Відійшла у вічність НАДІЯ СВІТЛИЧНА на 70-му році життя. Наша вірна і незамінна сестра, порадниця у біді і сподвижниця в роки гонінь та переслідувань за слово. Скромна жінка, яка своєю присутністю визначала значною мірою моральний клімат українського дисидентського середовища у 60-і роки. Без неї важко уявити феномен української жінки, що тихо протистояла лютому комуністичному безуму на нашій землі, зберігаючи звичай у cім’ї і віру в серці. То вона творила стійкий опір здорового організму проти безбожної лихоманки, що перетворювала усе найсвятіше на будівельний матеріал.

Батьки-селяни Старобільського району на Луганщині – в чесній бідності виростили трьох дітей і дали їм вищу освіту. Надійка відразу пішла до другого класу, бо вже вміла написати листа батькові на фронт. Дитинство їй “чомусь забулося”. Харківський університет, вчителювання на Донбасі… Подібно, як і Василь Стус, вона приїздить до Києва в 1964 році і потрапляє в культурну оазу. Приїздить до свого брата Івана Світличного. Літературні вечори, співочі гурти на схилах Дніпра, мандрівки у Карпати, де вона відкрила для себе Україну… Але головний зміст життя – в культурно-просвітницькій роботі і в ширенні правдивої інформації. “Самвидав розповсюджували, як могли, і удавали, що ми це робимо легально”. Тут виявився її дар невтомної працьовитості і дар служіння та відданості людям. На цьому ґрунті вона зближується з художницею Аллою Горською і навіть працює разом з нею над мозаїками в Донецьку. Вона ж одягає свою подругу в останню дорогу, омиває її рани.

Це були наче дві самаритянки, які, ще не знаючи євангельської науки, звернулися до Христа з проханням води живої.

В трудовій книжці Надії Олексіївни Світличної є понад тридцять записів про звільнення з роботи, що свідчить про рівень безстрашної свободи, до якої піднялася колишня директорка школи з донецького селища Антрацит…

Від свого брата Надія вчилася толерантності діалогу. Вона застосувала цю науку після арешту 1972 і привчала слідчих розмовляти культурною мовою, а також записувати до протоколу відповідь: “На це питання я відповідати не буду з етичних міркувань”.

Звичайно, за цю розкіш треба було платити. Її ставили в жорстокі безвихідні ситуації. Від неї відбирали дитину і віддавали кудись в дитбудинок. Після чотирьох років лагерів суворого режиму їй знов погрожували. А коли впевнились, що жодна сила не може зламати сумління, то її викинули з двома малими дітьми без необхідних документів за кордон.

Але там вона зустріла “велику рідню”, “дуже багато добрих людей”. І взялася за свою звичну справу – єднати порізнених земляків задля визволення рідного краю. Вони оцінили її позицію, не чисто політичну, зате виразну: “Нижче моєї гідності бути громадянкою найбільшого в світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору”.

Вона разом з генералом Григоренком видавала “Вісник репресій в Україні” і поступово ставала культурним аташе репресованої України за кордоном.

Життя Надії Світличної – це передусім постійна безкорислива праця. Розшифоровування нелегально переданих лагерних рукописів, упорядкування архівів самвидаву, підготовка до видання рукописів Івана Світличного, Василя Стуса, Миколи Горбаля і багатьох, багатьох – усе це робилося її руками або за її неодмінною участю.

Відомим в усій Україні її ім’я стало від 1982 року, коли на радіостанції “Свобода” їй запропонували серію передач про свою “кримінальну справу”. В уявленні деяких людей це була б розширена автобіографія. В розумінні ж Надії Світличної – це розповідь про всю репресовану Україну, про кращих її людей, з яким їй поталанило зустрітися при виборі “дороги вузької”. Там вона мала і свій постійний радіожурнал – “Журнал надії”, до якого втягнулися в Україні і не в Україні.

Голос Надії Світличної на хвилях “Свободи” лунав дванадцять років, і багато хто не уявляв собі життя без того голосу.

І тут треба підкреслити, що це був проникливий християнський голос надії – оспалим, зневіреним і маловірним, втомленим і спраглим. У ті роки її голос посилав надію і розраду.

До присутності Надії Світличної в етері вже звикли, як до обіцянки змін на краще. Гасло козацького роду Світличних бадьоре: “Дай, Боже, розуму ” і “будьмо”.

В Україну Надійка приїжджала не до когось окремо, а – до всіх. Вона була поінформована про “усіх своїх”, про життя, про здоров’я, про дітей – так, наче вона ніколи звідти не виїжджала.

Це і означає “любити ближнього, як самого себе”.

Відходила вона гарно, спокійно і розпорядливо, готуючись до тієї урочої години, як велить звичай. І не втрачала гумору до останку. Прощалась з усіма суворими словами “з Богом”, з вірою, що усі ми рівні, а черга – то неістотно.

З Богом, посестро. Царство тобі небесне. А “Вічну пам’ять” ми проспіваємо з певністю у кожному слові.

Сверстюки,

Стуси,

Коцюбинські,

Горбалі,

Горині,

Стокотельні,

Зінкевичі,

Заливахи,

Калинці,

Марченки,

Дзюби,

Костенки,

Овсієнки,

Сугоняки,

Шевченки,

Обертаси,

Проскури,

Розумні,

Дворки,

Одаричі,

Севруки,

Семикіни,

Овдієнки,

Матвієнки,

Плахотнюки,

Лісові,

Довгані,

Захарови,

Кіпіані,

Мариновичі,

Максимчуки,

Антонюки,

Плющі,

Гелі,

Попадюки,

Караванський

Коротка біографічна довідка

СВІТЛИЧНА НАДІЯ ОЛЕКСІЇВНА

Народилася 8 листопада 1936 року в с. Половинкине Старобільського району на Луганщині. Померла 8 серпня 2006 року в м. Ірвінґтон, штат Нью-Джерзі, США.

Учасниця руху шістдесятників, правозахисниця, член Закордонного представництва Української Гельсінкської групи, редактор-укладач “Вісника репресій в Україні“ (США), лауреат премії ім. Т.Шевченка.

1953-58 р. закінчила філологічний факультет Харківського університету, відділення української мови й літератури. Працювала директором школи робітничої молоді в м. Краснодон, бібліотекарем.

З 1963 оселилася в Києві. Працювала в редакційній групі заочного сільськогосподарського технікуму, редактором видавництва “Радянська школа”, науковим співробітником інституту педагогіки і за сумісництвом – учителькою вечірньої школи в Дарниці.

Клуб творчої молоді (КТМ), який відвідувала з братом Іваном Світличним, зіграв величезну роль у житті не тільки “шістдесятників”. Там Світлична здружилася з багатьма майбутніми дисидентами, з художницею Аллою Горською.

Після відомого зіткнення 22 травня 1967 біля пам’ятника Т.Шевченку Світличною серйозно зацікавився КГБ.  8 листопада 1967 року Світлична разом із братом, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко послала лист-протест П.Шелесту, у якому кваліфікувала процес над В’ячеславом Чорноволом як порушення елементарних процесуальних норм, як “особисту помсту, розправу наділених владою людей над людиною, яка інакше мислить і зважується критикувати дії окремих радянських установ, тобто здійснює своє конституційне право”. Була на суді В.Чорновола у Львові 15 листопада 1967 року.

1968 звільнена з роботи.

У грудні 1970 р. у м. Василькові Київської обл. разом з Євгеном Сверстюком знайшла забиту подругу-художницю Аллу Горську, організувала похорон і зведення пам’ятника на її могилі.

Після “січневого покосу” 1972 р. Світличну майже щодня викликали на допити в КГБ у справі брата. Щоразу прощалася зі своїм дворічним сином Яремою, який теж був для КГБ “арґументом” слідства. За місяць до арешту на черговому допиті Світличній оголосили про арешт і зажадали написати доручення, кому вона довіряє виховання дитини. “Були страх, сльози, сумніви, торгівля з самою собою: чи не піти на компроміс задля дитини“, – такі думки прийшли в той момент, коли начальник слідчого відділу сумнозвісний Пархоменко заявив: “Ми даємо вам ще добу – подумайте добре”. Жодному його слову не повірила. Потім з’ясувалося, що в цей день був арештований Іван Дзюба і проведено багато обшуків, у тому числі й у Світличних. Вилучили працю Василя Стуса “Феномен доби”, книжку А.Авторханова „Технология власти”, вірші, статті, вирізки, листи – усього 1800 одиниць.

Заарештували Світличну 18 травня 1972 року. Сина з ясел кагебісти відвезли в будинок дитини в м. Ворзель під Києвом. Тільки зусиллями братової Леоніди Світличної родині вдалося забрати його і віддати бабусі на Луганщину.

Майже рік Світлична провела в ізоляторі КГБ на вул. Володимирській, 33. На провокаційні запитання слідчого відповідала: “Я просто людина, життя подарувало мені щастя спілкуватися з широким колом творчих людей, і репресії проти них я сприймаю як репресії проти мене”. У протоколах слідства є таке: ”Визнаю себе винною в тім, що, маючи вищу освіту, певний життєвий досвід, вірила законам, які не узгоджуються між собою, вважала, що конституція СРСР — це найвищий Закон, а це не так, тому що його постійно порушують. Обіцяю, що коли мене з малою дитиною випустять, не читатиму антирадянську літературу, а зарікатися, що взагалі нічого не читатиму, не можу, тому що я людина письменна і невідомо що є критерієм: що можна читати, а чого — не можна”.

23-24 травня 1973 року Н. Світлична засуджена Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР („антирадянська агітація і пропаганда”) на 4 роки таборів суворого режиму.

Покарання відбувала в сел. Барашево Теньгушовського р-ну, Мордовія, в установі ЖХ-385/3. Разом з іншими ув’язненим жінками брала активну участь у протестах, голодуваннях. За місяць до кінця терміну Світличну повезли в Луганськ вибирати місце проживання, фактично “заслання”, але вона твердо вирішила повернутися в Київ.

Повернулася в травні 1976. У прописці відмовили, на роботу не брали, погрожували заарештувати за “дармоїдство”. Жила з сином у братової Леоніди Світличної, яку реґулярно штрафували за “порушення паспортного режиму”. Восени 1976 зважилася надіслати до ЦК КПУ й уряду заяву — відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Левком Лук’яненком, Петром Григоренком, В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом, Стефанією Шабатурою та іншими достойними людьми. Свій вибір пояснила так: “Нижче моєї гідности бути громадянкою найбільшого в світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору”.

У 1977 Світличній запропонували вступити в Українську Гельсінкську Групу. Відмовилася, відповівши: “Я роблю для вас усе, що можу, і далі робитиму те, що зможу. Робитиму не для того, щоб десь фіґурувати, бо не бачу в цьому особливого сенсу”. Один з меморандумів УГГ називався „Про долю Надії Світличної”.

1977 вийшла заміж за Павла Стокотельного, прописалася й улаштувалася двірничкою в дитячому садку, але після чергового допиту була звільнена. 30 грудня Світличній пред’явили попередження за Указом Президії  Верховної Ради СРСР від 25.12. 1972.

На “відкритому” судовому процесі в березні 1978 у м. Василькові Київської обл. над Миколою Матусевичем і Мирославом Мартиновичем була свідком. Щодо її показів у ЦК КПУ надійшла така інформація: “Намагалася використати судову трибуну для антирадянської агітації і пропаганди”.

У травні 1978, “не порушивши адміністративного нагляду, на власнім кріслі-ліжку вродила козака Івана…”

12 жовтня 1978 року виїхала спочатку в Рим, де її прийняв Папа Римський Павло VI, а 8 листопада того ж року прибула у США. Через 8 років її позбавили  радянського громадянства.

Працювала перекладачкою в Гарвардському університеті.

З 1980 Світлична брала активну участь у роботі Закордонного представництва УГГ, стала редактором-упорядником періодичного видання Представництва. До неї стікалася вся інформація про репресії в Україні. До 1985 реґулярно видавала “Вісник репресій в Україні” (коштом української діяспори). 1983-1994 рр. працювала в Українській редакції Радіо “Свобода”. Спочатку виходила в ефір епізодично, як правило, у зв’язку з трагічними українськими подіями. Від постійної роботи в редакції спочатку відмовилася, боячись нашкодити братові. Потім зрозуміла, що братові вже неможливо нашкодити: блискучого літературного критика й поета система зробила інвалідом першої групи.

Розшифровуючи і розбираючи передані з таборів матеріяли і перетворюючи їх на брошури і книги, численні радіопередачі, Світлична вчинила справжній подвиг. Це була неймовірно тяжка робота. Саме Світличній ми зобов’язані підготовкою до друку книжки Василя Стуса “Палімпсести”. Вона впорядкувала книжки Ярослава Лесіва „Мить”, Миколи Руденка „За ґратами”, Миколи Горбаля „Коломийка для Андрійка”, Гелія Снєгірьова „Твори”, брошуру Юрія Литвина.

1990 Світлична приїхала в Київ під час студентського голодування. Щодня приходила інкоґніто на майдан, але зізнатися, хто вона, не зважилася. Було незручно: “Я сита з багатої країни, а вони голодують“. Тоді ж подумала: “Діти гідно продовжують традиції шістдесятників… Україна прокинулася“.

Після смерті брата Івана разом з його вдовою Леонідою Світличною підготувала до друку книжку його віршів “У мене – тільки слово” (вийшла 1994) і книжку спогадів про І.Світличного “Доброокий” (видана в 1998), книжку його листів з табору.

Н.Світлична проживала в м. Ірвінґтон, штат Нью-Джерсі, США, працювала в Українському музеї в Нью-Йорку, редаґувала жіночий журнал “Віра”. Зібрала величезний архівів, який, утім, потребує впорядкування. Збирала кошти на пам’ятник Оксані Мешко та її матері Марії, на Козацький хрест „Убієнним синам України” в урочищі Сандармох (Карелія). 2003 р. була учасницею паломництва в урочище Сандармох та на Соловки. Її присутність в Україні була явною. 

Надії Світличній присуджена премія ім. В.Стуса 1992 р.. 1994 Надії та Іванові Світличним присуджена державна премія ім. Т.Шевченка. Свою частку премії віддала на створення „Музею шістдесятництва” в Києві. 26 листопада 2005 року нагороджена орденом Княгині Ольги.

Бібліоґрафія:

І.

Заяви УГГ, ЦК КПРС // Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група. Харків: Фоліо, 2001. Упорядники Є.Ю.Захаров та В.В. Овсієнко.  – Т. 2. – С. 54-55; Від упорядника Інформбюлетеня № 4. – Т. 3. – С. 150-151.

“Подарунок” на іменини  // Вільне слово (Житомир), № 20 (28). – 1991, 1 червня.

Родинний спогад // І.Світличний. У мене – тільки слово. Упоряд. та приміт. Л.П.Світличної, Н.О. Світличної. – Харків: Фоліо, 1994. – С. 9-19.

Архів ХПГ: Інтерв’ю з Н.Світличною 23.09. 1998.

 „…Хотіла б бути просто християнкою” / Розмову провели і записали Раїса Лиша і Юрій Віташ. – Наша віра, № 11 (127). – 1998. – Листопад.

Тюремне вічко в церкві // Віра, № 4 (122). – 2003. – Жовтень–грудень.  – С. 13-15.

ІІ.

Хроника текущих событий.— Амстердам: фонд имени Герцена, 1979, вип.1-15.— С. 28, 151.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1976, вип. 41.— С. 44, , вип. 43.— С. 107; 1977, вип. 44.— С. 63, 120; вип. 45.— С. 22; 1978, вип. 48.— С. 22, 94, 126, 128.; вип. 49.— С. 9-11.

Інформаційні бюлетені Української Гельсінкської Групи. Торонто – Балтимор: Смолоскип. – 1981. – С. 30, 31, 36, 38, 39, 40, 41, 74, 100, 118, 172, 183. 

Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1981: 1, 2, 3, 4; 1982: 6-1; 1984: 9-24; 1985: 3-18 7/8-1.

Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Документи і матеріяли. — Торонто—Балтимор: Смолоскип, 1983. — С. 9, 11-14, 59, 62, 88, 342, 366, 374, 442, 446, 521, 606, 780, 963.

Вести из СССР.— Мюнхен: Права человека, 1988. – 5/6-45.

М.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 11, 73, 74, 126, 127, 163, 164, 171, 172.

Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення.— К.: УРП, 1996.— С. 22-23.

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 146, 153, 223, 262.

О.Климчук. Як не зігнешся, то не зігнуть.— Україна, 1992, № 12.— С. 4-7.

Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група. Харків: Фоліо, 2001. Упорядники Є.Ю.Захаров та В.В. Овсієнко.  – Т.1. – С. 3, 7, 22, 25, 30, 34, 26, 40, 60, 125, 144-146, 148, 177, 180; Т. 2. – С. 54-55, 92, 100-103, 116, 132, 137, 165-166 170; Т. 3. – С. 68, 96-97, 100, 102-103, 151, 180; Т. 4. – 10, 80-81, 123, 127, 188, 200, 242-243.

Олексій Неживий. Надія Світлична: штрихи до портрета // Літературна Україна. – 2003. – 16 січня.

Надія Світлична: штрихи до портрету // Літературна Україна, №1. – 2003, – 16 січня. Те ж: Свобода, № 18. – 2003. – 2 травня.  

Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні 1956 – 1987). / Харківська правозахисна група. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 9, 76, 79-80, 82-83, 87, 94, 114, 121, 123.

Софія Карасик, Харківська правозахисна група. Доповнив і додав бібліоґрафії Василь Овсієнко

(Харківська правозахисна група, для «Словника руху опору в Україні 50–80-х рр. ХХ ст.», що має вийти 2006 року)