Публікація

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС І ПРАВА ЛЮДИНИ

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС І ПРАВА ЛЮДИНИ[1]

 

         Змістовне наповнення конституційного процесу у 2015 році в Україні забезпечила законопроектна діяльність Конституційної Комісії України, утвореної Указом Президента України «Про Конституційну Комісію» № 119/2015 від 3 березня 2015 року. Як зазначалося в Указі, «з метою напрацювання узгоджених пропозицій щодо змін до Конституції України із залученням до цієї роботи представників різних політичних сил, громадськості, вітчизняного та міжнародного експертного середовища, сприяння досягненню громадського та політичного консенсусу щодо вдосконалення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні», постановляю «утворити Конституційну Комісію як спеціальний допоміжний орган при Президентові України».

З цією метою депутатським фракціям (депутатським групам) у Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Верховному Суду України, вищим спеціалізованим судам, Раді суддів України, асоціаціям органів місцевого самоврядування, Національній академії наук України, Національній академії правових наук України, юридичним вищим навчальним закладам та науковим установам, правничим громадським об’єднанням, відповідним міжнародним організаціям пропонувалося подати до 12 березня 2015 року пропозиції щодо кандидатур до складу Конституційної Комісії.

Конституційна Комісія була утворена у складі голови Комісії (В. Гройсман), двох заступників голови (В. Буткевич, В. Мусіяка), секретаря (О. Філатов) та кількох десятків членів Конституційної Комісії, які брали участь у її роботі на громадських засадах. Персональний склад Конституційної Комісії затвердив Президент України. У складі Конституційної Комісії були утворені три робочі групи: 1) з прав, свобод та обов’язків людини і громадянина; 2) з питань децентралізації; 3) з питань правосуддя та суміжних правових інститутів.

Приблизно до середини липня 2015 року робочі групи встигли розробити проекти законів про внесення змін до Конституції України, два з яких, присвячені реформі місцевого самоврядування (децентралізація), а також змінам в системи правосуддя України були підтримані більшістю голосів Конституційної Комісії України й передані Президенту України як суб’єкту законодавчої ініціативи.

 

Законотворчі зусилля Робочої групи з прав, свобод та обов’язків людини і громадянина  

Робочою групою з прав, свобод та обов’язків людини і громадянина у 2015 році було проведено більше сорока протокольних засідань. Робота групи проходила у відкритому режимі в приміщенні Києво-Могилянської академії за участю представників ЗМІ, іноземних спостерігачів, представників правозахисної спільноти тощо. Робоча група здійснила робочу поїздку західними областями України, де в містах Рівне, Івано-Франківськ, Львів та Ужгород були проведені круглі столи за участю представників вищих юридичних навчальних закладів, практикуючих юристів, представників органів державної виконавчої влади, суду, прокуратури, спілки адвокатів, студентської спільноти тощо. Круглі столи були проведені в робочому режимі дискусій і обговорень виробленого Робочою групою матеріалу, що варто спеціально підкреслити з огляду на поширену в Україні практику імітації суспільно корисної активності.

Формально роботу групи було розпочато в другій половині травня та призупинено (на час відпусток) з 15 липня по 1 вересня 2015 року, після чого законопроект від Робочої групи було знову відкрито для критики, змін та доповнень. Усі засідання Робочої групи записувалися на цифрові носії. У присутності іноземних експертів всі дискусії, обговорення й критичні виступи перекладалися в синхронному режимі англійською мовою.

Метою опрацювання Розділу ІІ чинного Основного Закону України було приведення його у більш точну відповідність до міжнародних документів, актуальних для захисту прав і свобод людини, а у якості методологічних розробок – були використані такі документи, як «Остаточні пропозиції» Робочої групи з прав людини Конституційної Асамблеї України щодо внесення змін до Розділу ІІ Конституції України; «Попередні пропозиції» цієї ж Робочої групи від 2013 року, окремі пропозиції членів Робочої групи.

За рішенням Робочої групи в проекті була змінена назва Розділу ІІ чинної Конституції України з «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» на «Права людини». Крім того, було ухвалено рішення побудувати структуру оновленого Розділу ІІ про права людини за схемою («рейтингом») розташування прав людини в Хартії засадничих прав Європейського Союзу 2000 року. У підсумку була розроблена така послідовність оновлених конституційних статей (назви умовні):

  1. Стаття 21. Гідність людини
  2. Стаття 22. Право на вільний розвиток особистості
  3. Стаття 23. Право на життя
  4. Стаття 24. Заборона катування
  5. Стаття 25. Заборона рабства і примусової праці
  6. Стаття 26. Право на свободу і особисту недоторканність
  7. Стаття 27. Право на повагу до приватного і сімейного життя
  8. Стаття 28. Право на шлюб
  9. Стаття 29. Права дітей
  10. Стаття 30. Свобода думки, совісті і релігії
  11. Стаття 31. Свобода вираження поглядів
  12. Стаття 32. Свобода зібрань та об’єднання
  13. Стаття 33. Право брати участь в управлінні державними справами
  14. Стаття 34. Право на освіту
  15. Стаття 35. Право власності
  16. Стаття 36. Про культурну спадщину
  17. Стаття 37. Право на житло
  18. Стаття 38. Право на достатній життєвий рівень
  19. Стаття 39. Про громадянство
  20. Стаття 40. Право на притулок
  21. Стаття 41. Рівність конституційних прав та рівність перед законом
  22. Стаття 42. Заборона дискримінації
  23. Стаття 43. Рівність у правах жінок і чоловіків
  24. Стаття 44. Право на соціальний захист
  25. Стаття 45. Право на професійну діяльність та право на працю
  26. Стаття 46. Право на страйк
  27. Стаття 47. Право на підприємницьку діяльність
  28. Стаття 48. Захист прав споживачів
  29. Стаття 49. Право на охорону здоров’я
  30. Стаття 50. Право на безпечне довкілля
  31. Стаття 51. Право на звернення
  32. Стаття 52. Свобода пересування і проживання
  33. Стаття 53. Невідчужуваність і непорушність прав людини
  34. Стаття 54. Право на справедливий суд
  35. Стаття 55. Презумпція невинуватості
  36. Стаття 56. Невиконання злочинних розпоряджень і наказів
  37. Стаття 57. Право не бути повторно засудженим
  38. Стаття 58. Відмова давати показання щодо себе. Права засудженого
  39. Стаття 59. Відшкодування за рахунок держави завданої шкоди
  40. Стаття 60. Право знати свої права і обов’язки
  41. Стаття 61. Незворотність в часі законів
  42. Стаття 62. Право на правову допомогу
  43. Стаття 63. Необмеженість прав і свобод
  44. Стаття 64. Захист Вітчизни
  45. Стаття 65. Обов’язок кожного не заподіювати шкоду
  46. Стаття 66. Обов’язок сплачувати податки
  47. Стаття 67. Неухильне додержання Конституції і законів
  48. Стаття 68. Заборона зловживання правом

 

Новими статтями в переліку виявилися статті про гідність людини та про право на справедливий суд. У якості нормативних пропозицій, які увійшли як додаток до основного тексту, представником від УГСПЛ та ХПГ В.Речицьким було сформульовано й запропоновано два нових конституційних права: право на належне врядування та право на доступ до публічної інформації.

Розгляд змін в царині суб’єктивних прав і свобод. Конкретні текстуальні зміни в законопроекті від Робочої групи зводилися до наступного. Стаття 21 Основного Закону із статті про рівність всіх людей перетворилася на велику статтю з трьох частин, кожна з яких була присвячена виключно гідності людини. Зокрема, в ній говорилося про вплив людської гідності на визначення конституційних суб’єктивних прав, а також про те, що «кожна людина має право на визнання її унікальності, цінності та значимості як для неї самої, так і для суспільства». Можна сказати, що в такому підході знайшла своє відображення відома гегелівська ідея про боротьбу кожного індивіда за власне розпізнавання і престиж.

До статті 22 Конституції було додано змістовне положення про те, що юридичні особи також володіють основними правами, закріпленими в Розділі ІІ Конституції, якщо це не суперечить природі відповідного права. У свою чергу, стаття 24 Конституції про заборону дискримінації була приведена у більш точну відповідність до європейських стандартів розуміння відповідних ознак. У проекті ця стаття включає в себе ширше коло ознак, за якими обмеження не допускаються. На жаль, такі ознаки, як гендерна ідентифікація, сімейний стан або сексуальна орієнтація не знайшли відображення в оновленому тексті.

Вперше до статті 40 проекту було включено заборону колективного вислання іноземців. Крім того, Робочою групою була внесена норма про те, що «ніхто не може бути висланий чи екстрадований у державу, в якій не скасована смертна кара або існує реальна небезпека того, що особа може бути піддана катуванням чи іншим видам нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження або покарання».

Робочою групою було сформульоване й включене до тексту проекту повномасштабне право на свободу і особисту недоторканість. Загальний обсяг цього права збільшився майже у три рази. Змінено було також термін, передбачений Основним Законом для тимчасового арешту або затримання особи без санкції суду (з 72 годин до 48 годин).

З іншого боку, серед підстав можливого арешту або затримання з’явилася нова підстава: «запобігання вчиненню терористичних актів за наявності обґрунтованої підозри». На жаль, заборона арешту (позбавлення свободи) за невиконання договірних зобов’язань знайшла відображення лише в альтернативній версії статті від представника ХПГ та УГСПЛ. Ця модель пізніше увійшла в додаток. Так само в додаток увійшла пропозиція закріпити право особи на збереження анонімності в якості користувача мережі Інтернет або інших загальнодоступних мереж при умові, що особа не порушує вимог закону.

Свобода вираження поглядів в проекті була розроблена у повній відповідності до вимог статті 10 Європейської конвенції із захисту прав людини і основоположних свобод (далі – Європейської конвенції). При цьому Робоча група прийшла до висновку про необхідність вилучення з переліку об’єктів для державного ліцензування кінематографічні підприємства. З іншого боку, Робоча група погодилася додати ще одну підставу, яка дозволяє накладати законні обмеження на здійснення свободи вираження поглядів. Водночас Робоча група відмовилася закріпити в проекті змін положення Хартії засадничих прав Євросоюзу 2000 року про те, що вираження поглядів у сфері літератури, мистецтва та науки є вільним від обмежень. Ця норма знайшла відображення лише в додатковій версії статті про свободу вираження поглядів від представника ХПГ та УГСПЛ.

Свобода думки, совісті та релігії (стаття 32 проекту) була викладена у більш повній відповідності до вимог Європейської конвенції. З іншого боку, теза існуючої Конституції про те, що кожен має право «сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої» не знайшла відображення в пропозиціях від Робочої групи (за станом на 15 липня 2015 року). Так само Робочою групою була відхилена вимога громадських активістів записати в проект норму про право військовослужбовців відмовлятися від участі в армійських богослужіннях, якщо це суперечить їх особистим переконанням. На думку Робочої групи, таке право може бути виведене шляхом тлумачення Розділу ІІ Конституції про права і свободи людини.

Стаття про свободу зібрань та об’єднань (стаття 32 проекту) збагатилася новелою про заборону утворення партій, які сповідують нацистську, фашистську або комуністичну ідеологію.

Проблематичним стало вироблення редакції статті про право мирно користуватися своєю власністю (майном). Робоча група відмовилася записати в проект норму про те, що примусове вилучення майна можливе лише як виняток, а повне відшкодування такого вилучення має здійснюватися не за балансовими, а за ринковими цінами. Крім того, Робоча група не підтримала пропозицію судді Верховного Суду України О.Волкова про те, що закони, які регулюють питання примусового вилучення об’єктів приватної власності, мають ухвалюватися не менш ніж двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Члени Робочої групи не наважилися також обмежити передбачену Конституцією України та чинним законодавством норму про можливість судової конфіскації власності, набутої не лише протизаконним, але також і законним шляхом. Як відомо, законодавство європейських країн передбачає можливість конфіскації об’єктів власності лише у тому випадку, якщо ці об’єкти були набуті незаконним (злочинним) шляхом.

Робоча група розширила також редакцію права на підприємницьку діяльність. У якості гарантії цього права Робоча група записала положення про те, що «іноземному інвесторові гарантується вивіз прибутку та вкладеного капіталу». Суттєвим поліпшенням ситуації з правовими гарантіями підприємництва можна вважати також новелу про те, що кожному має належати «право на підприємницьку діяльність без необхідності одержання дозволу органів влади і місцевого самоврядування, якщо інше не передбачено законом».

З іншого боку, Робоча група не підтримала пропозицію представника від ХПГ та УГСПЛ закріпити в проекті положення про те, що «держава підтримує й захищає <…> свободу договору, гарантує вільне переміщення осіб, товарів, послуг і капіталу». Удосконалюючи право на страйк, Робоча група відхилила пропозицію громадських активістів записати в проект право «кожного» на участь у страйку (право на індивідуальний страйк), а також право кожного брати участь у страйках солідарності. Робоча група не підтримала також пропозицію активістів щодо легалізації страйків за політичними мотивами.

Між тим, в Україні вже давно склалася ситуація, коли страйк використовується населенням для здійснення не лише економічного, але й політичного тиску на владу. Схоже на те, що український політичний страйк став ніби замінником права народу на демократичне повстання. Зокрема, політичний загальнонаціональний страйк оголошував в час Помаранчевої революції (2004) від імені Комітету національного порятунку кандидат у президенти В.Ющенко.

Драматичним було також опрацювання нової редакції конституційного права на освіту. Робоча група відмовилася записати в проект норму про те, що обов’язковість освіти має стосуватися лише «неповної середньої освіти» (9-річного навчання), в чому свого часу переконував Президент Академії педагогічних наук України й екс-міністр освіти В. Кремінь.

Робоча група відмовилася також записати в законопроект норму про те, що в Україні визнається й гарантується академічна свобода, з якої мало б витікати право університетів на організаційну і матеріально-фінансову автономію. Хоч як це не дивно, але проти заборони можливості накладання обмежень в сфері професійного використання слова виступила… Академія вищої школи України. Пізніше (в листопаді 2015 року) ставлення до цієї новели з боку голови Робочої групи суттєво пом’якшилось.

Що ж стосується права на охорону здоров’я, то воно в проекті стало більш лаконічним. За проектом, безоплатну медичну допомогу можна буде одержувати лише в екстрених випадках і мінімальному розмірі. Решту можливостей має поглинути страхова медицина. Представником від ХПГ та УГСПЛ до цієї статті пропонувалося додати окрему частину такого змісту: «Кожен, хто потребує обстеження чи лікування, але неспроможний оплатити його вартість або придбати страховий поліс, має право на кредитну чи іншу пільгову допомогу держави або органів місцевого самоврядування. Гарантований мінімум безоплатних медичних послуг, що  отримуються за рахунок держави або органів місцевого самоврядування встановлюється законом».

У свою чергу, право на шлюб і створення сім’ї в редакції, запропонованій Робочою групою, перестало прив’язуватися  до конституційного визначення шлюбу як союзу жінки і чоловіка. Замість цього була запропонована норма про те, що «право на шлюб, створення сім’ї гарантуються законом».

На жаль, Робоча група відмовилась включити (станом на 15 липня 2015 року) до тексту законопроекту два нових права: 1) право на належне врядування; 2) право на доступ до публічної інформації. Між тим, ці права є надзвичайно актуальними за духом і літерою в сучасній Україні. За пропозицією представника від УГСПЛ та ХПГ, сформульовані ним тексти цих прав були включені в додаток у такій редакції:

«Право на належне врядування

  1. Кожен має право на компетентний, безсторонній та справедливий розгляд своєї справи в розумні строки органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, іншими суб’єктами владних повноважень.
  2. Здійснення цього права, щонайменше, передбачає:

1) право бути прийнятим відповідним компетентним органом чи уповноваженою особою та надавати документи на свою користь;

2) право відстоювати власне бачення ситуації та надавати пояснення до ухвалення рішень, які можуть призвести до невигідних для особи наслідків;

3) право на доступ до необхідних документів, матеріалів та службової кореспонденції за умови дотримання вимог щодо захисту інформації з обмеженим доступом;

4) обов’язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб,  інших суб’єктів владних повноважень роз’яснювати причини та мотиви ухвалених ними рішень.

  1. 3.Кожен має право направляти індивідуальнічи колективні звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів, інших суб’єктів владних повноважень, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у розумний строк.
  2. 4. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень».

 «Право на доступ до публічної інформації

1.Кожен має право на доступ до публічної інформації про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, інших суб’єктів владних повноважень. Здійснення цього права передбачає можливість подання інформаційного запиту або одержання інформації в інший спосіб – на вибір запитувача.

  1. Органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, інші суб’єкти владних повноважень зобов’язані надавати інформацію за запитами, регулярно оприлюднювати відомості про свою діяльність.
  2. Здійснення цього права може підлягати обмеженням, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, захисту прав і свобод інших осіб, запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом за умови, якщо шкода від оприлюднення інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні».

 

Загальні висновки щодо змістовного наповнення прав

Слід зазначити, що Робоча група суттєво наблизила понятійний апарат та загальну юридичну стилістику законопроекту до європейських (міжнародних) правових стандартів. З іншого боку, як справедливо зазначають громадські активісти, в проекті залишилася така підстава для обмеження у здійсненні окремих прав і свобод, як аргумент «моралі». Тобто Робоча група не наважилася скоротити кількість підстав для обмежень на здійснення прав і свобод людини, які були передбачені європейським законодавством ще в першій половині ХХ століття. Чи витримає даний проект конституційних змін українську парламентську процедуру, буде відомо лише у 2016 році.

Більшість членів Робочої групі вирішили зберегти в проекті право кожного «на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї» – цю відверту Fata Morgana національного конституціоналізму, що засвідчило нездоланність принципу економічного перерозподілу в свідомості вітчизняного юридичного істеблішменту. Схоже на те, що достойно оцінити цю пристрасть доведеться вже нащадкам.

Так або інакше, але такі цінності органічного конституціоналізму, як: право народу на демократичне повстання; право на зброю для захисту життя у випадку смертельної небезпеки; право на доступ до публічної інформації; свобода від обмежень у сфері літератури, мистецтва і науки; академічна свобода та автономія університетів; право на належне врядування; право на політичний страйк; право на одностатеві шлюби; право вільно чинити власною долею опинилися (станом на 15 липня 2015 року) за межами законопроектної оболонки. Чи слід вважати такий підхід далекосяжним? Навряд. Адже права і свободи людини не штучно створюються «уповноваженими» на це людьми, а виростають з природи речі. Самі ж по собі серйозні українські шукання в цьому керунку можна лише вітати.

Нижче нами наведено «таблицю розходжень» для порівняльного аналізу формулювань суб’єктивних прав і свобод людини, запропонованих Робочою групою Конституційної Комісії України (ліва колонка), а також представником від УГСПЛ та ХПГ (права колонка).

 

ТАБЛИЦЯ РОЗХОДЖЕНЬ
Редакція Робочої групи
Конституційної Комісії
Редакція представника  від ХПГ та УГСПЛ в
Конституційної Комісії
Стаття 21. Гідність людини

1.     Гідність людини є невід’ємною властивістю кожного. Право людини на повагу до її гідності є непорушним і невідчужуваним. Держава, її органи та інші суб’єкти владних повноважень зобов’язані поважати і захищати гідність людини.

2.     Гідність людини – основоположне джерело розуміння, реалізації та захисту прав і свобод людини, закріплених в Конституції і законах України.

3.     Кожна людина має право на визнання її унікальності, цінності  і значимості як для неї самої, так і для суспільства. Кожен має право захищати свою гідність та гідність інших людей.

 

Стаття 21. Гідність людини

1.      Гідність людини є невід’ємною властивістю кожного. Право людини на повагу до її гідності є непорушним і невідчужуваним. Держава, її органи, посадові та службові особи, інші суб’єкти владних повноважень зобов’язані поважати і захищати гідність людини.

2.      Гідність людини – основоположне джерело розуміння, реалізації та захисту прав і свобод людини, закріплених в Конституції і законах України.

3.      Кожна людина має право на визнання її унікальності, цінності  і значимості як для неї самої, так і для суспільства. Кожен має право захищати свою гідність та гідність інших людей.

 

Стаття 22. Право на вільний розвиток особистості

 

1.      Кожна людина має право на вільний та всебічний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.

Стаття 22. Право на вільний розвиток особистості

 

1. Кожен має право вільно чинити власною долею.

     2. Кожен має право на вільний та всебічний розвиток    своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.

Стаття 23. Право на життя

 

1.     Кожна людина має право на життя.

2.      Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Ніхто не може бути засуджений до смертної кари або страчений.

3.      Обов’язок держави – захищати життя людини.

4.      Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

Стаття 23. Право на життя

 

1.      Кожна людина має право на життя.

2.      Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Ніхто не може бути засуджений до смертної кари або страчений.

3.      Обов’язок держави – захищати життя людини.

4.      У випадку смертельної небезпеки право на збройний захист життя належить кожному. Порядок придбання, зберігання та використання зброї в Україні регулюється законом.

Стаття 25. Заборона рабства і примусової праці

 

1.     Ніхто не може триматися в рабстві або в підневільному стані.

2.     Торгівля людьми заборонена.

3.     Примусова праця в будь-якій формі заборонена за винятками, встановленими цією Конституцією:

1) військова або альтернативна служба;

2) робота чи служба, яка виконується відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан чи у випадку стихійного лиха.

Стаття 25. Заборона рабства і примусової праці

 

1.      Ніхто не може триматися в рабстві або в підневільному стані.

2.      Торгівля людьми заборонена.

3.      Примусова праця в будь-якій формі заборонена, за винятками, встановленими цією Конституцією:

1) військова або альтернативна служба або робота;

2) робота чи служба, яка виконується відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан чи у випадку стихійного лиха.

 

Стаття 26. Право на свободу і особисту недоторканність

 

1.      Кожен має право на свободу і особисту недоторканність.

2.      Жодна людина не може бути позбавлена свободи інакше, як за встановленою  законом процедурою, за наявності підстав для її законного арешту або затримання у таких випадках:

 

1)      допровадження особи до компетентного суду за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення;

2)      наявності обґрунтованого переконання  в необхідності запобігти вчиненню особою правопорушення чи її втечі одразу після його вчинення;

3)      невиконання особою законного судового рішення або для забезпечення виконання обов’язку, встановленого законом;

4)      запобігання вчиненню терористичних актів за наявності обґрунтованої підозри;

5)      запобігання поширенню інфекційних захворювань;

6)      запобігання недозволеного в’їзду в країну іноземців або апатридів;

7)      проведення законної депортації чи екстрадиції особи;

8)      застосування на підставі законного судового рішення заходів виховного характеру щодо неповнолітнього або допровадження його до компетентного органу;

9)      законне затримання на підставі судового рішення психічнохворих, алкоголіків чи наркоманів, які перебувають на обліку в медичних установах;

10)  законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом.

3.      У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити, уповноважені на це законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сорока восьми годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сорока восьми годин з моменту затримання їй не було вручене вмотивоване рішення суду про тримання під вартою.

4.      Кожен, кого заарештовано чи затримано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою:

1)       про підстави позбавлення свободи та про повідомлення проти нього підозри чи висунуті обвинувачення;

2)      про його права і можливість захищати себе особисто або з правовою допомогою захисника;

3)      про належне йому право ініціювати провадження, за яким суд без зволікань має додатково перевірити і встановити законність його арешту або затримання і прийняти рішення про звільнення, якщо не буде встановлено законних підстав для позбавлення свободи.

5.      За наявності обґрунтованих і законних підстав для арешту або затримання, особа має негайно постати перед судом або іншою посадовою особою, якій належить за законом право на судовий розгляд, і їй має бути забезпечено розгляд справи впродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитись на судове засідання.

6.      Про арешт або затримання особи має бути негайно повідомлено її родичів або інших, вказаних заарештованим чи затриманим, осіб. Особа має право повідомити про це особисто.

7.      Кожному заарештованому або затриманому всупереч положенням цієї статті, держава зобов’язана відшкодувати спричинену моральну та матеріальну шкоду.

Стаття 26 Право на свободу і особисту недоторканність

 

1.      Кожен має право на свободу і особисту недоторканність.

2.      Жодна людина не може бути позбавлена свободи інакше, як за встановленою законом процедурою, за наявності підстав для її законного арешту або затримання у таких випадках:

 

1)      допровадження особи до компетентного суду за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення;

2)      наявності обґрунтованого переконання  в необхідності запобігти вчиненню особою правопорушення чи її втечі після його вчинення;

3)      невиконання особою законного рішення суду або для забезпечення виконання обов’язку, встановленого законом;

4)      запобігання вчиненню терористичних актів;

5)      запобігання поширенню інфекційних захворювань;

6)      запобігання недозволеного в’їзду іноземців або апатридів в країну;

7)      проведення законної депортації чи екстрадиції особи;

8)      застосування на підставі законного судового рішення заходів виховного характеру щодо неповнолітнього або допровадження його до компетентного органу;

9)      законне затримання на підставі судового рішення психічнохворих, алкоголіків, наркоманів і волоцюг;

10)  законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом.

 

3.      У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити, уповноважені на це законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сорока восьми годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сорока восьми годин з моменту затримання їй не було вручене вмотивоване рішення суду про тримання під вартою.

4.      Кожен, кого заарештовано чи затримано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою:

 

1)      про підстави позбавлення свободи та про повідомлення проти нього підозри чи висунуті обвинувачення;

2)      про його права і можливість захищати себе особисто або з правовою допомогою захисника;

3)      про належне йому право ініціювати провадження, за яким суд без зволікань має додатково перевірити і встановити законність його арешту або затримання і прийняти рішення про звільнення, якщо не буде встановлено законних підстав для позбавлення свободи.

 

5.      За наявності обґрунтованих і законних підстав для арешту або затримання особа має негайно постати перед судом, і їй має бути забезпечено розгляд справи впродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитись на судове засідання.

6.      Про арешт або затримання особи має бути негайно повідомлено її родичів або інших, вказаних заарештованим чи затриманим, осіб. Особа має право повідомити про це особисто.

7.      Кожному заарештованому або затриманому всупереч положенням цієї статті, держава зобов’язана відшкодувати спричинену моральну та матеріальну шкоду.

8.      Ніхто не може бути позбавлений свободи лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов’язання. 

 

Стаття 27. Право на повагу до приватного і сімейного життя

 

1.      Кожен має право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції та інших форм комунікацій.

2.      Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

3.       Кожен має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях всіх форм власності з відомостями про себе, спростовувати недостовірну інформацію про себе,  вимагати її вилучення, а також право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

4.      Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно з законом і є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 27. Право на повагу до приватного і сімейного життя

 

1. Кожен має право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції, на захист персональних даних, анонімність в якості користувача Інтернету або інших загальнодоступних мереж.

2.      Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як на законних підставах за вмотивованим рішенням суду.

3.      Кожен має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях всіх форм власності з відомостями про себе, спростовувати недостовірну інформацію про себе,   вимагати її вилучення, а також право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

4.      Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно з законом і є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам або для захисту прав і свобод інших осіб.

 

 

Стаття 28. Право на шлюб

 

1.      Право на шлюб, створення сім’ї гарантуються законом.

2.      Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.

3.     Батьки зобов’язані утримувати та виховувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

4.      Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються законом.

 

Стаття 28. Право на шлюб

 

1.      Право на шлюб, створення сім’ї  належить кожному.

2.      Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.

3.      Батьки зобов’язані утримувати та виховувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

4.      Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються законом.

 

Стаття 29. Права дітей

 

1.      Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

2.      Діти мають пріоритетне право на захист і догляд, необхідний для їх благополуччя, вільне вираження своїх поглядів, право на прямі контакти з обома батьками, якщо вони не суперечать його інтересам.

3.      Насильство над дитиною, експлуатація дитини та її праці забороняються.

4.      Держава зобов’язана утримувати та виховувати дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, і заохочувати та підтримувати благодійницьку діяльність щодо дітей.

Стаття 29Права дітей

 

1.      Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

2.      Діти мають пріоритетне право на захист і догляд, необхідний для їх благополуччя, вільне вираження своїх поглядів, право на безпосереднє спілкування з кожним із батьків, якщо це не суперечить інтересам дитини.

3.      Насильство над дитиною, експлуатація дитини та її праці забороняються.

4.      Держава зобов’язана утримувати та виховувати дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, і заохочувати та підтримувати благодійницьку діяльність щодо дітей.

5.       Діти мають право висловлювати свої погляди вільно. Думка дитини повинна братися до уваги в залежності від віку і ступеня зрілості дитини.

Стаття 30. Свобода думки, совісті і релігії

 

1.      Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час навчання, богослужіння, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2.      Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

3.      Жодна релігія чи світогляд не можуть бути визнані державою як обов’язкові чи мати перевагу однієї над іншою. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви.

4.      Ніхто не може бути увільнений від виконання обов’язків за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням людини, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою або роботою.

Стаття 30. Свобода думки, совісті і релігії

 

1.      Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу сповідувати будь яку релігію або не сповідувати ніякої, змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час навчання, богослужіння, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2.      Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я або для захисту прав і свобод інших осіб.

3.      Жодна релігія, переконання чи світогляд не можуть бути визнані державою як обов’язкові чи мати перевагу однієї над іншою. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а державна школа – від церкви.

4.      Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у релігійних обрядах чи богослужінні.

5.      Ніхто не може бути увільнений від виконання обов’язків за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням людини, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою або роботою.

Стаття 31. Свобода вираження поглядів

 

1.      Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів публічної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державі впроваджувати ліцензування діяльності радіомовних та телевізійних підприємств.

2.      Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Стаття 31. Свобода вираження поглядів

 

1.      Свобода вираження поглядів є невід’ємною умовою повновладдя народу, вона ніким не може бути заборонена або скасована.

2.      Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів публічної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державі впроваджувати ліцензування діяльності радіомовних та телевізійних підприємств.

3.      Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки з метою запобігання заворушенням чи злочинам або розголошенню інформації з обмеженим доступом.

4.       Свобода вираження поглядів в літературі, мистецтві та науці не підлягає обмеженням.

Стаття 32. Свобода зібрань та об’єднання

 

1.      Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати політичні партії, інші громадські об’єднання, професійні спілки та вступати до них для захисту своїх прав та інтересів.

2.      Держава визнає право кожного організовувати мирні зібрання і брати участь в них та відповідає за безпеку їх проведення. Про проведення мирних зібрань організатори повідомляють в розумний строк.

3.      Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права.

4.       Утворення політичних партій, інших громадських об’єднань в Україні є вільним, за винятком тих, які у своїх програмах або діяльності сповідують нацистську, фашистську чи комуністичну ідеологію. Політичні партії чи громадські об’єднання не можуть мати збройних або воєнізованих формувань. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Фінансування політичних партій та громадських об’єднань є відкритим.

5.      Ніхто не може бути примушений до вступу у будь-яку політичну партію чи громадське об’єднання та обмежений у правах за належність чи неналежність до них. Держава не контролює діяльність політичних партій і громадських об’єднань, за винятком дотримання вимог цієї Конституції та законів. Заборона діяльності політичних партій і громадських об’єднань здійснюється лише в судовому порядку.

6.      Положення цієї статті не перешкоджають введенню законних обмежень, необхідних в демократичному суспільстві для осіб, які входять до складу законних збройних формувань, поліції, судових чи адміністративних органів держави.

7.      Здійснення прав за цією статтею не підлягає обмеженням, за винятком тих, що встановлені судом на підставі закону і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

8.      Усі об’єднання громадян рівні перед законом.

 

 

Стаття 32. Свобода зібрань та об’єднання

 

1.      Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати політичні партії, інші громадські об’єднання, професійні спілки та вступати до них для захисту своїх прав та інтересів.

2.      Держава визнає право кожного організовувати мирні зібрання і брати участь в них та відповідає за безпеку їх проведення. Про проведення мирних зібрань організатори повідомляють в розумний строк.

3.      Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права.

4.      Утворення політичних партій, інших громадських об’єднань в Україні є вільним, за винятком тих, які у своїх програмах або діяльності сповідують нацистську, фашистську, комуністичну чи будь-яку іншу тоталітарну ідеологію, що заперечує демократію, або які у своїй діяльності не дотримуються демократичних засад. Політичні партії чи громадські об’єднання не можуть мати збройних або воєнізованих формувань. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Фінансування політичних партій та громадських об’єднань є відкритим.

5.      Ніхто не може бути примушений до вступу у будь-яку політичну партію чи громадське об’єднання та обмежений у правах за належність чи неналежність до них. Держава не контролює діяльність політичних партій і громадських об’єднань, за винятком дотримання вимог цієї Конституції та законів. Заборона діяльності політичних партій і громадських об’єднань здійснюється лише в судовому порядку на підставі закону.

6.      Положення цієї статті не перешкоджають введенню законних обмежень, необхідних в демократичному суспільстві для осіб, які входять до складу законних збройних або воєнізованих формувань, поліції, судових чи адміністративних органів держави.

7.      Здійснення прав за цією статтею не підлягає обмеженням, за винятком тих, що встановлені судом на підставі закону і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я або для захисту прав і свобод інших осіб.

8.      Усі об’єднання громадян є рівними перед законом.

 

 

Стаття 33. Право брати участь в управлінні державними справами

 

1.      Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

2.      Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

 

Стаття 33. Право на участь в управлінні державними та громадськими справами

 

1.      Громадяни мають право брати участь в управлінні державними та громадськими справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

2.      Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

 

  Стаття 33-1. Право на належне врядування

 

1.Кожен має право на компетентний, безсторонній та справедливий розгляд своє справи в розумні строки органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами,  іншими суб’єктами владних повноважень.

2. Здійснення цього права щонайменше передбачає:

 

1) право бути прийнятим відповідним компетентним органом або уповноваженою особою та надавати документи на свою користь;

2) право відстоювати власне бачення ситуації та надавати пояснення до ухвалення рішень, які можуть призвести до невигідних для особи наслідків;

3) право на доступ до необхідних документів, матеріалів та службової кореспонденції за умови дотримання вимог щодо захисту інформації з обмеженим доступом;

4) обов’язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, інших суб’єктів владних повноважень роз’яснювати причини та мотиви ухвалених ними рішень.

 

3. Кожен має право направляти індивідуальні чи колективні звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів, інших суб’єктів владних повноважень, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у розумний строк.

4. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

 

  Стаття 33-2. Право на доступ до публічної інформації

            

1. Кожен має право на доступ до публічної інформації про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, інших суб’єктів владних повноважень. Здійснення цього права передбачає можливість подання інформаційного запиту або одержання інформації в інший спосіб – на вибір запитувача.

2. Органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, інші суб’єкти владних повноважень зобов’язані надавати інформацію за запитами, регулярно оприлюднювати відомості про свою діяльність.

3. Здійснення цього права може підлягати обмеженням, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, захисту прав і свобод інших осіб, запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом за умови, якщо шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

 

 

Стаття 34. Право на освіту

 

1.      Кожен має право на освіту, а також на доступ до професійної підготовки та підвищення кваліфікації.

2.      Повна загальна середня освіта є обов’язковою.

3.      Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в навчальних закладах державної і комунальної форм власності; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

4.      Громадяни, інші прирівняні до них особи мають право безоплатно здобути вищу освіту в навчальних закладах державної і комунальної форми власності на відкритій конкурсній основі.

5.      Громадянам, які належать до корінних народів і національних меншин, держава забезпечує право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у визначених законом навчальних закладах державної і комунальної форми власності або через  національні культурні товариства шляхом формування фондів, цільових програм.

 

 

Стаття 34. Право на освіту

 

1.      Кожен має право на освіту, а також на доступ до професійної підготовки та підвищення кваліфікації.

2.      Загальна середня освіта є обов’язковою.

3.      Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в навчальних закладах державної, комунальної форм власності; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

4.      Громадяни, інші прирівняні до них особи мають право безоплатно здобути вищу освіту в навчальних закладах державної і комунальної форми власності на відкритій конкурсній основі.

5.      Випускникам закладів освіти приватної форми власності гарантуються такі самі права, як і випускникам закладів освіти державної або комунальної форми власності.

6.      Громадянам, які належать до корінних народів і національних меншин, держава забезпечує право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у визначених законом навчальних закладах державної і комунальної форми власності або через  національні культурні товариства шляхом формування фондів, цільових програм.

7.      Академічна свобода, матеріально-фінансова та організаційна автономія університетів всіх форм власності гарантуються. 

 

Стаття 35. Право власності

 

1.      Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти, користуватися і розпоряджатися своєю законно набутою власністю. Право приватної власності є непорушним. Охорона нтелектуальної власності гарантується.

2.      Право на спадкування гарантується кожному.

3.      Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

4.      Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства на підставі судового рішення у порядку, передбаченому законом та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

5.      Конфіскація, експропріація, націоналізація чи інші форми позбавлення власності, як і можливості нею володіти, користуватися чи розпоряджатися, можуть бути застосовані виключно у випадках, обсязі і порядку, встановленому законом і у відповідності з міжнародними зобов’язаннями України і на підставі виключно за рішенням суду України.

6.      Примусове заволодіння іноземною державою на тимчасово окупованих територіях України власністю України, її фізичних і юридичних осіб, як і іноземних осіб, які законно орендували таку власність на основі законодавства України, а також дозвіл чи передача такої власності на тимчасово окупованих територіях України чи у випадках, які підпадають під юрисдикцію держави Україна, у володіння чи оренду третіми особами не має жодних правових наслідків.

7.      Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності людини, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Стаття 35. Право власності

 

1.      Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Право приватної власності є непорушним. Охорона інтелектуальної власності гарантується.

2.      Право на успадкування гарантується кожному.

3.      Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

4.      Ніхто не може бути позбавлений  своєї власності інакше як у виключному випадку, в інтересах суспільства на підставі і в порядку, передбаченому законом та за умови попереднього і повного відшкодування її ринкової вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх ринкової вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

5.      Конфіскація власності, набутої незаконним шляхом, а також експропріація, націоналізація чи інші форми примусового позбавлення власності, як і можливості нею володіти, користуватися чи розпоряджатися, можуть бути застосовані виключно судом у випадках, обсязі і порядку, встановленому законом або міжнародними зобов’язаннями України.

6.      Закони, які регулюють підстави і порядок примусового відчуження власності приймаються не менш ніж двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

7.      Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності людини, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

 

Стаття 38. Право на гідний життєвий рівень

1.      Кожен має право на гідний життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, необхідний для духовного і фізичного розвитку.

Вилучена без заміни іншою нормою.

 

 

 

 

Стаття 42. Заборона дискримінації

 

1.     Користування правами та свободами, визнаними в цій Конституції та законами України, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, етнічного або соціального походження, генетичних характеристик, мови, релігії або переконань, політичних та інших поглядів, належності до корінних народів та національних меншин, майнового стану, місця проживання, обмеженої працездатності, віку або за іншою ознакою.

 

Стаття 42. Заборона дискримінації

 

1.      Користування правами та свободами, визнаними в цій Конституції забезпечується без дискримінації за ознакою – статі, раси, кольору шкіри, етнічного або соціального походження, генетичних характеристик, мови, релігії або переконань, політичних та інших поглядів, належності до корінних народів та національних меншин, сімейного та майнового стану, гендерної ідентичності, походження, обмеженої працездатності, вікумісця проживання, сексуальної орієнтації або за будь-якою іншою ознакою.

 

Стаття 43. Рівність у правах жінок і чоловіків

 

1.      Забезпечується рівність прав жінок і чоловіків в усіх сферах життя суспільства, в тому числі працевлаштування, праці та винагороди за неї.

2.      Держава зобов’язана підтримувати рівність прав і можливостей жінок та чоловіків заходами, які передбачають особливі переваги для недостатньо представленої статі.

 

Стаття 43. Рівність у правах жінок і чоловіків

 

1.      Забезпечується рівність прав жінок і чоловіків в усіх сферах життя суспільства, в тому числі працевлаштування, праці та винагороди за неї.

2.      Держава зобов’язана підтримувати рівність прав і можливостей жінок та чоловіків заходами, які передбачають розумно необхідні переваги для недостатньо представленої статі.

 

Стаття 45. Право на професійну діяльність та право на працю

 

1.     Кожен має право на працю і на професійну діяльність, яку вільно обирає або на яку вільно погоджується.

2.     Кожний, хто працює має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на справедливу оплату праці, на щоденні, щотижневі періоди відпочинку і на щорічно оплачену відпустку, на переговори з питань праці і укладання колективних угод.

3.     Держава забезпечує законодавче регулювання трудових відносин, заходи з подолання безробіття сприяє створенню нових робочих місць та рівних можливостей у виборі професії і трудовій зайнятості.

4.     Роботодавці мають забезпечувати збалансовані трудові відносини з усіма працівниками, сприяти проведенню колективних переговорів і укладенню колективних угод, забезпечувати дотримування умов професійної безпеки і здоров’я, співпрацювати з державою і працівниками для розвитку національної економіки, забезпечення і створення нових робочих місць, здійснювати заходи з запобігання порушення трудових прав.

Стаття 45. Право на професійну діяльність та право на працю

 

1.      Кожен має право на працю і на професійну діяльність, яку вільно обирає або на яку вільно погоджується.

2.      Кожен, хто працює має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на справедливу оплату праці, на щоденні, щотижневі періоди відпочинку і на щорічно оплачену відпустку, на переговори з питань праці і укладання колективних угод.

3.      Держава забезпечує законодавче регулювання трудових відносин, заходи з подолання безробіття, сприяє створенню нових робочих місць та рівних можливостей у виборі професії і трудовій зайнятості.

4.      Роботодавці мають забезпечувати гармонійні трудові відносини з усіма працівниками, сприяти проведенню з ними переговорів і укладенню угод, забезпечувати дотримання умов професійної безпеки і здоров’я, запобігати порушенню трудових прав.

 

Стаття 46. Право на страйк

 

1.     Працівники мають право на колективні дії, включаючи право на страйк, для захисту своїх прав та соціально-економічних інтересів.

2.     Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом.

3.     Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

4.     Обмеження у здійсненні права на страйк можливе лише на підставі закону відповідно до рішення суду і у випадках, які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням, охорони здоров’я або захисту прав і свобод інших осіб.

 

Стаття 46. Право на страйк

 

1.      Кожен має право на участь у колективних діях, включаючи право на страйк для захисту законних прав та інтересів.

2.      Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом.

3.      Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті в страйку.

4.      Обмеження у здійсненні права на страйк можливе лише на підставі закону відповідно до рішення суду і у випадках, які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, охорони здоров’я або захисту прав і свобод інших осіб.

 

Стаття 47. Право на підприємницьку діяльність

 

1.     Кожен має право на підприємницьку діяльність без необхідності одержання дозволу органів влади і місцевого самоврядування, якщо інше не передбачено  законом.

2.     Держава дбає про розвиток підприємницької діяльності, спрямованої на зростання добробуту всіх регіонів України.

3.     Право на підприємницьку діяльність окремих осіб, визначених законом, може бути обмежене з метою забезпечення принципу несумісності.

4.     Держава підтримує і захищає конкуренцію. Забороняється зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Умови здійснення підприємницької діяльності суб’єктів, що займають монопольне становище на ринку, визначаються законом.

5.     Інвестиційна діяльність кожного захищається законом. Іноземному інвестору гарантується вивіз прибутку та вкладеного капіталу.

 

Стаття 47. Право на підприємницьку діяльність

 

1.      Кожен має право на підприємницьку діяльність без необхідності одержання дозволу органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб якщо інше не передбачено  законом.

2.      Держава дбає про розвиток підприємницької діяльності, спрямованої на зростання добробуту всіх регіонів України.

3.      Право на підприємницьку діяльність окремих осіб, визначених законом, може бути обмежене з метою забезпечення принципу несумісності.

4.      Держава підтримує і захищає чесну конкуренцію і свободу договору, гарантує вільне переміщення осіб, товарів, послуг і капіталу.

5.      Забороняється зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Умови здійснення підприємницької діяльності суб’єктів, що займають монопольне становище на ринку, визначаються законом.

6.      Інвестиційна діяльність кожного захищається та заохочується законом. Іноземному інвестору гарантується вивіз прибутку та вкладеного капіталу.

 

Стаття 48. Захист прав споживачів

 

1.     Держава запроваджує заходи підвищеного рівня захисту прав споживачів, встановлює вимоги та здійснює контроль щодо якості і безпечності продуктів та усіх видів товарів, послуг і робіт.

2.     Несправедлива підприємницька практика у відносинах із споживачами забороняється.

3.     Споживачі продуктів, товарів, послуг і робіт мають право на адекватну і правдиву інформацію, на захист свого здоров’я, економічних інтересів, на забезпечення своєї безпеки, на свободу вибору і на об’єднані колективні дії для захисту своїх прав.

 

Стаття 48. Захист прав споживачів

 

1.      Держава захищає права споживачів, встановлює вимоги щодо якості та безпечності існуючих видів продуктів, товарів послуг та робіт.

2.   Забороняється оманлива або прихована реклама, а також інша несправедлива торгівельна практика щодо споживачів.

3.   Кожен має право на доступ до інформації про властивості та якість представлених на ринку продуктів, товарів, послуг та робіт.

4.     Споживачі продуктів, товарів, послуг і робіт мають право на адекватну і правдиву інформацію, на захист свого здоров’я, економічних інтересів, на забезпечення своєї безпеки, на свободу вибору і на об’єднані колективні дії для захисту своїх прав.

 

Стаття 49. Право на охорону здоров’я

 

1.     Кожен має право на доступ до отримання медичної допомоги та медичних послуг, що потрібні йому за станом здоров’я.

2.      Держава гарантує кожному надання мінімального обсягу безоплатних медичних послуг та безоплатної медичної допомоги в екстрених випадках, що встановлені законом.

3.     Держава запроваджує і підтримує обов’язкове медичне страхування. Кожен має право на вільний вибір медичного страховика.

4.     Держава впроваджує програми профілактичних заходів, дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідеміологічне благополуччя.

 

Стаття 49. Право на охорону здоров’я

 

1.      Кожен має право на доступ до отримання медичної допомоги та медичних послуг, що потрібні йому за станом здоров’я.

2.      Держава гарантує кожному надання мінімального обсягу безоплатних медичних послуг та безоплатної медичної допомоги в екстрених випадках, що встановлені законом.

3.      Кожен, хто потребує обстеження чи лікування, але неспроможний оплатити їх вартість, має право на кредитну пільгову допомогу держави або органів місцевого самоврядування. Держава запроваджує власні, а також сприяє недержавним системам медичного страхування. Кожен має право на вільний вибір медичного страховика.

4.      Держава впроваджує програми профілактичних заходів, дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідеміологічне благополуччя.

 

 

Стаття 50. Право на безпечне довкілля

 

1.     Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

2.     Кожен має право на забезпечення біологічної безпеки через унеможливлення штучного або природного заносу та розповсюдження на території держави патогенних збудників та токсинів.

3.     Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів, питної води, лікарських засобів, продукції біотехнологічного походження, предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

 

Стаття 50. Право на безпечне довкілля

 

1.      Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

2.      Держава дбає про недопущення заносу та розповсюдження на її території небезпечних для людей, тварин та рослин токсинів і збудників.

3.      Кожен має право на доступ до інформації про стан довкілля, якість води, харчових продуктів, лікарських засобів, продукції біотехнологічного походження,   предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

 

Стаття 51. Право на звернення

1.     Кожен має право направляти індивідуальні чи колективні звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів, інших суб’єктів владних повноважень, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у розумний строк.

 

Стаття 51. Право на звернення

 

Перенесено у ст. 33-1 як частина права на належне врядування.

 

 

Стаття 52. Свобода пересування і проживання

 

1.     Кожен, хто законно перебуває на території України, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах її території чи вільно залишати її.

 

Стаття 52. Свобода пересування і проживання

 

1.      Кожен, хто законно перебуває на території України, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах її території чи вільно залишати її.

2.      Кожен має право користуватися всіма належними йому правами і свободами незалежно від того, на якій частині території України він живе чи перебуває.

Стаття 53. Невідчужуваність і непорушність прав людини

 

1.     Права людини і основоположні свободи є невідчужуваними та непорушними. Права людини і основоположні свободи, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

2.     Конституційні права і основоположні свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

3.     Юридичні особи володіють основними правами, закріпленими в цій Конституції, якщо це не суперечить природі відповідного права.

4.     При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу конституційних прав і основоположних свобод.

 

Стаття 53. Невідчужуваність і непорушність прав людини

 

1.      Права людини і основоположні свободи є невідчужуваними та непорушними. Права людини і основоположні свободи, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

2.      Конституційні права і основоположні свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

3.      Юридичні особи володіють правами і свободами, закріпленими в цій Конституції, якщо це не суперечить природі відповідного права.

4.      При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається порушення конституційних прав і основоположних свобод.

5.      Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Стаття 54. Право на справедливий суд

 

 

1.     Кожен має право на ефективний захист судом своїх порушених прав, свобод, а також інтересів.

2.     Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним, безстороннім і компетентним судом, створеним відповідно до закону, який на підставі Конституції і закону має вирішити спір щодо його прав, свобод та обов’язків або встановити обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього обвинувачення. Рішення суду проголошується публічно.

3.      Кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право на провадження судом присяжних.

4.      Кожен обвинувачений у вчиненні правопорушення має щонайменше такі права:

1)      бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і підстави обвинувачення, висунутого проти нього;

2)      мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

3)      захищати себе особисто або користуватися юридичною допомогою захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника, – одержувати юридичну допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

4)      допитувати свідків обвинувачення або вимагати щоб їх допитали, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

5)      якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею – одержувати безоплатну допомогу перекладача.

5.      Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

6.      Кожен має право звертатися з конституційною скаргою до Конституційного Суду України з підстав, передбачених цією Конституцією та у порядку, визначеному законом.

7.     Кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має право на те, щоб його засудження і вирок були переглянуті вищою судовою інстанцією згідно з законом.

8.     У разі скасування вироку суду як несправедливого або неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним чи несправедливим засудженням.

9.       Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх порушених прав і свобод до міжнародних судових установ, юрисдикцію яких визнає Україна.

Стаття 54. Право на справедливий суд

 

1.      Кожен має право на ефективний захист судом своїх порушених прав, свобод, а також інтересів.

2.      Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним, безстороннім і компетентним судом, створеним відповідно до закону, який на підставі Конституції і закону має вирішити спір щодо його прав, свобод та обов’язків або встановити обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього обвинувачення.

3.      Кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право на провадження судом присяжних.

4.      Судове рішення проголошується публічно, але засоби масової інформації і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом судового розгляду або його частини в інтересах громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо цього вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

5.      Кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

1) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і підстави обвинувачення, висунутого проти нього;

2) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

3) захищати себе особисто або користуватися юридичною допомогою захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника, – одержувати юридичну допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

4) допитувати свідків обвинувачення або вимагати щоб їх допитали, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

5) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею – одержувати безоплатну допомогу перекладача.

6.      Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

7.      Кожен має право звертатися з конституційною скаргою до Конституційного Суду України з підстав, передбачених цією Конституцією та у порядку, визначеному законом.

8.      Кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має право на те, щоб його засудження і вирок були переглянуті вищою судовою інстанцією згідно з законом.

9.      У разі скасування вироку суду як несправедливого або неправосудного, держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним чи несправедливим засудженням.

10.  Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх порушених прав і свобод до міжнародних судових установ, юрисдикцію яких визнає Україна.

 

Стаття 56. Невиконання злочинних розпоряджень і наказів

 

1.     Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.

2.     За віддання і виконання злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.

 

Стаття 56. Невиконання злочинних розпоряджень і наказів

 

1.      Ніхто не зобов’язаний виконувати злочинні розпорядження чи накази.

2.      За віддання і виконання злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.

 

Стаття 57. Право не бути повторно засудженим

 

1.     Нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону.

2.     Відновлення провадження у справі згідно із законом та кримінальною процедурою можливо лише за наявності нових або нововиявлених фактів чи в разі виявлення суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи.

3.     Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

 

 Стаття 57. Право не бути повторно засудженим

 

1.      Нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону.

2.      Відновлення провадження у справі згідно із законом та кримінальною процедурою можливо лише за наявності нових або нововиявлених фактів чи в разі виявлення суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи.

 

Частину 3 вилучено.

 

Стаття 58.  Відмова давати показання щодо себе. Права засудженого

 

1.      Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

2.      Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

 

Стаття 58.  Відмова давати показання щодо себе, права засудженого

 

1.      Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї та близьких родичів, коло яких визначається законом.

2.      Засуджений користується всіма правами і основоположними свободами, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

 

 

Стаття 59. Відшкодування за рахунок держави завданої шкоди

 

1.     Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Стаття 59. Відшкодування за рахунок держави завданої шкоди

 

Перенесено у ст. 33-1 як частину права на належне врядування.

 

 

Стаття 60. Право знати свої права і обов’язки

 

1.     Кожному гарантується право знати свої права і обов’язки.

2.     Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.

3.     Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

 

Стаття 60. Право знати свої права і обов’язки

 

1.      Кожному гарантується право знати свої права і обов’язки.

2.      Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки людини, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.

3.      Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права, свободи і обов’язки людини, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

 

Стаття 62. Право на правову допомогу

 

1.     Кожен має право на правову допомогу. Кожен є вільним у виборі свого представника або захисника своїх прав. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно.

2.     Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

3.     Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

 

Стаття 62Право на правову допомогу

 

1. Кожен має право на правову допомогу. Кожен є вільним у виборі свого представника або захисника своїх прав. Органам досудового розслідування, державному обвинувачеві, суду забороняється довільно втручатися у вибір особою свого захисника, перешкоджати його участі у справі. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно.

2. Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях діє самоврядна організація – адвокатура.

3. Кожен, чия справа не розглядається судом, має право звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

4. Зміст спілкування особи зі своїм представником або захисником прав є таємницею.

 

Стаття 63. Необмеженість прав і свобод

 

1.      Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

2.      В умовах воєнного або надзвичайного стану законом можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 21, 23, 24, частиною першою і другою статті 25, статтями 26, 2829, частиною третьою статті 30, частиною п’ятою статті 32, статтею  39, частиною першою статті 41, статтями 42, 43, 51, 54, 555657585960, 61, 62 цієї Конституції.

 

Стаття 63. Необмеженість прав і свобод

 

1.      Конституційні права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

2.      В умовах воєнного або надзвичайного стану законом можуть встановлюватися окремі обмеження на здійснення прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не підлягає обмеженню здійснення прав і свобод, передбачені статтями 21, 23, 24, частиною першою і другою статті 25, статтями 26, 2829, частиною третьою статті 30, частиною п’ятою статті 32, статтею  39, частиною першою статті 41, статтями 42, 43, 51, 54,555657585960, 61, 62 цієї Конституції.

 

Стаття 65. Обов’язок кожного не заподіювати шкоду

 

1.     Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

 

Стаття 65. Обов’язок кожного не заподіювати шкоду

 

1.      Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природній та культурній спадщині України, відшкодовувати завдані ним збитки.

Стаття 66. Обов’язок сплачувати податки

1.     Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

2.     Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

 

Стаття 66. Обов’язок сплачувати податки

 

1.Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

2.      Розмір податків і зборів не повинен становити загрозу правам і свободам людини. Нагляд за поміркованістю податків і зборів покладається на Президента України.

Стаття 68. Заборона зловживання правом

 

1.     Жодне із закріплених в цій Конституції прав і свобод не може тлумачитись всупереч суті основного права або як таке, що надає право займатися діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування конституційних прав і свобод або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це дозволяє Конституція України.

2.     Обмеження на здійснення прав і свобод, передбачені цією Конституцією, не можуть бути застосовані для досягнення жодних інших цілей ніж ті, для яких вони були встановлені.

 

Стаття 68. Заборона зловживання правом

 

1.      Жодне із закріплених в цій Конституції прав і свобод не може тлумачитись всупереч його суті або як таке, що дозволяє займатися діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування конституційних прав і свобод або на обмеження у їх здійсненні в більшому обсязі, ніж це дозволяє Конституція України.

2.      Притягнення особи до юридичної відповідальності одного виду за наявності очевидних підстав для притягнення її до відповідальності іншого виду, є зловживанням правом. 

3.      Обмеження на здійснення прав і свобод, передбачених цією Конституцією, не можуть бути застосовані для досягнення жодних інших цілей ніж ті, для яких вони були встановлені.

4.      Жодне із передбачених Конституцією прав і свобод не повинно тлумачитися як таке, що обмежує або шкодить правам і свободам, визнаним міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

 

Огляд законотворчих зусиль Робочої групи з питань децентралізації

Результатом зусиль Робочої групи з питань децентралізації став проект ЗУ «Про внесення змін до Конституції України (щодо територіального устрою та місцевого самоврядування», внесений Президентом України П. Порошенком до Верховної Ради України, де він (після необхідного висновку Конституційного Суду України) здобув підтримку більшості голосів народних депутатів. Нижче ми подаємо низку зауважень критичного змісту, які є не стільки політичними, скільки юридичними застереженнями до тексту.

По-перше, в пункті 29 статті 85 проекту змін до Конституції говориться про те, що до повноважень Верховної Ради України належить «утворення і ліквідація громад, районів, областей». Проте в подальшому у статті 113 проекту стверджується, що адміністративно-територіальними одиницями України є «громади, райони, регіони». Таким чином, можливість модифікації статусу АРКрим ніби взагалі вилучається із парламентської компетенції. Адже за проектом АРК є одним з «регіонів», утворення і ліквідація яких до компетенції Верховної Ради України (за проектом) не належить.

По-друге, законопроект запроваджує паралельно дві офіційних назви для одних і тих самих територіальних одиниць: «область» та «регіон». Навряд чи паралельне існування «Харківської області» та «Харківського регіону», кордони яких повністю співпадають, відповідає класичним засадам юридичної техніки, тим більше юридичної техніки конституційного рівня.

По-третє, в ч.4 ст. 119 проекту констатується наявність «територіальних органів центральних органів виконавчої влади». Подібним словосполученням в конституційний словник запроваджується конструкція «органів від органів», що є вочевидь невиправданим не лише з формально-логічної точки зору, але й з точки зору управлінської доцільності.

По-четверте, проект називає (ст.113) окремі частини території України «громадами», а їх людський субстрат – тобто населення цих територій – «територіальними громадами». Подібний підхід є термінологічно невдалим, може навіть парадоксальним. Якщо у випадку територіальних сутностей – областей в проекті застосовується додаткове поняття-назва «регіони», то для позначення різних сутностей (людей, з одного боку, і територій – з іншого) в проекті використовується одна й та сама родова назва – «громада». При цьому епітет «територіальна» відноситься не до «громади» як елементу територіального устрою, а до «громади» як сукупності людей – населення, що призводить до очевидної термінологічної (семантичної) плутанини.

По-п’яте, як це витікає з проекту, поняття міста як адміністративно-територіальної одиниці (за неочевидним винятком міст Києва та Севастополя) вилучається з Основного Закону. При цьому людський субстрат міста (його населення) пропонується називати «територіальною громадою», а територію міста – просто «громадою». Очевидно, що такий підхід є надмірно «екстравагантним» по відношенню до традицій нашого офіційного та неофіційного слововжитку.

По-шосте, ще більш серйозним недоліком виглядає те, що віднині міста (незалежно від їх величини) входитимуть до складу не області чи регіону, а «району». Тобто в якості адміністративно-територіальної одиниці місто – в контексті оновленого Основного Закону – також ніби щезає. Це означає, що традиційні органи самоврядування міст також вилучаються із слововжитку. Принаймні вони перестають бути міськими радами, меріями чи муніципалітетами. Натомість вони мають перетворитися на «ради громад» над якими віднині стоятимуть «районні ради». З точки зору еволюції класичних європейських політико-правових понять такий підхід виглядає невдалим.

Крім того, входження міст-мільйонерів до складу районів повинно призвести до того, що одні райони за своєю економічною, культурною та інфраструктурною потугою у десятки (якщо не сотні) разів переважатимуть інші райони. Наприклад, район, до складу якого входитиме Харків або Донецьк буде багатократно відрізнятися від району, до складу якого входитимуть міста калібру Валок, Острога або Косова. Незбалансованість, контраст в реальній економічній та культурній спроможності адміністративно-територіальних одиниць одного рангу і раніше був проблемою України. Однак тепер цей контраст суттєво збільшиться. Із адміністративною (економічною, культурною, інфраструктурною) збалансованістю територій буде справді покінчено.

По-сьоме, оскільки будь-яке місто за проектом визнається цілісною громадою, яка входить до складу району, невизначеною (найбільш ймовірно – негативною) стає доля існуючих районів у містах. Дуже схоже на те, що райони в містах мають зникнути разом із районними в містах органами самоврядування. Але якщо це справді так, то в чому тоді полягає ідея децентралізації на муніципальному рівні? Адже даний пакет змін до Конституції запроваджується саме за такими або подібними до них (демократизація тощо) гаслами.

Нарешті, останнє за переліком, але не за значущістю. Проект децентралізації покликаний також вирішити проблему проявів сепаратизму на регіональному (обласному) рівні. Проте запропоновані у проекті конституційні важелі здаються для цього недостатніми. На наше переконання, з цією метою слід було б наважитися на встановлення представництва регіонів України не на самоврядному, а на державному рівні. Найкращим варіантом виглядає тут запровадження в Україні двопалатних Національних Зборів при збереженні унітарного устрою країни. Тим більше, що такий підхід є добре відомим в Європі (Польща, Франція, Італія, Нідерланди, Румунія, Хорватія, Чехія, Ірландія).

 

Огляд законопроектної діяльності Робочої групи з питань правосуддя та суміжних правових інститутів

Робоча група з питань правосуддя та суміжних правових інститутів розглянула важливі питання, пов’язані з формуванням суддівського корпусу, функціонуванням органів управління  судової системи, статусом органів прокуратури та адвокатури; новим визначенням юрисдикції судів в Україні.

Як зазначалося в проекті змін до Конституції в частині правосуддя, вік призначення на посуду судді загальної юрисдикції в Україні було змінено з 25 до 30 років. При цьому мінімально необхідний для призначення стаж має підвищитися з трьох до п’яти років. Мінімально необхідний для призначення на посаду судді Конституційного Суду України стаж також підвищено з 10 до 15 років. Ценз осідлості при цьому скасовано.

Для суддів Конституційного Суду віднині передбачалося в якості обов’язкових попередніх вимог: володіння високими моральними якостями; визнання високого рівня компетентності; неналежність до політичних партій чи профспілок; неучасть в будь-якій політичній діяльності; відсутність будь-якого представницького мандату; відмова від будь-яких оплачуваних посад, окрім наукових, викладацьких чи творчих. При цьому визначений Конституцією строк перебування судді КСУ на посаді продовжено до досягнення ним віку 70 (замість 65) років.

Загальний імунітет суддів всіх судів в Україні запропоновано замінити більш вузьким – функціональним імунітетом. Зокрема, згоду на затримання та тримання судді під вартою має, за проектом, надавати не Верховна Рада України, а новостворений колегіальний орган: Вища рада правосуддя. Якщо раніше призначення судді на посаду здійснювалось перший раз на термін 5 років Президентом України, а потім довічно – Верховною Радою України, то за проектом змін таке призначення має бути відразу безстроковим. Призначення судді на посаду має тепер здійснювати Президент України за поданням Вищої ради правосуддя. Причому все це має робитися на конкурсних засадах.

Якщо за Основним Законом  звільнення суддів з посади здійснюється Президентом або Верховною Радою України, то за проектом змін таке звільнення повинна здійснювати Вища рада правосуддя. Що ж стосується процедури звільнення з посади суддів Конституційного Суду України, то воно має вчинятися, за проектом, виключно самим Конституційним Судом України.

Проект реформи судоустрою передбачає створення нового органу: Вищої ради правосуддя, який складається з 21 члена. З яких 10 членів є суддями, що їх обирають судді; 2 члени йдуть від адвокатів; 2 – від наукової спільноти; 2 – від прокуратури; 2 – від Президента; 2 – від Верховної Ради України; останнім членом Ради є Голова Верховного Суду України за посадою.

Що ж стосується компетенції Вищої ради правосуддя, то на неї, за проектом поправок, покладається: внесення подань про призначення суддів на посаду; ухвалення рішень щодо порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності; розгляд скарг на рішення про притягнення суддів чи прокурорів до дисциплінарної відповідальності; ухвалення рішень про зняття суддів з посади; надання згоди на затримання судді чи утримання його під вартою; ухвалення рішень при тимчасове відсторонення судді від здійснення судочинства; вжиття заходів щодо забезпечення незалежності судді; ухвалення рішень про переведення суддів з одного суду до іншого.

Як вимагає законопроект, член Вищої ради правосуддя не може належати до політичних партій чи профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати будь-який представницький мандат, обіймати будь-які оплачувані посади (окрім Голови Верховного Суду), виконувати іншу оплачувану роботу окрім наукової, викладацької або творчої.

Що ж стосується внесення змін до статусу прокуратури в Україні, то цей орган отримує, за проектом, значно вужче коло повноважень, ніж це передбачено чинною Конституцією України.  Зокрема, на прокуратуру України, за проектом, покладається: підтримання публічного обвинувачення в суді; організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням; вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження; нагляд за негласною діяльністю органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, визначеному законом.

У свою чергу, на оновлену адвокатуру покладається забезпечення права на захист від обвинувачення; представництво в суді; надання інших видів професійної правничої допомоги. При цьому передбачається, що захист від обвинувачення та представництво в суді мають здійснювати виключно професійні адвокати. При цьому законом можуть бути визначені винятки із цього правила щодо представництва в суді в трудових спорах; спорах щодо захисту соціальних прав; малозначних спорах; а також у випадках представництва малолітніх та неповнолітніх осіб, а також осіб, визнаних судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

На відміну від норм чинної Конституції України, проектний варіант містить в собі окреме положення про те, що незалежність адвокатури гарантується.

Новели законопроекту, які стосуються внесення змін до статусу Конституційного Суду України, зводяться до наступного: якщо нині відбір суддів на посаду судді КСУ не регулюється законом, то, за проектом, він має здійснюватися на конкурсних засадах у визначеному законом порядку; передбачено виокремлення бюджету Конституційного Суду із загального бюджету судової гілки влади та його формування з урахуванням пропозиції від Голови Конституційного Суду.

При цьому Конституційний Суд України позбавляється повноваження щодо офіційного тлумачення законів України. З іншого боку, проектом передбачається запровадження в України інституту індивідуальної конституційної скарги.

Що ж стосується новел у сфері конституційного регулювання виконання судових рішень, то проектом передбачається встановити новий порядок, за яким контроль за здійсненням судових рішень покладається на сам суд. У свою чергу, проект передбачає також запровадження нового порядку оцінювання відповідності займаній посаді кожного із суддів за критеріями: компетентності; професійної етики; доброчесності. Невідповідність судді займаній посаді за вказаними критеріями вважається підставою для звільнення судді з посади.

У випадку реорганізації чи ліквідації окремих судів, суддям цих судів, за проектом, надається право подати заяву про свою відставку або про їх подальшу участь у конкурсі на посаду в порядку, визначеному законом.

Про зміни в юрисдикції судів України проект говорить таке: віднині юрисдикція українських судів поширюватиметься на будь-які спори щодо прав, свобод, інтересів та обов’язків особи, а також на будь-яке кримінальне провадження проти людини. В окремих, передбачених законом випадках суди можуть розглядати також інші справи.

[1] Розділ підготовлено Всеволодом Речицьким, конституційним експертом від УГСПЛ та Харківської правозахисної групи в Конституційній Комісії України

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування