Юристка Надія Волкова: «Зрозуміла, що мій досвід і моє бажання допомагати людям можуть мати практичне застосування в Україні»
На черзі у нас п’яте інтерв’ю із серії “Правозахисниці, які змінюють Україну”. Цього разу гендерна експертка Тамара Марценюк поспілкувалась з юристкою Центру стратегічних справ УГСПЛ Надією Волковою.
Ця серія інтерв’ю присвячена активісткам, які працюють у різноманітних сферах правозахисту. Цього року ми святкуємо сорокаріччя Української Гельсінської Групи, піонерів українського правозахисного руху. УГСПЛ є її правонаступницею. Ми розробили внутрішньоорганізаційні політики гендерної рівності та недискримінації та прагнемо зробити українських правозахисниць більш видимими у суспільстві. Попередні інтерв’ю можна знайти за посиланням.
Надія Волкова – юристка Центру статегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. Навчалася в університеті Оксфорд Брукс (Oxford Brookes University) та юридичній школі Inns of Court School of Law у Великобританії, а також у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка. Надія Волкова має чималий міжнародний досвід роботи, зокрема, у Раді Європи, Європейському суді з прав людини, Європейському центрі захисту прав людини, Міжнародній Амністії тощо. В Україні займається правозахисною діяльністю з 2014 року.
– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?
– Так вийшло, що ще навчаючись в університеті, я зацікавилась правами людини. Навчалась я і працювала довгий час за кордоном і почала ще там практикувати права людини. Через особисті обставини повернулась в Україну наприкінці 2012 року. Народила першу дитину і через 3 місяці вийшла на роботу в Раді Європи у Києві. У 2014-му почалась війна на Сході. Хотілось якось долучитись і щось робити з цього приводу. Коли зрозуміла, що мій досвід і моє бажання допомагати людям можуть мати практичне застосування в Україні саме в правозахисному полі, в УГСПЛ оголосили вакансію, на яку я подалась.
– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?
– Як я вже зазначила, освіту і досвід я отримувала за кордоном. Освіту – у Великобританії, а досвід – у Великобританії, Франції, Америці.
Чомусь наша держава сприймає правозахисників як своїх ворогів. А не помічників або союзників. Як на мене, таке ставлення – це є ставлення підлітка, для котрого всі ті, які намагаються підказати, як правильніше зробити, сприймаються, як вороги народу. Це ознака незрілості.
– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?
– Взагалі я себе не обмежую. Не я обираю тематику, а вона обирає мене. Точніше, там, де потрібна моя допомога, тим людям, яким вона потрібна, тим і допомагаю. Наразі основний фокус, звичайно, конфлікт на Сході, але також працюю із захистом проти ґендерного насильства, захистом людей з обмеженими можливостями, незаконними ув’язненнями і т.д.
– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?
– Так, доводилось. Але з точки зору розробки регуляторних та правових механізмів. У 2011 році я працювала в проекті Ради Європи, який стосувався промоушена Стамбульської Конвенції. Потім у 2013 році я працювала в аналогічному проекті, але вже в Україні з підготовки українського законодавства до ратифікації цієї Конвенції. Результати не зовсім ті, яких би хотілось, але радує те, що хоча би було розроблено проект закону, за який треба проголосувати. На це має бути політична воля, а її, як і на багато чого важливого, немає.
– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?
– Найбільший успіх – це те, що після Майдану цей рух з’явився. Точніше, він став активним і дає системно про себе знати. І найбільшим показником є те, що сюди заходять іноземні організації, які шукають партнерів, щоб розвивати певні напрямки (наприклад, знищення безкарності), а також донори стали більш активними. Якщо порівнювати донорів з інвесторами, то їхня активність в Україні є дуже суттєвим показником.
– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?
– Опір держави. Це, напевно, радянський спадок, таке ставлення. Чомусь наша держава сприймає правозахисників як своїх ворогів. А не помічників або союзників. Як на мене, таке ставлення – це є ставлення підлітка, для котрого всі ті, які намагаються підказати, як правильніше зробити, сприймаються, як вороги народу. Це ознака незрілості. На жаль. Але це є так.
– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?
– Мені важко судити. Можливо, уваги й достатньо, але я не впевнена в її якості. Звичайно все це суб’єктивно, і будь-які спроби боротися з цією проблемою не можуть не рахуватись. Але, на мою думку, через нерозуміння кореня проблеми, її суті і глибини, дуже важко робити щось ефективне. Наше суспільство не готове боротись з цією проблемою. Знову ж таки, якщо наше суспільство не може спокійно реагувати на чоловіків, які тримаються за руки на вулиці, або побиття жінки чоловіком, навпаки, сприймається як побутовий конфлікт, який є лише приводом для глузування з боку правоохоронних органів, то про який прогрес ми можемо говорити. Тому всі намагання змінити ситуацію на краще поки ще малоефективні.
– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?
– Наше суспільство має бути готовим, у першу чергу, мінятись, міняти своє ставлення. Але це не означає, що треба скласти руки поки що й чекати з моря погоди. Треба говорити про проблеми, проводити просвітницькі заходи для молоді, для державних працівників. Треба робити цю тему цікавою і важливою.
– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?
– Мої колеги. З якими я працюю пліч-о-пліч кожного дня.