Публікація

Юристка і викладачка Оксана Сенаторова: «Масове сексуальне насильство використовується як стратегія ведення війни»

Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала харківська юристка Оксана Сенаторова.

Оксана Сенаторова – кандидатка юридичний наук, доцентка кафедри міжнародного права Національного  юридичного університету імені Ярослава Мудрого (м. Харків). У 2005 року захистила кандидатську дисертацію на тему «Кримінально-процесуальні питання діяльності міжнародних кримінальних судів» (2005). Викладає такі курси як «Міжнародне право», «Міжнародне гуманітарне право», «Міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю», «Міжнародне кримінальне право», «International Criminal Law». Співдиректорка Магістерської програми двійних дипломів з Університетом Міколаса Ромеріса, Литва.

Оксана – членкиня  Міжвідомчої Комісії з імплементації міжнародного гуманітарного права в Україні, Української асоціації кримінального права. Засновниця  громадської організації «Центр захисту демократії та права» (Centre for Defence of Democracy and Law, CDDL). Близько 10 років працювала адвокаткою. Майже 15 років як експертка співпрацює із Міжнародним Комітетом Червоного Хреста.

Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

Я напряму не відношу себе до правозахисного руху України, адже є радше юристкою і викладачкою. Хочу зазначити, що особисто знайома з правозахисниками і правозахисницями – це неймовірні особистості, які присвятили своє життя боротьбі за права людини і за авторитаризму ціною своєї свободи виборювали право кожної людини мати гарантії захисту своїх прав та вільно висловлювати свою позицію.

Із правозахисним рухом я познайомилася, коли ще у студентські роки почала досліджувати питання заборони смертної кари і так захопилася, що випадково виграла конкурс ООН з прав людини. Після цього мене запросили до аспірантури кафедри міжнародного права. Це був рік прийняття Римського Статуту Міжнародного кримінального суду, і тому проблематика моєї дисертації була присвячена юрисдикційним та процесуальним питанням діяльності міжнародних кримінальних судів – темі, про яку тоді в Україні ніхто нічого не знав. Було непросто, але дуже цікаво: розпочалася ера інтернету і стало можливим отримати доступ до першоджерел та закордонних публікацій, замовити книжки. Потім почалося співробітництво з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста (МКЧХ), яке триває понині, і я закохалася у міжнародне гуманітарне право. Сьогодні маю нове натхнення – досліджую питання співвідношення цієї сфери з міжнародним правом прав людини.

Працюю з цими трьома галузями міжнародного права тому, що вони є наближеними до людей, їх потреб та сподівань: міжнародне кримінальне право покликане боротися з найтяжчими порушеннями прав людини – міжнародними злочинами, міжнародне гуманітарне право йде далі – воно захищає людину під час збройних конфліктів, поклавши в основу повагу до ворогів, а міжнародне право прав людини є динамічно працюючою сферою, яка має вплив на дві попередні галузі, посилюючи їх та запозичуючи у них усе те, що може служити найвищій меті права – захисту людей та вихованню людяності.

Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Я навчалася у Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого, де здобула дипломи спеціаліста з правознавства, магістра (навчання на кафедрі міжнародного права) і захистила кандидатську дисертацію у 2005 р.

Закінчила курси Гаазької академії міжнародного права та Нюрнберзької академії з міжнародного кримінального права. Також проходила тренінги МКЧХ та здобувала досвід у співробітництві з університетами Hertfordshire University, University College Cork, Huddersfield University, Mykolas Romeris University та ін. У співпраці з Hertfordshire University (2008-2011 роки) та Mykolas Romeris University (з 2015р.) вела і веду магістерські курси, в останньому є співдиректоркою навчальної програми з міжнародного права.

З 2007 р. мене запрошують як зовнішню експертку різні делегації МКЧХ. З 2008 р. мала досвід роботи адвокатом. Через свою спеціалізацію, починаючи з 2014 р. я залучена до експертної діяльності у правоохоронних органах, є членом Міжвідомчої комісії з імплементації міжнародного гуманітарного права в Україні. Починаючи з 2007 р. щорічно виступаю суддею на різних змаганнях з міжнародного права: Jessup, Telders, Stetson, ELSA human rights, Конкурс Мартенса та ін. Читаю лекції на запрошення вишів України та закордонних університетів, а також суддям та практичним працівникам.

З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Моя спеціалізація – міжнародне кримінальне право і міжнародне гуманітарне право. Коли у 2004 році почала викладати ці дисципліни, то приклади, наведені мною, стосувалися інших країн. Сьогодні, на жаль, ми маємо досвід власної війни, практику національного розслідування міжнародних злочинів та співробітництва з Міжнародним кримінальним судом.

Багато хто сьогодні прагне кращого прогресу у цій сфері і насправді має рацію. Україна досі не ратифікувала Статут МКС, а цього року вже відмітили 20-ту річницю з часу прийняття цього документу. Якщо раніше нам заважав це зробити той курс, яким ми слідували у фарватері Росії, то сьогодні на заваді стоять невігластво і уявний страх можновладців. Боятися пізно – Україна подала вже дві декларації про визнання юрисдикції Суду; якщо той розпочне розслідування, відсутність ратифікації не зашкодить переслідуванню винних осіб незалежно від їх громадянства. Однак, відсутність ратифікації може мати наслідком складнощі, пов’язані зі співробітництвом із Судом.

Інша проблема – дефіцит знань та необхідного досвіду, які наші правоохоронці здобувають як зброю «у бою». Вони не мали ані спеціальної підготовки, ані практичних навичок з розслідування міжнародних злочинів. Швидко опанувати цю специфіку доволі складно, – вона пов’язана не тільки з широкомасштабним і системним характером деяких з цих діянь, але й з особливостями щодо їх жертв і свідків. У Німеччині, наприклад, не дивлячись на відсутність війни, уже більше 10 років працює спеціальний орган (ZBKV), який займається розслідуванням міжнародних злочинів, вчинених зокрема у Сирії, Конго та ін. Німеччина завжди виступала за наділення МКС універсальною юрисдикцією, яка б дозволила цьому Суду переслідувати за міжнародні злочини, вчинені будь-де у світі, незалежно від ратифікації Статуту державами. Цього досягнути не вдалося. Однак Німеччина реалізує ідею універсальної юрисдикції щодо міжнародних злочинів у рамках власного суверенітету. У німецьких висококласних фахівців варто було б перейняти досвід, тим паче, що вони вже моніторять ситуацію в Україні, щоб у разі потреби швидко реагувати і співпрацювати. Можливо й ми з часом створимо такий орган.

Водночас, маємо відзначати також позитивні зрушення, які відбуваються в Україні. За останні п’ять років налагоджено співпрацю з багатьма міжнародними організаціями, у тому числі з МКС та іншими судовими інституціями, прийнято низку законів і розроблено ряд законопроектів, активно працюють правоохоронні органи. Нам не треба бути надто критичними максималістами. Мої закордонні друзі часто відмічають прогрес України у цьому напрямку. Для порівняння вони наводять країни Латинської Америки, яким знадобилися десятки років перш ніж вдалося розпочати розслідування та притягнення до відповідальності за злочини проти людяності, вчинені у роки диктатури. У нас все швидше. Варто також відмітити, що рушійною силою стрімкого прогресу часто виступають правозахисники і неурядові організації, які не тільки працюють самі, допомагаючи жертвам цих злочинів і збираючи необхідні матеріали; вони ще й підштовхують владу і багато у чому допомагають їй у захисті прав людини в міжнародних інституціях.

Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

Так, я мала досвід наукових досліджень та практики з цієї проблематики, однак не вважаю себе фахівчинею у цій царині. Це, у першу чергу, було пов’язано із питаннями захисту жінок і дітей під час збройних конфліктів. Збройні конфлікти завжди ставали справжнім лихом для цих категорій осіб. Наразі масове сексуальне насильство використовується як метод ведення війни: практика утримування жінок у таборах з метою задоволення сексуальних потреб – не єдиний вид таких злочинів, жінок масово ґвалтують з метою залякування місцевого населення. Зґвалтування нечутно, здійснюється без стрілянини, жертви здебільшого мовчать, соромлячись або перебуваючи у шоку. Таких зґвалтованих жінок можуть вигнати родичі через «ганьбу» для родини. В Демократичній Республіці Конго та у Центральноафриканській Республіці за роки війни було зґвалтовано і покалічено  кілька сотень тисяч жінок і дітей, серед яких є зовсім маленькі. Офіційна статистика відсутня, а та що є – це тільки верхівка айсбергу. Всі збройні конфлікти в Африці супроводжуються такою епідемією зґвалтувань, яка була запозичена ще з практики геноциду в Руанді та Боснії.

За оцінкою Моніторингової місії УВКПЛ ООН в Україні впродовж конфлікту на Донбасі також зафіксовано кілька десятків випадків сексуального насильства. Ці інциденти мають бути розслідувані. Зрозуміло, що сексуальне насильство є латентними злочинами і досягнути стійкого прогресу з їх подолання можливо лише комплексними системними заходами.

Я також маю практичний досвід судового захисту від домашнього насильства. У цілому, представники правоохоронних органів, судді ставляться до ситуації небайдуже. Щоправда, з моєї практики можу сказати, що легше отримати обмежувальний припис у суді, аніж терміновий (на 10 днів) заборонний припис у дільничного. Хоча подавати заяву про такий заборонний припис треба і згодом долучати її копію до матеріалів справи у суді. Зрозуміло, коли у жінки чи чоловіка (закон захищає і чоловіків, у тому числі колишнє подружжя), що стала(в) жертвою насильства є адвокат, захист прав відбувається ефективніше і швидше. Це є ще одним свідченням необхідності забезпечення максимального доступу до безкоштовних юридичних послуг у таких випадках.

З 2004 року я є керівником студентського товариства з міжнародного права у своєму університеті, в рамках якого неодноразово підіймалися питання захисту прав жінок. Це відбувалося під час програми студентських лекцій, модельних судових засідань та просто у виступах та обговореннях у speaking clubs. У цьому товаристві все організовано студентами, і я тішуся з того, що їм цікава ця проблематика і пишаюся, що у 2015 р. International Law Students Association визнала їх найкращим студентським товариством з міжнародного права у світі.

На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

Я відвідую багато країн і можу відмітити певні особливості пострадянських держав та схожість шляху, який вони проходять: одні – швидко чи повільно, але послідовно крокують до демократичних цінностей і верховенства права, правозахисники у них все легше взаємодіють з органами влади, інші – майже як у ленінському танго – тільки крок уперед і два, чи то й більше, назад.

Українці постійно борються за свої права. Не дивлячись на невисоке зростання економіки, наші революції не була бунтами бідних, жоден магазин у цей час не пограбовано. Революції в Україні є актами живої демократії, притаманній нам ще з козацьких часів.

Кожна нова революція запускала процес глибинних змін і приносила істотні здобутки. Я добре пам’ятаю, як у 2004 р. виборювалася свобода слова. Це у першу чергу відбувалося у свідомості людей, які переставали боятися говорити те, що думають. Революція не була підтримкою «іншого» кандидата, вона стала подоланням рабського страху і формуванням власної гідності. Я знаю, як складно долати страх у тих країнах, де ризиковано говорити уголос, і я далека від засудження людської несміливості, усвідомлюючи який це складний процес. Кожен має пройти цей шлях самостійно. Саме під час революції 2004 р. почало кристалізуватися громадянське суспільство в Україні, багато хто тоді стали у тій чи іншій мірі правозахисниками.

Наслідком революції 2014 р. стали зміни у сприйнятті інституту влади, її очільники перестали бути небожителями, каста «недоторканих законом» поступово втрачає абсолютну владу і той сакральний радянський пієтет. У свідомості людей право як цінність нарешті стає вищим за владу. Це вже не просто фраза з телевізора чи підручника, розуміння цього стає частиною ДНК, як у тих народів, що тривалий час живуть керуючись принципом верховенства права. Велика заслуга у цьому правозахисників.

Дедалі більше на державні посади приходять молоді, відповідальні, з іноземною освітою реформатори; вони прості у спілкуванні, відкриті, прагнуть слави і змін, а не наживи. І хай їх поки що небагато, але це істотний прогрес, який має накопичувальний ефект. У багатьох пострадянських країнах до таких змін ще далеко, як і до самої змінюваності влади. Та й ми тільки на півшляху і мене дуже тішить, що внаслідок цих революцій, через війну і необхідність швидкого реагування на ці виклики, українське суспільство виявило таку надпотужну здатність до самоорганізації. Сьогодні вже можна говорити, що громадські організації не тільки існують окремо від влади, вони вже її контролюють, входячи у її структурні елементи, і стають рушійною силою демократичного суспільства. У цьому справжній успіх кожного громадянина.

У рамках своєї тематики хочу відзначити величезну роль правозахисних організацій у допомозі внутрішньо переміщеним особам та іншим жертвам збройного конфлікту. Такі організації як УГСПЛ, Харківська правозахисна група та ін. постійно провадять комплексні заходи, спрямовані як на юридичну підтримку, так і на соціальну допомогу цим категоріям осіб. Вони готують звернення до офісу Прокурора МКС, пишуть скарги у ЄСПЛ, захищають права постраждалих від збройних конфліктів у національних судах, відстоюють права населення на окупованій території і беруть участь у розробці законопроектів. Норвезька рада у справах біженців та багато інших українських організацій надають базову підтримку для покращення умов життя уразливих унаслідок конфлікту категорій осіб та запроваджують проекти із життєзабезпечення регіонів, що межують з окупованою територією. Ціла низка організацій допомагає з ресоціалізацією учасників бойових дій, однак тут ще багато роботи.

Поступове подолання основних складнощів та швидке реагування на виклики війни є одним з найбільших успіхів правозахисного руху в Україні.

Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Головним викликом, безперечно, є війна та її наслідки: родини, які втратили близьких і нормальне життя, мільйони людей, що були вимушені переїхати і шукати нової долі, тисячі дітей, які залишились без батьків і домівок, кілометри замінованої місцевості, складнощі реінтеграції окупованих регіонів. Усі сили мають бути зосереджені на подоланні цих проблем, а також питань примирення, відповідальності та відшкодування.

Іншим серйозним викликом є реформа судової системи. Я глибоко переконана, що справедливий суд є найкращим засобом лікування усіх проблем у суспільстві. Наприклад, коли будується місто у США, найвища і найгарніша будівля віддається для суду. Стати суддею у цій країні – величезна шана і відповідальність, якої можна досягнути тільки через багато років професійних здобутків і незаплямованої репутації. Що ж у нас? Приміщення для суду – це часто колишні дитячі садочки у жахливому стані, що накладає свій відбиток як на самих суддів, так і на суспільство у цілому. Під час радянської влади суддями могли бути, як казав класик, доярки і кухарки, а студенти-юристи мріяли тільки про прокурорські посади. Зрозуміло ж чому: судді нічого не вирішували, вся влада була у прокурорів. За років молодої української держави бути суддею стало престижно: країна періодично «завмирала в очікуванні» коли ж дітям можновладців виповниться 25 років, щоб вони вже ставали суддями.

У жодному разі не горну всіх однією гребінкою, особисто знаю дуже висококваліфікованих суддів, які є чудовими людьми, однак, у цілому стан судової системи украй незадовільний і точно не порівнюється із США. На мою думку, самі судді не відчувають себе третьою гілкою влади, не мають єдності і самоповаги, не усвідомлюють своєї ролі у суспільстві. Це стосується і адвокатів, які мали би бути кузнею кадрів, а також не є згуртованими, перестали бути елітою суспільства, часто забуваючи про елементарну етику. Та й освітня реформа має тут значення. Хоча позитив у нас є: більшість суддів – жінки, що могло би бути прикладом для інших сфер, якби не галузева криза. Судова реформа потребує багато зусиль і особливу роль у цьому процесі має відігравати правозахисний рух: як у підготовці кадрів (адже кращі судді мають досвід правозахисної діяльності), так і у пропозиціях до реформування, у спостереженні за процесом змін, швидкому реагуванні на зловживання під час добору суддів, у виявленні та доведенні до громадськості зв’язків з політикумом чи випадків політичного тиску на суддів.

На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

На мою думку, останнім часом увага збільшилась і це має свої результати: було внесено зміни до законодавства щодо боротьби з домашнім насильством, проводиться підвищення кваліфікації у правоохоронних органах, ведеться потужна інформаційна кампанія. Однак гендерна проблематика – це не тільки запобігання насильству, це також рівність у соціальних правах, в армії та у правоохоронних органах, це розвиток сім’ї, розподіл батьківських прав і обов’язків та ще багато іншого.

Головна проблема, на мій погляд, полягає у тому, що держава звикла ставитися до гендерної тематики суто формально – закони є, Урядова уповноважена з гендерної політики є – от і добре; при цьому українське суспільство залишається часто байдужим або скептичним до цих питань, не маючи реалістичного уявлення про них. Фемінізм у нас сприймається як невротична боротьба проти хтивих чоловіків, нав’язування фемінітивів, ненависть до 8 березня і битва проти оголених жіночих тіл у рекламі. За спорами з цих питань часто не видно надважливих проблем: малої кількості жінок у законодавчій і виконавчій владі, нижчої зарплатні, незахищеності жінок у сільській місцевості, домашнього насильства і, у цілому, відсутності гендерної культури, основа якої полягає у повазі один до одного.

Фемінізм сьогодні – це не боротьба проти чоловіків, це, на мою думку, підвищення правової культури, освіти жінок, сприяння їх психологічній зрілості та економічній самостійності. Я свого часу відвідувала деякі країни Центральної Азії і була украй здивована, коли дізналась, що права жінок там у першу чергу порушують самі жінки, створивши таку собі систему «бабівщини», коли молода дружина попадає під повну владу матері свого чоловіка, яка ледь не перетворює її на кріпачку, навчаючи сина як виховувати дружину, і так з покоління у покоління. Ми, на щастя, далекі від такої схеми, проте вона яскраво ілюструє, що не чоловіки порушують права жінок, ми самі це робимо. Саме тому украй важливо жінкам уміти поважати себе і одна одну, уміти робити свідомий вибір, спиратися на себе, вимагати від себе, виховувати себе, формуючи власну гідність. Я дуже радію, що таких самостійних і успішних жінок в Україні стає дедалі більше, особисто знайома з багатьма правозахисницями і волонтерками, які вносять неоціненний внесок у захист прав людей і надання їм допомоги.

З власного досвіду можу навести приклади прогресу з питань гендерної рівності в Україні. Я пам’ятаю 20 років тому, коли народилася моя донька, суспільство сприймало як анекдот інформацію про те, що у Швеції батько може піти у декретну відпустку, сьогодні це нормальне явище в Україні. Приблизно тоді ж мій знайомий – керівник юридичної фірми, розказував мені як резюме кандидатів на роботу діляться на дві стопки – жіночу і чоловічу, і перша йде у смітник одразу, бо ж «вагітніють, діти хворіють, ну ти розумієш…». Сьогодні в усіх юридичних фірмах жінок приймають на рівних з чоловіками, а іноді навіть з преференціями.

Гендерна рівність – це ще й про захист прав чоловіків. У нашому суспільстві це сприймається з посмішкою. Багато хто з юристів дивується, коли дізнається, що Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству» захищає не тільки жінок. Це ще одне свідчення незрілого ставлення до гендерної тематики. Насправді, чоловіки часто утискаються у своїх батьківських правах, і не тільки після розлучення, коли суд здебільшого залишає дитину з матір’ю. Проблемою також є спільне виховання. Українські жінки часто народивши дитину сідають удома, вважаючи, що це їх особлива місія, ревно усуваючи чоловіка від батьківства, замість того, щоб розділити з ним радість виховання дитини, що дозволить їй продовжити навчання, не втратити кваліфікацію, раніше вийти на роботу, а отже бути більш самостійною. Не всі розуміють, що рівність – це ділити порівну як роботу, так і виховання дитини.

У Європі проблема захисту прав чоловіків стоїть уже дуже гостро. Багато чоловіків скаржаться, що їм украй проблематично знайти роботу, адже у першу чергу беруть жінок, скаржаться також на домашнє насильство, на тягар розподілу часу між роботою і родиною та ін. Для вирішення цих питань у Нюрнбергзі з’явився перший омбудсмен, який на місцевому рівні захищає права чоловіків. Так і хочеться сказати: «Оце рівень!»

З ростом правової культури росте і гендерна, і у цьому є також заслуга правозахисних організацій. Треба продовжувати цю роботу, оскільки гендерний рух в Україні поки що однобічний – від організацій до суспільства, а має бути і навпаки.

Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Перш за все, хочу відмітити, що вже зроблено чимало: прийнято спеціальний закон про запобігання домашньому насильству, внесено зміни у низку вже існуючих нормативних актів, проводиться розповсюдження знань про гендерне насильство. Проте, у жодному разі це не можна вважати вирішенням проблеми. Досі не ратифікована Стамбульська конвенція, немає розгалуженої мережі притулків для допомоги жертвам домашнього насильства, але, найголовніше, роз’яснювальна робота у суспільстві тільки почалася.

Щороку від домашнього насильства в європейській державі Україні гине понад 500 жінок. Скільки мільйонів тих, хто щодня мовчки живе у стані постійно повторюваного биття підрахувати неможливо, на жаль більшість жінок ставляться до цього як до суворої зими або як до свого хреста – «не пощастило у шлюбі, що поробиш, в інших так само». В одному вони праві – майже кожна жінка у своєму житті стикається з насильством у тому чи іншому прояві і мириться з ним, поступаючись собою.

Багато хто думає, що це проблема маргінальних верств населення, тих, хто зловживає алкоголем і наркотиками. Так, люди цього кола страждають найбільше, але мало хто усвідомлює, як багато жінок середнього класу живуть з цією проблемою роками. Кожна зараз може подумати, я би ніколи не терпіла, як можна, і легко засудити тих, хто живе з цим. Проблема здається нескладною – взяла та й пішла. Куди пішла, якщо немає грошей, малі діти, хворі батьки, без роботи? Тут має бути державна підтримка, спеціальна психологічна та економічна допомога, притулки, навчання, працевлаштування. Дуже добре, що вже є можливість звернутися до поліції за терміновим заборонним приписом і до суду за обмежувальним приписом, однак мало хто про це в Україні ще знає.

Однак, проблема значно глибша. Багато жінок бояться прийняти таке рішення і просто вийти з тіні, їм титанічно важко пройти цей шлях до остаточного кроку, відокремити себе від здавалося б родини; їм вбачається, що коли всі довідаються про насильство, їх осудять, скажуть сама винна, та ще й зруйнувала сім’ю. У її свідомості вона й винна, адже коли жінка один чи другий раз пробачає, психіка збиває орієнтири і кривдник стає ніби частиною її самої, вона поділяє з ним відповідальність, вважаючи себе причетною. Створюється коло: насильство-пробачення-знову насильство-афективний виплеск незадоволення від насильства-побиття-відчуття вини, адже сама спровокувала-пробачення, але вже з відчуттям власної причетності і так далі. Це свого роду стокгольмський синдром. Мало хто засуджує людей, які зайшли у цей стан будучи заручниками, а жінок, які зазнають домашнього насильства, суспільство вважає самих винними, бо терплять. А треба допомагати вийти з цього стану, надавати психологічну підтримку, поширювати інформацію про це, розвивати нульову толерантність у суспільстві до таких випадків, виховувати молодь.

У нас ще тільки формується модель жіночої поведінки, як прикладу для виховання і наслідування. Молодим дівчатам не завжди роз’яснюють необхідність власного розвитку, у тому числі економічного, цінність формування себе як окремої особистості у шлюбі, взяття відповідальності на себе за власну освіту і кар’єру. Ще живе у свідомості патріархальна модель, коли жінка спирається на чоловіка і до нього, як до батька, направляє свої скарги і запити, а потім звинувачує його ж у відсутності її самостійності. Коли молоді жінки навчаться долати цей інфантилізм, твердо стояти на власних ногах, бути економічно і психологічно незалежними, у них буде формуватися почуття власної гідності і їм складніше буде потрапити у таке коло замкненого насильства.

Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Мене надихає пам’ять про моїх бабусь, які у складні воєнні роки виховували по троє-четверо дітей. Одна з них з Луцька, вагітною під час бомбардувань зазнала поранення, яке на все життя покалічило їй кисть руки, після цього на її очах під керуванням НКВДістів тракторами зруйнували хату і викорчували гектари саду, залишивши під відкритим небом пізньої осені четверо маленьких дітей, яких дивом не відправили до Сибіру. Не дивлячись на пережите, вона все життя залишалася мабуть найдобрішою людиною на землі, яка щодня водила мене маленьку снідати на луки, бо ж я тільки там гарно їла, і вчила мене людяності. Мій дідусь, який пройшов фашистський концтабір і який усе життя боровся за незалежність України, навчив мене любити батьківщину. Прикладом для мене є також мої батьки-юристи, які все життя навчали молоде покоління повазі до прав людини.

Мене надихають мої студентки, багато хто з них зараз працює у міжнародних організаціях, міжнародних судах, і я дуже пишаюся їх внеском у жіночий рух. Я дуже пишаюся українськими волонтерками і правозахисницями, які щодня поступово формують правову державу і не чекаючи ніяких похвал захищають права населення, постраждалого від війни.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Правозахисниця та екоактивістка Ольга Мелень-Забрамна: «Cаме зв’язок прав людини і довкілля є важливим»

Інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала екоактивістка...

05 Серпня 2019

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: