«Є питання до організацій, які зберігають членство Росії в своїх рядах» – Олександр Павліченко

Росія вчиняє воєнні злочини з 2014 року. Кожна така історія — це окрема трагедія для близьких цієї людини та для всієї України. Про те, скільки часу відкриватимуться факти воєнних злочинів зі страшними трагедіями, які злочини Росія вчиняє проти військовополонених, яка в цьому роль міжнародних місій і чи може світова спільнота допомогти повернути викрадених дітей, журналістам телеканалу Freedom розповів Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини.

Скільки часу ще будуть відкриватися факти зі страшними трагедіями через воєнні злочини?

На жаль, в Україні частина територій лишається окупованою. Ми маємо усвідомлювати, що Маріуполь відкриє багатотомну сторінку окупації з величезною кількістю таких трагедій. Те, що відбувається на окупованих територіях Херсонської, Запорізької, Донецької, Луганської областей зараз потребує належного розслідування і притягнення до відповідальності. 

Злочини почали вчиняти ще від 2014 року. Тоді вони виглядали не такими масовими. Однак існують сотні задокументованих фактів катування, таких, як відрізання пальців, ґвалтування та вчинення інших тяжких злочинів, серед яких і вбивства. На початку так званої «руської весни» вбивали учасників акцій протесту та мітингів. Ті вбивства були скоєні з неймовірної жорстокістю, як убивства Володимира Рибака, вірян-пятидесятників у Слов’янську, Степана Чубенка. Сторона окупантів їх не розслідувала. 

У нас велика кількість воєнних злочинів росіян складається в спільну теку. Думаю, що Міжнародний кримінальний суд, який зараз розглядає воєнні злочини та злочини проти людяності, які потрапляють під його юрисдикцію, зможе розглянути лише невелику кількість цих справ. 

Кожна така історія — це окрема трагедія для близьких, рідних, для всієї країни. Тож розказувати їх та формувати книгу пам’яті — важливий внесок, наша матриця правильної оцінки подій і всієї трагедії, яку створила РФ через агресію і війну. Вона має залишитися постійним нагадуванням, що ми маємо розслідувати злочини та притягнути всіх винуватців до відповідальності. 

Для цього потрібен спеціальний механізм. Наявних наразі юридичних ресурсів для розслідування та притягнення причетних до відповідальності недостатньо. Частина з тих, хто мав бути притягнутий до відповідальності, вже поплатилася життям та здоров’ям: вони брали участь у бойових діях на території України й не всі з них повернулися на Росію додому. Це є теж покаранням за ті злочини, які вони скоїли. Та найголовніше — покарати тих, хто почав цю війну і продовжує керувати воєнними діями в Україні. 

Ми маємо постійно нагадувати, що треба переслідувати перш за все ініціаторів та керівників, які є воєнними злочинцями. На сьогодні цей процес переходить у нову фазу із визнанням того, що Росія є державою-воєнним злочинцем, не державою-терористом, і вже на це налаштовуються міжнародні механізми. 

Росія і міжнародні організації 

Росія відмовляється дотримуватись навіть в мінімальних межах стандартів міжнародного гуманітарного права та допускати міжнародних спостерігачів на територію утримання військовополонених та цивільних-заручників. В умовах окупації, де діє режим несвободи, існують також місця несвободи — колишні СІЗО чи спеціально обладнані для тортур концтабори, де утримують та наражають на жорстоке нелюдське поводження і тортури українських громадян. Про це є свідчення. Заради позбавлення контролю над такими місцями, Росія не допускає жодних міжнародних організацій, зокрема ОБСЄ та Міжнародний Комітет Червоного Хреста.

В Росії знаходяться 800 поранених, яких мали б передати без жодних умов. Ті, хто перебувають після травм, поранень, каліцтв, вони мають не потрапляти в обмінний фонд, а передаватися на територію іншої сторони без будь-яких умов. Або сторона, що їх утримує, має надати їм належний догляд та лікування. Це одне з базових правил поводження з військовополоненими. 

Одна з великих проблем відсутності контролю – неповна інформація про кількість військовополонених, оскільки не всі є офіційно зареєстрованим. Незалежний контроль дозволив би перевірити всіх полонених, які утримуються на окупованих територіях чи території Росії. І це давало б можливість встановлювати черговість та нагальність обміну чи передачі полонених.

Росія плює на норми і стандарти. Питання тоді до організацій, які продовжують зберігати членство представників цієї держави у своїх рядах. ООН зберігає членство Росії у вигляд Небензі. Він отримує трибуну для заяв, хоча заслуговує на трибунал. Те саме стосується, ОБСЄ та МКЧХ. Організації мають переглянути ті місцеві відділення та їх відповідність стандартам діяльності зазначених організацій, оскільки вони на Росії не виконують свою місію, навіть сприяють в окремих ситуаціях вчиненню воєнних злочинів. Російське відділення Комітету Червоного Хреста сприяло викраденню українських дітей.

Росія викрала 14 тисяч дітей. Чи допоможе світова спільнота їх повернути?

Депортація українських дітей з окупованих територій — ознака геноцидної поведінки. Були ситуації, коли на Харківщині влітку під час бойових дій Росія вивозила дітей на територію РФ «на оздоровлення». Складнощі з поверненням цих дітей виникли, коли ці території деокупували.

Також є ситуації, коли Росія вивозить дітей-сиріт чи дітей, чиї батьки позбавлені батьківських прав, і починає процес їхнього усиновлення і передачі в російські родини. Велика кількість дітей перебуває в російських сім’ях без підтвердження усиновлення. Відбувається процес зміни національної ідентичності цих дітей. Це торкалося Криму та захоплених районів Донецької та Луганської областей з 2014 року. Важливо говорити про ці проблеми й звертати на них увагу. У разі відсутності можливості серед міжнародних інституцій, ООН, ОБСЄ чи МКЧХ брати участь в цих процесах і впливати на подолання цієї проблеми, може бути сильна гуманітарна роль третьої сторони. Нею може бути окрема країна, яка може сприяти поверненню дітей на їхню батьківщину. Зважаючи на масштаби катастрофи, це задача і для України, і для міжнародних партнерів.

Один з можливих виходів – якнайшвидше завершення війни та знищення цієї гангрени, що розповзлася територією України. Перш за все це потребує воєнних ресурсів. Мова дипломатії тут недоречна — неможливо вести діалог з нецивілізованим суперником. Росія розуміє, що у неї зараз лише один напрямок і немає шляху для відступу. Вона намагається захопити території, на яких встановила тимчасовий контроль, закріпитись на них, щоб знищити сліди злочинів. А вони так чи інакше будуть викриті, бо території звільняють Збройні сили України. Так в березні викрили злочини, які вчиняли російські військові на Київщині, Чернігівщині, Сумщині. Такі ж відкриття чекають після звільнення решти українських територій.