь-якого суспільства, як і те, що в нас виникло декілька партій на грунті Гельсінської групи. Найбільша була Українська Республіканська партія в той час… Певно, що хотілося, аби в той час ми були в одній організації і далі. Ну от так склалося, що розійшлися трохи, але це не означає, що один ЗА Україну, а другий ПРОТИ. Всі за Україну, але з якимись своїми відмінностями.

Бі-Бі-Сі: Серед тих, хто нам писав є такі, що ставляться не без підозри до сучасної діяльності правозахисників. Сергій із Києва написав, що “українські правозахисники годуються американськими ґрантами…” Ще один слухач пише так: “Пане Василю, в Україні безліч громадських правозахисних орагнізацій, але на моє переконання, що базується на власному досвіді, ті організації створені для задоволення амбіцій, задля ґрантів, а дієвої допомоги постраждалим не надають. А як справи у вашій організації? Чи можете ви пригадати складну проблему, яку вдалося вирішити з вашою допомогою.

В.Овсієнко: Я з 98-го року працюю в Харківській правозахисниій групі, але підкреслюю, що я не займаюся конкретним правозахистом. Я займаюся історією правозахисного руху і тут є певні успіхи. Похвалюся, що ось днями 8-9 листопада буде привезено з Харкова дві грубі книжки, майже 1000 сторінок – це Словник дисидентів Центральної і Східної Європи і країн колишнього СРСР. Я до цієї роботи підключився з 98-го року і ось ми маємо цей плід. Там буде понад двісті бібліографічних довідок про колишніх політв”язнів…

Бі-Бі-Сі: Де ви знаходили ці матеріали, адже таємні архіви в Україні ще не розкриті ?

В.Овсієнко: Ми архівними матеріалами майже не користувалися. Доки ще є живі колишні політв”язні, ми записували їхні автобіографічні розповіді, просили робити копії їхніх вироків, документів, спогадів і на основі цього писалася така довідка. А також їхні усні розповіді ми списуємо на папір, у комп”ютер і ставимо на сайт Харківської правозахисної групи. А щодо конкретного правозахисту, то я справді зі своїм совєтським досвідом пробував братися за декілька справ у 90-х роках і мені це на вдавалося …

Бі-Бі-Сі: Чому не вдавалося ?

В.Овсієнко: Очевидно, в мене вже не було сучасного досвіду. Тепер характер порушень прав людини дещо інший, ніж був у наш час. У мій час досить було зафіксувати це порушення, написати про це, передати за кордон і разом із тим, права чиї були порушені, сідати в тюрму. Тепер ситуація інша трошки. Здебільшого порушуються економічні права людей, я не знаю, як їх захистити, тому за це не беруся. Я не дурю людей.

Бі-Бі-Сі: Як ви ставитеся до молодшого покоління правозахисників ?

В.Овсієнко: Я знаю, що робить Харківська правозахисна група і якщо проводяться семінари для старшокласників, студентів молодших курсів, працівників правоохоронних органів, то це цілком конкретна справа. Ці семінари проводяться в різних областях. Мене туди не кличуть, тому що мій досвід там уже буде трошки недоречним.

Запитання слухача: По війні взимку 47-го року почався ще один організований Москвою Голодомор на Україні. В селі Горіле Запорізької області половина моїх однолітків тоді померла з голоду. Ці діти пережили і румунську і німецьку окупацію, а комуністична влада їх задушила голодом. В Австралії, Аргентині, Канаді не було тоді посухи, але тодішні Щербицькі і Кравчуки не подумали звернутися по допомогу, навіть згадувати про цей голодомор було заборонено. Пане Овсієнко, хто і коли за це відповість ?

В.Овсієнко: Ви знаєте, коли мене судили востаннє у 86-му році в Житомирі, то у вироці теж записано, що я розповсюджував наклепницькі вигадки, що нібито на Україні був якийсь голод, а щоб було достовірніше, то написали у вироці, що в 38-му році. В залі сиділа моя мати, вона, певна річ, знала, що то таке, і був також такий Демченко, вчитель із мого села, котрий стверджував, що нічого подібного не було. Я не сперечався з ним, бо тоді то була абсолютно марна справа. Коли буде кара? Бог його знає, чи та кара буде і кого карати. Ми знаємо, що совєтська влада була принесена нам на російських більшовицьких багнетах, що тодішній український уряд був маріонетковим, українців там майже не було, і мені дуже гірко бачити, що зараз у теперішньому українському уряді все менше і менше українців. Там ключові позиції займають етнічні росіяни.

Бі-Бі-Сі: Ви вважаєте, що інтереси українців можуть захищати лише етнічні українці ?

В.Овсієнко: Не лише. Ми знаємо приклади, коли не лише етнічні українці захищали інтереси українців. Але ті люди задивлені на зорі Кремля. Скажімо, коли пан Азаров, віце-прем”єр, прибився в Україну у 84-му році і він уже нами керує, і не хоче знати жодного українського слова, то я не чекаю від нього, що він захищатиме національні інтереси українського анроду. Для нього – це територія і населення, котре можна пограбувати.

Коментар слухача, який особисто знає пана Овсієнка: Це дуже добра людина. Він навіть до тих, хто його карав, ставився доволі доброзичливо. Ми разом працювали над біографічною частиною Словника дисидентів, нарис про Івана Світличного написала його дружина Леоніда Павлівна. Вона пише: “На похоронах Івана Світличного, кагебістів було більше, ніж людей.” Тобто, вона їх за людей не вважає. Василь переправляє: “Кагебістів було більше, ніж друзів”. Ось таку людину, яка не може образити і муху, звинувачували в тому, що він напав на міліціонера, відірвав йому гудзик. Це був його третій термін, кримінальний злочин, який був, безумовно, сфабрикований.

В.Овсієнко: Ну-ну, пане Миколо, а он Микола Горбань і В”ячеслав Чорновіл – ґвалтівники. Їм було сфабриковано справу про спробу зґвалтування. А Ярослав Лесів, священник, чи Василь Січко — ті, бачте, в тумбочці мали наркотики.

Бі-Бі-Сі: Але чи справді ви можете всіх вибачити, навіть тих, хто на вас доносив ?

В.Овсієнко: Щодо мене, то якось я про це не думав. Але тут у Києві ходить колишній суддя Валерія Марченка, котрий дав йому десять років особливого суворого режиму і п”ять років заслання і визнав його особливо небезпечним рецидивістом. Валерій Марченко не витримав і року. Він помер в ув”язненні, в тому концтаборі він доходив до краю, а потім помер в Ленінграді в лікарні. Цей суддя – Григорій Зубець. Коли вже був закон про нашу реабілітацію, ніхто інший, як він, за своїм підписом, прислав матері Ніні Михайлівні документ про реабілітацію Валерія. Він після того ще був головою Київського обласного суду, а тепер він – член Вищої Ради юстиції, і він ходить по цій землі і на нього пальцями не показують і не плюють. Як це може бути ?

Юрій із Києва: Як на вашу думку, чи не було б доцільно в обов”язковому порядку вивчати в школі працю Олександра Солженіцина “Архіпелаг Ґулаґ” ?

В.Овсієнко: Можна вивчати і “Сад Гетсиманський”. Це – річ не менш значуща і написана значно раніше, ніж “Архіпелаг”. Очевидно, нам це потрібно вивчати. Але от бачите, українці не державна була нація і не зробили такої слави і популярності українському авторові, як Солженіцину.

Людмила з Донецька: Чи буде колись засуджений комуністичний режим України і куди будуть тікати яскраві представники цього режиму ? Можливо, на Кубу?

В.Овсієнко: На Кубі вони, очевидно, всі не вмістяться, але мені було дуже цікаво, як може десь рік тому уповноважена з прав людини пані Ніна Карпачова побувала на Кубі і розказувала нам, що вона побувала на острові свободи. Я знаю, що звідти люди тікають на човнах, у ночвах, їх акули їдять у морі… Виявляється, ось такий є острів свободи. Як говорити про комунізм, то в мене є така грубелезна книжка в російському виданні з передмовою академіка Яковлєва, колишнього члена Політбюро КПРС. Там підраховано, що жертв комунізму у світі – 96 мільйонів. То мені хочеться взяти ту книжку і вдарити товариша Симоненка по голові, бо вже немає чого говорити…

Бі-Бі-Сі: Сподіваюся, не буквально…

В.Овсієнко: сміється… Ну якщо чоловік називає себе комуністом, то він же відповідальний за ті 96 мільйонів смертей, за кожного.

Ірина з Харкова: Ким є на разі Ніна Карпачова, адже за законом України про уповноваженого Верховної Ради з прав людини, він не може бути депутатом.

В.Овсієнко: Певно, що ні. І в наш час в Гельсінській групі, пам”ятаю, Юрій Литвин відстоював цей принцип: правозахисник мусить бути позапартійним, об”єктивним. Пані Карпачова теж мусить бути позапартійною, або не бути на цій посаді.

Дмитро із Запоріжжя: Чому в Україні так мало знають генерала Петра Григоренка, якого ви теж уже згадували.

В.Овсієнко: Його краще знають кримські татари, бо він їх дуже ефективно захищав. Там у кожному татарському селищі є вулиця Петра Григоренка. У Києві є навіть проспект Петра Григоренка, але бачите, оскільки у Верховній Раді доповідав Мустафа Джемілєв, він належить до фракції НУ, то і не проголосували. Ті депутати не знають, хто такий Петро Григоренко, і знати не хочуть. Вони зовсім з іншої культури, їм це ні до чого. Якби про Григоренка розповідали з фракції Регіонів, проголосували б. “Так надо. Так положено”.

Оксана Звєрєва: Чому на вашу думку саме зрусифікована вкрай донецька земля в 60-70-х роках дала Україні найбільше достойних людей: Стуса, Дзюбу, Світличного, Тихого, Руденка, які за українську мову йшли до загину. І що тепер відбувається ? “Еліта” тієї землі невтомно нав”язує мову сусідньої держави ?

В.Овсієнко: Люди, яких назвала пані Оксана, народилися ще десь у 20-30-40х роках, коли ці землі були етнічно українські і там переважало українське населення. Але ми знаємо, що діялося в 33-му — голод, вимерли цілі села і туди було навезено чужорідного населення. Знаю, що лише в 34-му у вимерлі села Лівобережжя було завезено 240 тисяч сімей із Росії. От Іван Бровко вчителював на Харківщині у селі Сахнівка. Він каже: “Одного разу чую, як щось так стукає у коридорі. Визираю — діти йдуть. Взуття у них з дощечок. Призвели їх із Свердловської області.” Це називалося “допрісєлєніє”. І на цій підставі школу в українському селі перевели на російську мову.

Михайло з Донецька: Що ви могли б порадити нашій владі, щоби все таки було примирення між Заходом і Сходом ?

В.Овсієнко: Наш президент ставить нам у приклад іспанців, які в 30х роках побилися і помирилися. В нас ситуація дещо інша. До нас прийшли НКВДисти, КГБісти, які окупували Україну. Як із ними миритися ? Вони не хочуть визнавати нас, як таких взагалі. А скажімо, комуністи взагалі не визнають існування українського народу. Вони завжди кажуть “народ України”, а самого українського народу взагалі не визнають. Ну, то як з ними можна миритися, я не знаю !

Бі-Бі-Сі: Яке із запитань наших слухачів вам сподобалося найбільше ?

В.Овсієнко: Отого пана з Харкова про голод. Це питання мене найбільше схвилювало. Я б йому може віддав перевагу.

Керівництво Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві так і не зробило належних висновків з пропозицій і рекомендацій, наданих йому фахівцями Рахункової палати України під час попередніх аудитів. Як наслідок, у 2005 році продовжували існувати неузгодженості і прогалини у нормативно-правовому урегулюванні питань формування та використання коштів бюджету Фонду. Це в кінцевому результаті не дозволило оптимізувати видатки, негативно позначилось  на вирішенні проблем соціального захисту постраждалих на виробництві та не стимулювало підприємства підвищувати рівень безпеки праці на виробництві – такий висновок Колегії Рахункової палати за результатами цьогорічного аудиту Фонду.

Упродовж 2003-2005 років рівень виробничого травматизму в Україні залишався високим. Зокрема він зріс у 5 регіонах, а в 13 областях зареєстровано збільшення випадків професійних захворювань. Все це є наслідком неналежного виконання заходів з профілактики нещасних випадків, зменшення  коштів, що спрямовувалися Фондом на фінансування зазначених заходів та незацікавленості  підприємств в поліпшенні безпеки праці.

Не реалізовано пропозиції щодо наближення розмірів страхових тарифів по галузях до рівня професійного ризику. Тому диспропорція між сплатою страхових внесків і витратами на відшкодування шкоди потерпілим за окремими галузями економіки залишилася на рівні минулих років. Не знайшли практичного втілення відповідні норми Закону “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” стосовно встановлення для підприємств знижок чи надбавок до розмірів страхових тарифів за стан охорони праці та рівень травматизму.

Жодна з програм поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища, що фінансувалися Фондом впродовж 2002-2005 років не виконана у повному обсязі: Національну програму поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища на 2001-2005 роки реалізовано на 47,1 відсотка, галузеві програми – на 29,8, Програму розвитку виробництва засобів індивідуального захисту працівників на 64,3 відсотка. Несвоєчасне виконання робіт, тривале невпровадження у виробництво вже закінчених наукових розробок з профілактики нещасних випадків зумовило їх моральне старіння та спричинило неефективне використання коштів Фонду у сумі 13 мільйонів гривень.

Не забезпечено також належного адміністрування надходжень до бюджету Фонду.  Збільшились недоїмка та чисельність страхувальників, які не виконують свої зобов’язання перед Фондом. Якщо у 2003 році не сплачували страхові внески 204 тисячі страхувальників, то у 2005 році ця цифра на третину зросла.

