Публікація

Як Україна збирає докази російської агресії заради відновлення справедливості та пошуку моделі порозуміння

15 грудня відбулася презентація Національного центру розбудови миру, що працюватиме у структурі Міністерства реінтеграції тимчасово окупованих територій України. Серед завдань якого – і моніторинг та документування порушень прав людини, спричинених російською збройною агресією. Узагалі ідея заснування цієї інституції належить низці неурядових організацій. Одним із провідників колективної ініціативи став Олексій Біда – керівник Центру документування ГС «Українська Гельсінська спілка з прав людини». АрміяInform зустрілася з ним і поспілкувалася про імплементацію ще нових для нашої держави практик.

Тут ви зможете прочитати про виникнення ідеї документування фактів збройної агресії РФ та правильну їхню інкримінацію, концепцію перехідного правосуддя, справедливе покарання винних, компенсації жертвам воєнного конфлікту та про деяку гірку правду війни, яку слід навчитися визнавати, без чого не вийде якісного діалогу-примирення.

Головна проблема доказовості – кваліфікація воєнних злочинів

– Пане Олексію, як ви починали збирати інформацію про наслідки російської збройної агресії? І для чого це робили, адже у нас є правоохоронні органи, суди. Вони не були спроможні це виконувати? Та й відео, фотоматеріалів, документів удосталь. Що ще треба зробити, аби вони ставали комплексом доказів? Як спілка ставала акумулятором доказів збитків, заподіяних гібридною агресією Кремля?

– Як Центр документування УГСПЛ ми почали працювати у 2015 році, коли узимку обстріляли мікрорайон «Східний» у Маріуполі. Ми були знайомі з моніторингом прав людини в України за мирного часу, але прийшла війна і неурядовий сектор доволі активно, хоч і спорадично, узявся допомагати відбивати кремлівський напад. «ІнформНапалм», приміром, почав засобами OSINT викривати факти присутності російських військ та техніки на окупованих українських теренах. А от нашою нішею стало збирання доказів порушень прав людини та міжнародного гуманітарного права у процесі ведення війни. Я мешкав у Луганську і займався графічним дизайном. З початком конфлікту як волонтер допомагав ЗСУ. У квітні 2015-го узявся за формування Центру документування УГСПЛ, оскільки до війни був дотичним до моніторингу прав людини і мав певне базове розуміння. Почали з вивчення досвіду збройних конфліктів у колишній Югославії, Придністров’ї, Чечні та Грузії. Так поступово виникло бачення нашого інструментарію. Анкетували людей, які виїхали з окупованих територій, а потім звільнених з полону в’язнів луганських і донецьких «підвалів». Розвивалися самі та навчали колег із громадського й державного секторів. Так зародилася правозахисна Коаліція «Справедливість заради миру на Донбасі», яка об’єднала майже всі організації, що збирали докази порушення агресором прав людини. Але через непорозуміння деякі її учасники, зокрема УГСПЛ, з неї вийшли. Проте співпрацю не припиняли. З 2016-го захищаємо і просуваємо ідею створення національного центру документування як державної інституції з відповідним ресурсом та повноваженнями. Тричі починали цю працю й лише в останній рік ініціативу вдалося довести до логічного завершення. Тепер уже призначено керівника Центру, створюється структура в Мінреінтеграції.

– Чи існують певні вимоги щодо стандартів доказовості тих чи інших даних, відомостей, матеріалів тощо?

– Я вас розчарую, але система доказовості неоднорідна. Тут не все однозначно уніфіковано. Якщо на національному рівні якісь відеоматеріали можуть бути доказом лише за рішенням суду, то для Міжнародного кримінального суду таких обмежень не існує. Щодо збору даних у вільному доступі, торік ухвалено протокол Берклі (фіксує універсальні принципи з використання відкритих джерел для доказування міжнародних воєнних злочинів, порушень прав людини та гуманітарного права, тут вказані мінімальні стандарти для знаходження, збирання, зберігання, перевірки та аналізу контенту. – Авт.), згідно з яким нині документують матеріали з відкритих джерел.

Ця доказова база потрібна як для національного, так і міжнародного судочинства. Головна проблема тут – кваліфікація воєнних злочинів. У Кримінальному кодексі України є розділ «Кримінальні правопорушення проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» і слідчі нібито орієнтуються у тім, але досі почасти кваліфікують такі злочини не як воєнні, а як тероризм. Навіть тепер прокуратури по різному до цього підходять. Донецька прокуратура краще «прокачана». А от щодо луганської – стикнулися з тим, що у них бракує розуміння такого окремого різновиду злочинів. І обстріли цивільної інфраструктури вони чомусь кваліфікують як теракти.

– Які формати співпраці з органами прокуратури?

– Тренінги, лекції, які проводять міжнародні організації, наші неурядові організації щодо особливостей інкримінації злочинів і доказової бази.

Військових слід глобально навчати азів документування, хоча основами знань балістики багато хто володіє і це допомагатиме в такій роботі. Слід розуміти, що таке воєнний злочин, яким не є, приміром, обстріл наших позицій – це ведення бойових дій. Але якщо під нього потрапляє цивільна інфраструктура, тоді – так.

– А як щодо кооперації зі Збройними Силами? Адже військові перебувають на передовій і часто є першими, хто може зафіксувати певний воєнний злочин російського агресора.

– Військових слід глобально навчати азів документування, хоча основами знань балістики багато хто володіє і це допомагатиме в такій роботі. Слід розуміти, що таке воєнний злочин, яким не є, приміром, обстріл наших позицій – це ведення бойових дій. Але якщо під нього потрапляє цивільна інфраструктура, тоді – так. І нам слід розуміти, де у цей час перебували наші військові. Чи були ціллю обстрілу вони, чи цивільна інфраструктура. Звісно, фіксувати наслідки обстрілу слід негайно, аби максимально ідентично передати факт. Адже вирви від вибухів може залити дощем, засипати снігом тощо і тоді об’єктивна картина може спотворитися. Ми співпрацюємо у цій темі точково й варто тим займатися системно.

– А що робитимете з накопиченою цифровою базою доказів, яку зібрали за роки роботи?

– Ми готові цей ресурс передати Національному центру. Свідчення потерпілих перебувають під захистом персональних даних – це все ми продумали. Люди самі зголошувалися на те, наскільки вони будуть відкритими у плані ідентифікації, коли свідчили про злочини, вчинені в умовах воєнного конфлікту. З новоствореною в Мінреінтеграції системою ми укладемо відповідну угоду, згідно з якою і відбудеться передача даних в їхнє розпорядження. Звісно, нам не байдуже, як їх використовуватимуть. Тому і далі працюватимемо у рамках експертної групи при міністерстві й бачитимемо, як використовується потенціал цих матеріалів, які перебуватимуть на платформі, в яку інтегрують різні організації заради обміну такою інформацією.

Люстрація не має бути «сліпою»

– Наразі багато говорять про утвердження системи перехідного правосуддя та упровадження підходів медіації у процес примирення як спосіб діалогу й компромісу у післявоєнний час.

– В Україні система медіації (відновне правосуддя) розробляється і знаходить практичні нормотворчі форми. Нещодавно, 16 листопада, ухвалено Закон «Про медіацію». Він визначає правові засади й порядок проведення медіації як позасудової процедури врегулювання конфлікту (спору), принципи медіації, статус медіатора, вимоги до його підготовки та інші питання, пов’язані з цією процедурою. І оскільки під цю процедуру підпадають і окремі кримінальні злодіяння, то її можна застосовувати у справі відновлення справедливості у ситуаціях, пов’язаних із наслідками війни.

– Ну тут одразу постає питання потенційних люстраційних процедур, які застосовуватимуть до тих, хто брав участь у процесах управління на окупованій частині Донбасу і Криму, після відновлення української влади там. Адже людям варто пояснити, яка офіційна позиція нашої держави у цьому питанні, що їм очікувати в майбутньому?

– Так, це більше тема люстрації щодо осіб, включених у певні квазідержавні органи. Але ця люстрація не має бути «сліпою». Адже попри свою негативну роль в контексті «колаборації», ці персони таки забезпечували життєдіяльність територій, інфраструктури, не допускали гуманітарної катастрофи. Тут кожен окремий випадок слід докладно вивчити і дати правову оцінку з точки зору кримінальності й подальшої відповідальності. Ідея перехідного правосуддя загалом поступово просувається, наразі перебуває на етапі розробки. І коли ухвалять хоча б основний закон, тоді можна буде говорити далі про підзаконні акти його імплементації.

– Але ці всі позиції й перспективи слід доносити на окупований терен…

– Основний засіб тут – телеканал «Дом» та, як показує наш досвід спілкування з авдиторіями в ОРДЛО і Криму, найкраще це виходить засобами соцмереж і особистим спілкуванням. Через карантин і штучні перепони, запроваджені окупантом нібито з санітарних причин, у десятки разів скоротився потік людей, які користуються КППВ. Але таки певну частину людей, однак, вдається поінформувати про перспективи, які насправді готує для Донбасу і Криму українська влада.

Є люди, готові боротися за свої права, навіть перебуваючи під владою окупанта і на його території

– Добре. Давайте в режимі лікнепу розберемо чотири основні компоненти перехідного правосуддя. Отже, найголовніший тут – притягнення до відповідальності…

– Саме так. Коли розповідаю про перехідне правосуддя, намагаюся пояснити це через позицію людини. Коли проти особи скоєно злочин, то перше, що вона хоче, це покарати винного, а вже потім відшкодувати збиток. Але у цих двох пунктів насправді може варіюватися пріоритетність. Декому не важливо, чи потрапить злодій за грати, а важливо отримати фінансову компенсацію і правову оцінку його діям.

Немає чіткого механізму, як домогтися від агресора, що не визнає юрисдикції Міжнародного кримінального суду, компенсацій за вчинені збитки та за ресурси, які Україна вже витратила

– Це вже другий компонент – відшкодування.

– Так, це можуть бути репарації, пільги постраждалим, встановлення певних юридичних статусів. Поки що той клопіт суто вирішує держава Україна. За рішеннями судів, ресурсом із різних джерел внутрішньо переміщеним особам і постраждалим унаслідок збройної агресії РФ наша держава провадить політику відшкодування та компенсації. Але ще немає чіткого механізму, як домогтися від агресора, що не визнає юрисдикції Міжнародного кримінального суду, компенсацій за вчинені збитки та за ресурси, які Україна вже витратила.

– Видається, що у нинішній версії московського режиму подібна готовність визнати провину і сплачувати по «рахункам війни» малоймовірна…

– Але це тепер… Приміром, відомий приклад Німеччини, яка виплачувала компенсації остарбайтерам від середини 1990-х упродовж понад десяти років. Тобто, від закінчення війни минуло пів століття до початку згаданих виплат, а міжнародно-правові механізми й практики набули реальних обрисів лише з плином значного проміжку часу. Тобто, і в теперішній ситуації зі збитками від російського гібридного нападу не все так безнадійно, як видається у справі формування комплексної претензії держави Україна до РФ.

Жертвам війни не варто чекати моменту деокупації, а вже починати боротьбу за своє. І за першої змоги виїздити на підконтрольну Україні територію і звертатися до правоохоронних органів та суду зі сформованими претензіями

– Багато ділових та активних людей, приміром, таких, як ви, українських патріотів, полишили домівки, бізнес, активи й рідні місця та перебралися за межі тимчасової окупації. Це їм усім болить і вони напевно будуть одними з перших, хто цікавитиметься упровадженням компенсаційних механізмів і стануть його учасниками. Адже тут усе починатиметься від заяви людини, власника майна, директора підприємства. Наскільки готові тамтешні жителі повірити у спроможність такої системи. От ви особисто, як луганець, вірите?

– Так, я маю приватну власність у Луганську, якою не можу користуватися й розпоряджатися. І важливим є питання не лише житла, бізнесу, землі тощо, а й упущеної вигоди, тобто прибутку, який не вдалося отримати через російську агресію. І найбільше тут втратили в цій ситуації, якщо ми вже про такі категорії говоримо, тамтешні підприємці. Саме вони були першою жертвою проросійських сил, які відбирали у них на свою користь ресурси, віджимали майно, кошти, через тортури вимагали викупи. Причому ці кримінальні «експропріації» оформлювали і юридично – через місцевих нотаріусів. Тут не варто чекати моменту деокупації, а вже починати боротьбу за своє. І за першої змоги виїздити на підконтрольну Україні територію і звертатися до правоохоронних органів та суду зі сформованими претензіями. Звісно, мають бути документи і свідки. І таких прикладів чимало. От, мій знайомий підприємець судиться як на вільній Україні, так і на окупованій території! Він нічого уже не боїться, бо пройшов через тортури у «підвалах» перед тим, як віддати бандитам бізнес. Але він за нього бореться, використовуючи будь-які можливості, які в нього з’являються.

– Це своєрідні дорожні карти і приклади для інших…

– Можна і так сказати. Є люди, готові боротися за свої права навіть перебуваючи під владою окупанта і на його території.

Чому нам потрібна гірка правда про війну

– Третій компонент – законодавство.

– Законодавство миру не було адаптоване до реалій війни, тому триває його переформування. Деколи з нуля слід вибудувати нормативно-правову базу. Зокрема, чіткіше кваліфікувати воєнні злочини. Наприклад, важливо розуміти, що воєнні злочини з боку українських силовиків теж були. Це виклик, що потребує розробки та імплементації через відновне правосуддя механізму розв’язання значної частини таких питань за допомогою медіації, тобто не доводячи до суду. Один із випадків – вбивство чабана біля селища Гранітне. Батько шукає тіло сина, щоби перепоховати. І він не говорить, що хоче засудити когось конкретного з військових. Тема надзвичайно делікатна, але її потрібно проговорювати. І чим раніше почнемо, тим краще.

– Четверта складова – право на правду.

– Вона має два основні «стовпи» – право говорити і право знати. Ми вивчали досвід країн Південної Америки, зокрема Чилі й Аргентини. Там свого часу владу захоплювала військова хунта і пропадали безвісти десятки тисяч людей. У цих країнах створювали «комісії правди», які з’ясовували, що ж відбувалося насправді. І доводити все громадськості. Для нас там корисним є усвідомлення потреби визнати абсолютно всі злочини, скоєні стосовно людини всіма сторонами конфлікту. Так ми уможливимо моральну сатисфакцію, коли ці злочини визнають. І створимо умови запобігання таким історіям у майбутньому та знизимо соціальний градус незадоволення, досягнувши ефекту неповторення. Загалом до такого результату приходимо завдяки діалоговим процесам різних рівнів. Слід випрацювати свої формули суспільного консенсусу. Так, на базі світових практик, але є «національні особливості». І не варто повторювати негативні досвіди. Наш аналітик Олег Мартиненко досліджував практику запровадження відновного правосуддя в Південноафриканській республіці. Там використовували методи, коли злочинець у громаді каявся, розповідав про кримінальні гріхи, намагаючись усвідомити нещастя, яке він заподіяв потерпілим, аби потім його компенсувати та більше не повторювати. Ці практики популяризували активно, вважаючи, що так їх імплементують у соціальну поведінку і феномен прощення набуде колективного характеру. Проте, не спрацювало. Нам теж потрібно розуміти, що у нас спрацює.

Потрібно не припиняти локальні діалоги – власне, поміж місцевим населенням та військовими, які служать на терені уздовж лінії розмежування

– А ви як луганець можливо інтуїтивно, вважаєте, що саме у нас таки здатне спрацювати в контексті діалогу?

– Гадаю, що доцільно певні практики починати вже відпрацьовувати серед комбатантів та місцевого населення, яке колись підтримувало сепаратистські настрої або й досі прихильне до нього. І так згенерувати робочу технологію. Потрібно не припиняти локальні діалоги – власне, поміж місцевим населенням та військовими, які служать на терені уздовж лінії розмежування. Адже бувають певні непорозуміння. Приходить нова частина на ротацію, виникають якісь нові «тертя». Щойно минуло кілька місяців, як вдалося «притертися», приходить інший військовий організм і процес конструктивної комунікації, звісно не завжди, але деколи знову доводиться налагоджувати. Можливо, військові капелани, благо ухвалено відповідне законодавство, зможуть взяти на себе цю важливу частину комунікацій війська з громадою.

І давайте подивимось на натовські практики. У переважній більшості негативних інцидентів, які ставалися під час військових місій Альянсу і була провина сил НАТО, вони максимально швидко визнавали свою помилку й робили все, аби компенсувати заподіяну шкоду. Цим кейсом слід і нам користуватися.

Джерело: https://armyinform.com.ua.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Планування післявоєнного відновлення довкілля. Партнер УГСПЛ по Ініціативі “Трибунал для Путіна” — ЕПЛ випустив аналітичну записку

Партнер УГСПЛ по ініціативі “Трибунал для Путіна” МБО “Екологія-Право-Людина”  випустив аналітичний документ з основними дороговказами та законодавчими основами...

25 Червня 2022

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: