Публікація

Юристка Олена Проценко: «У сфері прав людини найкраще навчання – це практика»

Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну»

Із 2016 року Олена Проценко працює юристкою Центру стратегічних справ УГСПЛ, який був створений у 2004 році з метою надання кваліфікованої правової допомоги жертвам порушень прав людини у справах, що мають стратегічне значення. До цього Олена була помічницею юриста в Департаменті міжнародного судового захисту юридичної фірми ILF (Inyurpolis Law Firm). Зокрема, Олена займалася підготовкою скарг до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) в інтересах постраждалих на сході України.

У 2015 році Олена Проценко отримала диплом магістра права з відзнакою на господарсько-правовому факультеті Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Серед публікацій юристки – No control should not amount to no responsibility: Khlebik v Ukraine” (2018), «Як домогтися проживання дитини з батьком? Mission: Impossible» (2017), «Тримання вагітних у СІЗО – захід безпеки чи катування (2016) та інші.

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України.

– Точкою відліку я вважаю лекцію радника юридичної фірми ILF Андрія Крістенка у 2014 про те, що для потерпілих на Сході немає ефективних засобів правового захисту в Україні, і такі потерпілі можуть прямо звертатися до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) в обхід національних судів. Я була студенткою, і мене вразило те, наскільки по-різному до Конвенції підходять теоретики та практики. Я загорілася бажанням працювати з ЄСПЛ, і успішно пройшла відбір в команду ILF.

Я походжу з Донбасу, і, на жаль, доволі багато моїх знайомих постраждали від конфлікту на Сході. Вони й стали моїми першими клієнтами – особи, які отримали поранення, родичі загиблих та ті, чиє майно було зруйноване в результаті бойових дій.

Правозахист відкрив мені очі на сумні реалії, в яких живуть багато людей. Лише дізнавшись історії тих, чиї фундаментальні права були порушені, розумієш цінність цих прав. Наприклад, пересічні громадяни не мають уявлення про те, в яких умовах тримають людей у місцях несвободи, чи що відбувається за закритими дверима психіатричних закладів. Проте одного разу побачивши, забути це вже неможливо. Мене зачіпають історії людей, тому я не бачу для себе іншого професійного шляху, аніж захист тих, хто не можуть захистити себе самі.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– У мене звичайна юридична освіта, здобута в Харківській юридичній академії. Вже під час роботи в сфері прав людини я брала участь у численних тренінгах Максима Тимофєєва, Дмитра Гудими та британських партнерів УГСПЛ – European Human Rights Advocacy Centre. Проте найбільше мене навчили мої наставники – Аркадій Бущенко, Михайло Тарахкало, Андрій Крістенко.

У сфері прав людини найкраще навчання – це практика. Неможливо знати всі прецеденти ЄСПЛ, і починаючи працювати по справі, треба щоразу шукати, що ж з цього приводу сказав Суд (а за 60 років свого існування він вже висловився з більшості питань). Тому кожний кейс є полем для навчання. І це одна з тих речей, за які я люблю свою роботу.

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте? Над якими цікавими справами ви працювали?

– Найсвіжіша моя справа стосувалася затримання українців на блокпості до Криму в березні 2014 року. Це відомий випадок, більшість з постраждалих були журналістами та громадськими активістами, а затримували їх люди з автоматами у військовій формі без нашивок. Стратегічним в цій справі є довести, що ці особи підкорялися командам Російської Федерації, і саме країна-агресор відповідальна за тортури та незаконне позбавлення свободи активістів. Складність полягає у тому, що порушення відбувалися до референдуму, і офіційна позиція російської влади полягає у тому, що вони не причетні до знущань над нашими клієнтами. Ми, у свою чергу, посилаємося на численні міжнародні звіти стосовно анексії та її хронології, тому думаю, що перемога у цій справі буде за нами.

На диво, для мене навіть більш важливими є справи, не пов’язані з конфліктом. Те, що наводить жах – це деякі випадки осіб, що мають психічні розлади і утримуються у закритих закладах. Там панує свавілля і безкарність, які підсилюються тим, що сторонній особі, або навіть юристу чи журналісту зайти в такий заклад дуже складно. Оскільки немає контролю за діями лікарів та адміністрації, часто й густо в інтернатах відбувається незаконне обмеження свободи пересування, поміщення в ізолятор у якості покарання чи щоб не дати можливість клієнту поїхати на судове засідання.

Ми боремося проти цілої системи каральної психіатрії, і це завжди психологічно дуже складно. Ми стикаємося з опором та негативом з боку опікунів, лікарів, директорів інтернатів, нас звинувачують у тому, що ми переслідуємо якісь комерційні інтереси.

Єдине, що надихає і допомагає триматися – розуміння того, що клієнти дійсно потребують нашого захисту.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою гендерної рівності?

– Я веду в Європейському Суді справу батька, який зазнав дискримінації за ознакою статі – «Вишняков проти України». Як на мене, це дуже цікавий і показовий кейс. Після розлучення з дружиною пан Вишняков отримав рішення суду, яке дозволяє йому бачитися з донькою тричі на тиждень з правом лишати дочку в себе з ночівлею. Проте мати дитини забрала її і поїхала жити в іншу область за 600 км, і жодним чином не бажала підтримувати контакти між дочкою та батьком.

Коли ж пан Вишняков звернувся до суду із позовом про те, щоб дочка постійно жила з ним, суди стали на бік матері попри докази того, що в мого клієнта були кращі побутові умови. Приймаючи рішення, суди посилалися на Декларацію про права дитини 1959 року, як каже, що малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися з матір’ю. Ця ж Декларація містить фразу, що дитина має «зростати в піклуванні та під відповідальністю своїх батьків», але це положення якось не впадає в око національним судам.

І хоча Декларація належить до «soft law», тобто має рекомендаційний характер, Верховний Суд України це не переконує. Позиція ВСУ полягає у тому, що аби віддати дитину батькові (тобто, розлучити дитину з матір’ю в розумінні Декларації), необхідні виняткові обставини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю. Тобто, в розумінні найвищого судового органу України лише якщо матір зловживає алкоголем, наркотиками або не має сталого заробітку, у батька з’являється шанс домогтися, аби дитина проживала з ним. Питання дотримання гендерної рівності ВСУ в своєму рішенні «м’яко оминув».

Наразі ми чекаємо остаточного слова ЄСПЛ з цього приводу. Я впевнена, що рішення у цій справі буде унікальним та прецедентним.

– Що Ви можете назвати своїм найбільшим професійним досягненням?

– Я пишаюся рішенням ЄСПЛ на нашу користь у справі «Ніна Куценко проти України». Суд присудив заявниці компенсацію у 72 тисячі євро. Син клієнтки зазнавав системного переслідування з боку правоохоронців. В один з таких випадків поліцейські нещадно побили його та викинули на вокзальну площу, де його забрала швидка. Зранку в лікарню приїздили ті ж самі правоохоронці, але їхній приїзд жодним чином не був зафіксований. Хлопця лікували як «невідомого». Точніше, його не лікували зовсім, не зробили йому обстежень, показаних при черепно-мозковій травмі, не ставили катетери, навіть не вмили. Провівши 10 днів у комі, хлопець помер. Увесь цей час мати шукала сина, проте знайшла тоді, коли було вже запізно.

Перед ЄСПЛ ми довели, що повна відповідальність за смерть хлопця лежить на державі. Це було юридично складно, тому що за загальним правилом звичайна недбалість лікарів не тягне за собою порушення права на життя з боку держави.

Проте у справі Куценко ми довели, що не окремі лікарі, а саме держава не ухвалила відповідні протоколи і медичні інструкції при черепно-мозковій травмі, відсутність яких зумовила неадекватне лікування сина заявниці. Сума компенсації і те, що Суд визнав усі порушення Конвенції, які ми заявляли, свідчить, що ми гарно впоралися із завданням.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– Насправді ЄСПЛ – це не панацея від усіх проблем, і моя робота не завжди приносить ті результати, про які мріють всі правозахисники. Наприклад, ЄСПЛ констатує порушення права на життя від рук правоохоронців, і клієнт (зазвичай родич померлої особи) отримує фінансову компенсацію. Проте ця компенсація не поверне загиблу людину. Тому важливо працювати в напрямку превенції подібних порушень у подальшому, тобто, реформувати правоохоронну систему. Тут ЄСПЛ мало чим може нам зарадити, хіба що визначити стандарти, до яких варто прагнути.

Проте є й протилежні випадки. Наприклад, недавня перемога УГСПЛ у справі щодо мораторію на продаж сільськогосподарських земельних ділянок. Потерпілі у цій справі протягом десятків років не мали можливість вільно розпоряджатися своїм майном. У справі «Зеленчук і Цицюра проти України» Європейський Суд зобов’язав Україну внести зміни до законодавства та/або правозастосовної практики з цього питання. Тобто, іноді одна справа в ЄСПЛ таки здатна змінити систему.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Мене надихають клієнти, особливо ті, що, як вважається, мають психічні розлади і утримуються в інтернатах. Вони зазвичай дуже самотні люди, які шукають не просто юриста, а й товариша, з яким можна поговорити, бо їхні родичі не бажають підтримувати з ними зв’язок. Серед них є освічені й талановиті люди, які випадково потрапили до інтернату. Віра в те, що їм можна і потрібно допомогти, змушує мене рухатися далі.

Спілкувалась Тамара Марценюк

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Кристина Колотило: «Надзвичайно поширеною є практика відмови у прийомі на роботу на підставі сімейного стану та віку жінки»

Хмельницька правозахисниця Кристина Колотило стала героїнею нового інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк Кристина...

19 Червня 2018

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування