Звернення Української Гельсінської Спілки з прав людини та Харківської правозахисної групи щодо звільнення Володимира Панасенка

Президенту України Володимиру Зеленському

Народним депутатам України IX скликання

Звернення Української Гельсінської Спілки з прав людини

та Харківської правозахисної групи

Звільніть Володимира Панасенка!

Україна щойно відсвяткувала 28-му річницю своєї Незалежності.

Позаду 28 непростих, а подекуди й драматичних років становлення і розвитку суверенної держави, політичної нації, національної самосвідомості окремого громадянина.

Повставала не тільки національна держава українського народу; водночас в країні відбувалися складні соціально-економічними перетворення. На цьому історичному переході від тоталітарної до демократичної форми організації державного та суспільного життя зроблено чимало.

Утім, далеко не все із можливого було досягнуто. Нам українцям, звісно, є причини бути незадоволеними. Перманентна економічна стагнація на тлі безкарного казнокрадства та розповсюдженої корупції – напевне, передовсім ці занедбувані впродовж десятирічь проблеми і зумовили той безпрецедентний вотум довіри, яким виборець уповноважив політичну партію «Слуга народу» на фактично одноосібне урядування країною.

Як громадяни, ми щиро зичимо вам, нашій новій владі, успіхів у подоланні як згаданих, так і багатьох не названих існуючих негативних явищ, що так дошкульно довго гальмували жаданий поступ у житті держави та народу.

Як правозахисників, нас природньо цікавитиме сфера прав людини, а власне дотримання державою своїх зобов’язань перед особою у гарантуванні її фундаментальних особистих прав та політичних громадянських свобод. Ці питання залишатимуться для нас пріоритетними. Хочеться вірити, що не тільки для нас, представників громадянського суспільства, але й для нової публічної влади теж. Адже утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним конституційним обов’язком держави.

У зв’язку з цим не можемо не відзначити певний прогрес у царині прав людини в нашій країні за роки незалежності. Озираючись назад, можемо зауважити, що кожна попередня влада так чи інакше, з більшим чи меншим завзяттям та все ж просувала у своїй діяльності питання кращої реалізації прав і свобод людини, розвиваючи, зокрема, інституційні, юридичні, інші гарантії їх захисту від порушень. У кожному разі можемо засвідчити, що нинішній стан справ у галузі в цілому є безперечно кращим, ніж це існувало у пізній радянській державі.

Із нашого узагальнення, є, однак, один гіркий виняток. Йдеться про низку основоположних прав людини, які зазвичай потерпають в орбіті кримінального судочинства. Не без підстав мусимо визнати, що ситуація з дотриманням зазначених прав значно погіршилася з часу розпаду Радянського Союзу. Не меншої деградації зазнали, звичайно, й всі інші судові юрисдикції незалежної України. Та все ж наслідки порушень під час відправлення правосуддя, скажімо, у цивільній чи господарській справі, далебі, не співмірні з тими, що їх зазнають основні фігуранти кримінального процесу: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений.

Про катастрофічне становище кримінального судочинства широкому загалу стало відомо в контексті справи так званого пологівського маніяка Сергія Ткача. Відразу після затримання у серпні 2005 року він без жодного примусу зізнався у десятках епізодів скоєних вбивств, які йому ніхто не збирався інкримінувати. Власні мотиви серійний вбивця, чванячись, виправдовував бажанням довести «повну профнепридатність оперативників». Суспільству заразом відкрилась шокуюча правда про дійсний стан вітчизняного правосуддя. Адже з’ясувалось, що за злочини Ткача було засуджено щонайменше 18 невинних осіб, шестеро з яких у період часу між 2000 і 2005 роками.

Для правозахисників таке відкриття не стало несподіваним. Десяток потерпілих від несправедливого суддівства – то лише верхівка айсберга! Не маємо жодного сумніву у тому, що у першій декаді двохтисячних молох правосуддя «пожер», без перебільшення, тисячі безневинних душ.

Справа Ткача висвітлила ще одну серйозну ваду системи – нездатність визнавати судові помилки та якнайшвидше усувати їх згубні наслідки. Так, наймолодший із призначених замість Ткача «вбивць» Я.П., якого у 14-річному віці ув’язнили на максимальних 15 років життя, очікував реабілітації довгих 5 років після зізнання справжнього душогуба. Останній із «пологівських» жертв правосуддя М.Д. звільнився допіру 15 березня 2012 року.

Тобто в серпні 2005-го судовій владі вже було відомо, що засуджений М.Д. зовсім не причетний до інкримінованого йому злочину, однак його ще майже 7 років утримувати в ізоляції. Не можемо собі уявити подібного зволікання з відновленням справедливості в країні, як вона себе називала, соціалістичної законності.

Чому так сталося, що якість кримінального правосуддя в Україні значно погіршилась з часу повстання власної держави? Причин цьому багато. Назвемо лише декілька із них: це і пошкоджена посттоталітарною спадщиною правосвідомість суспільства, і важка економічна ситуація, яка, зрозуміло, не кращим чином позначається на світогляді переважно бідного обивателя, це і вкрай, м’яко кажучи, непослідовна політика всіх попередніх влад у напрямку впровадження в усі царини державно-суспільного життя правового ідеалу справедливості.

Більшість філософсько-правових концепцій розглядають справедливість як найвищу правову цінність. Справедливість, взагалі-то, є елементарною властивістю людини, як моральної істоти у її ставленні до інших людей. З цієї причини, правова справедливість є категорично-безумовним обов’язком державної влади – вищим від будь-яких інших її намірів та устремлінь. Видатний філософ Кант вважав, що заходи забезпечення правової справедливості мають випереджати всі інші урядові зусилля, спрямовані, скажімо, на розвиток економіки, зростання добробуту тощо. Як слушно стверджував філософ, ініційовані владою крупні соціальні реформи не матимуть успіху, якщо їм не передуватимуть правові заходи, спрямовані на викорінення «доправового» минулого та на відвернення заподіяного у минулому зла. Тільки розрахувавшись із таким доправовим минулим, влада може очікувати на схвалення і підтримку підданих.

Проблема реабілітації жертв правосуддя – аж ніяк не є абстрактно-філософською. Не лише філософи права чи правозахисники, але й всякий людський індивід у своєму природному єстві не толеруватиме триваючі страждання переслідуваних без вини. Допоки безневинна особа карається в несправедливій неволі, доти множиться і повсякчас відтворюється позаправове свавілля держави. Навіть якщо з точки зору юридичного позитивізму ззовні все виглядає формально законним, виявлена справою Ткача жахлива реальність не має нічого спільного, ні з правосуддям, ні з верховенством права.

Українська Гельсінська Спілка з прав людини та Харківська правозахисна група давно і фахово опікується системними проблемами права на справедливий суд у кримінальному судочинстві. Це дає нам підстави стверджувати, що в наших в’язницях перебувають десятки засуджених до довічного позбавлення волі осіб, присуди щодо яких не містять жодного об’єктивного обґрунтування доведеності провини. Обвинувальні вироки у багатьох таких справах не містять нічого, окрім вибитих під катуванням «зізнань», зроблених за відсутності захисника у перші години чи дні після первинного арешту. Для інших характерними є обвинувальний нахил, неповнота судового розгляду, ознаки штучно створених речових доказів, завідомо неправдивих свідчень, сфальшованих висновків експерта тощо. Висновки суду часто ґрунтувалися на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи майже ніколи не тлумачилися на її користь. Як результат, із судової практики фактично повністю зникли виправдувальні вироки.

Справи абсолютної більшості наших «довічників» розглядались до 2010 року за старим КПК лише у двох судових інстанціях. Без доступу до повноцінного апеляційного перегляду вони були фактично дискримінованою меншиною обік всіх інших підсудних. Більше того, новий КПК 2012 року запровадив якісно кращий стандарт доказування. З одного боку, буква процесуального закону прямо заборонила судам обґрунтовувати свої рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. З іншого – законодавчого закріплення нарешті отримав інститут допустимості доказів у кримінальному процесі. Звідси однозначно випливає, що серед довічно засуджених за КПК (1960 року) є чимало таких, вина яких не могла бути доведена, якби їхні справи розглядалася за нормами нового КПК. Коротше кажучи, їх вироки є неправосудними.

Справа Володимира Панасенка найстрашніша на цьому гроні неправосудних вироків. Адже не тільки фахівець в галузі права, але й будь-яка інша притомна людина з елементарною освітою, ознайомившись з матеріалами його провадження, відразу виявить, що в камері довічників перебуває невинуватий. Унікальність цієї безкінечно сумної судової помилки в тому, що абсолютно всі обставини події злочину, за який В. Панасенка засуджено до довічного позбавлення волі, достеменно відомі до найменших деталей. Будь-яка причетність засудженого до інкримінованого йому злочину повністю виключається. Закінчується 13-й рік, як В. Панасенко перебуває в ув’язненні без жодного доказу провини, попереду вічність, але так виглядає, що нікому до цього нема діла. Володимир Панасенко – в’язень правосуддя № 1. Сам по собі цей факт несамовитим криком волає до кожного з нас про негайне припинення найгіршого із можливих проявів розгнузданого беззаконня.

Але як це практично зробити? – Ніяк! В незалежній Україні не залишилось жодної правової процедури, передбаченої для виправлення судових помилок.

Впродовж всієї історії УРСР її правова система завжди передбачала можливість перегляду і скасування остаточних рішень судів у кримінальних справах, які бозна-коли набрали законної сили. Причому, що важливо, не у зв’язку з нововиявленими обставинами, іншими формальними критеріями, абощо, а виключно з підстав, так би мовити, неповноцінності судового рішення по суті, його очевидної хибності, повної неспроможності, юридичної ущербності тощо. Дієздатність інститутів судового перегляду вироків радянської доби добре ілюструється на прикладі реабілітації жертв сталінського терору. В Україні, починаючи з 1956-го, насамперед було перевірено справи, сфабриковані у 1937—1938 роках щодо репресованих за «культу особи» представників творчої інтелігенції. При цьому, слід зазначити, ці справи не просто «переглядалися», скажімо, у партійних комітетах чи спеціальних комісіях, а в наявних судових процедурах. Прокурорами областей вносилися до президій обласних судів протести на незаконні постанови «трійок» і суди скасовували ці постанови як неправосудні.

У правовій доктрині та практиці такий ревізійний порядок перевірки законності (обґрунтованості) давно набравших юридичної сили судових рішень визначався як наглядне провадження. Інститут наглядного провадження існував і в незалежній Україні аж до 17.05.2001 року, коли йому на заміну було вигадано мало дієвий перегляд в так званому порядку виключного провадження. Після того, як 7 липня 2010 року законодавець остаточно зачистив національне правове поле від залишків радянських процедур з перегляду неправосудних вироків, – мусимо розпачливо констатувати цілком безнадійне становище найбільш упосліджених державою наших співвітчизників із числа невинно засуджених до довічного позбавлення волі.

На наше глибоке переконання, довічно без права на оскарження – абсолютне зло! Держава зобов’язана вирішити цю нагальну проблему, або відновивши наглядне провадження, або ж запровадивши до правової системи України більш дієві правові процедури з перегляду вироків у кримінальних справах, що набрали законної сили. До речі, Російська Федерація зберегла інститут наглядового провадження у кримінальному процесі, не обмеживши право жертви правосуддя на доступ до Верховного Суду РФ жодними строками.

