Публікація

Броня без захисту або чи все робить держава для захисту своїх військових

Одним із показників сили держави є не тільки кількісне нарощування збройних сил і озброєння, а й якісний внутрішній захист цієї ж опори. Ризики, виклики та кризи – без цього не може бути надійного захисту. Але чи можна їх передбачити та зменшити їх наслідки? Чи є для цього можливості?

 im578x383-ato_zn.ua

Джерело фото: www.espreso.tv

 

Наразі для України більш звичною схемою поведінки є логіка вогнегасника: є проблема, яка прибирається у терміновому порядку. При цьому найчастіше ситуація не розглядається більш повно та ґрунтовно, а виділяються лиш точечні питання, розгляд та вирішення яких вважається ключовим досягненням. Але ж чи довго ще можна буде закривати очі на суттєві питання?

Наказом Міністерства соціальної політики України від 06.02.2015 р. № 114 було створено Єдиний реєстр учасників антитерористичної операції. Інформацію щодо осіб мають надавати спеціальні комісії державних органів, у підпорядкуванні яких перебували військові підрозділи, що залучалися до проведення АТО. При цьому зазначено, що отримання статусу учасника бойових дій є лише однією із позначок в реєстрі, а не підставою внесення даних до нього. До речі, за інформацією Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції станом на 10.04.2017 р. статус учасника бойових дій надано 293 077 особам. Які ж тоді цифри можуть бути в реєстрі?

Дивлячись на статистику, виходить значна чисельність тих осіб, які мають досвід участі у бойових діях. Я не буду торкатися питання, кому саме надано статус та чи справедливо. У цій темі мене цікавить дещо інше – чи всі аспекти їх подальшого життя враховує та захищає держава?

У Рекомендаціях парламентських слухань на тему «Державні гарантії соціального захисту учасників антитерористичної операції, Революції Гідності та членів їх родин: стан і перспективи» від 09.02.2017 р. наголошується на необхідності створення Міністерства у справах ветеранів. Та чи справді є така необхідність його створення і чи Державна служба у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції не в силі впоратися з поставленими їй задачами?

Документ по результатам цих парламентських слухань торкається і питання психологічної реабілітації та підтримки бійців. Даний напрямок має розглядатися в аспекті ресоціалізації учасників подій на сході. Він досить важливий для тих військових, які проходять через процес мобілізації. У військовослужбовців за контрактом є рівень психологічної підготовки та внутрішньої готовності до подій є значно вищим, ніж у мобілізованих. З травня 2016 р. успішно ігнорується проект Порядку проведення психологічної реабілітації, розроблений за підтримки Державної служби у справах учасників АТО. Натомість парламентські слухання рекомендують Кабінету Міністрів України «…прискорити створення Національного центру психологічної реабілітації…» та «…прискорити схвалення концепції державної цільової програми медичної, психологічної, соціальної реабілітації та адаптації учасників антитерористичної операції на період до 2020 року…».

Нарешті більше уваги приділяється тим військовим, які отримали серйозні поранення в ході бойових дій. Тими ж Рекомендаціями парламентських слухань наголошується на питаннях протезування, реабілітації та соціальної допомоги. Указом Президента України від 1 грудня 2016 р. № 536/2016 було запроваджено посаду Уповноваженого Президента України з питань реабілітації учасників антитерористичної операції, які одержали поранення, контузію, каліцтво або інше захворювання під час участі в антитерористичній операції. З однієї сторони, досить непогана ініціатива, яка б мала забезпечити додатковий захист тим воїнам, які були травмовані в ході бойових дій. З другої сторони, реальність – це робота ще одного державного органу без явних результатів та реальної влади для вирішення проблем. Ну що ж, я дуже хочу помилятися.

У своєму рішенні по справі Engel and others v. the Netherlands (applicantion no. 5100/71) Європейський суд з прав людини вказав, що Конвенція з прав людини та основоположних свобод закріплює принципи не тільки для цивільного населення, а й для представників збройних сил. Крім цього, при здійсненні інтерпретації положень Конвенції Суд має враховувати характеристики військового життя та його вплив на кожного солдата (§§ 54-55). Тож питання поваги гідності, соціального забезпечення, превенції у захисті права на життя не мають оминати і військовослужбовців.

Щодня стрічка новин нагадує про те, що бойові дії продовжуються. Хоча вже і повідомлення стають не на перше місце. І часом соцмережі із замовчуванням пропускають «день на фронті». Навіть не беручи до уваги рівень зацікавленості суспільства, продовжують з’являтися поранені та загиблі, практично щодня. Тривалі ризики, як виявилось, не дали поштовху для реформування питання обліку учасників збройних сил. Зокрема, питання постає так: чи варто зауважувати і на генетичну ідентифікацію військового?

03.06.2015 р. до Верховної Ради України було внесено досить цікавий законопроект № 2001а. Його основну ідею можна виділити із пояснювальної записки у такому вигляді: «…пропонується також створення бази даних ДНК військовослужбовців, яка повинна містити дані ДНК усіх військовослужбовців, які при проходженні військово-лікарської комісії перед вступом на військову службу висловили свою згоду на збір, обробку і зберігання такого роду даних…». Ініціатива дозволяє створити систему загальної превенції для появи невпізнаних тіл чи усунути ряд проблем у сфері ідентифікації решток, але за умови точності у функціонуванні. Але ж натомість з моменту прийняття у першому читанні 12.07.2016 р. законопроект залишається без руху. А дійсно, навіщо його просувати і витрачати кошти? Навіщо думати про майбутнє, якщо можна залишатися з неякісними експертизами ДНК та невпізнаними тілами, у разі ескалації бойових дій? Дивна логіка.

До речі, у США подібна база ДНК існує з 1991 р. Через десять років з моменту створення вона містила 3,2 мільйони даних щодо військових. Сама база використовується в двох аспектах: для ідентифікації загиблих військових під час бойових дій та для перевірки підозрюваних військових у вчиненні злочинів. Хоча другий аспект створює ряд ризиків в умовах української правоохоронної системи. Наявність такої інформації у доступі правоохоронців не виключає її використання для фабрикації справ проти силовиків. Якщо б не були можливості сумніватися в об’єктивності системи, такого б питання не виникало.

А щодо реальних заходів із пошуку зниклих безвісти та загиблих воїнів Україна залишається голослівною. План заходів з увічнення пам’яті захисників України на період до 2020 року покладає завдання на Міноборони, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство охорони здоров’я, Державну службу з надзвичайних ситуацій, Службу безпеки України завдання: постійно сприяти забезпеченню проведення пошукових робіт з метою встановлення невідомих місць поховань та імен осіб, загиблих, померлих (зниклих безвісти) під час проведення антитерористичної операції, перепоховання їх останків. Можливо до 2020 року якісь реальні дії і будуть у цьому напрямку, а зараз їх не дуже видно.

Вже три роки війни держава просто не бачить тих, хто її захищає у цій війні, судячи з деяких рішень. Дуже прикро, коли у вирі подій саме людина залишається осторонь. Той, хто самовіддано йшов на передову зі зброєю в руках через півроку чи рік може залишитись без будь-якої уваги та допомоги. А найжахливіше те, що приклад одних не стає наукою для інших, рідко провокує зміни  і лише деяких змушує замислитися. То ж поки людина не буде основою при прийнятті рішень, все так і залишиться боротьбою не з джерелом пожежі, а з окремими вогниками.

 

Далі буде…

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування