Звільнення з лав Збройних сил України: турбота про здоров’я військовослужбовця чи упереджене ставлення до ВІЛ?

Аліна Князевич (справжнє ім’я особи змінене з метою збереження конфіденційності), з квітня 2000 року до лютого 2006 року проходила військову службу за контрактом у військовій частині Державної прикордонної служби України. Восени 2005 року для проходження щорічного профілактичного медичного огляду на професійну придатність заявниця була госпіталізована в Клінічний госпіталь Державної прикордонної служби України в м. Одесі (далі – Госпіталь).

Щороку кожен військовослужбовець проходить перевірку на профпридатність, яка включає стандартний медичний огляд і забір крові на аналіз. Однак цього разу, за розпорядженням лікаря-терапевта, забір крові у Аліни проводився аж чотири рази. У 2002 році жінці вже був поставлений діагноз «хронічний гепатит С», тож вона була впевнена, що прискіпливе обстеження пов’язано саме з ним.

За підсумками медогляду жінці видали епікриз (висновок про медичний огляд), в якому було зазначено діагноз: хронічний вірусний гепатит «С» з помірно вираженою ступінню активності, фаза нестійкої ремісії». У полі про об’єктивні дані при виписці вказано: «рекомендовано … за розпорядженням начальника госпіталя звільнення від виконання службових обов’язків на чотирнадцять діб». ЇЇ попросили написати рапорт про виписку за власним бажанням, в якому зазначити, що вона виконуватиме рекомендації лікарів і не має скарг до персоналу Госпіталю, що вона і зробила.

Положенням про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України у редакції, чинній на момент подій, визначено, що у випадку наявності «вірусного гепатиту С» питання про придатність до військової служби жінок вирішується індивідуально в залежності від стану та ступеня хвороби.

Заявницю ця інформація не збентежила, адже календарний рік добігав кінця і вона все одно планувала взяти відпустку на новорічні свята. Однак мати Аліни була більш обізнана про симптоми вірусних захворювань, адже працювала в центрі протидії СНІДу і тому непокоїлася тимчасовим звільненням доньки від службових обов’язків. Вона знала, що лікарі могли приховати інформацію про дійсний стан здоров’я заявниці, в тому числі про підозру на ВІЛ.

  Наслідки обстеження заявниці в Госпіталі та пов’язані події

 Вмотивована зазначеними обставинами, мати заявниці у супроводі її цивільного партнера Олега Варнавського (справжнє ім’я особи змінене з метою збереження конфіденційності) приїжджали до Госпіталю, аби дізнатися про стан здоров’я доньки.  В присутності Олега лікар-терапевт підтвердила, що А. Князевич дійсно є ВІЛ-позитивною. Це був єдиний випадок, коли мати дізналася про діагноз доньки від лікаря Госпіталю. Чи знав про ВІЛ заявниці її цивільний партнер, чи також почув це вперше, мати не знала. Але після цього ані батьки ані Олег не повідомили заявниці про її ВІЛ.

Пізніше, у грудні 2005 року, Аліна разом із матір’ю поїхали до родичів на свята. Там мати заявниці попросила її пройти чергове обстеження у місцевій лікарні та здати кров. За результатами цього обстеження ВІЛ-позитивний статус заявниці підтвердився, а вона дізналася про свою хворобу вперше.

Після свят заявницю викликали до військової частини, де вона проходила службу, та повідомили, що її буде звільнено зі служби за станом здоров’я. Заявниця не бажала звільнятися до закінчення терміну контракту, але на той час її вже визнали непридатною до військової служби через ВІЛ.

Виявилося, що в період тимчасового звільнення від службових обов’язків,  Централізована імунно-вірусологічна лабораторія діагностики СНІДу Державної санітарно-епідеміологічної служби Одеської області підтвердила позитивний аналіз заявниці на ВІЛ. Ці верифіковані результати були передані керівництву Госпіталю. 

05 грудня військово-лікарською комісією Госпіталю було складено свідоцтво про хворобу з відповідними висновками про наявність у Аліни ВІЛ. Після цього свідоцтво про хворобу було направлено до Центральної військово-лікарської комісії Державної прикордонної служби України для затвердження непридатності заявниці до служби, а звідти – до військової частини, де вона проходила службу.

Тож під час візиту до військової частини у січні 2006 року жінка підписала підготовлений для неї пакет документів для оформлення звільнення, після чого забрала речі і поїхала додому. 

В подальшому виявилося, що через те, що Аліні для підпису навмисно було надано документи купою, які вона підписувала, відвертаючи лише куток кожного аркушу з купи, їхнього змісту вона не бачила. Серед інших документів А. Князевич підписала і добровільну згоду на проведення тесту на ВІЛ, датовану ще 18 листопада 2005 року (тобто час, коли заявниця ще перебувала на щорічному обстеженні).

20 лютого 2006 року Аліна була звільнена в запас Збройних Сил України за станом здоров’я. При цьому, довідку від 02 грудня 2005 року про тестування крові на ВІЛ заявниця так і не отримала.

Через півроку після цих подій мати заявниці за її згодою розповіла про ВІЛ-захворювання її батькові.

Розголошення інформації про ВІЛ-захворювання значно вплинуло на стосунки заявниці із сім’єю. Вона мала право ніколи не повідомляти батьків про свій статус і уникнути зайвого напруження між ними, спричиненого цією новиною.

Скарги заявниці у зв’язку з розголошенням статусу ВІЛ

 У 2008 році заявниця подавала заяву до прокуратури, в якій вказувала, що службові особи Госпіталю здійснили службове підроблення у формі внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей про її фізичний стан та вчинили розголошення відомостей про проведення її медичного огляду на виявлення зараження ВІЛ та його результатів.

Як такого розслідування не відбувалося. З пояснень співробітників Госпіталю слідчим було встановлено, що:

– дії співробітників Госпіталю були повністю правомірними та відповідають вимогам «Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних силах України»;

– обставини, викладені у заяві, свого підтвердження не знайшли;

– формально  у діях посадових осіб Госпіталю містяться ознаки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 132 КК України, але умислу на розголошення відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення ВІЛ … та його результатів зазначені особи не мали та зробили це виключно зі згоди А. Князевич її близьким родичам – батькам, з метою, щоб вони підтримали свою доньку у складній життєвій ситуації та надали їй необхідну психологічну допомогу…».

Окрім прокуратури заявниця звернулася до суду із цивільним позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої їй діями службових осіб Госпіталю. В судовому засіданні мати  дала показання про те, що під час візиту до медичного закладу вона мала розмову з лікарем-терапевтом, яка підтвердила, що заявниця є ВІЛ-позитивною особою. 

Зауважимо, що Олег Варнавський також неодноразово викликався судом в якості свідка для надання показань, але жодного разу не з’явився. Водночас суд чомусь не скористався правом здійснити примусовий привід ключового свідка у справі. 

Після цього склад суду змінився, мати заявниці не змогла прибути в суд повторно для надання показань в статусі свідка у зв`язку з хворобою доньки та через брак коштів на дорогу до суду з іншого міста. Її попередньо надані показання не досліджувались судом у новому складі.

За таких обставин восени 2011 року судом прийнято рішення, яким в задоволенні позову теж відмовлено. Суд вирішив, що посадовими особами виконано всі вимоги, які передбачені законодавством:

• був забезпечений доступний, якісний, добровільний медичний огляд з метою виявлення ВІЛ-інфекції;
• позивачці повідомлено про результати огляду;
• надана консультативна допомога, кваліфіковані рекомендації;
• її попередили про необхідність дотримання профілактичних заходів, гарантії дотримання прав і свобод ВІЛ-інфікованих, про кримінальну відповідальність за зараження інших осіб;
• що стосується анонімного медичного огляду, то воно проводиться за бажанням особи, позивачка при наданні згоди на проведення тестування не наполягала на анонімності.

Звісно ж це рішення було оскаржено, але безрезультатно.  Навесні 2012 року апеляційний суд зауважив, що: «доводи апелянта про те, що посадові особи Госпіталю надали інформацію про хворобу її співмешканцю О. Варнавському  не заслуговують на увагу, оскільки в справі відсутні докази в підтвердження такої обставини.

Не може бути підставою для скасування рішення і довід апелянта про те, що відповідач розповсюдив інформацію про хворобу матері позивачки, оскільки з пояснень самої А. Князевич та її представника вбачається, що при зверненні до посадових осіб Госпіталю мати вже мала інформацію щодо хвороби доньки. Крім того, А. Князевич не спростувала ствердження відповідача про те, що дала усну згоду на надання інформації щодо її стану здоров’я своїй матері, а письмова згода на надання батькам такої інформації законом не передбачена» – зробив висновки суд.

В результаті перегляду судового рішення колегія суддів вважала, що повідомлення батькам висновку про ВІЛ-хворобу дочки, як самим близьким родичам позивачки, з метою підтримання доньки у складній ситуації та надати їй необхідну психологічну допомогу, не є розголошенням чи розкриттям інформації про ВІЛ-захворювання.

Водночас, адвокати Центру стратегічних судових справ переконані, що тісні родинні зв’язки заявниці із матір’ю не надавали останній особливого статусу серед інших осіб, чий доступ до лікарської таємниці є обмеженим. Тож, надання матері інформації про ВІЛ без згоди заявниці у будь-якому випадку не було законним.

 Чому дії Госпіталю є порушенням прав людини та скарга до ЄСПЛ

У 2013 році заявниця звернулася до Європейського суду з прав людини зі скаргою на порушення статей 6 і 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Порушення статті 8 Конвенції вона обґрунтовувала тим, що мало місце  втручання у її право на повагу до її сімейного і особистого життя, яке не було виправданим, оскільки таке втручання не передбачене законом та не було необхідним у демократичному суспільстві.

Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд, в тому числі на дотримання розумних строків) заявниця обґрунтовувала тим, що лише через три з половиною роки судом першої інстанції було прийнято рішення по суті. А остаточне рішення в справі винесено майже через чотири з половиною роки з моменту подання позову. 

Судовий розгляд тривав понад розумний строк не через поведінку заявниці, її представника чи свідків: склад суду тричі змінювався, судді переносили засідання без підстав та подовгу не задовольняли клопотання про виклик та допит свідків.

Втім, на стадії комунікації ЄСПЛ вирішив поставити запитання тільки щодо порушень статті 8 Конвенції, тож, ймовірно, в частині недотримання національними судами розумних строків розгляду справи очікувати не варто.

Завданнями адвокатів Центру стратегічних судових справ УГСПЛ було довести, що А. Князевич була піддана тестуванню на ВІЛ поза її волею, без права пройти його анонімно, а в подальшому ця інформація була розголошена третім особам всупереч закону і без необхідності.

  Порушення зводились до того, що:

1)     заявниці не було роз’яснено про можливість пройти тест на наявність ВІЛ, в тому числі анонімно;

2)     такий тест був зроблений без її відома;

3)     їй не було повідомлено про його результати;

4)     натомість першими про її ВІЛ-статус дізналися мати та партнер, а згодом і військова частина, де вона проходила службу; логічно, що ніякої згоди на такі розголошення вона не могла надати, адже сама дізналася про хворобу значно пізніше.

З огляду, на те, що під час попередніх профілактичних оглядів заявниця жодного разу не проходила тестування на ВІЛ, такий тест не був обов’язковим для неї як жінки-військовослужбовця, і не був передбачений відповідним Положенням про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України.

Водночас, саме вимогами Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України керувалися працівники Госпіталю при направленні результатів ВІЛ-тестування Аліни до військової частини, де вона проходила службу. Ці норми суперечили закону, що має вищу юридичну силу, а також нормативним актам, що регулюють питання проведення обстеження на ВІЛ.

За п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення»  від 12 грудня 1991 р. громадяни України мають право на одержання офіційного висновку про результати такого медичного огляду та кваліфікованих рекомендацій щодо запобігання розповсюдженню ВІЛ-інфекції. 

Відповідно до ч. 1 ст. 9 цього Закону та п. 4 Правил медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. N 2026, особі, в якої за даними медичного огляду виявлено ВІЛ-інфекцію, повідомляється про це працівником закладу охорони здоров’я, в якому проведено огляд, з урахуванням вимог цього Закону щодо конфіденційності зазначеної інформації. Одночасно ВІЛ-інфікованому повідомляється про необхідність дотримання профілактичних заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції, про гарантії дотримання прав і свобод ВІЛ-інфікованих, а також про кримінальну відповідальність за завідоме поставлення в небезпеку зараження та зараження інших осіб вірусом імунодефіциту людини.

Частина 2 ст. 8 Закону передбачає, що відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю.

Розголошення ВІЛ-статусу суворо заборонено законом, про що свідчить відсутність норми, яка б передбачала можливість передавати таку інформацію третім особам за наявності усного чи письмового дозволу заявниці на розголошення такої інформації.

ВІЛ-інфекція, СНІД не є хворобою, яка створює небезпеку зараження для інших військовослужбовців, які несли службу разом із заявницею за характером виконуваних нею обов’язків та умов несення служби. 

Тож дії службових осіб Госпіталю були зумовлені упередженим ставленням до ВІЛ-інфікованих у суспільстві і спрямовані на позбавлення заявниці можливості залишити вказані відомості у таємниці, щоб звільнити її зі служби в армії у зв’язку з цим діагнозом.

Зауважимо, що на даний момент очікується рішення Європейського суду з прав людини у цій справі.