Впродовж останніх багатьох років УГСПЛ, ХПГ, інші колеги-правозахисники та експерти-правники відчайдушно намагалися адвокатувати разовий (аd hoc) механізм перегляду справ тих «довічників», що були розглянуті у вочевидь неповноцінній процедурі, тобто в судах лише двох інстанцій. Відповідний законопроект № 2033а «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо забезпечення окремим категоріям засуджених осіб права на правосудний вирок)» було законодавцями прийнято за основу 26 листопада 2015 року. 23 грудня 2015 року даний законопроект був підготовлений до другого читання. Однак, не дивлячись на те, що він неодноразово включався до порядку денного роботи ВРУ 8 скликання, законопроект 2033а так врешті жодного разу проголосований і не був. Мабуть, у тодішніх державних мужів, як то кажуть, була відсутня політична воля.

Із повідомлень в ЗМІ відомо, що в команді Президента В. Зеленського незадоволені результатами проведеної судової реформи. У зв’язку з цим Президент України ухвалив рішення створити експертну групу з підготовки законодавчих і практичних кроків для невідкладного вирішення проблем функціонування судової гілки влади. Наразі вже створено Комісію з питань правової реформи. Її члени, зокрема, розроблятимуть та вноситимуть до Верховної Ради України узгоджені пропозиції щодо змін в законодавстві про організацію судової влади, відправлення правосуддя та статус суддів.

Не можемо не вітати намірів нової влади «перезапустити» в країні судову реформу з метою відновлення в суспільстві довіри до суду. Все це є надзвичайно важливим для подальшого розвитку правової системи України на засадах верховенства права, пріоритетності прав і свобод людини. Дуже сподіваємось, що приведені у цьому зверненні наші тривожні оцінки неприйнятної для правової держави кількості осіб без вини винуватих знайдуть у вас повне розуміння, а висловлені пропозиції щодо покращення їх кошмарного становища будуть реалізовані в ході судової реформи.

Однак усе це потребує чимало часу. Тому ще раз і ще раз відповідально заявляємо: Володимира Панасенка засуджено до довічного позбавлення волі без жодного доказу провини! Володимир Панасенко – жодним чином не причетний до інкримінованого йому злочину! Держава Україна зобов’язана негайно повернути 60-річному Володимиру Панасенку відібрану у нього свободу у будь-який спосіб і якнайшвидше відновити справедливість щодо в’язня правосуддя № 1 в країні! Надзвичайне беззаконня потребує надзвичайних заходів!

Президент України Володимир Зеленський та новообрані народні депутати мають такі повноваження. Йдеться про можливість та необхідність прийняття правового акту індивідуальної дії щодо В. Панасенка – помилування Президента та (або) індивідуальної амністії з боку Парламенту. Нагадаємо, такий досвід в України уже є. 22 лютого 2014 року Постановою ВРУ № 751-VII було звільнено відомого політка та опонента президента Януковича Юлію Тимошенко. Законом України від 27 лютого 2014 року № 792-VII було застосовано повну індивідуальну амністію і негайно звільнено сорок дві названі політичними в’язнями особи, серед яких були і засуджені до довічного позбавлення волі.

З огляду на конституційні засади верховенства права, вбачаючи у кожній людині як істоти моральної природньої потреби до відшкодування заподіяного іншому зла, виходячи з елементарного здорового глузду, закликаємо команду Президента України Володимира Зеленського, всіх народних депутатів України IX скликання вжити всіх можливих заходів до негайної перевірки викладених нами тверджень і, в разі їх підтвердження, якнайшвидше звільнити безневинного співвітчизника Володимира Панасенка з несправедливої неволі.

Справа Володимира Панасенка може стати вагомим каталізатором одужання нашої хворої судової системи. Справедливим бути легко! Влада утверджується справедливістю!

Українська Гельсінська Спілка з прав людини

Харківська правозахисна група