Публікація

Юристка Ольга Дубінська: «Дискримінація за різними ознаками становить комплексну проблему»

Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк. Героїнею нового випуску стала юристка та правозахисниця Ольга Дубінська.

У 2001-2007 роках Ольга Дубінська навчалася на факультеті правничих наук Національного університету «Києво-Могилянська академія». Ще один магістерський диплом, цього разу із прав людини, отримала в Страсбурзькому  університеті у Франції в 2014 році.

Ольга – випускниця 2008 року навчального курсу з прав людини для юристів УГСПЛ «Використання національних і міжнародних механізмів для захисту прав людини в стратегічних справах». Із 2011 року відвідувала численні внутрішні навчальні заходи ЄСПЛ та Ради Європи.

Міжнародна амністія в Україні, ХІАС-Київ (наразі Благодійний фонд «Право на захист», виконавчий партнер Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців), Європейський суд з прав людини – приклади місць роботи правозахисниці. Окрім того, Ольга Дубінська працювала радницею із юридичних питань Проектів Ради Європи «Підтримка реформи кримінальної юстиції в Україні» (квітень – серпень 2015 р.), «Подальша підтримка реформи кримінальної юстиції в Україні» (з вересня 2015 р.).

 

  1. Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

Тематика захисту прав людини мені завжди була інтуїтивно близька. Тобто, я була проти дискримінації, замислювалася про це, скільки себе пам’ятаю. Але я не була дуже активна. Знаю багатьох людей, які прийшли до правозахисного руху зовсім юними і саме через громадську активність. Але я в юності приділяла багато часу навчанню та хобі, жила трохи у своїй бульбашці, а те, що навколо, не надто мене цікавило. І про те, якою саме буде моя майбутня робота, особливо не замислювалась.

І вже коли почала шукати роботу (як для юристки також досить пізно — під час навчання в магістеріумі), я буквально одразу натрапила на кілька оголошень у сфері правозахисту. І для мене це було таке відкриття: ого, можна же працювати з такими крутими темами, це воно!

Я прийшла на співбесіду до Міжнародної Амністії в Україні – вони шукали когось, хто працюватиме з біженцями. І вони мене просто підкорили за одну цю співбесіду. Під кінець я так і сказала: “Навіть якщо я вам не підійду на цю посаду, я прийду просто так вам допомагати, безплатно”. Я була дуже недосвідчена, і ще й мала довчитись в університеті, коротше – не юристка мрії на серйозну посаду. Але, мабуть, підкорила всіх своїм бажанням працювати 🙂 І з січня 2007 року я вийшла на свою першу постійну роботу в Міжнародній Амністії.

Відтоді, можна сказати, все професійне життя у цій галузі. Якось спробувала все-таки попрацювати у звичайній юридичній фірмі, але одразу зрозуміла, що то не моє. Зрештою, за першої ж нагоди, повернулась до прав людини.

  1. Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Я закінчувала Києво-Могилянську академію за фахом “Правознавство”. Але не можу сказати, що на момент закінчення університету я мала ґрунтовні знання саме в галузі прав людини.

Взагалі, у мене вийшло так, що спершу була робота в цій сфері, а вже потім — освіта. Коли прийшла працювати до Міжнародної Амністії, одразу була можливість поїхати на тренінг з прав біженців та шукачів притулку до секретаріату організації в Лондоні, якою я, звісно, скористалась. Здається, для мене це було не лише перше профільне навчання, а й перший досвід участі саме у тренінгу від практиків, адже нас учили співробітниці та співробітники організації з великим досвідом у цій царині.

Далі — і це було, мабуть, багато в чому вирішальне для мене — мені поталанило долучитися до навчального курсу з використання національних та міжнародних механізмів захисту прав людини від Української гельсінської спілки з прав людини. Ці курси досі роблять, і, як на мене, дуже успішно.

Це були 2007-2008 роки, один із перших таких курсів. Те, що тоді зробили Аркадій Бущенко зі своєю командою, для мене було дійсно дуже корисним. Конспекти з того курсу маю досі. До речі, з багатьма з тих, чиї прізвища я там бачу, я далі із задоволенням перетиналась у професійному житті.

Але, крім суто знань, я б сказала, що для мене це був певний поштовх. Власне, центральним аспектом курсу була Європейська конвенція з прав людини, подання скарги до Європейського суду з прав людини. Тобто, для мене відкрилась ця тема, якою надалі я так щільно займалась.

Далі я ще в якийсь момент хотіла писати дисертацію на тему протидії катуванням, але, на жаль (чи не на жаль, бо натомість зайнялася іншими цікавими речами), не склалося.

Уже потім, під час роботи в Європейському суді з прав людини, у 2011-2015 роках, проходила чимало внутрішніх тренінгів, там дуже добрі роблять для персоналу, з різних питань Конвенції.

Але саме спеціалізовану освіту я теж зрештою отримала — під час роботи у Страсбурзі паралельно закінчила у Страсбурзькому університеті магістерську програму за спеціальністю “Права людини”. На той момент я працювала в царині прав людини вже більш ніж п’ять років, мала різноманітний досвід. Але мій підхід, природно, був радше прикладним, тому це навчання дало змогу трохи змінити ракурс, і то було однозначно не зайве.

  1. З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Взагалі, за весь час, починаючи з 2007 року, довелося стикатися з дуже різними темами. Перші роки це були шукачі притулку й біженці. І це, насправді, різна тематика, адже різними бувають причини, що змушують людину залишати свою країну, і різними бувають проблеми, з якими стикаються шукачі притулку й біженці вже у нас.

Окрім того, я займалась моніторингом проявів ксенофобії, злочинами на ґрунті ненависті тощо. Далі трохи працювала з питанням протидії торгівлі людьми.

І з 2011 я – у Раді Європи. Спочатку чотири роки була юристкою Європейського суду з прав людини у Страсбурзі, працювала із заявами, переважно – проти України. А з 2015, як повернулась до України, і донедавна, до кінця лютого 2019, я була радницею з правових питань у проекті Ради Європи. Це був проект “Підтримка реформи кримінальної юстиції в Україні” (а потім, відповідно, – “Подальша підтримка”…, який фінансував уряд Данії). Цей проект мав за основні цільові інституції, зокрема, прокуратуру та систему безоплатної правової допомоги.

Як це взагалі виглядає, проекти Ради Європи. Є певний план сприяння Україні — у цьому випадку, у реформуванні прокуратури та розвитку системи безоплатної правової допомоги. Адже ще у 1997 році, долучаючись до Ради Європи, Україна взяла на себе зобов’язання щодо того, якою має стати прокуратура. З рішень Європейського суду (проти України та проти інших держав) так само випливає, скажімо, той же обов’язок забезпечити незалежність прокуратури, низка вимог до безоплатної правової допомоги. Робота в проекті мала також дуже різні форми. Наприклад, залучення незалежних експертів та експерток для аналізу проектів нормативних актів, оцінювання роботи органів та їхніх потреб, проведення навчання з різних питань, далеко не завжди юридичних —  щодо прийомів навчання дорослих, менеджменту, комунікаційних прийомів тощо, і ще багато всього.

  1. Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

Я ніколи не працювала у проекті чи в організації, які б займалися цільово саме цією проблематикою. Але насправді ця тематика настільки всеохопна, що я стикалася з нею, де б не працювала. І це я маю на увазі специфічні питання — а взагалі-то права людини є правами жінок зокрема, відповідно, і те ж вдосконалення системи кримінальної юстиції має бути сприятливим для жінок як для однієї з груп населення.

Але щодо питань специфічних, наприклад, шукачки притулку стикались із різними проблемами, у тому числі саме через їхню стать. Одного разу я працювала зі справою жінки, яка втекла від домашнього насильства з боку свого чоловіка. Іншого разу познайомилася з жінкою, яка мала залишити свою країну через те, що народила дитину незаміжньою. Були жінки, які стикалися з порушеннями їхніх прав уже в Україні, в тому числі і з насильством з боку правоохоронців. Були жінки, які були політичними біженками з досить типовими історіями активізму та переслідувань з боку влади, такими самими історіями, як у чоловіків, але була та особливість, що вони тікали разом із дітьми. Коли я працювала з питанням торгівлі людьми, це також стосувалося прав жінок, адже, хоча й чоловіки потерпають від цього, постраждалими від торгівлі людьми дуже часто стають саме жінки.

У Раді Європи також є спеціальний інструмент — Конвенція про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами — та сама Стамбульська конвенція, яку Україна, на жаль, усе ніяк не ратифікує. Але і у практиці Європейського суду з прав людини розглянуто чимало питань щодо дискримінації жінок, щодо насильства. Якщо навіть ці рішення проти інших держав, на них цілком можна і треба орієнтуватись, адже за нашим законодавством рішення Європейського суду є джерелом права.

Рада Європи також впроваджує спеціальний проект на цю тематику, але всі, хто працює в організації, зокрема, у проектній роботі,   прагнуть дивитися на все крізь призму гендерного підходу, того, що називають gender mainstreaming. У Раді Європи є настанови для персоналу,  і, звичайно, ми керуємось Стратегією Ради Європи з гендерної рівності, зараз діє Стратегія на 2018-2023 роки. На практиці це означає цілу низку речей: від питання, чому в подіумній дискусії беруть участь самі експерти-чоловіки та чи зможуть жінки-адвокатки взяти участь у виїзному заході у вихідні дні, до того, що в оцінюванні якості навчальних курсів слід звернути увагу на те, чи торкаються вони питання гендерної рівності, а розглядаючи доступ до певних правничих професій та кар’єрного зростання в них — проаналізувати, чому ж у керівництві так мало жінок.

  1. На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

За ті роки, що я працюю, я бачу чимало успіхів. Часом, буває, розчаровуєшся, здається, так повільно йде, і ті самі негаразди, з якими ми стикалися ще десять років тому, і досі тут. Десь порадієш поступу — а тут відкат. Але, насправді, у який би напрямок я не дивилась, є багато речей, які можна відзначити як успішні. І де не подивишся — у цьому відіграв чималу роль правозахисний рух.

Тут можна довго говорити і про законодавство, і про правозастосування, і про розбудову якихось інститутів — я можу наводити приклади з усіх цих сфер. Але мені приємно відзначити те, як змінився сам правозахисний рух. Адже він дуже розвинувся, зміцнів, став організованішим та професійнішим. Правозахисні організації та окремі люди навчилися краще захищати права людини, послуговуватися різними механізмами — можна згадати ті ж звернення до ЄСПЛ. Краще взаємодіють між собою, конструктивно працюють з органами влади, не лише в якості вартових, що моніторять виконання державою своїх зобов’язань, а й спільно розробляючи програми діяльності, співпрацюють із міжнародними організаціями, як в індивідуально-експертній якості, так і подаючи тіньові звіти тощо. Навчають одне одного. Відповідно, зросла видимість правозахисного руху, з ним рахуються.

  1. Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Як і для суспільства в цілому, звичайно, викликом є збройний конфлікт на сході. Це спричиняє надмір проблем, на які важко знайти ресурс — порушення прав вимушених переселенців, насильство над жінками, порушення прав людини на окупованих територіях та багато інших.

У цій та в багатьох інших сферах великою перешкодою є бездіяльність влади, брак політичної волі до змін, а деколи й прямі потурання порушенням прав. Також пов’язаною зі складною ситуацією є брак розуміння з боку суспільства важливості деяких питань правозахисного порядку денного – “не на часі”. Тут же радикалізація суспільства та бажання розіграти націоналістичну карту, загравання з релігійними організаціями, експорт російських “духовних скрєп” і т. д.

  1. На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Мені здається, ця тематика все-таки все більше виходить на передній план, але далеко не завжди їй приділяють достатню увагу. Ба більше — іноді гендерний аспект воліють підіймати як окрему проблему, такий собі виділений пункт програми, забуваючи, що це також і призма, крізь яку слід дивитися на інші питання.

Взагалі, у правозахисному русі часом помітний надмірний фокус на конкретних темах, без розуміння, що чимало проблем є взаємопов’язаними, брак інтерсекційності, коли не помічають, що дискримінація за різними ознаками становить комплексну проблему тощо.

До гендерної тематики досі не завжди ставляться серйозно, згадуючи її для годиться, але не осмислюючи глибоко. Не завжди є повне розуміння чи бажання розуміти, що, якою б тематикою ви не займались — доступ до правосуддя, соціальне забезпечення внутрішньо переміщених осіб чи, наприклад, протидія дискримінації ВІЛ-інфікованих людей — вона має гендерний вимір.

  1. Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Я аж ніяк не спеціалістка з цього питання, але можу виділити кілька аспектів. Управнення (empowerment) жінок в цілому — від виховання жінки як самодостатньої особистості до економіки, доступу до ресурсів. Так само і виховання чоловіків, як і щодо жінок, це має бути виховання з самого дитинства. Виховання суспільства в цілому — наприклад, неприпустимими є жарти чи реклама, що підкріплюють культуру гендерного насильства.

Окрім цих широких превентивних заходів, має бути можливість запобігти погіршенню ситуації, якщо щось таке вже відбувається. Ці ж заходи із заборони наближатися до постраждалої, притулки для потерпілих, психологічна допомога. І також співмірність та невідворотність покарання.

  1. Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Я мала щастя й честь познайомитися з абсолютно неймовірними людьми. Відданими, відважними та професійними. Глибоко переконана: якщо щось добре в Україні й буде, то лише завдяки ним і таким, як вони.

Також моменти, коли є якесь таке відчуття, що ми робимо, що я особисто роблю якісь зміни, впливаю. Це може бути внесок у щось глобальне — робота над якимось законопроектом або організація масштабного навчання для адвокатів чи прокурорів, а може бути дуже конкретне, але що відчуваєш іноді гостріше, ніж глобальне — наприклад, виграна в суді справа конкретної людини, постраждалої від свавілля держави.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Правозахисниця і дослідниця Ґаяне Нуріджанян: «Збройний конфлікт у державі ставить під ризик верховенство права»

Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала...

12 Вересня 2019

Правозахисниця та екоактивістка Ольга Мелень-Забрамна: «Cаме зв’язок прав людини і довкілля є важливим»

Інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала екоактивістка...

05 Серпня 2019

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: