Публікація

Життя з привидами: чого очікувати родичам зниклих безвісти

Ніби балансують між двома протиріччями – життям та смертю – родичі зниклих безвісти. Для них невизначеність – це постійний стан існування. Жодного руху, жодної новини, жодного просування вперед – лише тиша. І що ж робити далі та де шукати допомоги?

1200px-United_States_POW-MIA_flag.svg               Джерело фото: wikimedia.org

Для початку слід вказати, що національне законодавство не передбачає такого статусу як «зниклий безвісти». Безумовно, цей термін неодноразово з’являється у різних нормативно-правових актах, проте вони визначають лише внутрішнє регулювання військової служби чи кадрові питання обліку військовослужбовців. Наприклад, термін «зниклий безвісти» визначається Наказами Міністерства оборони України (зокрема, Наказ Міністра оборони України «Про затвердження Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» від 11.06.2008 р. № 260; Наказ Міністерства оборони України «Про затвердження Інструкції з організації обліку особового складу Збройних Сил України» від 26.05.2014 р. № 333) та використовується в аспекті обліку бойових безповоротних втрат особового складу військової частини.

Єдиний зв’язок між статусом та правовим регулюванням у питанні зниклих безвісти має Цивільний кодекс України. Він містить поняття «безвісно відсутнього», яке може стосуватися людини у випадку тривалої відсутності фізичної особи за місцем її постійного проживання і невідомості місця її перебування. Статус безвісно відсутнього встановлюється судом та впливає передусім на матеріальні права такої особи.

Але ж варто пам’ятати, що у країні зараз відбувається збройний конфлікт і регулювання відповідне для мирного часу не має безумовно діяти за такої ситуації. То ж що можна зробити?

Стаття 33 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І) від 8 червня 1977 р. визначає ряд дій для сторін конфлікту з метою розшуку зниклих безвісти. ЇХ можна звести до кількох принципових тез:

  • заходи з розшуку безвісти зниклих на території конфлікту мають здійснюватися залежно від обставин, найпізніше – після закінчення активних бойових дій;
  • сторона має обліковувати зниклих безвісти та збирати всю необхідну щодо них інформацію;
  • передбачаються такі канали зв’язку між протиборчими сторонами: безпосередній контакт; контакт через третю державу; контакт через Міжнародний Комітет Червоного Хреста або національні товариства Червоного Хреста;
  • для роботи безпосередньо у зоні ведення бойових дій створюються спеціалізовані команди, до яких поважно ставляться обидві сторони та яким гарантується абсолютна безпека.

Досить прості кроки, чи не так? А виявляється, що не так. Три роки війни, а у нас не створено єдиного реєстру зниклих безвісти. Вся статистика ведеться розрізнено. ЗМІ періодично видають цифри, які значно розходяться. Багато сумнівів викликає питання – чи всі військові підрозділи добросовісно відносились за весь час конфлікту до кадрових питань та ведення обліку? Чи була жорстка статистика як у Збройних Силах України, так і у Національній гвардії України?

І ще досить важливе питання, яке до сих пір не було врегульовано – робота пошукових груп у зоні конфлікту. Із самого початку подій гуманітарна місія «Чорний тюльпан» представників ВГО Союзу «Народна пам’ять» безстрашно діяла на передових позиціях, освоюючи уражені території та здійснюючи пошуки останків загиблих. З початку вересня 2014 р. Центр цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України здійснює заходи щодо пошуку безвісти зниклих у рамках гуманітарного проекту «Евакуація 200». Проте, важливим залишається питання легалізації матеріалів та речових доказів, знайдених у ході пошукових операцій та накопичування отриманої інформації. До сих пір не створено єдиного центру збору інформації, яка хоч трошки допомогла б у процесі пошуку зниклих безвісти. Комітет Міжнародного Червоного Хреста не допускається до місця подій.

Знову ж звернусь до зазначеного Протоколу І, а саме статті 32, яка вказує, що дії держави у сфері розшуку зниклих безвісти мають виходити із права сімей знати правду про своїх родичів. А у нашому випадку, істина може бути встановлена виключно в межах офіційного розслідування, яке здійснюється правоохоронними органами. На жаль, іншого механізму збору та обробки доказів щодо приводу ситуації із зникненням безвісти у зоні бойових дій поки не передбачено. Та і наявний викликає більше нарікань, ніж дає позитивних результатів (прим. – ситуацію із розслідуванням розкрито у дослідженні УГСПЛ «Тотальна безкарність у зоні АТО: розслідування вбивств та зникнень»: /articles/uhspl-prezentuvala-doslidzhennya-totalna-bezkarnist-v-zoni-ato-rozsliduvannya-vbyvstv-ta-znyknen/).

У рішенні Palic v. Bosnia and Herzegovina Європейський суд з прав людини вказав, що зникнення як явище накладає певне навантаження на родичів зниклих безвісти осіб, які знаходяться у невіданні про долю своїх близьких і страждають від невизначеності. Практика Суду розглядає ситуацію із членами сім’ї зниклого як нелюдське і принижуюче гідність поводження, що порушує статтю 3 Європейської конвенції з прав людини. Суть порушення лежить у реакції і відношенні до ситуації органів влади. На це також впливають інші чинники: близькість сімейних уз; ступінь, в якій член сім’ї став свідком подій, про які йде мова; активність члена сім’ї у спробах отримати інформацію щодо зниклого. Такі порушення можуть виникнути, коли органи влади довели свою нездатність ефективно реагувати на пошук інформації родичами зниклих безвісти або створювали перешкоди на їхньому шляху, залишаючи їх нести на собі основний тягар зусиль по встановленню фактів (Palic v. Bosnia and Herzegovina, no. 4704/04, 15 February 2011, § 74).

Збройних конфлікт продовжується. Оскільки ключові проблеми із постраждалими не вирішуються, їх вал лише продовжує збільшуватися. Щодо ситуації зі зниклими безвісти складається таке враження, ніби всі настільки бояться цієї історії, що просто її оминають стороною. Але ж чим більше часу проходить, тим складніше знайти правильне вирішення. Ця історія не допускає клаптикового розгляду. Якщо не збирати докази, не налагоджувати контакт, не піднімати гуманітарні питання – нічого не зміниться. Тому приймати рішення необхідно було ще вчора. І якщо у нас війна, то і діяти треба відповідно…

 

Далі буде…

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування