Президент України зі своїми пропозициями повернув для повторного розгляду Верховною Радою Закон «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо захисту особистих прав і свобод людини і громадянина», прийнятий парламентом 12 січня 2006 року. Нещадавно УГСПЛ зверталася до Президента з проханням ветувати закон , що порушує права та свободи людини.

Законом пропонується встановити кримінальну відповідальність за порушення права доступу до державної служби, порушення безпеки листування, телефонних розмов, телеграфної кореспонденції, інформації, що передається засобами зв’язку, через комп’ютер чи телекомунікаційні мережі, посилити кримінальну відповідальність за деякі злочини, відповідальність за адміністративні правопорушення у сфері телекомунікації тощо.

На думку Глави держави, положення Закону викликають зауваження через невідповідність Конституції України, загальним вимогам Кримінального кодексу України і Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Пропозиції Президента під час розгляду Закону на пленарному засіданні Верховної Ради представлятиме заступник Міністра юстиції України І.Ємельянова.

Нище викладені пропозиції до закону від Президента.

ПРОПОЗИЦІЇ
до Закону України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо захисту особистих прав і свобод людини і громадянина»

Прийнятий Верховною Радою України 12 січня 2006 року Закон України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо захисту особистих прав і свобод людини і громадянина» (далі – Закон) не може бути підписаний, оскільки містить низку положень, що суперечать вимогам Конституції України, не узгоджуються із загальними нормами Кримінального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення та Законом України «Про телекомунікації».

1. Пунктом 1 статті 1 розділу І Закону Кримінальний кодекс України доповнюється статтею 161¹, якою встановлюється кримінальна відповідальність за порушення права доступу громадян до державної служби. При цьому не враховано, що низка статей зазначеного Кодексу уже передбачає відповідальність за порушення такого права.

Зокрема, статтею 172 «Грубе порушення законодавства про працю» цього Кодексу передбачено кримінальну відповідальність за незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів, а також інше грубе порушення законодавства про працю.

Використання з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, якщо це призвело до заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам (зловживання владою або службовим становищем, службова недбалість), караються за статтями 364, 367 названого Кодексу.

З огляду на викладене у доповненні Кримінального кодексу України новою статтею, про яку ідеться, потреби не вбачається. Таке доповнення створить необгрунтований повтор у законодавстві та призведе до конкуренції між кримінально-правовими нормами, ускладнить їх застосування на практиці.

2. Пунктом 2 статті 1 розділу І Закону статтю 163 Кримінального кодексу України пропонується викласти в носій редакції, якою встановлюється кримінальна відповідальність за порушення безпеки листування, телефонних розмов, телеграфної кореспонденції або інформації, що передається телекомунікаційними мережами, та виключається відповідальність за порушення безпеки іншої, ніж телеграфна, кореспонденції.

Проте нова диспозиція зазначеної статті не відповідає вимогам статті 31 Конституції України, якою кожному гарантується таємниця, зокрема, телеграфної та іншої інформації.

Слід також зауважити, що зазначене положення викладено без урахування норм Закону України «Про телекомунікації», за яким поняття «засоби зв’язку, комп’ютер» охоплюються поняттям «телекомунікаційна мережа».

Частина друга зазначеної статті Кодексу, яка передбачає кримінальну відповідальність за порушення безпеки листування, телефонних розмов, телеграфної кореспонденції або інформації, що передається засобами зв’язку, через комп’ютер чи телекомунікаційними мережами з використанням технічних засобів для негласного зняття, знищення тощо чи порушення встановленого порядку маршрутизації інформації, що передається засобами зв’язку, в мережах рухомого (мобільного) зв’язку та в інших телекомунікаційних мережах, через комп’ютер, не узгоджується зі статтями 359 і 361 Кримінального кодексу України, якими встановлено кримінальну відповідальність за аналогічні протиправні діяння.

3. Незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди тощо, вчинені службовою особою, за наявності підстав на сьогодні кваліфікуються за сукупністю злочинів, тобто за статтею 182 та статтями Кримінального кодексу України, які передбачають відповідальність за відповідний службовий злочин, а те саме діяння, скоєне з використанням певних технічних заходів, – за статтею 182 і статтями 359, 361 Кодексу.

Тому вбачається, що потреба в доповненні статті 182 частиною другою відсутня, як відсутня вона й у внесенні змін до статей 344 і 361 Кримінального кодексу України (пункти 3, 4, 6 статті 1 розділу І Закону).

4. Пунктом 5 статті 1 розділу І Закону вносяться зміни до статті 359 Кримінального кодексу України. При цьому не враховано, що частина перша пропонованої редакції, якою встановлюється кримінальна відповідальність за незаконне використання технічних засобів негласного отримання інформації, дублює положення частини третьої цієї ж статті щодо встановлення кримінальної відповідальності за вчинення таких самих дій з метою негласного зняття, знищення, перекручення, блокування, витоку чи порушення порядку маршрутизації, поширення чи використання інформації, що передається в мережах рухомого (мобільного) зв’язку чи в інших телекомунікаційних мережах.

Крім того, положення частини четвертої пропонованої редакції статті 359, якими передбачається одночасно встановити дві кваліфікуючі ознаки (вчинення злочину повторно, або особою, яка була засуджена за цією статтею, або особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 157 – 163, 170, 171, 174, 176, 177, 182, 344, 361 Кримінального кодексу України), не відповідають правилам визначення повторності вчинення злочинів, установленим статтею 32 Кримінального кодексу України.

Це стосується і пропонованого пунктом 6 статті 1 розділу І Закону положення частини другої статті 361 Кримінального кодексу України. З приводу цього положення слід також зауважити, що воно не узгоджується з приміткою до статті – у частині другій статті 361 ідеться про істотну шкоду, тоді як у примітці до статті визначається поняття «значна шкода».

5. Закон, що надійшов на підпис, містить і інші положення, що не узгоджуються з нормами Загальної частини Кримінального кодексу України.

Так, усупереч статті 52 Кодексу (відповідно до якої за один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу; до основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених цим Кодексом) у санкціях частини другої статті 163 та частини другої статті 359 (пункти 2 і 5 статті 1 розділу І Закону) не визначено, які покарання є основними, а які – додатковими, чим фактично допускається можливість одночасного застосування кількох основних покарань за один злочин.

Необхідно також зауважити, що відповідно до частини другої статті 61 Кримінального кодексу України максимальний строк покарання у виді обмеження волі не може перевищувати п’яти років. Усупереч цьому загальному правилу санкцією пропонованої Законом редакції частини третьої статті 359 передбачено, що зазначене покарання може бути застосоване на строк від трьох до семи років.

6. Змінами до статті 145 Кодексу України про адміністративні правопорушення (пункт 1 статті 3 розділу І Закону) передбачається значне посилення санкції за порушення ліцензійних умов і правил діяльності у сфері телекомунікацій, поштового зв’язку, користування радіочастотним ресурсом. Проте пропонований розмір штрафу – до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – не відповідає принципу справедливості як одній з основних засад права. З цього приводу Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі про призначення судом більш м’якого покарання зауважив, що справедливість виражається, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

Це ж стосується і змін, що вносяться до статті 148² Кодексу України про адміністративні правопорушення (пункт 2 статті 3 розділу І Закону). Водночас слід зазначити, що порушення порядку та умов надання суб’єктом господарської діяльності послуг, визначених відповідним договором, є підставою цивільно-правової, а не адміністративної відповідальності. Тому доповнення статті 148² частиною другою вбачається необгрунтованим.

Пропонованою Законом редакцією частини другої статті 148² і частини другої статті 148 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачається такий вид додаткового стягнення, як анулювання ліцензії на здійснення зазначеного в ній виду діяльності у сфері телекомунікацій.

Це суперечить статтям 24 і 25 Кодексу України про адміністративні правопорушення, якими не передбачено такого виду стягнення ні як основного, ні як додаткового.

Підсумовуючи викладене, слід дійти висновку, що набрання чинності Законом, який розглядається, значно погіршить, а в деяких випадках унеможливить правильне застосування норм кримінального права та законодавства про адміністративні правопорушення, що спричинить порушення прав і свобод людини і громадянина.

З огляду на викладене пропонується Закон України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо захисту особистих прав і свобод людини і громадянина» відхилити.

УГСПЛ