За 20 км від Росії: як сусідські стосунки перетворилися на смертельну небезпеку. Життя в Білопіллі

Юристи Української Гельсінської спілки з прав людини документують воєнні злочини російської армії в Україні в межах ініціативи «Трибунал для Путіна». Зараз в базі вже зібрано майже 25 тисяч таких епізодів. Наталя Єсіна та Дмитро Мурач, які працюють в громадській приймальні УГСПЛ в місті Суми (на базі ГО Північна правозахисна група) відправилися до Білопілля – майже на кордон з Росією. Вони розповіли, з чим там стикаються українці і зафіксували наслідки ворожих дій сусідньої країни.

Коли говорять про Білопільську громаду – місцеві мешканці спершу згадують одну, сумну особливість – близькість Росії. Колись це було вигідно, бо додавало можливостей під час пошуків роботи та додаткові транспортні переваги, тепер – це смертельна небезпека поруч. Навіть не перетинаючи кордон, російські військові обстрілюють українську територію, адже до земель РФ від центру Білопільщини менше 20 кілометрів. Долітають і мінометні серії, і снаряди САУ, і реактивні системи залпового вогню.

Якщо населені пункти громади під загрозою майже щодня, центр громади – невеличке місто під назвою Білопілля живе, відносно, спокійно. Так говорять самі місцеві мешканці. Моніторингові місії, журналісти всеукраїнських ЗМІ чи волонтери з гуманітаркою сюди або не доїжджають, або бувають проїздом, так би мовити, нашвидкуруч, адже ніхто не знає, що спаде на ум тому самому «сусіду»… Про те, що ми в небезпечній близькості до кордону з Росією, нагадують лише віддалені звуки чи то грому, чи то обстрілів, але небо чисте, тож явно не гроза. Білополяни до цих звуків звикли, займаються своїми справами та майже не хвилюються, по нюансах відрізняючи, що то – «велика машина проїхала» або десь добряче на кордоні «гепнуло». Тут майже в кожній родині є рідні чи знайомі, що живуть ще ближче до лінії кордону, тому коли зовсім страшно, мешканці  прикордоння перебираються до своїх: вглиб громади, трохи подалі від небезпеки. Але потім, попри все, повертаються назад, у рідні стіни.

Місяць тому, «прилетіло» і в сам центр Білопілля. 10 жовтня, коли вся країна знаходилась під ракетними обстрілами, прикордоння Сумщини додатково витримало чимало «прильотів» з артилерії.  На жаль, постраждали від ствольної артилерії в той день і цивільні об’єкти, і люди (4 поранених та 1 загиблий внаслідок обстрілів, а ще в одного чоловіка не витримало серце). 

Декілька влучань було біля місцевої школи, тож у будівлях трудової майстерні та дошкільного закладу  повилітали вікна, зараз вони затягнуті поліетиленом. 

Трохи далі снаряди влучили в гаражі. Деякі мешканці багатоповерхівки поряд залишились без вікон. Ми зустріли пані Марію, що живе на останньому поверсі, вона якраз була вдома, коли на територію школи прилетіло. Жінка розповіла нам, що в той день, по обіді, вона чула як влучило кудись вперше, але не звернула на це особливої уваги, адже подібні звуки для тутешніх не рідкість. «Пішла за каструлею з окрошкою, ще й сина погукала обідати. Вже за мить – наступний «прильот», тільки чую «тиць, тиць, тиць», це по вікнах та стінах полетіли – закоцали уламки, каміння, земля. Яка там окрошка вже…».  Як трохи стихли обстріли та заспокоїлась сама, то повідомила в поліцію, МНС, мерію. Адже стеля та металопластикові вікна були пошкоджені, а на дворі не травень місяць, холодно, треба було одразу щось робити. «Добре в той день до Білопілля завітала моніторингова команда гуманітарної місії «Проліска», якраз допомогли з будівельними матеріалами, дали чим закрити вікна. А тепер от, за свої кошти поміняла», – закінчує свою розповідь пані Марія. 

Проходимо далі, до двоповерхівки, мешканцям якої в той день дісталося ще більше, адже снаряди та уламки пробили наскрізь дах та стіни (посилання на відео від СОВА). 

У дворі пані Зінаїда згрібає осіннє листя. Про Зінаїду Гаврилівну нам розказували – її в Білопіллі багато хто знає – більше 50 років працювала нянечкою в дитячому садочку, тож пів громади виростила. Її квартира з 10 жовтня також без вікон, замість скла – великий лист ДСП та поліетилен. Подібний вигляд мають і сусідські вікна, стіни будинку також в слідах від уламків. 

Пані Зінаїда каже, що в той день був відкритий підвал в будинку, а це рідкість. Туди і сховалися мешканці будинку, як почалися обстріли. «Мабуть, завдяки цьому і вижили», – додає. Але пам’ятає, як з сусідами ще певний час стояли біля будинку обговорювали – йти в підвал ховатися чи не йти. Показує сусідський балкон – найбільш постраждалу квартиру, в якої пробило дах… Прибрати в квартирах пошкодженого будинку допомогли комунальники та сусіди, дири закрили завдяки будматеріалам від мерії. «Нічого, все минеться, все буде добре, а ви заходьте ще», – приговорює Зінаїда і продовжує згрібати жовте листя з подвір’я… 

Виїжджаємо з Білопілля повз телевізійну вежу. 

В неї «прилетіло» з ворожого літака ще на початку березня, мабуть, через сподівання ворога залишити цю частину регіону без зв’язку. Але щось пішло не так: чи то вежа якихось особливих функцій не виконує, чи то відлагодили швидко, тож особливо цей обстріл не зашкодив. Тоді на території Білопільської радіотелепередавальної станції загорівся металевий вагончик, що був перед телевишкою та експлуатувався як склад, – розказують місцеві. Більше налякались, бо тоді тільки починали розуміти, на що здатні «сусіди». Тепер усвідомили повністю, що здатні вони на будь-яку підлість, але хочеться все ж таки вірити, що дійсно, як сказала Зінаїда Гаврилівна, скоро минеться, і не доведеться дослухатися до звуків, які доносяться з прикордоння. Ну а те, що закінчиться все перемогою України, тут ніхто не сумнівається, про це навіть напис на цеглині колишньої будівлі мерії – окрема місцева цікавинка. 

Автори тексту та фото: Наталія Єсіна, Дмитро Мурач, ГО Північна правозахисна група