Публікація

Розслідування воєнних злочинів: яка реальність України?

Періодично Моніторингова Місія ООН в Україні у своїх звітах висвітлює проблеми із порушенням прав людини та використанням ефективних механізмів їх захисту. Так, наприклад, у останньому своєму звіті за період з 16 листопада 2017 р. по 15 лютого 2018 р. Місія вказала: «…крім того, в розслідуваннях і провадженнях, пов’язаних із конфліктом, УВКПЛ помітило небажання як у правоохоронних органах, так і на політичному рівні, ефективно розслідувати порушення прав людини, відповідальність за які, вірогідно, несуть державні актори…». Хоча подібні твердження виходять з конкретних ситуацій та справ, це не заперечує більш загальні, системні проблеми у сфері розслідування. Давайте поглянемо.

FB84C1DA-7D36-4780-ADC9-84CC1FACF07A_cx1_cy11_cw99_w1023_r1_s

Джерело фото: Радіо Свобода

З точки зору правової кваліфікації діянь, Кримінальний кодекс України не дає широкої можливості для маневрів в реаліях подій на сході України. Якщо розглядати злочини крізь призму збройного конфлікту, то в застосування йдуть дві статті Кримінального кодексу України: ст. 437 «Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни» та ст. 438 «Порушення законів та звичаїв війни». На даний час з ними можливо співіснувати з точки зору проведення розслідування. Звичайно, вони не вміщують в собі і треті можливих воєнних злочинів, передбачених статтею 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, але по меншій мірі основа для роботи правоохоронних органів є (прим. – про позиції Міжнародного кримінального суду по розгляду ситуації на сході України у попередньому дописі: /blogs/rozhlyad-sytuatsiji-v-ukrajini-mizhnarodnym-kryminalnym-sudom/).

Якщо ми говоримо про агресію Російської Федерації на сході України, то саме від цих статей ми і маємо відходити. Але ж у нас в Україні з 2014 р. мова йде про антитерористичну операцію, тому ми маємо досить незвичайну правозастосовчу практику, де поєднуються статті Кримінального кодексу України про заборону терористичної діяльності (ст. 258 – 258-5). Ось наприклад, витяги з вироку Слов’янського міськрайонного суду Донецької області:

«…Також, ОСОБА_2 в період з середини серпня 2014 року по 14 лютого 2015 року, діючи умисно, із тих же мотивів та мети, виконуючи роль пособника у веденні агресивної війни проти держави України, за попередньою змовою групою осіб, з метою насильницької зміни меж території України у складі так званого «Окремого комендантського полку «Краматорський» (в/ч 08826, м. Донецьк) 1 Армійського корпусу Народної міліції «ДНР», перебуваючи в приміщенні Управління Служби безпеки України у Донецькій області (м. Донецьк, вул. Щорса, 62), спільно з іншими невстановленими учасниками терористичної організації «ДНР», виконуючи визначені йому функції, для перешкоджання ведення антитерористичної операції і відсічі збройної агресії РФ, здійснював озброєну охорону та незаконне утримання в полоні військовослужбовців Збройних Сил України…

…Допитавши обвинуваченого ОСОБА_2, дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів прийшла до висновку, що винуватість обвинуваченого ОСОБА_35 у вчиненні кримінальних правопорушень, а саме – за ч. 1 ст. 258-3 КК України, тобто участь у терористичній організації; за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК України, тобто пособництво у веденні агресивної війни, за попередньою змовою групою осіб, за ч. 1 ст. 438 КК України, як жорстоке поводження з військовополоненими – доведено, орган досудового розслідування вірно і обґрунтовано кваліфікував дії обвинуваченого ОСОБА_2 за цими статтями КК України…»

Даний вирок є досить показовим для практики розслідувань воєнних злочинів в Україні через декілька причин:

  • по-перше, незаконні збройні формування паралельно розглядаються як суб’єкти терористичної діяльності, так і як комбатанти – учасники збройного конфлікту. Попередньо в саму правову кваліфікацію вчиненого злочину закладається подвійна природа: одні і ті ж події одночасно оцінюються як бойові дії і як терористичні акти. Але при цьому не проводиться межа між вчиненими діяннями: коли обвинувачений бере участь у збройному протистоянні проти українських сил, а коли починає вчиняти терористичний акт (прим. – нагадаю, що згідно Закону України «Про боротьбу з тероризмом» тероризм – це суспільно  небезпечна  діяльність,  яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення  заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей);
  • по-друге, правозастосовча практика України доводить свою нездатність впоратися з викликами воєнних злочинів. Питання доказування, правової кваліфікації подій, обґрунтування рішення по справі – все це вимагає високого рівня обізнаності в міжнародному гуманітарному та міжнародному кримінальному праві. А у нас в результаті виходить ситуація не тільки з неузгодженістю позиції України у міжнародних судових інстанціях, але і в національних судах (прим. – яскраво розбіжність у аргументації суду можна прослідкувати у рішеннях щодо підготовки для проведення обміну полонених, які аналізувались у попередньому дописі: /blogs/zvilnennya-polonenyh-scho-zalyshylos-poza-uvahoyu/).

Крім того, залишаються претензії до підслідності. 3 вересня 2015 р. у складі Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України було створено окреме спеціалізоване Управління по розслідуванню злочинів проти миру та безпеки людства і міжнародних правопорушень. За умов обмеженості ресурсів, бо до управління за офіційною інформацією входить лише 34 особи, включаючи слідчих, прокурорів та процесуальних керівників, Управління досить ефективно здійснює розслідування фактів незаконного затримання осіб, застосування тортур, позасудових страт, руйнування житла та збирає докази по факту агресії РФ на території України. Задум і направлення роботи Управління цілком правильні, але знову ж залишається неефективна практика: територіальні Національної поліції України приймають заяви про зникнення людей на непідконтрольних територіях та загибель осіб внаслідок обстрілів. Крім того, Об’єднаний центр з координації пошуку, звільнення незаконно позбавлених волі осіб, заручників та встановлення місцезнаходження безвісти зниклих в районі проведення антитерористичної операції при Службі безпеки України відмовляється реєструвати заяви про потрапляння особи у полон без відповідного звернення про вчинення злочину до територіального органу Національної поліції України. Провадження здійснюється за загальнокримінальними статтями Кримінального кодексу Україну, тобто не як злочини, вчинені в ході бойових дій. В результаті такі справи накопичуються різними відділеннями та ні про яке ефективне розслідування в них не може бути і мови. Більш доцільним є об’єднання всіх справ, що стосуються подій збройного конфлікту в межах вищезазначеного Управління, але тут вже постає інше питання – достатності ресурсів на проведення розслідування…

Лише візьмемо ситуацію з полоненими. За весь період конфлікту на сході України більше 3000 людей пройшли через полон. Кожного з них потрібно опитати та визнати потерпілим у провадженні. При цьому домогтися від особи повного описання злочинців та умов його перебування у неволі. Також тих осіб, які зазнавали фізичного насилля, потрібно обов’язково направити на проведення судово-медичної експертизи, щоб підтвердити вже пост-фактум ці пошкодження. А це лише один злочин із всього ряду, що тільки вчиняються. Одна і та ж особа може проходити потерпілим по декільком провадженням: людина пройшла полон, стала свідком вторгнення армії РФ на територію України – і всі ці факти мають бути своєчасно зафіксовані. Наразі робота між слідчими більш-менш налаштована, коли один потерпілий по різним епізодам опитується різними слідчими. Але ж ми маємо і тих осіб, з якими ще з 2014 року ніхто не говорив, або ж покази яких отримані СБУ неінформативні взагалі. Вже пройшло три роки з моменту подій, а потерпілого все ж таки треба викликати і допитати, так втрачаються подробиці та рівень довіри до слідчого. Простіше сказати, профільне Управління фізично не може впоратися з усіма. Зрозуміло, що тому слідчому набагато простіше викликати потерпілого та допитати його, орієнтуючись загалом у подіях, які цій потерпілий пережив, ніж відправити доручення в регіон і отримати формальну відписку з таким же неінформативним її виконанням. Слідчі на місцях не орієнтуються у загальному спрямуванні розслідування, вони не мають навичок опитувати потерпілих від воєнних злочинів на якісному рівні. У таких реаліях недостатності ресурсів ми перебуваємо на даний час. Але до цього додаються і проблеми із законодавством.

Останні зміни у кримінальне процесуальне законодавство також не сприяють створенню умов для ефективного розслідування воєнних злочинів. Зокрема, щодо строків досудового розслідування (прим. – ч.3 ст. 294 Кримінального процесуального кодексу України – Якщо з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину досудове розслідування (досудове слідство) неможливо закінчити у строк, зазначений у пункті 2 абзацу третього частини першої статті 219 цього Кодексу, він може бути продовжений в межах строків, встановлених пунктами 2 та 3 частини другої статті 219 цього Кодексу: до дванадцяти місяців – слідчим суддею, за клопотанням слідчого, погодженим з Генеральним прокурором чи його заступниками) чи проведення процесуальних дій. І тепер спробувати накласти цю ситуацію на кримінальне провадження з трьома тисячами потерпілих, які пройшли полон, сотнями підозрюваних, які встановлюються, і відсутністю доступу до місця вчинення злочину, то можна уявити всю абсурдність ситуації. Розслідування воєнних злочинів вимагає спеціального порядку та умов, а не пристосування до реалій загальнокримінальних проваджень.  

В додаток до цього всього варто нагадати про статтю 3 Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», відповідно до якої «Держава гарантує відповідно до закону недопущення кримінального переслідування, притягнення до кримінальної, адміністративної відповідальності та покарання осіб – учасників подій на території Донецької, Луганської областей…». Яким чином буде реалізовуватися дана норма – поки невідомо, але можливість амністії вже на даний час закладена у законодавство України, питання на перспективу – як вона буде використана?…

Будь-який злочин – це питання доказів. А під час збройного конфлікту докази набувають ще більшої цінності через складні обставини діянь, характер порушення, їх масштабність та жорстокість. Якщо в державі виникають нові виклики для регулювання суспільних відносин, правова система має адекватно реагувати на ці виклики. Поки у ситуації з розслідуванням злочинів, вчинених на сході України такого не сталося. Доказам не вистачає системності, інформації – обліку, а правовій основі – належного регулювання. Результати розслідування воєнних злочинів мають лягти в основу відстоювання позиції України у Європейському суді з прав людини, Міжнародного суді ООН, Міжнародному кримінальному суді. Кожне заявлене порушення має бути підкріплено належними доказами, щоб не виникало питань щодо заперечення діяння. А для цього важливо, щоб при зборі доказів були дотримані вимоги тих же міжнародних інстанцій.

   

Далі буде…

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування