Завжди час голготи

Людині доволі на ціле життя одного повстання. Тим паче, як за нього дадуть 25 чи хоч би 10 років ув’язнення. Родина Січків повставала тричі. Стефанія Петраш (1925 ─ 1996) та Петро Січко (1926 р.н.) стали членами Юнацької сітки ОУН ще за «перших більшовиків» та за німецької окупації. 1944 року пішли в підпілля. Хоча їхнє покоління не виграло цю війну на два фронти, та зберегло честь ─ власну і свого народу. Обоє були ув’язнені 1947 року ─ Петро на 25, а Стефа на 10 років. Восени 1949 обоє опинилися в Магадані, на Колимі, де 1954 року й познайомилися ─ через ґрати й колючі дроти.

Вийшовши з ув’язнення на заслання, побралися на Стефана року Божого 1956 ─ без благословення батьків і Церкви, але їхній шлюб був записаний на Небі. До року вже сповивали вишитою чорними нитками сорочкою первістка Василька, посвятивши його на продовження боротьби за незалежність.

За «хрущовської відлиги» Стефанія і Петро дістали волю, і вже Великдень 1957 року святкували в родинному колі. Тяжкою працею здобували вони собі місце на поневоленій батьківщині. Сотні тисяч повстанців з честю погинули в боях і в концтаборах, та коли у вцілілих підросли діти і червоний диявол завимагав за них найдорожчого викупу: душу ─ дехто пішов на компроміс із сумлінням. Тільки не Січки. Тому їхній син Василь провчився на факультеті журналістики в Києві лише два роки, другий син, Володимир, на мехматі ─ два з половиною роки, дочка Оксана потай вступила на медицину аж у Латвії. Закономірно, що 21-річний Василь Січко прилучився до організованої боротьби за права людини: 1977 року він вступив до Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. За ним удруге повстав його 52-річний батько.

Це була година високого спалаху українського національного духу. Та розплата за волелюбні поривання була не за горами: Група була розгромлена, 5 липня 1979 року, скоро після виступу на могилі Володимира Івасюка, батько Петро і син Василь теж опинилися за ґратами. За ними пішов і 20-річний Володимир, зрікся совєцького громадянства і відмовився йти до Совєцької армії. Поміж трьома таборами і домівкою розривалася мати й дружина Стефанія. Одного 1981 року вона 33 рази їздила на побачення та возила передачі, але здебільшого привозила біду: як тільки вона з’являлася під колючим парканом ─ чоловіка й синів кидали до карцерів.

Це була відчайдушна 6-літня війна героїчної сім’ї з цілою Імперією Зла. Тоді імена Січків завдяки Стефанії, яка теж вважала себе неоголошеним членом Української Гельсінкської Групи, стали відомими всьому демократичному світові. І в цій війні Січки перемогли. Імперія Зла захиталася. Третя війна Січків розгорнулася, щойно вони вийшли на волю. Це вже був час так званої перебудови. Люди завжди потребують когось сміливого і впевненого у своїй правоті, щоб він ішов попереду. Відчувши подих і потребу часу, поодинокі подвижники духа, такі як Січки, знову повстали найпершими ─ і за ними пішли люди.

Ця боротьба не завершилася проголошенням Незалежності. Вона триває досі. Нема вже матері Стефанії, трагічно загинув 40-літній Василь, але є славна родина Січків. Такий зміст двотомника “Три повстання Січків”, який видала Харківська правозахисна група у видавництві “Фоліо” в серії публікацій меморіального характеру. Це автобіографічні розповіді самих учасників опору, документи, листи, знімки. Зізнаюся, мені рідко потрапляли до рук такі художньо досконалі та високі духом речі.

Історія родини Січків ─ це яскрава сторінка історії нашого народу в її людському вимірі. Це ті найкращі люди, на яких тримається український світ. Хай би ці книжки прочитали якомога більше молодих людей і зробили собі іспит сумління: а як буду жити я? І нехай не кажуть вони собі: “Такий був час”. Або: “Тепер не ті часи”. Бо кожному поколінню – своє випробування. Бо, як казав Василь Стус, “Завжди час Голготи”.

Василь ОВСІЄНКО,

упорядник видання,

лауреат премії імені Василя Стуса