Збройні сили як імунітет держави: чи перспективні інвестиції у права військових?

У критичній ситуації вся відповідальність за захист держави лягає на плечі збройних сил та спеціалізованих військових формувань. Саме вони стають своєрідним бар’єром для реальних загроз державній безпеці. Але чи є у цієї «захисної системи» свій внутрішній «імунітет», стабільність та впевненість у завтрашньому дні? Будемо намагатися розібратися у цьому.

Джерело фото: www.zn.ua

Ризик супроводжує воїнів практично постійно. Для того, щоб отримати від них повну віддачу на службі, їм необхідно створити і відповідне середовище: в основу покласти гідні умови служби; приправити їх соціальними та правовими гарантіями; здобрити їх кваліфікованими системами підтримки та реабілітації; вкрити належним особистим захистом, зокрема у питанні кримінальної відповідальності. Для належного виконання свого обов’язку недостатньо лише високого рівня мотивації. Бойового духу може надовго не стати. Натомість важливо, щоб рівень небезпеки компенсувався таким же рівнем захисту особового складу зі сторони власне держави.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі у п. 32 Кодексу поведінки стосовно військово-політичних аспектів безпеки (від 03.12.1994 р.) наголошує: «кожна держава-учасниця забезпечуватиме, щоб особовий склад військових і воєнізованих сил та сил безпеки мав можливість користуватись і здійснювати свої права людини та основоположні свободи, відображені в документах НБСЄ та міжнародному праві, згідно з відповідними конституційними і правовими положеннями та вимогами служби». Ключовими у цьому положенні є твердження «мав можливість користуватися і здійснювати свої права людини…». Тобто держава самостійно має убезпечити своїх силовиків, надавши їм можливість відчути свій захист та скористатися своїми правами.

У рішенні Верховного Суду США Parker v. Levy (1974) наголошується на тому, що «… Верховний Суд США історично розглядав військових як спеціалізовану спільноту, існування якої викликано необхідністю, відділену від її цивільного аналогу, чиє першочергове завдання – вести бойові дії чи бути готовими до їх ведення та війни. Вони відділені спеціальною дисципліною від цивільних. Права людей у збройних формуваннях обумовлені необхідністю виконувати переважаючі вимоги щодо дисципліни та обов’язку…».

Тобто, світова практика доводить, що військові складають особливу спільноту, чиї спеціалізовані професійні обов’язки зумовлюють і особливий ряд прав для них, виключні засоби захисту. Підтримання здорової та сильної атмосфери всередині збройних формувань відповідно і забезпечить належну віддачу в ході служби.

Цікаво поглянути на текст Стратегічного оборонного бюлетеню України, затвердженого Указом Президента України № 240/2016. Я не військовий експерт і не спеціалізуюсь на питаннях реформування армії, її забезпечення та управління. Проте як правозахисник можу зауважити, що власне людина як клітина в імунній системі оборони держави ставиться далеко не на перше місце. Із усього різноманіття прав людини у цьому документі лише незначним чином зачіпаються соціальні (наприклад, «…удосконалення законодавства з питань протидії корупції, посилення соціального захисту військовослужбовців і членів їх сімей, підтримання необхідного рівня соціальних стандартів військової служби та служби у військовому резерві…»). І в пріоритет не ставляться питання захисту життя військового, поваги до його честі та гідності, створення належних умов та недискримінації. Що вже казати про відповідальність командування за його рішення та дії, тим паче в умовах війни. Судячи з усього у нас все нормально… Якась примара істинності.

На противагу погляду навколо себе, слід поглянути далі за океан. Законодавство США виділяє три основні категорії прав військовослужбовців: рівний захист зі сторони закону, належна правова процедура, свобода самовираження. Спеціалізовані правові акти розкривають права певної з трьох категорій. При цьому наголошується, що військові мають захищатися на тому ж рівні, як і цивільні.

З цієї ж позиції слід виділити два рішення Європейського суду з прав людини: Matelly v. France (application no. 10609/10) та ADEFDROMIL v. France (application no. 32191/09). Обидві справи стосувалися порушення статті 11 Конвенції з прав людини та основоположних свобод. Предметом звернення стала заборона законодавством Франції створювати професійні об’єднання військових. Дані справи є показовими у практиці Суду. У рішеннях наголошується на важливості захисту прав військових, враховуючи особливий характер цієї професійної спільноти. Зокрема, Суд наголосив на тому, що профспілкові організації можуть додати світла на існування критичних поглядів щодо деяких рішень, які впливають на нематеріальну і матеріальну сферу життя військовослужбовців. Такі об’єднання дозволяють службовцям бути більш адаптованими до конкретних обставин.

Практика як провідних держав у сфері оборони, так і міжнародних судових інстанцій та організацій доводить, що права військових мають захищатися на тому ж рівні, що і права цивільних. Повага до фундаментальних прав і основоположних свобод учасників збройних сил формує їх надійне позицію у суспільстві. Дотримання прав військових всередині їх службових відносин є індикатором їх значимості як для безпосереднього командування, так і для держави в цілому. Належні умови, створені для військовослужбовців, уберігають віх від зловживань.

Варто пам’ятати, що чим більше держава вкладає у сферу оборони, тим більша віддача. І мова йде не тільки про матеріальне забезпечення та обороноздатність, а й про навчання та інвестиції у людський ресурс, підтримку бойового духу.

Далі буде…