На формування доходів Фонду негативно вплинуло також існування законодавчо встановлених пільг для окремих  галузей, зростання недоїмки зі сплати страхових внесків та заборгованості з виплати заробітної плати.  З цих причин бюджет Фонду недоотримав 282,6 мільйона гривень

Окремі, покладені на нього обов’язки, Фонд виконував лише після втручання судових органів. Зокрема це стосується забезпечення  інвалідів від трудового каліцтва, які перебувають на черзі, автомобілями. Так, впродовж п’яти років діяльності Фонду  лише 2,8 відсотка  тих, хто знаходиться в черзі на одержання автомобіля, змогли скористатися своїм правом. У 2005 році із запланованих 5,8 мільйонів гривень, на ці потреби використано менше 20 відсотків вказаної суми.  Порівняно з минулими роками цифра зросла, але не завдяки поліпшенню роботи Фонду, а передусім тому, що 52 одиниці автотранспорту змушені були придбати на виконання судових рішень. У примусовому порядку минулого року було також погашено заборгованість перед Пенсійним фондом.

Як вважають фахівці Рахункової палати, серйозною проблемою, яка може призвести до розбалансування бюджету Фонду, є виплата  за рішеннями судів моральної шкоди. У 2005 році грошове відшкодування за моральну шкоду отримали понад 2 тисячі осіб, що у 4 рази більше порівняно з 2004 роком. Відповідні видатки перевищили показники 2004 року в 4,5 рази. А вже за 9 місяців поточного року суми коштів на моральне відшкодування порівняно з минулорічними зросли у 2,4 рази.

Також виконавча дирекція Фонду інколи сама створює собі труднощі в роботі. Зокрема, відсутність автоматизованої інформаційної системи за основними напрямами страхової діяльності, у тому числі реєстру потерпілих осіб, ускладнює планування видатків та контроль за використанням коштів на проведення виплат потерпілим.

Свої висновки та пропозиції щодо поліпшення діяльності Фонду, усунення виявлених недоліків та порушень Колегія Рахункової палати направила Мінпраці та правлінню Фонду.

Прес-служба Рахункової палати

Вступ

Конституцією України гарантовано судовий захист прав і свобод людини та громадянина. Юрисдикцію судів поширено на всі правовідносини, що виникають у державі, та визначено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Конституційними нормами статус судів піднесено на якісно новий рівень, остаточно закріплено принцип незалежності судової влади.

Одним із стратегічних завдань розвитку державності в Україні є здійснення судово-правової реформи, яка передбачає становлення незалежної судової гілки влади. Основні напрями державної політики щодо проведення судової реформи знайшли своє відображення у Законі “Про судоустрій України”, яким врегульовано питання щодо організації діяльності судової влади, відправлення правосуддя, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, загальний порядок забезпечення діяльності судів.

Реформування судової влади та судової системи має на меті створення умов для забезпечення реального захисту прав і свобод людини та громадянина, при цьому потребує урахування основних принципів Європейської хартії про статус суддів 1998 року стосовно підготовки, добору, призначення, підвищення по службі, захисту соціальних інтересів суддівських кадрів.

1. Законодавчі та нормативно-правові засади розробки і затвердження Державної програми організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки

Правові засади організації судової влади в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів та інші питання визначено Законом України “Про судоустрій України” від 07.02.2002 № 3018-ІІІ.

З метою забезпечення функціонування ефективної, незалежної судової системи цим законом визначено, що гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів і встановлено загальний порядок забезпечення діяльності судів.

Зокрема, особливий порядок фінансування судової влади, відповідно до ст. 118 зазначеного закону передбачає:

·  окреме визначення у Державному бюджеті України видатків на фінансування судів не нижче рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до закону;

·  законодавче гарантування повного і своєчасного фінансування судів.

Організаційне забезпечення діяльності судів відповідно до статті 119 названого Закону складається із заходів фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру і покладається на Державну судову адміністрацію, яка є центральним органом виконавчої влади і, відповідно до статті 125 Закону, становить систему органів, що складається з Державної судової адміністрації України та територіальних управлінь державної судової адміністрації.

З метою реалізації положень Закону України “Про судоустрій України” розпорядженням Президента України від 11.12.2002 № 395/2002-рп Кабінету Міністрів України доручалося до 1 березня 2003 року затвердити Державну програму організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки, а Державній судовій адміністрації України разом із Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями – регіональні програми організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки.

На виконання цього розпорядження Урядом видано доручення на розробку Державною судовою адміністрацією України разом з Міністерством юстиції України, Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерством фінансів України, Міністерством освіти і науки України та Фондом державного майна України проекту Державної програми до 1 лютого 2003 року.

Державна судова адміністрація України (далі – ДСА України) підготувала узгоджений проект Державної програми із запізненням на два місяці – 3 квітня 2003 року. Внаслідок цього, Державна програма організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 16.06.2003 № 907, тобто, через три з половиною місяця після визначеного Президентом України терміну. Постановою, зокрема, зазначено, що ДСА України раз на півріччя інформує Кабінет Міністрів України про хід виконання Програми.

2. Результати перевірки стану планування та ефективності використання бюджетних коштів, спрямованих на виконання заходів Державної програми

Основною метою Державної програми є забезпечення становлення незалежної судової влади, вирішення головних завдань держави, визначених Конституцією України та Законом України “Про судоустрій України”, щодо гарантій і принципів розвитку та утвердження судової системи, створення умов для ефективної діяльності судів, спрямованої на забезпечення належного захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Фінансове забезпечення заходів Державної програми передбачалось здійснювати у межах загальних видатків, передбачених ДСА України на відповідний рік. Кошти, необхідні для виконання її завдань, окремою бюджетною програмою не планувалися і не виділялися. Реалізацію окремих пунктів програми, як і виконання програми в цілому, планувалося здійснювати за одинадцятьма бюджетними програмами. Зокрема, це: “Організаційне забезпечення діяльності судів та установ судової системи”, “Підготовка осіб для зайняття посад професійних суддів, підвищення кваліфікації суддів та працівників апаратів судів”, “Виконання рішень судів на користь суддів”, “Будівництво та реконструкція Київського апеляційного суду” та 7 програм щодо “Здійснення правосуддя” (у тому числі: місцевими господарськими судами, апеляційними господарськими судами, Апеляційним судом України та апеляційними судами, місцевими судами, військовими судами, апеляційними адміністративними судами).

Загальний обсяг фінансування за названими бюджетними програмами у 2003-2005 роках складав 1910,8 млн. грн., що забезпечувало бюджетними коштами потреби судової системи тільки на 45,7 відсотка. У бюджетних запитах на 2003-2005 роки потреба в коштах обрахована на підставі діючих ставок (посадових окладів, надбавок, доплат), норм витрат пального, цін на комунальні послуги, лімітів та інших показників відповідно до законодавства складала 4182,9 млн. гривень. За рахунок цієї суми коштів ДСА України планувала також виконати заходи, передбачені Державною програмою.

Результати перевірки повноти і своєчасності виконання Державної програми показали, що із 36 пунктів Програми тільки 11 виконані повністю, 7 пунктів – частково, а 18 пунктів, взагалі не виконувались.

Досліджуючи питання щодо загальної вартості Державної програми, аудиторами Рахункової палати в ході перевірки підраховано обсяги бюджетних коштів, які протягом 2003-2005 років спрямовувалися на виконання її окремих, найбільш затратних заходів, а саме: на реконструкцію та капітальний ремонт приміщень судів – 140 млн. грн., на будівництво приміщень судів – 47,9 млн. грн., на придбання технічних засобів фіксування судового процесу та обладнання для облаштування Інтернет-порталу – 28,7 млн. грн., на будівництво житла – 25,3 млн. грн., на облаштування судів охоронною та пожежною сигналізацією – 5,8 млн. грн. та на забезпечення судів нормативно-правовою літературою – 5 млн. гривень. Загальна сума видатків державного бюджету за цими напрямами складала 253,2 млн. гривень. Крім того, з місцевих бюджетів на виконання регіональних програм організаційного забезпечення судів протягом 2003-2005 років виділено 30,3 млн. гривень.

Як встановлено перевіркою, ефективність використання бюджетних коштів у реалізацію окремих завдань Програми була низькою. Так, за бюджетні кошти, витрачені у 2003-2005 роках на будівництво житла, станом на 01.01.2006 вартість реально отриманого житла складала 16 млн. грн. (64 відс. загальної суми спрямованих на ці цілі коштів); вартість введених в дію відбудованих приміщень судів складала 20,6 млн. грн. (43 відс.); проведено реконструкцію і капітальний ремонт приміщень судів, лише на 31,2 млн. гривень (22 відсотка).

Всього на виконання Державної програми протягом 2003-2005 років спрямовано з державного та місцевих бюджетів близько 283,5 млн. грн., яких було обмаль для її впровадження.

Відсутність достатнього фінансового забезпечення діяльності судів та неефективне використання наявних коштів стали основними причинами невиконання значної кількості завдань Державної програми, і, як наслідок, гальмування впровадження судової реформи в Україні.

3. Результати перевірки стану виконання заходів Державної програми

З метою реалізації положень Державної програми, майже через рік після її затвердження, ДСА України затвердила План заходів з виконання Державної програми організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки, який за змістом фактично дублює завдання Державної програми. При цьому ним не конкретизовано строки виконання кожного із заходів, здійснення моніторингу та контролю за своєчасним і повним їх виконанням не визначено.

Внаслідок цього, заходи керівництва ДСА України, направлені на виконання завдань Державної програми, були неефективними, що, в свою чергу, призвело до затримки реалізації окремих положень Закону України “Про судоустрій України”.

3.1. Заходи організаційно-кадрового забезпечення діяльності судів

Пунктом 1 Програми передбачено ДСА України за участю Академії суддів України в 2004 році розробити проект Концепції національної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату органів та установ судової системи.

Академією суддів України підготовлена та Державною судовою адміністрацією схвалена відповідна Концепція, яка затверджена рішенням Ради суддів України від 17.03.2005 № 11. Витрати на її розробку здійснені в межах загального фінансування Академії. Проте, які завдання випливають з Концепції, хто, коли і яким чином буде її впроваджувати, не визначено, інформацією щодо реалізації завдань Концепції ДСА України не володіє. Крім того, рішенням Ради суддів України від 17.06.2005 № 54 реалізацію Концепції призупинено.

Таким чином, розроблена Академією Концепція національної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату органів та установ судової системи залишилася документом декларативного характеру.

Пунктом 2 Програми передбачено ДСА України за участю Ради суддів України та Вищої кваліфікаційної комісії суддів у другому півріччі 2003 року створити Єдину інформаційну систему обліку суддівських кадрів із статистичними та персональними даними про кадри судів, забезпечивши доступ до неї Державної судової адміністрації, її територіальних управлінь, Вищої ради юстиції, Ради суддів України, інших рад суддів і кваліфікаційних комісій суддів.

Станом на 15 липня 2005 року ДСА України прозвітувала Кабінету Міністрів України про виконання зазначеного пункту.

Перевіркою встановлено, що на 01.02.2006 в наявності було лише Технічне завдання на розробку програмного забезпечення обліку кадрів у ДСА України “Кадри” та визначено розробника зазначеного програмного забезпечення – державне підприємство ДСА України “Судовий інформаційний центр”. Документи, що підтверджують розміщення замовлення щодо розробки виконавцем зазначеного програмного забезпечення, в ДСА України відсутні, договір на розробку програмного забезпечення не укладався. Програмне забезпечення на обліку не рахується.

Станом на 01.02.2006 система обліку кадрів “Кадри”, як єдина інформаційна мережа, не створена.

Пунктом 3 Програми передбачено ДСА України за участю Верховного Суду України та Ради суддів України протягом 2003-2005 років організувати і забезпечити в установленому порядку здійснення заходів щодо кадрового забезпечення діяльності Апеляційного суду України. Розробити план формування кадрового резерву цього суду.

У звіті Уряду від 15.07.2005 ДСА України повідомила про створення робочої групи з розроблення та реалізації заходів фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, спрямованих на створення необхідних першочергових умов для здійснення правосуддя Апеляційним судом України, якою складено відповідний план першочергових заходів з питань організаційного забезпечення утворення Апеляційного суду України. Проте, зазначений план, як і документи щодо створення самої робочої групи, відсутні.

За даними управління кадрів ДСА України сформовано кадровий резерв Апеляційного суду України. За поданням Голови Верховного Суду України від 08.10.2003 № 4/463 документи щодо 30 кандидатів на обрання суддями Апеляційного суду України внесені до Верховної Ради України.

Станом на 01.01.2006 документи знаходилися на розгляді в Комітеті Верховної Ради України з питань правової політики, Апеляційний суд України не створено, жоден з кандидатів на посаду судді Апеляційного суду України не призначений.

Пунктом 4 Програми ДСА України доручено у 2003 році за участю Ради суддів України затвердити Порядок формування кадрового резерву на посади суддів, голів і заступників голів місцевих та апеляційних судів.

Пунктом 5 передбачено у 2003 році здійснити організаційні заходи щодо формування кадрового резерву на вакантні посади суддів загальних судів у кількості понад дві тисячі осіб, забезпечивши в установленому порядку конкурсний підхід до добору кадрів та прозорість його проведення.

Державною судовою адміністрацією України розроблено і передано у листопаді 2003 року на розгляд Ради суддів України проект Порядку формування кадрового резерву на посади суддів, голів і заступників голів місцевих та апеляційних судів, який станом на 01.01.2006, тобто протягом більше двох років, Радою суддів України не затверджений.

У зв’язку з цим, управлінням кадрового забезпечення апеляційних і місцевих судів ДСА України розроблено Порядок добору кандидатів у професійні судді кваліфікаційною комісією суддів на конкурсній основі та формування кадрового резерву суддів, який схвалено рішенням Ради суддів України від 30.09.2005 № 60 для подальшого внесення змін до Закону України “Про судоустрій України”.

За даними ДСА України, станом на 01.01.2005 налічувалось 997 вакантних посад суддів загальних судів при існуючому на той час резерві кадрів у 775 осіб, який до кінця року збільшено до 1238 осіб. Впродовж року кількість вакантних посад скоротилася до 823 або лише на 17,5 відс., але у звітності Уряду зазначений пункт було відображено як виконаний.

Довідково: результати аналізу завантаженості суддів, проведеного Рахунковою палатою, свідчать про постійне його зростання. У 2003 році на кожного суддю місцевого загального суду надходило, в середньому, 112,6 справи щомісяця, на розгляд яких відповідно до затверджених норм необхідно було безперервно витратити 16,6 год. на добу, а в 2005 році – 118 справ та, відповідно, 17,4 год. на добу. При цьому рівень загальної неукомплектованості суддів складав на 01.01.2004 – 1341 посаду, на 01.01.2005 – 1444, на 01.01.2006 – 1239 посад. Тобто, сформований резерв не забезпечував комплектування навіть існуючих вакантних посад суддів.

Наведене свідчить про неефективну роботу кадрових служб ДСА України та кваліфікаційних комісій суддів у формуванні кадрового резерву на вакантні посади суддів.

Пунктом 6 Програми передбачено ДСА України разом із Мін’юстом, Мінфіном та іншими заінтересованими центральними і місцевими органами виконавчої влади до кінця III кварталу 2003 року розробити та протягом 2003-2005 років здійснити заходи щодо забезпечення формування системи адміністративних судів, у тому числі, формування кадрового резерву суддів і укомплектування працівниками апарату цих судів.

ДСА України поінформувала Кабінет Міністрів України про розроблення заходів та утворення робочої групи із забезпечення формування системи адміністративних судів. Фактично робочу групу не утворено.

Указами Президента України “Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищий адміністративний суд України” від 01.10.2002 № 889/02 та “Про кількість суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду України та Вищого адміністративного суду України” від 07.11.2002 № 995/2002 передбачено створення Вищого адміністративного суду України (далі – ВАСУ) та визначена кількість його суддів. Однак ВАСУ, як адміністративна одиниця, фактично розпочав свою діяльність з 1 січня 2005 року, оскільки Головою ВАСУ Пасенюка О.М. призначено на посаду Указом Президента України від 22.12.2004 № 1540/04.

Законами України про Державний бюджет на 2003 і 2004 роки затверджувалися бюджетні асигнування на утримання ВАСУ в сумах 5,9 млн. грн. та 5,5 млн. грн. відповідно, зазначені кошти не використовувалися. Фактичне фінансування ВАСУ у 2005 році склало 14,9 млн. гривень.

Перше засідання по розгляду справ було проведено ВАСУ лише 25 жовтня 2005 року. Станом на 31.12.2005 для розгляду до ВАСУ надійшла 7291 справа з Верховного Суду України, 6026 справ з Вищого господарського суду України та 1634 касаційні скарги. Таким чином, станом на 01.01.2006 у провадженні ВАСУ знаходилось 14951 справа.

Довідково: станом на 01.01.2006 фактично відправляли правосуддя 18 суддів, які, по суті, розглянули 628 справ. З обранням у грудні 2005 року ще 10 суддів середня завантаженість на кожного суддю склала 534 справи.

Тобто, за умови повної комплектації ВАСУ суддями (65 од.)на розгляд адміністративних справ, що накопичились упродовж 2005 року, потрібно майже півроку робочого часу.

Більше ніж через рік після затвердження Державної програми (20.08.2004) ДСА України внесено проект Указу “Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів і затвердження їх мережі”, який підписано Президентом України 16.11.2004 № 1417. Зазначеним Указом утворено місцеві та апеляційні адміністративні суди, затверджена їх мережа та кількісний склад. І тільки через два роки після затвердження Програми, а саме, 17.06.2005 сформовано та передано до Вищого адміністративного суду України справи кандидатів на посади суддів апеляційних адміністративних судів.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України “Про граничну чисельність працівників апарату місцевих та апеляційних адміністративних судів” від 21.07.2005 № 278-р) встановлено граничну чисельність працівників апарату місцевих адміністративних судів та апеляційних адміністративних судів у кількості 775 і 238 одиниць.

Законом України “Про Державний бюджет України на 2005 рік” затверджено асигнування за бюджетними програмами “Здійснення правосуддя апеляційними адміністративним судами” в сумі 4,4 млн. грн.; “Здійснення правосуддя місцевими адміністративними судами” в сумі 13,9 млн. гривень. Проте ці кошти ДСА України не використані, заходів щодо організаційного забезпечення діяльності апаратів цих судів не здійснювалося, внаслідок чого зазначені суди навіть після введення в дію Кодексу адміністративного судочинства України не здійснюють правосуддя.

Проект Кодексу адміністративного судочинства України було подано до Верховної Ради України 9 липня 2002 року, а прийнято 6 липня 2005 року, тобто, через 3 роки. На початок 2006 року до адміністративних судів обрано 20 суддів, при визначеній кількості – 281 суддя.

Указом Президента України “Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів” від 16.11.2004 № 1417/2004 (пункт 7) рекомендовано головам обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій вжити невідкладних заходів щодо забезпечення місцевих та апеляційних адміністративних судів службовими приміщеннями.

Вищим адміністративним судом України у березні – травні 2005 року направлено листи-клопотання всім головам обласних рад, головам обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, головам загальних апеляційних судів областей, головам міст, де мають розміщатися апеляційні або місцеві суди (всього 108 листів), з проханням вжити всіх необхідних заходів щодо виконання Указу Президента. Станом на 01.01.2006 отримано відповіді від облдержадміністрацій, що ті готові надати в постійне користування приміщення тільки для 5 судів (або 14,7 відс.), а в тимчасове користування – для 15 судів.

Зволікання ДСА України і Мін’юсту із формуванням системи адміністративних судів та місцевих органів виконавчої влади – з вирішенням питань щодо їх розміщення, а також те, що Кодекс адміністративного судочинства України був прийнятий Верховною Радою України тільки 06.07.2005, призвели до невиконання у встановлені Законом України “Про судоустрій України” терміни (1 червня 2005 року) вимог щодо утворення системи адміністративних судів.

Пунктом 7 Програми запропоновано ДСА України разом із Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями протягом 2003-2004 років визначити перелік місцевих судів (у кожному регіоні), на базі яких здійснюватиметься навчання, підготовка і перепідготовка суддів та працівників апарату судів, створити відповідні матеріально-технічні умови для забезпечення грунтовної фахової підготовки, поширення передового досвіду із застосовування набутих знань на практиці, виховання високої свідомості та відповідальності, запровадження вдосконалених організаційних форм здійснення судочинства.

Наказом ДСА України від 08.05.2003 № 168 затверджено склад Робочої групи зі створення та організаційно-методичного керівництва такими судами (модельними судами), наказом від 07.11.2003 № 576 затверджено Концептуальні положення реформування організації діяльності судів загальної юрисдикції, а наказом від 12.12.2003 № 683 визначено перелік місцевих судів (у кожному регіоні), на базі яких здійснюватиметься навчання, підготовка і перепідготовка суддів та працівників апарату судів, про що прозвітовано Уряду.

Проведеною перевіркою встановлено, що крім прийняття зазначених нормативних документів ДСА України не здійснено ніяких практичних заходів щодо організації у визначених судах відповідної бази для перепідготовки суддів та працівників апарату і створення для цього відповідних умов.

Пунктом 8 доручено ДСА України за участю Ради суддів України і Вищої кваліфікаційної комісії суддів розробити у 2003 році рекомендації стосовно порядку підготовки та оформлення документів про безстрокове обрання (призначення) професійних суддів, їх переведення до інших судів та припинення повноважень.

Рішенням Ради суддів України від 13.05.2005 № 35 погоджено проект типового Регламенту кваліфікаційної комісії суддів, до якого закладено також рекомендації стосовно порядку підготовки та оформлення документів про безстрокове обрання (призначення) професійних суддів, їх переведення до інших судів та припинення повноважень. Президії Ради суддів України доручено внести необхідні зміни та подати Голові Верховного Суду України на затвердження.

Станом на 01.01.2006 проект знаходиться в Президії Ради суддів України, проте Урядові надана інформація про повне виконання цього пункту.

Після прийняття Верховною Радою України 18.03.2004 Закону України “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України” ДСА України розроблено та направлено на затвердження Раді суддів України проект Методичних рекомендацій щодо порядку підготовки та оформлення документів про безстрокове обрання (призначення) професійних суддів, їх переведення до інших судів та припинення повноважень.

Водночас законодавчо неврегульовано строки розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України питань, пов’язаних з обранням кандидата на посаду судді безстроково та звільненням з посади судді, обраного безстроково.

За даними ДСА України, перебували на посаді після закінчення строку повноважень від одного до шести місяців до прийняття постанови Верховної Ради України про обрання суддів безстроково: у 2004 році – 154 судді, а більше шести місяців – 18 суддів. Відповідно, у 2005 році – 121 та 10 суддів.

Кількість суддів, які перебували на посаді після закінчення строку повноважень до винесення постанови Верховної Ради України чи Указу Президента про звільнення, у 2004 році склала 17 суддів, з яких 14 перебували на посаді до шести місяців, а 3 – до одного року. У 2005 році після закінчення строку повноважень перебували на посаді 6 суддів. Внаслідок цього, на виплату заробітної плати 326 суддям, які не мали права здійснювати правосуддя, із державного бюджету протягом 2004-2005 років, розрахунково, витрачено 1,8 млн. грн., що є неефективним використанням бюджетних коштів.

Пунктом 9 Програми доручалося ДСА України разом з Мін’юстом за участю Верховного Суду України та Ради суддів України протягом 2003-2005 років забезпечити проведення щорічного аналізу статистичних даних про навантаження суддів. У разі потреби за результатами такого аналізу подавати в установленому порядку пропозиції щодо зміни кількісного складу суддів, утворення або ліквідації судів та впорядкування структури місцевих судів з метою скорочення видатків на їх утримання.

За інформацією, наданою ДСА України Уряду, утворено Міжвідомчу робочу групу за участю представників ДСА України, Мін’юсту, Верховного Суду України та Ради суддів України для опрацювання питань щодо впорядкування структури місцевих судів.

Перевіркою встановлено, що Міжвідомча робоча група не створювалася, аналіз стану навантаження суддів місцевих загальних судів проводився спеціалістами ДСА України.

Результати аналізу засвідчили нерівномірність розподілу справ і матеріалів, що надходять на розгляд суддів. Особливу увагу було звернуто на значну різницю рівня завантаженості судів в одному й тому ж адміністративному регіоні. З метою вдосконалення системи місцевих загальних судів вирішено внести пропозиції змінити Мережу та кількісний склад суддів місцевих судів шляхом злиття районних і міських судів, розташованих в одному адміністративному районі, та утворити міськрайонні суди.

Довідково: станом на 01.01.2004 штатна чисельність судів, суддів та працівників апарату судів була наступною:

·  загальних місцевих (з військовими) – 763 суди, 4664 судді, 17213 працівників;

·  загальних апеляційних (з військовими) – 31 суд, 1782 судді, 2524 працівники;

·  місцевих господарських – 27 судів, 628 суддів, 2687 працівників;

·  апеляційних господарських – 11 судів, 341 суддя, 1065 працівників; суддів, 23489 працівників.

Указами Президента України від 15.03.2004 № 328 “Про внесення змін до Мережі та кількісного складу суддів місцевих судів” ліквідовано 146 місцевих міських та районних судів і утворено 73 міськрайонних суди; від 19.10.2004 № 1262 “Про ліквідацію окремих військових місцевих судів та внесення змін до мережі і кількісного складу суддів військових апеляційних та військових місцевих судів” ліквідовано 7 військових місцевих судів.

При цьому, Указами Президента України від 15.01.2005 № 36 та від 20.10.2005 № 1498 кількість суддів місцевих загальних судів збільшена на 28 одиниць за рахунок військових судів.

У звіті Уряду, підсумовуючи результати здійснених заходів, ДСА України зазначила, що це дало змогу перерозподілити навантаження на суддів, наблизивши його до середньообласних показників, та вивільнити кількість адміністративних посад і працівників апарату судів.

Довідково: станом на 01.01.2006 штатна чисельність судів, суддів та працівників апарату судів у порівнянні з 2003 роком була наступною:

·  загальних місцевих (з військовими) – 683 суди (на 80 менше), 4667 суддів (на 3 судді більше), 17220 працівників (на 7 більше);

·  загальних апеляційних (з військовими) – 31 суд (кількість не змінилася), 1782 судді (кількість не змінилася), 2514 працівників (на 10 менше);

·  місцевих господарських – 27 судів (кількість не змінилася), 638 суддів (на 10 більше), 2685 працівників (на 2 менше);

·  апеляційних господарських – 11 (кількість не змінилася) судів, 341 (кількість не змінилася) суддя, 1246 працівників (на 181 більше).

·  всього: 752 (на 80 менше) суди, 7428 (на 13 більше) суддів, 23665 працівників (на 176 більше).

Отже, при зменшенні загальної чисельності судів, одночасного скорочення адміністративних посад і працівників апарату судів, як це стверджується ДСА України у звіті Уряду, не відбулося. Навпаки, чисельність суддів та працівників апарату судів зросла.

Крім того, на 01.01.2006 затверджено 27 місцевих адміністративних судів кількістю 215 суддів та 775 працівників апарату судів і 7 апеляційних адміністративних судів кількістю 66 суддів та 238 працівників.

Нормативи навантаження суддів, у тому числі розрахункові норми часу, необхідного для розгляду справ судами, які мали стати основою для прийняття відповідних рішень щодо перегляду кількісного складу суддів з метою впорядкування їх роботи шляхом перерозподілу навантаження на них, розроблені ДСА України і погоджені рішенням Ради суддів України від 13.05.2005 № 30. Слід зазначити, що аналіз, проведений ДСА України у 2004 році, здійснювався за відсутності затверджених нормативів, отже, не міг об’єктивно відображати реальний стан навантаження суддів.

Аналіз навантаження суддів, проведений аудиторами Рахункової палати на підставі затверджених у 2005 році нормативів, засвідчив, що із року в рік найбільш завантаженими були судді в областях: Харківській, Львівській, Донецькій та в Автономній Республіці Крим (згідно з затвердженими нормативами часу, необхідного для розгляду справ, судді повинні були витрачати на це від 20 до 26 годин на добу); а найменш завантаженими (від 13 до 16 годин на добу) – у Волинській, Сумській, Тернопільській, Кіровоградській областях. У м. Києві – близько 17 годин на добу. Серед військових судів найбільш завантаженими є судді Центрального регіону (до 14 годин на добу), а судді військових судів інших регіонів – від 1,5 до 6 годин на добу.

Про реальний стан перевантаженості суддів ДСА України відомо, на що зверталася увага в Рішенні VII з’їзду суддів України від 03.11.2005 року.

Перевантаженість суддів негативно впливала на якість розгляду ними справ. Внаслідок цього, із 196117 кримінальних справ, що розглядались загальними апеляційними судами у 2005 році в порядку перегляду, було прийнято 6154 рішення про зміну або скасування попереднього рішення суду першої інстанції. Апеляційними господарськими судами в порядку перегляду рішень та ухвал місцевих господарських судів у 2005 році розглянуто 34220 справ, по яких прийнято 11447 рішень про зміну або скасування, тобто, кожна третя справа. Станом на 01.01.2006 кількість нерозглянутих справ складала: по місцевих судах – 342869 або 4,3 відс. від загальної кількості справ (7866098); по апеляційних судах – 18855 або 9,3 відс. (202192 справи).

Таким чином, перевантаженість суддів залишилася одною з основних проблем, що впливає на ефективність роботи суддів і потребує невідкладного вирішення.

Пунктом 10 Програми передбачено ДСА України разом із Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями протягом 2003-2004 років розробити та здійснити організаційні заходи щодо формування та забезпечення діяльності кваліфікаційних комісій суддів загальних судів у центрах апеляційних округів для вирішення питання внутрішньої діяльності судів, розв’язання професійних проблем суддів. Крім того, пунктом 11 на ДСА України покладено зобов’язання протягом цього ж періоду вжити заходи для утворення в установленому порядку підрозділів організаційного забезпечення діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів, інших кваліфікаційних комісій суддів та органів суддівського самоврядування.

На виконання вказаних пунктів у структурі центрального апарату Державної судової адміністрації утворено відділи забезпечення діяльності кваліфікаційних комісій суддів та органів суддівського самоврядування. Аналогічні підрозділи утворено в територіальних управліннях ДСА України.

За даними ДСА України, протягом 2003 року сформовано кваліфікаційні комісії суддів загальних судів (у центрах апеляційних округів), кваліфікаційну комісію суддів військових судів, кваліфікаційну комісію суддів господарських судів. Однак заходів щодо формування кваліфікаційних комісій суддів адміністративних судів не здійснювалося.

За період з 2003 по 2005 роки кваліфікаційними комісіями суддів загальних судів апеляційних округів розглянуто 2797 атестаційних матеріалів; атестовано 1189 кандидатів на посаду судді вперше; у зв’язку із закінченням термінів перебування у кваліфікаційному класі, проведено атестацію 1536 суддів; порушено дисциплінарних проваджень щодо суддів – 703; до дисциплінарної відповідальності притягнуто 302 судді; прийнято рішень про направлення рекомендації до Вищої ради юстиції для вирішення питання про внесення подання про звільнення суддів з посади – 55 суддям тощо.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України розпочала свою діяльність з 2004 року: нею проведено 22 засідання, на яких розглянуто 33 дисциплінарних справи; 39 скарг на рішення кваліфікаційних комісій апеляційних округів; атестовано 1400 суддів тощо.

Проаналізовано стан забезпечення діяльності кваліфікаційних комісій суддів і до Кабінету Міністрів України внесено пропозиції щодо збільшення штатної чисельності працівників Державної судової адміністрації та утворення Секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Пунктом 12 Програми доручено ДСА України в другому півріччі 2003 року разом з іншими центральними органами виконавчої влади підготувати пропозиції щодо утворення при Державній судовій адміністрації постійно діючої координаційної робочої групи з питань організаційного забезпечення діяльності судів, передбачивши включення до її складу заступників керівників центральних органів виконавчої влади. Водночас пунктом 13 передбачено у цей же період розробити проект положення про координаційну робочу групу при Державній судовій адміністрації з питань організаційного забезпечення діяльності судів.

Зазначені пункти у звітах ДСА України та відповідних документах Уряду враховані як виконані, з посиланням на затвердження наказом Державної судової адміністрації України від 08.06.2004 № 79-04 Положення про координаційну робочу групу з питань організаційного забезпечення діяльності судів.

Фактично зазначена робоча група не провела жодного засідання, а такі пріоритетні питання організаційного забезпечення діяльності судів, передбачені Законом України “Про судоустрій України”, як формування системи адміністративних судів, забезпечення судів належними приміщеннями, своєчасної і якісної підготовки проектів законодавчих та нормативних актів, спрямованих на поліпшення організаційного забезпечення діяльності судів, залишилися невирішеними.

Пунктом 14 Програми передбачено ДСА України за участю Верховного Суду України та Ради суддів України протягом 2003 року здійснити необхідні організаційні заходи щодо формування складу присяжних та забезпечення здійснення судочинства судом присяжних відповідно до закону. Пунктом 30 передбачено ДСА України за участю Академії суддів України, Верховного Суду України та Ради суддів України забезпечити проведення щорічного (протягом 2003-2005 років) аналізу застосування судами положень чинного законодавства, вивчити питання щодо організації здійснення судочинства судом присяжних та участі у відправленні правосуддя народних засідателів. У разі потреби, підготувати відповідні пропозиції з цих питань.

Зазначені пункти не виконано. Слід зазначити, що заходи з формування складу присяжних та забезпечення здійснення судочинства судом присяжних не могли бути виконанні ДСА України, оскільки ці питання знаходяться поза межами її компетенції.

Згідно з вимогами ст. 68 Закону України “Про судоустрй України” список присяжних за поданням голови апеляційного суду формується на підставі списків виборців комісією, склад якої затверджується, відповідно, Головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим, головою обласної ради, Київським та Севастопольським міськими головами. Список присяжних затверджується рішенням відповідної ради. Присяжні можуть залучатися до здійснення правосуддя тільки у випадках, передбачених процесуальним законом.

Нормами чинного процесуального законодавства не встановлено порядок участі присяжних у здійсненні правосуддя, що, у свою чергу, не дає змоги визначити строки формування їх списків відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України “Про судоустрій України”. Внаслідок цього, систему судів присяжних не сформовано, тому протягом майже десяти років з дня прийняття Конституції України не забезпечено конституційне право громадян України брати безпосередню участь у здійсненні правосуддя.

Новий Кримінально-процесуальний кодекс, який би визначав участь присяжних у здійсненні правосуддя і закінчення роботи над яким передбачалося ще до кінця 2003 року Програмою інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженої Указом Президента України від 14.09.2000 № 1072/2000, не прийнято.

Не прийнято й нові кодекси про адміністративні проступки, закон про працю та Господарський процесуальний кодекс, зволікання із прийняттям яких стало однією з основних причин гальмування запровадження судово-правової реформи.

Пунктами 15, 24, 25 Програми доручено ДСА України разом з Мінфіном та Мін’юстом за участю Ради суддів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій забезпечити відповідно до Закону України “Про судоустрій України” організацію діяльності служби судових розпорядників у кожному суді (протягом 2003-2004 років); підготувати проект Положення про службу судових розпорядників і затвердити зразки їх форменого одягу (у першому півріччі 2003 року); переглянути і, у разі потреби, розробити нові правила та інструкції з метою унормування діяльності служби судових розпорядників щодо забезпечення додержання особами, які перебувають у суді, встановлених правил поведінки, виконання ними розпоряджень головуючого у судовому засіданні.

ДСА України відзвітувала перед Урядом про повне і своєчасне виконання зазначених пунктів.

Результати перевірки свідчать, що практична робота з реалізації цих завдань Державної програми розпочалася ДСА України лише у 2004 році. Посади старшого судового розпорядника та судових розпорядників введено у структури апаратів Верховного та вищих спеціалізованих судів України, апеляційних та місцевих судів України розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28.07.2004 № 530-р “Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 24.02.2003 № 88-р”;

Розпорядженням Голови ДСА України від 14.05.2004 № 6 здійснено ряд практичних заходів щодо тимчасового призначення в апаратах територіальних управлінь осіб, відповідальних за організацію діяльності служби судових розпорядників, а також укомплектування апаратів судів посадами судових розпорядників за рахунок перерозподілу вакантних посад та затвердження їх посадових інструкцій.

Тільки у 2005 році розроблені і погоджені рішенням Ради суддів України від 13.05.2005 № 31 проекти нормативно-правових актів:

·  Положення про порядок одержання, обліку та видачі форменого одягу, спорядження, знаків розрізнення працівникам служби судових розпорядників, яке станом на 01.02.2006 відповідним нормативним документом не оформлено і більше ніж півроку знаходиться на опрацюванні в юридичному управлінні ДСА України;

·  Норми комплектування судів загальної юрисдикції посадами старших судових розпорядників та судових розпорядників, затверджені наказом ДСА України 12.07.2005 № 79.

На виконання ст. 132 Закону України “Про судоустрій України” наказом ДСА України від 21.04.2004 № 51/04 затверджено Тимчасове положення про службу судових розпорядників та організацію її діяльності.

Наказом ДСА України від 01.10.2004 № 171/04 затверджено “Норми забезпечення форменим одягом працівників служби судових розпорядників” та “Правила носіння форменого одягу працівниками служби судових розпорядників”, які погоджені рішенням Ради суддів України від 24.09.2004 № 56.

У листопаді 2003 року Радою суддів України схвалено Типовий штатний розпис місцевого загального суду, яким передбачено в кожному місцевому суді, залежно від кількості суддів, необхідну кількість посад судових розпорядників і надіслано для використання місцевим загальним судам.

Наказом ДСА України від 18.10.2004 № 182/04 затверджено “Інструкцію про порядок забезпечення старшими судовими розпорядниками та судовими розпорядниками проведення судового засідання, їх взаємодії з правоохоронними органами”, який зареєстровано у Мін’юсті України. Також видано наказ від 29.12.2004 № 243/04 “Про затвердження форми звітності для підрозділів служби судових розпорядників апеляційних і місцевих судів та територіальних управлінь державної судової адміністрації”.

Стан укомплектованості судів судовими розпорядниками протягом 2003-2005 років характеризується наступними даними:

	2003 рік		2004 рік		2005 рік
	штат	факт	штат	факт	штат	факт
Місцеві загальні суди	819	696	816	772	824	782
Апеляційні загальні суди	75	46	81	69	92	71
Місцеві господарські суди	52	5	68	16	76	20
Апеляційні господарські суди	35	6	45	10	46	10

Наведені дані свідчать, що за три роки ДСА України забезпечила суди судовими розпорядниками тільки на 85 відс. штатної чисельності. Станом на 01.01.2006 не укомплектовано судовими розпорядниками 155 посад.

Водночас, враховуючи норми комплектування судів загальної юрисдикції посадами старших судових розпорядників та судових розпорядників, затверджені наказом ДСА України від 12.07.2005 № 79, відповідно до яких комплектування апеляційних судів посадами старших судових розпорядників та судових розпорядників здійснюється з розрахунку один судовий розпорядник на трьох суддів, а місцевих судів – один судовий розпорядник на двох суддів, а також загальну чисельність суддів (загальні місцеві та апеляційні суди і господарські місцеві та апеляційні суди) у кількості 7296 посад, штатна чисельність судових розпорядників має складати 3300 посад.

Таким чином, місцеві та апеляційні суди загальної юрисдикції, а також апеляційні і місцеві господарські суди фактично укомплектовані судовими розпорядниками лише на 26,7 відс. від встановлених норм, внаслідок чого служба судових розпорядників станом на 01.01.2006 фактично позбавлена можливості ефективно вирішувати покладені на неї завдання щодо забезпечення здійснення правосуддя в судах.

Пунктом 16 Програми передбачено ДСА України разом з Мінекономіки, Головдержслужбою та Мін’юстом, за участю Верховного Суду України та Ради суддів України в 2003 році розробити та забезпечити здійснення заходів щодо додержання вимог законодавства про державну службу працівниками апарату органів та установ судової системи.

ДСА України наказом від 14.04.2004 № 41/04 затверджено Порядок проведення щорічної оцінки державних службовців державної судової адміністрації та апеляційних і місцевих судів загальної юрисдикції; розроблено Типовий порядок проведення щорічної оцінки виконання державними службовцями апарату місцевих судів покладених на них обов’язків і завдань, а також Методичні рекомендації щодо формування кадрового резерву для державної служби в апаратах місцевих та апеляційних судів загальної юрисдикції.

3.2. Заходи матеріально-технічного забезпечення діяльності судів

Пунктом 17 Програми передбачено ДСА України та Держбуду підготувати в 2004 році проект положення про типове приміщення суду з урахуванням інженерно-технічних вимог і правил та процесуальної специфіки діяльності судів, а також типові проекти приміщень місцевого та апеляційного суду.

Зазначений пункт рахується виконаним.

Фактично у 2004 році для створення нормативної бази, необхідної при проектуванні та реконструкції будинків судів, ДСА України за пропозицією Держбуду з урахуванням сучасних архітектурно-планувальних підходів до забудови міст замість запланованих раніше типових проектів приміщень місцевого та апеляційного судів розроблено проект відомчих будівельних норм з проектування будинків (приміщень) судів, який станом на 01.02.2006 Мінбудом не затверджено. Внаслідок цього, в ДСА України відсутній нормативний документ, який би визначав вимоги до типового приміщення суду з урахуванням процесуальної специфіки діяльності судів.

Пунктом 18 Програми доручено МВС, Мінфіну, ДСА України протягом 2003 року вивчити питання щодо забезпечення належної цілодобової охорони приміщень усіх судів та дотримання громадського порядку під час здійснення судами правосуддя і подати пропозиції щодо фінансування централізованого замовлення на виготовлення охоронно-пожежної сигналізації приміщень судів.

Зазначений пункт рахується виконаним.

Проте результати перевірки свідчать, що на 01.01.2006 пожежною сигналізацією облаштовано 128 судів з 786 (16,3 відс.), з яких до пунктів центральної охорони підключено тільки 83 або 10,5 відсотка. Сума бюджетних коштів, спрямованих на її встановлення, склала 1,4 млн. гривень.

Для забезпечення належної охорони приміщень судів у 2004 році ДСА України укладено договір із ДП “Судовий будівельно-експертний центр” на створення мережі охоронної сигналізації з підключенням до пунктів спостереження в 204 будівлях 197 судів загальною вартістю 1,4 млн. гривень. У 2004 році ДСА України на це сплачено бюджетних коштів у сумі 1,1 млн. грн., а всього протягом 2003-2005 років на створення мережі охоронної сигналізації витрачено 4,4 млн. гривень. Станом на 01.01.2006 охоронна сигналізація встановлена в 519 судах, що склало 66 відс. загальної їх кількості.

Відповідно до Законів України від 23.12.93 № 3781-ХІІ “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” та від 23.12.93 № 3782-ХІІ “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”, в структурі Міністерства внутрішніх справ України створено 27 спеціальних підрозділів судової міліції чисельністю 3575 штатних одиниць.

За даними ДСА України, станом на 01.01.2004 із 804 місцевих та апеляційних судів (крім 28 військових) судовою міліцією охоронялося 88 судів, у тому числі цілодобово – всього 6 судів; на 01.01.2005 із 763 судів судовою міліцією охоронялося 149 судів, з яких цілодобово – 66 судів; на 01.01.2006 судовою міліцією з 763 судів охоронялося 239 судів, у тому числі цілодобово – 98 судів.

Отже, протягом останніх трьох років судовою міліцією забезпечено охорону лише третини всіх судів (за винятком військових), а цілодобово – тільки кожний сьомий суд (12,8 відсотка). Внаслідок цього судді та працівники суду не повною мірою забезпечені державним захистом від перешкоджання виконанню покладених на них законом обов’язків і здійсненню наданих прав, а так само від посягань на життя, здоров’я, житло та майно.

За даними МВС, гранична чисельність підрозділів судової міліції встановлена в кількості 9612 одиниць. На їх утримання щорічно необхідні кошти в сумі не менше 120 млн. гривень. Державним бюджетом України на 2006 рік виділено тільки 38 млн. грн. (31,6 відсотка). Низький рівень забезпечення бюджетними коштами цих підрозділів дозволяє МВС утримувати лише 3775 од. або 37,1 відс. загальної чисельності. Прискорене формування підрозділів судової міліції в кількості, необхідній для забезпечення охорони судів, потребує збільшення видатків з державного бюджету на утримання судової міліції не менш ніж на 20 млн. грн. щорічно протягом трьох наступних років, до доведення гранично встановленої чисельності та 15 млн. грн. на щорічне її матеріально-технічне оснащення.

Пунктом 19 Програми передбачено протягом 2003 року ДСА України, Мінекономіки, Держбуду, Держжитлокомунгоспу, Мінфіну, Державному казначейству, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським держадміністраціям вжити заходів для виконання вимог, передбачених статтею 44 Закону України “Про статус суддів” у частині забезпечення суддів житлом, а також матеріального і соціального забезпечення суддів та працівників апарату судів.

На сьогодні забезпечення суддів відповідно до вимог законодавства житлом залишається однією з найгостріших проблем.

За даними ДСА України, на 01.01.2003 не було забезпечено житлом 528 суддів (9 відс.) або кожний 11-й суддя був безквартирним.

За розрахунками ДСА України, для забезпечення суддів протягом 2003-2005 років житлом за рахунок бюджетних коштів необхідно було 128,8 млн. гривень. Затверджено у державному бюджеті за цей період 25,3 млн. грн., тобто, п’ята частина, фактично виділено 25,3 млн. гривень.

У 2003 році житло отримали 121 суддя, у тому числі 37 – за кошти державного бюджету (вартість якого склала 3,5 млн. грн.) та 84 – місцевих бюджетів. Проте на 01.01.2004 кількість суддів, які потребували житла, зросла до 657 осіб або кожний дев’ятий суддя був безквартирним.

У 2004 році житло отримали 176 суддів, у тому числі 83 – за кошти державного бюджету (вартість якого склала 5,8 млн. грн.) та 93 – місцевих бюджетів. При цьому кількість суддів, незабезпечених житлом, на 01.01.2005 склала 742 особи або кожний восьмий суддя.

У 2005 році житло отримали 109 суддів, у тому числі 56 – за кошти державного бюджету (вартість якого склала 6,7 млн. грн.) та 53 – місцевих бюджетів. На 01.01.2006 не забезпечено житлом було 864 судді (13,4 відс.) або вже кожний сьомий суддя.

Таким чином, щорічно кількість незабезпечених житлом суддів загальних судів зростала, в середньому, на 84 судді в рік. При цьому штатна чисельність цих суддів протягом 2003-2005 років зросла на 13 од., а фактична – на 396.

Протягом 2003-2005 років 224 судді були переведені на роботу до іншого суду, з яких 107 потребували забезпечення житлом. Із загальної кількості суддів, переведених на роботу до іншого суду, на облік, як незабезпечених житлом, було взято 65 осіб, з яких 32 отримали житло. Перевіркою встановлені випадки, коли забезпечені житлом судді при переведені до іншого суду отримане житло не здавали, а ставилися на облік, як безквартирні. Цьому сприяло те, що, як виявлено при перевірці територіального управління ДСА у м. Києві, в порушення вимог постанови Кабінету Міністрів України від 03.08.2005 № 707 “Про затвердження Порядку забезпечення житлом суддів Апеляційного суду України, апеляційних і місцевих судів”, в окремих територіальних управліннях відсутні копії рішень місцевих органів виконавчої влади про надання суддям житла для ведення відповідного обліку.

Так, протягом 2003-2005 років 16 суддів військових місцевих та військових апеляційних судів було переведено до іншого суду, з яких 13 були забезпечені житлом. У той же час, взято на облік як безквартирні було не три судді, а вісім, з яких п’ять повторно отримали житло за кошти місцевого бюджету.

Державним бюджетом на 2006 рік на придбання житла суддям передбачено 75 млн. грн., що становить 32 відс. загальної потреби. За розрахунками ДСА України, поліпшити житлові умови зможуть 275 суддів, отже, безквартирними залишаться 589 суддів.

Незадовільний стан справ із забезпеченням суддів житлом дає їм підстави для захисту своїх прав у судовому порядку. Протягом 2002-2005 років, з метою відшкодування вартості житла (квартири, будинку), судами на користь суддів прийнято 37 рішень на загальну суму 6,5 млн. гривень. На виконання рішень судів ДСА України у 2005 році було сплачено майже 0,3 млн. грн. бюджетних коштів на придбання житла двом суддям.

Аналіз прийнятих на користь суддів рішень засвідчив, що, в окремих випадках, за судовими рішеннями вартість житла визначалася з перевищенням встановлених розмірів опосередкованої вартості його спорудження у відповідному регіоні України, визначених Держбудом, і склало, в цілому, 2,3 млн. гривень. Зазначеному обсягу коштів відповідає 1253,7 кв. м. жилої площі, за рахунок якої у відповідності з нормами, визначеними ДСА України, можна було б додатково забезпечити житлом ще 15 суддів.

Станом на 01.01.2003 року 57 працівників апарату судів потребували житла, з яких 10 протягом 2003-2005 років отримали житло, у тому числі 5, за рахунок коштів місцевих бюджетів та 5 (вартістю 755,0 тис. грн.) – за кошти державного бюджету. Незважаючи на це, кількість працівників апарату судів, що потребують житла, щорічно зростала, в середньому, на 11 осіб і на 01.01.2006 склала 89 осіб.

Недостатньо фінансувалися інші видатки ДСА України, спрямовані на матеріальне та соціальне забезпечення суддів.

За розрахунками ДСА України, потреба коштів на оплату путівок для оздоровлення суддів, надання 50-відсоткової знижки при сплаті за займане ними та членами їх сімей житло, комунальних послуг, установки і користування індивідуальним домашнім телефоном, медичної допомоги на 2004-2005 роки склала 42,9 млн. гривень. Фінансування вказаних видатків на цей період було затверджено та профінансовано в сумі 25,8 млн. грн. або на 60 відсотків.

Разом з тим, наявні ресурси, призначені для соціального забезпечення суддів, використовувалися неефективно.

Наприклад, для оздоровлення суддів розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 427-р із сфери управління Міноборони до сфери управління ДСА України було передано військовий санаторій “Шкло” та санаторно-курортний лікувальний центр “Феміда”. Санаторій “Шкло” розрахований на цілорічну роботу та за своїми потужностями здатен протягом року прийняти на оздоровлення 4200 осіб, а санаторно-курортний лікувальний центр “Феміда” – 6600 осіб. Протягом 2005 року в санаторії “Шкло” відпочило тільки 202 судді (тобто, санаторій був завантажений за цільовим призначенням всього на 5 відс.), а в санаторії “Феміда” – 455 (фактична завантаженість – 7 відсотків).

Неефективне використання наявних ресурсів та недостатній рівень фінансування видатків на соціальний захист суддів та забезпечення їх житлом призводило до значної кількості позовів, які пред’являлись суддями до ДСА України. Фінансування заходів, пов’язаних з виконанням судових рішень на користь суддів, ДСА України здійснювало як головний розпорядник коштів з другого півріччя 2004 року за бюджетною програмою 0501150 “Виконання рішень судів на користь суддів”. Сам факт появи такої бюджетної програми свідчить про порушення прав суддів, гарантованих чинним законодавством.

На 2004 рік передбачені державним бюджетом асигнування на цю мету складали 1,1 млн. гривень. Зазначені кошти виплачені за рішеннями судів по 175 виконавчих провадженнях на відшкодування заробітної плати та довічного грошового утримання.

Враховуючи недостатній рівень фінансового забезпечення бюджетної програми коштами в 2004 році, ДСА України в 2005 році врахувала видатки на виконання судових рішень у сумі 9,5 млн. гривень.

З початку 2005 року фінансування зазначених видатків здійснювалось за списками, наданими Департаментом державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. Одночасно, ДСА України при перерахуванні коштів додатково використовувала дані судів та територіальних управлінь. Першочергово підлягали оплаті виконавчі документи по заробітній платі та довічному грошовому утриманню, після чого здійснювалось забезпечення відшкодувань за санаторно-курортне лікування та службове обмундирування.

У 2005 році за 1159 рішеннями судів на користь суддів перераховано:

·  по заробітній платі та довічному грошовому утриманню – 6,3 млн. грн.;

·  за санаторно-курортне лікування – 0,4 млн. грн.;

·  за службове обмундирування – 2,8 млн. гривень.

За даними ДВС Міністерства юстиції України, станом на 1 січня 2006 року залишилися невиконаними виконавчі провадження за 1883 справами на суму 18,9 млн. гривень.

Заходи, які здійснювалися протягом 2003-2005 років ДСА України щодо забезпечення судів автомобільним транспортом, також були недостатніми. За вказаний період за рахунок коштів державного бюджету було придбано 15 автомобілів загальною вартістю майже 0,4 млн. гривень. Крім того, за кошти місцевих органів влади було придбано 10 автомобілів вартістю 0,4 млн. грн., безоплатно отримано 134 автомобілі вартістю 0,35 млн. грн., взято в оренду 26 автомобілів. Внаслідок цього, укомплектованість судів автотранспортом при нормативній потребі 979 автомобілів станом на 01.01.2006 складала 424 автомобілі або 43 відс. потреби.

3.3. Заходи з підвищення рівня наукового забезпечення діяльності судів

Зазначеними заходами передбачено: пунктом 20 – ДСА України разом з Академією правових наук провести протягом 2003-2005 років за участю провідних науковців науково-практичні конференції з таких питань: кодифікація судового законодавства; аналіз підсумків чергового етапу та завдання, пов’язані із завершенням судово-правової реформи; правові проблеми позасудового розгляду спорів; організаційно-правові та фінансові проблеми створення суду присяжних; пунктом 21 – ДСА України за участю Академії суддів, Верховного Суду України та Ради суддів України протягом 2003-2004 років підготувати науково-практичні рекомендації з питань організації апеляційного та касаційного судочинства; пунктом 22 – ДСА України протягом 2003-2004 років забезпечити створення єдиної електронної бібліотеки судової системи України та доступ до неї всіх судових установ.

Зазначені пункти у ДСА України та в Уряді рахуються виконаними. Проте, аудиторами Рахункової палати встановлено, що фактично вони не реалізовані.

З визначених програмою тем ДСА України за участю Академії суддів України в 2004 році проведено лише Міжнародну науково-практичну конференцію з правових проблем позасудового розгляду спорів. Науково-практичних рекомендацій з питань організації апеляційного та касаційного судочинства не підготовлено. Заходи зі створення єдиної електронної бібліотеки судової системи України не розроблялись і не затверджувались. ДСА України навіть не визначено самого поняття “Електронна бібліотека судової системи України”.

3.4. Заходи з нормативно-правового забезпечення діяльності судів

Пунктом 23 Програми встановлено ДСА України разом з іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади за участю Академії суддів, Верховного Суду України та Ради суддів України протягом 2003-2004 років розробити та затвердити інструкції з діловодства у місцевих та апеляційних судах загальної юрисдикції, з ведення судами статистично-облікової документації, з ведення обліку кадрів суддів та працівників апарату судів, типові посадові інструкції працівників апарату судів та порядок зберігання, відбору і передачі до архівних установ документів судів.

На виконання зазначеного пункту наказами Державної судової адміністрації затверджено:

·  Методичні рекомендації щодо ведення обліку кадрів та кадрового діловодства в місцевих та апеляційних судах загальної юрисдикції, в яких урегульовані питання порядку ведення обліку кадрів суддів та працівників апарату судів (наказ від 28.10.2004 № 191/04);

·  статистичну картку на особу, стосовно якої судом розглянуто кримінальну справу, та Інструкцію щодо її заповнення (наказ від 18.03.2004 № 32/04, зареєстровано в Мін’юсті 05.04.2004 за № 417/9016);

·  форму статистичного звіту про роботу судів щодо застосування Закону України “Про амністію” від 11.07.2003 та інструкцію щодо її заповнення (наказ від 18.11.2003 № 594).

Затверджено, але з порушенням встановлених термінів:

·  Тимчасову інструкцію з діловодства в місцевому загальному суді (наказ від 17.02.2005 № 20, зареєстровано в Мін’юсті 30.03.2005 за № 346/10262);

·  форму картки обліку сум шкоди, завданої злочином (яка є документом первинного обліку) та Інструкцію щодо її заповнення (наказ від 17.02.2005 № 21, зареєстровано в Мін’юсті 03.03.2005 за № 283/10563);

·  форми статистичних звітів, що розраховуються на підставі статистичної картки на особу, щодо якої судом розглянуто кримінальну справу (наказ від 11.06.2005 № 87).

Пунктом 26 Програми зобов’язано ДСА України разом із Мін’юстом за участю Верховного Суду України та Ради суддів України протягом 2003-2005 років розробити в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення процедури вирішення окремих категорій спорів, у тому числі з досудового врегулювання, а також запровадження додаткових інститутів попереднього позасудового розгляду спорів (третейські суди, інститути медіаторів тощо).

Академією суддів України здійснено проект “Організація семінару для суддів судів загальної юрисдикції – “Сучасні процедури позасудового вирішення конфліктів і суперечок – Медіація” (за грантом відділу преси та культури Посольства США). За результатами проекту розроблено відповідні методичні рекомендації та видано методичний посібник медіатора. Проведено навчальний семінар-тренінг для суддів судів загальної юрисдикції – слухачів Академії суддів щодо застосування методів позасудового вирішення суперечок і конфліктів у правозастосовній практиці України.

Розроблено та надіслано до Верховного Суду України пропозиції до проектів постанов Пленуму Верховного Суду України про практику застосування судами України Конвенції про захист прав і основних свобод людини та про розгляд судами справ про корисливі злочини проти власності.

Пунктом 27 Програми передбачено ДСА України спільно з Мінекономіки, Держжитлокомунгоспом, Держбудом, Мінфіном та Мін’юстом підготувати проекти Закону України “Про внесення змін до статті 118 Житлового кодексу Української РСР”, нормативно-правових актів, спрямованих на впорядкування умов надання суддям житла, у тому числі, шляхом переведення частини житлового фонду до категорії службового, з метою закріплення кваліфікованих кадрів у судах, виконання вимог законодавства про забезпечення суддів житлом протягом шести місяців з дня їх призначення на посаду.

Виконавці заходу взяли участь у підготовці Житлового кодексу України, ухваленого Верховною Радою України 7 липня 2005 року. Статтею 18, нормами глави 6 та статтями 98-100 нового Кодексу, в основному, вирішено проблему впорядкування умов надання суддям житла, у тому числі шляхом переведення частини житлового фонду до категорії службового. Порядок забезпечення житлом суддів Апеляційного суду України, апеляційних і місцевих судів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2005 № 707.

Пунктом 28 Програми доручено ДСА України за участю Академії суддів, Верховного Суду України та Ради суддів України протягом 2003-2005 років розробити законопроект про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” в частині удосконалення організаційного забезпечення юрисдикції.

Зазначений пункт не виконано, внаслідок чого законодавчого удосконалення, а тому і удосконалення фактичного стану організаційного забезпечення діяльності судів не відбулося.

Пунктом 29 Програми зобов’язано ДСА України протягом 2003-2005 років організувати роботу із систематизації законодавства, зокрема у частині, що регулює діяльність судів загальної юрисдикції, забезпечити суди нормативно-правовими матеріалами.

На виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2003 року № 825-р Державній судовій адміністрації виділено 5 млн. грн. для придбання нормативно-правових матеріалів для забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції. Судам надано нормативно-правові матеріали в кількості 300,1 тис. примірників, зокрема: кодекси, довідники суддів, Програма спеціального курсу “Нові Цивільний та Господарський кодекси України”, оформлена передплата для всіх судів на газети “Урядовий кур’єр”, “Юридичний вісник України” з додатком “Комплект юриста” та встановлена інформаційно-правова програма “Ліга-Закон”.

3.5. Заходи з інформаційно-технічного забезпечення діяльності судів

Зазначеними заходами передбачалося: пунктом 31 – ДСА України протягом 2003-2005 років на базі Єдиної комп’ютерної мережі господарських судів України створити Єдину комп’ютерну мережу судів України; пунктом 32 – впродовж 2003-2004 років забезпечити доступ суддів до електронних баз даних законодавства України; пунктом 33 – протягом 2003 року створити Інтернет-портал судових органів України; пунктом 34 – у 2005 році завершити створення в судах комп’ютеризованих робочих місць, а також локальних обчислювальних мереж з доступом до правових та інших інформаційних ресурсів; пунктом 35 – у 2003 році розробити план заходів щодо інформаційно-технічного забезпечення судового процесу з віднесенням витрат на його виконання на сторони у цивільному процесі (повна фіксація судового процесу технічними засобами, виготовлення копій рішень та інших документів, поштова кореспонденція тощо).

Виконання зазначених завдань обмежилося закупівлею протягом 2003-2005 років за кошти державного бюджету 6743 комп’ютерів на загальну суму 24,3 млн. грн., а також встановленням в кожному суді електронної пошти та інформаційно-аналітичної системи “Ліга-Закон”.

Єдиної комп’ютерної мережі судів України на базі Єдиної комп’ютерної мережі господарських судів України не створено, не запроваджено реєстр судових рішень зі створенням у комп’ютерній мережі відповідної бази даних. Таким чином, ДСА України не забезпечено доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції та прогнозованості судових рішень, як це передбачено нормами Закону України від 22.12.2005 № 3262-IV “Про доступ до судових рішень”.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України “Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади” від 04.01.2002 № 3 у 2004 році створено Веб-портал судової влади України, до складу якого входить 830 веб-сторінок судів, а також інших органів та установ судової системи.

Разом з тим, перевіркою встановлено, що Інтернет-портал, який створено для системного багаторівневого об’єднання різних ресурсів та сервісів продукт, на обліку в ДСА України не рахується і права власника та адміністратора на нього не оформлені. Внаслідок цього, власником Інтернет-порталу може стати будь-яка юридична особа, що створює умови для користування інформаційними ресурсами ДСА України за плату, в результаті – додаткових бюджетних витрат, а також до неконтрольованого доступу до інформації судових органів.

У зв’язку з прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу України, в якому передбачено здійснення повного фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувальних технічних засобів, а також на виконання Програми інформатизації судів загальної юрисдикції, інших органів та установ судової системи на 2004-2006 роки, Державною судовою адміністрацією здійснено закупівлю устаткування для автоматичного оброблення інформації в кількості 2522 комплексів вартістю 18,2 млн. грн., що становить 90,8 відс. загальної потреби (на 01.01.2006 системами фіксування судового засідання неповністю забезпечено 152 суди, для чого необхідно придбання ще 257 систем на суму 1,9 млн. гривень).

3.6. Заходи з міжнародного співробітництва

Пунктом 36 передбачено ДСА України спільно з Мінекономіки України протягом 2003-2005 років забезпечити співробітництво з міжнародними організаціями з метою залучення та використання міжнародної технічної допомоги.

ДСА України 17.05.2004 направила місцевим та апеляційним господарським судам лист (за списком), в якому повідомляла, що відповідно до Національної програми дій Тасіs на 2000 рік в Україні розпочинається впровадження проекту “Реформа господарських судів та підтримка Державної судової адміністрації”.

Одним із заходів цього проекту на 2005 рік передбачалося закупівля аудіо-відео обладнання для регіональних відділень Академії суддів України та інших користувачів. На виконання вказаного заходу за проектом “Програма реформи арбітражних судів і підтримка судової адміністрації” Представництвом ПРООН в Україні, відповідальним за виконання у 2005 році, придбано обладнання на загальну суму 461,9 тис. доларів США (USD), у тому числі: системи технічної фіксації судового процесу, персональні комп’ютери PK “NT-Computer PoiNT 310/40”, монітори “Samsung 795DF”, автомобіль “Opel Vivaro Combi”, цифровий копір A3 “Gestetner 1312”, ноутбуки “ASUS PPXRK-27J64”, сервери “Supermicro cse-742i-450” та інше устаткування.

4. Результати аналізу участі місцевих органів виконавчої влади у реалізації завдань Державної програми

Державною судовою адміністрацією України, згідно з дорученням Кабінету Міністрів України від 19.01.2006 № 3298/3/1-05, Уряду надано інформацію про стан виконання регіональних програм організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки, затверджених обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями (далі – місцеві адміністрації) відповідно до розпорядження Президента України від 11.12.2002 № 395 “Про заходи щодо забезпечення належних умов діяльності судів”.

В інформації зазначено, що переважною більшістю регіональних програм не передбачено достатніх заходів, здійснення яких дозволило б істотно поліпшити умови діяльності судів. Зокрема, заходами регіональних програм передбачалося поліпшити умови роботи лише 39,6 відс. судів, приміщення яких не відповідали вимогам щодо здійснення судочинства. При цьому, перевіркою встановлено, що ДСА України отримувало інформацію від місцевих адміністрацій тільки у кількісному виразі, тому не володіло даними про фактичний стан фінансування заходів регіональних програм із місцевих бюджетів.

На запит Рахункової палати до місцевих адміністрацій щодо надання інформації про здійснення ними заходів у частині забезпечення діяльності та зміцнення матеріально-технічної бази судів у 2003-2005 роках отримано відповіді, які тільки частково відповідали суті поставлених питань.

Окремі обласні державні адміністрації, а саме: Запорізька, Київська, Тернопільська¹ та Чернівецька, взагалі проігнорували надіслані їм запити і не надали відповіді. Донецькою та Івано-Франківською обласними державними адміністраціями надані формальні відписки, які не містили істотних даних по суті запиту.

¹ За даними ДСА України, у Тернопільській області в переданих судам приміщеннях, за сприяння органів місцевої влади, проводилися ремонтні роботи, встановлено автономну систему опалення у Бучацькому районному суді, вирішувалися питання щодо обладнання сучасними меблями тощо.

Опрацювання даних, наданих місцевими адміністраціями на запит Рахункової палати, про здійснення ними заходів у частині забезпечення діяльності та зміцнення матеріально-технічної бази судів у 2003-2005 роках дозволило здійснити аналіз діяльності місцевих органів влади у цій сфері.

В цілому по Україні, на реалізацію заходів, передбачених регіональними програмами організаційного забезпечення діяльності судів у відповідних областях, протягом 2003-2005 років витрачено за рахунок коштів місцевих бюджетів 30,3 млн. грн., у тому числі 3,2 млн. грн. – у натуральній формі (квартири, приміщення, автомобілі, обладнання, меблі тощо).

Активну участь у фінансуванні організаційних заходів приймали держадміністрації: м. Києва (6,2 млн. грн.), м. Севастополя (2,1 млн. грн.), Дніпропетровської (2,3 млн. грн.), Закарпатської (1,5 млн. грн.), Луганської (2,6 млн. грн.), Миколаївської (2,2 млн. грн.), Одеської (3,3 млн. грн.), Полтавської (1,3 млн. грн.), Сумської (1,7 млн. грн.) областей та АР Крим (1,2 млн. грн.). Сума коштів, спрямованих ними на реалізацію заходів з організаційного забезпечення судів за 2003-2005 роки, склала 24,3 млн. грн. або 80 відс. від загальної суми виділених на ці цілі з місцевих бюджетів коштів.

Інші 17 облдержадміністрацій протягом трьох років спрямували на зазначені цілі 6 млн. грн. (в середньому, 118 тис. грн. щорічно).

Найнижчий рівень фінансування заходів регіональних програм у Рівненській (75,5 тис. грн.), Черкаській (85,4 тис. грн.), Донецькій (95,3 тис. грн.), Івано-Франківській (101,2 тис. грн.), Житомирській (112,0 тис. грн.) та Харківській (121,0 тис. грн.) областях. Загальна сума витрачених ними коштів склала 0,6 млн. грн., що становило менше 2 відс. загальної суми коштів, спрямованих місцевими адміністраціями на забезпечення виконання регіональних програм.

Основна частина виділених коштів спрямовувалась на проведення ремонту, реконструкції або перебудови приміщень, що передавалися судам, оскільки наявні приміщення судів у своїй більшості знаходяться в аварійному стані.

Регіональними програмами планувалося поліпшити умови роботи 208 судів за рахунок надання їм належних приміщень. Фактично забезпечено приміщеннями було 163 суди або 78,4 відсотка. З них лише п’ята частина приміщень задовольняла потреби. Більшість із них потребували ремонту чи реконструкції, кожне четверте мало меншу від потреби площу. Наприклад, у Волинській області із 7 приміщень, наданих протягом 2003-2005 років для судів, 4 мали меншу від потреби площу та потребували проведення ремонту і реконструкції; в Одеській області приміщення, виділені у вересні 2005 року за розпорядженням Южненської міської ради для розміщення міського суду, задовольняли потребу суду в площі, але потребували проведення ремонтних робіт на суму 1,2 млн. гривень.

Всього, за даними територіальних управлінь ДСА України, на початок 2006 року, в межах заходів, затверджених регіональними програми, з 34 адміністративних судів залишилось незабезпечених приміщеннями – 22, а з 743 наявних приміщень – 164 площею 75,8 тис. кв. м. взагалі непридатні для здійснення судочинства.

Окремі місцеві адміністрації відзвітували про виділення судам приміщень, які, за розпорядженням Уряду від 13.10.2003 № 599-р, передавалися ДСА України від АК АПБ “Україна”.

Так, у звіті Ради міністрів Автономної Республіки Крим про виконання регіональної програми зазначено, що у м. Судак передано в оперативне управління ДСА України приміщення АК АПБ “Україна” для розміщення Судацького міського суду. На сьогодні, виділене приміщення знаходиться в аварійному стані і не відповідає вимогам, що пред’являються до приміщень місцевих судів, а саме: не вистачає залів судових засідань, відсутні приміщення для конвою та камери для підсудних. Для нормальної організації роботи суду необхідне перепланування і добудова приміщення, а також проведення капітального ремонту, на які, за розрахунками, необхідно 0,8 млн. гривень.

В ході виконання регіональних програм частково вирішувалися соціально-побутові проблеми суддів. Протягом трьох років поліпшили житлові умови 230 суддів, що становить 45,9 відс. потреби, передбаченої регіональними програмами. У м. Києві забезпечено житлом 24 судді, в Одеській області – 18, у Донецькій – 14, у Хмельницькій – 9 суддів. У Харківській області лише одному судді надано житло за рахунок місцевого бюджету. По два судді отримали квартири у Закарпатській та Херсонській областях, по три – у Миколаївській та Тернопільській областях.

Аналіз інформації щодо виконання регіональних програм організаційного забезпечення діяльності судів засвідчив недостатність виділених на цю мету коштів із місцевих бюджетів і низький рівень активності органів виконавчої влади у створенні належних умов для здійснення судочинства. Здійснені місцевими адміністраціями заходи суттєво не вплинули на повне та своєчасне виконання Державної програми організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки.

5. Результати перевірки виконання попередніх пропозицій Рахункової палати

На загальний стан реалізації заходів Державної програми негативно вплинуло невиконання Державною судовою адміністрацією України пропозицій Рахункової палати за результатами перевірки використання коштів Державного бюджету України, виділених у 2003 році ДСА України на забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, інших органів та установ судової системи, затверджених постановою Колегії Рахункової палати від 16.03.2004 № 6-1.

З восьми пропозицій, що безпосередньо стосувалися завдань організаційного забезпечення діяльності судів, не виконано чотири. Зокрема, не вжито необхідних заходів щодо удосконалення системи організаційного забезпечення судів загальної юрисдикції та приведення її у відповідність із Законом України “Про судоустрій України”.

На момент перевірки не було затверджено та погоджено з Верховним судом України, Вищою кваліфікаційною комісією суддів України та Радою суддів України правовий механізм щодо порядку підготовки матеріалів на призначення, обрання, переведення та звільнення суддів, який би визначав необхідні строки подання та розгляду цих матеріалів відповідними інстанціями, згідно з встановленими законодавством строками закінчення повноважень суддів, з урахуванням терміну їх розгляду Верховною Радою України.

Станом на 01.01.2006 року проект Типового регламенту кваліфікаційної комісії суддів, розроблений у серпні 2003 року ДСА України, погоджений рішенням Ради суддів України від 13.05.2005 № 35, знаходиться в Президії Ради суддів України.

Не вжито необхідних заходів щодо проведення інвентаризацій та взяття на баланс майна, яке передане або повинно бути передано на баланс ДСА України. Лише 24 січня 2006 року ДСА України видано наказ за № 5 щодо проведення інвентаризації в організаціях – розпорядниках коштів нижчого рівня.

Не вжито необхідних заходів щодо виконання рішення Київської міської Ради від 24.04.03 № 368/528 про передачу будинку № 5 по вул. Кошиця Дарницькому районному суду м. Києва.

6. Стан контролю за виконанням Державної програми з боку Кабінету Міністрів України

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження Державної програми організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки” від 16.06.2003 № 907 ДСА України двічі на рік інформувала Уряд про хід виконання Державної програми.

Зазначена інформація опрацьовувалася Секретаріатом Кабінету Міністрів України, на який, відповідно до підпункту 10 пункту 4 Тимчасового положення про Секретаріат Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Уряду від 06.05.2000 № 761, покладено організацію контролю за виконанням органами виконавчої влади рішень Кабінету Міністрів України.

Безпосередній контроль за виконанням Державної програми мав здійснюватися Управлінням з питань діяльності органів юстиції та правоохоронних органів Секретаріату Кабінету Міністрів України (далі – Управління), зокрема, шляхом аналізу отриманих від ДСА України звітів про стан виконання затверджених завдань, а також підготовки на підставі цього аналізу доповідей Прем’єр-міністру України. Доповіді оформлялися у вигляді інформації, отриманої від ДСА України, без коментарів. Незважаючи на те, що строки виконання окремих завдань Державної програми протягом 2003-2004 років ДСА України порушувалися, Секретаріат протягом цього періоду відповідним чином на це не реагував.

Лише 24 січня 2005 року у супроводжувальній записці до отриманої від ДСА України чергової інформації Управління поінформувало Прем’єр-міністра України про невиконання окремих завдань Державної програми, характеризуючи стан реалізації Державної програми, в цілому, позитивно. Крім цього, в записці зазначено, що вважаються слушними і прийнятними пропозиції Державної судової адміністрації з урахуванням перебігу судово-правової реформи в Україні щодо перенесення строків виконання окремих її заходів, а саме пунктів 4, 15, 21, 27 Програми. Однак за інформацією ДСА України, направленою Уряду, на той час фактично не були виконані пункти 4, 14, 19, 21, 27 Програми, термін виконання яких був визначений на 2003-2004 роки.

В порушення п. 8 Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.06.2000 № 915, яким визначено, що внесення змін до чинної постанови Кабінету Міністрів України або визнання її такою, що втратила чинність, оформляється постановою, Виконуючий обов’язки Прем’єр-міністра України Азаров М.Я. (№ 53094/1/1-04) погодився з пропозиціями управління про перенесення строків виконання вищезазначених пунктів Програми.

Таким чином, відсутність належного контролю Кабінету Міністрів України за системою організації виконання Державної програми сприяла невиконанню ряду її пунктів як з боку ДСА, так і з боку МВС, Мінфіну, Мінекономіки, Держбуду, Держжитлокомунгоспу та місцевих органів виконавчої влади.

7. Результати аналізу забезпеченості судів належними приміщеннями

Складовою заходів організаційного забезпечення діяльності судів, спрямованих на створення умов для повного і незалежного здійснення правосуддя, є забезпечення їх належними приміщеннями. Однак Державна програма організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки не передбачала здійснення таких заходів, оскільки на час її розробки було затверджено і розпочато реалізацію Програми забезпечення судів належними приміщеннями на 2002-2006 роки (далі – Програма).

Разом з тим, вже на початку 2003 року рівень виконання Програми свідчив про недостатність виділених на її реалізацію коштів, у тому числі бюджетних, та неефективність здійснюваних для впровадження заходів.

У 2002 році Програмою передбачалося фінансування видатків з Державного бюджету України у сумі 10 млн. грн., фактично виділено 0,9 млн. грн. (8,8 відс.), з них 0,5 млн. грн. державних централізованих капітальних вкладень.

Крім того, до переліку об’єктів, що підлягають будівництву в 2002-2006 роках включено 19 об’єктів, будівництво яких розпочато ще в 1991-1995 роках. Два об’єкти з переліку виключено, у зв’язку з отриманням судами належних приміщень, 4 будинки були введені в експлуатацію у 2001 році, а 7 будинків розпочато будівництвом у 2003 році. Шість будинків з цього переліку загальною проектною потужністю 12,5 тис. кв. м. на 01.01.2003 незавершені будівництвом. На що необхідно було 14,7 млн. грн., а Програмою передбачено тільки 7,5 млн. гривень.

Згідно з оперативним звітом Уряду про забезпечення загальних місцевих судів приміщеннями та проведення їх ремонту станом на 01.01.2003 із 739 приміщень загальною площею 417,6 тис. кв. м., в яких розміщалися місцеві загальні суди, 654 приміщення не відповідали необхідним вимогам, із них 43 знаходилися в аварійному стані. Тобто, 88 відс. наявних приміщень на початок 2003 року були непридатними для роботи. Програмою на 2003 рік на цю мету передбачалося всього 9 млн. гривень.

Таким чином, вже під час розробки проекту Державної програми організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки Державній судовій адміністрації необхідно було врахувати існуючі на той час недоліки виконання Програми забезпечення судів належними приміщеннями на 2002-2006 роки та недостатність бюджетних коштів на її впровадження і відобразити це відповідними заходами, чого не було зроблено.

За результатами попередньої перевірки у 2004 році Рахунковою палатою зазначалось, що Програма забезпечення судів належними приміщеннями на 2002-2006 роки не враховувала реальні потреби судів у належних приміщеннях і навіть її повне виконання не призведе до створення необхідних умов для діяльності судів, а визначених нею об’єктів, що підлягають будівництву (реконструкції), в обсязі 32,7 тис. кв. м., навіть з урахуванням отриманих у 2003 році від банку АК АПБ “Україна” будівель і споруд, не вистачає для забезпечення умов діяльності судів.

Про ці та інші проблеми і недоліки щодо забезпечення судів належними приміщеннями у квітні 2004 року Рахункова палата поінформувала Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України. Уряду рекомендувалося переглянути Програму забезпечення судів належними приміщеннями на 2002-2006 роки та передбачати у проектах державного бюджету на відповідні роки видатки на її реалізацію окремою бюджетною програмою.

Однак висновки Рахункової палати про порушення вимог чинного законодавства та пропозиції щодо їх усунення і законодавчого врегулювання, як свідчать результати цієї перевірки, залишилися без належного реагування з боку органів державної влади, у тому числі, щодо збільшення обсягів фінансування Програми.

За наданою ДСА України інформацією потреба 804 судів (766 загальних та 38 господарських) станом на 01.01. 2003 складала: 4118 залів засідань суду, у тому числі 2006 залів для розгляду кримінальних справ; 6018 камер підсудних; 767 кімнат для конвойних. При цьому загальна нормативна площа приміщень судів становила 1181,2 тис. кв. метрів. Фактично на цю дату із 804 судів – 802 були забезпечені приміщеннями, нормативна потреба в залах засідань була забезпечена на 43,6 відс. (фактична їх наявність склала 1795). Слід зазначити, що 547 приміщень судів (загальною площею 552,2 тис. кв. м) потребували капітального ремонту та реконструкції, а 353 (загальною площею 1509,4 тис. кв. м) – були взагалі непридатні для здійснення судочинства.

ДСА України протягом 2003-2005 років за кошти державного бюджету у 8 судах збудовано приміщення загальною площею 10,2 тис. кв. м вартістю 10,8 млн. грн., а також відремонтовано та введено в дію приміщень 54 судів загальною площею 47,9 тис. кв. м. вартістю 31,2 млн. гривень. Крім того, від органів місцевої влади протягом цього періоду передано приміщення 86 судам загальною площею 106,4 тис. кв. метрів. У той же час, станом на 01.01.2006 року 164 приміщення судів площею 75,7 тис. кв. м. залишалися непридатними для здійснення судочинства.

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України “Про використання викупленого майна Акціонерного комерційного агропромислового банку “Україна” від 13.10.03 № 599-р до сфери управління ДСА України було передано 66 основних приміщень вартістю 86,3 млн. грн. загальною площею 83,3 тис. кв. м. та 63 допоміжних вартістю 1,3 млн. грн. загальною площею 6,4 тис. кв. м. Із прийнятих 66 основних приміщень – 12 загальною площею 8,9 тис. кв. м. (вартістю 4,7 млн. грн.) були непридатні для використання, 52 загальною площею 63,4 тис. кв. м. – потребували переобладнання, вартість якого становила понад 4,6 млн. гривень. Із 63 допоміжних приміщень, 13 були непридатні для використання (вартість – 0,2 млн. гривень).

Протягом 2003-2005 років ДСА України проведена реконструкція 32 прийнятих приміщень на суму 7,9 млн. гривень. При цьому, лише одне приміщення площею 5,5 тис. кв. м. реконструйовано (вартість виконаних робіт склала 0,3 млн. грн.), в 31 приміщенні реконструкція не завершена (площа приміщень 37,8 тис. кв. м.), а в 21 приміщенні, загальною площею 20,1 тис. кв. м., реконструкція не розпочиналася.

Оцінюючи практичний стан реалізації Програми, необхідно зазначити, що запланований результат з самого початку не міг відповідати її вимогам, оскільки передбачені бюджетні асигнування на реалізацію її заходів не грунтувалися на реальних розрахунках судів у необхідних коштах на здійснення будівництва, реконструкцію та ремонт приміщень.

Майже через два роки після зауважень і пропозицій Рахункової палати з цих питань розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.11.2005 № 459-р схвалено Концепцію Державної програми забезпечення судів належними приміщеннями на 2006-2010 роки та розробку на її основі проекту Державної програми. Для її реалізації, за розрахунками ДСА України, необхідно фінансування з державного бюджету у сумі 1,9 млрд. гривень.

На початок 2006 року в наявності обліковувалося 743 приміщення судів (крім військових, приміщення яких знаходяться на балансі Міноборони,) загальною площею 679,2 тис. кв. м., що складало тільки 57,8 відс. від встановлених норм, з яких 164 приміщення площею 75,8 тис. кв. м. (кожне четверте) – непридатні для здійснення судочинства. Не забезпечені приміщеннями 22 адміністративні суди з 34.

Повністю відповідали вимогам, що пред’являються до приміщень судів, тільки 63 будови, що склало 8,5 відс. наявної кількості приміщень. Потребують реконструкції 198 приміщень, на що за розрахунками ДСА України необхідно 190,9 млн. грн.; реконструкції з добудовою – 313 приміщень площею 171,2 тис. кв. м. на суму 550,6 млн. грн.; нового будівництва – 193 загальною площею 373,8 тис. кв. м. на суму 1153,7 млн. гривень.

За даними ДСА України на 01.01.2006 заходи Програми, передбачені на 2002-2005 роки, профінансовані на суму 33 млн. грн., тобто повністю. Разом з тим, загальна кількість приміщень судів, які придатні для відправлення правосуддя, за чотири роки впровадження Програми збільшилася лише на 31,9 відсотків, дефіцит нормативної площі зменшено на 15,1 відсотка. За таких умов виконати Програму і забезпечити суди належними приміщеннями за останній, 2006-й рік, неможливо.

Існуючий стан забезпечення судів належними приміщеннями залишається незадовільним, не сприяє створенню умов для повного та незалежного здійснення правосуддя.

Колегія Рахункової палати, за результатами розгляду матеріалів перевірки,

зробила наступні висновки:

1. Державна програма організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки, в цілому, не виконана. Із 36 пунктів Програми не виконано 18, частково виконано 7, і тільки 11 пунктів виконано повністю.

Основної її мети: забезпечення становлення незалежної судової влади, вирішення головних завдань держави, визначених Конституцією України та Законом України “Про судоустрій України” щодо гарантій і принципів розвитку та утвердження судової системи, створення умов для ефективної діяльності судів, спрямованої на забезпечення належного захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина, порушених або оспорюваних прав і таких, що охороняються законом інтересів підприємств та організацій, не досягнуто.

