«За наводкою ексзаступниці були обшуки»: директорка херсонської школи мусила тікати з окупації

Наталія Біль зустріла повномасштабне вторгнення Росії в Україну у Херсоні. Вона могла б виїхати одразу на захід України, бо було куди – жінка родом з Івано-Франківщини, проте Наталія залишилася в місті. Працюючи на посаді директорки Херсонської загальноосвітньої школи №55, вона не зупиняла навчального процесу, щоб у важких умовах війни в дітей був острівець стабільності. На її очах Херсон опинився в окупації. Задля безпеки уроки проводили дистанційно. Поки росіяни остаточно не встановили в місті свої порядки, можна було навчати дітей за українськими стандартами. Потім учителям натякнули: або вони викладають за російською програмою, або їм у Херсоні не місце. Про окупацію, колаборантів, викрадення вчителів, обшук житла директорки, пограбування школи та навчання дітей попри все – Наталія Біль розповіла документаторам Української Гельсінської спілки з прав людини, які фіксують історії воєнних злочинів російської армії в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна». 

Початок великої війни

Напередодні 24 лютого, коли вся країна завмерла в очікуванні – нападе, не нападе, педколектив Херсонської загальноосвітньої школи №55 проводив нараду. Вирішували, чи виводити дітей з ковідного карантину, чи ще кілька днів навчатись дистанційно. 

– Я була тією особою, яка дуже підтримувала, щоб ми вже повернулися до очного навчання, – згадує Наталія. – Я навіть пам’ятаю, як роздавала розпорядження, це вже було достатньо пізно, харчуючій організації, щоб на завтра були готові сніданки. Ми повідомили батьків та дітей про те, що приступаємо до навчання 24 лютого. 

Але вночі Росія почала повномасштабне вторгнення на територію України.  

– Я прокинулась від телефонного дзвінка свого сина. Це була десь 5 ранку. Він перебував у Києві. Сказав: «Мамо, в країні війна». Ще напередодні, 22 числа він запитав, чи буду я готова виїхати, якщо в країні почнеться повномасштабна війна. Я категорично відмовилася покинути Херсон і взагалі виїжджати. І перебувала навіть вже в окупованому Херсоні ще тривалий час, – розповідає жінка. 

Після дзвінка сина жінці вже не спалось. Вона підійшла до вікна і побачила стовп чорного диму – росіяни обстріляли Чорнобаївку. Стало зрозуміло: окупанти йдуть на Херсон. Директорка скасувала очний навчальний процес і попросила дітей у жодному разі не приходити до школи.  

– Разом з адміністрацією ми, зрозуміло, з’явилися на роботу. Вчителі залишилися працювати вдома дистанційно, ми не відмінили повністю навчання, ми продовжували працювати дистанційно. Навіть у перший день війни у нас діти навчалися і вчителі працювали за комп’ютерами. Це для того, аби не було такої паніки серед дітей та серед вчителів, щоб вони відволікались через зайнятість, – пояснює жінка.  

До кінця робочого тижня школа відпрацювала дистанційно, а потім адміністрація оголосила незаплановані двотижневі канікули. Херсон ще не окупували.

Окупація міста

За словами жінки, в перший день Херсон  ворог сильно не обстрілював. Було кілька ударів по критичній інфраструктурі. Та бомбили Чорнобаївку. 

– А коли росіяни вже підступили до Антонівського мосту, це було десь, мабуть, на другий день, отоді ми вже чули стрілянину, – згадує пані Наталія. 

Хоча школа не працювала, адміністрація продовжувала працювати. У підвалі навчального закладу облаштували укриття для херсонців. 

– Ми занесли воду, освітлення там було, поставили розкладачки і лавочки, щоб люди могли сидіти, – розповідає жінка. – Починаючи десь уже з 27-28 лютого до закладу почали приходити люди. Ми там переховувалися у підвалі. Десь 2 березня вже було зрозуміло, що місто окуповане. У нас перші такі великі втрати були тоді, коли боролися за Антонівський міст, там були серйозні бої. Це був другий-третій день повномасштабної війни. Міст утримували близько трьох-чотирьох днів. 

А потім росіяни прорвали оборону. В надії захопити Одесу, вони ринули на Миколаїв. В Херсон спочатку не заходили. 

– Ми бачили машини з Z-ками. Це були такі різні, марки я, звичайно, не розумію, але це були такі, знаєте, як грузові машини, тентовані машини, було багато таких як позашляховиків великих. Не було такого, щоб вони зайшли великою кількістю техніки у місто. Якщо вони проїжджали, то 3-5 машин, завжди рухалися з дуже високою швидкістю. Тобто якогось спокійного, вальяжного пересування – я такого не бачила, – згадує жінка.  

Хоча було зрозуміло, що місто – в російській окупації, адміністрація школи закінчила канікули і 14 березня діти та вчителі повернулися до дистанційного формату навчання. 

Спротив 

З самого початку окупації херсонці не сприйняли нових «господарів» і усіляко показували, що тут не чекали на «рускій мір». 

– Синьо-жовті прапори залишалися на наших установах, в моєму навчальному закладі прапор зняли десь між 12 і 20 травня. До того український прапор у нас висів весь час, – розповідає жінка.  – Працював міський голова, частина виконавчого комітету працювала. Міського голову із його кабінету попросили вийти, десь, мабуть, в кінці квітня. А ми здійснювали навчання дистанційно до 30 квітня. 

Росіяни захопили краєзнавчий музей і почали красти музейні експонати. Після того легітимний міський голова дав розпорядження вжити всіх заходів щодо збереження шкільних цінностей. 

– Ми свою роботу виконували – те, що треба нам зберегти і заховати. В цей час окупанти діяли поступово та м’яко через колаборантів. Перетягнули на свою сторону у владі кого могли, – ділиться пані Наталія. –У них була тактика, як у Криму: «Ми прийшли вас рятувати, тут все буде мирно, не хвилюйтесь». Одразу жорстоко на людях вони не поводились. Скоріше нейтрально. Весь час казали: «Не переживайте, не переживайте, ми тут аби вас захистити». 

Вчителі продовжували навчати дітей за українською програмою. Поступово окупанти почали робити все можливе аби інтегрувати херсонців в «рускій мір». 

– Все так відбувалося: спочатку зникли гроші в банкоматах. Ми обходилися тими тільки засобами, які були в наявності в той момент. Потім зменшилася кількість продуктів, оскільки вони не привозилися. Почались перші заклики серед місцевого населення: «А як прожити, якщо нас тут кинули і нам зарплату платити не будуть». І тут росіяни пропонують співпрацю. На початку червня полізли колаборанти, – розповідає жінка. 

Пропозиції співпраці

В кінці травня гауляйтер Сальдо, який зайняв крісло голови Херсонської обласної адміністрації запросив керівників освітніх закладів на зустріч – обговорити підготовку до нового навчального року і переходу на російські освітні стандарти. 

– Ми отримали це запрошення через кур’єра. В деякі заклади приходили кур’єри в супроводі збройних охоронців. Ці дані ми передавали до СБУ. Освітяни проігнорували це зібрання. З працівників 54 закладів середньої загальної освіти у місті Херсоні ці збори загалом відвідали не більше 10-15 людей, а саме керівників закладів середньої загальної освіти було десь 3-4. З того моменту ми вже зрозуміли, що треба або покидати Херсон, або доведеться співпрацювати, – каже пані Наталія. 

Щоб захистити вчителів адміністрація школи відправила їх спочатку у відпустку, потім на дистанційну роботу, потім знову дали відпустку до кінця серпня. Дали людям усі виплати і навіть матеріальну допомогу на оздоровлення. 

– За час, що я була в Херсоні, не приходили ні до мене, ні в інші навчальні заклади. До 30 квітня, в принципі, ніякого не було втручання в освітній процес. Росіяни будували там свою якусь систему, шукали собі своїх колаборантів. Але в заклади не приходили і не погрожували, – продовжує розповідь Наталія Біль. 

Виїзд з окупації 

Після зустрічі освітян з гауляйтером Сальдо стало очевидно, що всіх примусять до співпраці. 

– 26 чи 27 травня я зустріла знайомого – колишнього військового. Він спитав, чому я ще в Херсоні. Я відповіла, що поки працюю. Він мені сказав дуже впевнено і відповідально: «У тебе нема вибору: або ти тікаєш, або тебе змусять на них працювати. Ти готова на них працювати? Ні! Тоді тікай, і я не жартую». І я через два дні виїхала.  

Наталія Біль знайшла жінку з маленькою дитиною, який потрібен був водій. На її машині, разом з ще одним чоловіком вони і виїхали. 

– Ми пройшли 24 російські блокпости. Останні були дуже складні, там, де чоловіків роздягали, і машину переривали, але в нас був маленький хлопчик, і він дуже плакав, було дуже пізно. Коли до машини підійшов російський військовий, він побачив, шо дитина просто захлинається, і махнув рукою: «Їдьте», – згадує жінка. – Тому що на попередньому пості мене запитали, що я роблю в Херсоні, оскільки я уродженка Івано-Франківської області. Переглянули повністю паспорт, документи з місцем прописки, і так далі. Я сказала, що живу в Херсоні, але повертаюся до батьків. В машині нічого не шукали, не дивилися бази даних, не роздягали. На кожному пості пропускали через маленьку дитину. Водій, який з нами був, завжди показував і паспорт, і документи, а ми навіть не на всіх постах, у жінок не на всіх постах перепитували паспорт. До водія нічого такого не застосовували, бо він мав громадянство Литви. 

Наталія Біль згадує, що військові сильно змінювались в залежності від блокпостів. 

– Найстрашніші пости були у Херсоні: два до Антонівського моста. Там були такі кремезні буряти. Вони не проявляли агресії, просто запитували: «Куди направляєтеся?». Документи дивились. Далі ми поїхали уже на лівий берег. А потім, коли ми вже в’їхали між містом Херсоном і Новою Каховкою, через села їхали. Там уже були зовсім такі, навіть не знаю як вам сказати… Люди не військової зовнішності: і одягнені, і екіпіровані були не так. Видно було, що вони або з якоїсь глибинки, або з «Л/ДНР». Вони копали окопи, вилізали звідти перевіряли документи, кивали і казали: «Можете проїжджати». А от коли ми вже приїхали до зони розмежування, там були три тяжкі пости.  Там стояли кремезні дагестанці. Говорили дуже жорстко. Треба було вибудуватися в чергу. Хто не дотримувався порядку черги – зразу був постріл у повітря і з черги викидали. Тому ми трошки боялися, але робили, що вони казали, аби тільки ми могли поїхати. І останній пост: з двох сторін стояли військові. Вони відкривали наш багажник, дивились, але речі не витягали. В нас був візочок, дитячих речей багато було, ну таке. Нас не перевіряли тільки тому, що дитина дуже плакала. Але я бачила, як роздягали, оглядали чоловіків, змушували з машин витягати речі. 

Перед виїздом Наталія Біль сховала шкільні документи. 

– З печатками, документами не можна було виїжджати. Якби виявили печатку, це була б вірна дорога у підвал. Тому печатки ніхто ніякі не забирав і документи паперові не забирали. Документи паперові я забрала в свою квартиру. 

Обшуки

В червні колаборанти почали наводити окупантів на керівників шкіл. Про це дізналась і Наталія Біль. Вона була в евакуації, тому попросила переховати документи. 

– Вивезли всі документи з моєї квартири і вони заховані дотепер у Херсоні. Документи, які нам були потрібні для здійснення освітнього процесу,  ми оцифрували, на випадок, якщо все буде знищено. Ми ж і почали освітній процес 1 вересня тільки завдяки тому, що мали оцифровані документи, – розповідає жінка.  

29 липня окупанти захопили навчальний заклад і призначили свого директора. Заклад очолила колишня заступниця Наталії Біль, яку жінка звільнила за систематичне невиконання посадових обов’язків роком раніше. А 2 серпня на херсонську квартиру пані Наталії завітали «гості». 

– За наводкою ексзаступниці в мене були обшуки. Мене вже на цей час у місті не було. Окупанти погрожували сусідам, забрали ключі від помешкання, сказали, якщо хочу їх повернути назад, маю прийти до них сама, бо я саботую роботу школи, – розповідає жінка. – Коли я повернулася в деокупований Херсон, застала пограбоване житло. Окупанти робили, що хотіли у моєму помешканні. Квартира була пограбована, але приміщення не підривали. Вкрадена техніка та одяг. 

На ексзаступницю Наталії, яка пішла на співпрацю з окупантами і робила наводку, вже заведена кримінальна справа та передана до суду. Є й перехоплення СБУ, з якого стало відомо, що після обшуку в квартирі Наталії Біль, окупанти запропонували проживати в ній саме колишній заступниці, яка очолила заклад. 

– Вона там не проживала. Тому що не вмикалось постійно світло в квартирі. Лише час від часу, ми потім зрозуміли, що хтось приходить у квартиру, – розповідає пані Наталія. – Хто жив у квартирі на той час, не знаю. Сусіди кажуть, що бачили жінку, яка виходила з пакетами, але по-різному її описують. Російські військові не проживали. Не видно було ознак проживання, оскільки коли я зайшла, у сміттєвому пакеті лежав лише прапор України, який викинули. 

Підвал для освітян

Наталія Біль вчасно покинула окупований Херсон. І на щастя не відчула всіх принад «руського міра». 

– Мою близьку товаришку, колегу по роботі, Олену Кірцхалію, викрали з дому, протримали ніч в підвалі, погрожували. Вона була змушена записати відео, що буде співпрацювати з росіянами, – розповідає пані Наталія. – Коли її випустили, на другий день вона втекла з Херсону. До неї застосовували морально-психологічний тиск, фізичний – ні. В нашій родині – Ольга Черняк, її викрали разом з усією родиною десь у вересні. Чоловіка і сина відпустили, а Ольги до сьогоднішнього дня немає. І зв’язку з Ольгою теж немає.  В Новій Каховці моя колега Ірина Дубас, її викрадали, в підвалах протримали 5 днів. Вона теж після цього втекла. Знаю ще одного керівника школи, єдине що не пам’ятаю, чи це Нова Каховка чи просто Каховка, Віктор Пендальчук, його кілька разів закривали. Це було пов’язано з професійною діяльністю.  

Мародери 

Росіяни намагались організувати навчальний процес в Херсоні у вересні та жовтні. Але це їм не дуже вдалось. Коли в листопаді вони відступали, пограбували багато навчальних закладів, в тому числі й той, що очолює Наталія Біль. 

– В ті школи, де вони проводили освітній процес, вони все стягували з сусідніх шкіл. Тому сьогодні ми розграбовані, – розповідає жінка. – Ми втратили практично весь фонд художньої літератури. Частину вони вивезли, частину – не знаю, де згубили. Втрачено 9685 підручників. Це і бібліотека, і підручники, і художня література, і журнали, і таке. Комп’ютерів – 50 штук, ноутбуки – 12 штук, планшети – 41, проектори – 6 штук, холодильники – 1, телевізорів – 10 штук, мікрохвильові печі – 5, інтерактивних стендів з класів немає 70 штук. Столи, стільці вони пошкодили. Повністю вкрали кабінет математики і інтерактивні прилади для кабінету фізики. 

З приводу втраченого Наталія Біль зверталась до поліції. Написала заяву і про пограбування своєї квартири. Нині жінка продовжує керувати школою дистанційно. Повертатись є куди, але в Херсоні ще не дуже безпечно. Але жінка сподівається, що 1 вересня 2023 року її учні, хоча б частково, але сядуть за парти рідної школи. 

– На сьогоднішній день з 724 дитини 146 знаходиться в Херсоні. 55 знаходяться на окупованій території. Двоє невідомо де перебувають. Виїхали за межі Херсона на підконтрольну Україні частину території чи за кордон – 521 дитина.

Цю історію зафіксувала документатор Департаменту документування воєнних злочинів УГСПЛ Світлана Рибалко, в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна». 

Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнних злочинів РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 39 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.