«Я ношу в собі близько 20 шматків російського заліза»: мешканка Волновахи дивом вижила після обстрілу

До 24 лютого Лариса (ім’я змінено в цілях безпеки) жила цілком спокійним життям у Волновасі. Жінка працювала в магазині та разом із чоловіком виховувала трьох дітей. У Волновасі вона і зустріла прихід великої війни. Буквально з перших днів повномасштабного вторгнення Росії тут точились запеклі бої, а саме місто потерпало від обстрілів. Родина була змушена жити в маленькому погребі для овочів. Одного дня вони потрапили під обстріл. Жінку посікло уламками. Лариса з близькими вирішила евакуюватись, щоб отримати медичну допомогу. Дорога була неспокійною і на одній з вулиць машина наїхала на протитанкову міну. Про життя під час обстрілів та рятівний виїзд жінка розповіла кореспондентам «Нової Доби» та документаторам Української Гельсінської Спілки з прав людини, які фіксують воєнні злочини в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна».  

Початок великої війни 

–  24-го лютого якраз була моя зміна в магазині. Звісно, бачила новини, знала, що відбувається, але жити за щось треба і роботу ніхто не скасовував. Уже години в три стало зрозуміло, що далі працювати немає сенсу. За містом стало дуже шумно. Було чутно звуки вибухів та стрілецької зброї. Ми живемо близько від території ОРДЛО. Ще й місто стоїть на великій трасі Донецьк – Маріуполь. Тому звуки роботи різних видів зброї для нас уже звичні. Але так сильно ще ніколи не було. Люди хвилювалися. Покупців не було. Я пішла додому. 

Наступного дня, 25-го лютого, десь з 11-ти ранку у Волноваху почали прилітати перші снаряди. Потім їх стало більше. Чоловіки казали, що летіло з боку Донецька. А ще казали, що неподалік від Волновахи містечко Бугас уже захопила армія окупантів. Там росіяни розмістили артилерію. Обстрілювали нас саме звідти. Я була на роботі. Додому вже бігла, ховаючись під стінами. Удома швидко всі зібралися і почали радитись, що робити. Ми не могли повірити, що це повномасштабна війна. І навіть подумати не могли, що місто потрапить в окупацію. Вирішили перечекати «загострення» у сховищі. Ним став невеликий підвал для овочів в моєї сестри. Її дім на одній вулиці з нашим. Увечері ми спустилися в підвал і до 28-го з нього не виходили. Тісний, сирий і холодний. У ньому ледве могла розміститися і одна доросла людина, а нас там було восьмеро: ми з чоловіком, троє дітей, його мати і сестра зі своїм чоловіком. І досі страшно згадати ті безкінечні години очікування незрозуміло чого. Напівтемрява, перелякані очі дітей, молитви, стогони дорослих і постійні вибухи згори, від яких по стінах йшла вібрація. 

Обстріл та поранення 

– Потім ми дізнались, що 27-го лютого наші військові вийшли з міста. А 28-го інтенсивність обстрілів трохи зменшилась і ми вперше за ці дні змогли виглянути з підвалу. Першого березня раптом стало тихо. Ми із чоловіком невістки вийшли, щоб приготувати щось гаряче поїсти. Розпалили мангал. Підсмажили яйця, спекли картоплю. Узяли приготоване і понесли в підвал до рідних. В цей момент почалося. 

Чоловік потім сказав, що це був міномет. «Виходу» ми не почули. А «прийшло» відразу чотири. Із різницею в кілька частки секунд. Один удар був біля двору, другий – посеред городу, третій – у дворі, а четвертого я навіть не почула. Ми бігли до підвалу. Спереду чоловік невістки. Ззаду бігла я. Несла дітям каструльку з картоплею і яйцями, щоб вперше за кілька днів поїли теплого. Мене вдарило в спину з такою силою, що я впала. Він теж. Далі все як в тумані. Рідні кажуть, що поповзом влізла в підвал. Уся в крові. Уламками снаряда мені посікло руки, ноги, голову. Над нами знову гупало і вибухало. Мама плакала, чоловік не знав, що робити. Не розгубився лише старший син. Допоміг спуститься, розірвав простирадла, заходився перебинтовувати, як вмів. 

Потім чоловік піднявся нагору і вийшов з підвалу під обстріл. Надворі лишався чоловік його сестри. Як виявилося згодом, він постраждав значно більше, ніж я. Хоча обстріл не припинявся, стало зрозуміло, що більше залишатися тут ми не можемо. Нам обом потрібна була термінова медична допомога, бо ми могли загинути від крововтрати. Ми швидко зібрали в машину все, що ще лишалося цілого, завантажились самі й поїхали. 

Знищена Волноваха

– У нас в містечку дві лікарні – районна і залізнична. Коли виїжджали з двору, сусід порадив не їхати в районну. Її розстріляли з «градів». Тому ми поїхали до залізничної. Це було дуже ризиковано і, на жаль, даремно. Там «асвабадітєлі» теж уже постаралися. Не існувало вже ні тої лікарні, ні залізничного вокзалу. Я була вся в крові, посічена уламками, але коли побачила, що вони зробили з моїм містом, була вражена навіть більше, ніж під час поранення. Та частина, де я жила, являла собою суцільну руїну. Сусідній із нашим дім згорів повністю. І не він один. Майже кожен дім на вулиці був пошкоджений. Рідко знаходилося вікно, в якому було скло. Ми проїхали там, де я працювала ще кілька днів тому. Мій магазин згорів вщент. Ринок теж. Навіть серед вулиці в асфальті стирчали снаряди. Ми їх обережно об’їжджали. Раз ми завернули у вуличку, на якій перед цим ішли бої. Колесо машини наїхало на щось, схоже на великий плаский камінь. Ми зупинились. Чоловік вийшов подивитися. Коли сів за кермо, у нього волосся стояло дибки. То була протитанкова міна. Вона не спрацювала лише тому, що вага машини була значно меншою за вагу військової техніки. 

Виїхати виявилося не так просто, як здавалося. У нас місто поділене залізницею на дві частини. Одна з них, та, в якій розміщувався центр, вже була окупована російськими солдатами. Ми вибиралися українською частиною. На виїзді з міста побачили військових. На щастя, це були наші. Вони швидко оглянули машину. Побачили поранених. Запропонували забрати нас у свою військову медичну машину. Ми відмовилися, бо боялися, що разом із військовими медиками потрапимо в епіцентр бойових дій. Тоді нас відправили в Новоселівку. Це найближчий населений пункт, де приймали поранених.     

Дорога життя 

– Дорога була фронтовою. Як у тій пісні старій, пам’ятаєте? Лише з тією різницею, що нам таки було страшно. Навіть в тому стані, в якому була тоді, ці моменти закарбувалися назавжди. Ми їдемо дорогою, якою їздили до цього сто разів. Але вона вже зовсім не така. Порвана вибухами, огорнута страшними чорними хмарами. На узбіччі – купи покинутого сміття, котре ще недавно було чиїмись речами. На машині розвівається біле простирадло. Нам порадили так зробити військові, щоб ворог розумів, що ми цивільні й поранені. Тоді ще вірилося, що ті вбивці будуть дотримуватися якихось людських правил ведення війни. Але вірилося що далі, то менше. Повз нас постійно пролітали снаряди. Падали по боках. Вибухали. Якимось дивом не потрапило в нас. На дорозі було багато розбитих машин, яким пощастило менше, ніж нам. 

На задньому сидінні була сестра. Пам’ятаю, вона весь час просила їхати швидше, бо боялася, що по нам таки почнуть стріляти. Та ми всі цього боялися. 

Спочатку ми заїхали у Валер’янівку. Там теж стояли українські військові. Вони нас оглянули, запропонували допомогу. Але вже недалеко лишалося до Новоселівки, тому ми поїхали своїм ходом. Там нарешті потрапили до професійних лікарів. От тільки можливості приділяти нам багато уваги в них, на жаль, не було. Нам із чоловіком невістки зупинили кровотечі на пораненнях. Де можна було, вийняли уламки. Рани зашили і забинтували. Це тривало днів чотири. Потім знову довелося тікати, бо російська армія просувалася. Наші хлопці робили, що могли, але сили були нерівні. 

На початку березня ЗСУ почали підривати мости біля селища. Лікарню евакуювали. У швидкі вантажили лише тяжкохворих. Тому ми знову сіли в свою машину і поїхали до Мирнограду. Там пробули тиждень. Ті уламки, які були не дуже глибоко, змогли вийняти. Але були й такі, що засіли у внутрішніх органах і впливали на їхню роботу. Тут місцеві лікарі були безсилі. Нам порадили їхати в більш професійні закладі й робити це якомога швидше. 

Уламок у серці 

– У Вінниці у першій міській лікарні була можливість надати допомогу на тому рівні, який необхідний. Там мене прооперували. Дістали уламки. Щоправда не всі. На цей момент я ношу в собі близько 20 шматків російського заліза, яке не можна діставати. Лікарі кажуть, що це може призвести до наслідків, які будуть набагато гірші за ту шкоду, яку завдають організму уламки. Наприклад, один із них засів  у мене у матці. А в невістчиного чоловіка він був у серці. У Вінницю він приїхав у важкому стані. Лікарі зрозуміли, що серце вражене, але де саме, визначити не могли. Те обладнання, яке використовують для «просвічування» таких органів, застосувати було неможливо, бо воно б резонувало з металом. Зрештою, прийняли рішення зробити операцію. Уже коли розітнули грудну клітину,  хірурги зрозуміли, що врятувати серце не вдасться. Як нам потім сказали, через той уламок воно почало гнити. А це в свою чергу призвело до набряку головного мозку. Після операції він прожив буквально кілька днів. Поховали його 21 березня. 

Удари по цивільним

 – Буквально через кілька днів після смерті чоловіка невістки Росія завдала по Вінниці ракетного удару. У мене сталася істерика. Діти теж не хотіли лишатися в центрі України. Мене виписали під нашу відповідальність і ми поїхали на Івано-Франківщину до знайомих. Пожили там місяці два. Трішки морально відійшли від пережитого і вирішили перебратися ближче до залишеного дому. 16 червня приїхали в Черкаси. Тут доліковуємося. Я отримала групу непрацездатності. Лікарі кажуть, що потрібно не менше року на повну реабілітацію. Мають відновитися внутрішні органи, зміцнитись зламані кістки. 

Розмову записав Владислав Бедринець, за аудіоматеріалами героїні публікації

Стаття підготовлена в межах співпраці з громадською організацією «Черкаський правозахисний центр», який здійснює документування воєнних злочинів в Україні в межах ініціативи «Трибунал для Путіна». Громадська приймальня працює за підтримки Програми USAID Ukraine – USAID Україна «Права людини в дії». 

Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнного злочину Росії, розкажіть нам це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й ми з вами зв’яжемося. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі і покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, в рамках ініціативи Т4Р, задокументувано понад 29 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Всі дані документатори вносять в загальну базу, яка оновлюється щодня.