2. Подальша невизначеність у державі перспектив та етапів проведення судової реформи, як цілісної системи законодавчих та нормативно-правових актів, які б грунтувалися на економічних розрахунках, фактично створила умови для перетворення Державної програми організаційного забезпечення діяльності судів з інструменту державного управління на відомчу декорацію розбудови судової системи.

Внаслідок цього, стримується інституціональне становлення і розвиток нових суб’єктів судової системи, передбачених Законом України “Про судоустрій України” – Апеляційного суду України, системи адміністративних судів та судів присяжних. Невирішеними залишилися пріоритетні питання організаційного забезпечення діяльності судів, передбачені Законом України “Про судоустрій України”, зокрема, формування організаційного забезпечення адміністративних судів; запровадження у повному обсязі служби судових розпорядників; забезпечення охорони та підтримання громадського порядку у всіх судах підрозділами судової міліції; розміщення судів в належних приміщеннях; своєчасної і якісної підготовки проектів законодавчих та нормативних актів, спрямованих на покращення організаційного забезпечення діяльності судів.

Не відбулося реальних зрушень у наведенні порядку з підготовки та оформлення документів про безстрокове обрання суддів. В результаті, на виплату заробітної плати 326 суддям, які не мали права здійснювати правосуддя, із державного бюджету у 2004-2005 роках, розрахунково, витрачено 1,8 млн. грн., що є неефективним використанням бюджетних коштів.

3. Основними причинами невиконання Державної програми організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки були:

• відсутність належної організації планування та контролю за своєчасним та повним виконанням як окремих пунктів, так і Програми в цілому;
• зволікання з формуванням системи судів відповідно до Закону України “Про судоустрій України”;
• низький рівень (в середньому, 45,7 відс. потреби, розрахованої ДСА України в бюджетних запитах на відповідний рік) забезпечення бюджетними коштами функціонування судової системи, у тому числі
• незадовільний стан виконання місцевими державними адміністраціями регіональних програм організаційного забезпечення діяльності судів;
• відсутність дієвого контролю з боку Кабінету Міністрів України за повним і своєчасним виконанням Державною судовою адміністрацією України заходів, передбачених Державною програмою.

4. В результаті неефективної управлінської діяльності Державної судової адміністрації України щодо виконання завдань Державної програми не розв’язані найгостріші проблеми організаційного забезпечення діяльності судів, а також матеріального та соціального забезпечення суддів і працівників судів. З року в рік кількість незабезпечених житлом суддів збільшується.

Повністю не вирішено питання забезпечення судів технічними засобами фіксування судового засідання. Не створено єдиної комп’ютерної мережі системи судів, автоматизованої системи діловодства, єдиної бази даних судових рішень.

Не впроваджена цілісна система кадрового забезпечення судової системи, що унеможливлює прозорість конкурсної системи добору суддів. Матеріально-технічні умови для забезпечення грунтовної фахової підготовки суддів та працівників судів на базі місцевих судів не створені.

Водночас ефективність використання бюджетних коштів на реалізацію окремих завдань Програми була низькою. За рахунок виділених у 2003-2005 роках на будівництво житла 25 млн. грн. бюджетних коштів, станом на 01.01.2006 отримано житла загальною вартістю 16 млн. грн.; при капітальних вкладеннях у будівництво приміщень судів 47,9 млн. грн., введено в дію будівлі вартістю 20,6 млн. грн.; за 140 млн. грн., витрачених на реконструкцію і капітальний ремонт приміщень судів, введено в дію основних засобів на 31,2 млн. гривень.

5. Перевантаженість суддів залишилася однією з основних проблем, що впливає на ефективність їх роботи і заважає подальшому впровадженню судової реформи. У той же час, штати судів залишаються неукомплектованими (на 01.01.2004 загальна кількість вакансій складала 1341 посаду або 18 відс. штатної чисельності, на 01.01.2005 – 1444 посади або 18,7 відс., на 01.01.2006 – 1239 посад або 16 відсотків).

6. До прорахунків під час планування та впровадження Державної програми організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки призвело неповне врахування Державною судовою адміністрацією України пропозицій Рахункової палати за результатами попередньої перевірки, затверджених постановою Колегії Рахункової палати від 16.03.2004 № 6-1.

З восьми пропозицій, що безпосередньо стосувалися завдань Державної програми, виконано тільки половину. Зокрема, не вжито необхідних заходів щодо удосконалення системи організаційного забезпечення судів загальної юрисдикції та приведення її у відповідність із Законом України “Про судоустрій України”.

7.Забезпеченість судів необхідними приміщеннями, як одна з найважливіших складових організаційного забезпечення діяльності судів, не відповідає вимогам здійснення судочинства, не сприяє перебудові судової системи і унеможливлює впровадження основних положень Закону України “Про судоустрій України”.

Існуюча Програма забезпечення судів необхідними приміщеннями на 2002-2006 роки не враховує їх реальні потреби і навіть її повне виконання не призведе до створення належних умов для діяльності судів. За чотири роки реалізації кількість приміщень судів, які придатні для відправлення правосуддя, збільшилася на 31,9 відс., а дефіцит нормативної площі приміщень судів зменшився тільки на 15,1 відсотка. З 34 адміністративних судів забезпечено приміщеннями 12 або 35 відсотків.

За таких темпів впровадження Програми до кінця 2006 року суди не будуть забезпечені належними для здійснення правосуддя приміщеннями, що, в свою чергу, негативно вплине на реалізацію судової реформи в Україні.

СИМОНЕНКО В.К.

ГОЛОВА РАХУНКОВОЇ ПАЛАТИ

Як зазначають аудитори Рахункової палати, у державі досі немає досконалої системи правового регулювання списання з держбюджету коштів на компенсування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і судів, а також юридичним та фізичним особам, які постраждали внаслідок дій або бездіяльності державних органів влади щодо конфіскації чи визнання майна безхазяйним.

Існуюча система планування та списання коштів державного бюджету на вищезазначені цілі  протягом 2005-2006 років не забезпечувала їх своєчасного та повного використання, а також регресних поновлень збитків бюджету. Мінфіном на стадії планування видатків за цією бюджетною програмою в Законах України про Державний бюджет України на 2005 та 2006 роки не враховувалася наявна тенденція до їх зменшення з 15,0 млн. грн. у 2003 році до 4,9 млн. грн. у 2005 році або на третину щорічно, що призвело до відволікання бюджетних коштів упродовж перевіреного періоду на суму 15,6 млн. гривень.

Невиконання органами Держказначейства, прокуратури та суду вимог законодавства щодо вжиття заходів з відшкодування збитків, завданих державі внаслідок зазначених списань, лише впродовж перевіреного періоду спричинило порушення посадовими особами органів державної влади своїх службових повноважень, попрання законних прав та інтересів громадян, приниження авторитету держави та заподіяння безповоротних збитків державі майже на 6 млн. гривень.

Встановлений бюджетним законодавством порядок списання коштів за рішеннями суду щодо відшкодування вартості конфіскованого та безхазяйного майна, яке перейшло у власність держави, унеможливлював їх законне списання Держказначейством за визначеними кодами бюджетної класифікації.

Передумовою для прийняття судом рішення про відшкодування вартості конфіскованого чи безхазяйного майна є обов’язкова процедура визнання судом неправомірними дій або бездіяльності відповідного органу державної влади, на підставі яких зазначене майно було визнано власністю держави та реалізовано. Реалізація майна унеможливлювала відновлення права власності, тому, відповідно до ст. 393 ЦК України, списання коштів з рахунків державного бюджету повинно було здійснюватися як відшкодування шкоди, завданої фізичним та юридичним особам органами державної влади, джерела фінансування якої бюджетним законодавством не визначено.

Недосконалість бюджетного законодавства створювала умови для порушення державою конституційних прав юридичних та фізичних осіб на компенсування  шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади внаслідок незаконної конфіскації чи визнання майна безхазяйним та запровадження Держказначейством незаконних схем списань бюджетних коштів за визначеними кодами бюджетної класифікації. Держказначейство, приймаючи рішення з питань списання коштів за рішеннями судів на відшкодування вартості конфіскованого чи безхазяйного майна, в одних випадках, виконувало їх, в порушення вимог Бюджетного кодексу України (майже 2 млн. грн.), а в інших,  повертало без виконання (понад 24 млн. гривень).

Як зазначають фахівці Рахункової палати, Держказначейством при виконанні своїх повноважень не вжито відповідних заходів щодо забезпечення належного обліку рішень органів державної влади з зазначених питань, які надходили йому на виконання, та  дієвого контролю за дотриманням основного принципу їх виконання за черговістю надходжень. Це, а також неузгодженість дій органів державної влади, призвело до численних порушень бюджетного законодавства. Зокрема, внаслідок невиконання  вимог відповідних статей Законів України про Державний бюджет  України на 2005 та 2006 роки і Бюджетного кодексу України щодо інформування органів прокуратури про здійснені відшкодування з державного бюджету за цими статтями збитків, втрати держави за мінімальними розрахунками, склали 9,3 млн. грн. і залишилися невідшкодованими.

Органи прокуратури не забезпечили належного виконання  вимог ст. 121 Конституції України та ст.ст. 37 і 35 Законів України про Державний бюджет  України на 2005 та 2006 роки щодо представництва інтересів держави у справах про відшкодування збитків, завданих державному бюджету за названими статтями бюджетного законодавства, внаслідок чого невідшкодовані збитки держави, розрахунково, склали 9,3 млн. грн.

Про встановлені порушення вимог чинного законодавства Колегія Рахункової палати поінформувала Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України. Висновок направлено до Міністерства фінансів України для відповідного реагування і вжиття заходів щодо усунення виявлених порушень.

Прес-служба Рахункової палати

Дійство, що відбудеться 2 березня о 12.00 біля білоруського посольства в Україні, не має політичного характеру. Однак ситуація дуже показова і в політичному плані и і в тому, яка політика в «стабільній» Білорусі по відношенню до звичайних громадян країни (про яких, по пропагандистським міфам, більш за все піклується лукашенківське керівництво), яке ставлення теперішньої влади до людей і якого рівня досягло чиновницьке свавілля .

Чому білоруські жінки їдуть протестувати в Київ? Причому це – не опозиціонерки, не політичні чи громадські активістки. Це – родички людей, які засуджені по кримінальним, цивільним та майновим справам – и ті, чиї родичі стали жертвами злочинів, розслідування котрих були проведені неефективно. Зневірившись добитися справедливості та дотримання законності в Білорусі, вони вирішили звернутися за підтримкою до міжнародної спільноти. Напередодні візиту Олександра Лукашенка в Україну, жінки намагатимуться привернути увагу до питань порушенні в Білорусі прав людини.

В самій Білорусі жінкам тричі було відмовлено в проведенні вуличної акції протесту. Для проведення будь-якої акції в Білорусі необхідно взяти дозвіл в міськвиконкомі – інакше мітинг чи пікет будуть розігнані спецназом, а учасники будуть заарештовані на строк до 15 діб. Спершу відмови Мінського міськвиконкому являли собою бюрократичні прискіпування. В третій раз, коли всі багато чисельні формальності були дотримані, – відмовили на тій підставі, що дії жінок можуть бути розцінені… як тиск на суд. Але близькі родичі ініціаторів проведення пікетування вже засуджені і відбувають довгострокові покарання; жінки познайомились одна з одою в коридорах Верховного суду Республіки Білорусь, в Прокуратурі Республіки Білорусь, в Адміністрації «батьки», де в черговий раз отримали відмову в перегляді справ своїх близьких. Тому відмова чиновників Мінського міськвиконкому є повністю незаконною – просто влада не хоче, аби акція протесту відбулась.

Жінки, які ініціювали акцію, підкреслюють, що в нинішній Білорусі не існує механізму впливу народу на держслужбовців.

Ще декілька місяців тому ці жінки не знали одна-одну. Вони познайомились в приймальнях великих начальників. Багато хто з них, не маючи юридичної освіти, за цей час вивчили закони і кодекси не гірше за будь-якого юриста.  Навчились здобувати факти, яких не змогло чи не захотіло виявити слідство. Вони зрозуміли, що добитися справедливості по відношенню до своїх близьких – вірніше, хоча б спробувати це зробити – можна лише об’єднавшись. Їх примусила об’єднатися спільна біда – неможливість знайти правду в Білорусі при режимі Лукашенка.

Ось конкретні приклади: – У жительки міста Бобруйська Лариси Нікітіної від гострого отруєння угарним газом в будинку загинули донька та двоє онуків. Причина – недбалість працівників комунальних служб. Але за цей злочин ніхто не поніс відповідальності.
– У мінчанки Людмили Кучури за вбивство інспектора державної інспекції по охороні тваринного та рослинного світу при президенті засуджений чоловік. На фото чітко можна побачити, що постріл був в спину. Але у вироку суду, що визнав винним чоловіка Людмили в навмисному вбивстві, записано: інспектор вбитий пострілом у груди. В справі багато й інших розбіжностей. Ніхто з високопосадових чиновників не дає відповідь, чому це сталося.

– У мінчанки Галини Юбко вбиті сестра с чоловіком. Дім, в якому сталося вбивство, був підпалений. Кримінальна справа була порушена після спливу 10 місяців. Імовірного вбивцю, який на момент скоєння злочину був неповнолітнім, засудили на 14 років. Галина, ознайомившись з матеріалами справи, переконана, що засуджений перебував під час вчинення злочину, але не вбивав. І вимагає знайти справжнього вбивцю.

– Жінки добиваються, аби постанови суду, що були винесені по їх справам чи справам їх близьких, були законними, мотивованими та справедливими. Але на свої скарги в різні інстанції вони отримують лише формальні відповіді. Таке ставлення чиновників змушує жінок знову і знову звертатися до держструктур. В кінці-кінців їм оголошують про завершення листування.

У жінок залишився один спосіб: вийти вийти протестувати на вулицю. Однак правлячий режим Лукашенко боїться цього, судячи з усього, ще більше, ніж виключно політичних акцій. Тому що це – те самі «прості люди», от імені яких лицемірно віщає «батька». Які при його диктатурі абсолютно безправні перед чиновниками.

Телефон для контакту (український номер буде працювати починаючи з п’ятниці, 2-го березня) +380 955 200303